Сільськогосподарська політика країн Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Економічні зв'язки між країнами світу існували завжди, але з поглибленням міжнародного поділу праці економічний взаємозв'язок держав стає все більш важливим чинником процесу відтворення, задоволення суспільних потреб та розвитку світового господарства. На сьогодні обсяг міжнародної зовнішньої торгівлі перевищує 11 трлн. дол. - понад третину сумарного ВВП країн світу. Зумовлено це тим, що підвищення ефективності господарської діяльності, скорочення суспільних витрат потребують постійного поглиблення спеціалізації виробництва при забезпеченні певного рівня його концентрації. Внаслідок цих процесів відбувається становлення, розвиток та розширення міжнародного співробітництва, формується світове господарство як економічна єдність, поглиблюється інтегрованість країн.

Основою міжнародної економічної інтеграції є насамперед відповідний рівень економічного розвитку. Тому найвищого ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз - єдине поки що об'єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу - міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.

Міжнародні економічні зв'язки країн Західної Європи завжди вирізнялись високою інтенсивністю. У повоєнні роки тут розвитку виробничої кооперації сприяли транснаціональні корпорації (ТНК). У Західній Європі в період 1946-1958 рр. було розташовано 40 % зарубіжних філіалів ТНК в обробній промисловості, що створило у цьому регіоні густу мережу міждержавних мікроекономічних зв'язків.

На їх основі стали розвиватися і макроекономічні зв'язки, тобто зв'язки між національними господарствами і країнами в цілому. Як наслідок - посилилась взаємозалежність промислово розвинутих країн Західної Європи.

Суть, основні цілі та принципи сільськогосподарської політики у ринковій економіці

Нормальний розвиток суспільства можливий тільки на основі тісної і гармонійної взаємодії основних сфер життєдіяльності - політичної, економічної, соціальної та духовної. Економіці належить виняткова роль у забезпеченні життя суспільства як сфери виробництва і відтворення матеріальних благ. Це змушувало державну владу в тій чи іншій мірі втручатися в економічні процеси, здійснювати їх корегування, тобто розробляти і здійснювати економічну політику.

Економічна політика - це поведінка держави відносно національної економіки; певна система дій, спрямованих на заохочення або зміну економічних процесів.

Складність економічної політики полягає в тому, що на шляху досягнення певної цілі (виходу з кризової ситуації, стабілізації економіки, підвищення темпів економічного розвитку тощо) вона зачіпає численні господарські сфери: фінанси, кредит, грошовий обіг, податкову систему, промисловість, сільське господарство, зовнішню торгівлю тощо. У рамках кожної із цих сфер економічна політика конкретизується і реалізується як фінансово-кредитна, податкова, бюджетна, структурна, зовнішньоекономічна, промислова, аграрна і т.д. На відміну від економічної політики конкретних фірм і груп товаровиробників, що мають приватні чи корпоративні інтереси, економічна політика держави повинна визначатися суспільними (загальнонаціональними) інтересами, бути орієнтована на не уклінне підвищення добробуту суспільства. Економічна політика держави покликана вирішувати конкретні завдання:

1. Стимулювати макроекономічне зростання і стабільність;

2. Створювати і підтримувати на відповідному рівні необхідну для нормального розвитку ринку інфраструктуру;

3. Корегувати рівновагу ринку в тих ситуаціях, коли механізм його самореалізації дає «збої».

Аграрна політика - складова частина економічної та загальної політики держави. Формується аграрна політика в тісному взаємозв'язку з іншими складовими політики - зовнішньоторговельною, промисловою, екологічною, соціальною тощо.

Існує два принципові підходи до розуміння аграрної політики:

1. У вузькому розумінні під аграрною політикою розуміють систему цілей і заходів, спрямованих на розвиток аграрного сектора економіки. У даному випадку «аграрну політику можна визначити як діяльність держави, спрямовану на створення господарсько-фінансових і політичних ринкових умов в аграрному секторі, яка реалізується шляхом впливу на економічні процеси, що протікають у ньому, через форми та методи, найбільш дієві в області аграрної економіки».

2. У широкомурозумінні до аграрної політики включають:

· політику розвитку аграрного сектора;

· продовольчу політику, що стосується споживання продуктів харчування основними групами і шарами населення;

· агропромислову політику, пов'язану з проблемами обслуговування сільського господарства, включаючи торгівлю, переробку, сферу виробництва засобів виробництва для сільського господарства;

· зовнішньоторгову політику.

Таким чином, аграрна політика може бути визначена як сукупність принципів і дій, які здійснює держава у вирішенні комплексу проблем, пов'язаних з функціонуванням агропромислового комплексу

Широкого трактування традиційно дотримуються в ЄС. Про це свідчать сформульовані в ст. 39 Римського договору цілі Спільної аграрної політики країн європейської співдружності:

1.Збільшувати продуктивність сільського господарства шляхом сприяння технічному прогресу і забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва та оптимального використання факторів виробництва, особливо праці;

2.Таким чином забезпечувати достатньо високий рівень життя сільського населення, зокрема шляхом збільшення індивідуальних доходів осіб, зайнятих в сільському господарстві;

3.Підтримувати стабільність ринків;

4.Забезпечувати можливості для пропозиції сільськогосподарської продукції;

5.Сприяти тому, щоб сільськогосподарська продукція продавалася споживачам за прийнятними цінами.

Із 80-х років минулого століття аграрна політика ЄС найтіснішим чином пов'язувалася з розвитком сільських територій. Сьогодні вона все більше орієнтується на природоохоронні і ландшафтні заходи, більш повноцінне соціальне забезпечення сільського населення.

Відповідно до офіційної методики Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), аграрна політика поділяється на сільськогосподарську (на користь виробників) і продовольчу (на користь споживачів)1. Предметом аграрної політики є ті сторони соціально-економічних відносин в АПК, які не можуть бути відрегульовані механізмами ринкової економіки і потребують участі держави.

Методи аграрної політики - це прийоми (інструменти) державного регулювання економіки АПК. Державне регулювання агропромислового виробництва являє собою систему законодавчого, адміністративного та економічного впливу держави на виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції, сировини та продовольство.
За способом функціонування розрізняють методи прямого та непрямого впливу на аграрну економіку. Методи прямого впливу передбачають таке регулювання, за якого суб'єкти економіки змушені приймати рішення, основані не на самостійному економічному виборі, а на вказівках держави. Наприклад, це можуть бути зміни в податковому законодавстві, адміністративні обмеження в галузі контролю якості продовольства тощо.

Методи прямого впливу часто бувають найбільш ефективними у досягненні економічного результату, проте в них є серйозні недоліки, пов'язані зі створенням перешкод у ринковому процесі.

Методи непрямого впливу виявляються в тому, що держава, не впливаючи прямо на рішення, що приймають суб'єкти економічної діяльності, створює передумови для цього, щоб при самостійному виборі суб'єкти віддавали перевагу тим варіантам економічних рішень, які відповідають цілям економічної та аграрної політики. Ці методи не порушують ринкової ситуації, стан динамічної рівноваги.

В Україні основні засади аграрної політики було остаточно визначено з прийняттям 18 жовтня 2005 р. Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року». Згідно із цим законом метою заходів аграрної політики до 2015 року є забезпечення сталого розвитку аграрного сектора економіки, системності і комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування

Основними складовими аграрної політики визначено комплекс правових, організаційних та економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектора економіки, розв'язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій.

Основні цілі сільськогосподарської політики.

Аграрна політика як складова соціально-економічної політики держави повинна передбачати реалізацію певної мети. Генеральною метою економічної політики держави є економічна та соціальна стабільність, удосконалення суспільного ладу, адаптація його до мінливих умов. Через специфічні властивості сільського господарства (іммобільність землі та інших засобів виробництва, низька оборотність поточних активів, нееластичність цін на продукти харчування, територіальна розосередженість і розрізненість товаровиробників, монополізм І та ІІІ сфер АПК, диспаритет у відносинах села й міста) ринкові механізми господарювання не забезпечують його розвитку і нормального відтворення. У цьому зв'язку метою аграрної політики є створення сприятливих умов для функціонування ринкових відносин, нейтралізація або послаблення негативного впливу ряду механізмів, забезпечення розширеного відтворення АПК, а також виробництво необхідних суспільних благ, які не можуть бути створені стихійними механізмами ринкової економіки, що орієнтують суб'єктів економічної діяльності. Формуванню цілей аграрної політики передує всебічний аналіз агропромислового комплексу, його дія на загальний стан економіки країни та життєвий рівень населення, місце держави у суспільному поділі праці на світовому ринку , стан продовольчої безпеки.

Основними завданнями аграрної політики є:

організаційно-економічні: а) формування еквівалентних міжгалузевих відносини сільського господарства з іншими галузями економіки країни; б) державне регулювання агропромислового виробництва, спрямоване на підвищення його ефективності, освоювання досягнень науково-технічного прогресу, зростання доходів сільськогосподарських товаровиробників; в) розвиток вертикальної та горизонтальної інтеграції, впершу чергу кооперації як одного з основних напрямів формування економічно справедливих відносин між учасниками процесу виробництва, переробки та реалізації кінцевої продукції; г) впорядкування функцій державного управління та їх розмежування; д) формування системи земельних відносин: підвищення ефективності використання землі та збереження за безпосередньо зайнятими в сільськогосподарському виробництві права власності на неї;

інвестиційні: а) створення сприятливих економічних умов для інвестиційної активності - розвиток лізингу, підтримка середньострокового комерційного кредиту, реалізація інвестиційних програм і проектів; б) ефективна амортизаційна політика;

інноваційні: а) підтримка фундаментальної та особливо важливої прикладної аграрної науки; б) створення нового покоління машин і обладнання, освоєння їх на виробництві;в) розвиток інформаційних систем в АПК;

галузеві: а) нарощування і підвищення стійкості виробництва зерна як необхідної умови розвитку АПК, засобу забезпечення продовольчої безпеки країни; б) вирішення білкової проблеми шляхом відновлення та збільшення виробництва продукції тваринництва і птахівництва;

соціальні: а) зростання доходів сільськогосподарських товаровиробників, подолання бідності значної частини сільського населення; б) зниження рівня безробіття на селі шляхом створення нових і модернізації існуючих робочих місць, що дозволить отримувати доходи, достатні для забезпечення високого рівня життя; в) проведення цілеспрямованої та ефективної молодіжної політики, яка б зробила і сільськогосподарську працю, і проживання в сільській місцевості привабливими; г) відновлення і подальший розвиток соціальної інфраструктури сільських територій .

У економічній політиці для позначення взаємопов'язаних цілей використовується поняття «магічних багатокутників». У трикутнику постають три внутрішньо економічні цілі: стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості населення, стабільність цін. У чотирикутнику додається ціль забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги, у п'ятикутнику соціальна ціль зі справедливого розподілу доходів і власності, у шестикутнику - охорона навколишнього середовища. У країнах ЄС головними цілями вважаються справедливість,безпека, добробут, свобода.

Залежно від критерію розрізняють макроекономічні, галузеві, довгострокові, тактичні та інші види цілей. До макроекономічних цілей належать забезпечення продовольчої безпеки країни, задоволення платоспроможного попиту населення на продовольство за кількістю та якістю, переробної промисловості - на сировину, проведення активної експортної політики, забезпечення найбільш високих податкових надходжень.

Складніші за своєю будовою галузеві цілі, оскільки вони пов'язані з визначенням перспектив розвитку не тільки сільського господарства, але і взаємопов'язаних з ним галузей, що входять до агропромислового комплексу, а також соціальними проблеми сільських територій.

Оскільки цілі виражають найбільш суттєві об'єктивні потреби суспільства, слід розглядати високоефективне виробництво, що передбачає прибутковість, високу продуктивність праці, низьку витратність ресурсів, достатній обсяг виробництва продукції високої якості й інші показники. Обсяг виробництва для конкретного підприємства та організації агропромислового комплексу - не головний показник ефективності, але не враховувати його неможливо.

Інша важлива ціль аграрної політики - забезпечення конкурентоспроможності продукції, що реалізується на вітчизняному, а за певних умов і на світових ринках. Ще одна мета аграрної політики на сучасному етапі - створення умов для високої доходності сільськогосподарської праці. Фактор доходності або оплати праці робітників, зайнятих у сільському господарстві, визначає багато в чому рівень їх кваліфікації, мотивацію до праці. Ціль екологізації агропромислового виробництва пов'язана із поліпшенням середовища існування людини, і з виробництвом екологічно чистої продукції, що забезпечує реалізацію завдання здорового харчування населення.

В Україні згідно із Законом «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» стратегічними цілями державної аграрної політики є:

· гарантування продовольчої безпеки держави;

· перетворення аграрного сектора на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави;

· збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації;

· комплексний розвиток сільських територій та розв'язання соціальних проблем на селі.

Таким чином, загальна мета може і має складатися з декількох цілей, які мають і функціональний, і часовий характер. Тобто на кожному етапі необхідно визначати проміжну ціль, що приведе врешті-решт до досягнення кінцевої мети.

Основні цілі сільськогосподарської політики у ринковій економіці.

Реалізація завдань, що стоять перед аграрною політикою, здійснюється через дотримання певних принципів, головними серед яких є такі:

Принцип пріоритетності національних особливостей та інтересів при формуванні аграрної економіки. Створюючи ринкову економіку, не слід сліпо копіювати будь-яку закордонну модель агроринку;

Принцип однакового підходу до функціонування різних форм власності в аграрній економіці. Існування різних форм власності в системі аграрного виробництва і їх рівність випливає з механізму конкуренції. Через нього виявляється ефективність різних форм господарювання, раціонально розподіляються ресурси, формуються ринкові ціни, стимулюється зниження витрат виробництва, відбувається перехід до виробництва нових видів продукції;

Принцип розвитку аграрної економіки на засадах ринку. «Сьогодні більшість економістів світу погоджується, що ефективний розподіл ресурсів через центральний план є занадто складним завданням навіть для найбільш здібної команди спеціалістів. Для того, щоб вирішити, як найефективніше розподілити наявні економічні ресурси країни, плановикам потрібна інформація. Зокрема їм треба знати, які саме ресурси є в наявності, скільки коштує підприємствам виробництво товарів за умови використання цих ресурсів та яким чином домашні господарства оцінюють вироблені товари. Оскільки кожне домашнє господарство має свої вподобання, а кожне підприємство має свою собівартість продукції, то плановикам потрібен величезний обсяг інформації, значно більший від того, який можна реально та швидко зібрати за найсприятливіших умов. Прихильники централізованої планової системи часто стверджують, що необхідна інформація є і завжди була. Проте вони, як правило, посилаються на інформацію, що містить лише середні величини. Навіть точність такої інформації (що є маловірогідним) не забезпечила б її корисності на практиці, якщо нею користуватися як базою для ухвалення рішень стосовно розподілу ресурсів, тому що середні величини не відображають розбіжностей у собівартості продукції та вподобань в економіці країни. Це зазначав професор Гьоттінгенського університету, член Німецької консультативної групи при уряді України Штефан фон Крамон-Таубадель.

Принцип поєднання ринкового механізму з державним регулюванням. Без утручання держави, створення чіткого механізму регулювання, результати функціонування будь-якої форми власності і господарювання будуть незначними;

Принцип соціальної справедливості і соціальної відповідальності. Аграрні перетворення здійснюються заради селянина, підтримки його статусу, турботи про умови його праці та побуту.

Аналіз розвитку сільськогосподарської політики країн Європейського Союзу

Створення ЕСХП було запропоновано Єврокомісією. Пропозиція по слідувало услід за підписанням Римського договору в 1957 році, який створив Загальний ринок. Шість країн-членів окремо строго захищали свої сільськогосподарські сектора, особливо в області того що вони виробляли, підтримуючи ціни на товари в залежності від того як було організовано фермерство. Такі інтервенції представляли собою перешкоди для вільної торгівлі товарами, так як правила відрізнялися від країни до країни, пізніше свобода торгівлі стала несумісною з інтервенційними політиками. Деякі країни-члени, особливо Франція, і всі професійні фермерські організації хотіли збереження сильних державних інтервенцій в сільському господарстві. Проте вони могли бути збережені лише в разі гармонізації політики передачі її на наднаціональний рівень Європейських Співтовариств. До 1962 року, були встановлені три головних принципи проведення ЕСХП: цілісність ринку, перевага продуктів співтовариства і фінансова солідарність. З тих пір, ЕСХП є центральним елементом європейської інституційної системи.

План Мансхольта :

У 1960 з'являється план Мансхольта мета якого полягала у знищенні маленьких фермерських хозяйтсв і консолідація фермерів у велику, більш ефективну промисловість. Особливий статус фермерів і величезний вплив фермерського лобі на континенті змусило план зникнути з порядку денного Співтовариств. 21 грудня 1968, Сіккім Мансхольт (Європейський комісар з сільського господарства) послав меморандум Раді Міністрів , який стосувався реформи сільського господарства в Європейських співтовариствах. Цей довгостроковий план, також відомий як "Сільгосп програми 1980" або "Доповідь групи Гайшеля", названий на честь села в Люксембурзі, де він був підготовлений, поклав основи нової соціальної і структурної політики в сільському господарстві об'єднаної Європи.

План Мансхольта позначив межі політики підтримки цін і ринку. Він передбачав нестабільність яка повинна відбутися на певних ринках якщо Спільнота не зменшить кількість оброблюваної землі щонайменше на 5 мільйонів гектар. Колишній голландський міністр сільського господарства також зазначав, що рівень життя фермерів не покращився з моменту введення ЕСХП, на відміну від зростання виробництва і постійного збільшення витрат Співтовариства. У зв'язку з цим він ратував за реформи і модернізацію виробничих методів. Згідно з планом, дрібні ферми, які були на грані зникнення рано чи пізно, згідно експертам Співтовариства, повинні бути збільшені в розмірі. Метою плану було стимулювання більш ніж 5 млн фермерів кинути фермерство. Це повинно було дати можливість перерозподілити їх землі і збільшити розміри залишилися ферм. Ферми вважалися життєздатними якщо вони могли забезпечувати їх власників середньорічним доходом порівнянним з рівнем інших робочих регіону. Крім програм перекваліфікації, Мансхольт також пропонував програми добробуту для покриття перекваліфікації та раннього виходу на пенсію. В результаті, він закликав країн-членів до скорочення прямої допомоги не приносить дохід фермам. Зіткнувшись з наростаючим невдоволенням з боку сільгосп спільноти, Сіккім Мансхольт був змушений скоротити масштаб своїх деяких пропозицій. В кінцевому підсумку, план Мансхольта був урізаний до трьох директив які в 1971 році стосувалися модернізації сільгосп холдингів, консервування ферм і підготовки фермерів.

З середини ХХ ст. теорія регіональної інтеграції набуває досить широкого поширення у світовій системі соціально-економічних наук, проте найбільш значущою вона стає в Європі, яка вже у 60-ті - 70-ті роки минулого століття значно просунулася вперед завдяки інтеграції ринків та інтеграції політики. До 90-х років у теорії європейської інтеграції, як її тоді почали називати, набули великого розповсюдження чотири основні моделі, які мали дослідницько- правову регламентацію; економічний федералізм; економічна інтеграція європейського типу; регіональна інтеграція; міжнародно-правове регулювання.

Особливістю європейської інтеграції є те, що між теоретичним обґрунтуванням її основних положень та практичним впровадженням існує невелика відстань, яка вимірюється 15-20-ма роками великих дискусій та швидких економічних та організаційних змін. Підтвердженням цьому може слугувати стрімкий перехід від зони преференційної торгівлі, а потім вже і зони вільної торгівлі, який був закладений у 50-60-ті рр. до економічного союзу, що сформувався на поч. 90-х. Таким чином була реалізована теорія А.Купера та Б.Массела щодо формування митного союзу, з якої чітко випливала інтеграційна теорія зниження трансакційних витрат Х.Джонсона при відокремленні приватних та суспільних витрат. Спробу визначення ефекту європейської інтеграції зробив у 70-ті роки голландець Я.Тінберген, який проводив розмежування між “негативною” та “позитивною” інтеграцією. Саме з останньої випливала ідея щодо етапності усунення митних бар'єрів та прийняття відповідних законів і створення інституцій (наднаціональних структур), які потім трансформувалася в основні постулати теорії європейського інституціалізму. Під “негативною інтеграцією” названий вище дослідник розумів просте усунення бар'єрів на шляху транскордонного переміщення товарів, послуг і факторів виробництва, що врешті-решт вело, на його думку, до зниження цін, підвищення якості товарів та послуг, а відтак і до зростання ефективності національних економік. Хоча з іншого боку, перелік вище наведених заходів можна трактувати як принципово новий рівень загострення конкуренції. “Позитивну інтеграцію” Я. Тінберген розумів як процес прийняття наднаціональних законів і створення відповідних інститутів, що суттєво збільшувало мобільність факторів виробництва.

Заслуговує на увагу також теорія Б.Баласси, який чітко встановлює єдність інтеграції взагалі та європейської зокрема, а також етапи країнової конвергенції в межах інтеграційного формування, хоча сам автор у відомій праці “Теорія економічної інтеграції” (1961 р.) називає їх стадіями і визначає послідовність об'єднувальних дій таким чином:

1.створення зони вільної торгівлі;

2. митний союз;

3. спільний ринок;

4. економічний союз;

5. повна економічна інтеграція.

Як вже зазначалось вище, країни Європейського Союзу пройшли усі етапи свого розвитку і зараз опинилися перед дилемою: чи подальше розширення складу ЄС чи поглиблення внутрішньої інтеграції, тобто екстенсивний чи інтенсивний шлях розвитку цього найбільшого у світі угруповання. Це заставило багатьох науковців з країн ЄС теоретично визначити нові шляхи удосконалення внутрішнього механізму функціонування цієї організації, яка все більше нагадувала модель централізованого планування та регулювання міжкраїнових пропорцій, а також зайнятися обґрунтуванням доцільних меж розширення Євросоюзу через високі темпи зростання флоридизації населення в країнах

Старої Європи.

Основні постулати першого напрямку розвитку теорії євроінтеграцїі досить чітко викладені у праці англійця Алі М.Ель-Аграа (El-Agraa Ali M. The European Union. History, institutions, economics and policies. - L., 1998), який чітко виділяє більш високі, на його думку, форми економічної інтеграції, а саме: 1) збільшення мобільності факторів виробництва через усунення бар'єрів, що заважають транскордонній торгівлі, 2) координація грошово-кредитної та податкової політики (у ряді інших праць зазначаються напрями: інвестиційний, монетарний, фіскальний), 3) формування загальних спільних цілей, які налаштовані на досягнення повної зайнятості, пришвидшеного економічного зростання, конвергенції у розподілі доходів тощо. П'ять років, що пройшли з того часу наочно продемонстрували: в Європейському Союзі проблема гармонізації фіскальної та монетарної моделей знаходиться поки що на дискутивному рівні через доволі різні ступені соціально-економічного розвитку і до остаточної їх гармонізації в межах Європейського монетарного союзу (EMU) ще далеко.

“Вибухоподібне” розширення ЄС, яке пророкувалося провідними фахівцями Інституту стратегічних досліджень у Мілані (Італія) Паолою Савоною та Жаном Карло ще у 1995 році, здійснилося у 2004 році, коли ЄС упродовж одного дня - першого травня, суттєво збільшив свої кордони вийшовши на перше місце серед глобальних конкурентів США та Японії за площею, чисельністю населення та ВВП, проте значно знизивши відносний показник цього макроекономічного індикатора з $22000 (ПКС, 2003) до $19900 (ПКС, травень 2004-го року, експертні дані). Турбокапіталізм, як називають його вище названі автори, упродовж ХХІ ст. значно посилить динаміку руху капіталу, а відтак розвиватиметься у двох напрямках: розширення геоекономічного простору та надбудова нових поверхів інтеграції. Підтвердженням першої тези могла б слугувати цитата із спільного твору вище згаданих італійців: “Після виснаження ресурсів дешевої робочої сили Східної Європи завдяки її інтеграції до європейського економічного простору, а також зростанню її добробуту, а відтак і заробітної плати трудящих, Європа буде вимушена звернутися до країн півдня Середземного моря. ”

В іншому місці книги автори чітко прогнозують: для того щоб зберегти відносно сталі темпи економічного зростання Європейський Союз у 2020 році має вийти на українсько-російський кордон.

ХХІ століття було ознаменовано потужним “вибухом” нових теорій євроінтеграції. Серед них на перше місце вийшла проблема політичної інтеграції, яку можна охарактеризувати як таку що суттєво посилить існуючу інституційну модель ЄС. Проте серед багатьох новітніх економічних інтеграційних теорій на перший план поступово стала виходити теорія внутрішнього регіоналізму (М.Кітінг, Дж.Логлін, Р.Хадсон, А.Вільямс та інші), метою якої було обґрунтування створення гомогенного європейського економічного простору, в якому вдасться зменшити соціально-економічні диспропорції за рахунок посиленого впливу наднаціональних європейських структур. Сюди ж було додано принципи, які потім стали нормою європейської регіональної політики: субсидіарність (делегування в регіон тієї суми повноважень, які він може ефективно виконувати), компліментарності (структурні фонди ЄС можуть підтримати будь-який проект, якщо у регіоні будуть також вишукані кошти у розмір 25-75% (в залежності від рівня розвитку країни для його фінансування), програмованості, визначення депресивності тощо.

Таким чином, одразу після створення економічного та політичного союзу країн-учасниць має розвиватися процес регіональної європейської єдності (її друга назва - регіональний союз чи “Європа Регіонів”). Див. Рис.

Спільна сільськогосподарська політика також мала вплив на інфраструктурний розвиток сільських територій і підвищення рівня життя їх мешканців. Однак із часом стала не корисною для самого села. Постійне збільшення інтенсивності виробництва призвело в 70 роках минулого століття до високого рівня перевиробництва продовольства, великих і значних витрат їх зберігання. У списку шкідливих явищ опинився також надмірний промисловий розвиток сільськогосподарського виробництва, що призвело не лише до порушення біологічної рівноваги середовища (значна концентрація землі й продукції, особливо тваринництва), але й мало негативний вплив на соціальну структуру села, в основному через дезінтеграцію локальної спільноти. Радикально зменшилася кількість с/г господарств і осіб, працевлаштованих у сільському господарстві, що призвело до зменшення мешканців на сільських територіях. Наступила ліквідація локальних інституцій у сферах освіти, охорони здоров'я, телекомунікації, управлінських структур, послуг і громадського транспорту. Ці явища супроводжували процес втрати довіри до продовольства, виробленого промисловими методами. Поступово результатом трансформацій стало зростання ролі якості продукції та продовольчої безпеки.

Держави ЄС-15 i „нові” є країнами, які відрізняються культурними, географічними та історичними умовами. Це є певною мірою підставою для диспропорції між регіонами, особливо в секторі сільського господарства і сільських територій. Європейський Союз розширився у 2004 році на 10 держав і пізніше у 2007 році на 2 наступних, прийнявши в основному сільське господарство з колишнього східного блоку, тобто з економікою централізованого управління з попередніх періодів і значною часткою сільськогосподарського сектора в економіці. Також це було сільське господарство з нижчим рівнем промислового розвитку. Дана різнорідність сільського господарства в ЄС є охоплена Спільною сільськогосподарською політикою (WPR). В державах із найдовшим стажем у Європейському Союзі завдяки успішному її впровадженню досягнуто у сільськогосподарському секторі значних позитивних змін у сфері технології та механізації, а в результаті - високий рівень виробництва і продуктивності праці в сільському господарстві. Була досягнута основна ціль даної політики, якою є спроба забезпечити продовольчу самодостатність країн Європейської економічної спільноти. Держави, що приєдналися до Європейського Союзу в період з 2004 року до 2007 року характеризуються абсолютно іншою ситуацією у сільському господарстві та сільських територіях, аніж в інших країнах ЄС (окрім Італії, Португалії, Іспанії і Греції). Її характеризують значно нижчі виробничі та економічні показники, що є причиною в основному роздрібненої аграрної структури, висока кількість зайнятих у цьому секторі, низька продуктивність праці, низька родючість землі, а також недофінансування інфраструктури на сільських територіях. Низькими є показники забезпечення інфраструктур водопостачання, каналізації, газової та транспортної. Все це призвело до того, що сільське господарство у новоприйнятих країнах опинилося перед дуже високою планкою, яка їх відділяла за рівнем розвитку сільського господарства і с/г територій в країнах із значно довшим стажем членства в ЄС. Оскільки небагато господарств кваліфікувалося як конкурентоздатні на європейському ринку, головними завданнями були реструктуризація в основному аграрних структур і модернізація, а також біотехнологічний розвиток у сільськогосподарському виробництві.

Польща, з-поміж 10 країн, що приєдналося із нею до Європейського Союзу, внесла найбільший потенціал у сільськогосподарському секторі - території сільськогосподарських угідь, поголів'я худоби, а також найбільшу кількість с/г господарств і людей, для яких ці господарства є місцями праці, джерелом утримання родин і місцем проживання. Однак це був сектор із найнижчим рівнем розвитку (низькі доходи сільського господарства, високе приховане безробіття на селі, бідність у багатьох домогосподарствах тощо).

Покращенню ситуації в польському агропромисловому секторі (так само як і для інших „нових” країн-членів) мала слугувати Спільна сільськогосподарська політика (ССП). На жаль, розширення у 2004 році збіглося з реформами в Спільній сільськогосподарській політиці, зменшуючи рівень допомоги для сільського господарства. В основному інструменти Спільної сільськогосподарської політики відігравали і надалі відіграють позитивну роль у впровадженні змін у сільське господарство і розвиток сільських територій. Однак не було досягнуто заданих цілей. Структурні доплати не призвели до покращення аграрної структури на запланованому рівні. Також не досягнуто цілі безпосередніх доплат в основному через помилки в підставах їх призначення. Для господарств із малими площами, яких в Польщі є найбільше, призначали незначну підтримку, що була спрямована значною мірою на споживчі цілі. Це були занадто малі суми для їх спрямування на певні інвестиційні цілі, що, як передбачалося, мало сприяти розвитку і структурним змінам. Натомість господарства із великими площами отримали високі доплати, які однак не були настільки необхідні для подальшого розвитку. Дані кошти було витрачено на поточні споживчі витрати. Не дивлячись на загалом велику суму доплат, яку отримало польське сільське господарство після вступу в ЄС, в цілому середнє польське господарство отримало небагато, а у рейтингу доходів по сільському господарству в перерахунку на одну особу повної зайнятості знаходиться серед 27 країн ЄС на третьому місці від кінця.

Сільське господарство без фінансової підтримки ззовні, особливо дрібнотоварні господарства бідніших країн, якими є в основному ново приєднані країни до ЄС, має малі шанси на розвиток. Вони повинні підтримуватися, не дивлячись на їх нерентабельність, не лише тому, що є місцями праці та джерелом утримання багатьох родин, які не мають іншої можливості заробітку, але і задля базового джерела некомерціалізованого виробництва продовольства і гарантії забезпечення ним села. Тим більше, що досвід розвинених країн Європейського Союзу (наприклад, Голландії) показує, що високий рівень концентрації землі та технологій сільськогосподарського виробництва призводить до зменшення кількості населення сільських територій і його концентрації, що викликає погіршення якості споживчих продуктів. Також односторонній підхід, тобто підтримка в рамках Спільної сільськогосподарської політики, розвитку сільських територій коштом доплат до с/г господарств може становити загрозу для політики урівноваженого розвитку.

В Польщі, подібно як і в Європі, відбувається незмінний процес зменшення різниці між тим, що є сільське, а що сільськогосподарське. Зростає відсоток безземельного сільського населення та несільськогосподарського, яке має землі, які є лише додатковим джерелом утримання або виконують рекреаційні функції, інколи навіть лише як нагромадження капіталу. При відносному зменшенні засобів землі, призначених на виробничі цілі, зростає значення високотоварних господарств зі значною концентрацією землі та виробництва. Особливої ваги набирає питання обороту землі. Ринок землі повинен створювати модель спільного існування індустріальних господарств і так званих «охоронців краєвидів». Сформована ментальністю селян прив'язаність до родинної власності дозволяє припустити, що однією із значних форм обороту землі буде оренда або групова форма сільськогосподарської діяльності (кооперативи чи групи виробників).

Спільна сільськогосподарська політика на початку концентрувалася на забезпеченні фізичного доступу (кількісного), a пізніше почала відходити від підтримки сільськогосподарського виробництва і концентруватися на діях задля розвитку багатофункціонального сільського господарства і сільських територій, створення поза сільськогосподарських місць праці в селі і охорони навколишнього середовища. Це слушні напрямки дій, але вони відповідають, перш за все, на „потреби” країн із розвиненим сільським господарством, конкурентоздатних, із великими територіями, з малонаселеними сільськими територіями і знищеним навколишнім середовищем. Це сільське господарство в основному високорозвинених країн, відповідно із найдовшим стажем членства в Європейському Союзі.

Польща, як i більшість країн із меншим стажем членства в ЄС, бореться з іншими проблемами, такими як: аграрне перенаселення при одночасно загальному високому безробітті, малоефективне сільське господарство, яке не має шансу конкурувати на ліберальному ринку (особливо за умов потенційного прийняття умов Раунда Doha). Це нарешті майже екологічне сільське господарство у порівнянні з сільським господарством першої групи країн Європейського Союзу. Одночасно, і це дуже важливо, в тих країнах немає ані резервних місць праці поза сільським господарством, ані настільки розвиненої міської інфраструктури (комунальної), щоб людські ресурси могли бути перенесені з села до міста. Щораз більше комп'ютеризована промислова продукція і послуги обмежують потреби у робочій силі. Немає ані можливості, ані потреби організовувати сільське господарство нових членів ЄС, прийнятих у 2004 i 2007 рр. на зразок сільського господарства та сільських територій країн засновниць. Тут хотілось би пригадати вислів Е.Хемінгуея: „Не думай про те, чого тобі бракує. Подумай, що можеш зробити з тим, що маєш”.

На даний момент взаємовигідним розв'язанням проблеми для всіх держав Європейського Союзу є багатофункціональний розвиток сільського господарства, оскільки тільки так можна забезпечити врівноважений розвиток. В свою чергу багатофункціональність сільського господарства призводить до багатофункціональності села. Це властиві зворотні дії, оскільки у високорозвинутих країнах (з промисловою моделлю розвитку сільського господарства) обмеження надмірної концентрації сільського господарства сприятиме поверненню міських жителів на сільські території, і одночасно стимулюватиме потреби розбудови соціальної інфраструктури та послуг. Натомість у країнах із нижчим рівнем економічного розвитку і слабшим сільським господарством, ці самі дії сприятимуть розвитку сільськогосподарського сектора за допомогою створення для селян можливості додаткових заробітків, відповідно й тим самим відмови від еміграції, що також запобігатиме зменшенню населення на сільськогосподарських територіях і призведе до зміцнення сільського господарства, в основному шляхом його механізації, модернізації і впровадження нових технологій. Поза сільськогосподарська функція села на даний момент є умовою його соціального розвитку. На користь такої форми розвитку свідчать не лише економічні, соціальні та культурні погляди, а також, може й перш за все, екологічні, тобто необхідність вірного управління засобами землі, води і повітря та гарантія безпеки виробництва продовольства і продовольчої безпеки.

Сільське господарство є тим специфічним сектором, в якому надалі залишаються нерозв'язані проблеми ідентифікації і квантифікації неринкових надбань. Надалі реалізована політика винагороди селян лише за ринкові товари та послуги; немає натомість політики, яка б їх винагороджувала за неринкові дії та послуги, на даний момент не оцінені (наприклад, продовольча безпека). Без цього зникають імпульси задля підвищення якості продовольства, яке в щораз більшою мірою є перероблене і збагачене хімічними додатками. В результаті втрачає також і споживач, оскільки отримує менш натуральні продукти. Для вирішення вищезазначених проблем необхідний комплексний підхід - потрібна не лише сільськогосподарська політика, а й продовольча, яка визначатиме відхід від концепції, яку часто називають „історичною”.

Теоретично кожна держава-член ЄС могла би сама визначати напрямок своєї політики розвитку сільськогосподарських територій і діяти незалежно. Однак такий підхід не справджується на практиці. Більше того, багато справ, пов'язаних із сільським господарством і сільськими територіями, є понад регіональні. Країнам Європейського Союзу потрібна спільна політика, але одночасно така, яка залишає країнам-членам і їх регіонам можливість індивідуальних дій. Національний або регіональний підхід дозволятиме краще використовувати досвід інших держав чи регіонів, що може мати велике значення, оскільки дозволить уникнути помилок і впроваджувати перевірені хороші зразки для опрацювання, а пізніше й програми і стратегії розвитку.

На період 2007-2013 рр. стратегії та програми розвитку для сільськогосподарських територій Європейського Союзу базувалися на чотирьох пріоритетах:

Конкурентноздатність секторів: АПК i лісництва з акцентом на реструктуризацію і модернізацію, поширення знань, інноваційність і якість у продовольчому ланцюгу.

Охорона навколишнього середовища, господарювання на землях з акцентом на біорізнорідність, охорону води і зміну клімату.

Створення місць праці, диверсифікація сільської економіки та покращення якості життя на сільських територіях.

Покращення управління і локального розвитку із врахуванням ініціатив „знизу”.

Європейський Союз визначає лише рамкові, стратегічні цілі розвитку сільського господарства і сільських територій та залишає державам-членам можливість вирішувати (в рамках загальної схеми) структуру поділу фінансових коштів на окремі цілі. Це дозволяє не лише регіональну конвергенцію, але й використання регіональних особливостей. Держави і регіони стають один для одного позитивними зразками стратегій і диференційованих дій.

Частина сільського господарства в ВВП ЄС складає майже 3%, на сектор припадає 6% зайнятого робото здатного населення ЄС. Сільське господарство являє собою економічний сектор, де процес європейської інтеграції є найбільш розвиненим. Оскільки сільськогосподарська продукція країн ЄС недостатньо конкурентноздатна на світовому ринку, однією з головних цілей інтеграції є створення сприятливих умов для національних виробників.

В результаті здійснення узгодженої аграрної політики всі країни ЄС отримали можливість продавати свою продукцію за цінами, значно вищими за середньосвітові, в окремих випадках на 30% і більше. Єдина політика забезпечує абсолютний пріоритет закупок с/г продукції у фермерів країн ЄС перед імпортом. В останні роки важливим напрямком цієї політики стало втримання перевиробництва с/г продукції та підтримка дрібних фермерів.

Єдина аграрна політика - узгоджені дії країн ЄС по забезпеченню стабільності постачання сільського господарства за стабільними цінами, підвищення продуктивності сільського господарства, підтримці життєвого рівня фермерів, розумного рівня роздрібних цін.

Завдання єдиної сільськогосподарської політики: більша висока продуктивність сільського господарства, гарантії відповідного життєвого рівня фермерів, ринкова стабілізація, забезпечення постачання і прийнятні ціни для споживачів.

Спільний сільськогосподарський ринок було створено після підписання Радою в травні 1966 р. угоди щодо пропозицій про фінансування сільськогосподарської політики. Спільний сільськогосподарський ринок став невід'ємною частиною митного союзу, який було створено 1 липня 1968 р.

Осн. елементи єдиної аграрної політики наступні:

Єдині ціни на сільськогосподарську продукцію всередині ЄС і єдиний механізм їх підтримки. Мінімально допустимі ціни на найважливіші сільськогосподарські продукти визначаються заздалегідь. Якщо ринкові ціни падають більш ніж на 10% нижче за цей рівень, органи ЄС здійснюють гарантовану закупівлю даного продукту, забезпечуючи підтримку рівня цін.

В ЄС використовується декілька основних видів цін. Орієнтовні ціни, які країни ЄС вважають за необхідне підтримувати на національних ринках у внутрішньо регіональному обороті. Ціни втручання - ціни, по яких скупаються або продаються надлишки сільськогосподарської продукції, коли коливання цін на них досягають встановлених меж від рівня орієнтовної ціни. Зовнішньоторговельні - ціни реалізації с/г товарів на зовн. ринку.

Свобода торгівлі сільськогосподарської продукцією всередині ЄС, відсутність тарифних і кількісних обмежень. Єдині правила зовн. торгівлі с/г продукцією з третіми країнами та єдиний митний тариф. Сільськогосподарські продукти пересуваються в межах ЄС за умов, подібних до умовам внутрішнього ринку. При імпорті діє система компенсаційних зборів, що захищає виробників від конкуренції з боку тих країн, де витрати виробництва сільськогосподарських товарів нижче, ніж в ЄС.

При експорті с/г продукції в треті країни виробники отримують субсидії від органів ЄС, які дозволяють їм продавати продукцію по більш низьких світових цінах. По окремих товарах ЄС уклало угоди із зовнішніми постачальниками, за якими вони зобов'язуються не експортувати ці товари в країни ЄС по цінах нижче встановленого рівня. За практичне здійснення єдиної політики в області сільського господарства відповідальність несуть міждержавні органи ЄС (Рада і Комісія).

Єдине фінансування сільського господарства через Європейський фонд орієнтації і гарантії сільського господарства (ФЕОГА), на підтримку якого йде більше половини бюджету ЄС. Кошти для орієнтації призначені для підвищення продуктивності і модернізації сільськогогосподарського виробництва, а кошти гарантії, які складають 3/4 суми фонду, прямують безпосередньо на підтримку цін. ФЕОГА формується за рахунок компенсаційних зборів, що стягуються за імпорт сільськогосподарської продукції з третіх країн, відрахувань від мита на промислові товари, що ввозяться, прямих внесків з бюджету ЄС, надходжень від ПДВ.

Перевага співдружності: переважно споживаються продукти, вироблені у ЄС, порівняно з імпортними продуктами, для того, щоб захистити спільний ринок від імпорту продуктів за низькими цінами і коливань світових цін.

Принцип спільної відповідальності: участь фермерів у фінансових витратах, які обумовлені зростанням сільськогосподарського виробництва ЄС.

Європейський Союз є не лише унікальним для новітньої історії за масштабом та успіхом інтеграційним проектом, інституцією, що поєднує наразі риси міждержавного об'єднання, конфедерації та світової наддержави, високорозвинутим в індустріальному, технологічному й науково-технічному плані регіоном світу, а й провідним суб'єктом сучасних міжнародних відносин та міжнародного права.

Саме Європейський Союз через формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки виступає сьогодні потужним провідником спільних інтересів, цінностей та традицій європейської цивілізації.

Економічна потужність країн Європейського Союзу є різною - від світових лідерів до міні-кран. Лідером ЄвроСоюзу за обсягом ВВП є Німеччина - 19,94%, а разом перших 5 найбільш економічно потужних країн ЄвроСоюзу (Німеччина, Великобританія, Франція, Італія та Іспанія) виробляють 68,7% загального обсягу ВВП 27 країн ЄвроСоюзу. При цьому 4 країни (Німеччина, Великобританія, Франція, Італія) за обсягами ВВП входять в „десятку” найбільш потужних економік світу.

Проведене дослідження результатів зовнішньоторгівельної та інвестиційної політики країн ЄвроСоюзу за період 2003 - 2012 рр. показало:

1. Спільна економіка ЄвроСоюзу продовжує знаходитись під впливом світової фінансової кризи 2008 року та „європейської боргової кризи” 2010-2012 рр., тому практично зупинилось зростання загального обсягу промислового виробництва.

2. В післякризовий (2008 р.) період обсяг наданих іноземних інвестицій в світі у 2009 році різко знизився на 44,0% (з 1 911,2 млрд.USD до 1 107,1 млрд. USD), а обсяг наданих прямих іноземних інвестицій країнами ЄвроСоюзу знизився ще більше - на 60,5% (з 977,8 млрд.USD до 386,8 млрд.USD).

Слід відмітити, що рівень сумарної інвестиційної участі Європейського Союзу у світовому потоку наданих інвестицій у 2008 - 2012 рр. знизився з рівня 51,16% у 2008 році до рівня 29,4% у 2012 році.

3. В післякризовий (2008 р.) період обсяг залучених іноземних інвестицій в світі у 2009 році різко знизився на 35,3% (з 1 765,3 млрд.USD до 1 142,7 млрд. USD), а обсяг залучених прямих іноземних інвестицій країнами ЄвроСоюзу знизився дещо менше - на 33,2% (з 538,4 млрд.USD до 359,8 млрд.USD).

Поступове відновлення у 2010 - 2011 рр. обсягів потоку наданих іноземних інвестицій країнами Європейського Союзу до рівня 367,3 - 430,6 млрд.USD супроводжувалось падінням до рівня 323,8 млрд.USD у 2012 році у зв'язку з посиленням негативного ефекту „європейської боргової кризи” (2010 -2012 рр.).

Слід відмітити, що рівень сумарної інвестиційної участі Європейського Союзу у світовому потоку залучених прямих іноземних інвестицій у 2008 - 2012 рр. знизився з рівня 30,5% у 2008 році до рівня 22,9% у 2012 році.

4. Як показав аналіз результатів проведених досліджень експортні можливості економіки Німеччини практично в 3 рази перевищують експортні можливості 5 наступних країн та сумарно дорівнюють обсягам експорту Великобританії + Франції + Італії. Імпортні потреби економіки Німеччини практично в 2,5 рази перевищують імпортні потреби 5 наступних країн та сумарно дорівнюють обсягам імпорту Великобританії + Франції + Іспанії. При цьому тільки Німеччина, Нідерланди, Бельгії та Швеція з економічно потужних країн ЄвроСоюзу мають позитивне зовнішньоторгівельне сальдо.

6. Подальший розвиток зовнішньоекономічної та інвестиційної політики Європейського Союзу залежить від вирішення проблем „європейської боргової кризи”, яка різко знижує фінансові ресурси для розвитку зовнішньоекономічної торгівлі провідних країн Євросоюзу, перенаправляючи їх на погашення державних боргів частки неефективних економік країн Євросоюзу.

Проблеми та перспективи реалізації сільськогосподарської політики країн ЄС

В перші роки існування ЄС характерні риси СПСГ сприймалися як такі, що закладають основи для інтенсифікації європейської інтеграції. Створення європейського спільного ринку мало на меті усунення національних бар'єрів, однак у сільському господарстві була необхідна координація роботи та інтеграція шести ретельно розроблених систем державного втручання. Національні системи сільськогосподарської підтримки були замінені наддержавними організаціями та агентствами, які встановили прямі зв'язки із фермерською громадою держав-членів та ЄС. Повільно, але послідовно довкола СПСГ сформувався ретельно розроблений і дедалі складніший комплекс форм наддержавного політичного управління, який перетворив її на позитивну "історію дій та успіхів". Велетенські масштаби Конфедерації професійних сільськогосподарських організацій (КПСО), як основної організації європейських фермерів, свідчать про "квантовий стрибок" в напрямі наддержавної політичної системи. Значна частина загальних принципів європейського права була сформована у контексті сільськогосподарських суперечок. Враховуючи свої масштаби, джерела фінансування та формат, Європейський сільськогосподарський регулятивний та гарантійний фонд (ЄСРГФ) виявився тісно переплетеним з бюджетом Співтовариства в цілому.