Землеробська техніка. Класифікація, детальна характеристика (на предметній базі музейної експозиції)

На більшості території України засіяні ниви обов'язково заволочували боронами. Інколи до сільськогосподарського знаряддя цього виду ще прив'язували невелику дерев'яну колоду ("колодку"), яка втрамбовувала ґрунт з метою збереження вологи. Зерно сіяли безпосередньо і по стерні, заволочуючи посів бороною або загортаючи його ралом. Зрозуміло, що в такому випадку ниву не орали.

Значну увагу українські селяни приділяли догляду за посівами. На полях зі сходами пшениці, ячменю, вівса, гороху й інших культурних рослин такі бур'яни, як суріпок, горошок, кукіль виривали руками, а верхівки полину й осоту, що виростали вищими, ніж посіви, скошували косою. Руками проривали сходи проса від гірчака, молочаю, сосонки й інших бур'янів. Для захисту проса і конопель від птахів влаштовували по межах та посеред ниви опудала. Крім того, щоб дикі голуби і горобці не висмикували зі землі конопляних сходів, їх обгороджували кілками, між якими натягали довгі нитки. Тут влаштовували також солом'яні опудала.

Прокладення першої борозни на ниві та початок засіву відбувалися завжди урочисто, з дотриманням комплексу звичаїв та обрядів, які, згідно з давніми за походженням народними уявленнями і віруваннями, мали забезпечити щедрий урожай у поточному році. Початок і кінець оранки та сівби обов'язково супроводжувало святкове частування всіх членів сім'ї, що, на думку українців, також мало забезпечити багатий урожай.

Початок жнив ("зажинки", "зажинщина") вирізнявся урочистістю. Зокрема, майже в кожному селянському господарстві готували до цієї важливої події святковий стіл, а обідати українська сім'я виходила безпосередньо в поле.

У жнива працювали всі дорослі члени родини. Залучалися до виконання другорядної роботи (до збору стебел, зношування снопів тощо) і підлітки. Спершу косили або жали озимину, а якщо одночасно поспівав ячмінь, то косили його вранці, поки є роса, щоб не випадало зерно із колосків. Потім збирали овес, яру пшеницю, просо і насамкінець гречку -- приблизно з 30 серпня (за старим стилем). Косили збіжжя по-різному: під стінку (обкошуючи поле навколо), під п'ятку (з низькою стернею) тощо. Виконували цю роботу лише чоловіки, а серпами жали жінки, спорадично і чоловіки.

Перші зрізані стебла зернових культур зберігали у кожній селянській хаті до нового врожаю, щоб родині жилося щасливо і заможно. Скошене чи зжате збіжжя скрізь в Україні, за винятком деяких південних регіонів, зв'язували у снопи "перевеслом", тобто скрученим жмутом стебел із цього збіжжя. Снопи спочатку клали в п'ятки (п'ять снопів), а надвечір -- у хрестики (15 снопів), полукіпки (30 снопів) і копи (60 снопів). На теренах Полісся та в гірських районах Східних Карпат, де часто випадають дощі, для просушування збіжжя використовували ще спеціальне пристосування -- "остреву" ("стропак"). Це був оголений сухий стовбур смереки, сосни або дерева іншої породи із залишками сучків завдовжки 10--15 см, які й утримували снопи на цьому пристосуванні. В XX ст. снопи почали підвішувати на спеціальну піраміду, сформовану із трьох двометрових, зазвичай сучкуватих жердин. У південних регіонах України скошене збіжжя не в'язали відразу в снопи, а згортали його у валки, які потім складали в копи.

Після закінчення жнив снопи звозили возом у клуню (стодолу) або на тік. Поблизу току їх складали у стіжки або у скирти. Безпосередньо перед молотьбою снопи іноді ще просушували у клунях (стодолах), а в північних районах Полісся -- в "осетях" (у спеціальних господарських спорудах, які опалювалися).

Молотили збіжжя різними знаряддями праці й різними способами, але найчастіше за допомогою ціпа. Для цього на земляному току чи на дерев'яному помості стодоли складали в два ряди нерозв'язані снопи жита чи пшениці, зокрема, колоссям до середини, щоб вони трохи перекривались, з яких і вибивали зерно. Залежно від кількості задіяних осіб-чоловіків, молотили в один ціп, у два ціпи, у три ціпи, в чотири ціпи, а на Лівобережжі України -- навіть у п'ять-шість ціпів, притому на кожного молотильника припадало щонайменше два-три снопи. Для виконання цієї тяжкої і трудомісткої роботи, яка затягувалася до пізньої осені, селяни-сусіди часто об'єднувалися у виробничі гурти, особливо якщо не вистачало своїх робочих рук, і молотили кожному з них по черзі.

У степовій і лісостеповій зонах України обмолот зернових відбувався також за допомогою гармана -- кам'яного котка циліндричної форми з поздовжніми "ребрами". На добре утрамбованому земляному току рівномірним шаром розстеляли снопи зернових культур, а в гарман запрягали пару коней або волів, які волочили його по збіжжю. "Ребра" котка й вибивали зерно з колосків.

На початку XX ст. у деяких південних регіонах України спорадично застосовувався архаїчний за походженням спосіб обмолоту зернових -- гоном, суть якого полягала в тому, що по розстелених на току снопах гонили волів або коней, котрі ратицями чи копитами вибивали зерно зі збіжжя.

З кінця XVIII ст. у поміщицьких господарствах зернові культури обмолочували також за допоомогою спеціальних машин -- молотарок, що приводились у дію за допомогою коней або водяної пари. Поступово, особливо наприкінці ХІХ -- у XX ст., кінні молотарки набули поширення в господарстві українських заможних селян.

Обмолочене зерно обов'язково відділяли від полови. Для цього найчастіше використовували дерев'яну лопату ("віячку", "шуфлю"), а також сито, корито, за допомогою яких зерно з половою й іншими відходами молотьби кидали навпроти вітру. Оскільки зерно важче, то воно летіло дальше й падало на землю, а полову, послід (насіння бур'янів) вітер відносив набік. Якщо зерно відділяли від полови у господарському приміщенні, то тоді відкривали навстіж в'їзні двері-ворота і протилежні дверцята клуні чи стодоли, створюючи відповідним способом необхідний для цього повітряний протяг.

Наприкінці ХІХ -- початку XX ст. у заможних українців набули поширення віялки фабричного виробництва -- млинки. Тоді ж почали виготовляти їх на замовлення селян і сільські майстри.

Провіяне зерно зберігали у коморі (скрізь в Україні) або у шпихлірі (Правобережна Україна). Жителі Середнього Подніпров'я (Чернігівщина, Полтавщина) у господарському приміщенні цього виду часто влаштовували ще засік -- відгороджували частину площі комори, куди і зсипали зібраний урожай. Поліщуки й українці Східних Карпат зсипали зерно у кадовби (великі дерев'яні видовбані чи боднарської роботи посудини), а населення південної частини Волині, Поділля, Середнього Подніпров'я та південних регіонів України -- у солом'яники, виплетені зі соломи або із лози. Використання кадовбів і солом'яників, порівняно із засіками, мало ту перевагу, що зерно можна було зберігати не лише у коморі, а й у сінях та на горищі хати.

Наприкінці XIX ст. у лісостеповій, особливо у степовій зонах України урожай зернових зберігали також у земляних ямах, які обмазували глиною й обшивали корою. Спосіб зберігання (схову) зерна в аналогічних ямах українці застосовували і під час насильницької колективізації в 30-х роках та в роки Другої світової війни.

Первинна обробка льону і конопель як технічних культур теж вимагала кропіткої праці. Виривали їх їз землі лише вручну. Чоловічі стебла конопель ("плоскінь") виривали раніше, після їх цвітіння; матерні стебла ("матірку") і стебла льону -- восени, якщо дозрівало насіння. Особливо стежили за тим, щоб не перезрів льон, бо тоді його головки тріскалися і насіння витрясалося самотужки. Тут, на лані, висмикнуті стебла льону або конопель складали докупи (по дві-три жмені) і в'язали перевеслами в невеликі сніпки ("мандлі", "горстки"), які того самого дня складали в конусоподібні купки. Після висихання сніпків упродовж двох-чотирьох тижнів їх звозили возом до оселі, молотили насіння ціпом або жінки вибивали його за допомогою невеликої дерев'яної лопатоподібної дощечки із суцільною короткою ручкою -- за допомогою "праника". Набуте описаним способом насіння технічної культури провівали, висушували і зберігали у коморі.

Натомість відділені від насіння стебла конопель і льону вимочували у ставках, річках, ямах із водою ("мочилах"), після чого їх також сушили і били. Зокрема, у центральних і південних регіонах України льон і коноплі вимочували у "мочилах", а поліщуки, волиняни, покутяни й українці Східних Карпат стелили їх тонким шаром на лузі на "росяну мочку". Коноплі сушили на сонці, а у лісовій зоні та у гірських регіонах України -- у спеціальній сушарні. Відтак стебла названих технічних культур тіпали, тобто відділяли їх волокно від костриці ("терміття"), використовуючи для цього дерев'яні м'ялки двох видів -- "бительні" й "терлиці". Якщо точніше, то первинна обробка стебел цих технічних культур охоплювала такі технологічні стадії: спочатку жменю конопель або льону ділили на "ручайки", потім їх стебла ламали руками і тріпали об стовп чи дошку, а відтак м'яли на бительні й терли на терлиці.

Олію українці виготовляли, як уже зазначалося, із насіння рижію, рапсу, льону, конопель і соняшника. Для цього потовчене у ступі насіння підсмажували на сковороді у домашній печі, а відтак насипали його у мішок, з якого вичавлювали олію за допомогою спеціального пристосування (ручної олійниці з клинками).

Знаряддя збирання врожаю та первинної переробки харчових продуктів http://www.ebk.net.ua/Book/history/makarchuk_eu/part8/804.htm

В українських селян існував багатий арсенал знарядь для збору врожаю і первинної переробки харчових продуктів. Зокрема, зернові (овес, ячмінь, гречку тощо), бобові (горох, біб) культури, а також траву викошували за допомогою коси -- одного з давніх за походженням ручних засобів праці. Традиційно це знаряддя складалося із двох основних частин: власне із коси -- металевого ріжучого полотна, та із кісся -- дерев'яного обробленого бруска завдовжки приблизно 1,5--2 м із задовбаними у ньому однією (на більшості території України) чи двома (у гірських районах Східних Карпат) дерев'яними ручками. Нарешті, коса із кіссям скріплювалася за допомогою дерев'яного клина та залізного кільця ("рафи", "наперстка", "обручки", "карички").

Для косіння зернових до кіссяти парарельно до сталевого полотна самої коси прилаштовували ще грабки -- своєрідні грабельки. Їх основу становив дерев'яний валок із кількома (найчастіше із трьома) задовбаними у ньому довгими зубцями, нижній з яких був найдовшим, а верхній -- найкоротшим.

Жали зернові культури (передовсім жито) і серпами, що на початку XX ст. нагадували окремі моделі серпа княжої доби. Залізне полотно (власне робоча частина серпа) середньовічних знарядь праці цього виду, що виготовлялися ковалями, мало довжину в середньому 47 см, а з поширенням серпів заводського виробництва їх ріжуча частина стала дещо коротшою. Крім того, вона мала заокруглену форму і насічку зубців на лезі. На задній штирок робочого полотна серпа насаджували дерев'яну ручку.

Для згортання скошеного збіжжя, а також соломи і сіна широко використовувалися граблі. Основу їх конструкції становили два компоненти: дерев'яний брусок (валок) завдовжки 0,5--0,6 м із встановленими у просвердлених у ньому отворах дерев'яними зубцями та спеціально підібраний лісковий держак ("грабилно", "граблисько", "держівно") із задньою розвилкою, на яку, власне, насаджували та закріплювали валок зі зубцями.

Давнім за походженням сільськогосподарським знаряддям, відомим в Україні щонайпізніше з періоду Київської держави, був ціп. Ціп складався із двох головних частин: дерев'яного держака ("ціпилна", "ручника", "держална") завдовжки 1,5--2 м і дубового, грабового чи із дерева іншої твердої породи кийка ("бича", "бияка") завдовжки 0,5--1 м, один з кінців якого був трохи потовщеним. Обидві частини ціпа з'єднувалися між собою за допомогою двох сиром'ятних "капиць" у вигляді петельок та однієї "каблучки" ("гужини", "ушивальника", "ув'яззі"), виготовленої теж із сиром'ятного ременя. "Капиці" кріпилися до "ціпилна" і "бича" так, щоб останній міг вільно обертатися на держаку під час молотьби.

Віддавна українці приділяли велику увагу первинній переробці харчових продуктів, у зв'язку з чим у їхньому господарстві існувало чимало різних відповідних приладів і засобів праці. Зокрема, для очищення зерна від лузги та його подрібнення на крупи використовували ступу. В Україні побутували два види ступи: ручна і ножна. Першу з них майстри виготовляли із колоди заввишки до 1 м, яка після певної обробки набувала циліндричної або вазоподібної форми. Зверху в цій колоді видовбували або випалювали заглиблення у формі макітри завглибшки до 35 см і діаметром до 30 см, в яке сипали зерно. Робочою частиною ручної ступи слугував "товкач" ("пест", "ступак" тощо) із дерева твердої породи.

Складнішою за конструкцією була ножна ступа, яку виготовляли також із суцільної колоди завдовжки до 1,2 м, або з пенька майже кубічної форми. Щоправда, на відміну від ручної ступи колода ножної лежала на землі горизонтально. Як і в попередньому випадку, в ній також видовбували макітроподібне заглиблення, куди сипали зерно. Тут його розбивав масивний кінець дерев'яного товкача, прикріплений до довгої жердини ("коромисла", "підойми"). Остання поверталася на осі, яка в свою чергу різними способами кріпилася до окремої станини чи до колоди-лежака самого знаряддя обробітку зерна. Натискаючи ногою на задній кінець "коромисла", піднімали вверх її передок разом із товкачем, а коли відпускали його, товкач падав донизу і бив по зерну, очищаючи його від лузги.

Для переробки зерна на борошно майже в кожного українського селянина був ручний млин ("жорна", "млинець", "крупник"), що складався із дерев'яного станка на ніжках та двох колоподібних каменів, розташованих один на одному і з'єднаних вертикальним залізним стержнем. У верхньому камені ("вершняку", "поверхнику") посередині був отвір ("горло"), куди сипали зерна, а на його краї продовбували дірку, в неї вставляли ручку ("погонича", "цурку", "веретено"), за допомогою якої цей камінь і приводився в рух у горизонтальній площині. Повертаючись навколо своєї осі, він і розтирав зерно об нижній камінь. Для висипання розмеленої муки чи круп збоку нижнього каменя влаштовували ще спеціальний пристрій -- дерев'яний "льоток" ("мучник").

Уже в період Середньовіччя на теренах України поширюються досконаліші, ніж ручні жорна, засоби переробки зерна -- водяні млини і вітряки. Перші з них були двох видів: стаціонарні (з греблею) і наплавні (розташовані на поромі, на так званих ладєйних суднах). Стаціонарний водяний млин приводився в дію за допомогою води, яка текла від греблі змонтованим дерев'яним жолобом і падала на ковші його колеса зверху, а навлавний -- за допомогою протічної води. В останньому випадку колесо млина обладнували довгими лопатями.

Вітряки побутували в Укріпні також двох видів: у одних під дією вітру на основі ("стільці") повертався весь корпус споруди разом з крилами, а у вітряків другого виду -- тільки його верхня частина ("дах") разом з крилами. В XIX ст. у Київській, Полтавській та в інших губерніях крила вітряка мали переважно форму вузького паралелограма, а в Чернігівській та деяких інших губерніях -- трапецієподібну форму.

Найпоширенішим знаряддям переробки насіння олійних культур в Україні була ручна олійниця, що складалася з двох стовпів ("лапок"), між якими містилися дві масивні горизонтальні колоди ("в'язь"), розташовані на певній відстані одна від одної. По середині між частинами "в'язі" були ще дві рухомі вертикальні плахи ("мачухи"). У верхній горизонтальній колоді продовбували продовгуватий отвір, де розміщувалися верхні кінці обох "мачух", а із зовнішнього боку кожної з них вставлялися масивні дерев'яні клини; натомість у нижній горизонтальній колоді був продовбаний наскрізний отвір для стікання олії та для нижніх головок цих "мачух". Примостивши мішечок ("ворок") із насінням між плахами, два робітники почергово побивали клини донизу, внаслідок чого верхні кінці обох "мачух" поступово зближалися і вичавлювали олію із насіння.

Садівництво http://www.ebk.net.ua/Book/history/makarchuk_eu/part8/805.htm

Сад це одна з найхарактерніших рис українського двору XIX -- початку XX ст. Двір переважно був розташований на присадибній ділянці поблизу житла чи навіть навколо самої хати. Тутешні селяни віддавна вміли прищеплювати дерева і вивели цим способом багато місцевих сортів яблунь, груш, слив, вишень, інших плодів із найкращими смаковими якостями, високою врожайністю тощо. Зокрема, на теренах Середнього Подніпров'я, Поділля, історико-етнографічної Волині, Полісся й інших регіонів України перевагу віддавали насамперед розведенню яблунь і груш. За свідченнями етнографів, наприкінці XIX ст. у Подільській губернії лише сортів яблук налічувалося кілька сотень. Деякі з них ("фунтівка", "книш") вражали вагою до 600 г. Середнє Подніпров'я (Полтавщина) і Поділля споконвіків славилися також виведенням багатьох сортів груш ("бери", "бабки", "глека" та ін.).

На теренах Закарпаття, Півдня та центральних регіонів України широко культивували фруктові дерева кісточкових порід. Головне місце з-поміж них посідали вишня і слива. Виноград, абрикоси, персики, шовковицю, волоський горіх вирощували переважно на Півдні України. Майже повсюдно на українській етнічній території, за винятком деяких регіонів лісової зони, у селянській садибі розводили різні кущі -- малину, агрус, смородину тощо.

Розвиток садівництва відбувався двома шляхами. Зокрема, у лісовій зоні (передовсім на території Полісся та Східних Карпат) практикували перенесення у сад дичок лісових порід яблунь і груш, які потім нащеплювали бажаними сортами. У тих місцевостях, де не було лісів, селяни вирощували дички яблунь, груш, слив та інших плодових дерев із насіння, тобто створювали власні садові шкілки. Вирощені відповідним способом дички пересаджували у саду і нащеплювали. В українському садівництві застосовувалися три способи щеплення диких дерев: у розщепі, за кору й окуліровка. При цьому садили лісові й домашні дички та пересаджували щепи переважно весною, спорадично -- восени.

Через селянське малоземелля сад часто був також городом, сінокосом, а якщо тут росла трава, то селяни інколи обкопували дерева по ширині їх крони; відстань між яблунями і грушами сягала 6--7 аршинів (1 аршин дорівнював 0,711 м), а між кущами -- 1,5--2,5 аршинів. Кущові породи вирощували із живців і розсаджували саджанцями окремими рядами між садовими деревами.

Впродовж довголітньої історії існування українське традиційне садівництво виробило чимало прийомів і способів підвищення врожайності фруктових дерев, захисту їх від морозу, спеки й інших негативних природних явищ, а також сформувало способи захисту дерев і плодів від численних шкідників і хвороб. Для цього, наприклад, ягідні кущі завжди обкопували восени, водночас прорізуючи й очищаючи їх від сушняку.

Збирання врожаю в садах залежало від породи і сортів дерев, а також від часу дозрівання плодів, який у різних місцевостях України був різним. Зокрема, яблука і груші зривали переважно руками, користуючись для цього драбинами, а з верхівок дерев доспілі фрукти діставали за допомогою довгої дерев'яної тички з розщепленням на її тоншому кінці -- "знімалом".

Зібрані плоди, передовсім яблука, взимку зберігали у погребах, у клунях, розклавши їх на розстелену солому чи на висипаний шар піску, або зберігали їх у січці чи полові. Деякі плоди сушили у варистих печах і сушарнях, використовуючи для цього спеціальну плоску посудину прямокутної форми з невисокими краями -- "деко". Із домашніх фруктів та ягід українці традиційно готували також різні напої -- наливки і вина. У другій половині XX ст. набули поширення сучасні методи переробки та збереження садовини -- консервування, виготовлення із неї варення тощо.

Размещено на Allbest.ur