Ґенеза та розвиток концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції у неофункціоналістських та постструктуралістських соціологічних теоріях

На третьому етапі аналізу дискурсу дослідник здійснює реконструкцію історичного процесу створення деякої зв'язної сукупності понять у межах того чи іншого дискурсивного поля. Завдання дискурсивного підходу полягає у тому, щоб визначити схеми, відповідно яких висловлювання набувають зв'язаності в межах певного типу дискурсу, встановити те, як окремі елементи висловлювань можуть з'являтися й зникати, вмонтовуватися й включатися до нових логічних структур, отримувати нові семантичні інтерпретації й утворювати нові об'єднання, організуючись відповідно до певного порядку.

Крім принципів метафоризації як способу продукування соціологічних понять, існують також такі основоположні моделі, які є не лише засобом наочно представити процеси, що характеризують сферу дослідження гуманітарних наук за допомогою метафор. Вони дозволяють утворюватись ансамблю явищ і об'єктів можливого пізнання, вони забезпечують їхній зв'язок в емпіричності, але даються досвіду вже зв'язаними в єдине ціле. Ці основоположні моделі позичені гуманітарними науками з 3-х галузей знання - біології, економії та аналізу мови. Апелюючи до цих пізнавальних моделей, а фактично запозичуючи вже готові понятійні ансамблі, гуманітарні науки в такий спосіб прагнуть досягнути специфічної форми позитивності. Це понятійні пари: функція і норма, конфлікт і правило, значення й система, на основі яких можна простежити історію розвитку соціологічної науки, дослідивши, як послідовно в соціологічне знання проникали різноманітні моделі пізнання - біологічна, економічна та філологічна. Кожна із цих понятійних моделей давала життя відповідним теоретичним напрямкам соціологічного знання, які оформлювалися на ґрунті застосування відповідних концептуальних зв'язок в історії соціологічної науки - функціоналізму, структуралізму, економічним теоріям. Якщо класична соціологія демонструє чітке дотримування відповідних понятійних моделей і концептуальних ансамблів, запозичених з емпіричних наук (біології, економії, філології), то сучасні теоретичні пошуки позначаються спробами синтезу різноманітних епістемологічних зразків, на основі чого виникають такі теоретичні течії, як неофункціоналізм, постструктуралізм, неоінституціоналізм тощо.

Четвертий етап аналізу способів впорядкування дискурсивної формації передбачає виявлення стратегій теоретизування, або формування тем. Такою стратегію сучасного соціологічного теоретизування, яка об'єднує різні способи організації дискурсивної формації - усередині, зовні та на поверхні - виступає тема рефлексивності. Рефлексивність постає не лише як важлива вимога методології соціальної науки. Рефлексивність стає вписаною в загальний дискурс щодо сучасності, її проявів та наслідків, торкаючись при цьому однієї із найактуальніших тем - ролі соціології та соціальних учених у змінах соціального порядку та суспільних структур. Рефлексивність постає як реальний стан сучасної дійсності, а рефлексія - як спроможність соціальної науки об'єктивувати цей стан, визнаючи при цьому той факт, що соціологія займається спостереженням свого об'єкту дослідження, на який вона сама й впливає.

Представивши соціологічну теорію як дискурсивну формацію та визначивши, базуючись на концепції дискурсу М. Фуко, основні структурні елементи, умови й правила формування дискурсивних формацій, за допомогою цієї схеми в наступних розділах аналізуються складові елементи сучасної теоретичної соціології, представленої в неофункціоналізмі та постструктуралізмі та визначається їх взаємозв'язок.

Третій розділ “Дискурсивне впорядкування концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції у неофункціоналістських соціологічних теоріях” присвячений аналізу становлення та визначенню принципів організації неофункціоналістського дискурсу соціального порядку, представленого соціологічними концепціями Дж. Александера та Н. Лумана.

Термін “неофункціоналізм” було запропоновано й введено в науковий обіг у 1985 р. американським дослідником Дж. Александером для того, щоб підкреслити два моменти: наслідувальність та внутрішню критику теорії Парсонса. Отже, неофункціоналізм можна тлумачити подвійно. У широкому сенсі - це спроба подолання труднощів і суперечностей структурно-функціоналістської традиції та відновлення інтересу до теоретичної спадщини Т. Парсонса здійснена цілою групою сучасних соціологів-теоретиків, що створили прецедент своєрідного парсонівського ренесансу. У такому сенсі становлення й розвиток неофункціоналізму можна представити двома основними гілками: американською - на чолі з Дж. Александером та німецькою - з Н. Луманом. У вузькому сенсі термін “неофункціоналізм” пов'язано виключно з одним із етапів творчості Дж. Александера, коли він проголосив повернення до теорії дії Парсонса й зробив спробу її продуктивного переосмислення в новітніх контекстах.

Два напрямки переосмислення парсонівської спадщини умовно можна назвати двома версіями неофункціоналізму - версіями Дж. Александера й Н. Лумана. У межах кожної з них теоретиками-представниками цього напряму пропонуються власні відповіді на традиційні проблеми та класичні соціологічні запитання, що, з одного боку, збагачують сучасний теоретичний дискурс соціології новітніми розвідками, а з іншого, можуть бути включені й осмислені з позицій способів організації теоретичного дискурсу - формування об'єкту дослідження, позиціонування дискурсивних модальностей, формування основних понять та стратегій теоретизування.

Для неофункціоналізму як напрямку розвитку дискурсу сучасного соціологічного теоретизування об'єктом дослідження в найбільш загальному формулюванні проблемного поля виступає питання можливості соціального порядку. Проте з позицій дискурсивного підходу важливим стає не стільки визначення самого об'єкту дослідження, сформованого у вигляді запитання “як можливий соціальний порядок?”, а той спосіб, у який це питання актуалізується в дискурсі сучасного соціологічного теоретизування, як воно формулюється та визначається сучасними теоретиками від соціології, а також ті варіанти відповіді на нього, які пропонуються науковцями.

Як демонструє приклад розробки неофункціоналізму, представлений у роботах Дж. Александера, переосмислення об'єкту дослідження сучасної соціологічної теорії - проблеми соціального порядку - відбувається через звернення до розробок і теоретичних надбань, актуалізацію, інтерпретацію та переосмислення праць класиків соціології. Отже, зазначений нами спосіб формування об'єкту дослідження, який виступає принциповим моментом для підтримки й оформлення рамок дискурсу сучасного соціологічного теоретизування, виявляється доволі показовим і дієвим, реалізуючись у межах неофункціоналізму за версією Дж. Александера.

Дещо в іншому ключі намагається представити й переосмислити класичну проблему соціального порядку ще один представник неофункціоналізму - німецький соціолог Н. Луман. Беручись до розгляду цього питання, сформованого ще за часів Т. Гоббса - “як можливий соціальний порядок?” - Луман зазначає, що мова повинна йти не про практичні вдосконалення тих відхилень, що можуть бути визначені в існуючих суспільствах, а про можливість будь-яких вдосконалень взагалі, що може бути сформульовано як відповідь на запитання про те як побудовано систему, що перетворює неймовірне на ймовірне, неможливе на можливе. Для того щоб відповісти на це запитання, на думку Лумана, необхідно переглянути й докорінним чином змінити класичну соціологічну традицію з її традиційними - структурними та функціональними - установками, що значно обмежують перспективи пошуку можливої відповіді на поставлене запитання. Отже, формування об'єкту дослідження в межах неофункціоналістської традиції, представленої в працях Н. Лумана, відбувається через переосмислення класичного запитання соціології - “як можливий соціальний порядок?”, однак парадоксальність підходу німецького соціолога до розгляду цього питання полягає у тому, що він ставить під сумнів сам соціальний порядок та умови його можливості. Уведення Луманом поняття подвійної контингентності ще більше підкреслює й вказує на умовність і випадковість будь-якого порядку, коли головним принципом виступає можливість того, що все могло бути інакше.

Аналіз дискурсу сучасної соціологічної теорії із необхідністю передбачає розгляд одного із центральних питань, найелементарнішої складової будь-якої теорії - її понятійного апарату. Одним із важливих досягнень неофункціоналізму, на думку Александера, стала ідея про те, що розробка соціологічної теорії, яка б відповідала вимогам сучасності, є можливою через широкий теоретичний синтез. Результатом такого синтезу у творчості самого Александера (після проголошення ним завершення проекту неофункціоналізму) стала робота над парадигмою культуральної соціології, яка, за задумом американського соціолога, і повинна була б продемонструвати можливості реалізації широкого теоретичного синтезу, асимілюючи здобутки культурології, антропології, семіотики та суміжних дисциплін з метою дослідження тих змін, що відбулися в сучасності. Основне досягнення запропонованої Александером методології полягає у тому, що соціальні об'єкти представляються не як реальні утворення, а як такі, що знаходяться в системі постійного означення, їхня суть виявляється як релятивна, залежна від змісту, дуже часто латентного, такого, що формується за допомогою символів і кодів у процесі комунікації. Такий підхід дозволяє краще зрозуміти природу сучасного світу, у межах якого все більшого значення отримують процеси означення та кодування реальності, за умов якого соціальна боротьба та вирішення конфліктів відбуваються в умовах культурного й інформаційного протиборства, а їхній результат залежить від самого характеру знання та ефективного перфомансу.

Інший спосіб переосмислення понятійного апарату функціоналізму представлено в системній теорії Н. Лумана. Включивши до теоретичної соціології досягнення кібернетики та біології, філософської антропології та феноменології, Луман намагається розширити понятійний апарат соціології за допомогою нових концептів, вмонтовуючи їх до системи класичних понять та принципів соціологічного теоретизування та власної загальної теорії систем. Така міждисциплінарність обернулась тим, що з наукової перспективи луманівський понятійний апарат виявився надзвичайно специфічним, таким, що потребує додаткових пояснень та адаптації, особливо для соціологічної спільноти. Із цих позицій, з ім'ям Лумана в сучасній соціології пов'язують серйозні зміни в розвитку системної теорії, що реалізуються в спробі вмонтувати в методологічний і понятійний каркас загальної системної теорії соціологічні концепти та запозичення з інших дисциплін на метанауковому рівні.

Дискурс неофункціоналізму, вписаний у загальну побудову дискурсивної формації сучасного соціологічного теоретизування, формується не лише як певний спосіб організації понять, відношення до традиції та переосмислення проблеми порядку як класичного об'єкту соціологічного дослідження, а й оформлюється вибором стратегії теоретизування, яка покликана розкрити певні точки дифракції (несумісності), розриви та парадокси такого дискурсу, констеляції у зв'язку із прийнятими в суспільстві сумісними дискурсами та відношенням до недискурсивних практик, що розкривають порядки й процеси присвоєння дискурсу. Такою провідною стратегією теоретизування, способом тематизації та організації сучасної соціологічної теорії стає тема рефлексії.

Об'єктом інтелектуального інтересу Дж. Александера на всіх етапах його творчості завжди залишалась соціологічна теорія, шляхи й способи її розвитку, рефлексія принципових засад соціологічного теоретизування та роль і значення класичної спадщини в соціологічному дискурсі. Незважаючи на те що проект неофункціоналізму виявився завершеним, разом із цим, ті питання, що хвилювали американського соціолога ще на початку його кар'єри, залишились для нього не менш актуальними, але відповідь на них (у першу чергу, мова йде про проблеми розвитку соціологічної теорії, способи її організації та впорядкування) він намагається представити з інших позицій уже як адепт та теоретик культурального напрямку. На прикладі розробки Александером теми громадянського суспільства виявляється можливим продемонструвати те, як відбувається розгортання тематичних стратегій сучасного соціологічного теоретизування, яке через рефлексивний аналіз розкриває способи контролю та порядки присвоєння дискурсу в сучасних суспільствах.

Теоретичний дискурс неофункціоналізму, представлений працями Н. Лумана, не залишає осторонь такий важливий спосіб формування стратегій теоретизування, як рефлексія пізнавальних можливостей та умов функціонування соціології як науки. Реалізація цієї рефлексії відбувається через визначення розривів, що характеризують стан розвитку сучасної соціологічної науки, та розробки пропозицій щодо їхнього осмислення та подолання. Запропонована Луманом концепція соціології як аналітичної епістемології суспільства розкривається через розгортання тематики рефлексивності як стратегічного напрямку розвитку соціологічної теорії і способу подолання розривів і суперечок теоретизування. Саме завдяки визнанню парадоксальності єдності як єдності розрізнення, німецькому соціологу вдається віднайти нові точки зчеплення, що відкривають умови й можливості до поєднання одночасно несумісних але еквівалентних способів опису суспільства. Визначені в межах неофункціоналістського проекту Лумана способи тематизації дискурсу відповідають зазначеним і проаналізованим попередньо способам формування стратегій сучасної соціологічної теорії, представленої як дискурсивна формація.

Четвертий розділ “Дискурсивне впорядкування концепцій соціального порядку та соціальної інтеграції у постструктуралістьких соціологічних теоріях” аналізує онтологічні та гносеологічні засади постструктуралістського теоретизування в соціології та розкриває принципи організації і впорядкування постструктуралістського дискурсу соціального порядку, представленого соціологічними концепціями П. Бурдьо та Е. Гідденса.

Постструктуралізм як філософська течія виникає в 70-х рр. ХХ ст. у Франції, пізніше його було підхоплено й розвинено науковцями в інших країнах. Цей напрямок з'явився передусім як реакція на структуралістську методологію та її широке (часом, навіть надмірне) застосування в гуманітарному знанні. Постструктуралізм як інтелектуальний проект базувався на протесті проти самого принципу влади, утіленому в ідеї структурного впорядкування світу, у цілому був співзвучний бунтарській ідеологічній атмосфері, що запанувала у Франції в другій половині 1960-х рр. Центральним аспектом цієї методології, з якого випливають усі інші, є особливий погляд на структуру соціальної реальності. Реальність (передусім, соціальна) розглядається як сукупність слабко пов'язаних між собою фрагментів, адже зв'язність і цілісність - це або результат опису, за яким приховано ці суперечливі фрагменти, або результат дії конкретних сил, що насильно пов'язують ці фрагменти в єдине ціле, формуючи певний штучний продукт. Якщо в класичній епістемології розрив, суперечність розглядаються як проблема, яку потрібно пояснити, то з погляду постструктуралізму, навпаки, проблемою виступають цілісні й пов'язані фрагменти. Ідея безструктурності, або “децентрованої” структури, є ключовою для розуміння відмінності між структуралізмом та постструктуралізмом. Найяскравіше основні принципи та положення постструктуралізму в соціології представлено у творчості французького дослідника П. Бурдьо та його послідовників. Деякі спроби переосмислення спадщини класичного структуралізму здійснює також Е. Гідденс у своїй теорії структурації.

Проблема порядку як класичний об'єкт уваги соціологів знаходить своє осмислення й в працях представників постструктуралізму. Проте з позицій аналізу способів впорядкування дискурсу сучасної соціологічної теорії нашу увагу привертають не стільки варіанти відповіді на це класичне питання соціологічної теорії, які пропонуються теоретиками постструктуралістського напрямку, скільки те, в якій спосіб це питання формулюється й розв'язується, які наслідки для соціологічної теорії мають способи переосмислення цього питання, зрештою, які зміни в стратегії соціологічного теоретизування разом із цим привносяться.

Переосмислюючи класичну проблему соціального порядку, сформулювавши її як проблему природи соціальної реальності, Бурдьо, спираючись на методологію структуралізму, намагається представити соціальний простір як систему складних зв'язків та відносин, що утворюють специфічні топоси - місця напруження, сформовані співвідношенням двох типів структур - об'єктивних, представлених як розподіл матеріальних ресурсів, та суб'єктивних, що виявляються як уявлення про такий розподіл. У той самий час, переосмислюючи структуралістський підхід французький соціолог намагається представити соціальну реальність і соціальний порядок не просто як складно структурований соціальний простір, а передусім як простір боротьби за владу, у якій ставками виступають не лише матеріальні ресурси, а й способи представлення соціальної реальності й легітимації соціального порядку. Саме в цьому напрямку переосмислення класичного об'єкту соціологічного дослідження Бурдьо робить крок від структуралістської методології соціологічного пізнання до постструктуралізму. Утілюючи в соціології основні положення постструктуралізму, Бурдьо стверджує, що соціальна реальність не є єдиним, цілісним і сталим об'єктом дослідження, вона становить собою штучно сформований феномен, який постійно змінюється, знаходиться в процесі конструювання, постійної боротьби соціальних сил за нав'язування свого бачення соціальної реальності. З'ясовувати приховану сутність та наміри соціальних відносин, які лежать в основі цієї боротьби, - ось завдання соціології.

Вирішуючи класичну для соціології проблему порядку, Гідденс прагне побудувати таку соціологічну теорію, за допомогою якої можна було б описати як дії окремого індивіда, так і переплетення дій кількох або багатьох людей. У цьому - його принципова відмінність від традиції парсонівської спадщини, у якій для вирішення питання про можливість соціального порядку знадобилось доповнити теорію соціальної дії розробкою загальної теорії систем та знаменитою схемою AGIL. Завдання, яке ставить перед собою Гідденс, - розробити таку синтетичну теорію дії, яка б пояснювала принципи організації як на індивідуальному, так і на системному рівні. Для цього, звісно, стає необхідним перегляд як традиційних уявлень про людську діяльність, так і сформованих у соціології принципів розгляду системних та структурних взаємозв'язків - а отже, питання щодо можливостей соціальної інтеграції. У теорії структурації соціальний порядок представлений не як данина, висхідні умови людського існування, а як такий устрій, що потребує постійного творення й відтворення. Теорія структурації Гідденса являє приклад системної реконструкції соціальної теорії на основі синтетичного підходу, що передбачає теоретичний і концептуальний синтез через осмислення проблеми соціального порядку та соціальної інтеграції.

Упорядкування теоретичного дискурсу в аспекті формування модальностей висловлювань у полі постструктуралізму відбувається через розсіювання суб'єктів висловлювань відносно тієї пізнавальної традиції, що склалася в соціологічному теоретизуванні. Саме в цьому аспекті впорядкування теоретичного дискурсу відбувається розгортання простору взаємовідносин зовнішнього характеру. Аналіз постструктуралістського теоретичного дискурсу, представленого у творчості П. Бурдьо та Е. Гідденса, вимагає приділення особливої уваги способам позиціонування соціологічних концепцій зазначених авторів у просторі соціологічної традиції структуралістського теоретизування: тих принципових розривів із ним, які відкривають можливості для реалізації абсолютної творчості, що відбувається як “разом”, так і “всупереч” усталеним класичним зразкам.

Так, розробка принципів теоретичного синтезу, запропонованого в соціологічній концепції П. Бурдьо, відбувається через переосмислення та подолання недоліків структуралістської традиції теоретизування, відповідно до розробок якої й позиціонується проект П. Бурдьо, що надає йому ознак постструктуралістської спрямованості. У той же час, розгортання принципів теорії струкутрації здійснюється Гідденсом відповідно до визначення та переосмислення ключових позицій функціоналізму та структуралізму. Детальний аналіз цих традицій - точок їхнього розходження й перетину - дозволяє британському соціологу визначити власну позицію в науковому полі сучасного соціологічного теоретизування, не просто пропонуючи нові уявлення стосовно традиційних об'єктів дослідження та ключових питань соціологічної науки, а через реконструювання інтелектуальних позицій класичної спадщини, і вже стосовно них запропонувати та розробити власний проект побудови синтетичної соціологічної теорії.

Представлення та аналіз сучасної соціологічної теорії як дискурсивної формації вимагає від дослідження також знаходження певної закономірності в послідовному або одночасному виникненні нових соціологічних понять, певної системи, що визначається не лише дедуктивною логікою побудови уявної схеми, а й самими умовами організації простору висловлювань, у якому ці поняття з'являються й функціонують.

Соціологічну концепцію П. Бурдьо можна вважати найбільш яскравим прикладом категоріального синтезу, у якому він пов'язує прогрес соціологічної теорії із комплексним підходом до розуміння соціальної дії, що передбачає подолання протиставлення структури та індивідуальної дії. Для осмислення такого складного характеру соціальної дії соціолог уводить цілу низку нових понять. Серед них - габітус (habitus), культурний капітал (cultural capital), різноманітні сфери діяльності або поля (distinctive fields). Категоріальний синтез, розглянутий на прикладі поняття габітусу, що вводиться в соціологічний дискурс П. Бурдьо, вказує на пошуки сучасною соціологічною теорією адекватних засобів пояснення й опису соціальної реальності, яка все частіше розглядається як така, що знаходиться в постійному процесі становлення й відтворення. Однак нові поняття не завжди спроможні адекватно вирішити й розв'язати поставлені перед ними теоретичні завдання, у зв'язку із чим потребують ретельного перегляду та критики з позицій класичної соціологічної традиції та запитів соціальної практики.

Критичне осмислення й методологічна переорієнтація соціологічного дискурсу дозволяє Гідденсу розвинути основні поняття й положення “теорії структурації”. На відміну від Бурдьо, Гідденс не намагається збагатити соціологічний словник новими поняттями. Його стратегія теоретизування базується на реінтерпретації та переосмисленні з метою надання нового значення традиційним для соціології поняттям. Переважно, це поняття, притаманні структуралістському способу теоретизування: структура, система, значення. Саме їх нова інтерпретація стає запорукою можливості теоретичного синтезу, який прагне реалізувати британський соціолог. Основним предметом теоретичних обґрунтувань Гідденса стає переосмислення концепту соціальної дії, акцентуючи увагу на активній, творчій та креативній ролі суб'єкта в системи соціальних відносин. Утім, певні положення теорії структурації залишаються досить проблемними. Передусім, ці недоліки зумовлені зверненням Гідденса до структуралістської методології й фактично поверненням до її основних положень.

Тематизація постструктуралістського дискурсу в напрямку організації основних понять, перегрупування об'єктів дослідження та способів висловлення оформлюється навколо визначення характерних рис сучасного суспільства та можливостей соціологічної науки щодо їхньої фіксації, опису, осмислення та аналізу. Центральну тему, навколо якої відбувається організація постструктуралістського теоретизування, можна визначити як осмислення рефлексивної природи сучасності, її суперечностей та наслідків. Аналіз тематики рефлексивності сучасного світу, представлений у дискурсі постструктуралістської соціології, ґрунтується не лише на визначенні ключових аспектів і ролі рефлексії в житті сучасного суспільства в цілому та життєвих практиках і стратегіях діяльності людей зокрема, а й у тих змінах, які з необхідністю стосуються соціології як науки, що претендує на статус діагноста сучасності.

Розглянуті як приклад постструктуралістського дискурсу теоретизування соціологічні концепції П. Бурдьо та Е. Гідденса по-різному розкривають зазначені способи тематизації дискурсу, спрямовуючи теоретичні зусилля на представлення визначених напрямків дослідницьких стратегій. Так, предметом детального аналізу П. Бурдьо стає виявлення суперечностей класичного соціологічного теоретизування та визначення проблем функціонування соціології як автономної галузі наукового знання, а запропонований ним проект рефлексивної соціології, означений як соціоаналіз, пропонується французьким соціологом як спосіб подолання визначених загроз та несумісностей. Для Е. Гідденса принциповим завданням стає визначення ролі рефлексії відносно способів організації сучасного суспільства, а також аналіз способів контролю та порядків присвоєння дискурсу соціологічної науки відносно інших дискурсів та недискурсивних практик сучасності.

ВИСНОВКИ

У висновках наводяться узагальнені результати дослідження в контексті реалізації поставлених мети й завдань, а також перспективи подальшої розробки тематики, порушеної у дисертаційній роботі.

Як випливає з аналітичного огляду історико-теоретичних передумов становлення й розвитку концепцій соціального порядку й соціальної інтеграції, сучасна соціологічна теорія розкриває перед дослідником цілий спектр різноманітних підходів і надає концептуальний апарат, здатний задовольнити найвибагливіші смаки й потреби. Чи існують способи осягнути це розмаїття, представити його як цілісне й впорядковане утворення, зберігаючи при цьому специфічність і враховуючи особливості кожного з підходів і способів теоретизування? Мова йде не стільки про розробку й створення загальної інтегруючої концепції соціального, скільки спробу знайти точки дотику, щось спільне, що притаманне сучасному соціологічному теоретизуванню, певне висхідне положення, на рівні якого існує узгодженість між різноманітними напрямками.

Такою висхідною точкою, принциповим методологічним підґрунтям дослідження стає уявлення про теорію як специфічним чином організований і впорядкований дискурс. Дослідити й визначити способи впорядкування дискурсу - правила й стандарти його організації - можливо у двох напрямках. По-перше, через звернення до історії виникнення соціології як науки, тих соціальних та інтелектуальних передумов, що стали базою для організації наукової діяльності та пізнавальних практик у напрямку дослідження й вивчення природи соціального, а отже, до специфіки дисциплінарного статусу соціології та її місця в епістемних конфігураціях наукового знання. По-друге, через аналіз способів впорядкування дискурсу сучасної соціологічної теорії, що стає можливим завдяки її представленню як дискурсивної формації, цілісність якої підтримується відповідно до певних правил і способів організації пізнавальних практик, що забезпечуються специфічним режимом виробництва знання. Отже, для того щоб розкрити специфіку дискурсу порядку сучасного соціологічного теоретизування, стає необхідним звернення до порядку дискурсу: встановлення тих принципів, які дозволяють осягнути й представити способи впорядкування чинного теоретичного плюралізму.

Проведений аналіз дозволив розкрити специфіку теоретичного осмислення та визначити основні стратегії розвитку постановки й розв'язання проблеми соціального порядку засобами сучасної соціологічної теорії, презентованої такими напрямками теоретизування, як неофункціонізм та постструктуралізм. Уявлення про сучасну соціологічну теорію як дискурсивну формацію дозволило виявити й продемонструвати певні спільні елементи, що притаманні цим напрямкам теоретизування, зафіксувавши при цьому специфічність й унікальність підходу кожного автора-теоретика, що презентують означені напрямки.

Яке це має значення для вітчизняної соціології? Якщо ми прагнемо розвитку вітчизняної соціології, то ми не можемо не дотримуватися певних, уже існуючих, взірців теоретизування. Соціологія як наука формувалася відповідно до певних інституціональних рамок та зразків, що виникли й розвивалися на теренах західної традиції теоретизування й в умовах західного суспільства. Саме тому, якщо ми маємо бажання розвивати вітчизняну теоретичну соціологію, ми маємо враховувати й приймати таку орієнтацію. Зрозуміло, що просто скопіювати, безпосередньо перейнявши та застосувавши сформований в умовах іншого суспільства теоретичний і практичний досвід, було б великою помилкою. Однак, якщо те, що називається соціологічною наукою, тим дискурсом соціального порядку, що сформувався за певних інтелектуальних та соціальних передумов, і може існувати, то існуватиме лише за умови розуміння й врахування ситуації свого виникнення й оформлення. Інакше - за інших умов і на іншому ґрунті - це буде щось інше: інша наука, інший дискурс.

Отже, з одного боку, для того щоб соціологія постала як наука для суспільства, вона повинна відповідати суспільним потребам і запитам вітчизняних реалій, з іншого боку, існування “для-чогось” передбачає існування взагалі. У випадку з науковою діяльністю це означає відповідність певним стандартам, сформованим зразкам, зрештою, відповідність собі. Нерозуміння цих стандартів і зразків, цієї “відповідності собі” може призвести до того, що ми будемо мати справу із чим завгодно, а не із соціологією. Тому підключення до теоретичного дискурсу, розуміння й врахування цих стандартів, сформованих на основі західних зразків, і стає тією передумовою, за якою, взагалі, може йти мова про соціологічну науку.

Спроба виявити певну впорядкованість і систематизувати те розмаїття, що пропонується сучасною західною соціологічною теорією, це також один із способів підключитися до дискурсу сучасного соціологічного теоретизування, зорієнтувавшись на існуючі зразки, підтримати й продовжити цей дискурс. Саме тому вітчизняна теоретична соціологія якщо й може існувати, то не в концептуальному й методологічному вакуумі, а в комунікації й діалозі з існуючими західними традиціями теоретизування, усвідомлюючи й приймаючи дискурс, сформований навколо проблеми соціального порядку, пропонуючи власне бачення порядку такого дискурсу і, тим самим, підключаючись і продовжуючи дискурс порядку.

Подальший розвиток запропонованого у дисертаційному дослідженні дискурсивного підходу до аналізу соціологічного теоретизування може бути спрямований на аналіз інших теоретичних напрямків сучасної соціології, таких як, наприклад, неоінституціоналізм чи конфліктологічний підхід, з метою виявлення та представлення визначених принципів впорядкування дискурсу соціологічної науки. Не менш важливим видається уточнення і вдосконалення принципів дискурсивного підходу як інструменту для аналізу тенденцій і перспектив розвитку соціологічної теорії, у зв'язку із чим необхідним стає подальший розвиток його положень.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Соболевська М. Порядок дискурсу порядку: неофункціоналізм та постструктуралізм в сучасній соціологічній теорії [наукова монографія] / М. Соболевська. - К.: Логос, 2014. - 248 с.

Статті у фахових виданнях

2. Соболевська М. Дискурсні особливості сучасного соціологічного теоретизування / М. Соболевська // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки. - Вип.19. - К.: Логос, 2013. - С. 6 - 13.

3. Соболевська М. Епістемологічний розрив як стимул розвитку сучасної соціологічної теорії / М. Соболевська // Соціальні виміри суспільства. Збірник наукових праць. Вип.4 (15). - К.: Інститут соціології НАН України. - 2012. - С. 27 - 40.

4. Соболевська М. Епістемологічні виміри проблеми соціального порядку / М. Соболевська // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки. Вип.13. - К.: Логос, 2011. - С. 21 - 28.

5. Соболевська М. Класична спадщина як джерело та стимул розвитку сучасної соціологічної теорії / М. Соболевська // Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. - Випуск 6. - Львів, 2012. - С.203 - 211.

6. Соболевська М. Концептуальні та методичні проблеми викладання соціології: співвідношення теоретичного та практичного знання / М. Соболевська // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки. Вип.9. - К.: Фенікс, 2009. - С. 101 - 105.

7. Соболевська М. Між приватністю та публічністю: парадокси сучасного суспільства / М. Соболевська // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки. Вип.10. - К.: Фенікс, 2010. - С. 10 - 15.

8. Соболевська М. Методологічні аспекти дослідження соціальної пам'яті в контексті формування міської ідентичності / М. Соболевська // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірка наукових праць. - Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, 2006. Т.1. - С.290 - 295.

9. Соболевська М. Мова і влада: аспекти взаємодії / М. Соболевська // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірка наукових праць. - Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, 2004. - С.372 - 374.

10. Соболевська М. Позитивізм в соціології та його альтернативи / М. Соболевська // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки: Збірник наукових праць. Вип.6. - К.: ВПЦ Київський університет, 2006. - С. 5 - 11.

11. Соболевська М. Порядок із парадокса: неофункціоналістська інтерпретація соціального порядку у системній теорії Н.Лумана / М. Соболевська // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки. Вип.17. - К.: Логос, 2012. - С. 19 - 27.

12. Соболевська М. Постструкутралістська епістемологія як методологічна основа соціокультурного підходу / М. Соболевська // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірка наукових праць. - Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, 2012. - С.45 - 50.

13. Соболевська М. Постструктуралістська стратегія категоріального синтезу соціологічної теорії П.Бурдьє як спроба концептуального переосмислення інтегративних засад суспільного життя / М. Соболевська // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки. Вип.12. - К.: Фенікс, 2011. - С. 10 - 17.

14. Соболевська М. Проблема соціального порядку і пресупозиції соціологічного теоретизування у неофункціоналістській соціології Дж. Александера / М. Соболевська // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки. Вип.20. - К.: Логос, 2013. - С. 6 - 13.

15. Соболевська М. Рефлексивність сучасної соціології та її витоки / М. Соболевська // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірка наукових праць. - Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, 2005. - С. 13 - 19.

16. Соболевська М. Рефлексивність як критерій сучасності соціологічної теорії / М. Соболевська // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірка наукових праць. - Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, 2010. - С. 12 - 16 .

17. Соболевська М. Соціальний порядок та соціальна інтеграція крізь призму синтетичної соціологічної теорії Е.Гіденса / М. Соболевська // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки. Вип.18. - К.: Логос, 2013. - С. 19 - 27.

18. Соболевська М. Соціологічна теорія як дискурсивна формація: обґрунтування можливостей та перспектив дискурсивного підходу до аналізу сучасної соціологічної теорії / М. Соболевська // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірка наукових праць. - Вип. 19. - Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, 2013. - С. 51 - 57.

19. Соболевська М. Суперечливість модерну та рефлексивність сучасного суспільства в постструктуралістській теорії Е.Гіденса / М. Соболевська // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки. Вип.21. - К.: Логос, 2013. - С. 6 - 13.

20. Соболевська М. Сучасна соціологічна теорія як дискурсивна формація в контексті прагматичного повороту в гуманітарному знанні / М. Соболевська // Вісник Одеського національного університету. Серія "Соціологія і політичні науки". - 2013. - Т.18. - Вип.2 (2). - С. 41 - 48.

21. Соболевская М. Особенности постструктуралистской эпистемологии и возможности ее применения в социологических исследованиях культуры / М. Соболевская // Гуманитарные научные исследования. (Россия). - М: Международный научно-инновационный центр, 2014. - № 3. - С.132-139.

22. Соболевская М. Проблема социального порядка в современной социологической теории: от дискурса порядка к порядку дискурса / М. Соболевская // Молодой ученый. (Россия). - Казань: Конверс, 2013. - №12. - С. 794 - 798.

23. Соболевская М. Рефлексивность современной социологической теории: от истоков к перспективам / М. Соболевская // Психология. Социология. Педагогика. (Россия).- М: Международный научно-инновационный центр, 2014. - №2 (29). - С. 72 - 78.

24. Соболевская М. Роль классической традиции в развитии современной социологической теории (на примере неофункционализма) / М. Соболевская // Гуманитарные, социально-экономические и общественные науки. (Россия). - Краснодар: Издательский Дом - Юг, 2014. - №2. - С. 212 - 215.

Публікації в інших виданнях

25. Соболевська М. Бурдьє / М. Соболевська // Соціологічна енциклопедія. Укл. В.Городяненко. - К.: Академвидав, 2008. - С. 51.

26. Соболевська М. Габітус / М. Соболевська // Соціологічна енциклопедія. Укл. В.Городяненко. - К.: Академвидав, 2008. - С. 76.

27. Соболевська М. Неофункціоналістські та постструктуралістські теорії в сучасній соціології. Навчальний посібник / М. Соболевська. - К.: Дух і літера, 2010. - 164 с.

28. Соболевська М. Постструктуралізм / М. Соболевська // Соціологічна енциклопедія. Укл. В.Городяненко. - К.: Академвидав, 2008. - С. 296 - 297.

29. Соболевська М. Специфіка дисциплінарного статусу соціології як гуманітарної науки / М. Соболевська // Вісник КНУ. Серія: Соціологія. Вип. 3 - К.: ВПЦ Київський університет, 2012. - С. 10 - 16.

Матеріали конференцій

30. Соболевська М. Дискурс порядку в сучасному соціологічному теоретизуванні / М. Соболевська // Матеріали Х Всеукраїнської науково-практичної конференції "Проблеми розвитку соціологічної теорії: держава - людина - соціальна відповідальність" 24 травня 2013 року, Київ. - К.: Логос, 2014. - С. 189 - 192.

31. Соболевська М. Епістемологічні виміри проблеми соціального порядку / М. Соболевська // Матеріали ІХ Всеукраїнської науково-практичної конференції "Проблеми розвитку соціологічної теорії: концептуалізація ціннісних змін у сучасному суспільстві" 2 листопада 2012 року, Київ. - К.: Логос, 2013. - С. 213 - 216.

32. Соболевська М. Категоріальний синтез як напрямок розвитку сучасної соціологічної теорії / М. Соболевська // Соціологія в ситуації соціальних невизначеностей: Тези доповідей учасників І Конгресу Соціологічної асоціації України. - Х.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2009. - С. 62.

33. Соболевська М.О. Концептуальне відображення процесів соціальної інтеграції в сучасній соціологічній теорії / М. Соболевська // Актуальні проблеми сучасного суспільства в фокусі соціології: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, Київ, 19 березня 2014 року. - К.: Міленіум, 2014. - С. 16 - 18.

34. Соболевська М. Обґрунтування можливостей та перспектив дискурсивного підходу до аналізу сучасної соціологічної теорії / М. Соболевська // Тези доповідей учасників ІІ Конгресу Соціологічної асоціації України: Соціологія та суспільство: взаємодія в умовах кризи. Харків, 17 - 19 жовтня 2013 р. - Х.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2013. - С. 20 - 21.

Размещено на Allbest.ru