Земельні ресурси та їх використання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет біоресурсів і природокористування України

ім. І.Н. Романенка

Кафедра економіки підприємства

Реферат

Земельні ресурси та їх використання

Виконала:

Студентка 3 курсу 1ск.группи

Гармаш А.І.

Перевірив:

К.е.н., доцент Величко О.В.

Київ - 2015



Зміст

Введення

1. Земля - головний засіб виробництва в сільському господарстві

2. Особливості землі як засобу виробництва

3. Види родючості ґрунту

4. Земельний фонд України, його класифікація

5. Склад і структура господарських угідь

6. Поняття землезабезпеченості

7. Земельний кодекс України - основа регулювання земельних відносин

8. Земельна реформа та її етапи

9. Право власності на землю та право користування землею

10. Проблеми застави земельної ділянки

11. Державний земельний кадастр і економічна оцінка землі

12. Грошове оцінювання землі

13. Закон про оренду землі

14. Економічна ефективність використання землі та методи її визначення

15. Основні шляхи підвищення ефективності використання землі

Висновок

Використана література



Введення

Земельні ресурси в сільському господарстві мають головне значення. Земля є предметом і засобом виробництва в сільському господарстві, а також ресурсом, який дозволяє отримувати матеріальні блага завдяки своїм специфічним особливостям. Земля потребує обробки і при раціональному і ефективному землезнавстві дозволяє отримувати високі врожаї, вирощувати різні культури і тварин.

Предметом дослідження в курсовій роботі виступає предмет економіки підприємства. Безпосереднім об'єктом вивчення служить конкретне підприємство, яке належить до підприємств агробізнесу. Мета роботи на підставі наявних матеріалів с/г підприємства, відповідно до методичних рекомендацій виконати дослідження земельних ресурсів об'єкта дослідження, оцінити ефективність використання земельного фонду та земель с/г призначення в першу чергу.

Для досягнення поставленої мети передбачається вирішити завдання наступного змісту:

- Розглянути роль земельних ресурсів у сільському господарстві;

- Виконати аналіз умов і особливостей економічного розвитку даного сільгосппідприємства;

- Дати оцінку земельних ресурсів с/г підприємства, та проаналізувати ефективність їх використання;

- Привести напрями подальшого підвищення ефективності використання землі.

Аналізом земельних ресурсів, їх ролі і значення, особливостей використання в економіці країн і суб'єктів господарювання займаються різні науки - це мікроекономіка та макроекономіка, економіка підприємств, а також спеціальні науки про землекористування. Серед авторів які активно розробляють дану тематику слід назвати, таких як Бобков А.А., Мамонтов В.Г., Мінаков І.А. та багато інших.

Робота складається з чотирьох тематичних розділів, вступу, висновків, списку використаних джерел та додатків.



1. Земля - головний засіб виробництва в сільському господарстві

Поряд з працею і капіталом найважливішим фактором виробництва є земля. Термін "земля" охоплює всі корисності, які дані природою у визначеному обсязі і над пропозицією яких людина не владна, будь то сама земля, водні ресурси або корисні копалини. Земельні ресурси можна визначити як землі, систематично використовуються або придатні до використання для конкретних господарських цілей і відрізняються за природно-історичним ознаками. Ці ресурси можна охарактеризувати як невідтворювані і (на великих площах) невідновних, а також незамінні. Роль землі неоднакова в різних галузях народного хазяйcтвa. У промисловості, транспорті і градоустройстві земля відіграє пасивну роль, функціонуючи як місце, на якому відбуваються процеси праці. Особливе значення земля набуває у видобувній промисловості. Тут вона служить джерелом сировини.

Роль землі в сільському господарстві важко переоцінити. Сільське господарство - галузь господарства, спрямована на забезпечення населення продовольством (їжею) та отримання сировини для ряду галузей промисловості. У світовому сільському господарстві зайнято близько 1,1 млрд. економічно активного населення. У сільському господарстві земля - головний засіб виробництва, що функціонує одночасно як предмет праці і як засіб праці. Предмети праці - це те, на що спрямована праця людини. Піддаючи обробці землю, люди забезпечують умови для росту і розвитку сільськогосподарських культур. За допомогою засобів праці впливають на предмети праці.

Земля, володіючи механічними, фізичними, хімічними та біологічними властивостями, впливає на рослини. У першому випадку земля виступає як предмет праці, у другому - як засіб праці.

Земля як засіб виробництва відрізняється від інших засобів виробництва поруч специфічних особливостей. Дамо їх коротку характеристику.

1. Земля є продуктом природи, у той час як інші засоби виробництва - результат праці людини. Почасти лише родючість верхнього шару землі - ґрунту залежить від результатів праці. Земля штучно невідтворна.

2. Земля територіально обмежена. В якості умов, що обмежують господарську діяльність людини, виступають також природні перешкоди, що перешкоджають обробці ґрунту.

3. Земля не може бути замінена ніякими іншими засобами виробництва, а без неї не може здійснюватися виробничий процес у сільському господарстві, особливо в землеробстві.

4. Земля неоднорідна за якістю, внаслідок чого при рівних вкладеннях в одиницю площі кількість одержуваної продукції може бути різним.

5. Результати сільськогосподарського виробництва залежать від місця розташування, розмірів і рельєфу ділянки.

6. Земля має територіальної протяжністю і постійним розташуванням ділянок, що дозволяє широко застосовувати в сільському господарстві мобільні машини.

7. Характер використання землі в сільськогосподарському виробництві багатоплановий: на землі обробляється велика кількість різних видів сільськогосподарських культур (зернових, технічних, кормових, плодових та ін.).

8. Земля при правильному використанні не зношується, а покращує свої властивості, тоді як інші засоби виробництва зношуються, старіють морально і замінюються новими в процесі праці. Ця особливість землі обумовлена її найціннішим властивістю - родючістю ґрунту.

Велику роль у сільськогосподарському виробництві відіграє родючість ґрунтів. Родючість ґрунту - здатність ґрунту задовольняти потреби рослин в поживних речовинах, волозі, повітрі, біотичної та фізико-хімічної середовищі [7, с. 31].

Родючість ґрунту забезпечує врожай сільськогосподарських культур, а також біологічну продуктивність дикої рослинності. Втягується в сільськогосподарську обробку ґрунт стає для людини найважливішим засобом виробництва. Розрізняють природне і штучне родючість ґрунту. Природною родючістю володіє будь-яка ґрунт, оскільки вона продукт процесу ґрунтоутворення в конкретних природних умовах. Це родючість ґрунтів може бути високим або низьким, але воно повністю залежить тільки від спільного впливу на ґрунт природних процесів і факторів.

Штучне родючість ґрунту проявляється на всіх земельних ділянках, порушених господарською діяльністю людини, але найбільш чітко воно виражено на орних землях. Ґрунт конкретної ділянки за цілеспрямованої діяльності людини стає не тільки засобом виробництва, але і продуктом праці. Тому ґрунт будь-якого утягненого в сільськогосподарський оборот ділянки не тільки зберігає природну родючість, а й під дією праці набуває ще штучне родючість. Окремо розглядати природне і штучне родючість ґрунту практично неможливо, оскільки високий рівень природної родючості ґрунтів не гарантує високого штучного родючості. І навпаки, низька природна родючість ґрунту не перешкоджає послідовному підвищенню штучного родючості ґрунтів конкретного поля за рахунок використання сучасних агротехнічних засобів обробітку ґрунту та добрив.

Для кожного регіону землі характерні особливості ґрунтового покриву. Охарактеризуємо коротко особливості ґрунтів, властивих нашій агрокліматичній смузі.

Дерново-підзолисті ґрунти переважають в Поліссі і формуються в умовах надмірного зволоження під пологом змішаних дубово-соснових або соснових лісів, переважно розріджених і з розвиненим трав'яним покривом.

Бурі лісові ґрунти (буроземи) поширені в гірських лісових районах Криму і Карпат, а також на рівнинних територіях Закарпатської низовини і Передкарпаття. Буроземні ґрунтоутворення протікає в умовах хорошого і рівномірного зволоження і значної тривалості теплої пори року.

Сірі лісові ґрунти поширені в лісостеповій зоні і зустрічаються на Поліссі, де формуються при помірно вологому континентальному кліматі.

Найбільш родючі чорноземні ґрунти займають майже 60% сільськогосподарських угідь України, широкою смугою в межах двох зон (лісостеповий і степовий) перетинаючи країну із заходу на схід. Чорноземами називаються багаті темнофарбовані гумусом ґрунту, не мають ознак сучасного перезволоження, що сформувалися в рівнинних умовах під багаторічною трав'янистою рослинністю степів і лісостепів.

Каштанові ґрунти зустрічаються на рівнинній сухого степу. Вони формуються під типчаково-ковилового і полинно-злакової рослинністю в умовах недостатнього зволоження, чим пояснюється менше (ніж у чорноземах) розвиток біомаси, нагромадження гумусу, глибини насичення ґрунту вологою і вимивання сольових продуктів ґрунтоутворення. Коричневі ґрунти поширені на південному схилі Головної гряди Кримських гір і приурочені до областей з середземноморським кліматом.

Лугові, болотні і перехідні між ними лучно-болотні ґрунти формують групу гідроморфних ґрунтів, що зустрічаються у всіх природних зонах країни. Лугові ґрунти формуються в умовах періодичного затоплення паводковими водами. Болотні ґрунти утворюються в умовах різко надмірного зволоження при близькому до поверхні рівні ґрунтових вод.

Солончаки утворюються на багатих легкорозчинних солями породах (переважно морських відкладеннях). В Україні вони поширені на терасах річок Дніпро,Південний Буг, Дністер, Дунай і на морських узбережжях. До солонців належать ґрунти, які мають у гумусового горизонту велика кількість поглиненого натрію.

2. Особливості землі як засобу виробництва

Земля є сферою прикладання праці, коли людина впливає на неї і засобів виробництва, коли завдяки своїм фізичним та хімічним властивостям (родючості) земля забезпечує ріст і розвиток рослин, урожай сільськогосподарських культур.

Земля є тією основою сільського господарства, в якій відбувається переплетення економічних процесів виробництва і відтворення з природними. На відміну від інших засобів виробництва, які в міру використання зношуються, приходять у ветхість і, врешті-решт, виходять з ладу, земля при раціональному її використанні постійно поліпшується, набуває нових якостей, підвищує свою родючість. Багаторазове використання однієї й тієї ж ділянки допустимо тому, що родючі ґрунти при правильній дії на неї людини може, прогресивно зростати. Важливо управляти родючістю і володіти ключем до досягнення високих і стійких урожаїв усіх культур, до підвищення продуктивності землі.

Оскільки на землі розміщуються міста, селища та інші населені пункти, фабрики, заводи, дороги, електростанції і т.д. - Земля виступає як місце розміщення, як просторовий базис. У видобувний промисловості земля виступає як своє образної коморі. З її надр отримують вугілля, нафта, газ, і багато інших корисних копалини і нерудна сировина. У сільськогосподарському ж виробництві земля є основним засобом виробництва. Земля є продуктом природи і тільки після залучення її в процес виробництва людиною, вона виступає в якості основного засобу виробництва при створенні сільськогосподарської продукції. За допомогою знарядь виробництва людина впливає на землю, і вона вже є предметом праці. Як головний засіб виробництва земля має ряд особливостей, що істотно відрізняють її від інших засобів виробництва.

Земля є продуктом природи, а не праці людини. Праця людини змінює властивості ґрунту, але створювати нові території якої він не може;

Обробляючи землю можна підвищувати або знижувати її родючості, але не можна створити землю знову.

Постійне місце розташування. Землю можна використовувати тільки там, де вона розташована, її не можна перемістити з одного місця на інше;

Земля не може бути замінена будь-якими іншими засобами виробництва.

Неоднорідність земельних ділянок за якістю, через що при рівних вкладеннях праці і коштів на одиницю площі отримують різні кількості продукції і величину доходів;

Усі засоби виробництва в процесі їх використання зношуються і з часом зовсім вибувають, земля ж є вічним засобом виробництва, і при правильному, дбайливому поводженні з нею вона підвищує свою продуктивність, тільки земля володіє родючістю, тобто здатність давати людям необхідні їм продукти.

Розрізняють штучне і природне родючість ґрунтів. Природна родючість створюється в результаті тривалого ґрунтоутворювального процесу. Вона характеризує природний запас поживних речовин у ґрунті.

Штучне родючість - результат активної діяльності людини з підвищення культури землеробства, здійсненню додаткових вкладенні в землю праці і капіталу.

У результаті природного ґрунтоутворювального процесу, а також шляхом поліпшення хімічних і фізичних властивостей ґрунту шляхом відпрацювань, в несення органічних і мінеральних добрив, меліорацій і т.д., потенційну родючість перетворюється на економічну. Воно являє собою єдність природного (природного) і штучного родючості і виникає на основі природного родючості в результаті впливу праці людини.

Унікальність і особливості землі як головного засобу виробництва в сільському господарстві суттєво впливає на економіку і організацію сільськогосподарського виробництва.

3. Види родючості ґрунту

Під родючістю розуміють здатність ґрунтів задовольняти потребу рослин у воді і поживних речовинах. Важливими чинниками, що визначають родючість ґрунтів, є також світло і тепло.

Умови, що визначають родючість ґрунту, можуть бути прямими, що безпосередньо впливають на ріст і розвиток рослин, і непрямими. До прямих умов відносяться запаси доступної води, аерація, реакція середовища, форма і кількість доступних елементів живлення та їх співвідношення. До непрямих умов можуть бути віднесені: кількість мікроорганізмів, глибина залягання обмежуючих коренезаселений шар ґрунту щільних горизонтів, характер обробки ґрунту. Прямі і непрямі умови взаємопов'язані і мають вплив на врожайність рослин.

Кожна окрема умова, або фактор життя рослин, може бути недостатнім (мінімальним) для росту рослин, оптимальним (коли спостерігається найбільший урожай рослин) і надлишковим, максимальним (коли спостерігається токсикоз і врожайність рослин зменшується). Для будь-якої рослини шкідливі як нестача, так і надлишок будь-якого фактора (наприклад, елемента живлення). Найбільш сприятливі умови для життя рослин і одержання високого врожаю створює оптимальний вплив фактора. Однак фактори, що визначають розвиток рослин, діють не ізольовано, а в сукупності. Оптимальна родючість відповідає оптимальним співвідношенням факторів.

У різних ґрунтово-кліматичних зонах умови, що визначають ґрунтову родючість, різні. Обмежуючими умовами в зоні тундри будуть низькі температури і надмірне зволоження ґрунтів, в лісовій зоні - надмірне зволоження і кислотність ґрунтів, в лісостеповій та степовій зонах - нестача води і нерідко надмірний вміст в ґрунтах натрію та хлору. На піщаних ґрунтах позначається недолік вологи та елементів живлення, а на важкосуглинистих - низька аерація і велика щільність ґрунтів. Таким чином, родючість обмежується різними умовами, пов'язаними з факторами ґрунтоутворення.

Розрізняють природну, потенційну, штучну і ефективну, або дійсну, родючість ґрунтів.

Природна родючість - властивість ґрунту, що утворилася під природною рослинністю при природному перебігу ґрунтоутворювального процесу. Вона порівняно мало змінюється в часі і є величиною стабільною для певного типу ґрунтів. У той же час різні за походженням ґрунти характеризуються неоднаковою родючістю, а один і той самий ґрунт має різну родючість для рослин, що відрізняються за біологічними властивостями. Наприклад, на лучно-глейових ґрунтах прекрасно ростуть лугові трави і водночас гинуть або дуже погано ростуть ялинники і сосняки. На піщаних ґрунтах добре ростуть сосняки і погано - ялинники і діброви.

Потенційна родючість визначається валовим (загальним) запасом елементів живлення в ґрунті, що знаходяться як в доступній, так і недоступній формах. Штучна родючість створюється при використанні обробки ґрунтів, внесення добрив, вирощуванні культур різних рослин, осушенні, зрошенні.

Природна, потенційна і штучне родючості нерозривно пов'язані між собою, оскільки забезпечення рослин вологою і поживними елементами залежить від властивостей природного ґрунту, а також від зміни властивостей ґрунту під впливом окультурення. Ефективна родючість, вимірювана величиною врожаю, є дійсним вираженням природної та штучної родючості і в значній мірі залежить від рівня розвитку науки і техніки.

Необхідно розробляти такі методи землеробства і агрохімії, які дозволяли б підтримувати на максимальному рівні запаси доступних елементів живлення і води з одночасною стабілізацією реакції середовища, відповідною концентрацією ґрунтового розчину при найкращому співвідношенні між повітрям і водою, швидкістю аеробних і анаеробних реакцій, що протікають у присутності речовин, що стимулюють ріст рослин. І, навпаки, необхідно послабити шкідливі процеси: утворення токсичних речовин, ущільнення ґрунту при його обробці, засмічення небажаними рослинами і мікроорганізмами тощо.



4. Земельний фонд України, його класифікація

Всі землі, що знаходяться в межах території України складають єдиний земельний фонд. В залежності від цільового призначення єдиний земельний фонд країни підрозділяють на сім категорій земель. Класифікація земель в залежності від їх цільового призначення дозволяє диференційований підхід до правового регулювання земельних відносин в рамках правового режиму земельного фонду. Під цільовим призначенням земель розуміють встановлений правовий режим, умови і межі використання земель для конкретних цілей.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей. Це орні угіддя, пасовища, луки, землі, які відводяться під огороди, сади, а також міські угіддя, що використовуються для сільськогосподарських потреб, земельні ділянки, відведені під городи, сади тощо.

Землі населених пунктів (міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів) -- це землі, що знаходяться в межах міської, селищної смуги та смуги сільського населеного пункту, а також землі надані в відання населених пунктів за межами їх смуги. Ця категорія земель є територіальною базою для забудови житловими, комунально-побутовими, промисловими, транспортними та іншими будівлями та спорудами в цілях задоволення житлово-комунальних, культурно-побутових та інших потреб населення, що проживає на цій території.

Землями промисловості, транспорту, зв'язку та іншого призначення визнаються землі, надані в користування підприємствам, організаціям і установам для здійснення покладених на них спеціальних завдань промислового виробництва, транспорту, зв'язку тощо.

До земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення належать землі не сільськогосподарського (спеціального) призначення, які вилучені з господарського обігу і використовуються для спеціальних цілей.

Землі лісового фонду поділяються на:

а) лісові:

-- вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю;

-- не вкриті лісовою рослинністю, які підлягають залісенню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі тощо), зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами;

б) нелісові:

- зайняті спорудами, пов'язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями тощо;

- зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства);

- зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.

Землями водного фонду визнаються землі, зайняті:

- морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами;

- прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;

- гідротехнічними, іншими водогосподарськими спору дами та каналами, а також землі, виділені піп смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Землями запасу визнаються всі землі, не передані у власність або не надані у постійне користування. До них належать також землі, право власності або користування якими припинено відповідно до законодавства. Наведені категорії земель за своїм цільовим призначенням, за своїм внутрішнім складом не однорідні. Вони включають в себе землі, що використовуються для різних господарсько-економічних цілей, які визначають особливості їх правового режиму в рамках загального правового режиму відповідної категорії земель. Так, наприклад, землі населених пунктів об'єднують в своєму складі землі забудови, землі загального користування, рекреаційні землі, землі сільськогосподарського використання, землі, зайняті лісами, водоймищами та іншими об'єктами. Вони володіють певними особливостями режиму використання і охорони з урахуванням правового режиму всіх категорій земель.

Структура земельного фонду не є статичною. Під дією різних економічних, екологічних та інших факторів відбуваються зміни як в складі земельного фонду, так і в середині кожної категорії.

5. Склад і структура господарських угідь

До земель сільськогосподарського призначення належать усі землі, основним цільовим призначенням яких є їх використання в сільському господарстві. За ст. 22 ЗК землями сільськогосподарського призначення є землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для таких цілей. Виходячи з цього, можна визначити дві основні правові ознаки земель сільськогосподарського призначення -- надання для потреб сільського господарства, а також використання у сфері сільськогосподарського виробництва.

Земля в сільськогосподарському виробництві є незамінним чинником завдяки особливостям, серед яких найчастіше вирізняються: обмеженість (незмінність кількості), непереміщуваність, невідтворюваність, незнищуваність, практична невичерпність її продуктивної сили. Поняття "земля" і "земельна ділянка" не збігаються. У власності й користуванні сільськогосподарських підприємств і громадян можуть перебувати тільки індивідуально визначені, виділені в натурі на місцевості земельні ділянки, що мають точні межі.

Землям сільськогосподарського призначення не випадково належить перше місце серед закріплених у законодавстві 9 категорій земельного фонду. На відміну від інших категорій земель, які використовуються головним чином як просторово-операційний базис, ці землі є основним засобом виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості. Для них встановлено особливий правовий режим, що характеризується таким використанням земель, за якого забезпечується охорона земель, недопущення виведення їх із сільськогосподарського обігу, підвищення родючості ґрунтів.

Однією з головних характеристик земель сільськогосподарського призначення є ґрунтова. Земля як поверхневий шар функціонує за законами природного розвитку, взаємодіє з іншими природними ресурсами. Значну частину земної поверхні займає ґрунт -- природне утворення, що складається з генетично пов'язаних обріїв, які формуються внаслідок перетворення поверхневих шарів і атмосфери під впливом води, повітря й живих організмів; має родючість. У цьому значенні "земля" і "ґрунт" -- поняття ідентичні. Відмінність полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а ґрунт пов'язаний із конкретним уявленням про якість землі та здатністю її використання в сільському господарстві. Головне, щоб одержуючи максимальну кількість сільськогосподарської продукції, землекористування було раціональним. Однак не всі автори згодні з такою позицією. Дехто вважає, що ідентичне застосування в юридичному аспекті термінів "земля" і "ґрунт" неправильне, оскільки вони мають істотні відмінності. Уявлення про ґрунти як про специфічні природні й господарські об'єкти не дістали свого відображення в Конституції України. В юридичній науці ґрунт визначається як самостійний об'єкт екологічних правовідносин, якісною властивістю якого є родючість, та який є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції.

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає характеристику їх юридичної структури або складу. Традиційно прийнято вважати, що в сільському господарстві земля функціонує: як територіальна умова й як основний засіб виробництва. З огляду на це землі сільськогосподарського призначення згідно з юридично усталеними способами їх використання поділяються на два головних види.

По-перше, це -- сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовуються для посівів сільськогосподарських культур і є засобом виробництва в рослинництві.

По-друге, це -- несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями й дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є тільки територіальним базисом, і потрібні для організації сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним видів діяльності. У цьому разі йдеться про площі нерослинницького призначення, які є землями несільськогосподарського використання.

6. Поняття землезабезпеченості

Критерієм, який характеризує рівень забезпеченості селян землею, була площа сільськогосподарських угідь, що припадала на один сільський двір. Такий підхід у визначенні землезабезпеченості зберігся дотепер. Аналіз сучасного стану густоти населення України в регіональному контексті засвідчує, що західні області найбільш густонаселені, а південні та східні регіони суттєво відрізняються від них. У середньому на мешканця України припадає 0,84 га сільськогосподарських угідь; у Миколаївській - 1,26 га, Кіровоградській - 1,45 га, Тернопільській - 0,74 га, Рівненській - 0,55 га, Львівській - 0,30 га. За останні 20 років землезабезпеченість в Україні знизилась з 1,06 га до 0,67 га ріллі на жителя.

Через зменшення площі сільськогосподарських угідь звужуються потенційні можливості для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості - сільськогосподарською сировиною.

Академік О. Яблуков називає чотири основні явища, що спричиняють деградацію ґрунтів:

- ерозія, механічне руйнування ґрунтів водою і вітром;

- опустелювання, аридизація - все більше ґрунтів стають непридатними для сільського господарства через висушування;

- токсифікація, зараження ґрунтів різними антропогенними речовинами;

- прямі втрати через відведення сільськогосподарських угідь під міські будівлі, дороги тощо.

У цих умовах центральне місце має зайняти робота, спрямована на охорону земельних ресурсів, і відповідальність за порушення земельного законодавства.

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність і надаються в користування:

- громадянам для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

- сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

- сільськогосподарським науково-дослідним установам і навчальним закладам, сільськогосподарським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;



7. Земельний кодекс України - основа регулювання земельних відносин

Основними джерелами земельного права є закони України, які становлять фундамент земельного законодавства. Закони мають вищу юридичну силу. Вони посідають домінуюче становище в ієрархічній структурі законодавства України.

Всі інші нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини, видаються на основі, на розвиток і виконання вимог законів. Вони називаються підзаконними актами.

Серед законів як джерел земельного права особливе місце посідає Земельний кодекс України. Він є загальногалузевим кодифікованим спеціалізованим законом у системі законодавства України, а в системі земельного законодавства - основним.

Цей закон покликаний стати інтегруючою і цементуючою основою для становлення і розвитку земельного законодавства. Його мета не зводиться до вичерпної, повної і детальної регламентації всіх без винятку земельних відносин. У зв'язку з цим у ньому, поряд з нормами прямої дії, містяться і відсильні норми.

Земельний кодекс є тим законодавчим актом, який покликаний конкретизувати й деталізувати основні положення Конституції України у сфері регулювання земельних відносин та визначити основні положення інститутів земельного права.

У ньому закріплено публічно-правове значення земельних відносин. Щодо регулювання відносин земельної власності, то їх правова регламентація здійснюється саме Земельним, а не Цивільним кодексом. Як справедливо підкреслюється у літературі, це фактично перемога земельно-правової концепції зазначених відносин, яка створює можливість повніше і всебічно враховувати особливості землі як об'єкта правових відносин. Такий підхід не виключає застосування до зазначених відносин цивільно-правових приписів у субсидіарному порядку.

За змістом, структурою та напрямами чинний Земельний кодекс України істотно відрізняється від Земельного кодексу 1992 р. Він відображає стратегію держави, спрямовану на поглиблення і подальший розвиток земельної реформи, створює необхідну законодавчу основу для подальшої нормотворчої та правозастосовної практики. Цей кодифікований земельний закон регулює суспільні відносини щодо землі як матеріальної основи суверенітету й територіальної цілісності держави, просторової бази довкілля, системи розселення та транспортних мереж, засобу виробництва у сільському та лісовому господарстві, об'єкта економічного обігу та відносин права власності.

Структурно Земельний кодекс України складається з 10 розділів, які включають 212 статей. У Загальній частині Кодексу визначаються його основні принципові положення, відтворюється ст. 14 Конституції України, за якою земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

У цьому розділі закріплений пріоритет Конституції України та Земельного кодексу над іншими нормативно-правовими актами у галузі регламентації земельних відносин. Останні можуть регулювати земельні відносини лише відповідно до Конституції та цього Кодексу. Закріплення зазначених положень фактично свідчить про те, що на законодавчому рівні встановлено принципово нове співвідношення Земельного кодексу з іншими поресурсовими кодексами. Земельний кодекс по суті посідає домінуюче місце в системі поресурсових кодексів, серед цих кодексів він є пріоритетним.

Принципи земельного законодавства, які закріплені в Кодексі і відображають сучасні досягнення теорії земельного права, забезпечують єдність положень земельного права з тими суспільними процесами, в яких реалізуються правові поняття.

Як вихідні базові засади вони надають земельному законодавству організованого системного характеру і виступають вузловим стрижнем його змісту.

Серед них самостійне місце посідають принципи, які мають земельно-екологічну спрямованість.

8. Земельна реформа та її етапи

Земельна реформа в Україні пройшла ряд етапів. Перший з них бере свій початок з прийняття Земельного кодексу Української РСР (1990 р.), яким було зафіксовано існування права на землю у формі довічного успадкованого володіння, постійного володіння, а також постійного і тимчасового користування. Це був важливий крок до визначення власності на землю. Проте визнання успадкованого володіння землею нерівнозначне праву власності на цей ресурс, оскільки право розпоряджатися землею залишалося за радами народних депутатів. Велике значення для розвитку земельних відносин на цьому етапі відіграло прийняття Верховною Радою України Постанови "Про земельну реформу" (15 березня 1991 р.), якою було оголошено, що весь земельний фонд України визнавався як об'єкт земельної реформи, завданням якої є перерозподіл земель з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на селі. В процесі такого перерозподілу земля мала передаватися у приватну власність громадянам, колективним сільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям; у тимчасове користування фізичним і юридичним особам.

Другий етап земельної реформи започаткований у січні 1992 р. з прийняттям Верховною Радою України Закону України "Про форми власності на землю" і в березні цього ж року -- нової редакції Земельного кодексу України. Цими документами були внесені істотні зміни у форми власності на землю -- в Україні запроваджувалися три форми власності на неї: приватна, колективна і державна, причому юридично визнано, що дані форми власності є рівноправними. Нового змісту набули орендні відносини. Орендодавцями виступали не лише ради народних депутатів, але і власники землі -- окремі громадяни, колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства, садівницькі товариства. На цьому етапі відбулося часткове реальне втілення приватної власності на землю в сфері товарного сільськогосподарського виробництва, завдяки прийняттю закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (1992 р.). Ним передбачено передачу у приватну власність такому господарству середньої земельної частки, що припадає на одного жителя на території відповідної ради народних депутатів.

Третім етапом земельної реформи стало прийняття Указів Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" (10 листопада 1994 р.), "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" (8 серпня 1995 р.), "Про оренду землі" (23 квітня 1997 р.), "Про захист прав власників земельних часток (паїв)" (21 квітня 1998 р.) та "Про фіксований сільськогосподарський податок" (18 червня 1998 р.). На основі Указів про оренду землі і фіксований сільськогосподарський податок були прийняті закони України з аналогічною назвою.

Вказаними нормативними актами здійснена безоплатна передача землі у колективну та приватну власність для виробництва сільськогосподарської продукції, тобто на даному етапі відбулося її реальне роздержавлення. Був здійснений поділ земель, які передані у колективну власність, на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі, і видані селянам сертифікати на право на земельну частку (пай). Власники земельних сертифікатів одержали право розпоряджатися своїм земельним паєм, який може бути об'єктом обміну, дарування, застави, спадкування, купівлі-продажу (останнє право було пізніше відмінено). Членам колективних сільськогосподарських підприємств надавалася можливість безперешкодного виходу зі складу підприємства із своєю земельною часткою (паєм) і виділення її в натурі з видачею Державного акта на право приватної власності на землю. Законом України "Про оренду землі" переважно врегульовані орендні відносини, а також передбачена можливість оренди земельних часток (паїв), що є вкрай необхідним і важливим в умовах трансформації форм господарювання на селі. земля власність оренда кадастр

Початком четвертого етапу земельної реформи (за думкою автора цього підручника) став Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" (грудень 1999 р.). Ним передбачався вільний вихід членів КСП із складу цих підприємств зі своїми земельними і майновими паями та створення на їх основі інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності. Надзвичайно важливо, що Указом впроваджено обов'язкове укладання юридичними особами, які використовують землі для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельних паїв з виплатою орендної плати фіксованого розміру. Введено спрощений порядок реєстрації договорів оренди земельних паїв, передбачено виділення земельних ділянок єдиним масовим групі власників земельних часток (паїв), яка звернулася із заявами про відведення земельних ділянок у натурі з метою спільного використання або надання в оренду цих ділянок. Важливо, що громадянам надано право розширювати свої особисті підсобні господарства за рахунок приєднання до них земельних ділянок у натурі, виділених відповідно до розміру земельного паю, і не створювати при цьому юридичної особи.

9. Право власності на землю та право користування землею

Поряд із правом власності на землю, повноваження щодо володіння і користування земельними ділянками можуть базуватися і на інших правових титулах. До них належить і право користування землею.

Право користування землею є похідним від права власності на землю. При передачі земельної ділянки у користування відбувається перехід частини правомочностей власника ділянки до землекористувача.

Право користування може бути постійним (без заздалегідь встановленого терміну) і тимчасовим (на визначений термін).

Земельний кодекс України передбачає право постійного користування земельною ділянкою і право оренди земельної ділянки як заснованого на договорі платного користування на визначений термін.

Відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою -- це право володіння і користування земельною ділянкою, що перебуває у державній та комунальній власності, без встановленого терміну.

Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Попередній Земельний кодекс України (в редакції від 13 березня 1992 р.) передбачав і право тимчасового користування земельною ділянкою. І хоча чинний Земельний кодекс не передбачає такої правової форми землекористування, багато громадян та юридичних осіб до закінчення передбаченого терміну тимчасового користування землею продовжують використовувати земельні ділянки в цьому титулі.

Земельне законодавство закріплює права та обов'язки землекористувачів. Так, землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

-- самостійно господарювати на землі;

-- власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

-- використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

-- на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

-- споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі та споруди.

Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Землекористувачі зобов'язані:

-- забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

-- дотримуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

-- своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

-- не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

-- підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

-- своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

-- дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Законом можуть бути встановлені й інші обов'язки землекористувачів.

Земельне законодавство України допускає і право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою -- право земельного сервітуту.

Земельні сервітути можуть бути постійними і на певний термін. Вони встановлюються за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду

10. Проблеми застави земельної ділянки

Україна, проголосивши землю основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною, розпочала формування нової нормативної бази для створення відповідного правового поля регулювання суспільних відносин, предметом яких є земля. Законодавча база почала розвиватися з прийняттям важливих на той час нормативних актів: Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 р., Закон України "Про заставу" від 1992 року, Закону України "Про власність" від 7 лютого 1991 року, Земельного кодексу України від 1991 року, Закону України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 року, Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10.11.1994 року, Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки" від 03.12.1999 року, Указу Президента України "Про комплексні заходи по оздоровленню банківської системи на 1999-2000 роки від 23 січня 1999 року", Указу Президента України "Про заходи щодо розвитку іпотечного ринку в Україні" від 8 серпня 2002 року, і на сьогодні складається з норм Конституції України, Земельного кодексу і Цивільного кодексу України, законів "Про заставу", "Про іпотеку", "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати", "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", "Про оцінку земель", "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність", "Про сільськогосподарську дорадчу діяльність", "Основних напрямків земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки", схвалених Указом Президента України від 30 травня 2001 року, Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про схвалення Концепції створення національної системи іпотечного кредитування", а також ряду інших законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють правовий статус та обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Функціонування правового інституту застави земельних ділянок сільськогосподарського призначення неможливе без перетворення землі в реальний товар, як того вимагають перевірені століттями ринкові відносини. Без реального, гарантованого і захищеного права власності на землю іпотечне кредитування не можливе. Застава земельних ділянок сільськогосподарського призначення як форма забезпечення виконання зобов'язань не розповсюджена в Україні. В умовах аграрної і земельної реформи подальший розвиток нормативно-правової бази сприятиме поширенню використання застави земельних ділянок як в сфері підприємництва, так і в земельно-правовому обігу.

Законодавство, що становить сучасну правову базу застави земельних ділянок сільськогосподарського призначення, носить багато структурний характер і включає такі складові, як:

1) загальне законодавство, на основі якого здійснюється функціонування і розвиток усіх правових інститутів;

2) спеціальне земельне законодавство про заставу земельних ділянок сільськогосподарського призначення;

3) галузеве (зокрема, земельне, аграрне, цивільне, фінансове, банківське та ін.) законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини, та має на меті їх врегулювання, і поряд з цим визначає основні засади застави земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Застава земельних ділянок сільськогосподарського призначення послідовно втілювалась в законодавстві України відповідно до вимог переходу на ринкові засади розбудови економіки в Україні. Підставами для цього стало відновлення права приватної власності на землі та необхідність залучення додаткових коштів у розвиток сільського господарства. В основі більшості проблем правового регулювання лежать досі не вирішені теоретичні питання, що потребують особливої уваги. Зокрема, існує проблема співвідношення земельного і цивільного законодавства. Земля - це природний компонент, не вилучений з довкілля, а органічно з ним поєднаний, взаємодіючий з водами, лісами та іншими ресурсами. Земельні відносини мають на увазі саме такий об'єкт правової регламентації. Тому правове регулювання відносин земельної нерухомості має здійснюватись, насамперед, конституційним законодавством, як нормативною базою галузевого регулювання, і земельним законодавством. Різноманітність правових режимів земельного фонду, багатоманітність "юридичних титулів" суб'єктів, які володіють земельними ділянками, право суб'єктів на вільний вибір господарської діяльності в поєднанні з цільовим призначенням різних категорій земель і раціональним їх використанням в інтересах всього суспільства обумовлюють необхідність регулювання правовідносин стосовно земель сільськогосподарського призначення в рамках земельного законодавства, а не цивільного. Застава як правовий інститут розвивалась в рамках проведеної з початку 90-х років земельної реформи, орієнтованої на формування нового земельного устрою. Після прийняття нового Земельного кодексу України застава земельних ділянок може стати одним з дієвих способів залучення інвестицій в освоєння земельних ділянок та у розвиток сільськогосподарського і аграрного виробництва. Законодавство про земельну заставу не має за мету стимулювати процеси відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення із власності громадян та юридичних осіб, навпаки, стимулюватиме додаткове залучення коштів цими суб'єктами на найсприятливіших умовах для задоволення їхніх споживчих та виробничих потреб, в тому числі для придбання нової власності. Необхідно доопрацювати з урахуванням сучасних вимог нормативні акти, які визначають порядок купівлі-продажу і відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

З розвитком ринку сільськогосподарських земель і за наявності стійкого попиту на земельні ділянки сільськогосподарського призначення в Україні відродиться аграрний іпотечний ринок. Обов'язковим є створення органу управління заставними операціями із земельними ділянками сільськогосподарського призначення в загальнодержавному і регіональному масштабах. Основним суб'єктом відносин щодо земельного іпотечного кредитування має бути спеціалізований Державний земельний банк. Специфіка земельної ділянки сільськогосподарського призначення, як предмету застави, вимагає прийняття закону, в якому буде визначено прозорий і ефективний механізм застави земельних ділянок. Застава сільськогосподарських земель повинна регулюватися спеціальним законом "Про заставу (іпотеку) земельних ділянок", який необхідно прийняти в найкоротші строки. В законодавчому порядку необхідно встановити: порядок фіксації і переходу права власності на земельну ділянку; єдині правила реєстрації і кадастру; прозорі правила оформлення та реалізації прав та виконання зобов'язань за договором застави із застосуванням чіткої системи визначення пріоритету вимог заставодержателя та інших осіб на заставлену земельну ділянку; інструменти оформлення заставного зобов'язання на первинному ринку для подальших операцій з ними на вторинному ринку; спрощену та неформалізовану процедуру оформлення застави; чіткі та прозорі правила та умови задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок заставленої земельної ділянки.

11. Державний земельний кадастр і економічна оцінка землі

Земельний кадастр - це система необхідних відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх розподіл поміж власниками землі і землекористувачами за категоріями земель, про їх оцінку, класифікацію, кількісну та якісну характеристику і народногосподарську цінність. Основними складовими частинами державного земельного кадастру є кадастрове зонування, кадастрові зйомки, державна реєстрація земельних ділянок, облік кількості та якості земель, їх бонітування, економічна оцінка та грошова оцінка земельних ділянок.

Кадастрове зонування передбачає встановлення меж кадастрових зон та кварталів, меж оціночних районів і зон, місця розташування обмежень щодо використання земель. Кадастрові зйомки являють собою комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.

Завдання кількісного обліку земельних ресурсів полягає в постійному системному веденні й оновленні інформаційних даних , які характеризують кожну земельну ділянку за площею та складом угідь. Облік якості землі відображає відомості, які характеризують земельні угіддя за природними властивостями та набутими властивостями, що впливають на їх родючість.

Економічна оцінка характеризує продуктивну здатність землі як засобу виробництва. Відмінність її від бонітування полягає в тому, що земля оцінюється не як природне тіло, а як засіб виробництва в нерозривному зв'язку з економічними умовами виробництва. Це означає, що однакові в природному відношенні ґрунти, які належать за своєю генезою, фізико-хімічними і біологічними властивостями до того самого бонітету, можуть дістати різні бали економічної родючості через різні умови господарювання (місцеположення, спеціалізацію, дорожні умови тощо).

Для регулювання економічних відносин саме і використовуються дані економічної оцінки землі.

Вона здійснюється в двох аспектах:

а) загальна оцінка,

б) часткова оцінка (ефективність вирощування окремих сільськогосподарських культур або видів багаторічних культурних насаджень). Критеріями загальної економічної оцінки землі є:

1) вартість валової продукції (крб/га), оціненої за єдиними спеціально розробленими кадастровими цінами;

2) окупність витрат, що визначається відношенням вартості продукції до витрат на її одержання;

3) диференціальний дохід, що є додатковим чистим доходом на землях кращої якості і місцеположення.

Критеріями часткової оцінки є врожайність культури в ц/га, окупність витрат, диференціальний дохід від кожної вирощуваної культури. Результати часткової оцінки ефективності вирощування окремих культур дають змогу підприємствам правильно вирішувати проблему добору найефективніших для них галузей рослинництва, встановлювати їх оптимальне співвідношення, здійснювати об'єктивну оцінку діяльності окремих рослинницьких підрозділів за наявності в них різноякісних земель, а також більш обґрунтовано визначати планову врожайність і ті параметри господарської діяльності, що пов'язані з її рівнем (обсяги реалізації продукції, витрати на її перевезення і доробку тощо).

На основі одержаних базисних критеріїв по кожному оціночному району складаються оціночні шкали в абсолютних і відносних показниках. Вони використовуються для кількісного порівняння економічної родючості земельних ділянок. Відносні показники оцінки виражаються в балах. При цьому найвище значення оціночного показника певної таксономічної одиниці -- ґрунтова відміна, ґрунтовий клас, агровиробнича група ґрунтів -- береться за 100 балів. Бал інших таксономічних одиниць визначають діленням абсолютного значення їх оціночного показника на абсолютне значення показника, взяте за 100 балів, і множенням одержаного результату на 100.

...