Селекція плодових сортів

Спонтанний мутагенез у сливи зустрічається рідко. Соматичні мутації за забарвленням плодів відомі лише у сортів Золота краплина Кое і Санта Роза. Микромутации у сливи, як свідчить багатовікова практика розмноження місцевих сортів порослю, сприяють накопиченню відмінностей у вегетативного потомства. Це служить основою для проведення клонової селекції, що дозволила поліпшити властивості деяких стародавніх сортів сливи: Угорки ажанської, Угорки бюльської, Угорки домашньої.

2.3 Абрикос

Абрикос належить до роду Armeniaka Scop, підродини сливових (Prunoideae) сімейства рожевих (Rosaceae Juss.). Дикорослі види абрикоса відбуваються зі Східної Азії. Окремі дослідники виділяють до 12 видів абрикоса, але найбільшого селекційне значення мають п'ять з них: звичайний (Armeniaca vulgaris Lam.), Маньчжурський [ A. mandshurica (Maxim.) Skvorts. ], сибірський (A. sibirica Pers.), китайська (A. mume Sib.) і чорний, або шерстістоплодний [ A. dasycarpa (Ehrh.) Pers. ]. Всі ці види диплоїдні (2n = 16).

Абрикос звичайний (A. vulgaris Lam.). Основний культивований вид абрикоса. У дикорослому вигляді поширений в Північно-Західному Китаї, Тибеті і на Тянь-Шані. У культурі абрикос звичайний набув поширення в країнах Передньої і Середньої Азії, Балканського півострова, Італії, Франції, Іспанії, США, Канаді, а також в Західних Гімалаях і Північній Африці.

Дерево заввишки до 14 м. Крона середньої густоти, округла. Листя округлі або серцеподібні, на довгих тонких черешках. Квітки по одному в нирці, сидячі, 18-40 мм в діаметрі, рожеві, рідше білі. Плоди опушені, у дикорослих форм масою 5-25 г, у кращих сортів - 100 г і більше, за формою від плоских і округлих до овальних, забарвлення кремова, жовта або помаранчева, часто з рум'янцем.

Абрикос відрізняється значним поліморфізмом. К. Ф. Костіна виділяють в складі виду абрикос звичайний наступні ботаніко - географічні групи сортів: середньоазіатську, Джунгаро-Заилийского, ірано-кавказьку, європейську, сибірсько-маньчжурську. Н. В. Ковальов додав до них китайську групу.

Середньоазіатська група представлена сортами сухофруктового типу. Вони порівняно дрібноплідні, дуже цукристі, мають переважно солодке ядро. Сорти цієї групи самобезплідні, малостійкі до хвороб, серед них зустрічаються зимостійкі сорти з тривалим періодом спокою. До найбільш відомих середньоазіатським сортам (часто Сортотип) відносяться Абутолібі, Арзамі, Ахрорі, Джаупазах, Ісфарак, Кандак, Курсу - дик, Мірсанджалі, Хурмаі, Бабаї та ін.

У Середній Азії часто зустрічаються голоплідні абрикоси - лючакі, які іноді виділяють в окремий вид - абрикос согдійська (A. sogdiana Kudr.). Є припущення, що в їх походження брала участь алича, що передала абрикосу в результаті інтрогресивної гібридизації ознака відсутності опушення.

Сорти ірано-кавказької групи більш великоплідного, ніж середньоазіатські, і формують переважно десертні плоди високої якості. Вони досить морозостійкі, сильніше пошкоджуються хворобами, ніж європейські сорти, самобезплідні. Серед сортів цієї групи виділяють два типи: сорти Нахічеванський червоний, Шіндахлан - з невеликими округлими плодами, жовтою м'якоттю, що наближаються до середньоазіатських сортам за морфологічними і біологічними ознаками; сорти Шалах (Єревані), амбал, Спітак - з великими, часто подовженими плодами, кремовою або білої соковитою м'якоттю, зі специфічним ароматом десертного типу. Е. А. Соколова вважає, що в походженні сортів цієї групи брав участь вид A. ansu. Можливо, ця група сортів придбала деякі ознаки в результаті інтрогрессивної гібридизації абрикоса з персиком. Сертотип представлений сортами Табарза, Агджа - Набада, Анбал, Аліпріала, Ахвердов, Шалах (Єревані), Муса, Новраст, Сатен, Хекобарщ, Хонобах, Хосровані, Шіндахлан, Спітак.

Центри походження видів і сортів абрикосу: 1 - А. щиті; 2 - A. mandshurica; 3 - А. sibirica; 4 -A. vulgaris; 5 - китайські сорти; 6 - середньоазіатські сорти; 7 - ірано-кавказькі сорту; 8 - західноєвропейські сорти; 9 - східноєвропейські сорту (суцільною лінією показані центри походження дикорослих видів, пунктирною - центри походження сортів)

Європейська група представлена найбільш поширеними в різних країнах світу сортами. Вони ароматних, в більшості самоплідні, багато з гірким ядром. Зимостійкість невисока через коротке періоду зимового спокою. До сортів цієї групи відносяться Угорська кращий, Кишинівський ранній, Комсомолець, Консервний пізній, Краснощокий, Червоний партизан, ЛЮІЗО, Нікітський, Тоенвел, Мурпарк, Тільтон, Херсонський 26 та ін.

Місцеві напівкультурних форми абрикоса на Україні та Північному Кавказі отримали назву Жерделі.

Сорти китайської групи відрізняються круглим листом з відтягнутою верхівкою. Плоди часто дуже великі, яскраво забарвлені, ароматних, але менш цукристі, ніж у сортів інших груп, стійкі до хвороб. Відомі сорти Май-хуан-син, Єнь-бай-син, Бай-сой-син, Сяо-хун-син, Цзин-мам-син, Цао-син, Да-дзе-син, Кумайді-син та ін.

Близькі до звичайного абрикос тибетський [ A. holosericea (Botal.) Kost. ] і абрикос Костінової (A. kostiniae Lomakin), основна відмінність яких від типового звичайного абрикоса - густе опушення листа. За іншими ознаками вони відрізняються від абрикосу звичайного, що не дозволяє вважати їх самостійними видами.

Абрикос китайський, або Муме (А. тихіше Sieb.). Поширений в Китаї в дикорослому вигляді і в культурі як декоративна форма. Дерево або чагарник висотою до 5-7 м, з пагонами зеленого кольору. Листя більш дрібні, ніж у абрикоса звичайного, овальні або загострені з відтягнутої верхівкою, неопушені зверху, опушені в частках жилок знизу. Діаметр квітки 15-17 мм у немахрових форм і до 30 мм у махрових. Цвіте дуже рано. Плоди дрібні, жовті або зелені, часто з яскравим рум'янцем, дуже кислого смаку. Вид дуже теплолюбний, стійкий до хвороб і перезволоження ґрунту. Представляє інтерес в селекції на стійкість до хвороб, Слаборослій і адаптивність до теплих зим (малу потреби в низьких температурах).

У Китаї зустрічається також абрикос ансу - A. ansu (Kom.) Kost., дуже близький до абрикоса звичайного. Він росте в Північному, Центральному та Східному Китаї, Кореї. Ґрунтуючись на результатах імуно-хімічного аналізу білків, Т. А. Кравцова і Е. А. Соколова вважають неправомірним виділення абрикоса ансу в самостійний вид. Висловлено також думку про те, що абрикос ансу є міжвидовим гібридом абрикоса Муме (або звичайного) зі сливою китайської.

Абрикос маньчжурський [ A. mandshurica (Maxim.) Skvortz. ]. Поширений в Північно- Східному Китаї, Північній Кореї і Приморському краї. Дерева високі - до 20 м і невисокі - до 4 - 5 м. Характерні світло-сіра розтріскується кора, листя із великої зубчастих і порівняно короткими черешками. Квітки світло-рожеві або рожеві, до 25 мм в діаметрі, на квітконосі довжиною до 10 мм. Плоди дрібні, з сухою, рідше з соковитою м'якоттю. Вид морозостійкий, але має дуже короткий період спокою і рано цвіте. Багато форм стійкі до грибних, бактеріальних і вірусних хвороб. Припускають, що цей вид - гібрид між абрикосом А. титі і мікровішней залізистої (М. glandulosd). Вид інтенсивно використовують в селекції абрикоса на Далекому Сході, в Сибіру і північних районах середньої зони плодівництва.

Абрикос сибірський (A. sibirica Pers.). Являє собою невисоке (до 4 м) дерево. Листя середніх розмірів (до 5-8 см), яйцевидні або округлі. Квітки дрібні (17-20 мм у діаметрі), світло-рожеві. Плоди дрібні (до 2-2,5 см в діаметрі), стислі з боків, світло-зелені. Околоплодника тонкий, сухий, розтріскується при дозріванні. Цінний як вихідна форма в селекції на морозостійкість і Слаборослій.

Близький до сибірського абрикосу абрикос Давида (A. davidiana Carr.), Видова самостійність якого оскаржується. В. А. Ма- русич експериментально відтворив абрикос Давида, отримавши аналогічні йому форми гібридизацією сибірського і маньчжурського абрикоса. По зимостійкості абрикос Давида близький до абрикосу сибірському, а по стійкості до хвороб - до абрикосу маньчжурському. Може бути використаний в селекції на зимостійкість і Слаборослій.

Абрикос чорний (пурпуровий, шерстистоплідний) [ A. dasycarpa (Ehrh.) Pers. ]. Вид культигенного, що виник від гібридизації аличі та абрикоса. Зустрічається в Середній Азії, Закавказзі, Європі та Північній Америці. Дерево середніх розмірів або невелике, крона густа. Листя дрібні, овальні або яйцевидні, з дрібно-пилкуватою зазубринністю країв, на короткому тонкому черешку. Квітки блідо-рожеві або білі. Плоди дрібні або середні, білого, рожевого або темно-червоного забарвлення, опушені. Голо - плодові форми іноді виділяють в окремий вид - A. leiocarpa Kost.

Абрикос чорний має більш тривалий період спокою, більш високу зимостійкість нирок і цвіте пізніше, ніж абрикос звичайний, менше уражується хворобами. Плоди його сортів особливо цінні для консервування. Відомі сорти Шлор-ціран, Ірани Олю, Ольхрод, Манарезі, Олександрійський чорний, Мелітопольський чорний, Заролю та ін.

Використовують в селекції абрикоса на зимостійкість і стійкість до хвороб. На Кримській дослідно-селекційної станції виведені сорти чорного абрикоса Кубанський чорний і Чорний оксамит, що характеризуються високими смаковими і консервними якостями плодів, а також стабільною врожайністю. [7]

Абрикос - одна з найбільш цінних плодових культур, м'якоть його плодів багата цукрами, пектинові речовини, каротин, вітаміни В1, В2, В9, С, Е, Р, РР і особливо мінеральними речовинами - калієм, магнієм і залізом. Тому плоди абрикоса володіють не тільки прекрасним смаком, але і цілющими властивостями, їх використовують при лікуванні атеросклерозу, гіпертонії. Крім того, споживання плодів попереджає спазм судин. Широке застосування знаходять також ядра кісточок: солодкі (без гіркоти) як замінник мигдалю, гіркі як компонент лікарських препаратів.

Плоди абрикоса використовуються як в свіжому, так і в консервованому вигляді. Особливою популярністю користуються сушені плоди - урюк і курага, а також соки і компоти.

Генетика абрикосу вивчена недостатньо. Ще не ідентифіковані гени, контролюючі найважливіші ознаки. Однак в селекційній практиці накопичений великий матеріал по характеру успадкування ряду селекційно цінних ознак. З'ясовано, що домінують такі ознаки, як тривалий період спокою, пізнє цвітіння, самобезплідність, світле забарвлення м'якоті. Гетерозиготна природа багатьох сортів абрикоса призводить до значного варіювання ознак всередині однієї гібридної сім'ї. [6]

У зв'язку з цим особливого значення набуває виділення донорів найбільш важливих ознак. Такі донори відомі. Середньоазіатські сорти Зард, Оранжево-червоний, Хурмаі - донори високої стійкості до зворотних морозів і пізнього цвітіння; Кок- пшар і Ахрорі - раннього дозрівання плодів; Кечпшар і Серпневий - пізнього дозрівання плодів; Хурмаі, Супхони, Мірсанджалі, Ісфарак, Гулюнгі і Шалах - високої цукристості плодів; Вимпел і Пізній Храмова - слаборослі.

Деякі сорти представляють собою комплексні донори ряду ознак. Сорт Шалах - донор таких ознак, як пізнє цвітіння, висока морозостійкість квіткових бруньок, крупноплідність, високі смакові якості, стійкість проти всихання дерев. У селекції використовують також сорти Краснощокий, Червоний партизан, Хурмаі витривалий. Деякі форми абрикоса маньчжурського і сибірського - донори високої морозостійкості, слаборослі, стійкості до комплексу грибних хвороб.

Абрикос можна використовувати і для віддаленої гібридизації з іншими кісточковими рослинами. Відомі гібриди абрикоса звичайного з видами сливи - аличею, китайською сливою, терном, домашньої сливою, альпійської сливою, а також з мигдалем звичайним, персиком і мікровишнею низькою. Віддалена гібридизація зіграла важливу роль у виникненні деяких видів абрикоса і його сортотипів.

Велике розманїття сортів абрикоса також пов'язане з інтрогрессівною гібридизацією між ними і видами інших кісточкових рослин. Гібриди абрикоса з аличею, китайською сливою, альпійської сливою і мікровишнею низькою в Fx плодовиті різною мірою, а його гібриди з персиком і мигдалем безплідні. Одиничні плоди бувають і у гібридів абрикоса з тернини та домашньої сливою. У F2 при беккросів з материнським видом вдається одержати більш плодовиті життєздатні гібриди.

2.4 Персик

Всі сорти персика відносяться до виду персик звичайний (Persica vulgaris Mill.) Підродини сливових (Prunoideae Focke) сімейства рожевих (Rosaceae Juss.). Цей вид культигенного - у природі він не зустрічається. Батьківщина персика - Китай. Там мешкають його дикорослі предки - види, що брали участь в походженні сортів персика. Однак його поширення спочатку в Середній Азії, Ірані та Закавказзі, потім у країнах Середземномор'я, далі в Північній Америці призвело до утворення вторинних центрів походження, формуванню оригінальних сортотипів.

Великий поліморфізм персика зумовлений, зокрема, тим, що в результаті інтрогресивної гібридизації йому були передані окремі ознаки (або їх комплекси) від інших видів. Встановлено, що в цьому процесі брали участь наступні види: персики гансуанський, Миру і Давида, мигдаль звичайний, слива китайська, абрикос звичайний, алича. [6]

Класифікацію сортів персика розробив І. Н. Рябов. У складі виду персика звичайного виділені два різновиди:

P. v. var. rosaeflora Kiab. - З розовидними квітками. У різновиди виділені основні сортотипи: американські скороспілки (Амсден, Травневий квітка, Переможець, Ранній Ріверса та ін), переважно інтродуковані із США; північнокитайські сорти типу Чайез Клинг, в основному Закавказзя і Середньої Азії (Нарінджі, Зафрані, Шадіновскій, Горінсій білий, Хідіставскій білий, Кесмен, Кірк, Брусскій); Туркестано-за-кавказька група (Ак- Шафталі, Рогані гоу, Самаркандский білий, пахові, Алау - Чогові, Картуміт і ряд американських сортів); південнокитайського сорти типу Хоней (медові персики) - сортотіпи Хоней і Пін- ту;

P. v. var. campanulaeflora Kiab. - З дзвонові квітками. У різновиди виділені основні сортотіпи: іранські сорти типу Філліпс - Клинг (Хідіставскій пізній жовтий, Сухумський помаранчевий, Тоскан - Клинг); іранські сорти типу Ельберта (Ранній Кравфорд, Нікітський, сальвії, Дакота, Дж. X. Хейл та ін.)

Дещо осібно стоять голоплідні сорту - нектарини, що виділяються на різновид P. v. var. nucipersica Schneid. Загальнопоширені уявлення про них як про мутації персика отримали згодом інше трактування. Встановлено, що у нектаринів є специфічні білки, такі ж, як у аличі, що дозволяє вважати аличу донором ознаки голоплідності нектаринів. Факт зчеплення цієї ознаки з низкою інших (дрібноплідних, велика кісточка, специфічна забарвлення шкірки і т. д.) дозволяє припустити, що одна з хромосом в геномі нектарина належить аличі або китайської зливі. Поширені такі сорти нектаринів: Лола, Рясний, Краснодарец, Нектаред 6, Старк Делішес, Стар Мей, Фантазія, Спрінг старий, Мей гранд та ін.

Самостійна і група інжирні персиків, також виділяються іноді в підвид або навіть в самостійний вид персик ферганський (P.ferganensis Riab. Et Kost.). Плоди у представників цієї групи плоскі, кісточка з характерною поздовжньої борознистим, листя з дугоподібним жилкуванням. Припускають, що у формуванні сортів цієї групи брав участь персик Давида, за багатьма ознаками схожий з персиком Ферганським. Сорти інжирні персика: інжирні білий, інжирні новий, Володимир.

Одні з основних сортових ознак персика - забарвлення м'якоті, її консистенція (волокниста і хрящувата) і відокремлюваність кісточки.

У зарубіжних країнах сорти персика ділять за ознаками опушення і відокремлюваність кісточки на наступні групи:

Справжні персики - плоди опушені з кісточкою, що відділяється від м'якоті;

Павії - плоди опушені з невідокремлюваними від м'якоті кісточкою. Ці сорти нерідко називають Клінга;

нектарини - плоди без опушення з відділяється кісточкою;

бруньони - плоди без опушення, кісточка не відділяється.

Персик гансуанський (P. kansuensis Rehd.). Це базовий вид, на основі якого сформувався персик звичайний. У дикорослому вигляді мешкає в Китаї. Дерево або кущ висотою до 4 м. Квітки дрібні, розовидний, рожеві. Плоди дрібні, м'якоть біла, смак посередній. Кісточка дрібна, округла. Вид морозостійкий, є форми, стійкі до борошнистої роси. Представляє цінність в селекції насіннєвих підщеп для персика (типу сорти Памірський 5) і виведенні зимостійких і стійких до борошнистої роси сортів.

Персик Миру (P. mira Koehne). У дикому вигляді росте в східній частині Тибету. Дерево заввишки до 8 м. Квітки великі (до 25 мм у діаметрі), білі. Плоди діаметром до 3 см, кулясті, кісточка гладка. Стійкий до борошнистої роси, цвітіння пізніше, але має дуже короткий період спокою і низьку морозостійкість.

Персик Давида (P. davidiana Carr.) - У дикорослому стані зустрічається в Китаї. Дерево заввишки до 2 м з характерною червонуватою корою гілок. Квітки великі, білі або рожеві, діаметром до 25 мм. Плоди кулясті, діаметром до 2,5 см, з сухим околоплідником і дрібною кісточкою. Цвіте рано, період спокою короткий. Відрізняється високою морозо- і посухостійкістю, несприйнятливий до кучерявості та борошнистої роси. Використовують як декоративну рослину. Близький до персику Давида персик Потаніна [ Persica potanini (Botal.) Kost. et Koval. ]. У нього також плоди з сухим околоплідником, але більш подовжена кісточка. Деякі дослідники цей вид класифікують як різновид персика Давида. Він мало відомий садівникам, та перспективи використання його в селекції поки невеликі.

Персик - одна з найцінніших плодових культур. Тонкий аромат і неповторний смак, великий розмір красивих плодів, багатий зміст в їх м'якоті цукрів, кислот і різних біологічно активних речовин: пектинів, вітамінів С, А, В1 В2, В9, Е, Р-активних речовин, мінеральних солей 27 елементів, корисних для людини, швидкоплідність і висока продуктивність дерев - все це обумовлює привабливість персика для садів. У персика накопичено більше відомостей по приватній генетиці та ідентифіковано більше генів, ніж у інших кісточкових рослин. Багато ознак у персика контролюються кількома генами. І. М. Ряднова і Ю. А. Волчкова встановили, що ознака забарвлення м'якоті плоду у персика контролюється кількома домінантними генами жовтого забарвлення і одним домінантним до них геном - інгібітором.

Полігенне успадкування встановлено для таких ознак, як вміст кислоти (низький домінує над високим), габітус дерева (прямостоячий габітус неповністю домінує над розлогим), розмір плодів (дрібнопліддя домінує над круп - безпліддям), форма плодів (округла форма домінує над овальною), забарвлення шкірки, забарвлення і консистенція м'якоті, соковитість, волокнистість, розмір кісточки і багато інших.

Ознаки персика з простим наслідуванням (за К. О. Хессе)

Особливо складне спадкування виявлено у таких багатокомпонентних ознак, як зимостійкість, потреба у впливі низьких температур, терміни цвітіння і дозрівання плодів. [10]

У ряді випадків у персика встановлено зчеплення між генами, зокрема між генами, контролюючими відокремлюваністю кісточки і хрящової м'якоті. Виявлені випадки зчеплення гена С (альбінізм) з генами F (відокремлюваність кісточки) і St (ніжна м'якоть). Однак є відомості про те, що зчеплення між такими ознаками, як невідокремлюваними кісточка і хрящувата м'якоть, може бути розірвано. М. А. Блейком та І. Н. Рябовим знайдені форми персика з хрящуватою м'якоттю і відділяється кісточкою.

Деякі дослідники (І. Н. Рябов, А. Н. Бекетовский, І. М. Ряднова, Р. Б. Іванова) встановили високу успадкованого ознак сортами персика. Зокрема, А. Н. Бекетовский виявив високу успадкованого комплексу ознак для місцевих сортів Вірменії (Лодзь смугастий, лимони, Зафрані, Нарінд -жи), Р. Б. Іванова - для сортів Лола, Рясний, Зафар і Фархад.

Крім того, виявлені і створені донори і джерела цінних ознак для селекції персика та нектарина. Донори високій морозостійкості: персик гансуанський Мао -ТХА -Ор, Київський ранній, Беставашвілі, Чемпіон, Соковитий, Ветеран, Паулі, Мамі Росс, Золотий ювілей, нектарини Лола, Рясний. До поворотним морозів наприкінці зими стійкі сорти Коллінс, Кармен, Сан Хейвен, Санкрест, Ветеран, Тихорєцький 4, Стійкий, деякі сорти декоративних персиків (Моніфік, Клара Мейер та ін.) Серед місцевих таджицьких персиків Т. С. Скороходом виділені донори пізнього цвітіння. Виявлено донори стійкості до борошнистої роси (Памірський 5, Нектарин Кульджінском, Стійкий пізній, а також персик Миру, персик Давида і міжродовим гібриди персика з видами сливи і мигдалю). До клястеріоспоріозу стійкі сорти Кармен, Ельберта, Оранж Клинг, до курей -чатів - Хрест Хейвен, Мейкрест, Амсден, Олександр, Глоу Хейвен, Ред Хейвен та ін.

Деякі сорти персика, що володіють цілим рядом цінних ознак, показали високу загальну комбінаційну здатність і дали цілий ряд нових сортів: Чайнес Клинг, Ранній Кройфорда, Ельберта, Золотий ювілей, Дж. Хейл, Рочестр, Прекрасний, Арп б'юті, Грінсборо, Нарінджі пізній.

Багато селекціонери намагаються отримати сорти персика, гомозиготні за багатьма ознаками, створюючи інцухт - лінії. Домогтися цього у персика порівняно легко, оскільки переважна більшість сортів самоплідність і у потомства від самозапилення не відзначається великою депресії. Такі самозапилені лінії отримані у ряду сортів цієї культури (Блейк, Хрест Хейвен, Діксіред, Ред Хейвен, Редскін, Соутленд, Весна).

У зв'язку з тим що серед сортів персика виду P. vulgaris відсутні донори таких найважливіших ознак, як висока морозостійкість, імунітет до таких шкідливим хвороб, як курчавість, борошниста роса, клястоспоріоз і ряд інших, стійкість до надлишку вапна, перезволоження ґрунту і до інших стресових факторів, отримання сортів і підщеп, що володіють такими властивостями, можливо тільки шляхом гібридизації з представниками інших видів персика або видів близьких до персику пологів.

Види персика легко схрещуються між собою, даючи плідне потомство. Досить плідні гібриди персика звичайного, персика Миру і персика Давида з мигдалем звичайним. Гібриди видів персика з видами сливи, абрикоса, мікровишні в F \ безплідні, але в F2 частина гібридів досить життєздатна і плідна. Серед гібридів персика з іншими видами виділені екземпляри, що дали початок сортам і підщеп.

Соматичні мутації у персика зустрічаються досить часто. Практичне значення мають мутації з більш раннім дозріванням плодів - сортів Коронет (Ранній Коронет), Ріо озо джем (Киркман джем, Ерлі Киркман) та ін Виділено пізньозрілі мутанти - у сорту Халі (Радміловчанка, Ферт Халі, Албру, Велкоум Халі). У опушених персиків іноді з'являються голоплідні мутації - сорти Роялголд (мутація Спрінг - тайму), Ерлікрест, Майкрест, Моунісай (мутанти Спрінгкрес -та), але у нектаринів мутацій з опушеними плодами не виявлено.

ВИСНОВКИ

За сучасних умов метою селекційних робіт є досягнення стійкості рослинних культур до багатьох чинників, таких як абіотичні, до грибкових захворювань, збільшення врожайності, збагачення асортименту для декоративного та промислового користування, присадибного та рекреаційного вирощування тощо.

Основним методом в селекції вишні та черешні, сливи та аличі, та абрикосу виділяють міжсортову гібридизацію. У селекції черешні позитивні результати дає гібридизація між кращими закордонними сортами. Недостатня вивченість генетичної структури сливи не дозволяє проводити селекцію на основі поєднання відомих генів в генотипі гібрида, тому ознаковий принцип підбору пар, заснований на залученні в селекційний процес донорів цінних ознак, залишається найважливішим і на сучасному етапі. Пари для гібридизації абрикосу підбирають на основі оцінки вихідних форм за фенотипом. Багато сортів абрикосу добре успадковують комплекс цінних ознак, даючи при вільному запиленні позитивні результати. Персик - виключно вдячний об'єкт селекції. У різних селекційних програмах щодо його поліпшення використані найрізноманітніші методи, що дають позитивний ефект. Навіть пересів кісточок від вільного запилення дає хороший матеріал для створення цінних сортів, що часто мають позитивні трансгресії. При цьому ефект досягається як при посіві насіння місцевих сортів, так і при інтродуційованих сортів.

Наразі велике значення було набуде досягненням стійкості культур до несприятливих умов сучасних антропогенних насаджень, адже темп урбанізації досить таки прискорений і зелені насадження в межах міста мають собі деякі чинники протидії, мету збільшити стійкість до них і займається сучасна селекція.

Перелік посилань

1. Інге-Вечтомов С. Г. «Генетика с основами селекции» 2010 р. С. 720.

2. М. Є. Лобашев «Генетика с основами селекции» 2012 р. С. 431.

3. О. Сичов «Вишня и вишне-черешневые гибриды» Новый садовый практикум 2009 р С. 64.

4. В. П. Криворучко, Ю. М. Горбунов «Вишня и черешня». 2010 р. С. 96.

5. Виктовський В. Л. «Плодовые растения мира», Санкт-Пітербург. М. Краснодар. 2003 р. С. 228.

6. Єрьомін Г. В. «Отдаленная гибридизация косточковых плодових растений». М.: Агропроимиздат, 1985 р.

7. Смиков В. К. «Абрикос». М.: Агропоромиздат, 1989 р.

8. Бербранк Л. «Скерщивание мендаля с персиком и нектарином» \\ Избранные сочинения. М.: 1995 р. С. 467-470.

9. Жуков О. С. «Селекция вишни». М., 1998 р.

10. Эрьомін Г. В., Ісачкін А. В., Казаков І. В. та ін. «Общая и частная селекція и сортоведение плодових и ягодных культур». Під редакцією Єрьоміна Г. В. М.: Мир, 2004 р. С. 422.

Размещено на Allbest.ru