Епізоотичний процес та специфічна профілактика емфізематозного карбункулу великої рогатої худоби

Відсутність випадків захворювання серед коней і свиней в пунктах, неблагополучних щодо емфізематозного карбункулу великої рогатої худоби, вказує на відсутність їх ролі в підтримці епізоотичного процесу.

Для встановлення ролі хворих і трупів загиблих тварин в епізоотичному процесі проведені додаткові лабораторні та епізоотологічні дослідження. Встановлено, по-перше, наявність вірулентних Cl. chauvoei в організмі хворих і у патологічному матеріалі від емкарних трупів; по-друге, виділено збудника із ґрунту пасовищ, де реєстрували загибель тварин. Ці дані орієнтують нас на роль хворих тварин у підтриманні неблагополуччя з емкару на певних територіях.

Виявлення збудника емфізематозного карбункулу в ґрунтових об'єктах має значний інтерес з точки зору їх як джерела мікроорганізмів. Для встановлення ролі ґрунту, контамінованого Сl. chauvoei, в епізоотичному процесі було проведено ряд досліджень.

На початковому етапі вивчення ролі ґрунту в підтриманні епізоотичного процесу емкару нами удосконалено методику виділення Сl. chauvoei із зразків ґрунту.

Зразки ґрунту на худобомогильниках відбирали із вертикальних шурфів через кожні 20 см, починаючи з 10 см від поверхні на глибину до 180 см.

Із 64 зразків ґрунту, відібраних із чотирьох худобомогильників, розташованих у різних районах Волинської області, культуру Сl. chauvoei виділено в лише одному випадку с. Коршівець Луцького р-ну, де у 1987 році спостерігали спалах емфізематозного карбункулу.

Первинну культуру ізоляту виділено із товщі добре збереженої тазової кістки трупа бугая, що знаходилася на глибині 140160 см. При пересіві її на КГМПА отримано колонії у вигляді виноградного листка із прозорою зоною гемолізу, які за тинкторіально-морфологічними та культурально-біохімічними властивостями ізоляту були типові для Сl. chauvoei.

Вивчення вірулентних властивостей отриманого ізоляту Сl. chauvoei проводили на 4 морських свинках. 24-годинна культура ізоляту на середовищі Кітт-Тароцці, уведена внутрішньом'язово у дозі 1 см 3, викликала смерть всіх

дослідних тварин протягом 3654 год. Виявлені патологічні зміни були характерні для емфізематозного карбункулу. При мікроскопії мазків-відбитків із місця уведення культури виявлено грам-позитивні поліморфні у вигляді веретена, лимона, поодинокі короткі палички із заокругленими кінцями, а з діафрагмальної поверхні печінки - короткі поодинокі або парні палички, що характерно для Сl. chauvoei. Отримані дані показують, що виділений ізолят Сl. chauvoei не втратив своїх вірулентних властивостей навіть після тривалого (більше 17 років) зберігання в кістці трупа тварини, яка загинула від емкару.

Про роль ґрунту, контамінованого Сl. chauvoei, в епізоотичному процесі емкару засвідчують дані досліджень ґрунтів пасовищ чотирьох неблагополучних господарств. При дослідженні 118 зразків ґрунту із пасовищ, ізоляти Сl. chauvoei виділено у 12 (4 із пасовища с. Радовичі Турійського р-ну, 6 - із с. Цміни Маневицького р-ну і 2 із с. Білин Ковельського р-ну). За тинкторіально-морфологічними і культурально-біохімічними властивостями культури всіх дванадцяти ізолятів були типові для Сl. chauvoei. Жоден із 12 ізолятів не викликав смерті морських свинок у дозах рутинного лабораторного зараження (1 см 3 24-годинної культури на середовищі Кітт-Тароцці, уведений підшкірно в ділянці паху), що вказує на їх знижені вірулентні властивості. З метою вивчення ступеня втрати патогенності ізолятів було проведено додатковий дослід. При цьому встановлено, що культури всіх виділених ізолятів після пасажування через організм морських свинок відновлювали свої вірулентні властивості.

Результати цього досліду свідчать про те, що, знаходячись у поверхневих шарах ґрунту пасовищ, Сl. chauvoei помітно знижує свої вірулентні властивості, але повністю їх не втрачає. Таку ж закономірність ми виявили, коли вірулентні музейні штами тривалий час пересівали із середовища на середовище, не проводячи їх через організм сприйнятливих тварин.

Із 42 зразків ґрунту тваринницьких приміщень і кошар, де в попередні роки утримувалися хворі на емфізематозний карбункул тварини, збудника інфекції не виділено. Це обумовлено дією дезінфектантів, якими проводили дезінфекцію приміщень і території ферм, сануючим впливом фізичних факторів (сонячні промені) та бактеріоцинів деяких мікробів, які циркулюють у приміщеннях.

Зміна вірулентних властивостей в абіотичному середовищі можлива тільки за умови розмноження - спорова форма переходить у вегетативну, а остання у спорову. Для підтвердження цього припущення було проведено дослід на трьох різновидах чорноземів гідроморфного походження, які були взяті із природних лучних пасовищ, що мали незруйнований верхній шар: темно-підзолистому із вмістом 12,4 % гумусу, 21,04 % органічної речовини, 79,96 % золи, рН 7,2; сірому підзолистому - із вмістом 9,74 % гумусу, 18,9 % органічної речовини, 81,1 % золи, рН 7,2; торф'яному - позбавлений гумусу, органічної речовини 65,38 %, золи 34,61 %, рН 6,2. В досліді використовували Сl. chauvoei чотирьох штамів Л-3, Л-7, R-15, Бн.

Результати досліджень показують, що проростання спор збудника емкару усіх чотирьох штамів відбувається в чорноземах двох різновидів - темно-підзо-листого і сірого підзолистого. Очевидно, тут важливу роль мало рН, яке у перших двох ґрунтах становило 7,2, тоді як у торф'яному - 6,2. Вегетативні форми виявляли за допомогою обох методів імунофлуоресценції, яку одночасно використовували як метод ідентифікації, та фарбуванням препаратів за Грамом. Отримані дані досліджень показують, що деякі різновиди чорноземних ґрунтів гідроморфного походження природних лучних пасовищ, які мають незруйнований верхній шар, можуть бути середовищем, де хвороботворний мікроорганізм здатний зберігатися, розмножуватися та потрапляти в організм сприйнятливих тварин. За таких умов такі ґрунти виступають джерелом збудника інфекції.

Дані досліджень є підставою стверджувати, що джерело збудника інфекції трикомпонентне (хвора тварина, емкарні трупи, деякі різновиди ґрунтів), де Сl. chauvoei може розмножуватися, переміщатися в просторі і проникати в організм сприйнятливої рогатої худоби.

Механізм передачі збудника емкарної інфекції. При емкарній інфекції названі три джерела хвороботворного мікроорганізму взаємопов'язані між собою. Завдяки цьому вони виконують дві основні функції: перша - забезпечення умов розмноження і циркуляції Сl. chauvoei в природі; друга - підтримання вірулентності клостридій.

Джерело збудника має важливу роль у розвитку епізоотичного процесу за умови наявності механізму передачі Сl. chauvoei. Він, як і джерело збудника інфекції, є складним. На першому етапі його формування між хворою твариною і трупом тварини відбувається перманентність зміни (покращення) умов для розмноження мікроорганізму та розширення механізмів виділення їх у зовнішнє середовище і забезпечення формування нових джерел (резервуарів) або зараження сприйнятливих тварин. Для механізму передачі Сl. chauvoei притаманна змінність трьох фаз (стадій): виведення збудника із організму тварин; перебування його в об'єктах довкілля (ґрунт може виступати як джерело і як фактор передачі) та проникнення в організм сприйнятливих тварин. Епізоотологічні та експериментальні дослідження показали неконтагіозність інфекції та особливість циркуляції Сl. chauvoei в популяціях та організмі клінічно здорових тварин.

Встановлено, що в стаціонарно неблагополучних щодо емкару пунктах збудник інфекції постійно циркулює в системі: абіотичне середовище (джерело Сl. chauvoei) - організм тварини - абіотичне середовище. При виникненні клінічних ознак названа система активізується за рахунок явних джерел - хворих тварин та їх трупів.

Шляхи та способи виведення збудника емфізематозного карбункулу з організму інфікованої тварини вивчали як в умовах експерименту, так і при спонтанному перебігу інфекції. Нами встановлено, що Сl. chauvoei у травному тракті сприйнятливої тварини проявляє декілька варіантів свого перебування в організмі, коли частина спор: - транзитом проходить травний тракт і виділяється назовні, інфікуючи довкілля (пасовище, стійла); - затримується у травному тракті і вегетує, а можливо, й здійснює декілька циклів вегетації та спороутворення, нарощуючи цим чисельність популяції, і знову ж таки виділяється назовні; - що потрапили в травний тракт, а можливо, й тих, що утворилися у процесі розмноження у ньому, проникає через бар'єр слизових оболонок стінки кишечника у лімфу і током крові заноситься в органи і тканини, щоб згодом спричинити стан імунізуючої субінфекції чи явної інфекції.

Фаза переживання (перебування) збудника емфізематозного карбункулу у травному тракті сприйнятливих тварин, яка має назву ентобіотичної, є, очевидно, не тривалою. Її роль в інфекційному процесі зводиться переважно до формування у сприйнятливих тварин природно набутої несприйнятливості завдяки імунізуючій субінфекції. З іншого боку, виділяючись з фекаліями у зовнішнє середовище, Сl. chauvoei забезпечує продовження існування виду в абіотичних умовах довкілля - сапрофітна фаза, де мікроорганізм може тривалий час зберігатися, а при наявності сприятливих умов розмножуватися.

За відсутності клінічних ознак інфекції взаємовідносини між Сl. chauvoei і сприйнятливими тваринами на неблагополучній території (ентобіотична фаза, імунізуюча субінфекція, носійство) за умови створення місцевих сприятливих умов (закриті травми тканин, крововиливи тощо) можуть проявитися клінічною формою.

У дослідах на морських свинках доведено, що С. chauvoei у травному тракті тварин у термінальній фазі викликає бактеріємію, а тому можливе потрапляння збудника інфекції в сечу, вміст кишечника і, як наслідок, виділення у зовнішнє середовище.

Проте як свідчать наші дослідження, при спонтанному і експериментальному емфізематозному карбункулі актів сечовиділення та дефекації у термінальній стадії хвороби не спостерігається. Отже, роль цих шляхів виділення збудника в довкілля природа звела нанівець. До речі, молоковіддача припиняється вже при появі перших ознак клінічної картини хвороби, тобто ще задовго до розвитку бактеремії.

З іншого боку, як показують наші досліди, в термінальній стадії внаслідок бактеремії настає обсіменіння тканин і органів з наступним розмноженням у них патогена, яке стає особливо бурхливим після смерті тварини. Останнє дає підставу вважати цей період постмортальною фазою існування збудника в організмі господаря, бо власне протягом цієї фази відбувається багатократне зростання популяції паразита, яка характеризується високою вірулентністю. При цьому незалежно від того, був проведений розтин трупа чи ні, лізису збудника не настає, так само як і не зменшується його здатність до спороутворення в умовах мертвих тканин господаря.

Продовжуючи відстежувати ймовірні шляхи виходу збудника з інфікованого організму, можна відзначити певну роль інфікованих тканинних ексудатів, що потрапляють у довкілля при хірургічному втручанні, та кров'янистих витоків із природних отворів, що нерідко спостерігаємо в агональній стадії клінічного прояву інфекції. Про можливість трансмісивного (за допомогою кровосисних комах - ґедзів) способу виходу інфекційного начала від хворих на емкар тварин повідомляє П.Д. Шатько (1952).

У механізмі передачі Сl. chauvoei існує три фази. Основними, а отже, еволюційно усталеними способами виходу Сl. chauvoei із інфікованого організму у зовнішнє середовище є фекальний та постмортальний. Останній є еволюційно менш тривалим, але в епізоотичному сенсі більш небезпечний, бо веде, в першу чергу, до збільшення гетерогенності популяції на конкретній території за рахунок зростання високовірулентної популяції паразита, а також до його значного накопичення і розсіювання.

Після виділення з організму Сl. chauvoei формує з об'єктами зовнішнього середовища другу стадію (фазу) механізму передачі, яка може мати два варіанти: перший тимчасове перебування на об'єктах довкілля, за якого збудник не змінює свого фізіологічного стану, тобто не виходить із спорової форми, і другий - перебування в ґрунтах, де він може знаходити сприятливі умови для свого розмноження в абіотичному середовищі (сапрофітна фаза).

Друга стадія (фаза) механізму передачі характеризується утворенням у зовнішньому середовищі двох гетерогенних популяцій Сl. chauvoei - одна високовірулентна, але порівняно не чисельна, і друга - слабовірулентна, яка значно поширена в певних природно-географічних умовах. Вони підтримують і регулюють неблагополуччя на інфікованих територіях. Роль кожної із цих різновидностей у системі "паразит - господар" є неоднаковою, а отже, й значення кожної з них у підтримці епізоотичного процесу теж нерівноцінне.

За такої циркуляції збудника в природі відбувається обмін між організменною та позаорганізменною частинами популяції мікроорганізму завдяки тому чи іншому варіанту механізму передачі.

Отже, основним шляхом механізму передачі збудника емфізематозного карбункулу є аліментарний і малозначущий штучний, що здійснюється внаслідок занесення збудника при певних маніпуляціях (ін'єкції, стрижка). Прикладом цього можуть бути вивчені нами особливості спонтанного спалаху емкару після вакцинації худоби проти сибірки та при вітамінізації биків на заключній відгодівлі в двох господарствах Волинської області, а також на вівцях. Якщо брати до уваги дані П.Д. Шатька (1952) про можливість трансмісивного шляху механізму передачі збудника інфекції, то в природі існує три горизонтальних шляхи механізму передачі Сl. chauvoei - аліментарний, через травмовану шкіру і трансмісивний.

В епізоотологічних та експериментальних дослідженнях нами не виявлено контактного, аерогенного чи трансмісивного шляхів механізму передачі Сl. chauvoei.

Фаза проникнення Сl. chauvoei у сприйнятливий організм здійснюється за допомогою певних факторів. Такими можуть бути корми, вода, частинки ґрунту і, можливо, інструментарій та предмети догляду, тобто ті об'єкти, за допомогою яких збудник може знову потрапити в організм ентерально чи парентерально. Таке коло циркуляції збудника може повторюватися безліч разів. При цьому інфекційний стан, на нашу думку, обмежується, як правило, нетривалим бактеріоносійством або імунізуючою субінфекцією. І лише при "вдалому збігові обставин", а саме наявності збудника інфекції в тканинах організму (стан бактеріоносійства), низькій видовій резистентності, яка спостерігається у сприйнятливих тварин у віці від 6 місяців до 3 років, та відсутності їх активної імунізації, вище середньої вгодованості тварин (схиляючий фактор) і наявності травм м'язової чи пухкої сполучної тканин (сприяючий етіологічний чинник) можливий розвиток клінічного прояву інфекційного процесу.

Результати досліджень показують, що механізм передачі збудника емфізематозного карбункулу визначається фекально-оральним способом, аліментарним шляхом та обмеженим колом факторів передачі патогена.

Сприйнятливість тварин до Сl. chauvoei. За даними епізоотологічних досліджень, серед сільськогосподарських тварин сприйнятливою до Сl. chauvoei є велика рогата худоба. Вівці є малосприйнятливими до Сl. chauvoei. За нашими дослідженнями, емкар у цього виду тварин виникає за умови проникнення збудника через пошкоджену шкіру, що трапляється при стрижці овець. Ретроспективні та проспективні дослідження у 82 стадах показали, що захворюваність мала зворотну залежність від віку тварин.

Особливістю частоти клінічного прояву інфекційного процесу є переважна спорадичність. Випадки масового клінічного прояву виникали як результат незадовільної діагностики першого спалаху інфекції, що обумовлювало значне розсіювання збудника інфекції у всіх приміщеннях або під час парентерального введення тваринам профілактичних препаратів.

Ми вважаємо, що сприйнятливість тварин до патогена залежить не від віку, а від наявності специфічного імунітету у телят до 6-місячного віку колострального, а у старших тварин - набутого.

Нами встановлено, що збудник інфекції в умовах пасовищ зберігає свою життєдіяльність, знижуючи при цьому свої вірулентні властивості і потрапляючи в організм великої рогатої худоби, розмножується в ньому, викликаючи стан імунізуючої субінфекції. Підтвердженням цьому є дослідження наявності специфічних антитіл у крові не імунізованих тварин благополучних і неблагополучних господарств

Напруженість останньої розвивається інтенсивніше в неблагополучних стадах, де рівень аглютинуючих антитіл вищий у телиць у 1,5, у корів у 1,6 раза, ніж у тварин-аналогів благополучних стад. Подібну картину спостерігаємо, порівнюючи рівні загальних антитіл: у телиць неблагополучних стад їх рівні в 1,6 у телиць і в 1,9 раза у корів вищі, ніж у сироватці крові тварин-аналогів з благополучних стад.

Отримані результати вказують на наявність в організмі сприйнятливих тварин динамічної противаги збуднику інфекції, яка здійснюється на рівні гуморального імунітету. Ми не можемо судити, наскільки вона є адекватною щодо кількості Сl. chauvoei, який проник в організм тварини, та його вірулентного стану, проте ми можемо стверджувати, що вона віддзеркалює онтогенетичну динаміку контактів, а можливо, й постійного співжиття збудника емфізематозного карбункулу з організмом великої рогатої худоби. Про це свідчить факт, що у корів концентрація специфічних антитіл у сироватці крові вища за показниками РА у 2,5 раза, а МФА - у 2,7 раза, ніж у телиць.

Про наявність спонтанної інфекції Сl. chauvoei в благополучних за клінічними проявами інфекції стадах вказують дані динаміки вмісту колостральних антитіл. Рівень аглютинінів у телят 3-місячного віку порівняно з таким у телят місячного віку знижується в 1,4 раза, а в телят 6-місячного віку у 2,3 раза. Подібна картина спостерігається і з антитілами, що виявляються за допомогою непрямого варіанта МФА.

Проте організм сприйнятливого господаря не можна розглядати однобоко, у даному випадку тільки із точки зору специфічної несприйнятливості, яка є визначальною. Її роль слід розглядати у комплексі із іншими факторами біотичного та абіотичного походження.

Дослідженнями встановлені такі фактори, що сприяють захворюваності тварин 624-місячного віку:

– низький рівень гуморального імунітету, який при всіх клостридіозах є визначальним;

– більш інтенсивний приріст маси тіла, особливо у весняно-літній період переважно за рахунок збільшення м'язової та пухкої сполучної тканин, а також відкладень глікогену у м'язах, що є визначальним у забезпеченні умов розмноження збудника та розвитку патологічного процесу;

– підвищена рухова активність, що, у свою чергу, сприяє зростанню травматизму як екзогенного (травми, завдані іншою твариною), так і ендогенного (надриви м'язових волокон, сухожилків, дрібні розриви судин, тощо) походження, і створює умови для прояву інфекційного процесу;

– несвоєчасна імунізація тварин, які досягають віку 6 міс. і старших.

Встановлено, що нижча захворюваність тварин на емфізематозний карбункул у зоні Полісся певною мірою пов'язана із біогеохімічними особливостями цього регіону, зокрема, низьким вмістом мікроелементів, що, у свою чергу, знижує поживну цінність кормів (Левченко В.І. і співавт., 1991), і з високою екстенсивністю та інтенсивністю паразитофауни, що має негативний вплив на вгодованість, а отже, і на сприйнятливість тварин до збудника емкару.

Таким чином, третя ланка епізоотичного ланцюга - сприйнятливі тварини повинна розглядатися комплексно у взаємозв'язку із довкіллям та його факторами, що можуть мати вплив на природну опірність чи схильність до виникнення та розвитку клінічного прояву інфекції.

Особливості стадійності та структури епізоотичного процесу емфізематозного карбункулу. Обов'язковими умовами виникнення і розвитку епізоотичного процесу є одночасна наявність трьох елементів: джерела збудника інфекції, потенційного господаря хвороботворного мікроорганізму (сприйнятливого організму) і можливості реалізації механізму передачі Сl. chauvoei від джерела сприйнятливій тварині. Ці елементи є безпосередніми рушійними силами епізоотичного процесу.

Результати наших досліджень свідчать про ряд епізоотологічних особливостей емфізематозного карбункулу великої рогатої худоби, до яких належить панзоотичність (прояв інфекції на території усіх континентів), ензоотичність (можливість тривалого збереження і розмноження збудника інфекції в певних ґрунтах) та стадійність розвитку епізоотичного процесу в стаді стаціонарно неблагополучного пункту (стадії: передепізоотична, клінічного прояву і латентного перебігу)

Передепізоотична стадія емкару, на відміну від класичного епізоотичного процесу, характеризується не проявом клінічних ознак інфекції у поодиноких тварин, а наявністю на території збудника емфізематозного карбункулу та сприяючих етіологічних факторів (можливість травмування, інтенсивність приросту маси). Для стадії клінічного прояву інфекції характерним є спорадичність, а при масових захворюваннях тварин - відсутність ознак контагіозності. Стадії згасання притаманна, як правило, абортивність (припинення нових спалахів інфекції). Стадія латентного перебігу проявляється такими ознаками, як: наявність абіотичного джерела збудника інфекції та сприйнятливих (неімунних) тварин і тварин в стані імунізуючої субінфекції. В подальшому епізоотичний процес проявляється постійною імунізуючою субінфекцією. В такому стаді можливий прояв клінічної форми інфекції, але лише у молодих (неімунних) тварин або серед завезеної худоби.

Виникнення клінічного прояву інфекції в період постійно діючої епізоотії та імунізуючої субінфекції у поодиноких (неімунних) тварин періодично підтримує існування в навколишньому середовищі високовірулентної популяції мікроорганізмів-паразитів. В експериментальних дослідженнях доведено, що високопатогенні клостридії в абіотичних умовах з часом знижують свої вірулентні властивості.

Чинники рушійних сил епізоотичного процесу умовно можна поділити на дві групи - зовнішні і внутрішні.

До зовнішніх належать: функціональний стан абіотичного джерела збудника інфекції, фактори передачі Сl. chauvoei, чинники, що спричиняють пошкодження тканин сприйнятливого організму.

Групу внутрішніх чинників формують: наявність в організмі локальних анаеробних умов для розвитку клостридій, що виникають при травмах і порушенні кровотоку, в т.ч. при високій вгодованості, а також відсутність або низький рівень специфічного імунітету у тварин та шляхи і механізми виділення збудника інфекції із організму.

Узагальнюючи дані про роль етіологічних чинників виникнення і розвитку епізоотичного процесу, можна чітко виділити системність їх взаємодії. В її основі лежить екологія Сl. chauvoei і еволюційно сформована взаємодія в ланцюгу паразит-господар. У зв'язку з цим епізоотичний процес емфізематозного карбункулу слід розглядати з позицій функціональних взаємодій систем екологічного і паразитарного рівнів. Нами побудовано ієрархію цього біологічного явища. В структурі цієї системи ми виділяємо два рівні: організмовий (інфекційний процес) і надорганізмовий (екосистемний). Взаємодія обох рівнів формує епізоотичний процес емкару як єдину цілісну систему, розуміння якої є теоретичною основою побудови протиемкарних заходів.

Екологічну систему побудовано двома підсистемами: ґрунтового середовища і двома популяціями Cl. chauvoei - високо вірулентною і зі зниженою вірулентністю.

Паразитарна система (паразит + господар) сформована двома рівнями паразита і організму сприйнятливої тварини (організмовий рівень).

Саморегуляція епізоотичного процесу емфізематозного карбункулу. Нами вперше зроблено спробу розглянути епізоотичний процес емфізематозного карбункулу з позицій теорії саморегуляції, обумовленої взаємодією фенотипічно неоднорідних і динамічно мінливих популяцій Cl. chauvoei і сприйнятливих до цього мікроорганізму тварин великої рогатої худоби. Ця взаємодія відбувається на рівні чотирьох паразитарних систем: популяція високовірулентного збудника інфекції - неімунні групи тварин; популяція високовірулентного паразита - групи тварин у стані імунізуючої інфекції; популяція слабовірулентного паразита - групи неімунних тварин; популяція слабовірулентного паразита - групи тварин у стані імунізуючої інфекції.

Закони поведінки паразитарних систем (популяції Cl. chauvoei - популяції великої рогатої худоби) визначаються характеристиками обох її складових (вірулентністю та кількістю популяції Cl. chauvoei і фізіологічним та імунологічним статусом великої рогатої худоби).

Результати досліджень свідчать, що популяції паразита та господаря навіть на одній обмеженій території гетерогенні та динамічно мінливі. Так, ізоляти Cl. chauvoei із ґрунту пасовищ неблагополучних пунктів виявилися невірулентними в дозі рутинної лабораторної біологічної проби, хоча потенційна патогенність як така для морських свинок і, очевидно, для сприйнятливої великої рогатої худоби не втратилася повністю, що підтверджено в пасажах на морських свинках, в той час як ізоляти, виділені від тварин при спонтанному прояві інфекції, виявилися високовірулентними. Ці дані свідчать про наявність у природі навіть в умовах одного неблагополучного пункту гетерогенної за вірулентністю популяції Cl. chauvoei. Таку ж неоднорідність спостерігаємо, порівнюючи між собою музейні штами Cl. chauvoei за активністю таких ферментів патогенності, як гемолізин, гіалуронідаза, ДНК-аза.

Встановлено, що в неблагополучних щодо емфізематозного карбункулу стадах є групи тварин, які відмінні між собою за рівнем специфічних антиемкарних антитіл (загальних та аглютинінів). Це свідчить про неоднорідність популяції господаря за імунним статусом. При цьому рівні цих антитіл мають суттєві відмінності у тварин, які відрізняються між собою за віком. Така гетерогенність взаємодіючих популяцій паразита і господаря може спонтанно регулювати розвиток епізоотичного процесу.

Іншим чинником, який впливає на саморегуляцію епізоотичного процесу, є імуногенність та антигенність популяції паразита. Як свідчать дані літератури, для Cl. chauvoei властива монолітність антигенної структури різних штамів (Henderson D.W., 1932 а, в; Коваленко Я.Р., Каган Ф.І., 1933; Moussa R.S, 1959). Проте антигенність та імуногенність мікроорганізму у його різних фізіологічних станах мають суттєві відмінності. Так, найвищою антигенністю володіє екзотоксин Cl. chauvoei, дещо нижчою антигени вегетативної клітини і зовсім незначною - спорові форми, тоді як імуногенність визначається джгутиковим антигеном.

Третім фактором саморегуляції епізоотичного процесу є періодична зміна складу популяції збудника інфекції за вірулентністю. Вона виникає в неблагополучному пункті за умови виникнення клінічного прояву інфекції - популяція мікроорганізмів із біотичного джерела має підвищену вірулентність. Якщо ж популяція Cl. chauvoei перебуває у зовнішньому середовищі, то з часом вона втрачає свої вірулентні властивості.

Четвертим чинником, який регулює епізоотичний процес, є неоднорідність популяції господаря за фенотипічно обумовленим ступенем сприйнятливості до паразита. Найвища сприйнятливість великої рогатої худоби до збудника інфекції спостерігається у віці 0,52 роки, з віком вона знижується, а у віці понад 5 років худоба практично не хворіє завдяки імунізуючій субінфекції.

Популяція паразита, яка підтримує епізоотичний процес через явну інфекцію сприйнятливої тварини, що виступає як біологічне джерело інфекції, продовжує свою циркуляцію і після смерті тварини, через трупи в ґрунт, який в епізоотичному ланцюгу емкарної інфекції виступає як абіотичне джерело інфекції. Останнє є визначальним у підтримці довготривалості епізоотичного процесу.

Наступна хвиля епізоотичного процесу настає як результат взаємодії ґрунтової субпопуляції збудника із організмом сприйнятливої тварини та дії на останню неспецифічних етіологічних факторів. Отже, у випадку, якщо буде відсутній контроль епізоотичної ситуації за допомогою активної імунізації сприйнятливих тварин, епізоотичний процес емфізематозного карбункулу великої рогатої худоби буде постійно підтримуватися за рахунок поповнення популяції худоби на конкретній неблагополучній території сприйнятливим контингентом популяції господаря - молодими тваринами віком 6 міс. - 2 роки.

Тому в природних умовах, коли відсутній зовнішній вплив (відсутність імунізації, утилізації емкарних трупів та дезінфекції ймовірних місць перебування збудника інфекції), руйнування паразитарної системи при емфізематозному карбункулі не настане ніколи.

При емкарі таке універсальне явище в інфекційній патології як носійство Cl. chauvoei виражене слабо. Нашими експериментальними дослідженнями встановлено, що збудник інфекції, уведений в кров'яне русло чи який потрапив через травний тракт у тканини та органи сприйнятливих тварин, може нетривалий час (за нашими даними до 20 діб, за даними Prevot A. (1966) до 40 діб) перебувати в організмі і викликати латентний мікробізм, який за наявності сприятливих умов переходить у фазу клінічного прояву інфекції. Cl. chauvoei, залишаючись у тканинах у споровій формі, поступово елімінується з організму через фазу вегетації, стимулюючи антигенами вегетативної клітини імунну систему макроорганізму та ініціюючи цим стан імунізуючої субінфекції, доводячи її до рівня активно набутої несприйнятливості в процесі онтогенезу (до 34-річного віку).

У процесі саморегуляції паразитарної системи перманентно відбуваються якісні та кількісні зміни у розвитку епізоотичного процесу. Механізм саморегуляції епізоотичного процесу емфізематозного карбункулу визначає напрями профілактики. В кінцевому наслідку вони зводяться до встановлення "найслабших" ланок у ланцюгу подій та доступних на цьому етапі розвитку науки заходів впливу на них.

Наведені концептуальні положення саморегуляції епізоотичного процесу емфізематозного карбункулу є методологічною основою для вивчення механізмів епізоотологічних закономірностей, зокрема, спорадичності прояву, ензоотичності і стаціонарності інфекції.

Управління епізоотичним процесом та заходи профілактики емфізематозного карбункулу. Теоретичним підґрунтям управління епізоотичним процесом емфізематозного карбункулу стали основи вчення про епідемічний та епізоотичний процеси (Бакулов И.А., 1979; Джупина С.И., 1991; Литвин В.П. і співавт., 1995) та встановлені нами особливості саморегуляції цього процесу при емфізематозному карбункулі.

Основна мета управління епізоотичним процесом зводиться до виведення умов розвитку цього процесу за межі саморегульованого. Врешті це призводить або до цілеспрямованого збереження епізоотичного процесу у певній фазі (наприклад, у фазі резервації) або до повного руйнування паразитарної системи і знищення збудника інфекції, а отже, й самої інфекційної хвороби як нозологічної одиниці.

В основі організації управління епізоотичним процесом лежить об'єктивне знання епізоотичної ситуації в кожному населеному пункті та епізоотологічна характеристика стаціонарно неблагополучних щодо емфізематозного карбункулу пунктів.

При вивченні кожного конкретного спалаху емфізематозного карбункулу ми враховували, що ґрунтові вогнища хвороби є найстійкішою ланкою епізотичного ланцюга цієї ґрунтової інфекції, про що свідчать, виявлені нами повторні спалахи хвороби в ряді неблагополучних пунктів через 17, 29, 30 і навіть 56 років. І причиною цього є не лише висока стійкість спор збудника емкару, але і їх здатність розмножуватися в ґрунтах. Це означає, що ґрунти в епізоотичному ланцюгу виступають не просто як резервуар, а й як джерело збудника інфекції.

Систематизація відомостей про випадки емфізематозного карбункулу на території населеного пункту, району, області, країни матиме важливе значення для прогнозування епізоотичної ситуації. Цій меті повинен слугувати кадастр стаціонарно неблагополучних щодо емфізематозного карбункулу пунктів. Ми вважаємо, що при вивченні епізоотичного процесу будь-якої заразної хвороби, окремих його ланок знання теж має бути систематизовано і об'єднано в єдину інформаційну систему. З цією метою ми пропонуємо ввести в епізоотологічну термінологію таке поняття, як епізоотологічний кадастр, який є геоінформаційною системою, що містить узагальнені та систематизовані дані про всі зареєстровані на певній території (країни, області, району) стаціонарно неблагополучні пункти щодо інфекції. Наші методологічні та методичні підходи до складання епізоотологічного кадастру стаціонарно неблагополучних щодо емфізематозного карбункулу пунктів будувались на присвоєнні кожному населеному пунктові ідентифікаційного коду, визначеного систематичним каталогом України. Це дозволило виявити скриті закономірності неблагополучності окремих територій. Такий кадастр є первинною основою управління епізоотичним процесом емфізематозного карбункулу.

Механізми управління епізоотичним процесом емфізематозного карбункулу ми розглядаємо з точки зору спрямованого впливу на всі три ланки епізоотичного ланцюга, зокрема на джерело збудника інфекції, механізм передачі та сприйнятливий організм.

1. Заходи впливу на джерело збудника інфекції в системі управління епізоотичним процесом емфізематозного карбункулу передусім спрямовані на своєчасне виявлення (діагностику) джерела з подальшою його нейтралізацією і попередженням поширення збудника інфекції в довкіллі. Повне вилучення цієї ланки з епізоотичного ланцюга дозволило б зруйнувати цю паразитарну систему і ліквідувати емфізематозний карбункул як нозологічну одиницю на конкретній природно-географічній території. Ці заходи зводяться до:

- встановлення джерела Cl. chauvoei в ґрунті стаціонарно неблагополучних пунктів, а також серед сприйнятливих тварин за допомогою розроблених нами та рутинних бактеріологічних методів;

- ізоляції, нейтралізації і ліквідації джерела збудника інфекції, враховуючи його біотичне та абіотичне походження.

З цією метою виявлені ґрунтові джерела збудника емкарної інфекції (природні лучні пасовища з гідроморфним типом ґрунтів, худобомогильники) підлягають:

- внесенню в кадастр стаціонарно неблагополучних пунктів, як стаціонарні епізоотичні вогнища емкарної інфекції;

- вилученню із територій таких пасовищ не імунізованих проти емфізематозного карбункулу тварин;

- забороні випасання не імунізованих проти емкару тварин у зоні неблагополучних пунктів;

- одержанню дозволу на випасання і напування, який необхідно надавати після відповідних моніторингових досліджень вказаних об'єктів.

Крім цього, корми, заготовлені на неблагополучних лучних сіножатях та природних немеліорованих угіддях, необхідно згодовувати тваринам лише несприйнятливого контингенту - імунізованій проти емкару великій рогатій худобі та іншим видам тварин.

2. Зважаючи на те, що аліментарний спосіб потрапляння Cl. chauvoei в організм сприйнятливих тварин є основним у механізмові передачі збудника інфекції, заходи впливу на цю ланку епізоотичного процесу зводяться до попередження інфікування сприйнятливих тварин кормами, контамінованими спорами Cl. chauvoei.

3. Заходи впливу на сприйнятливих тварин, які будуть випасатися на неблагополучних пасовищах або ж споживати корми, заготовлені на природних угіддях, що належать до територій, стаціонарно неблагополучних щодо емфізематозного карбункулу, зводяться до створення в їх організмі активного імунітету за допомогою вакцин. При цьому необхідно враховувати наявність у стадах тварин у стані імунізуючої субінфекції.

Лабораторна діагностика хвороби та її роль в управлінні епізоотичним процесом. В управлінні епізоотичним процесом емфізематозного карбункулу діагностика хвороби посідає пріоритетне місце, оскільки дозволяє своєчасно виявляти і знешкоджувати джерела збудника інфекції.

Для цього слід використовувати епізоотологічні, клінічні, патолого-анатомічні дані та результати лабораторних досліджень. Ми неодноразово зазначали, що кожний з цих методів, взятий окремо, не позбавлений діагностичних помилок.

Диференціальна діагностика передбачає необхідність відрізнити емфізематозний карбункул від злоякісного набряку, сибірки та пастерельозу.

Знання клінічної картини, патолого-анатомічних змін, лабораторної діагностики захворювання не применшують значення достеменного знання особливостей природної вогнищевості цієї інфекції.

Конструювання та апробація вакцини як засіб управління епізоотичним процесом емфізематозного карбункулу. Як було показано в попередніх дослідженнях, ліквідувати в короткий термін емфізематозний карбункул в цілому і в окремих неблагополучних пунктах неможливо. Це обумовлено існуванням абіотичних джерел збудника інфекції, а також перманентною появою в неблагополучних стадах із замкнутим циклом відтворення сприйнятливих до Сl. chauvoei особин. Такий стан вимагає постійного проведення активної імунізації тварин.

Однією із причин стаціонарності неблагополуччя України з емфізематозного карбункулу є недостатня імуногенність концентрованої гідроокис алюмінієвої формолвакцини проти емфізематозного карбункулу в овець, яку виробляли в Україні.

Цей імуноген, розроблений Ф.И. Каган і А.И. Колесовой у кінці 50-х років минулого століття, є концентрованою сумішшю фіксованих формаліном антигенів екзотоксину, що продукує Сl. chauvoei, та його мікробної маси, до якої входять головним чином спорові форми та залишки вегетативних мікробних клітин. Технічна документація передбачає використання штаму R-15, який був виділений від теляти Новочеркаським ветеринарно-бактеріологічним інститутом ще у 1931 р., і, на жаль, жодного разу протягом останніх кількох десятків років не піддавався порівняльному дослідженню на імуногенність з іншими ізолятами збудника емкару.

У зв'язку з цим ми ставили перед собою мету розробити вітчизняну високопротективну вакцину, яка б забезпечувала ефективне управління епізоотичним процесом. Для досягнення цієї мети необхідно було: 1) виділити польовий високопатогенний штам Сl. chauvoei; 2) розробити (удосконалити) живильне середовище для накопичення бактеріальної маси вегетативних клітин; 3) розробити методичні підходи до конструювання специфічного імуногена, який би включав протективні антигени клітинної стінки, джгутики та екзотоксини, які не вийшли повністю за межі клітинної стінки, і не містив спорових форм; 4) розробити та апробувати технологію промислового виробництва вакцини; 5) провести лабораторну та виробничу апробацію вакцини; 6) адаптувати технологію виробництва нової вакцини до технологічного процесу та обладнати цех бактерійних препаратів Сумської біофабрики.

Для вирішення цих проблем ми на першому етапі провели порівняльне вивчення тинкторіально-морфологічних, культурально-біохімічних, токсигенних та вірулентних властивостей музейних штамів та відібрали штам Л-7, який депонували у ДНКІШМІБ. Після порівняльного вивчення антигенності та імуногенності різних вакцинних препаратів, виготовлених з використанням Cl. chauvoei штамів R-15 та Л-7, провели освіження їх вірулентних властивостей на морських свинках. В подальшому було адаптовано запропонований нами штам Л-7 до технологічних параметрів на Сумській біофабриці і проведено випробування дослідної серії вакцини "Емкарвак" на відповідність вимогам нормативно-технічної документації. На кінцевому етапі нами проведено виробничі випробування дослідної серії вакцини "Емкарвак" на сприйнятливому поголів'ї великої рогатої худоби в умовах неблагополучних господарств Волинської області.

Випробування вакцини "Емкарвак". Визначення антигенної активності виготовленої серії вакцини "Емкарвак" в умовах Сумської біофабрики проводили на восьми морських свинках, яким імуноген вводили підшкірно в ділянці черевних м'язів одноразово у дозі 0,4 см 3. Через 14 і 21 добу у тварин відбирали по 2 см 3 крові і визначали титри специфічних антитіл у реакції аглютинації з антигеном контрольного штаму Cl. chauvoei Л-7. Рівень антитіл у щеплених тварин становив від 1:347±61 на 14-й день до 1:1828±257 на 21-й день, що свідчить про високу антигенну активність вакцини.

Визначення імуногенності перевіряли на 20 морських свинках, 4 телятах і 4 ягнятах 6-місячного віку. Тваринам вводили вакцину відповідно до настанови для застосування препарату. Через 21 добу імунізованих і неімунізованих (контрольних) тварин усіх трьох видів заражали суспензією рівних частин добової культури Cl. chauvoei штаму Л-7 та 5 %-го стерильного розчину кальцію хлориду. За тваринами вели постійний клінічний нагляд протягом 10 діб. Контрольні тварини загинули протягом 48 год., а імунізовані не виявили ознак впливу вірулентного збудника на організм.

Виробничі випробовування вакцини "Емкарвак" проводили в умовах 22 неблагополучних щодо емфізематозного карбункулу господарств Волинської області. Вакцину вводили внутрішньом'язово у дозі 2 см 3. Відхилень від загального стану або змін місцевого характеру не виявлено. Щеплення проведено у третій декаді березня 2006 р. Вакцинованих тварин протягом пасовищного періоду, який у цьому році тривав від травня до грудня, утримували у літніх таборах і випасали переважно на природних лучних пасовищах. Випадків захворювання на емфізематозний карбункул тварин, щеплених виробничо-дослідною серією вакцини, не було. Водночас у контрольному господарстві (стаціонарно неблагополучне щодо емфізематозного карбункулу), у якому, як виняток, що був продиктований умовами виробничого досліду, щеплення проти емфізематозного карбункулу проводили концентрованою ГОА формолвакциною проти емфізематозного карбункулу, стався спалах інфекції на сьомому місяці після її введення. Отримані дані свідчать, по-перше, про те, що всі території неблагополучних господарств, де проводилося щеплення худоби, є загрозою щодо зараження сприйнятливих тварин збудником емфізематозного карбункулу. По-друге, імунітет, який створює концентрована ГОА формолвакцина, забезпечує захист лише на 0,5 року.

З метою вивчення тривалості напруженого імунітету у телят, щеплених вакциною "Емкарвак", у трьох господарствах Волинської області відібрано за принципом аналогів по одній групі телят (по 5 голів у кожній). Як контрольну використано групу із п'яти не імунізованих будь-якою вакциною телят одноріч-ного віку із благополучного щодо емфізематозного карбункулу господарства.

У дослідних тварин вивчали: напруженість імунітету за рівнем антитіл у реакції аглютинації та непрямої імунофлуоресценції через 1, 3, 6, 9 і 12 місяців після щеплення вакциною "Емкарвак", вплив вакцини на стан лабільних систем гомеостазу організму тварин, зокрема, вміст еритроцитів, лейкоцитів і гемоглобіну крові, рівень загального білка та профіль білкових фракцій сироватки крові, а також фагоцитарну активність та індекс фагоцитозу лейкоцитів, активність лізоциму сироватки крові. За аналогічними тестами досліджували кров контрольних телят, тільки з тією відмінністю, що показники оцінювали на 1-й, 6-й і 12-й місяці паралельно із дослідними тваринами.

Із наведених даних видно, що найвищі (в середньому 1:2901±398) титри аглютинінів спостерігаються у перший місяць після щеплення, а потім йде їх спад. Так, через три місяці вони знизилися до 1:1173±243, тобто у 2,5 раза, через 6 міс. - у 9,7, через 9 міс. - у 33, а через 12 міс. - у 90,7 раза і становлять 1:32±6,0.

Так, через три місяці після вакцинації їх рівень знизився у 3,8 раза, через півроку - у 15,9 раза, через рік - у 67,9 раза. При цьому титри поствакцинальних антитіл через рік після щеплення є досить високими і становлять 1:32±6,0 для аглютинінів та 1:17,1±2,5 для загальних специфічних антитіл.

У дослідних тварин не виявлено закономірних змін у динаміці еритроцитів, гемоглобіну, загального білка. В той же час у динаміці інших показників крові можна констатувати певні зміни, які свідчать про виражений імуностимулюючий вплив вакцини на організм вакцинованих тварин. Зокрема, вміст лейкоцитів у перший місяць після введення вакцини був на 10,7 % вищий, ніж в контрольних. Подібну картину спостерігаємо, аналізуючи вміст гамаглобулінів 23,3 % проти 19 % у контрольних.

У той же час альбумінова фракція сироваткових білків, навпаки, у перший місяць після введення вакцини "Емкарвак" була невисокою 23,2 %, а із продовженням поствакцинального періоду має тенденцію до зростання і вже на дванадцятий місяць досягає 30,4 %, що наближається до показника рівня альбумінів у контрольних тварин (30,9 %).

Поствакцинальна імунологічна перебудова проявляється не тільки змінами гуморальних показників імунітету, але й підвищенням активності фагоцитів та вмісту лізоциму в сироватці крові. Так, у перший місяць після щеплення активність фагоцитозу була найвищою і становила 74,4±1,5 % при фагоцитарному індексі 9,5±0,2 од. проти 40,9±0,7 % і 4,5±0,7 од, відповідно, у контрольних тварин. Наведені дані свідчать, що вакцина має значний вплив на імунну систему організму дослідних тварин, провокуючи імунологічні зміни, зокрема, високі рівні специфічних антитіл, які спостерігаються впродовж року, забезпечуючи щеплених тварин надійним специфічним захистом. Це підтверджується результатами епізоотологічних спостережень, проведених нами у Волинській області: при випробуваннях виробничо-дослідної серії вакцини "Емкарвак" випадків прориву імунітету впродовж 9 місяців пасовищного утримання щеплених тварин не спостерігалося.

Встановлено, що вакцина "Емкарвак" протягом 18-місячного періоду залишається стабільною за органолептичними показниками, стерильністю і нешкідливістю та збереженням антигенних і протективних властивостей.

Узагальнюючи результати представлених досліджень, варто зазначити, що вони були спрямовані на розробку нових стратегій профілактики інфекційних захворювань тварин, а саме ґрунтових інфекцій, які характеризуються стаціонарністю та територіальною приналежністю прояву епізоотичного процесу, і на створення нових вітчизняних засобів їх специфічної профілактики. При цьому ми дотримувалися принципових положень законів епізоотології та розвитку інфекції Cl. chauvoei і даних про екологію збудника інфекції. Наші дослідження були безпосередньо спрямовані на розробку високопротекивної вакцини - засобу специфічного впливу на сприйнятливих тварин, як на одну із рушійних сил епізоотичного процесу емфізематозного карбункулу великої рогатої худоби.

Висновки

У дисертаційній роботі на підставі епізоотологічних та експериментальних досліджень викладено теоретичні засади функціонування особливого типу епізоотичного процесу та закономірності його саморегуляції і нове розв'язання проблеми комплексної профілактики інфекції на основі отриманих знань епізоотологічних характеристик епізоотичного та інфекційного процесів, екології збудника інфекції, а також розробленої вакцини проти емфізематозного карбункулу.

1. Моніторинговими дослідженнями встановлено панзоотичне розповсюдження збудника хвороби із спорадичним, ензоотичним та нерівномірним проявом інфекції на території п'яти континентів світу в просторі і часі. Найвища напруженість епізоотичної ситуації спостерігалася на американському та африканському континентах, а найменш напружена в країнах Австралії та Океанії.

2. На території України з 1891 р. (вперше описано випадок емкару) постійно функціонує епізоотичний процес інфекції, який реєстрували в АР Крим і в усіх областях, що свідчить про існування чинників, які підтримують циркуляцію збудника емфізематозного карбункулу в різних природно-географічних зонах. За індексом епізоотичності впродовж 19712007 рр. найбільш напружена епізоотична ситуація щодо емфізематозного карбункулу спостерігалася у Рівненській, Волинській, Донецькій, Львівській, Чернівецькій, Чернігівській, Одеській та Тернопільській областях.

3. Епізоотологічними особливостями емкарної інфекції є: висока сприйнятливість до Cl. chauvoei великої рогатої худоби у віці 0,5 - 2 роки (83,4 %) і надзвичайно низька - овець; спорадичність клінічного прояву; виражена приуроченість (ензоотичність) до певних територій, зокрема, до природних лучних ландшафтів, що розташовані в басейнах розливу річок, або територій з поверхневим заляганням водоносних горизонтів; стаціонарність; прояв хвороби в усі пори року з найбільшою частотою у червніжовтні (69,8 %); проникненням хвороботворних клостридій в організм сприйнятливих тварин ентерально або парентерально через ушкоджену шкіру.

4. Етіологію емкару формує тріада біотичних та абіотичних факторів, зокрема: наявність в організмі сприйнятливих тварин гомеостатичних та імунологічних передумов для розвитку інфекції, Cl. chauvoei та екзогенних факторів, що формують в організмі умови для інтенсивного розмноження мікроорганізму.

5. Патогенез емфізематозного карбункулу складний процес взаємовідносин між мікроорганізмом та організмом тварини, при якому спори збудника інфекції, потрапивши аліментарно в організм тварини, здатні розмножуватися у кишківнику і виділятися у зовнішнє середовище (ентобіоз) та проникати через його стінку в тканини і викликати латентний стан недовготривалої інфекції (імунізуюча субінфекція), а за умови створення локальних анаеробних зон зі зниженим окисно-відновним потенціалом тканин патоген проростає і безперешкодно розмножується, викликаючи клінічний прояв інфекційного процесу.

6. Інфекційний процес емфізематозного карбункулу виникає на тканинному рівні внаслідок послідовної дії неспецифічних етіологічних факторів (закриті травми, крововиливи, ішемічні стани), які створюють локальні анаеробні умови в тканинах, де Cl. chauvoei "вибухоподібно" розмножується і продукує екзотоксин багатовекторного типу агресії, внаслідок чого розвивається токсикоінфекція з надгострим або гострим перебігом і загибелью.

7. В основі розвитку клінічних ознак емфізематозного карбункулу лежить комплексний вплив екзотоксину та продуктів розпаду уражених клітин локально на тканини та загально - на життєво важливі центри організму і, як наслідок, після інкубаційного періоду, що триває від декількох годин до 44 днів, проявляються клінічні ознаки подвійного характеру - неспецифічні (кульгавість, загальна слабість і втрата апетиту, інколи підвищення температури тіла до 40,6 ?С, серцебиття 120 уд./хв., виділення піни з ротової щілини) та специфічні (крепітація в уражених ділянках тіла та наявність специфічної припухлості, яка на початку розвитку буває гарячою, болючою, а через декілька годин стає холодною і безболісною).

8. Експериментально і теоретично доведено, що Cl. chauvoei має факультативний тип паразитизму. Збудник здатний зберігатися в абіотичному середовищі і за певних умов розмножуватися в ґрунті, знижуючи при цьому свої вірулентні властивості, і відновлювати їх у процесі пасажування через організм сприйнятливих тварин; за певних умов, а саме, знаходження в рештках загиблих тварин (кістки), зберігати високі вірулентні властивості.