26

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

22.00.01 - теорія та історія соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук

ҐЕНЕЗА ТА РОЗВИТОК КОНЦЕПЦІЙ СОЦІАЛЬНОГО ПОРЯДКУ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ У НЕОФУНКЦІОНАЛІСТСЬКИХ ТА ПОСТСТРУКТУРАЛІСТСЬКИХ СОЦІОЛОГІЧНИХ ТЕОРІЯХ

СОБОЛЕВСЬКА

МАРИНА ОЛЕКСАНДРІВНА

Київ - 2014

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії соціології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор соціологічних наук, професор Судаков Володимир Іванович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри теорії та історії соціології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Танчер Віктор Володимирович,

Київський національний університет культури та

мистецтв, професор кафедри соціології доктор соціологічних наук, доцент Резнік Володимир Станіславович,

Інститут соціології НАН України, завідувач відділу історії та теорії соціології доктор соціологічних наук, професор Кутуєв Павло Володимирович,

Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут”, в.о. завідувача кафедри соціології

Захист відбудеться “22” грудня 2014 року о 10-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.30 Київського національного університету імені Тараса Шевченка, за адресою: 03680, м.Київ, пр.Глушкова 4Д, ауд. 504.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці ім.М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка, за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “21” листопада 2014 року

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Тарабукін Ю.О.

АНОТАЦІЯ

Соболевська М.О. Ґенеза та розвиток концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції у неофункціоналістських та постструктуралістських соціологічних теоріях. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук за спеціальністю 22.00.01 - теорія та історія соціології. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України, 2014.

Дисертація присвячена розробці й розкриттю принципових засад дискурсивного підходу з позицій якого стає можливим аналіз ґенези та розвитку концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції в сучасних соціологічних теоріях, розглянутих на прикладі неофункціоналізму та постструктуралізму.

У дисертаційному дослідженні історія соціологічного теоретизування представлена як розгортання дискурсу соціологічної науки через розвиток концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції як визначальних абстракцій соціологічної теорії, що стають тематичним центром соціології, навколо якого здійснюється відповідна організація різноманітних стилів соціологічного теоретизування. Обґрунтовано здатність концепцій соціального порядку і соціальної інтеграції фіксувати онтологічні виклики, виступаючи специфічним маркером для позначення пізнавального поля соціологічної науки.

Проведений аналіз дозволив розкрити специфіку теоретичного осмислення та визначити основні стратегії розвитку постановки й розв'язання проблеми соціального порядку засобами сучасної соціологічної теорії, презентованої такими напрямками теоретизування, як неофункціоналізм та постструктуралізм. Уявлення про сучасну соціологічну теорію як дискурсивну формацію дозволило виявити й продемонструвати певні спільні елементи, що притаманні цим напрямкам теоретизування, зафіксувавши при цьому специфічність й унікальність підходу кожного автора-теоретика, що презентують означені напрямки.

Ключові слова: соціальний порядок, соціальна інтеграція, сучасна соціологічна теорія, дискурсивний підхід, неофункціоналізм, постструктуралізм.

онтологічний пізнавальний неофункціоналізм соціологічний

АННОТАЦИЯ

Соболевская М.А. Генезис и развитие концепций социального порядка и социальной интеграции в неофункционалистских и постструктуралистских социологических теориях. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора социологических наук по специальности 22.00.01 - теория и история социологии - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Министерство образования и науки Украины, Киев, 2014.

Проблема диссертационного исследования связана с состоянием современного социологического теоретизирования в связи с его обращением к одному из центральных вопросов социологической науки, определяемого как “проблема порядка”: “как возможен социальный порядок?” и “каковы механизмы обеспечивающие его поддержку?”. Если классическая социологическая теория рассматривала социальный порядок как неслучайность социальных взаимодействий, стабильность воспроизводства социальных структур и практик, то современное, постоянно изменяющееся и находящееся в движении общество требует новых способов осмысления, как принципов социальной организации, так и механизмов ее функционирования.

Современный социологический дискурс не удерживается в рамках какой-то одной традиции, школы, направления, демонстрируя значительную дисперсию парадигмальных установок. Но вместе с тем, развитие и разнообразие стратегий современного социологического теоретизирования также подчиняется определенной логике, обусловленной самим характером и природой социологического знания. Среди доминирующих тенденций развития современной социологической теории можно выделить две магистральные: обращение и переосмысление классического наследия, и поиски нового теоретического синтеза. Показательными в этом аспекте становления и развития современного социологического теоретизирования выступают два направления - неофункционализм и постструктурализм, возникшие и сформировавшиеся как результат переосмысления достижений классической социологической традиции, и в то же время обозначенные своим обращением к проблематике и определению перспектив нового теоретического синтеза.

Таким образом, актуальность выбранной темы обусловлена необходимостью социологической концептуализации и теоретического осмысления принципов формирования и развития современных направлений социологического теоретизирования, рассмотренных на примере неофункционализма и постструктурализма в аспекте их обращения к традиционным социологическим вопросам социального порядка и социальной интеграции в контексте онтологических изменений, характеризующих современное общество и стимулирующих соответствующие трансформации современной социологической теории.

В диссертационном исследовании история социологического теоретизирования представлена как развертывание дискурса социологической науки через развитие концепций социального порядка и социальной интеграции как базовых абстракций социологической теории, становящихся тематическим центром социологии, вокруг которого осуществляется соответствующая организация различных стилей социологического теоретизирования. В работе обосновывается способность концепций социального порядка и социальной интеграции фиксировать онологические вызовы современности, выступая специфическим маркером для обозначения эпистемологического поля социологической науки.

С позиций предложенного автором дискурсивного подхода, инновационным элементом которого является идея рассмотрения разнообразия концептуальных представлений об обществе как совокупности дискурсов, социологическая теория представлена и проанализирована как дискурсивная формация, единство познавательных практик в рамках которой поддерживается определенным режимом производства знания. Автором установлено, что упорядочивание познавательных практик современной социологической теории происходит вокруг специфического объекта исследования, в качестве которого выступает проблема социального порядка, а способом ее актуализации и обоснованием необходимости ее рассмотрения становится обращение к классической традиции, благодаря которому создаются условия и обосновываются возможности организации познавательных практик в рамках определенных дисциплинарных стандартов и образцов научной деятельности, присущих социологической науке.

На примере неофункционалистских и постструктуралистских социологических теорий, представленных творчеством наиболее ярких их представителей - Дж.Александера, Н.Лумана, П.Бурдье и Э.Гидденса, в исследовании было продемонстрировано как разработанные принципы дискурсивного подхода способны раскрыть способы организации дискурсивных практик различных стратегий современного социологического теоретизирования, определяя общие элементы в их построении, находя единство в разнообразии. Проведенный анализ позволил раскрыть специфику теоретического осмысления и определить общие стратегии развития постановки и решения проблемы социального порядка в современной социологической теории.

Ключевые слова: социальный порядок, социальная интеграция, современная социологическая теория, дискурсивный подход, неофункционализм, постструктурализм.

ANNOTATION

Sobolevska M.O. Genesis and development of concepts of social order and social integration in neofunctionalist and poststructuralist sociological theories. - Manuscript.

Dissertation for the doctoral degree in sociology, specialty 22.00.01 - Theory and History of Sociology. - National Taras Shevchenko University of Kyiv, Ministry of Education and Science of Ukraine, 2014.

The dissertation is devoted to development and disclosure of fundamental principles of discursive approach from the standpoint of what the analysis of genesis and development of concepts of social order and social integration in contemporary sociological theories is possible, examined in the example of neofunctionalism and poststructuralism. History of sociological theorizing represented as a deployment of the discourse of social science through the development of concepts of social order and social integration as defining abstractions of sociological theory, become a thematic center around which the corresponding of various styles of sociological theorizing is organized. The author proved the ability of conceptions of social order and social integration fix the ontological challenges acting as a specific marker to indicate the cognitive field of social science. The analysis allowed to reveal the specifics of conceptualize and identify the main development strategy of formulation and solution the problem of social order by means of modern sociological theories presented by such directions of theorizing as neofunctionalism and poststructuralism. The concept of modern sociological theory as a discursive formation revealed and demonstrate some common elements inherent in those areas of theorizing, while fixing the specificity and uniqueness of each author's theoretical approach that represent defined directions. Keywords: social order, social integration, modern sociological theory, discursive approach, neofunctionalism, post-structuralism.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Питання, які сучасність ставить перед соціальними теоретиками, постають і як абсолютно нові, й як такі, що можуть бути віднесені до традиційних - класичних соціологічних проблем. Чи існує єдиний соціальний порядок? Яка природа й принципи такого порядку? Чи змінюється він за умов сучасного суспільства? Які інтеграційні механізми здатні такий порядок підтримати? Якщо класична соціологічна теорія пропонувала розглядати соціальний порядок як не випадковість соціальної взаємодії акторів, що протистоїть хаосу, як надійно усталені й стабільно відтворювані в часі практики й структури, такі, що охоплюють усе суспільство без виключення, то сучасне суспільство, що знаходиться в русі й постійно змінюється, потребує нових способів осмислення як принципів соціальної організації, так і механізмів її функціонування. Пояснення цих змін - одне з ключових завдань, яке ставить перед собою соціологічна теорія, що претендує на назву сучасної.

Характерною рисою сучасності, яка зумовлює й генерує ці запитання, стає принципова множинність, плюральність соціального світу, і, разом із цим, - множинність самого порядку, який постає вже як соціальні порядки. Такі онтологічні зміни вимагають розробки відповідного теоретико-методологічного апарату для адекватного опису суспільних реалій. Зазначені виклики сучасності знаходять своє відображення й у самій соціологічній науці: плюральність, множинність порядків накладає відбиток на той спосіб теоретизування, що намагається осмислити ці радикальні онтологічні зрушення. Саме тому сучасна соціологічна наука характеризується відсутністю єдиної загальновизнаної теорії суспільства, а отже, становить собою набір різних підходів і способів концептуалізації соціальної дійсності. Розмаїття теоретичних узагальнень, що доповнюють, а іноді суперечать одне одному, утворює різнопланову та мозаїчну картину суспільного життя, картину, єдність якої зберігається завдяки соціологічній рефлексії.

Сучасний соціологічний дискурс не утримується в межах якоїсь однієї традиції, школи, напрямку, демонструючи значну дисперсію парадигмальних установок, унаслідок чого відбувається взаємозбагачення концепціями та поняттями. А втім, розвиток і розмаїття стратегій сучасного соціологічного теоретизування також підпорядковано певній логіці, що зумовлена самим характером і природою соціологічного пізнання. Серед домінуючих тенденцій розвитку сучасної соціологічної теорії можна виділити дві магістральні: звернення й переосмислення класичної соціологічної спадщини та пошуки нового теоретичного синтезу.

Достатньо показовими у цьому аспекті становлення й розвитку сучасного соціологічного теоретизування виступають два напрямки - неофункціоналізм та постструктуралізм, що виникли та оформились як результат переосмислення й успадкування здобутків класичної соціологічної традиції (функціоналізму й структуралізму відповідно), і в той же час звертаються до проблематики і визначення перспектив нового теоретичного синтезу класичних суперечностей, пропонуючи власні прогнози розвитку соціологічного знання в майбутньому.

Отже, актуальність цього дослідження визначається необхідністю соціологічної концептуалізації та теоретичного осмислення принципів становлення та розвитку таких напрямків соціологічного теоретизування як неофункціоналізм та постструктуралізм, щодо їх звернення до традиційних соціологічних питань соціального порядку та соціальної інтеграції в контексті тих онтологічних змін, що характеризують сучасне суспільство та стимулюють відповідні трансформації сучасної соціологічної теорії.

Чому саме питання соціального порядку й дискурс навколо нього стають об'єктом нашого аналізу? Таким привабливим та цікавим для сучасних теоретиків це запитання робить той факт, що спосіб відповіді на нього веде до певних висновків про сучасність, надає можливість встановити своєрідний “діагноз часу”. Погляди, які формуються теоретиками у відповідях на це питання, - іноді дуже абстрактні - відображуються в абсолютно конкретних оцінках сучасних суспільств, визначенні перспектив їхнього подальшого розвитку, поясненні їхнього минулого. Саме тому пошуки відповідей на це запитання - це не просто формальна справа або тренування в теоретичній ерудиції, це також те, що робить соціальні науки значущими та важливими для суспільства, те, що спроможне викликати інтелектуальний інтерес у громадськості. Мова йде про розуміння механізмів функціонування сучасних суспільств та виявлення тенденцій і перспектив їхнього розвитку.

Так, неофункціоналізм як один із центральних напрямків сучасного соціологічного теоретизування, який зародився на початку 80-х рр. ХХ ст., став результатом намагань групи провідних західних теоретиків (Дж. Александер (J.C. Alexander), П. Коломі (P. Colomy), Н. Луман (N. Luhmann), Р. Мюнх (R. Munch), Н. Смелзер (N. Smelser) та ін.) наповнити новими знаннями парадигму структурно-функціонального аналізу, подолавши теоретичні труднощі та обмеження концептуальних побудов соціологічної теорії Т. Парсонса (T. Parsons). Удосконалення, ревізія та оновлення функціоналістської парадигми в межах цього напрямку супроводжується сприйняттям і використанням ідей інших шкіл соціологічного теоретизування: конфліктології, теорії обміну, символічного інтеракціонізму, феноменології тощо. Отже, неофункціоналізм постає як менш догматична, відкрита для врахування думок опонентів версія функціоналістського підходу. Із цих методологічних позицій представники неофункціоналізму намагаються осмислити й концептуалізувати традиційні для соціології проблеми соціальної інтеграції та соціального порядку з врахуванням новітніх викликів сучасності.

Інший напрям, у межах якого відбувається переосмислення традиційних для класичної соціології питань соціальної інтеграції та соціального порядку - постструктуралізм. Постструктуралізм як течія в соціологічному теоретизуванні з'являється в 70-х рр. ХХ ст. Його пов'язують не тільки з видозміненням загального структуралістського підходу до розгляду й вивчення соціальної реальності, але й зі змінами в самому соціологічному теоретизуванні. Якщо структуралісти виходили переважно з бажання подолати обмеженість суб'єктивістського бачення соціального світу, то постструктуралісти зміщують наголос на змінах, які відбулися в самому суспільстві, до того ж вони не настільки жорстко орієнтуються на структурні характеристики суспільних чинників. Головна помітна риса постструктуралістського теоретизування - значний інтерес до проблем мови, лінгвістики, звернення до форм мовної діяльності (дискурсу), представлення соціального світу у вигляді серії текстів. Провідні теоретики постструктуралізму - М. Фуко (M. Foucault), Ж. Дерида (J. Derrida), Ж. Дельоз (G. Deleuze), П. Бурдьо (P. Bourdieu) - причетні й до інтелектуального руху постмодернізму в соціальному мисленні.

Різноманітні аспекти неофункціоналістських та постструктуралістських соціологічних концепцій потрапляли в коло уваги як західних, російських, так і вітчизняних дослідників. Неофункціоналістська соціологія Дж Александера (J.C. Alexander) стає об'єктом уваги таких дослідників як Х. Йоас (H. Joas), В. Кнобль (W. Knobl), С. Кравченко, П. Кутуєв, Дж. Рітцер (G. Ritzer), Л. Скокова, В. Танчер, Дж. Тернер (J.H. Turner). Аналіз теоретичного доробку Н. Лумана (N. Luhmann) здійснений в роботах таких авторів як О. Антоновський, Д. Бекер (D. Baecker), О. Назарчук, О. Посконіна, О. Філіпов, Р. Штихве (R. Stichweh), К. Торнхіл (C. Thornhill). Що стосується постструктуралістських концепцій, то соціологічна спадщина П. Бурдьо (P. Bourdieu) ставала об'єктом аналізу Дж. Александера (J.C. Alexander), О. Бикбова, Л. Вакана (L. Wacquant), Ю. Качанова, Ф. Коркюфа (F. Corcuff), Ю. Маркової, А. Реквица (A. Reckwitz), Д. Роббінса (D. Robbins), Е. Сейера (A. Sayer), Н. Шматко, а теорія структурації Е. Гідденса (A. Giddens) потрапляла у центр уваги таких дослідників як М. Арчер (M. Archer), Л. Керімова, І. Климов, С. Кравченко, П. Коен (P. Cohen), С. Метрович (S. Metrovic), В. Фурс.

На відміну від підходів, розроблених зазначеними авторами, у межах даної дисертації пропонується розглянути неофункціоналістські та постструктуралістські соціологічні теорії як напрямки сучасного соціологічного теоретизування єдині за метою теоретичного задуму своєї конструкції в аспекті переосмислення класичних концепцій соціальної інтеграції та соціального порядку. Слід зазначити, що в такому ракурсі ці соціологічні теорії ще не розглядалися в сучасній як вітчизняній, так і західній соціології. І якщо окремо неофункціоналізм і постструктуралізм потрапляли у фокус критичного осмислення сучасних теоретиків, то обраний ракурс розгляду цих теорій є інновативним й унікальним.

Отже, наукова проблема, яка розв'язується в дисертації, полягає у гносеологічній суперечності існуючого різноманіття і плюралізму сучасного соціологічного теоретизування стосовно неофункціоналістських та постструктуралістських концепцій соціального порядку й соціальної інтеграції та відсутністю чітких імперативів щодо єдності способів становлення й розвитку соціологічної теорії, що забезпечують компаративний аналіз різних напрямків соціологічного теоретизування.

Зв'язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає науково-дослідницькому напряму кафедри теорії та історії соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, пов'язане з науково-дослідницькими проектами соціологічного факультету, зокрема в межах наукової теми “Тенденції структурної трансформації українського суспільства в контексті глобалізації та європейської інтеграції” (номер державної реєстрації 1БФ-017-01), у якій висвітлено рефлексію напрямків розвитку сучасного соціологічного теоретизування.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка узагальнюючої концепції, яка б пояснила специфіку ґенези та розвитку концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції в сучасній соціологічній теорії, презентованої такими напрямками теоретизування як неофункціоналізм та постструктуралізм.

Відповідно до поставленої мети сформульовані такі дослідницькі завдання:

- Визначити та проаналізувати історико-теоретичні передумови становлення й розвитку концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції в соціологічних теоріях ХХ століття;

- Проаналізувати з позицій епістемного підходу специфіку ґенези й розвитку концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції в дискурсі соціологічної науки;

- Виявити особливості формування та напрямки розвитку сучасного соціологічного теоретизування;

- Розкрити специфіку та визначити базові принципи концепції дискурсивного підходу й обґрунтувати можливості її застосування до аналізу сучасного соціологічного теоретизування представленого як дискурсивна формація;

- Розробити базові положення концепції дискурсивного підходу, визначивши складові елементи впорядкування дискурсу та розглянувши їх в контексті уявлення про сучасну соціологічну теорію як дискурсивну формацію;

- Здійснити історико-соціологічну реконструкцію й провести теоретичний аналіз неофункціоналізму як напрямку розвитку сучасного соціологічного теоретизування з позицій дискурсивного підходу;

- Проаналізувати принципи дискурсивної організації та впорядкування концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції, представлених у неофункціоналістських соціологічних теоріях Дж. Александера та Н. Лумана;

- Розкрити принципи й специфіку формування онтологічних та гносеологічних засад постструктуралістського дискурсу в соціології, застосувавши концепцію дискурсивного підходу;

- Визначити та проаналізувати принципи дискурсивної організації і впорядкування концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції, представлених у постструктуралістських соціологічних теоріях П. Бурдьо та Е. Гідденса.

Об'єктом даного дослідження стали неофункціоналізм та постструктуралізм як напрямки сучасного соціологічного теоретизування.

Предметом - специфіка становлення й розвитку формування та дискурсивного впорядкування концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції в неофункціоналістських та постструктуралістських соціологічних теоріях.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети в роботі використано загальнонаукові методи дослідження: критичний й аналітичний підходи для висвітлення стану наукової проблеми й виокремлення основних напрямків розвитку сучасної соціологічної теорії; історичний ретроспективний метод, який дозволяє дослідити логіку становлення й розвитку концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції в соціологічному теоретизуванні; метод концептуалізації для уточнення соціологічного змісту поняття дискурс та метод формалізації для визначення специфіки й основних принципів дискурсивного підходу в аспекті його застосування до аналізу напрямків сучасного соціологічного теоретизування; метод компаративного аналізу для співставлення концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції представників неофункціоналізму та постструктуралізму в напрямку обгрунтування вибору об'єкту дослідження, формування модальностей дослідження, формування понять та тематизації дослідницьких стратегій теоретизування.

Наукова новизна одержаних результатів.

Наукова новизна дослідження полягає у розробці та застосуванні авторської концепції дискурсивного підходу до вивчення проблем соціального порядку та соціальної інтеграції, представлених у неофункціоналістських та постструктуралістських соціологічних теоріях.

Наукова новизна конкретизується у таких одержаних результатах:

Вперше:

- здійснено ретроспективну реконструкцію концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції як специфічного епістемологічного поля розгортання дискурсу соціологічної науки, а саме: на відміну від інших досліджень визначено механізми забезпечення та підтримки соціального порядку в соціологічних теоріях ХХ століття; зафіксовано процес рецепції і критики нормативістської теорії соціального порядку Т. Парсонса; обґрунтовано пізнавальний статус категоріальних визначень соціального порядку та соціальної інтеграції як визначальних абстракцій соціологічної теорії, що стають тематичним центром соціології, навколо якого здійснюється відповідна організація різноманітних стилів соціологічного теоретизування; розкрито евристичну здатність концепцій соціального порядку і соціальної інтеграції фіксувати онтологічні виклики, виступаючи специфічним маркером для позначення пізнавального поля соціологічної науки;

- опрацьовано принципи дискурсивного підходу як узагальнюючої концепції, спроможної розкрити й пояснити ґенезу та розвиток концепцій соціального порядку і соціальної інтеграції у межах сучасної соціологічній теорії. На відміну від попередніх досліджень визначено інноваційність дискурсивного підходу, а також його здатність до висвітлення специфічної логіки розгортання різноманітних пізнавальних стратегій сучасного соціологічного теоретизування;

- встановлено, що впорядкування пізнавальних практик в сучасній теоретичній соціології з позицій дискурсивного підходу відбувається довкола специфічного об'єкту дослідження, яким виступає проблема соціального порядку. На відміну від інших досліджень визначено, що дискурсивним способом формування об'єкту соціологічного теоретизування стає звернення та співвіднесення із класичною традицією;

- з'ясовано, що сучасне соціологічне теоретизування, представлене як дискурсивна формація, є нескінченним і постійно змінюваним, а тому визначається й описується в контексті певної динаміки висловлювань, яка задається їхньою модальністю: способами позиціонування та розсіювання суб'єктів висловлювань відносно існуючої системи поглядів сформованої традиції. На відміну від інших досліджень доведено, що сучасне соціологічне теоретизування, представлене як дискурсивна формація, розвивається через ревізію, реконструкцію та вдосконалення традиційних пізнавальних стратегій і сформованих теоретичних напрямків: неофункціоналізм позиціонується як спосіб відродження та реінтерпретації функціоналізму, у той час як постструктуралізм своїм завданням ставить виявлення та подолання обмеженостей структуралістської традиції;

- визначено, що формування категоріального апарату та понятійних схем сучасної теоретичної соціології з позицій дискурсивного підходу відбувається через застосування пізнавальних моделей, які визначаються специфічним статусом соціологічної науки та її відношенням до інших наук у конфігураціях епістемного поля сучасного пізнання. На відміну від інших досліджень з'ясовано, що в межах неофункціоналізму культуральна соціологія Дж. Александера прагне синтезувати здобутки функціонального аналізу культури з розробками в галузі семіотичного підходу, а системна теорія Н. Лумана розробляється на основі залучення до теоретичної соціології досягнень кібернетики, біології, філософської антропології та феноменології; виявлено, що у межах постструктуралістського напрямку П. Бурдьо, виходячи з категоріального синтезу, пропонує низку нових понять (габітус, поля, капітали), а Е. Гідденс здійснює реінтерпретацію та переосмислення структуралістського категоріального апарату з метою надання нового значення традиційним для соціології поняттям;

- обґрунтовано, що способом формування стратегій дискурсу сучасного соціологічного теоретизування, розглянутого з позицій дискурсивного підходу, стає тема рефлексивності. На відміну від інших досліджень визначено, що в межах неофункціоналізму тематизація дискурсу постає як рефлексія принципових засад соціологічного теоретизування (Дж. Александер) та як рефлексія пізнавальних можливостей і умов функціонування соціології як науки (Н. Луман); у постструктуралізмі - як проект рефлексивної соціології, що сприяє виявленню проблем функціонування соціології як автономної галузі наукового знання (П. Бурдьо), та як рефлексія відносно способів організації сучасного суспільства, що дозволяє представити соціологічний дискурс агентом й інструментом соціальних змін (Е. Гідденс).

Удосконалено:

- теоретичне осмислення специфічних рис сучасного соціологічного теоретизування, що негативно позначаються на пізнавальній спроможності соціології як науки: контраст між успішним розвитком емпіричних досліджень та відносним дефіцитом теорії; розрив між прикладними дослідженнями, кількість яких щороку збільшується, та теоретичною аналітикою, що не встигає узагальнити й систематизувати зібрану інформацію. Запропоновано можливі шляхи вирішення означених проблем через розробку такого теоретичного підходу, який дозволив би врахувати все різноманіття існуючих дослідницьких підходів. Такий підхід базується на ідеї розгляду розмаїття концептуальних уявлень про суспільство як сукупності дискурсів, а соціологічна теорія з таких позицій може бути представлена як специфічна дискурсивна формація;

- теоретичне бачення неофункціоналізму як напряму сучасного соціологічного теоретизування, спрямованого на відродження та вдосконалення теоретичної спадщини Т. Парсонса, зокрема неофункціоналізм Дж. Александера проаналізований і представлений як широкий теоретичний синтез на основі парсонівської теорії соціальної дії, у той час як неофункціоналізм Н. Лумана розглянутий як радикальна версія функціоналізму, сформована на базі вдосконалення системної теорії Т. Парсонса;

- теоретичне уявлення про постструктуралізм як напрям сучасного соціологічного теоретизування, що зорієнтований на переосмислення структуралістської стратегії пізнавання. Продемонстровано, що постструктуралізм П. Бурдьо базується на визнанні принципової множинності соціальних порядків і розробці топологічної моделі соціальної реальності, у той час як у теорії структурації Е. Гідденса основоположним принципом стає положення про рефлексивну спрямованість людської.

Набули подальшого розвитку:

- уявлення про принципи епістемного підходу в аналізі розвитку наукового знання, запропоновані в роботах М. Фуко, в аспекті їхнього застосування до аналізу соціологічної науки, що відкрило можливість представити останню як конфігурацію пізнавальних практик, яка сформувалась та функціонує за певних історичних, культурних та соціальних обставин, прослідкувати й визначити історичну специфіку ґенези й розвитку соціології як науки у період переходу від класичної пізнавальної епістеми до сучасної;

- розуміння соціології як гуманітарної науки, в аспекті визначення її місця у конфігураціях сучасної наукової епістеми, що розкрило можливості для виявлення та аналізу тих понятійних конфігурацій та пізнавальних моделей, які визначають умови формування теоретичних напрямків соціологічного знання, що виникали на ґрунті застосування відповідних концептуальних зв'язок в історії соціологічної науки, розробляючи відповідні проекції пояснення умов можливостей соціального порядку та механізмів соціальної інтеграції;

- положення про необхідність представлення сучасного соціологічного теоретизування як дискурсу, запропоноване Дж. Рітцером, в частині подання сучасного соціологічного теоретизування як динамічного утворення, що знаходиться в ситуації постійних змін і перетворень, однак разом із цим відбувається у певних дисциплінарних межах, виступає результатом певних інституціоналізованих пізнавальних практик та здійснюється відповідно до визначених історично сформованих, організованих і встановлених правил.

Практичне значення одержаних результатів. У роботі на підставі порівняльного аналізу концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції представлено й проаналізовано такі напрямки як неофункціоналізм та постструктуралізм, через визначення їх специфіки та єдності за способами впорядкування й організації дискурсу сучасного соціологічного теоретизування. Основні положення та висновки дисертації роблять внесок у розвиток досліджень з теорії та історії соціологічної науки в Україні. Результати, отримані у дисертації, можуть бути рекомендовані для використання (і застосовуються автором) у практиці викладання курсів: “Історія соціології”, “Сучасні соціологічні теорії”, “Неофункціоналістські та постструктуралістські теорії у сучасній соціології”, “Рефлексивні процеси в сучасній соціологічній теорії”.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею. Наукові результати і висновки, що містяться в дисертації отримано автором особисто.

Апробація результатів дисертації здійснювалася під час обговорення на кафедрі теорії та історії, на постійно діючому методологічному семінарі факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення дисертації доповідалися й обговорювалися на таких конференціях: ХІ Міжнародній науковій конференції “Харківські соціологічні читання” (Харьків, 2005); ХІІ Міжнародній науковій конференції “Харківські соціологічні читання” (Харьків 2006); І Конгресі САУ “Соціологія в ситуації соціальних невизначеностей”, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна (Харків, 2009 р.); VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми розвитку соціологічної теорії: українське суспільство та глобальні соціальні зміни” (Київ, 2009 р.); VІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми розвитку соціологічної теорії: множинні модерності та простори ідентичності” (Київ, 2010 р.); ХVІ Міжнародній науковій конференції “Харківські соціологічні читання” (Харків, 2011 р.); VІ Міжнародному львівському соціологічному форумі “Дискретність чи неперервність? (ре)інституціалізація соціології в Україні” (Львів, 2012 р.); ІХ Всеукраїнській науково-практичній конференції соціологічної асоціації України “Проблеми розвитку соціологічної теорії: концептуалізація ціннісних змін у сучасному суспільстві” (Київ, 2012 р.); ХVІІ Міжнародній науковій конференції “Харківські соціологічні читання”, (Харків, 2012 р.); Х Всеукраїнській науково-практичній конференції соціологічної асоціації України “Проблеми розвитку соціологічної теорії: держава - людина - соціальна відповідальність” (Київ, 2013 р.); VІ Міжнародній науковій конференції “Соціальні й політичні трансформації у кризовому суспільстві: локальний, регіональний та глобальний виміри”, (Одеса, 2013 р.); ІІ Конгресі САУ “Соціологія та суспільство: взаємодія в умовах кризи”, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна (Харків, 2013 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладено в авторській монографії обсягом 15,8 обл.-вид. арк., а також у 33 публікаціях, зокрема у 23 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях (з них 4 - у зарубіжних), 5 публікаціях у інших виданнях та 5 тезах наукових конйеренцій.

Структура дисертації. Дисертація містить вступ, 4 розділи, висновки, список використаних джерел (300 найменувань). Обсяг основної частини - 366с., список джерел займає 28 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, представлено ступінь розробленості наукової проблеми, сформульовано мету, завдання, об'єкт, предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення отриманих результатів, наведено інформацію про особистий внесок здобувача, апробацію результатів і публікації.

У першому розділі “Аналітичний огляд історико-теоретичних передумов становлення і розвитку концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції в соціологічних теоріях ХХ століття” з'ясовано й проаналізовано особливості формування та напрямки розвитку сучасної соціологічної теорії, а також представлено проблематику соціального порядку та соціальної інтеграції як пізнавальну рамку розвитку соціологічної теорії від класики до сучасності.

У соціології термін “соціальний порядок” має цілу низку логічно пов'язаних між собою значень. По-перше, “порядок” відноситься до існування певних обмежень, заборон, контролю в суспільному житті. По-друге, - вказує на існування взаємності в суспільстві: поведінка кожного індивіда не випадкова й хаотична, а відповідає взаємністю або доповнює поведінку інших. По-третє, - охоплює елемент передбачуваності й повторюваності в суспільному житті: люди можуть діяти соціально тільки в тому випадку, якщо вони знають, чого очікують одне від одного. По-четверте, - може означати певну узгодженість, несуперечність компонентів соціального життя, і, нарешті, по-п'яте, - вказує на стійкість, більш-менш тривале збереження всіх форм. В умовах сучасного суспільства ці базові характеристики соціального порядку зберігаються, однак, разом із цим, до них додаються нові ознаки, радикальні перетворення, пов'язані з викликами часу й спробами дати відповідь на нові запитання: Чи існує єдиний глобальний світовий порядок? Унаслідок чого здійснюється легальний політичний порядок суспільства? Як функціонують локальні, обмежені в часі регіональні та особливі порядки?

Якщо оглянути історію соціології крізь призму проблеми порядку, то можна побачити, що це питання - “як можливий соціальний порядок?” - раз за разом постає у творчості різних мислителів від соціології - починаючи з класиків і завершуючи сучасними теоретиками. Так, в працях О. Конта поняття соціального порядку розкривається в одному із найважливіших для нього аспектів соціологічного дослідження - соціальній статиці, а прогрес, або соціальна динаміка, виявляється лише “розвитком порядку”. Спенсерівська органістична теорія суспільства розглядає соціальний порядок як один із етапів розвитку матерії в її надорганічній стадії, коли забезпечується максимальна збалансованість внутрішньої структури суспільного організму та його адаптація до умов зовнішнього середовища (стан еквілібризму). Центральним для опису соціального порядку у творчості Е. Дюркгейма стає поняття соціальної солідарності, а розподіл праці постає як найважливіший механізм, через який сучасні індустріальні суспільства досягають стану впорядкованості й консенсусу. Класики німецької соціології звертаються до питання про соціальний порядок через опис певних духовних сутностей - “сумісного воління” (wessenwille) у Ф. Тьонніса, “духу народів” у В. Вундта, “духу капіталізму” у В. Зомбарта та М. Вебера, або визначення формальних способів типізації - через поняття “форм усуспільнення” (vergesellschaftung) у Г. Зіммеля. Продовжуючи класичну традицію, феноменологічний напрям у соціології, представлений у працях А. Шюца, розглядає проблему соціального порядку крізь призму поняття повсякденних типізацій. Теоретичні розвідки в рамках етнометодологічних досліджень Г. Гарфінкеля та драматургічної соціології І. Гофмана об'єктом аналізу обирають практики впорядкування повсякденних взаємодій, намагаючись пояснити природу такого порядку за допомогою експериментів із руйнування усталених способів взаємодії (Гарфінкель) або через визначення ситуації та її рамок-фреймів (Гофман).

Найглибшого й детального осмислення концепції соціального порядку й соціальної інтеграції в соціології ХХ ст. набули в працях американського соціолога, що презентує структурно-функціоналістській напрям, - Т. Парсонса. Парсонс не просто підсумовує, а ґрунтовно переробляє ідеї своїх попередників із приводу основного питання соціології - проблеми соціального порядку суспільства. Будь-який соціальний порядок, згідно з Парсонсом, певною формою й в залежності від обставин спирається на загальні цінності й норми. Аргументи на підтримку такої теорії дії Парсонс знаходить у класиків соціології та економічної теорії - М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето, А. Маршала - у такій спосіб ставши одним із перших соціологів, які здійснюють спробу теоретичного синтезу. Так, спираючись на досягнення класичної соціології, Т. Парсонс намагається пов'язати теорію соціальної дії та теорію соціального порядку. Теорія Парсонса, яка на новий лад актуалізувала для соціології проблему соціального порядку та визначила шляхи її вирішення через звернення й переосмислення класичної соціологічної спадщини, знайшла як прихильників, так і багатьох критиків.

Розвиток соціологічної теорії другої половини ХХ століття позначився як критика та переосмислення структурно-функціоналістської теорії Парсонса та пошуки альтернативних відповідей на запитання про умови можливості соціального порядку. Якщо висхідною точкою критики парсонівської теорії соціального порядку з позицій представників інтерпретативної парадигми (А. Шюц, Г. Блумер, П. Бергер, Т. Лукман, І. Гофман, Г. Гарфінкель) стає відстоювання позиції актора і його точки зору, а також факт активної інтерпретації норм і цінностей діючими суб'єктами, то представники теорії конфлікту (Л. Козер, Р. Бендікс, Дж. Рекс, Р. Дарендорф, Д. Локвуд) прагнуть представити соціальні порядки як лише тимчасові компроміси між сторонами конфлікту, а норми й цінності як способи виправдання соціальної нерівності з метою підтримки та закріплення існуючої класової структури. Проте, незважаючи на певні проблемні запитання, що йшли за появою нормативістської теорії Парсонса, питання умов можливості соціального порядку та механізмів його функціонування залишається актуальним для сучасних теоретиків, які намагаються дати свою відповідь на класичне гоббсівське запитання - разом із Парсонсом або всупереч йому, - відкриваючи простір можливостей нових теоретичних пошуків, що здійснюються представниками напрямків соціологічної теорії, які з'являються наприкінці ХХ століття - неофункціоналізмом та постструктруалізмом.

Щоб відповісти на запитання про те, у чому полягають особливості сучасного дискурсу соціального порядку, розглянутого на прикладі неофункціоналізму та постструктуралізму, стає необхідним розробити й застосувати специфічну методологію дослідження, сформувавши власне бачення порядку дискурсу, запропонувавши інструментарій його аналізу. Це й визначило стратегічні напрямки дослідження, ставши його підставами, що передують безпосередньому зверненню та аналізу неофункціоналізму й постструктуралізму в сучасній соціологічній теорії.

По перше, мова йде про розгляд особливостей застосування епістемного підходу до аналізу процесів становлення й розвитку соціологічного пізнання, що має на меті прояснення дисциплінарного статусу соціологічної науки та визначення її місця в конфігураціях сучасної наукової епістеми, наблизивши дослідження до розгляду проблем сучасного соціологічного теоретизування. По-друге, необхідним виявляється звернення та уточнення розуміння специфіки сучасної соціологічної теорії, способів її організації й впорядкування, а також обґрунтування можливостей її представлення у вигляді дискурсивної формації. Нарешті, по-третє, важливою стає розробка та визначення стратегій і напрямків застосування дискурсивного підходу до аналізу сучасного соціологічного теоретизування як дискурсивної формації, що визначається її складовими елементами й специфічними правилами їх формування. Реалізація зазначених завдань стала основою для розробки дослідницької методології, спрямованої на визначення специфічного порядку дискурсу - тих дискурсивних закономірностей, які б дозволили виявити спільні ознаки й проаналізувати способи розвитку, притаманні сучасному соціологічному теоретизуванню, представленому такими напрямками як неофункціоналізм та постструктуралізм.

У другому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції в сучасній соціологічній теорії з позицій дискурсивного підходу” розглянуто специфіку, базові принципи й обґрунтовано можливості застосування дискурсивного підходу до сучасного соціологічного теоретизування, представленого як дискурсивна формація.

Відповідаючи на виклики сучасності, соціологічна теорія намагається представити аналітичні інструменти й розробити категоріальний комплекс базових понять для фіксації та пояснення суттєвих детермінант, що зумовлюють трансформації фундаментальних засад суспільного буття. Соціологія як певний спосіб висловлення уявлень про соціальний світ може бути представлена як специфічним чином організований і впорядкований дискурс. Однак соціологія - це не просто ще один дискурс про соціальну дійсність, це передусім специфічний спосіб виробництва дискурсу, що відбувається в певних дисциплінарних межах та виступає результатом певних інституціоналізованих практик, здійснюється відповідно до певних історично сформованих та відповідним чином організованих та встановлених правил.

Дискурсивний підхід до аналізу соціології дозволяє представити останню як динамічне утворення, що знаходиться в ситуації постійних змін і перетворень, а аналіз соціологічного дискурсу лише схоплює певний момент, розкриваючи поверхневі ефекти ситуації продукування знання про соціальний світ, що виробляється в межах специфічних соціологічних практик. Способи організації такого знання можуть бути представлені у вигляді дискурсивної формації, що являє собою специфічним способом впорядкований соціологічний дискурс.

Ідея розгляду соціологічної теорії як дискурсивної формації, запропонована Дж. Рітцером та Б. Смартом як методологічна платформа для аналізу стану сучасної соціологічної теорії, апелює до постструктуралістської концепції розвитку наукового знання, представленої в працях М. Фуко. Головною перевагою й відмінністю такого підходу від традиційного уявлення про розвиток соціального знання стає те, що розгляд соціологічної теорії як дискурсивної формації дозволяє аналізувати її не як фіксовану одиницю, а як динамічне утворення, готове до змін та переструктурувань у світлі нових інтерпретацій, переосмислень і відкриттів класиків або забутих авторів та їхніх робіт; пошуків нових та інноваційних синтезів; різнопланових запозичень із таких суміжних дослідницьких галузей, як філософія, лінгвістика, політична економія тощо; відповіді на зміни й трансформації соціальних умов життя. Перевагою дискурсивного підходу до розгляду соціологічної теорії стає також те, що соціологія розглядається як специфічна дискурсивна практика, яка передбачає створення відповідних комунікацій та взаємодій, способів узгодження та оформлення, у межах яких виробляються різноманітні підходи й принципи дослідження соціального.

Такий дискурсивний підхід до розгляду теоретичної соціології більшою мірою відповідає стану сучасної соціологічної теорії та уявленню про соціологію як мультипарадигмальну науку, у якій відсутня загальна теорія в класичному її розумінні. Фокусування уваги на понятті дискурсивної формації дозволяє представити її як таку, що виконуватиме функції загальної теорії: узагальнювати й пояснювати емпіричні дані, формулювати альтернативні дослідницькі підходи та гіпотези. У той самий час таке розуміння теоретичного знання в соціології більшою мірою відповідає викликам сучасності, оскільки замінює класичне уявлення про науку як чітко означену та кодифіковану дисципліну на рухомі, але відносно автономні дослідницькі поля, що утворюються пізнавальними практиками експертів.

Застосування поняття дискурсивної формації до аналізу стану сучасної соціологічної теорії пропонує зосередити увагу на конституюючих елементах дискурсу, способах їхньої організації та правилах їхнього формування, які задаються не зовнішніми умовами (первинним досвідом або апріорними інстанціями пізнання), а знаходяться всередині нього самого. Способами впорядкування соціологічної теорії як дискурсивної формації, її складовими елементами стають: формування об'єкту дослідження, умови його вибору й обґрунтування; формування модальностей дослідження, що постають як способи позиціонування в просторі сформованої традиції; формування мережі понять та понятійних ансамблів, що виступають засобами набуття дискурсом соціологічної науки специфічної позитивності; формування стратегій тематизації як результат зіткнення дискурсу із зовнішніми умовами, що приводить його в рух, позбавляючи надмірної формалізації та самореферентності.

Якщо застосувати спосіб формування об'єктів дискурсу до аналізу соціологічної теорії, то найбільш загальним і рамковим об'єктом дослідження соціології як науки можна визначити проблему соціального порядку, а дискурсивним способом його актуалізації в сучасній соціологічній теорії стає практика звернення до класичної спадщини.

Наступний крок аналізу порядку дискурсу - визначення способів формування модальностей висловлювань. Формування модальностей висловлювань у межах певної дискурсивної формації відбувається через специфічні способи визначення статусу суб'єктів дискурсу - мовців, тих, хто висловлюється, промовляє. У межах сучасної соціологічної теорії, розглянутої як дискурсивна формація, визначення статусу мовців відбувається через їхнє відношення до сформованих теоретичних напрямків. Незважаючи на те, що більшість теоретиків у просторі сучасної соціологічної теорії позиціонується через специфічну тематику, обрану як центральна тема їхніх теоретичних конструкцій і досліджень, що розкривається особливостями центральних або нововведених ними концептів (наприклад, теорія комунікативної дії Ю. Габермаса, системна теорія Н. Лумана, теорія структурації Е. Гідденса, теорія габітус П. Бурдьо, теорія морфогенезу М. Арчер тощо), визначення їхнього місця й позиції в системі соціологічного теоретизування здійснюється не в останню чергу через співвідношення з класичними напрямками й сформованими традиціями, що склалися в соціологічній теорії. Саме тому сучасне теоретизування в межах соціології позначається через префікси “нео-” або “пост-”, актуалізуючи в такий спосіб зв'язок із попередньою традицією - через її відродження або переосмислення базових принципів організації та ключових понять.