Аграрні студії у житті та творчій спадщині П.А. Кочубея (до 150-річчя створення Полтавського товариства сільського господарства)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Аграрні студії у житті та творчій спадщині П.А. Кочубея (до 150-річчя створення Полтавського товариства сільського господарства)

В.А. Вергунов

Методом історико-наукового аналізу розкрито перебіг творчого життя та діяльності П.А. Кочубея з питань організації науково-освітнього забезпечення вітчизняного сільського господарства, в першу чергу за рахунок функціонування його сільськогосподарської ферми, заснованої у 1872 р. у власному маєтку в с. Згурівка Прилуцького повіту Полтавської губернії. У межах її функціонування розкриті здобутки розсадника лісових культур, селекційної дослідної станції, агрономічного дослідного поля, а також дослідних тваринницьких ферм і долучені до Полтавського товариства сільського господарства, 150-річний ювілей якого планується відзначити на державному рівні.

Ключові слова: Петро Аркадійович Кочубей, Згурівська дослідно-освітня сільсько-господарська ферма, Полтавське товариство сільського господарства, дослідне поле, сільськогосподарська дослідна справа.

сільськогосподарський кочубей аграрний

Стародавні греки стверджували: «Вивчати історію, як вступати до Егейського моря: крок, ще один крок, а потім безодня!». Досліджуючи не одне десятиріччя історію зародження, становлення й розвитку сільськогосподарської дослідної справи в Україні, написавши з цього приводу чимало монографій, підручників та посібників [17], у черговий раз пересвідчився у правильності сприйняття дійсності пращурами. Готуючи серію різноманітних видань з нагоди 150-річного ювілею унікального твор-чого об'єднання місцевої громади - Полтавського товариства сільського господарства, звернув увагу, що його генеруюча діяльність до подій 1917 р. поширювалася не тільки, наприклад, на сучасний Згурівський, Яготинський, Баришівський і навіть Бориспільський райони Київської області, але і на Драбівський, Золотоніський та Чорнобаївський райони Черкаської області, Роменський район Сумської області та ін. У першу чергу, в офіційно надрукованих «Журналах» його засідань за період 1865-1919 рр. знайшов стільки нового або, скоріш, забутого, що сам здивований, як таке пропустив.

Знайдений «Короткий звіт» про діяльність Згурівської сільськогосподарської дослідно-навчальної ферми, починаючи з 1880 р. в маєтку П.А. Кочубея, фахово вразив до глибини душі. Навряд чи хтось із сучасних українських і навіть російських істориків аграрної науки та освіти взагалі згадує про її досить яскраве існування. Це надзвичайно прикро, бо, як виявилося, Згурівська ферма досить успішно діяла ще до появи в Російській імперії і, тим більше, в регіоні багатьох спеціалізованих не тільки освітніх, але й галузевих дослідних установ. Як свідчить історія, Полтавське товариство сільського господарства створило першу в країні постійно діючу казенну галузеву дослідну інституцію - Полтавське дослідне поле тільки у 1884 р. [8] Таким чином, створена в 1872 р. Згурівська сільськогосподарська дослідно-навчальна ферма виявилася фактично першою у сучасному розумінні дослідницькою установою на українських землях. Тільки через шість років князь В.О. Кудашев на власні кошти у своєму маєтку в с. Кирияківка Кременчуцького повіту Полтавської губернії відкрив Кирияківське дослідне поле, яке, на жаль, теж фактично забуте [9]. У межах спільної Вітчизни з цього приводу їм обом передували, за великим рахунком, тільки дослідно-контрольна станція при Ризькій політехниці з 1864 р. та чотири дослідні поля або дворічні колективні досліди з мінеральними добривами Імператорського Вільного економічного товариства з 1867 р., а створене в 1877 р. дослідно-показове поле Петровської землеробської академії знаходилось десь посередині [10]. Але за спектром виконання функцій історично стверджені інституції проводили здебільшого демонстраційно-контрольне дослідництво, а не повноцінне агрономічне. Як наслідок, незважаючи на твердження багатьох сучасних російських істориків агрономії, що їхня країна першою розпочала займатися експериментаторством такого типу у сучасному розумінні не тільки в Європі, а й світі [11], є всі підстави через Кирияківське дослідне поле та особливо його «побратима» зі Згурівки ще раз з гордістю порадіти за чергове піонерство України у форматі первісності «курки та яйця».

Слід зазначити, якщо не рахувати втрату поміщиками безоплатної праці селян у зв'язку із реформою 1861 р. [12], то поява обох полів в Згурівці і Кирияківці (як, до речі, і Полтавського) багато у чому пов'язана з руйнівними наслідками посух, що фактично паралізували повноцінне ведення вітчизняного сільського господарства у XIX ст. Якщо у XVIII ст. відбулося 34 засухи, то в наступному - Європейська частина країни витримала їх аж 40 [13]. За великим рахунком, влада тривалий час не вживала конкретних системних дієвих заходів щодо запобігання жахливих наслідків як буревіїв, так і проявів водної ерозії. Тільки у 1891 р. внаслідок наймасштабнішої за всю історію країни посухи, після виступу видатного вченого В.В. Докучаєва на VIII Всеросійському з'їзді з лісової справи у Києві, на якому він ініціював створення «Особливої експедиції з випробування та обліку різних способів та прийомів лісового й водного господарства у степах Росії», влада адекватно і, головне, конструктивно відреагувала на все, що відбувалося з аграрним сектором, спочатку шляхом створення 22 травня 1892 р. власне «Експедиції» при Лісовому департаменті Міністерства державних маєтностей, а потім, з 1894 р., й повноцінного Міністерства землеробства для вирішення нагальних проблем. В.В. Докучаєв у не менш знаменитій праці після «Російського чорнозему» (1883) - «Наші степи раніше і тепер», що побачила світ у 1892 р., науково і, головне, концептуально обґрунтував напрями подолання негараздів від посух за рахунок лісорозведення, способів обробітку ґрунту, сільськогоспо-дарських меліорацій тощо [14]. Вона була підготовлена, у тому числі і за результатами його ґрунтознавчих експедицій на Полтавщині. Є підстави стверджувати, що свої узагальнення і певні конкретні пропозиції щодо реалізації для потреб країни учений «почерпнув» від результатів господарювання визнаних свого часу небайдужих практиків. Серед них особливе місце посідає П.А. Кочубей (якого В.В. Докучаєв добре знав особисто) і його мережа дослідних галузевих установ при згурівському маєтку, який після утворення у 1802 р. Полтавської губернії відносився до її Прилуцького повіту.

Свого часу, працюючи агрохіміком на Панфильській дослідній станції з освоєння боліт УкрНДІ землеробства, що територіально розміщувалася в Яготинському районі Київської області (до якої входила і Згурівка), мені неодноразово у службових справах доводилося відвідувати це селище. Зокрема, у ньому знаходився хімсклад, до якого звозили зі всього району на зберігання незатребувані або прострочені отрутохімікати (включаючи відомий дуст - ГХЦГ). Безперечно, це відбувалося не від гарного життя. До того ж, пригадуючи власні тогочасні враження, Згурівка зовсім не нагадувала колись «жадану Мекку» для аристократичної та культурної еліти країни і, тим більше, для появи організаційних основ вітчизняної сільськогосподарської дослідної справи. Оскільки це, як виявилося, фактично новий факт багатовікової славної історії Згурівки, то є потреба дещо деталізувати або взагалі ствердити його на пантеонах слави України.

Про благі діяння заради процвітання великої та малої Вітчизни П.А. Кочубея написано чимало протягом різних епох [15]. Однак у стверджених уже біографіях, здебільшого писаних словами Н.В. Дробязко: «… унікальна особистість, яка залишила вагомий слід в історії …» [16], він не розглядається як добре практикуючий і, тим більше, знаний учений-агроном та організатор вітчизняного галузевого науково-освітнього процесу. Не маючи спеціальної професійної освіти (військовий за фахом), він, як у випадку зі своїм колегою з Полтавського товариства сільського господарства кандидатом юридичних наук князем В.О. Кудашевим, виявився надзвичайно підготов-леним для змістовного та творчого заняття сільським господарством. Мабуть, у той час вищі навчальні заклади надавали такий високий всебічний рівень освіти на фоні елементарної небайдужості окремих особистостей до «буття».

Петро Аркадійович Кочубей народився 17 (29) червня 1825 р. у м. Москві і став старшим сином у сім'ї сенатора Аркадія Васильовича Кочубея (17901878) та Софії Миколаївни, уродженої В'яземської. Представляв старовинний український рід татарського походження від Кучук-бея, що в середині XVIII ст. виїхав до Малоросії, влився в ряди реєстрового козацтва та шляхти, від якого походила українська козацька старшина. У цьому родоводі поєдналися: Апостоли (покозачені молдавські бояри), Туманські, Яновичі, Жученки, Забіли, Скоропадські (покозачені поляки). Рід князів і дворян Кочубеїв внесений до V і VI частин родових книг Полтавської, Чернігівської і Петербурзької губерній (Загальний Гербовник, ІІІ, 49 і Х, 4) [17]. Батько П.А. Кочубея був учасником Першої світової війни 1812 р., брав участь у воєнних походах за кордон; у 1828 р. київський віце-губернатор, а з 1842 р. сенатор та дійсний статський радник, відомий свого часу мемуарист. Маючи визначні енциклопедичні знання, він став домашнім вчителем для сина. Отже, П.А. Кочубей генетично був приречений (як і увесь його славетний рід) стати патріотом Вітчизни і зробити все можливе для її подальшого процвітання в наступних теренах життя та творчості.

З 1841 р. П.А. Кочубей - феєрверкер Михайлівського артилерійського училища. Після його закінчення у 1845 р. як один із кращих випускників був направлений до так званих «Офіцерських класів», які згодом отримали статус Михайлівської артилерійської академії. У межах цієї підготовки для набуття досвіду протягом 18461847 рр. відряджений за кордон до Літтіху й Парижу. Була ще одна важлива причина поїздки за кордон, пов'язана, передусім, з проблемами зі здоров'ям. У «Сімейній хроніці» А.В. Кочубей зазначає: «Оскільки нещодавно я почав страждати подагрою і сини мої старший Петро … захворів очима, а слабке здоров'я сина Василя потребувало перебування деякий час у теплому кліматі, то я вирішив у 1845 р. взяти довготривалу відпустку і відправитися з сім'єю за кордон. За порадою лікарів я відвіз своїх синів до Крейнцаху, а сам зупинився у Вісбадені» [18]. Після завершення лікування родина вирішила поїхати до Італії. Однак враховуючи те, що П.А. Кочубею потрібно було за дорученням начальника штабу артилерії князя Долгорукова дослідити способи виготовлення капсулів до снарядів та лиття гармат, заїхала до бельгійського міста Літтіха. Після досить тривалого перебування там, поштовою каретою переїхали до Франції, бо «… ще не було залізних доріг…». За спогадами А.В. Кочубея, Париж спочатку «… викликав у нас погане враження, але швидко паризьке життя нам так сподобалося…» [18, с. 307308]. Під час перебування у Парижі П.А. Кочубей вивчав хімію і фізику у провідних французьких професорів: Плуза, Дюма і Реньо. Навесні 1847 р. він знову повернувся до Літтіха [18, с. 309].

Після повернення на Батьківщину та успішного складання випускного іспиту П.А. Кочубей отримує призначення викладачем (ад'юнктом) хімії і практичної механіки до Михайлівської артилерійської академії. Крім того, переходить на службу до гвардійської кінної артилерії і приписаний до штату генерала-фельдцехмейстера. По-іншому ця посада йменувалася спочатку як ординарець імператора Олександра ІІ, а потім його флігель-ад'ютант. За спогадами А.В. Кочубей, у 1847 р. його син отримав відрядження «… на Шостенський пороховий завод, спільно з іноземцем Фаллісом, для облаштування капсульного підприємства» [18, с. 309]. Непрості часи випробувань для П.А. Кочубея та його родини сталися влітку 1848 р., коли у Петербурзі «… лютувала холера» [18, с. 310]. Сім'я найняла дачу на Петергофській дорозі й там перечекала лихо. До них також приєдналися приятелі П.А. Кочубея по навчанню, серед яких були І.І. Страдецький, а також колега з Паризької лабораторії, Раєвський, які повернулися на Батьківщину після чергових революційних подій у Франції 1848 р.

14 січня 1851 р. П.А. Кочубей одружився з графинею Варварою Олександрівною Кушельовою-Безбородько (18291894), яка була донькою О.Г. Кушельова-Безбородька та княгині О.М. Репніної-Волконської і хрещеницею Миколи І [19]. Від цього шлюбу народилось шестеро дітей, п'ятеро померло у дитинстві (Олександр у 1860 р., Аркадій у 1859 р., Дем'ян у 1856 р., Софія у 1860 р., Любов у 1884 р.). Спадкоємцем став тільки Василь (18681940), який згодом продовжив справу батька.

У 1854 р. світ побачила праця П.А. Кочубея «Опис чудових лабораторій Німеччини і Бельгії» [20], в якій він фактично узагальнив все побачене під час закордонного відрядження упродовж 18461847 рр., а також, як знавець французької, німецької та англійської мов, зробив певні доповнення щодо окремих відомостей із періодичних видань Німеччини, Бельгії, Франції та ін. Напевне, під час подорожі до Франції П.А. Кочубей також ознайомився з діяльністю створеної у 1822 р. Матьє Дембалем (17771843) та Вільньов-Баржемоном (17841850) першої в Європі зразкової ферми у Ровелі. Успішності її роботи сприяв прийнятий «Декрет про сільськогосподарську освіту», що призвів до появи у країні розгалуженої мережі регіональних галузевих шкіл, а також Національного аграрного інституту.

Нововведення у вигляді ферм досить швидко знайшло втілення у Російській імперії. Міністр фінансів Є.Ф. Конкрін (17741845) 16 січня 1824 р. подає Держав-ному Комітету Міністрів записку «Про заснування зразкових ферм для розведення торгових рослин та покращення землеробства і сільського домоведення». Офіційно ця пропозиція була затверджена 11 квітня 1825 р. [21]. Всього у межах європейської частини Російської держави створено сім ферм, що за різних обставин функціонували не тривалий час. Першою на українських землях стала Луганська зразкова ферма. Офіційно вона розпочала повноцінну роботу з 1 січня 1827 р. і стала предтечею сучасного Луганського національного аграрного університету [22]. Як виявилося згодом, все побачене стало у нагоді П.А. Кочубею, оскільки він був змушений системно зайнятися проблемами ведення власного домашнього господарства. За спогадами батька, це відбулося невипадково: «У 1850 році я забажав передати в управління сину Петру всі маєтки дружини і в травні місяці він взяв відпустку та відправився у маєток з тим, щоб прийняти від мене Згурівку. У той же час я купив маєток Вороньки для Миколи і виокремив його, а Петро і Василь поділили між собою Згурівську економію (маєток їх матері), при чому Петро отримав повну довіреність на управління всіма маєтками…» [18, с. 313314.].

Відомо, що у 1824 р. волосне село Згурівка Прилуцького повіту Полтавської губернії через діда Софії В'яземської Петра Кириловича Розумовського перейшло у володіння А.В. Кочубея (1790-1878) - батька П.А. Кочубея - як посаг за дружиною Софією Миколаївною. До цього, з 1762 р. воно належало гетьману К.Г. Розумовському. На той час у 97 дворах мешкало 1 575 осіб. За життя гетьмана у селі була зведена дерев'яна церква на кам'яному фундаменті з дзвіницею та відкрита при ній школа, а також висаджений невеличкий дубовий гай.

Початкові наукові підходи щодо ведення домашнього господарювання для потреб сільського господарства у згурівському маєтку були закладені батьком П.А. Кочубея. Мова йде, в першу чергу, про лісорозведення як основу організації ведення власного сільського господарства, використовуючи ландшафтний підхід. У «Сімейній хроніці» А.В. Кочубей зазначає: «Восени (1838 р.) я прийнявся за господарство і зайнявся посадкою дерев, для чого запросив садівника, швейцарця Гіппа, який мешкав на хуторі біля Згурівки і якому ще до цього, на початку 30-х років, я доручив розбити сад перед будинком, що він і виконав з великою майстерністю, хоча, до речі, без будь-якого розрахунку: він думав, імовірно, що дерева залишаться тієї ж висоти, як він їх посадив, тому що клумби і газони були ним розраховані на малий ріст дерев. Тому сину моєму Петру довелося знову їх розбивати, збільшивши газони і знищивши деякі клумби» [18, с. 293294]. Таким чином, є всі документні підстави сьогодні стверджувати, що саме на долю П.А. Кочубея припало створення унікального для свого часу величезного парку лісового типу садово-паркового ландшафту загальною площею 500 га, який за асортиментом та наповненням не поступався знаменитому «Диву України» Уманському дендрологічному парку «Софіївка» графа С.Щ. Потоцького, що зводився протягом 17951802 рр. і займав площу у кращі часи лише 160 га [23]. При цьому до батькового доробку на цій ниві - 8 га парку (гайок), він додав альтанки, через штучні ставки перекинув мости і відгородив парк глибоким ровом. За часи господарювання П.А. Кочубея від невеличкого згурівського палацу, перевезеного з Глухова, були створені в різних напрямах - гіркокаштанова, липова, а також кільцева алеї завдовжки понад 5 км. Перед цим, починаючи з кінця 50-х рр. ХІХ ст., застосовувався звичайний порядок насадження дерев у степу, що базувався на принципі послідовності. Спочатку територія, відведена для заліснення, попередньо використовувалася під посів зернових протягом від двох до восьми років, а потім вже висаджувалися дерева у такій послідовності: восени, після збирання зернових, листяні, навесні хвойні. При цьому вихідний посадковий матеріал надходив із власних численних розсадників Згурівської економії. Для потреб ландшафтного плану-вання парк з усіх боків обсадили лісозахисними смугами. З південного, західного і північного боків переважали листяні види - дуб звичайний, липа серцелиста, берест, в'яз, клени гостролистий, польовий і татарський, явір, ясен звичайний та робінія звичайна. Зі сходу парк оточували хвойні дерева: сосна звичайна, ялина звичайна, ялиця біла, модрина європейська. За вказівкою П.А. Кочубея у 1880 р. для поліпшення та розширення насаджень, а також забезпечення господарств були закладені три розсадники: хвойних та листяних видів, кущів. Для цього був завезений садовий матеріал з Північної Америки. Тим самим, П.А. Кочубей фактично розширив власне системне дослідництво, розпочате у 1872 р., передусім для вирішення найактуаль-ніших завдань ведення регіонального сільського господарства за рахунок наповнення його ще й лісорозведенням.

У центральній частині Згурівського парку затоку р. Супій або «Хіврине море» зачистили, поглибили і створили ставки з насипними островами, а на берегах - пагорби. Найбільший та найвищий з них під назвою «Арарат» знаходився за 750 м від палацу. Сад розкинувся урочищами (левадами), в яких росли понад 382 види та форми деревоподібних рослин. Крім «Старого парку» (215 га), Галаганової (160,7 га), Варваро-Олександрійської (62 га), Гадолінової левад, була навіть Пушкінська. У парку було багато галявин (площею від 510 до 2030 га), на яких зростали поодиноко і куртинами різні екзотичні види рослин. Окремі поляни прикрашали клумби. На берегах ставків росли верби та тополі, а на штучно створених пагорбах - хвойні рослини. На «Арараті» проростали ялини: колюча сизої форми та звичайна. Екзотиці парку додавав підхід вирощування різних хвойних великими групами або масивами: сосна Веймутова, ялина сиза, ялиця бальзамічна, модрина європейська та сибірська, туя західна, гледичія звичайна та бундук канадський.

Робота у власних маєтках дедалі більше забирала часу, а, головне, - уваги, оскільки мова йшла про господарювання на величезній території у десятки тисяч десятин землі у Полтавській та Чернігівській губерніях разом із земельною власністю дружини. Тому вихід у відставку у 1857 р. став для П.А. Кочубея неминучим як, до речі, і глибинне занурення у культурно-просвітницьке життя країни й, зрозуміло, також для потреб Полтавщини.

Слід зазначити, що аграрні студії для П.А. Кочубея стали невипадковими, враховуючи віковічні напрацювання на цій ниві його численних родичів по лінії Безбородьків, Розумовських, Васильчикових, Голіциних, Строганових, Скоропадських та ін. Чимало з них були великими прогресивними землевласниками. І.В. Зіборова, дослідивши з цього приводу тільки одну гілку Кочубеїв-Васильчикових, доводить їх значний внесок у запровадження наукових підходів щодо ведення вітчизняного сільського господарства аж до подій 1917 р. Так, О.В. Васильчиков (17721854) власник частини земель Биківської волості, що розташовувалися поряд зі згурівськими економіями Кочубеїв, разом із сином на незаселених територіях своїх особистих володінь заснували поселення сільськогосподарського спрямування (села Олександ-ринівка та Олексіївка і хутір Олекин). Його син П.О. Васильчиков (18291898), а потім із зятем князем О.А. Лівеном займалися організацією кредитних земельних кооперативів. Ще один представник російської гілки І.В. Васильчиков (17751847) разом із сином Олександром (18181881) створили й утримували зразково-господарський маєток «Трубетчино» у Тамбовській губернії. У Диканському маєтку Полтавської губернії князь В.П. Кочубей разом із дружиною М.В. Васильчиковою (17791844) активно займалася лісорозведенням. До сьогодні у ньому збереглися кочубеївські дуби, бузковий гай, березова та калинова алеї, пивоварські ставки. Їх донька Наталія, яка вийшла заміж за графа А.Г. Строганова (її палко кохав молодий О.С. Пушкін), долучилася до утримання знаменитої школи практичного землеробства та ремесел у містечку Мар'їне поблизу Санкт-Петербургу. Взагалі ідею створення кредитних кооперативів, запозичену в Німеччині, у 1871 р. в країні вдалося втілити відомим земським діячам В.Ф. Лугініну, А.В. Яковлєву та ін. Одним із перших був російський поміщик О.І. Васильчиков, що мав рідню серед українських землев-ласників. Реалізувало висунуту пропозицію Імператорське Московське товариство сільського господарства шляхом створення спеціального Комітету з сільських ощадно-позичкових товариств, а потім його Петербурзьке відділення. Таким чином, численні двоюрідні та троюрідні родичі П.А. Кочубея теж деякою мірою сприяли становленню основ сільськогосподарської дослідної справи як організації та галузі знань у державі.

Існувала ще одна важлива і моральна причина, що змусила поручика П.А. Кочубея піти у відставку й зайнятись громадськими справами. Йдеться про наслідки спеціального доручення Олександра ІІ взимку 1856 р. провести інспекцію порохових складів фортеці Нарва у зв'язку з виявленими крадіжками в особливо великих розмірах як пороху, так і патронів. Згодом він узагальнив все пов'язане з цим відрядженням у двох публікаціях, надрукованих у 1890 р. [2425]. Довівши негаразди і виявивши винних, П.А. Кочубей не обмежився відповідним констатуючим рапортом, а запропонував реальні рішення щодо реформи всієї системи збереження й укріплення порохових складів у країні. Однак все висловлене не отримало підтримки у військо-вого відомства, що надзвичайно засмутило їх автора, який вирішив (незважаючи на умовляння батька) таки залишити службу і поринути у повноцінне «мирське» життя.

Справжню заслужену славу П.А. Кочубею у Вітчизні принесла його видатна громадська та науково-організаційна діяльність. У 1859 р. він разом із професором Петербурзької медичної академії М.Ф. Здекауремом та лікарем-токсикологом Е.В. Пеміканом ініціює створення першого в країні спеціалізованого друкованого видання з проблем народної гігієни та якості харчових продуктів. Їх звернення отримало підтримку у влади, що створила відповідну комісію з нагляду на чолі з тодішнім міністром внутрішніх справ С.С. Ланським.

У сучасній вітчизняній науці добре відомі дослідження П.А. Кочубея для потреб, в першу чергу мінералогії, хімії та історії техніки. Для свого часу він найвидатніший колекціонер мінералів. Не випадково, у 1860 р. П.А. Кочубей стає членом Імператорського мінералогічного товариства. У його столичному будинку по вул. Мойка, 69 знаходився власний унікальний мінералогічний кабінет, експонати якого займали вітрини зі зразків золота, срібла, платини й інших руд. «Мінералогічні п'ятниці» П.А. Кочубея користувалися повагою у фаховому середовищі. На його честь називають новий відкритий мінерал кочубеіт. Друза кристалів олександриту («Друза Кочубея», «Кочубеївська друза») теж отримала таку честь. Особиста колекція мінералів П.А. Кочубея ледь не загинула під час революційних подій протягом 19051906 рр. у Згурівці. Після погрому його син Василь спочатку зібрав розкидані по парку й викинуті у водойми експонати та привів їх до належного стану, а потім вивіз спершу до власного будинку в Києві, а згодом до Вени. У 1908 р. був опублікований її каталог. Восени 1913 р. колекцію з 2424 експонатів придбав геологічний музей Імператорської Петербурзької академії наук. Завдяки цьому він став одним із кращих та найбільших серед подібних у Європі і сьогодні функціонує як Мінералогічний музей імені А.В. Ферсмана РАН [26] та постійно експонує 350 зразків мінералів із колекції Петра Аркадійовича.

П.А. Кочубей разом із троюрідними братами князями Левом і Сергієм Кочубеями взяв активну участь у створенні Полтавського товариства сільського господарства, що організаційно розпочало свою діяльність 29 вересня 1865 р. при затвердженому 22 травня «Статуті», і став одним з перших його дійсних членів [27]. Здається, саме тоді у нього виникає думка підтримати ідею десяти відомих промисловців, інженерів та викладачів Петербурзького університету щодо заснування спеціального загальнодержавного товариства з розвитку техніки та технічної промисловості за типом першого у світі французького «Societe d'encouragemet pour l'industrie nationale» (1801). Оскільки він добре усвідомлював, що без цих напрямів і особливо дієвої мережі залізниць вітчизняне сільське господарство, як й інші галузі економіки, не матиме майбутнього розвитку, тим більше на промисловій основі. Як наслідок, наступного року в країні за активної участі П.А. Кочубея створюється шоста всеросійська наукова організація Російське технічне товариство (РТТ) на чолі з О.І. Дельвігом. П.А. Кочубей стає головою його першого відділу - хімічної технології та металургії. Серед пріоритетів діяльності П.А. Кочубея на цій посаді - розробка питань з переробки нафти, різних методів фарбування тканини, а також відкриття спеціалізованих курсів та шкіл для підготовки кваліфікованих працівників. Ще більш його хвилювали проблеми репрезентації здобутків вітчизняної галузевої науки з цього напряму. Тому у грудні 1866 р., відповідно до розділу 1, затвердженого Олександром ІІ 22 квітня того ж року «Статуту РТТ», за ініціативою П.А. Кочубея створюється Комісія з організації технічного музею. Наступного року він разом із членами РТТ відвідує Всесвітню виставку в Парижі. За власні 1 500 руб. придбав прилади для майбутнього музею, який, на його думку, мав бути відкритий при Міністерстві державного майна. Однак безпосередньо він почав займатися створенням Музею прикладних знань вже після обрання його головою РТТ 21 листопада 1870 р. (на цій посаді перебував до 11 квітня 1892 р.). За рахунок його наполегливості, а також начальника головного управління військово-навчальних закладів М.В. Ісакова (18211891) шляхом об'єднання декількох музеїв Санкт-Петербургу та «Височайшого веління» і виділених Міністерством фінансів коштів (2 116 руб.) вдалося отримати дозвіл на відкриття 26 квітня 1871 р. музею у будівлях Соляного містечка недалеко від штаб-квартири РТТ. Його офіційне відкриття відбулося 8 жовтня 1872 р. [28].

Зрозуміло, що з багатьох позицій низка рішень, винесених для обговорення на засіданнях РТТ, стосувалися окремих проблем сільського господарства у частині технічних можливостей. Принаймні, питання його хімізації для П.А. Кочубея були добре зрозумілі, оскільки хімією, як зауважує Н. Реброва, він «… захоплювався все життя…» [28]. Таке відбувалося не тільки від того, що він очолював відділ хімічної технології та металургії РТТ. Його творчі приятельські відносини з видатним вченим Д.І. Менделєєвим взагалі втілилися у створення власної найсучаснішої хімічної лабораторії у петербурзькому будинку. У ній свої знання удосконалювали не тільки студенти та викладачі, а й всі бажаючі. Стає зрозумілим, чому П.А. Кочубей згодом побудував ведення власної багатопільної сівозміни, та й дослідного поля саме на органічній основі удобрення, а не мінеральній. Він добре знав від Д.І. Менделєєва не тільки про новітнє з технології пороху, а ще й отримував потрібну інформацію як від керівника мережі дослідних полів з внесення мінеральних добрив, зокрема, щодо переваг та недоліків від застосування мінерального та органічного живлення на основі проведених досліджень Імператорським Вільним економічним товариством у Петер-бурзькій, Московській, Смоленській (на дерново-підзолистих ґрунтах) та Симбірської губерніях на чорноземі протягом 18671869 рр. [29]. При цьому Д.І. Менделєєв експериментально довів про залежність підвищення продуктивності сільськогосподарських культур та родючості ґрунтів від дії й післядії угноєння полів. Таким чином, науково працюючи з різних технічних напрямів знань в РТТ, П.А. Кочубей також добре став обізнаний із новітнім досвідом для потреб сільськогосподарського виробництва, в першу чергу, ґрунтознавством, агрохімією, меліорацією та прикладним землеробством, які потім успішно застосував у Згурівській економії.

Стає зрозуміло, що не випадково у 1914 р. при РТТ створюється відділ сільського господарства, а в 1916 р. ще один меліорації. Цьому передували різноманітні спеціальні комісії, як, наприклад: фабрикації і дії штучних добрив та ін. У періодичних виданнях РТТ: «Записки Російського технічного товариства», «Технічна освіта» і особливо «Хімічний вісник» неодноразово друкувалися статті аграрного спрямування. Крім того, були численні публікації у різноманітних збірниках іногородніх філій, яких в окремих губерніях і великих містах нараховувалося біля 40 (включаючи Київське з 1870 р.) [30], що видавалися під егідою місцевих відділень РТТ. Відтак, завдяки, у першу чергу П.А. Кочубею і особливо Д.І. Менделєєву, агрономічна думка в РТТ репрезентувалася на досить пристойному рівні і, зрозуміло, що дотично до технічних експериментів.

Така багатогранність і користь для держави досить швидко здобули високу оцінку діючої влади. 22 квітня 1874 р. (уже через чотири роки, коли П.А. Кочубей очолив РТТ) за заслуги у сприянні розвитку техніки та промисловості Всемилостивий дозволив Російському технічному товариству йменуватися Імператорським. Крім того, Олександр ІІ, попри наявність почесного голови РТТ Його Імператорської Величності князя Миколи Максиміліановича герцога Лейхтенбергського, теж узяв на себе шефство над товариством. Таким чином, надзвичайно підвищив його авторитетний вплив не тільки на культурно-просвітницьке середовище країни, а й світу. Не випадково, 3 грудня 1876 р., Імператорська Петербурзька Академія наук обирає П.А. Кочубея як «… спеціаліста у галузі технічних наук…» своїм 151 почесним членом, починаючи з 1740 р. [31]. П.А. Кочубей став другим із родини Кочубеїв (після сподвижника Олександра І князя В.П. Кочубея (17681834) відомого ще як дипломата та державного діяча, обраного 23 грудня 1818 р.), удостоєний честі бути в одному ряду з видатними особистостями, які словом і ділом прославили Вітчизну: географом П.П. Семеновим-Тян-Шанським (18271914), етнографом В.І. Далем (18011872), природодослідником Х.Х. Стевеном (17811863), поетом В.А. Жуковським (17831852), істориком М.М. Карамзіним (17661826) та ін. Крім того, П.А. Кочубей за волею Всемилостивого 25 грудня 1881 р. отримує спочатку чин дійсного статського радника, а в 1890 р. таємного радника Петровського табелю рангів.

Після смерті батька у 1878 р. П.А. Кочубей остаточно успадкував 6330 десятин землі у Полтавській та Чернігівській губерніях. Його дружина теж мала родинних 5976 десятин (1 десятина 1,0925 га). До цієї кількості вони ще придбали відповідно 10377 та 8572 десятин. Є відомості, що у 1887 р. подружжя володіло понад 40 тис. десятин землі, з яких 1/3 частина була згрупована у відрубний шматок при головному згурівському маєтку (резиденції) з його 500-гектарним ландшафтним парком. Це суттєво вплинуло на те, що П.А. Кочубей добре розумівся, з одного боку, на значенні лісорозведення для життєвого естетичного благополуччя, а з іншого - на необхідності мати кваліфікованих спеціалістів для його запровадження й утримання. Теж саме повною мірою стосувалося і господарювання безпосередньо на землі. Підтвердженням висловленого є відома для свого часу праця невідомого автора на 30 сторінках «Нарис діяльності П.А. Кочубея з лісорозведення у Полтавській губернії» [32].

Сьогодні важко навіть уявити, що врожаї на Полтавщині, наприклад озимини, станом на 7080 рр. ХІХ ст. у середньому складали 66,5 ц/га. Крім того, через багатовікові незмінні «трипілки» (сівозміни), навіть з використанням глибокої оранки, вони почали знижуватися. Таке не могло не викликати занепокоєння особливо у великих землевласників. При цьому чисельність населення особливо після реформи 1861 р. досить швидко зростала. Якщо станом на 1862 р. у Згурівці налічувалося 525 дворів з населенням 3230 осіб, то, наприклад, у 1885 р. їх кількість досягала відповідно 666 та 3421 [33]. Отже, відповідно постійно збільшувалося навантаження на десятину орної землі. У цій ситуації П.А. Кочубей, як одна з найпрогресивніших особистостей свого часу в країні, гарно усвідомлюючи про місце новітніх знань та освіченості для реального підвищення продуктивності полів та ферм, робить декілька далекоглядних генеруючих кроків. Для цього у нагоді стало побачене у Франції і особливо - «Положення» 1841 р., згідно з яким Всемилостивий дозволяв створювати навчальні ферми для підготовки «… з молодих селян, державних і поміщицьких, досвідчених господарів…» [34]. Згодом вони втратили своє значення. З 70-х рр. ХІХ ст. почали з'являтися особливі нижчі школи у приватних маєтках для підготовки прикажчиків, наглядачів і фахових робітників, або взагалі для розповсюдження серед населення знань про сільське господарство. Попри те, що своє узаконення вони отримали тільки після прийняття «Нормального Положення» від 27 грудня 1883 р., що уповноважувало їх відкривати за узгодженням з Міністерством державних маєтностей, вже у 1872 р. П.А. Кочубей офіційно засновує Згурівську дослідно-навчальну сільсько-господарську ферму.

Є різні думки щодо появи ферми у Згурівській економії П.А. Кочубея. Як свідчить місцевий краєзнавець І.В. Зіборова, спочатку була відкрита спеціалізована школа. На це дослідницю наштовхнули знайдені статистичні звіти, в яких, наприклад, за 1885 р. вона значиться як просто школа, а не церковнопарафіяльна (про підпорядкування було б обов'язково зазначено у звітах). Такого типу заклад побудував у 1895 р. син П.А Кочубея - Василь, а у 1896 році назвав її на честь дружини Варваринською [3536]. До того часу у Згурівці початкову освіту, починаючи з 1863 р., здобували у церковно-приходському училищі, що у 1872 р. було передано до відання Прилуцького земства і відповідно реорганізовано в земське початкове однокласне училище [37]. Вочевидь, П.А. Кочубей, маючи намір створити у Згурівці сільсько-господарську дослідно-навчальну ферму, розглядав існуюче в селищі однокласне училище як відбіркову базу для визначення найталановитіших, які потім три роки удосконалювали б свої знання для потреб ведення раціонального сільського господарства. Не випадково, що народне училище функціонує у Згурівці й далі. Підтвердженням тому є збережений в архівах Полтавської губернії запис про призначення І.О. Совєтова настоятелем Преображенської церкви з утвердженням на посаді законовчителя місцевого народного училища (22 червня 1880 - 17 січня 1881 р.) [38]. Знайдений «Короткий звіт» у «Журналах засідань Полтавського товариства сільського господарства» за 1887 рік теж підтверджує авторську думку, що Згурівська сільськогосподарська ферма була створена як приватний галузевий науково-освітній заклад або, скоріш, установа і жодним чином не пов'язана з уже діючим місцевим земським початковим однокласним училищем.

Найімовірніше, бажання мати ферму у власному маєтку виникло у П.А. Кочубея не випадково. Своїм «корінням» воно сягає до проекту першого президента Полтавського товариства сільського господарства князя Л.В. Кочубея «Про заснування при Полтавському товаристві сільського господарства ферми для проведення сільськогосподарських дослідів», презентованого на початку 1867 р. Розробник вказував, що «… подібні досліди повинні сучасно показати способи раціональної підготовки ґрунту, посів різних рослин і потрібну їм обробку. Тут має бути вирішено: можливості й зиск від різних удобрень полів, раціонального використання різноманітних добрив та їх застосування…» [39]. Крім того, князь Л.В. Кочубей пропонував використати точний облік витрат на посів й обробіток різних рослин для загального висновку економічної доцільності їх вирощування. Зокрема, планувалося при фермі проводити публічне випробування машин і знарядь. Таким чином, він планував зробити її як дослідницько-показову. Для цього виділив у своїй Демидівській економії ділянку землі, де під наглядом секретаря Полтавського товариства сільського господарства Ф.І. Гайдука заклали перші польові досліди. Однак, коли останній залишив свою посаду, а князь Л.В. Кочубей від'їхав на лікування за кордон, у 1868 р. ферма офіційно припинила свою діяльність. Принаймні, так вважали хронікери як Полтавського товариства сільського господарства, так і його кращого творіння Полтавського дослідного поля [4041]. Вдалося встановити, що можливі дискусії стосовно цього. Адже сьогодні можна вже стверджувати, що першою повноцінною галузевою дослідницькою інституцією на українських землях для потреб сільського господарства стала Згурівська сільськогосподарська ферма, створена за особистою ініціативою та коштом П.А. Кочубея. Отже, він фактично підхопив і втілив у життя мрію Полтавського товариства сільського господарства мати власну експериментальну базу для адаптованого дослідництва в регіоні. Підтвердженням такому є завдання, шляхи вирішення, організаційне наповнення всього спектру досліджень Згурівської дослідно-навчальної ферми, які сьогодні ми по праву з багатьох позицій можемо відносити до сучасного ландшафтного екологічно збалансованого ведення органічного землеробства.

Щонайменше, про таке свідчать головні функції закладу, визначені його управителем, інспектором маєтків князя П.А. Кочубея О.Ф. Бодровим: «Мета ферми - відпрацювати для нашої місцевості тип інтенсивної системи сільського господарства, випробувати придатність тієї чи іншої рослини, того чи іншого землеробського знаряддя; піддавати акліматизації рослини, надіслані з країн з відмінним від нас кліматом; розводити насіння покращених рослин для економії господаря і, зрештою, готувати людей, здатних більш-менш розумно відноситися до сільськогосподарської культури» [42]. З цією метою у парку П.А. Кочубея було відведено 36 десятин чорнозему, де закладено 12-пільну сівозміну з широким угноєнням та введенням багаторічних трав, які легко переносять посуху за рахунок глибокого проникнення кореневої системи у підґрунтя, а саме: люцерни та еспарцету, що завдяки їх кореневим залишкам ще й суттєво збагачували ґрунт азотом.

Сівозміна складалася за наступного набору культур: 1) ріпак на удобрюваному фоні; 2) пшениця озима; 3) кормові буряки; 4) ярі з підсівом трав; 59) трави; 10) просо; 11) озиме жито; 12) овес. Гній (300350 селянських возів на десятину або приблизно 120 т/га) розкидали восени і відразу орали плугом Еккерта глибиною на 34 вершки (1 вершок 4,445 см). Весною боронували і сіяли ріпак сівалкою Сакка з нормою висіву 1 пуд (16,38 кг) десятину. Під час догляду механічних шляхом знищували бур'яни та рихлили міжряддя. Збирання хлібів проводили машиною «Передовиця». Після збору ріпаку поле знову переорювали, декілька разів боронували й висівали озиму пшеницю у нормі 67,5 пудів на десятину. Зібравши врожай восени, поле «… піднімали на зяб …» глибиною 67 вершків. Восени «швидкооранкою Рансона» з її 5 лапами, а також залізною бронею «Зігзаг» розрихлювали ґрунт і проводили рядовий посів трав. Таким чином, досягалося максимальне дотримання агротехніки. У свою чергу, це дозволяло мати досить сортове насіння, що розповсюд-жувалося у всіх економіях за помірною ціною. Щодо середніх врожаїв, то, наприклад за 18821886 рр., отримане у пудах на Згурівській фермі: 1) жито Шампанське 112, Альпійське 103; 2) озима пшениця Американська 97, яра Арнаутка 100,3; 3) ячмінь Шевальє 96, Кент 114,5; 4) овес Австрійський 61, Французький 137,5; 5) просо біле 84,3; 6) ріпак ярий Брабатський 48,8, озимий 37,5; 7) кормові буряки 2 311; 8) тимофіївка 16 та 9) еспарцет 25. Така досить пристойна врожайність для свого часу дозволяла мати господарю досить суттєві прибутки. Приміром, якщо в 18811882 рр. вони сягали 2 258,3 руб. на десятину, то у 18851886 рр. досягали 2 374. До речі, елітне або сортове насіння Згурівська ферма отримувала на окремому селекційному дослідному полі, яке «… культивувало різного роду рослини з метою акліматизації, економічної придатності їх і щоб розводити насіння, придбане у невеликій кількості, у кількості, яка була б достатньою для посіву на великих полях ферми». Таким чином, П.А. Кочубей, купуючи за кордоном краще елітне насіння, професійно займався його розмноженням не тільки для своїх потреб, але і всього регіону, або повноцінно виконував функцію районної (регіональної) сільсько-господарської дослідної станції, що узаконено розпочала своє функціонування у країні тільки з 1908 р. згідно з проектом В.В. Вінера. Завдяки Згурівській фермі П.А. Кочубея розпочалося повноцінне насінництво американських сортів озимої пшениці Ancolus, Тредвель та Танінг та всіх інших, уже загаданих зернових і кормових культур.

Зі всіма цими новаціями, у першу чергу, теоретично і практично ознайомлювалися слухачі сільськогосподарського училища, що діяло при Згурівській фермі. Щороку за кошти князя П.А. Кочубея вступали на навчання не більше шести хлопців з місцевих селян віком 1415 років, які мали свідоцтво про закінчення початкового народного училища. Курс навчання складав три роки і головним чином з вивчення загальноосвітніх предметів з сільського господарства: рільництво, рослинництво, скотарство тощо. З хімії і фізики розглядалося тільки те, що розширювало елементарні знання для кращого розуміння сільського господарства, наприклад, з удобрення ґрунтів. Усі предмети викладав завідувач ферми. Заняття розпочиналися з 10 жовтня та продовжувалися до початку весняних робіт, під час яких учні брали участь у виконанні всіх без винятку польових експериментів на дослідних ділянках, включаючи сільськогосподарські технічні знаряддя та агротехніку вирощування культур. По закінченню училища, що деякою мірою нагадує радянські профтехзаклади і навіть технікуми початкового етапу, випускники, передусім, направлялися до чисельних маєтків П.А. Кочубея на посади прикажчиків і навіть управителів. Окремі залишалися працювати на фермі, селекційній станції та дослідному полі.

Під час нетривалого відвідування Згурівської сільськогосподарської навчально-дослідної ферми у 1886 р. член Полтавського товариства сільського господарства В.І. Василенко залишився настільки враженим, що запропонував розглянути її діяльність на черговому засіданні. До речі, його візит до маєтку П.А. Кочубея у с. Безуглівка відбувся після гучного успіху експонованого господарем насіння озимих та ярих зернових трав на Полтавській насіннєвій виставці 1886 р., що отримало срібну медаль Полтавського товариства сільського господарства. Щодо самої Полтавської губернської насіннєвої виставки, то вона відбулася протягом 23 вересня 15 жовтня 1886 р. у приміщенні Правління Полтавського товариства сільського господарства у будівлі Полтавського дворянства. Проведення заходу було здійснено відповідно до рішення Правління Товариства від 6 квітня 1886 р., яке запланувало його у два етапи. Перший відбувся у липні у межах знаменитого Іллінського ярмарку, що з'явився наприкінці XVII ст. та став одним з найбільших на Лівобережній Україні [43]. Від 1852 р. його з м. Ромен було переведено до Полтави. Як правило, цей ярмарок тривав майже п'ять тижнів. Другий етап, відповідно до дозволу Департаменту землеробства та сільської промисловості від 19 квітня 1886 р., відбувся тогоріч наприкінці вересня під час чергових дворянських та земських виборів. У виставці взяли участь 56 осіб, з яких 43 були дворянами, та продемонстрували 774 зразки насіння зернових, маслинних, технічних, овочевих, кормових та інших культур. П.А. Кочубей представив п'ять зразків: пшениці ярої сорту Білотурка та Тредвель французький; просо сорту: а) червоне оренбурзьке, б) біле перлинне та ріпак сорту озимий брабатський (шведський). Підводячи підсумки проведення насіннєвої виставки на засіданні Полтавського товариства сільського господарства 23 листопада 1886 р., за доповіддю секретаря В.А. Тихомирова наголошувалося, що вона здійснила значний вплив на всю сільськогосподарську діяльність населення регіону з трьох основних питань. Перше це бажання облаштовувати виключно насіннєві господарства і, головне, виробництво насіннєвої продукції, призначеної «… не для ринку або млина, а для господарств, де виробляють доброякісні, цінні та суворо визначені типи структурних рослин». Друге полягало у відході від виключно зерновиробництва шляхом введення нових рослин. За таких обставин відбувалося й третє, що підсилювало значення культури кормових рослин як «… блискучої …» тенденції. Полтавське товариство сільського господарства визначило доробки з цього приводу, крім Полтавського дослідного поля, ще й князя С.В. Кочубея, А.І. Заборинського, князя Б.Б. Мещерського і П.А. Кочубея та ін. [44].

Але по-справжньому вперше всенародно полтавська громада відкрила для себе, без перебільшення, «згурівське диво» 11 січня 1887 р. Замкнутість циклу через навчання і закріплення знань з використанням новітніх адаптованих наукових підходів за своїм форматом успішності сьогодні не може не викликати захоплення. Особливо таке стає зрозумілим у наш час, коли аграрна освіта, наука і практика продовжують, як не прикро, діяти у форматі знаменитої байки І. Крилова «Лебідь, щука і рак». Не випадково, після розгляду результатів роботи Згурівської ферми, всі присутні одностайно обрали князя П.А. Кочубея почесним членом, а О.Ф. Бодрова членом-кореспондентом Полтавського товариства сільського господарства. Крім того, вирішили відрядити директора Полтавського дослідного поля Б.П. Черепахіна з метою проведення спільних експериментів. З різних причин організаційного характеру затвердження програми новоствореного (на додаток до ферми) Згурівського дослідного поля як самостійної наукової одиниці відбулося тільки 24 січня 1890 р. на засіданні товариства за доповіддю Б.П. Черепахіна. До неї увійшли питання вивчення: 1) глибини і характеру оранки; 2) природи парового обробітку; 3) часу проведення оранки під озимі зернові; 4) термінів посіву ярих та озимих хлібів; 5) сортовивчення ярої та озимої пшениці, ячменю та вівса; 6) травосіяння [45].

Добре усвідомлюючи про необхідність мати достовірні результати спеціальних спостережень про кліматичні умови регіону для власного господарювання, П.А. Кочубей все зробив, щоб у Згурівці з'явилася ще й власна повноцінна метеостанція. Відомо, що ініціатива мати у Полтавській губернії дієву мережу метеостанцій йшла від третього президента Полтавського товариства сільського господарства А.І. Заборинського, висловленої ще у 1883 р. Перша з'явилася в с. Рибниці у маєтку родички П.А. Кочубея Е.І. Мілорадович, яку у 1885 р. з відкриттям Полтавського дослідного поля перевели до Полтави. Згодом, вийшовши з клопотанням до губерн-ського земського зібрання відкрити ще 10 метеостанцій у різних повітах Полтавщини, товариство у 1888 р. отримало необхідні кошти у розмірі 2 тис. руб. На них вона почала створюватися. Серед перших станцій другого розряду третьою після Цепковської Гадяцького повіту та у Брусово стала Згурівська. Станом на 1895 р. метеорологічних установ у регіоні нараховувалося 49, із яких 12 - другого і 34 - третього розряду з дощомірами та ще 5 - без дощомірів [41, с. 184185]. Незважаючи на те, що Полтавське губернське земське зібрання на підставі клопотання Полтав-ського товариства сільського господарства виділило 1 тис. руб. для закупівлі інструментів для перших десяти метеостанцій у регіоні [46], П.А. Кочубей особисто фінансував не тільки будівництво, а й облаштування Згурівської метеостанції. Завдяки цьому за набором інструментів вона не поступалася тогочасній найбільшій та найкращій у Полтавській губернії, що функціонувала при Полтавському дослідному полі. Насамперед, була побудована метеорологічна будка за інструкцією Головної фізичної обсерваторії. Від неї надійшли відповідні інструменти, зокрема: 1) сифонний барометр; 2) ртутний барометр; 3) психометр Августа; 4) гігрометр Соссюра; 5) термометри maximum та minimum; 6) малий флюгер з прибором для визначення сили вітру; 7) два дощоміри; 8) актинометри; 9) евапорометр та 10) інструменти для перевірки термометрів. Згідно з іншим документом Головної фізичної обсерваторії, спостереження проводилися тричі на день: о 7-ій ранку, о 13-ій та о 21-ій годині [40, с. 3839]. До речі, облаштування Згурівської метеостанції виявилося не дешевим задоволенням, оскільки вартість одного дощоміра на той час становила 31 руб., а маленького 10 руб.

Усі без винятку метеостанції Полтавщини надсилали свої звіти про спостереження до столичної Головної фізичної обсерваторії, яка після узагальнення друкувала їх поряд з іншими у розрізі країни. 28 березня 1890 р. на засіданні Полтавського товариства сільського господарства за заявою завідувача статистичного бюро Полтавського губземства М.Г. Кулябко-Корецького при розгляді питання про стан метеослужби в регіоні вказувалося, що отримані від Головної фізичної обсерваторії узагальнені відомості «… мало можуть слугувати інтересам місцевого сільського господарства …», насамперед, за рахунок стабільного спізнення. У зв'язку з цим було вирішено направляти отриманий метеостанціями матеріал ще й до Полтавського губернського статистичного бюро. Дещо згодом, відповідно до рішення Полтавського товариства сільського господарства від 15 липня 1894 р., ці дані почали надсилати також до Імператорського Новоросійського університету професору Клоссовському, який узагальнююче друкував картограми опадів та врожаїв Південно-Західного краю [41, с. 185187]. Також їх видавали і в часописах Полтавського товариства сільського господарства. Уже через сім років надсилання метеоданих до Одеси на засіданні Агрономічної комісії Полтавського товариства сільського господарства 17 червня 1902 р. було висловлено невдоволення узагальненнями, зробленими спеціалістом Барабіним, та редагуваннями професора Клоссовського: «… дані зведені неохайно, з допуском значної кількості помилок …»[47]. Тому було прийнято рішення, щоб В.О. Величко підготував та видав за 3 тис. руб. збірку «Досвід кліматології Полтав-ської губернії» накладом 800 примірників [48] та обсягом тексту три друковані аркуші та ще п'ять таблиці [49]. Вона була підготовлена на основі 15-річних метеоданих Полтавського дослідного поля. Однак згідно з рішенням Агрономічної комісії Полтавського товариства сільського господарства від 31 жовтня 1902 р. [50] до неї для порівняння увійшли результати досліджень інших метеостанцій губернії (включаючи Згурівку), складені О.М. Корольовим для статистичного бюро губземства.