Аграрні студії у житті та творчій спадщині П.А. Кочубея (до 150-річчя створення Полтавського товариства сільського господарства)

Згурівська метеостанція увійшла до числа претендентів для входження в особливу галузеву мережу, що створювалася на виконання рішень Полтавського губернського земського зібрання 45 чергового скликання за 1909 р. Вона засновувалася під координаційним початком Полтавської дослідної станції. З цією метою на 48 черговому полтавському губернському зібранні у 1912 р. було вирішено утворити сільськогосподарський метеорологічний відділ при Полтавській дослідній станції [51]. Знайшлося місце творінню П.А. Кочубея Згурівській метеостанції, зокрема у програмі робіт із сільськогосподарської метеорології у Полтавській губернії, запропонованої К.Л. Вербицьким для обговорення Комісії з дослідної справи при Полтавській губернській земській управі у 1914 р. з доповненнями В.Е. Дебагорія-Мокрієвича на засіданні 5 березня 1916 р. за чотирма напрямами досліджень з використанням нової інструкції Миколаївської головної фізичної обсерваторії для станції ІІ розряду І класу [52].

Цікаво, що селяни неоднозначно сприйняли появу метеостанцій у регіоні. Так, їх натовп знищив станцію і всі інструменти у с. Срібному, бо вважали, що її будівництво спровокувало посуху 1891 р. [53]. Однак у Згурівці метеостанція стала надзвичайно потрібною, по-перше, для тих, хто навчався на фермі, а по-друге, для тих, хто повноцінно проводив з 1890 р. разом з Полтавським дослідним полем спільні польові досліди на місцевому агрономічному дослідному полі та селекційній станції.

До речі, на початковому етапі Полтавське дослідне поле надавало новоутворенню різноманітну необхідну методичну та практичну допомогу. Вона продовжувалася й надалі, коли Згурівською економією почав опікуватися син П.А. Кочубея Василь. Слід зазначити, що П.А. Кочубей досить швидко відчув реальну користь від власного дослідництва у Згурівській економії. Якщо у 6070-х рр. ХІХ ст. основні прибутки надходили від вирощування тютюну, льону, розведення коней та овець, то у 80-х і на початку 90-х рр. від кормових трав (люцерни, еспарцету), продажу насіння зерна та сировини лікарських рослин. Це дало змогу надзвичайно розвинутися тваринництву. Передусім, мова йшла про три кінські заводи, де розводили породистих коней (на початку минулого століття в них нараховувалося 200 кобил), а також ферми великої рогатої худоби і свиней та отари з 700 мериносів. П.А. Кочубей мав відношення до всіх цих починань за рахунок насадження власних підходів утримання. На першому вирощували метис місцевої породи з чистокровними арденами, на другому з першеронами, на третьому англійського чистокровного верхового коня. На фермі займалися схрещуванням місцевої породи великої рогатої худоби з шаролезькою. Також провадилося практичне дослідництво зі свинями: йоркширами, беркширами та лінкольнами.

Слід зазначити, що створивши декілька успішних вівчарень, П.А. Кочубей реалізував ще одне починання Полтавського товариства сільського господарства, датоване 1867 р. Саме цього року князь Л. Кочубей, М. Балуха-Кохановський, князь М. Долгоруков, Л. Мілорадович, Ф. Гайдук О. Богданович та А. Левченко не для збільшення обсягів, а для покращення «… тонкорунного вівчарства у південній і середній Росії …» розробили «Статут товариства на паях для заснування при Полтавському товаристві сільського господарства» з конкретним планом дій до 1885 р. включно. Згідно з розрахунками, зрештою планувалося отримати по 10 тис. чистокровних ягнят та баранів від схрещування з породою Негретті, з якої отримували вовну, відому під назвою «Камме-волле». З цією метою п. 1 § 3 передбачалося заснування «… зразкової вівчарні племінних чистокровних мериносів …» та п. 2 створення «… дослідної школи для підготовки вівчарів та сортувальників …». Для облаштування вівчарні винаймався хутір з 600 десятинами землі (відповідно до § 9) [54]. Уже на липневому Іллінському ярмарку у м. Полтаві наступного року акціонерам видався один племінний баран в обмін на одне ягня чи браковану матку. Однак з тимчасовим призупиненням діяльності товариства у 1869 р. цей проект закрився, незважаючи очевидну перспективність. Свідченням цьому є опублікована у «Сільсько-господарському віснику» за 1869 р. стаття князя С.В. Кочубея з головною тезою: «Наше вівчарство становить важливу промисловість, яка пов'язана з благополуччям багатьох, а приватне багатство складає долю загальнодержавного …». На його думку, «… не покращуючи породи овець і не звертаючи уваги на якість вовни …» [55], неможливо окупити витрати при низьких цінах. Відтак, П.А. Кочубей почав проводити всі організаційні заходи з розвитку мериносного вівчарства на власний розсуд. Згодом йому на допомогу прийшла нова ініціатива Полтавського товариства сільського господарства, датована 1881 р., щодо отримання вихідного племінного матеріалу безпосередньо з Середньої Азії, зокрема з Бухари. Для цього товариство, заручившись підтримкою Департаменту землеробства, почало направляти власні експедиції, витративши на організацію десяти їх (18811882, 1888, 1889, 1894, 1896, 1898, 1902, 1908, 1910 та 1913 рр.) понад 100 тис. рублів [39]. Практично від усіх них дослідна вівчарня Згурівської економії одержувала чистокровний вихідний матеріал та успішно проводила метизацію з місцевими решетилівськими та сокальськими породами. Сьогодні у навколишніх хуторах (Петровасник та Варварівка), що відносилися до колишньої економії, існують населенні пункти, які виникли навколо осередків тих вівчарень (нині села Шевченкове, Володимирське та Майське). Простежуються також природні сінокоси для випасу тварин, що досить вдало вписуються у місцевий агроландшафт.

Все, що було в силах П.А. Кочубея, він вкладав у розвиток інфраструктури Згурівки. Так, станом на 1885 р. у селі функціонувало 7 лавок (магазинів), 2 кузні, 82 вітряних млинів, 9 олійних і 1 винокурний (горілчаний) заводи. Крім того, були два будинки для приїжджих (готелі), православна церква, каплиця та школа [33]. Зрозуміло, що всі вони були побудовані на кошти родини Кочубеїв. До сьогодні у Згурівці є так звані «Кочубеївські будинки» з товстими цегляними стінами і великими вікнами. За переказами місцевих старожилів: «Час над ними не владний!». У них досі мешкають деякі жителі містечка. При цьому вказують, що у підвалах таких будинків затишніше і комфортніше, ніж у квартирах за рахунок діючих печей та унікальної підлоги у формі «ялинки». Щодо Згурівського парку, то сьогодні він відноситься до Березанського лісництва Переяслав-Хмельницького Держлісгоспу України і займає площу 309 га. Він зазнав значного занепаду після революційних подій 1917 р. Станом на 1938 р. у парку залишилося лише 150 видів і форм деревних рослин. Через два роки почали засаджувати сосновими породами галявини парку, що призвело до зникнення рукотворних ландшафтних краєвидів і перетворення його у суцільний лісовий масив. Не випадково у 1948 р. кількість видів і форм деревних рослин зменшилася до 70. Ще більше їх загинуло під час підтоплення в 19681970 рр. За великим рахунком проблеми залишаються до кінця не вирішеними і нині попри те, що з 1960 р. Згурівський парк оголошений парком-пам'ятником садово-паркового мистецтва загальнодер-жавного значення.

П.А. Кочубей пішов з життя 23 грудня 1892 р. Місцем поховання стала велика галявина, обсаджена липами, в його улюбленому Згурівському парку. Через два роки поряд схоронили і його дружину. На жаль, молодий спадкоємиць В.П. Кочубей до кінця відповідально не потурбувався про спокій і недоторканість праху своїх батьків, бо вся площа створеної батьком зеленої перлини здавна була поділена на квадрати, які мали будинки лісівників для охорони та нагляду за рослинним господарством. Такий же будиночок лісівника знаходився на північно-західній околиці лісопарку поблизу галявини із похованням Кочубеїв і виконував функцію наглядача. Не встиг син збудувати церкву. У 30-х рр. минулого століття могили пограбували. Зберігши добру пам'ять про діяння П.А. Кочубея, місцеві жителі відновили поховання. Як зазначає Н.М. Дробязко, вони мріють таки побудувати церкву біля могил колишніх власників згурівського маєтку та парку [56]. У першу чергу, цим опікуються парафіяни місцевого Спасо-Преображенського cобору, що доглядають сьогодні за могилами.

За життя П.А. Кочубея всі його згурівські «аграрні студії» успішно й дієво функціонували. Головне він зробив все можливе для насадження на 19 тис. десятинах землі у розрізі Згурівської економії раціонального рослинництва (середня врожайність тільки зернових стала досягати 11,814,1 ц/га). Зиск від такого госпо-дарювання дозволив П.А. Кочубею не менш продумано скоординувати зусилля для потреб прибуткового тваринництва. Зрештою, все разом через ефективне галузеве дослідництво, з одного боку, сприяло переведенню господарювання в країні від виключно домоводства до повноцінної сільськогосподарської промисловості, що перевела державу від суто аграрної до індустріальної, починаючи від 90-х рр. ХІХ ст., а з іншого заклало наукові підвалини сучасної «синьої економіки», або відновлюваного органічного землеробства. Цей аспект внеску П.А. Кочубея у вітчизняну історію, на жаль, залишався не вивченим.

Узагальнюючи, маємо всі підстави стверджувати, що П.А. Кочубей, запровадивши широкомасштабну інтродукцію хвойних, листяних і кущів через спеціально створений дослідний розсадник, теж саме зробив щодо сільськогосподарських рослин на окремій селекційній станції та дослідницьких тваринницьких фермах при Згурівській дослідно-навчальній фермі. Об'єктом їх досліджень стали найперспективніші іноземні сорти та породи, агротехніку вирощування яких відпрацьовували, наприклад, на відокремленому агрономічному дослідному полі, починаючи з 1890 р. Кращий адаптований матеріал находив своє застосування як у Згурівській економії, так і в інших маєтностях П.А. Кочубея в системі його агроландшафтного підходу, що базу-вався на оптимальному процентному співвідношенні між ріллею, лісовими та водними ресурсами. Сьогодні в Україні за такою схемою найбільш продуктивно останні 40 років працює славетне ПП «Агроекологія» у Шишацькому районі Полтавської області на чолі з Героєм Соціалістичної праці та Героєм України С.С. Антонець.

Слід зазначити, що взявши на себе управління після смерті батька в 1892 р., його єдиний син Василь із різних причин не зміг продовжити аграрне новаторство у Згурівці. Зробивши ставку протягом 18941913 рр. на миттєву вигоду, а саме: шляхом пріоритетності реалізації коней, він швидко втратив розумний компроміс у часто неприбутковому веденні сільського господарства. Вважаю, що його різкий крен переведення рослинництва у Згурівській економії у бік індустріального цукровиробництва теж виявився невиправданим.

Враховуючи написане, маю сподівання, що теперішня згурівська громада не залишиться осторонь відзначення у 2015 р. 150-річного ювілею Полтавського товариства сільського господарства, що заплановане як загальнодержавний захід. Принаймні, є всі підстави провести «круглий стіл» у місцевому краєзнавчому музеї, а офіційним представникам взяти участь у 2015 р. у святкуваннях з цього приводу у Полтавському краєзнавчому музеї ім. В. Кричевського. Переконаний, що по-іншому неможливо, у час, коли потрібно не тільки захищати країну, а й думати про її майбутнє у форматі вислову видатного українця В. Липинського: «Ніхто з нас не зробить націю, якщо ми самі не схочемо нею бути». У зв'язку з цим доречним буде увіковічити світлу пам'ять П.А. Кочубея, принаймні, присвоївши його ім'я Згурівському парку.

Література

Вергунов В.А. Історія сільськогосподарської дослідної справи України від зародження до академічного існування: організаційний аспект / В. А. Вергунов; НААН, ДНСГБ. - К.: Аграрна наука, 2012. - 416 с. (Іст.-бібліогр. сер. «Аграрна наука України в особах, документах, бібліографії»; кн. 68).

Вергунов В.А. Нариси історії аграрної науки, освіти та техніки / В. А. Вергунов; УААН, ДНСГБ. - К.: Аграрна наука, 2006. - 492 с. (Іст.-бібліогр. сер. «Аграрна наука України в особах, документах, бібліографії»; кн. 12).

Вергунов В.А. Нариси історії аграрної науки, освіти та техніки / В. А. Вергунов; УААН, ДНСГБ. - К.: Аграрна наука, 2008. - Ч. 2. - 563 с. (Іст.-бібліогр. сер. «Аграрна наука України в особах, документах, бібліографії»; кн. 24).

Вергунов В.А. Нариси історії аграрної науки, освіти та техніки / В. А. Вергунов; НААН, ДНСГБ. - К., 2010. - Ч. 3. - 284 с. (Іст.-бібліогр. сер. «Аграрна наука України в особах, документах, бібліографії»; кн. 36).

Вергунов В.А. Нариси історії аграрної науки, освіти та техніки / В. А. Вергунов; НААН, ДНСГБ. - К., 2012. - Ч. 4 (до 90-річчя створення ДНСГБ НААН). - 324 с. (Іст.-бібліогр. сер. «Аграрна наука України в особах, документах, бібліографії»; кн. 58).

Вергунов В.А. Сельскохозяйственное опытное дело в Украине: историко-научный анализ организационных основ / В. А. Вергунов; УААН, ГНСХБ. - К., 2009. - 96 с. (Іст.-бібліогр. сер. «Аграрна наука України в особах, документах, бібліографії»; кн. 34).

Панченко П.П. Аграрна історія України: еволюція соціально-економічних відносин: навч. посіб. / Панченко П. П., Кириленко І. Г., Вергунов В. А. - Вид. доп. і перероб. - К.: Аграрна наука, 2014. - 536 с.

Вергунов В.А. Полтавське дослідне поле: становлення і розвиток сільськогосподарської дослідної справи в Україні (до 125-річчя державного дослідництва в агрономії та тваринництві) / В. А. Вергунов; УААН, ДНСГБ. - К., 2009. - 220 с. (Іст.-бібліогр. сер. «Аграрна наука України в особах, документах, бібліографії»; кн. 28).

Вергунов В.А. Життя та благі діяння князя Володимира Кудашева для організаційної появи та розвитку вітчизняної сільськогосподарської дослідної справи. До 130-річчя Полтавського дослідного поля / В.А. Вергунов // Вечірня Полтава. - 2014. - 29 жовтня. - № 44 (1131). - С. 11.

Развитие опытного дела в России и его современное положение / Б. К. Энкен; Полт. общ. сел. хоз-ва. - Полтава: Электр. Тип.-литограф. И. Л. Фришберга им. Котляревского, 1912. - С. 34.

Эрк Ф. Н. Из истории сельскохозяйственной механики в России / Ф. Н. Эрк. - СПб.: СЗННН МЭСХ, 2004. - С. 3031.

Размещено на Allbest.ru