Землеробська техніка. Класифікація, детальна характеристика (на предметній базі музейної експозиції)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАКАРПАТСЬКИЙ МУЗЕЙ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ

РЕФЕРАТ

на тему «Землеробська техніка. Класифікація, детальна характеристика (на предметній базі музейної експозиції)»

ПІДГОТУВАВ

cтарший науковий співробітник

відділу масової науково-освітньої роботи музею

Лизанець О.М.

Ужгород 2014

Вступ

Понад шість тисячоліть населення України створювало високу культуру відтворюючого господарства, основні здобутки котрого успадкували сучасники. Серед різних видів сільськогосподарських занять, якими українці займалися в минулому і займаються досі, на особливу увагу заслуговують головні -- землеробство і скотарство. Кожна з цих традиційних галузей господарства пройшла складний шлях свого становлення та розвитку і дотепер зберігає багато елементів сивої давнини, зокрема і дописемної доби.

Традиційним видом господарської діяльності українців споконвіків було землеробство, що поділяється на три окремі галузі: рільництво, городництво і садівництво. Серед цих галузей землеробства головне значення посідало рільництво, витоки якого в Україні вчені датують кінцем III -- початком II тис. до н. е. Віддавна на українських етнічних землях вирощували різні злакові (пшеницю, жито, ячмінь, просо, овес, гречку та ін.), зернобобові (біб, горох, сочевицю тощо) і технічні (коноплі, льон, рижій) культури.

Для цих потреб українці створювали і вдосконалювали різноманітні знаряддя праці, які пристосовували землеробство до тих чи інших природно-географічних умов.

Велику кількість традиційних землеробських знарядь праці наших пращурів представлено в експозиції Закарпатського музею архітектури та побуту. Вона показує якою важкою була праця закарпатських селян протягом багатьох століть.

Класифікація і детальна характеристика орних знарядь

Провідною галуззю землеробства в українців етноісторичного Закарпаття було рільництво, що вже з часів бронзи і раннього заліза спиралось на орні знаряддя. У високогір'ї і середньогір'ї при вирубно-вогневому землеробстві користувались ручними знаряддями обробітку ґрунту, а при толоко-царинному двопіллі, трипіллі і багатопіллі використовувались орні знаряддя праці - рало і плуг. Як тяглову силу селяни традиційно використовували волів, зрідка - коней [5, с. 94-95].

Найдавнішим знаряддям оранки в Україні, як і в інших регіонах Євразії, було рало, розповсюдження якого вчені датують II тис. до н. е. [4, с. 184]. Рало в гірських районах Закарпаття інколи використовувалось для розпушування ґрунту на вирубно-вогневих ділянках, а в другій половині XIX - на початку XX ст. - для міжрядної обробки просапних культур. У 1957 р. Ф. Потушняк зазначав, що "...в горах східного Марамороша ще сто років тому вживали більше дерев'яне рало... Його виготовляли з грабового стовбура. Виготовлене рало обпалювали в печі, потім на зиму вимочували в гноївці, її весною виймали і сушили на сонці. Після такої обробки рало було міцне як залізо, в землі не тупилося”. Згодом на кінець стовбура з відростком натягували залізний наральник, а відросток ставав дишлом. Таке рало було безполозим орним знаряддям і в XIX ст. у бойків Міжгірського і Воловецького районів побутувало як пережиток. При оранці рало не перевертало скиби ґрунту, а лише розсувало його по боках [5, с. 95].

На українській етнічній території побутували два основні різновиди рала -- однозубі й багатозубі, які, у свою чергу, поділялися ще на типи. Так, з-поміж однозубих рал традиційно виділяють два їх типи -- безполозове і з полозом. Основу конструкції безполозового рала становила жердина завдовжки 3--4 м ("війце", "гридка", "стебло"), яка слугувала тягловим приладом (гряділем). Знизу в продовбаний на задньому кінці "війця" отвір під кутом 45° вставляли масивний дубовий брусок -- ральник ("зуб", "кописть"), а протилежний кінець цього бруска обладнували залізним "наральником". Окрім цього ральник скріплювався з гряділем за допомогою дерев'яної розпірки ("жабки", "стовби"). Засобом управління цим орним знаряддям слугувала одна ручка ("чепіга", "держак"), задовбана на задньому кінці гряділя зверху. Рало з полозом відрізнялося від безполозового насамперед тим, що його ральник мав дещо іншу форму і розташовувався до грунту майже паралельно. На відміну від попереднього типу рала, задній кінець його гряділя вставляли в отвір ручки, яка була продовженням ральника і становила з ним єдине ціле [4, с. 184].

Отже, впродовж тривалого часу кожен із описаних типів однозубого рала різних модифікацій в Україні був головним видом орної техніки. З XVIII ст. їх поступово витісняють багатозубі рала трьох типів: граблеподібні, бороноподібні та з трикутною основою, які, на відміну від однозубих рал, використовувалися лише як культиватори, тобто ними розпушували грунт після оранки [4, с. 184].

У Закарпатському музеї народної архітектури і побуту, в експозиції кузні з с. Дубове експонується дерев'яне рало, зроблене з одною стовбура з залізним ральником [1; 5, с. 95].

З давніх часів орним знаряддям у слов'ян етноісторичного Закарпаття був плуг для воловою запрягу. У слов'янських етносів Балкан і Карпат, в тому числі українців краю, орали лише волами, бо давні традиції вважали коня нечистою твариною і ним орати і «бробляти землю заборонялось. Коней використовували під сідло і як в'ючних тварин. Орати кіньми починають селяни лише з кінця XIX - початку XX ст. Знахідки чересел і лемешів на теренах етноісторичного Закарпаття засвідчують, що місцеве слов'янське населення в IX на початку X ст. використовувало плуг як основне орне знаряддя [5, с. 95].

За реконструкцією Ф. Потушняка, найдавніший дерев'яний плуг складався з одностайної розсохи, до якої гужвою прив'язували гряділь та прилаштовували залізне чересло і тятиву, що різала землю і виконувала роль лемеша. Згодом з'явились плуги з чепігами, нижні кінці яких міцно стягували невеликим залізним череслом з тятивою та прилаштовували поличку. Такий плуг ще не мав колішні (“теліжок”). З часом з'явились дерев'яні плуги з колішнею, які селяни виготовляли для себе самі, а робочі залізні частини кувались сільськими ковалями. У багатьох гірських селах селяни такі плуги виготовляли на продаж чи обмін за зерно у рівнинних і передгірських селах. Основу конструкції такого плуга складала гряділь, до якої кріпили чепіги, стовпу (“підйому”) і чересло, а до стовпи кріпили полоз з лемішем і полицею (“дошкою”). Такі плуги складались власне і плуга і колішні (“теліжок”) [5, с. 95]. Ґрунтовний опис таких плугів подав Ф. Потушняк, а кілька екземплярів з різних районів області зберігаються в Закарпатському музеї архітектури і побуту [5, с. 95].

Тривалий час традиційний український плуг був цілком дерев'яним, за винятком залізного леміша і чересла, тобто був масивним знаряддям, в яке запрягали, зазвичай, дві-три пари волів, а при розорюванні степових перелогів -- спорадично навіть п'ять-шість пар волів. Згідно з архівними писемними свідченнями, наприкінці XVII -- початку XVIII ст. українці почали виготовляти із металу й інші компоненти робочої частини відповідного плуга. Однак кількість тяглової сили, котру використовували для приведення цього орного знаряддя в дію, зменшилася лише тоді, як його дерев'яну полицю, стовбу та інші деталі замінили залізними, а також з розповсюдженням в Україні різних моделей плуга фабричного виробництва наприкінці ХІХ -- у XX ст. [4, с. 186].

Протягом XIX - початку XX ст, в краї побутували різні модифікації дерев'яних плугів із залізними робочими частинами. Вдоскоалені дерев'яні плуги в області з'явились на початку XX ст. У них зросла кількість металічних робочих деталей удосконаленої конструкції. Їх виробляли місцеві металообробні заводи. Так у 1801 р. Шелестівський металозавод виробив 4,5 центнерів залізних робочих частин плугів. У середині XIX ст. на Закарпатті налічувалось 13 дрібних металообробних підприємств, які виробляли різні сільськогосподарські знаряддя, в тому числі залізні робочі частини плугі.

З 70-х років XIX ст. у рівнинних і передгірських селах починають поширюватись залізні плуги. Але їх було мало. Тоді на 111600 господарств краю припадало 25,5 тис. плугів, з них 16780 - дерев'яні із залізними робочими частинами і лише 8720 - залізних. При цьому останні були зосереджені у поміщицьких і великих селянських господарствах рівнинно-передгірського поясу [5, с. 96].

При оранці схилових полів інколи використовували плуг із переставною полицею. У таких плугів передній кінець полиці кріпився до стовпи залізним гаком, а задній - до чепіги міцним дрючком. У разі потреби полицю легко перекладали на другий бік. Така конструкція плуга давала можливість орати схили в один і другий кінець, прокладаючи борозни одну за одною [5, с. 96].

Розоране поле боронували («заволочували», «смачили») [5, с. 96]. Боронували поле пере посівом і після посіву. Перед посівом роздрібнювали великі грудки глини, внаслідок чого ущільнювався грунт, вирівнювалась зорана ділянка. Післяпосівним боронуванням заглиблювали в землю зерно і вирівнювали площу посіву [2, с. 98].

ІЦе навіть у 1921 р. В. Драгні та Ф. Драгні відзначали, що місцями: «Для обробітку грунту використовують замість борони сплетене терня». Звичайно гілки терня скріплювали скрученою лозою «гужовою» чи дротом. Згодом такий «смик» кріпили за бороною з трьох брусків («бил»), в які густо набивали залізні чопи («зубки») [5, с. 96]. Гуцули с. Росішки та Косївської Поляни такий «смик» називали «грапою» [3, с. 111].

Як розпушувальне знаряддя повсюдно в Україні застосовували борону трьох видів: традиційну, традиційну модифіковану і фабричну. Серед традиційних найдавнішою за походженням і найпримітивнішою за конструкцією вчені вважають волокушу, яку селяни виготовляли із масивної гілляки. У ХІХ -- на початку XX ст. за її допомогою українці найчастіше заволочували посіви [4, с. 187].

Але протягом XIX - першої половини XX ст. на теренах Закарпатської області домінували рамні борони двох видів. У західних районах переважали борони, що складались з 4-6 паралельних рейок (“бил”), які на кінцях з'єднувались поперечними штахетками (“іглицями”). У рейки (“била”) доволі густо набивали залізні чопи (“зубки”). У східних районах області були поширені борони прямокутної форми, що складались з 6-8 брусків (“бил”) і такого ж числа поперечних штахетників (“іглиць”). У місцях пересічення брусків (“бил”) та штахеток (“іглиць”) свердлили дірки, в які набивали залізні чопи (“зубки”). До речі, в с. Бедевлі Тячівського району та селах Веряца, Чорнотисово, Затисівка, Холмець, Тростник Виноградівського району борону називають “смиком”, а в багатьох селах межиріччя Шопурки-Боржави, в яких вживається слово “борона”, процес боронування люди старшого покоління називають “смиченням”. Металічні зубки до таких борін виготовлялися сільськими ковалями. У 1895 р. в селах Закарпаття нараховувалось 38367 борін, з них лише 1444 були повністю залізними.

Українці Закарпаття традиційно використовували кілька способів оранки. Рівнинні ділянки звичайно орали в “склад” чи “розгін". У “склад" - це така оранка, коли перша борозна прокладалась посередині ділянки, а від неї орали до країв. Така оранка здебільшого практикувалась під зернові культури [4, с. 189]. Такою оранкою досягали певної опуклості поля і домагались стікання зайвої вологи до країв поля. При оранці в “розгін” перші борозни прокладались по краях поля. При такій оранці посередині ділянки утворювався невеликий рівчак (“борозна”). Звичайно його скопували мотикою. Ділянки на схилах під зернові культури орали впоперек поля в один бік, кладучи скиби вниз по схилу, а під просапні культури орали вздовж по схилу в “склад” чи в “розгін”, щоб борознами стікала води. Кожні два-три роки селяни міняли названі способи оранки однієї і тієї ж ділянки і цим домагались її вирівнювання [5, с. 99].

рільництво городництво жнива врожай

Класифікація і детальна характеристика ручних знарядь обробітку грунту і збору врожаю

Крім орних знарядь праці, українці краю доволі широко використовували ручні знаряддя обробітку ґрунту. Селяни гірських районів поля на крутих схилах часто скопували. Найбільш давнім ручним землеробським знаряддям є мотика. У залежності від конгруктивних особливостей, способів використання та функціонального призначення в Закарпатті було відомо кілька видів мотик. Загального поширення набула легка мотика з гранчастим обухом і полотном у вигляді рівнобічного трикутника, вершину якого складало гостроконечне лезо [5, с. 97]. Робоча частина такої мотики кріпилась до держака, як і в сокири, а сам держак мав назву «топорище» [3, с. 110]. Такі мотики використовувались для підсікання бур'янів, підгортання просапних культур, копання картоплі, скопування легких ґрунтів, прополки городніх культур. Вони виготовлялись сільськими ковалями та місцевими металозаводами. Так, Шелестівський завод виробляв такі мотики з 1768 р. З кінця XVIII ст. їх виробляли в таких селах: Кобиляцька Поляна, Імстичево, Ільниця, Осій, Довге, Буштино, Великі Лази та ін. У 1801 р. один Чинадіївський металозавод виготовив 17 центнерів легких мотик. Широким попитом у населення користувались мотики і лопати, штампування яких було налагоджено у 1934 р. на кузні (“Гаморі") в с. Лисичові Іршавського району, молоти якої приводяться в рух силою падаючої води [5, с. 97]. Такі мотики використовували для первісної обробки окультурених земель, перекопування грунту після оранки, розбивання грудок, міжрядної обробки просапних культур, прополки, обкопування, вибирання картоплі і т. ін. [4, с. 189].

На великих схилових ґрунтах селяни використовували важкі мотики лопатоподібної форми з масивним обухом, що відома під назвою “корчувка”, “корчованя”, “іртувка”, “іртовка” чи “копачка”. Нею користувались при викорчовуванні пнів, скопуванні крутих схилів, обробці кам'янистих ґрунтів, весняній обробці виноградників і т. ін. Зрідка українці краю використовували мотики з роздвоєною робочою частиною (“рогачку”), якою вибирали дрібне коріння і каміння, розбивали купини, грудки і т. ін. Крім того, при закладці нових виноградників і розкорчівці старих користувались двобічною виноградарською мотикою, а на грядках працювали з малими мотичками.

Широко вживаним ручним землеробським знаряддям завжди була лопата («рискаль», «риль», «городник», «горонник») [3, с. 110; 2, с. 98]. Археологічні матеріали свідчать, що місцеве слов'янське населення в ХІ-ХIIІ ст. користувалось дерев'яними лопатами, робочі краї яких оковували залізом. Ними користувались при городніх роботах, скопуванні присадибних ділянок та схилових полів. Такі лопати місцями використовувались ще на початку XIX ст. Але вони поступово були повністю витіснені залізними лопатами місцевого виробництва. Уже в 60-ті роки XVIII ст. Шелестівський металозавод налагодив їх виробництво. У XIX ст. їх виробляли всі дрібні металозаводи краю. Так, у 1801 р. один чинадіївський металозавод виробив 6,6 центнерів лопат. Крім того, доволі широко використовувались дерев'яні і залізні граблі, якими вирівнювали і розпушували ґрунт на грядках та скопаних ділянках [5, с. 98].

Важливу роль відігравав збір врожаю, зокрема жнива. Женцями були переважно жінки і лише зрідка брали в них участь чоловіки. Збирали врожай зернових серпами, що здавна були відомі в краї. З перших століть нашої ери та ранньослов'янських і давньоруських часів VІ-ХІІІ ст. на теренах Закарпатської області виявлено кілька знахідок серпів. Вони виглядом близькі до сучасних серпів [5, с. 102]. У кінці XIX ст. селяни краю користувались двома видами серпів - з гладким лезом та зазубреним лезом [2, с. 99]. При їх виготовленні сільські ковалі не дотримувались якогось стандарту, тому серед них були і великі, слабо та сильно вигнуті. Протягом XIX - першої половини XX ст. в Закарпатській області найпоширенішими були серпи з гладким лезом. Їх виготовляли із зношених кіс. Вони мали вузьке і слабо вигнуте лезо, тому їх називали “косаками”. Серпи із зазубринами мали видовжену форму. Насічки (зазубрини) на них вибивали сільські ковалі. Вже на початку XIX ст. місцеві залізноробні підприємства почали випускати серпи, що округлістю полотна та правильністю форм наближались до півкола [5, с. 102].

Іншим знаряддям збору зернових були коси, якими косили переважно чоловіки. Перші відомості про пряму довгу косу з виступом (“зубом”) на п'ятці для кріплення до косяти датуються 1570 р., а в 1627 р. в Закарпатті згадуються як коси місцевого виробництва так й імпортні. Для жнив косу почали використовувати в поміщицьких господарствах з кінця XVIII - початку XIX ст. Перша половина і середина XIX ст. вже рясніє відомостями про участь українців високогір'я і середньогір'я з косами і серпами у жнивах в угорських селах Притисянської низовини та в Угорщині. У другій половині XIX ст. збирання колоскових косою стало звичним. Повсюдно на теренах етноісторичного Закарпаття були поширені середньоєвропейські (австрійські) коси, що вироблялись на місцевих металозаводах чи завозились з Угорщини. Для косіння колоскових виготовлявся облух (“лучок”). Його робили так, що до шийки косяти одним кінцем кріпили пружну лозину (“бильце”), а другий її кінець згинали і при допомозі мотузки кріпили до косяти. З кінця XIX - початку XX ст. загального поширення набирає коса з грабельками і облуком. Облук і грабельки селяни робили для себе самі, зрідка їх купували у сільських кустарів. З 70-х років XIX ст. на Закарпатті починають поширюватись кінні косарки. У 1870 р. їх нараховувалось всього 46, а в 1895 - лише 114. Всі вони були зосереджені у поміщицьких господарствах Притисянської низовини [5, с. 102].

У жнива працювали всі дорослі члени родини. Залучалися до виконання другорядної роботи (до збору стебел, зношування снопів тощо) і підлітки. Спершу косили або жали озимину, а якщо одночасно поспівав ячмінь, то косили його вранці, поки є роса, щоб не випадало зерно із колосків. Потім збирали овес, яру пшеницю, просо і насамкінець гречку -- приблизно з 30 серпня (за старим стилем). Косили збіжжя по-різному: під стінку (обкошуючи поле навколо), під п'ятку (з низькою стернею) тощо.

Однак селяни ще тривалий час віддавали перевагу серпам, бо менше висипалось зерна, а крім того, житня солома, що йшла на покриття житла і господарських споруд, зберігала стебла неламаними [5, с. 102].

Зжаті чи скошені 10-15 жмень стебел складали у снопи і перев'язували перевеслом (“повереслом”), що скручувалося із стебел пшениці, жита, вівса, ячменю і т. ін. Снопи складали у купки ("хрести”) по 15-20, або у “кладні” (“кланні”) довкола стропака («страпака», «острови»). При цьому 60-80 снопів укладали навхрест у 6-8 гранок (“ребер”) за годинниковою стрілкою. “Кладні” закладали аж до самого верху стропака і завершували “шапкою” - снопом донизу колоссям, стебла якого розправляли в усі боки між гранками.

До 28 серпня (Богородиці) селяни завершували збір зернових.

Останнім збирали ячмінь, а якщо його не сіяли, то овес. Тоді ж і справляли обряд обжинків. У с. Люта Великоберезнянського району його проводили так, що із колосків останнього снопа виплітали вінок, який одягали на голову одній з дівчат і йшли співаючи до дому господаря. Той йшов позаду з косою на плечі, до кінця якої було прив'язано два колоски. Вдома дружина господаря готувала їжу, господар виставляв пляшку горілки (“паленки”). Перед тим як сідати до столу з голови дівчини знімали вінок і ставили на полицю, де він лежав “аж доки другий не прийде” [5, с. 103].

У долинянських селах, закінчивши жнива в якогось з господарів, прибирали одну з дівчат у вінок з колосся, квітів і різнокольорових стрічок. Женці гуртом, співаючи дожинкових пісень, йшли до хати господаря. Попереду несли сніп (“піп”, “король”), що був зжатий на полі останнім. Він був ознакою того, що жнива в господаря закінчено. “Короля” ставили в хаті на почесне місце, а якщо він був вівсяний, то згодовували його худобі. Господиня зустрічала женців на воротах, запрошувала до хати, де влаштовувалась гостина з музикою, співали і вінчували доброго врожаю наступного року [5, с. 103].

Після підсихання зернових у “хрестах” і “кладнях” снопи звозили в село, а в листопаді-грудні чи взимку молотили ціпами у сінях чи стодолі (“чурі”). Ціп складався з держака (“держала”, “ручника”) завдовжки в 1 м і кріпленого до нього 15-17 см била (“ціпила”, “бича”). Било до держака кріпилось шкіряною голівкою (“облуком”) і зав'язкою з бичачої шкіри так, щоб било крутилось в усі боки. Такими ціпами молотили ще і в 20-30-ті роки XX ст. при виготовленні околотів (“гадарашів”) для покриття господарських споруд. Але вже з кінця XIX ст. в краї поширювались механічні способи молотьби. У 1870 р. в Закарпатській області налічувалось 57 кінних і 30 парових молотарок. На 1895 р. їх чисельність зросла до 752 кінних та 108 парових молотарок [5, с. 103].

Традиційна техніка обробки і зберігання врожаю. Класифікація і детальна характеристика

Перші зрізані стебла зернових культур зберігали у кожній селянській хаті до нового врожаю, щоб родині жилося щасливо і заможно. Скошене чи зжате збіжжя скрізь в Україні, за винятком деяких південних регіонів, зв'язували у снопи "перевеслом", тобто скрученим жмутом стебел із цього збіжжя. Снопи спочатку клали в п'ятки (п'ять снопів), а надвечір -- у хрестики (15 снопів), полукіпки (30 снопів) і копи (60 снопів). В гірських районах Закарпаття, де часто випадають дощі, для просушування збіжжя використовували ще спеціальне пристосування -- "остреву" ("стропак"). Це був оголений сухий стовбур смереки, сосни або дерева іншої породи із залишками сучків завдовжки 10--15 см, які й утримували снопи на цьому пристосуванні. В XX ст. снопи почали підвішувати на спеціальну піраміду, сформовану із трьох двометрових, зазвичай сучкуватих жердин.

У долинянських селах, закінчивши жнива в якогось з господарів, прибирали одну з дівчат у вінок з колосся, квітів і різнокольорових стрічок. Женці гуртом, співаючи дожинкових пісень, йшли до хати господаря. Попереду несли сніп (“піп”, “король”), що був зжатий на полі останнім. Він був ознакою того, що жнива в господаря закінчено. “Короля” ставили в хаті на почесне місце, а якщо він був вівсяний, то згодовували його худобі. Господиня зустрічала женців на воротах, запрошувала до хати, де влаштовувалась гостина з музикою, співали і вінчували доброго врожаю наступного року [5, с. 103].

Після підсихання зернових у “хрестах” і “кладнях” снопи звозили в село, а в листопаді-грудні чи взимку молотили ціпами у сінях чи стодолі (“чурі”). Ціп складався з держака (“держала”, “ручника”) завдовжки в 1 м і кріпленого до нього 15-17 см била (“ціпила”, “бича”). Било до держака кріпилось шкіряною голівкою (“облуком”) і зав'язкою з бичачої шкіри так, щоб било крутилось в усі боки. Такими ціпами молотили ще і в 20-30-ті роки XX ст. при виготовленні околотів (“гадарашів”) для покриття господарських споруд. Але вже з кінця XIX ст. в краї поширювались механічні способи молотьби. У 1870 р. в Закарпатській області налічувалось 57 кінних і 30 парових молотарок. На 1895 р. їх чисельність зросла до 752 кінних та 108 парових молотарок [5, с. 103].

Для очистки намолоченого зерна від соломи, полови та сміття використовували стодоли з помостом. Звичайно зерно провіювали на помірному вітрі. Вперше зерно провіювалось, коли його дерев'яною лопатою згрібали докупи. Звичайно вивіювали так, що дерев'яною совковою лопатою (“віячкою”) підкидували зерно вверх проти вітру. Провіяне зерно падало на купу, а солома і полова відносилась подалі. Так із купки в купку зерно перекидали по кілька разів. Частина полови і соломи падала на верх купи зерна [5, с. 103]. Їх згрібали граблями чи березовими віниками. У селі Колочаві Міжгірського району зерно очищали у такий спосіб: стелили у сінях кілька ряднин (“велагів”) і кидали на них двома руками з подвір'я на протяг зерно з половою. Цей спосіб є найдавнішим. У селі Негровець того ж району віяли зерно з допомогою лопати і решета. Решетами з великими дірками висівали полову. Проте решета переважно використовували для очистки зерна після віяння. Намолочене зерно селяни зберігали в багатомістких скринях («сусіках») на горищі біля димаря (“комина”) чи в коморах, щоб зерно було сухим, не пліснявіло, або у великих дерев'яних кадобах [5, с. 103-104].

При обмолоті та збиранні зернових, заготівлі сіна користувались деревяними вилами. Для сіна і соломи брали вила з 2-3 рогами для снопів - переважно дворогі з ліщинової гілляки. Дерев'яні вила на 4 роги застосовувались для сіна. В кінці XIX - на початку XX ст. ці роботи вже виконували залізними вилами [3, с. 117].

Із середини липня - початку серпня жінки кілька днів вибирали (“микали”) білі коноплі з-поміж зелених. Стеблини вимикали по одній в жменю (“ручку”). Дві-три жмені в'язали у снопики (“горсті”) і залишали підсихати на сонці. Зелені (“стовпикові”) коноплі вибирали після жнив, кінцем серпня - початком вересня. Їх вибирали як із головок виглядали зернини, а стебла жовтіли. Після підсихання з головок “стовпикових” конопель пранником вибивали насіння. Інколи головки просто терли між долонями. Щоб легко відокремлювати лико, коноплі відмочували у “мочилі” неглибокій водоймі з холодною стоячою водою. “Горсті” складали у “мочилі” в ряд, прикладали дрючками, а зверху камінням. Білі коноплі мочили 3-4, а зелені 4-5 днів. Вибравши “горсті” з води, їх вибивали об каменюки та мили. Вдома “горсті” сушили на сонці, а добре висохлі ламали (“терли”) на широкій терлиці, вдаряючи мечиком (“зубцем”) по коноплях. Потім терли і протягували на вузькій терлиці (“тіпальці”). Вдаряли мечиком (“гладілкою”) до 100 разів, аж поки не одержували чисте прядиво. “Ручки” чистого прядива з одного кінця зав'язували у “головки”, а 15 чи 20 “головок” відповідно у малу чи велику “киту”. “Ручки” вичісували (“чинили”) на чесальній щітці (“щети”). Ті волокна, що вичісувались, називають повісмом. Те, що залишилось на щітці - “миканиця”, а по вичісуванні “миканищ” залишалось ще “клоча”. Повісмо зав'язували в “ручки”, а їх сплітали у “вінок”. «Вінок» ще прали, знову чесали і після цього повісмо пряли на нитки [5, с. 104].

Із середини серпня селяни починали вибирати (“копати”, “брати”) картоплю. До праці залучалась вся сім'я, в тому числі підлітки та діти. Вибирали картоплю мотиками. На зиму картоплю зберігали в хаті під постіллю, в погребах та ямах. Ями робили так, що на городі вигрібали неглибоку заглибину, до неї насипали картоплю у вигляді стіжка, накривали її соломою та засипали глиною. Поверх глини настеляли бадилля (“биля”) та сухе листя, щоб земля над картоплею не промокла. У східних районах Закарпатської області інколи викопували яму завглибшки в 2 м, застеляли її соломою і засипали до неї картоплю. Зверху яму накривали дощатими дверцями [5, с. 104]. Називали таку господарську споруду «рупою». В Закарпатському музею народної архітектури та побуту, поруч з садибою із с. Гусний, знаходиться зразок такої споруди [1].

Останньою збирали кукурудзу. Звичайно качани (“струки”) виламували зі стебел на полі, привозили в садибу і висипали в клуні, дроварні чи кімнати, чистили від листків (“шумилиня”) і для просихання розстеляли на горищі, або качанами заповнювали надвірні коші з лози чи штахеток [5, с. 105]. Такі коші представлені в Закарпатському музею народної архітектури та побуту у садибах хат з с. Ракошино і с. Бедевлі [1].

Велика кімната корчми з с. Верхній Бистрий Закарпатського музею народної архітектури та побуту зараз відведена під виставку знарядь праці, окремих речей хатнього вжитку. Тут зібрані найхарактерніші знаряддя праці для обробітку ґрунту, сівби, збирання врожаю, переробки сільськогосподарської продукції, спорядження пастухів [1].

В дану експозицію входять такі знаряддя праці для обробітку землі як дерев'яні плуги, борони, заступи, мотики, коси, граблі, віялки, сита, ціпи, жорна, ступи. Всі вони свідчать про примітивний рівень розвитку землеробства. Працювати з ними було дуже важко: „І ступа, і жорна, і доля чорна”, - так висловив своє ставлення до ручних знарядь праці народ [1].

Переробка зерна на крупу і борошно в XIX - першій половині XX ст. здійснювалась на ручних і ножних ступках, ручних і водяник млинах, вітрових та парових млинах. Найпростішими знаряддями для очищення зерна від лушпиння і переробки його на крупу були ручні ступки і ножні ступи. Ручні ступки виготовляли з дерев'яної колоди завдовжки в 60-100 см. їм надавали вигляду вази, зверху видобували заглибину в 30-40 см. Засипане в заглибину зерно товкли дерев'яним товкачем. Крім зерна, в таких ступках товкли насіння соняшника, конопель, ліскові і волоські горіхи, сіль і т. ін. Ножні ступи складались із товстої колоди, посередині якої видовбували містку заглибину. Від колоди по обох боках горизонтально укріплювались два міцні бруски, між якими перекидали коромисло, до кінця якого кріпився товкач. Коромисло з товкачем приводилось в рух ногою. При цьому товкач із силою падав у наповнену зерном заглибину колоди. Ще навіть на початку XX ст. в разі нагальної потреби зерно на крупу товкли в ступках, а мололи на борошно в жорнах. Населенню етноісторичного Закарпаття жорна відомі вже з рубежів нашої ери, а жорна слов'янського населення краю VІ-ХІІІ ст. конструкцією схожі до тих, які зберігаються в музеях Закарпатської області. Ранні різновиди жорен, що складались із двох круглих каменів, належали до відкритих напівоберетових, а з Х-ХІ ст. східним слов'янам вже відомі повнообертові жорна. Повнообертові жорна з нерухомим нижнім і рухомим верхнім каменем, що приводились в рух з допомогою вертикальної ручки добре представлені в музеях Закарпатської області [5, с. 105].

Вищим щаблем розвитку ротаційних жорен є ручні механічні млини. Очевидно вони появились разом із водяними млинами, бо їх механізм повністю повторює механізм водяних млинів. Різниця між ними лише в тому, що вони приводились в рух силою людських рук, а водяні млини - силою падаючої води [5, с. 105].

У XIX - першій половині XX ст. в етноісторичному Закарпатті для помолу зерна широко використовувались водяні млини. У країнах Центрально-Східної Європи вони з'явились в ХІ-ХІІ ст. На теренах етноісторичного Закарпаття водяні млини згадуються в письмових джерелах з 1250 р. У XIV ст. вони згадуються в селах Довгому і Задньому (Приборжавському) та два млини у Бичкові (1418 р.), у 1476 р. - два млини в Білках і один млин у с. Ражовці [5, с. 105]. Водяний млин з с. Колочави Міжгірського району представлено в експозиції Закарпатського музею народної архітектури та побуту [1].

Про повсюдне поширення водяних млинів свідчить і те, що в 60-ті роки XIX ст. на теренах лише чотирьох східних комітатів етноісторичного Закарпаття налічувалось 803 водяні млини [5, с. 105-106]. Крім них, тут було ще 137 вітряків та 13 парових млинів. Всі водяні млини належали до непорушних. Вони споруджувались на гірських потоках і річках, на спеціально споруджених каналах (“розтоках”). Техніка спорудження водяних млинів близька до житлової. Млин - майже завжди зрубна двокамерна споруда: перше приміщення з наскрізними дверима - млинове, а друге - тимчасовий притулок для млинаря та відвідувачів [5, с. 106].

Діючі млини вітряки в документах XIX ст. згадуються в с. Ганичі, Горбки, Широке, Лазещина та ін., а парові млини в другій половині XIX ст. працювали у с. Великих Лучках, Фрадішові, Гаті та ін. [5, с. 106].

Обробіток землі був можливим лише за наявності певної сільськогосподарської техніки. Українці Закарпаття, як один з найдавніших у Європі хліборобських етносів, розпушували грунт за допомогою цілого арсеналу орних (рала, сохи, плуга) і ручних (мотик, сап, заступів) знарядь праці. Для цього ж широко використовувалися також борони різних видів.

Крім, того в закарпатських селян існував багатий арсенал знарядь для збору врожаю і первинної переробки харчових продуктів. Більшість всіх цих знарядь праці представлені в експозиції Закарпатського музею народної архітектури та побуту.

Більшість з них виготовлялись в ручну самими селянами і сільськими ковалями та свідчать про високу землеробську культуру місцевого населення.

Землеробство: рільництво і городництво. Системи хліборобства http://www.ebk.net.ua/Book/history/makarchuk_eu/part8/801.htm

Наприкінці ХІХ -- початку XX ст. найпоширенішою зерновою культурою була тут яра й озима пшениця, яку вирощували переважно у південних регіонах і на теренах Закарпаття, а також у лісостеповій зоні України. Сіяли її завжди на кращих грунтах, бо, як мовилось у народі, "на підлозі пшениця не зійде". Друге місце серед зернових культур посідало жито. Його культитували передусім українські селяни Полісся і Східних Карпат, а також Київщини та Волині. Сіяли жито переважно як озиму культуру на гірших або на виснажених ділянках лану. Широко вирощували українці і ячмінь -- ранню та невибагливу зернову культуру. В народі говорили: "Кидай мене в грязь, то будеш як князь", "Топчи мене в болото, то буду як золото". Культивувалось в Україні також близько 20 гатунків проса -- сухостійкої злакової культури. Його насіння висівали переважно на піднятій цілині та перелозі, заволочуючи бороною з "напором", тобто з прив'язаною до знаряддя дерев'яною колодою. За допомогою останньої розбивали нерозпушені грудки і затирали посівний матеріал у землю. Українці Східних Карпат вирощували в значній кількості овес.

У XVIII ст. із Західної Європи в Україну поширюється кукурудза -- новий вид рослини, батьківщиною походження якої є Латинська Америка. Спочатку селяни вирощували цю культуру як городину, а з другої половини XIX ст. вони все частіше виділяли для її посіву окремі ділянки орної землі. Найбільше культивувало кукурудзу на зерно населення Закарпаття, Покуття, Північної Буковини, Поділля, Середнього Подніпров'я та Півдня України.

Із зернобобових культур на окремих ланах українці, зокрема Східних Карпат, садили передовсім біб. До розповсюдження в Україні картоплі він був фактично другим хлібом: "Біб -- то напиханий хліб", "Біб -- половина хлібові", -- засвідчує народна мудрість. У менших кількостях культивували тут рільничі зернобобові культури -- горох і сочевицю.

Віддавна на українських етнічних землях вирощували дві основні технічні культури -- коноплі та льон, з насіння яких били олію, а з їхнього волокна виготовляли тканини для одягу. Для посіву конопель селяни вибирали ділянку землі в низинних місцях городу чи поля -- "підмет" ("грядку"). Її спочатку завжди добре угноювали і двічі (восени та весною) глибоко розорювали, а потім густо засівали, заволочуючи насіння бороною. Для посіву льону ділянку твердого перелогу розорювали восени, зазвичай неглибоко. Ґрунт ділянки також не угноювали, а лише старанно скородили бороною перед посівом і заволочували після цього. Обидві ці культури в невеликих кількостях вирощували повсюдно в Україні.

Для виробництва олії українці віддавна вирощували і рижій, зокрема, висівали його вузькими смугами вздовж доріг, а також разом з яровими хлібами. Натомість соняшник як технічна культура з'явився тут лише наприкінці XVIII ст., причому спочатку його використовували як декоративну рослину, а бити олію з його насіння почали в XIX ст.

В середині XVI ст. з Південної Америки до Європи завезли картоплю, а в 1764 р. вона вперше потрапила в Україну. В XIX ст. її вирощують тут уже на польових ділянках під плуг, букер і заступ. Саме відтоді картопля поступово витіснила біб як другий вид хліба.

З XIX ст. широкого розповсюдження в Україні набуває цукровий буряк як натуральна сировина для виробництва цукру. Основні площі посівів цього виду коренеплодів належали землевласникам, але селяни, котрі проживали поблизу цукрових заводів, часто перетворювали свої землі на бурякові плантації.

Городництво відоме в Україні з глибокої давнини. До початку XX ст. воно мало переважно присадибний характер. Згідно з народною традицією, селяни розділяли свої городи на три умовні частини -- на "плеса", "грядки" і "капусники". Крім того, на низинних ділянках цієї земельної площі часто нарізали ще "підмет", про який уже йшлося. Плесо в городі -- це широка подовгаста ділянка, грядка -- вузька, довга і висока ділянка, капусник -- найнижче і найвологіше місце в городі. Наприкінці XIX -- у XX ст. характерною рисою українського городу було те, що його ділянки обсаджували соняшником, а подекуди -- також квітами.

Картоплю садили рядами, викопуючи заступом (у більшості регіонів України) або мотикою (у гірських районах Східних Карпат) ямки у розпушеному грунті з таким розрахунком, щоб кущ від куща ріс на певній відстані. Викопували картоплю восени також за допомогою заступа або мотики (сапи).

Буряки на городах сіяли або садили, але перевагу надавали першому з цих видів технологічного процесу. Інколи буряки висаджували розсадою. Натомість капусту селяни садили завжди розсадою. Для цього у найзатишнішому місці, переважно біля хати, вони відводили невелику ділянку землі ("розсадник"), обгороджуючи її примітивним тином із лози або очерету. Цю ділянку спочатку вистеляли шаром гною, який потім прикривали грунтом. Тут ранньою весною, досить часто при наявності ще снігового покриву, і сіяли насіння капусти, а сходи на ніч прикривали соломою або сніпками з очерету. Якщо рослини випускали по чотири і більше листочків, то господиня висаджувала їх під заступ рядами у заздалегідь відведеній грядці-капуснику. Щоб "розсада" капусти прийнялася, впродовж тривалого часу її ще підливали чистою водою або водним розчином із гноївки, попелу тощо.

Цибулю і часник українські селяни вирощували на низинних затишних і добре угноєних ділянках. Тут вони садили також квасолю.

Під огірки завжди відводились добре угноєні грядки, які ще обсаджували гарбузами, встромляючи у ґрунт по чотири-п'ять їх насінин поруч. В другій половині XIX ст. украънське населення почало розводити також помідори (перша писемна згадка про поширення томатів у Східній Європі датується 1780 p.). Повсюдно на українській етнічній території в невеликій кількості сіяли мак, кріп, моркву, редьку, петрушку й інші городні культури. Зокрема, мак сіяли вже ранньою весною, іноді навіть при незначному сніговому покриві.

Виникнення і поетапний розвиток рільництва чи польового землеробства були нерозривно пов'язані із системами використання та обробітку грунту, кожна з яких грунтувалася на таких трьох елементах: відпочинок експлуатованої земельної ділянки, методи обробітку грунту, певна черговіть висіву культур.

Найдавнішим за походженням є мотичне землеробство. Характерною його рисою в минулому був обробіток великих постійних земельних городніх ділянок вручну, тобто за допомогою мотик та інших примітивних засобів праці. На думку дослідників, цей тип землеробства набув високого рівня розвитку вже у племен трипільської культури. В лісовій зоні України первісне мотичне хліборобство обов'язково поєднувалося з іншою системою використання й обробітку грунту -- з вирубно-вогневою. Головна суть цієї системи полягала в тому, що влітку або восени на обраній для обробітку ділянці лісу вирубували всі дерева і кущі, які весною, після їх висихання, спалювали, а очищену від залишків лісового матеріалу земельну ділянку розпушували мотиками і засівали зерновими культурами (житом, вівсом). Зібравши врожай, викорчовували тут всі пні, а ділянку землі угноювали й орали. Українці називали таку ділянку ріллі "пасікою". Залишки вирубно-вогневої системи хліборобства спорадично побутували на теренах Східних Карпат і Полісся аж до початку XX ст.

Приблизно з II тис. до н. е. в чорноземних степових і лісостепових регіонах України на основі застосування орних знарядь і тяглових тварин (волів) виникла перелогова система хліборобства, з якої, власне, і починається розвиток польового землеробства -- рільництва. На відміну від вирубно-вогневої системи, перелогова відзначалася раціональнішим використанням землі: зораний лан засівали впродовж кількох років різними зерновими культурами (перший рік висівали пшеницю, другий -- ячмінь, третій рік -- просо тощо), а після виснаження грунту залишали його на десяток і більше років для "відпочинку", тобто для природного відновлення родючості. Відтак знову орали цей переліг. Описану систему рільництва найдовше застосовували на Півдні України (до кінця XIX ст.), де тривалий час було чимало незайманих земельних площ.

У I тис. до н. е. перелогову систему хліборобства почала поступово витісняти двопільна. Її суть полягала в тому, що всі придатні для обробітку землі сільська громада розділяла на дві приблизно однакові частини: одну з них орали і засівали різними зерновими культурами, а на іншій випасали домашню худобу. Наступного року змінювали функціональне призначення обох ділянок лану: худобу випасали на тій з них, яку орали і засівали тогоріч, а хліб вирощували на минулорічному "пасовищі". Найінтенсивніше і найдовше застосовували двопільну систему хліборобства українці Східних Карпат, в тому числі і Закарпаття, котрі орну землю означали давнім за походженням терміном "царина", а пасовище -- терміном "толока". Інтерес становить також те, що у Середньовіччі природною межею між "цариною" і "толокою" тут часто слугувала водна артерія -- річка чи потік, уздовж яких простягалися карпатські поселення.

З виникненням у княжу добу плуга як орного знаряддя набула поширення нова, досконаліша система хліборобства -- трипілля. Головна його суть полягала в тому, що всю землю українські селяни розділяли на три приблизно рівні частини: одну відводили під пар, тобто не засівали зовсім, а використовували як пасовище ("толока"), на другій ("царина") сіяли озимину, а на третій ("ярина") -- ярові культури. Наступного року розорювали вже толоку, де вирощували озиме жито або озиму пшеницю, тобто ця ділянка ріллі ставала цариною. Натомість тогорічну царину, після жнив, орали на зяб, а весною засівали її яровими культурами. Іншими словами, впродовж трьох років кожна з названих ділянок ріллі почергово змінювала призначення. На жаль, малоземелля українців спричиняло те, що класичне трипілля як хліборобська система часто порушувалося. Зокрема, в ХІХ -- на початку XX ст. у деяких місцевостях українці розорювали зазвичай усі ділянки землі, не залишаючи пару. Тогочасні селянські земельні наділи також майже ніколи не зосереджувалися в одному масиві, а на кількох ланах.

Крім названих хліборобських систем, в Україні побутували також багатопілля та змішані форми (двопілля чи трипілля з перелоговою системою, двопілля з вирубно-вогневою системою тощо). Зокрема, багатопілля набуло тут поширення наприкінці XIX -- у 20-х роках XX ст. після проведення аграрних реформ і виникнення великої кількості хуторів. Щоправда, подальший його розвиток в Україні у зв'язку з використаниям раціональної сівозміни у селянському господарстві перервали насильницьким методом у 30-40-ві роки 20 ст. -- після усуспільнення землі внаслідок її колективізації.

Знаряддя обробітку грунту http://www.ebk.net.ua/Book/history/makarchuk_eu/part8/802.htm

Обробіток землі був можливим лише за наявності певної сільськогосподарської техніки. Українці як один з найдавніших у Європі хліборобських етносів розпушували грунт за допомогою цілого арсеналу орних (рала, сохи, плуга) і ручних (мотик, сап, заступів) знарядь праці. Для цього ж широко використовувалися також борони різних видів.

Найдавнішим знаряддям оранки в Україні, як і в інших регіонах Євразії, було рало, розповсюдження якого вчені датують II тис. до н. е. У ХІХ -- на початку XX ст. рало співіснувало разом з плугом переважно у селянському господарстві лісостепової та лісової зон і використовувалося як допоміжне орне знаряддя. Тоді ж на українській етнічній території побутували два основні різновиди рала -- однозубі й багатозубі, які, у свою чергу, поділялися ще на типи. Так, з-поміж однозубих рал традиційно виділяють два їх типи -- безполозове і з полозом. Основу конструкції безполозового рала становила жердина завдовжки 3--4 м ("війце", "гридка", "стебло"), яка слугувала тягловим приладом (гряділем). Знизу в продовбаний на задньому кінці "війця" отвір під кутом 45° вставляли масивний дубовий брусок -- ральник ("зуб", "кописть"), а протилежний кінець цього бруска обладнували залізним "наральником". Окрім цього ральник скріплювався з гряділем за допомогою дерев'яної розпірки ("жабки", "стовби"). Засобом управління цим орним знаряддям слугувала одна ручка ("чепіга", "держак"), задовбана на задньому кінці гряділя зверху. Рало з полозом відрізнялося від безполозового насамперед тим, що його ральник мав дещо іншу форму і розташовувався до грунту майже паралельно. На відміну від попереднього типу рала, задній кінець його гряділя вставляли в отвір ручки, яка була продовженням ральника і становила з ним єдине ціле.

Отже, впродовж тривалого часу кожен із описаних типів однозубого рала різних модифікацій в Україні був головним видом орної техніки. З XVIII ст. їх поступово витісняють багатозубі рала трьох типів: граблеподібні, бороноподібні та з трикутною основою, які, на відміну від однозубих рал, використовувалися лише як культиватори, тобто ними розпушували грунт після оранки.

На основі однозубого рала з полозом у княжу добу виник плуг -- основне орне знаряддя у більшості етнографічних районів України до середини XX ст. включно. Традиційний український плуг складався із двох головних частин: робочої, власне з плуга, і тяглової -- з ведучого передка. Основу конструкції робочої частини плуга становили такі компоненти: один або два "полози" ("підошва", "повзун" тощо), насаджений на передні кінці здвоєних полозів масивний залізний "леміш", дерев'яна "полиця" ("дошка"), яка відвалювала скибу зораного ґрунту, і "гряділь" ("вал", "стріла" тощо). Крім того, знизу в продовбаний посередині гряділя отвір вставлявся залізний різак ("чересло"), а "підошву" з гряділем з'єднував окремий брусок -- "стовба". Правили робочою частиною плуга за допомогою двох ручок ("чепіг"). Кожна з них була природним продовженням одного з полозів. Передком українського плуга традиційної конструкції слугувала одноосьова двоколісна "колішня" ("теліжки"), на якій примощувався і кріпився передній кінець гряділя. При оранці плугом його чересло відрізало смугу ґрунту збоку, леміш підрізав її знизу, а полиця частково чи повністю перевертала скибу на бік, утворюючи таким способом борозну. В цьому і полягала основна функціональна перевага обробітку землі за допомогою плуга, порівняно з її обробітком за допомогою рала, що скибу не виорювало, а лише розрізало і розсувало ґрунт по боках.

Тривалий час традиційний український плуг був цілком дерев'яним, за винятком залізного леміша і чересла, тобто був масивним знаряддям, в яке запрягали, зазвичай, дві-три пари волів, а при розорюванні степових перелогів -- спорадично навіть п'ять-шість пар волів. Згідно з архівними писемними свідченнями, наприкінці XVII -- початку XVIII ст. українці почали виготовляти із металу й інші компоненти робочої частини відповідного плуга. Однак кількість тяглової сили, котру використовували для приведення цього орного знаряддя в дію, зменшилася лише тоді, як його дерев'яну полицю, стовбу та інші деталі замінили залізними, а також з розповсюдженням в Україні різних моделей плуга фабричного виробництва наприкінці ХІХ -- у XX ст.

Як розпушувальне знаряддя повсюдно в Україні застосовували борону трьох видів: традиційну, традиційну модифіковану і фабричну. Серед традиційних найдавнішою за походженням і найпримітивнішою за конструкцією вчені вважають волокушу, яку селяни виготовляли із масивної гілляки. У ХІХ -- на початку XX ст. за її допомогою українці найчастіше заволочували посіви. Тоді ж на теренах Полісся ще широко побутувала плетена (лісяна) борона, основу конструкції якої становив П-подібної форми "облук" -- розколений надвоє стовбурець молодого дуба. До цього "облука" кріпили за допомогою виготовлених із гужви "калачів" березові або лозові прути, що розміщувалися на ньому кількома рядами (переважно по п'ять) повздовж і впоперек, причому на кожен поздовжній ряд відповідного "снування" борони витрачали два прути, на поперечний -- три. Відтак на місці перехрещення двох пучків цих прутів забивали дубові "зуби", що утримувалися тут за допомогою вже згаданих "калачів".

На відміну від Полісся в інших регіонах України у зазначений період найчастіше використовувалися рамкові, або валкові борони, які були зазвичай траппецієподібної форми. Основу конструкції цієї борони становили кілька поздовжніх дерев'яних брусків ("бильців"), на обох кінцях кожного з них видовбували наскрізні отвори. Через останні пропускали дві поперечні планки ("глиці"), що надавали виробу форму своєрідної рами. Відтак у просвердлені в бильцях отвори вставляли і закріплювали з дерева твердої породи (переважно із дуба) щонайменше півтора-два десятки "зубів" ("чопів").

З початком масового поширення металу в селянському побуті рамкову борону традиційної конструкції і форми сільські майстри дешо модифікували, зокрема, замість дерев'яних "зубів" вони почали використовувати залізні.

В господарстві українців широко побутували різні ручні знаряддя обробітку грунту: заступи ("лопати", "рискалі", "шуфлі", "городники" тощо) ковальського і фабричного виробництва, сапи ("сапки", "тяпки", "копачки", "дзюбки" тощо) і мотики різних типів та форм. Зокрема, сапи і мотики найчастіше використовувалися для міжрядкового розпушування грунту, з метою кращого збереженя вологи, для обробітку просапних культур і обгортання коренеплодів.

Методи обробітку ріллі. Догляд посівів, жнива та первинна обробка сільськогосподарської продукції http://www.ebk.net.ua/Book/history/makarchuk_eu/part8/803.htm

Обробіток ріллі в Україні споконвіків був справою передовсім чоловіків, а на городі поралися переважно жінки.

У більшості регіонів української етнічної території землю орали поперемінно (щодругого року) двома способами: в розгін і у склад. Перший із цих способів (розгін) полягав у тому, що орати починали з краю лану: першу борозну прокладали вздовж однієї межі земельної ділянки, другу борозну -- вздовж протилежної межі, третю -- біля першої борозни, четверту -- біля другої борозни і т.д. Пройшовши описаним способом усі гони (поздовжні відстані) лану з десяток і більше разів, добиралися до його середини, у зв'язку з чим тут і утворювався розгін (розплуга). Наступного року починали орати вже зі середини земельної ділянки і поступово доходили до її обніжків (вузьких смуг між нивами) або до меж сусідських ланів.

Після оранки скиби розпушували різними методами і різними приладами: "ралили" ралом, скородили "драпаком" ("грапою") або бороною впоперек і повздовж. Якщо було багато робочої худоби, то боронували землю одночасно з оранкою.

Розпушивши ґрунт, хлібороб відразу приступав до сівби. В Україні застосовувалися два способи сівби зернових культур уручну: в один сів і у два сіви. В першому випадку селянин крок за кроком ступав по ріллі і сіяв зерно перед собою, а в другому -- він, крокуючи невеликими зигзагами, кидав зерно то трохи ліворуч, то трохи праворуч, тим самим удвічі збільшуючи ширину засіяної смуги.