Епізоотологічні особливості, клінічні ознаки, діагностика та заходи боротьби зі скрепі (огляд літератури)

Размещено на http://www.allbest.ru

1Державний науково-дослідний інститут з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи

2Білоцерківський національний аграрний університет

Епізоотологічні особливості, клінічні ознаки, діагностика та заходи боротьби зі скрепі (огляд літератури)

Корнієнко Л. Є.

Уховський В. В.

Чечет О. М.

Ложкіна О. В.

Карпуленко М. С.

EPIZOOTOLOGICAL FEATURES, CLINICAL SIGNS, DIAGNOSTICS AND MEASURES IN THE FIGHT AGAINST SCRAPI (the review)

L. Y. Korniienko1, V. V. Ukhovskyi1, O. M. Chechet1, O. V. Lozhkina1, M. S. Karpulenko1,

O. A. Moroz1, O. S. Haidei1, T. M. Tsarenko2,

1 - State Scientific and Research Institute of Laboratory Diagnostics and Veterinary and Sanitary Expertise

2 - Bila Tserkva National Agrarian University

Abstract

The paper provides an analysis of the current epizootic situation regarding the dangerous prion disease of sheep, goats and mouflons - scrapie. The veterinary aspects of health care are analyzed taking into account the zoonotic potential of this pathogen. The causative agent of the disease - the infectious prion (PrPsc), which is a member of the group of transmissible spongiform encephalopathies, actually a group of neurodegenerative diseases caused by prions, infectious proteins that replicate by transforming a normal cellular protein into a copy of a modified prion - has been highlighted and characterized. Current information on the ways of spreading the pathogen and susceptibility to scrapie of certain breeds of sheep is presented. Particular attention in the article is devoted to the diagnosis of the disease, namely the methods of laboratory research. The clinical signs and course of classical and atypical scrapie are described in detail, and the comparative characteristics of these two forms of the course are given. The following are the main components that veterinary workers should pay attention to when taking measures to combat and prevent this disease, taking into account world experience. Based on the analytical study, the authors conclude that there is an urgent need to conduct an active surveillance system among sheep and goats in order to detect cases of the disease, which in turn will be of decisive importance for preventing the introduction and spread of the disease on the territory of Ukraine and early detection of disease outbreaks.

Keywords: scrapie, zoonosis, prion disease, epizootic situation, prionic spread factors, diagnostics, risk assessment, control measures.

Резюме

У статті наведено аналіз сучасної епізоотичної ситуації щодо небезпечного пріонного захворювання овець, кіз і муфлонів - скрепі. Проаналізовані ветеринарні аспекти охорони здоров'я з урахуванням зоонозного потенціалу цього збудника. Наведено характеристику збудника хвороби - інфекційного пріону (PrPc), який є одним із етіологічних агентів групи трансмісивних губчастоподібних енцефалопатій, власне нейродегенеративних захворювань, спричинених пріонами, інфекційними білками, які реплікуються шляхом перетворення нормального клітинного білка в копії зміненого пріона. Наведені сучасні відомості про шляхи розповсюдження збудника та сприйнятливість до скрепі певних порід овець. Особливу увагу в статті присвячено діагностиці захворювання, а саме сучасним методам лабораторних досліджень. Детально описані клінічні ознаки і перебіг класичної та атипової форм скрепі, наведено порівняльну характеристику цих двох форм перебігу. Із урахуванням світового досвіду, висвітнені основні складові, на які потрібно звертати увагу ветеринарним працівникам під час організації заходів боротьби та профілактики цього захворювання. На основі аналітичного дослідження автори роблять висновок про те, що існує нагальна необхідність впровадження активної системи епіднагляду серед овець і кіз з метою виявлення випадків хвороби, що у свою чергу матиме рішуче значення для попередження занесення і розповсюдження хвороби на території України та раннього виявлення спалахів хвороби.

Ключові слова: ^рет, зооноз, пріонне захворювання, епізоотична ситуація, фактори розповсюдження збудника, діагностика, оцінка ризику, заходи боротьби. епізоотичний скрепі інфекційний

Скрепі (лат. - Chesmus ovium; англ. - Scrapie; син. “почесуха”, “вертячка”) - нейродегенеративне пріонне захворювання овець, кіз і муфлонів, яка характеризується тривалим (до 2-4 років) інкубаційним періодом, симптомами ураження центральної нервової системи, явищами атаксії, тремору, свербежу і виснаженням. Хвороба завжди закінчується летально.

У овець скрепі - це смертельне неврологічне захворювання, яке спричинене неправильно згорнутим білком пріоном (PrPSc). Нормальний клітинний пріонний білок (PrPC) кодується ендогенним геном PRNP, який присутній у високих концентраціях у ЦНС. Незважаючи на те, що для PrPC було описано широкий спектр функцій, вони ще повністю не з'ясовані. Накопичення PrPSc призводить до нейродегенерації. Ген PRNp має декілька природних поліморфізмів, і існує сильна кореляція між сприйнятливістю до скрепі та генотипом цього гену.

Хвороба може передаватися між тваринами як безпосередньо, так і через навколишнє середовище, а інфіковані приміщення важко знезаразити. Наявність класичного скрепі в державі може призвести до торгових санкцій, і багато країн запроваджують програми контролю або знищення. Наріжним каменем програм з ліквідації скрепі є відбір стійких до скрепі генотипів овець для ліквідації класичного скрепі. Саме тому розведення тварин, спрямоване на генетичну стійкість, є важливим інструментом у багатьох із цих програм; що стосується кіз, то тут ще недостатньо знань стосовно їх генів стійкості до захворювання (Cassmann and Greenlee, 2020).

Як результат посиленого нагляду атипові (Nor98) пріони скрепі були виявлені як у овець, так і у кіз. Атиповий скрепі часто зустрічається у овець, які є генетично стійкими до класичного скрепі. Підтвердженням цієї тези є той факт, що повідомлення про цю форму захворювання реєструють у країнах, де не реєструють класичного скрепі. Нетипові Nor98 пріони передаються між тваринами в

природі не легко, і нечасто виявляються більше ніж у однієї тварини в стаді. Цілком можливо, що вони виникають спонтанно у овець, подібно до деяких генетичних пріонних захворювань у людей (Benestad et al., 2008).

Мета роботи: Аналітичне дослідження сучасних наукових літературних джерел щодо скрепі та визначення шляхів найбільш ефективного контролю цього захворювання. Беручи до уваги актуальність та небезпечність скрепі - хвороби, яка завдає значних економічних збитків, необхідно на сучасному рівні дати характеристику етіології захворювання, визначити епізоотологічні особливості, клінічні ознаки і характер патолого-анатомічних змін, оглянути сучасні діагностичні методи та заходи боротьби та профілактики захворювання.

Матеріали і методи досліджень. Дослідження проведене шляхом вивчення й аналізу вітчизняних та зарубіжних літературних джерел, що присвячені скрепі. У роботі також використані епізоотологічні методи досліджень. Ідентифікацію небезпеки здійснювали пасивними моніторинговими дослідженнями. З метою аналізу розповсюдження захворювання використовувались статистичні дані МЕБ, ProMED, OIE Publications. У цьому разі для визначення ризику, прогнозу та ймовірності враховували: характеристику збудника; наявність сприйнятливих тварин (щільність, породні особливості); механізм передачі; економічні зв'язки; потенційних переносників; сезонність; демографічні фактори; культурні звичаї та традиції; географічні особливості; фактори довкілля; дієвість ветеринарної служби; програми нагляду й профілактики.

Результати досліджень. Відкриття пріонів тісно пов'язане з історією відкриття й становлення вчення про повільні інфекції, коли в 1954 р. ісландський вірусолог B. Sigurdsson виклав результати своїх багаторічних досліджень масового ураження смертельним захворюванням овець, завезених в 1933 р. із Німеччини на острів Ісландія для розвитку каракулівництва. Серед вивчених B. Sigurdsson захворювань овець була детально досліджена давно й добре відома в багатьох країнах хвороба, відома під назвою скрепі (“почесуха”), й остання повністю відповідала характеристикам повільних інфекцій.

Вважають, що скрепі вперше виникла десь в Європі наприкінці середньовіччя. Перші повідомлення про скрепі овець належать до 1732 р. (Велика Британія) і до 1759 р. (Німеччина). Цю хворобу реєстрували у вигляді спорадичних випадків у стадах овець в Англії, Ірландії і Шотландії. Поява цього захворювання в Англії, ймовірно, пов'язана зі ввезенням овець породи іспанський меринос, які хоча й були доволі сприйнятливими до скрепі, але мали шерсть виключної якості. У Німеччині хворобу офіційно зареєстровано у 1827 р. Інфекційну етіологію скрепі було підтверджено експериментально в 1936 р. в овець, а у 1939 р. - у кіз. Згодом тварини-носії патогенного пріона (переважно вівці породи суффолк) були імпортовані до різних країн світу, де починаючи з 1946 р. стала реєструватись ця хвороба (Detwiler and Baylis, 2003; McCulloch et al., 2011). Через 2 століття після першого описання скрепі у овець почались наукові дослідження походження й передачі хвороби, результати яких були опубліковані у спеціальній літературі наприкінці XIX століття, коли C. Besnoit і C. Morel з колегами з клініки ветеринарної медицини в Тулузі (Франция) описали наявність губчастих змін у спинному мозку й прилеглих нервах тварин, які загинули від скрепі. Автори зробили висновок, що такі зміни були проявом токсичної периферійної нейропатії. C. Besnoit в 1899 р. також провів експерименти із передачі й зараження скрепі в овець, але його досліди не мали успіху із за короткого терміну спостереження за цими тваринами (9 місяців). Згодом Жан Гейл довів необхідність більш тривалого періоду спостереження за експериментально зараженими тваринами після інфікування. Його публікації результатів експериментів у співавторстві з P. L. Chelle в 19361938 рр., продемонстрували, що скрепі є інфекційною хворобою. Інфекційність хвороби також було підтверджено W. Gordon в 1946 р. під час намагання вакцинувати овець екстрактами тканин головного мозку ягнят, які загинули від скрепі, що й стало причиною незначної епізоотії цієї хвороби в Шотландії. Активні дослідження цього захворювання також проводились у США, де перші випадки захворювання були зареєстровані в графстві Сафолк, куди вівці були завезені з Великобританії через Канаду в 1947 р. Згодом це захворювання було виявлено більш як у 1000 стад овець на території США (Smith and Bradley, 2003). Піонерська робота з експериментального вивчення скрепі була виконана D. Wilson в Едінбурзі в 40-х роках ХХ століття, який вивчав фільтрацію патогена й показав його надзвичайну стійкість до дії різних фізичних і хімічних агентів, у тому числі до впливу тепла (100оС за 30 хв), фенолу, хлороформу, формальдегіду й ультрафіолетового опромінення. Він також документально підтвердив збереження інфекційності висушеної тканини головного мозку вівці загиблої від скрепі, після 2-річного періоду зберігання (Smith and Bradley, 2003). У середині ХХ століття в Англії W. Gordon задумав і вперше виконав велике дослідження щодо сприйнятливості до скрепі з використанням більш як 1000 голів овець (так званий “експеримент двадцяти чотирьох порід”). Дослідження дозволило в експериментальних умовах визначити породи які мали найбільшу сприйнятливість до захворювання, й навпаки - найменшу (Gordon, 1946). Він також зібрав доволі активні групи вчених (Houston et al., 2008), які в 1960-1980 рр. проводили експерименти з вивчення генетичної сприйнятливості до скрепі, патогенезу захворювання та досліджували характеристики збудника (Smith and Bradley, 2003). Р. Braun (2013) зазначав, що B. Sigurdsson зумів виявити серед захворювань, які ним вивчались певну подібність й підсумував їх в 4 провідних ознаках, які відрізняли повільні інфекції: - незвично тривалий (місяці й роки) інкубаційний період; - повільно прогресуючий характер перебігу; - незвичність ураження органів і тканин; - незворотність смертельних наслідків. В 1961 р. R. Chandler (1961) показав, що для вивчення скрепі з успіхом можна використовувати лабораторних мишей. Саме це відкрило нові можливості для експериментальних досліджень (адже тривала біопроба на вівцях не була дешевою, й обмежувалась лише цим видом тварин). Згодом на мишах почали проводити генно-інженерні дослідження з метою вивчення пріонних захворювань.

З 1920 по 1950 рр. захворювання овець і кіз на скрепі набуло значного поширення в Англії, що завдало значних збитків фермерським господарствам і державі. У цій країні скрепі було встановлено в різних регіонах та у багатьох порід. У 1972 р. захворювання було відтворено шляхом орального зараження овець плацентою хворих на скрепі тварин. З 1962 по 2000 рр. у Великобританії було близько 15% господарств, неблагополучних щодо скрепі, а захворюваність сягала 20-30%. Активна міжнародна торгівля Англії вівцями, зокрема породою суфолк, призвела до поширення скрепі в інших країнах світу. У США в 87% випадків хворіли вівці породи суфолк, яка є дуже чутливою до скрепі. Скрепі реєстрували також у Франції, Ірландії, Ісландії, Нідерландах, Північній Америці. В останні роки хвороба діагностувалася у Німеччині, Норвегії, Чехії, Швейцарії. Загалом, після імпорту овець із неблагополучних країн скрепі спостерігалася майже на всіх континентах. Наприкінці ХХ ст. 6% господарств Нідерландів були неблагополучними щодо скрепі. В одному з господарств в Ісландії середньорічна смертність від скрепі сягала 50%. На початку ХХІ ст. у країнах ЄС захворюваність на скрепі складала 0,1-1,4% (Greenwood, 2002; Fediaevsky et al., 2010; Rubenstein et al., 2011). Наприкінці 90-х років минулого століття в Норвегії було виявлено декілька підозрілих випадків скрепі з незвичайними клінічними ознаками й патолого-анатомічними змінами (згодом такі атипові пріони збудника отримали назву Nor98) (Benestad et al., 2003). Перший випадок такого захворювання було виявлено в Східній Норвегії, яка до того часу вважалася регіоном, вільним від скрепі. В ураженої атиповим збудником скрепі вівці був генотип PrP, за якого вівці є доволі резистентними до класичного скрепі (Tranulis et al., 1999). Переважаючим клінічним симптомом була прогресуюча атаксія. Крім того, за класичного скрепі переважають патологічні зміни у стовбурі мозку, а під час незвичайних випадків Nor98 патологічні зміни й значне накопичення Рггс було виявлене в корі головного мозку і мозочка. Глікопрофіль протеїнази PrPSc в усіх атипових випадках також відрізнявся від класичного скрепі. Згодом з'ясувалось, що такий профіль є притаманним атиповому Nor98 скрепі (Onnasch et al., 2004; Orge et al., 2010). Нині атипові випадки скрепі виявлені на Фолклендських островах (Epstein, Pointing and Halfacre, 2005), США (Loiacono et al., 2009), Новій Зеландії, Австралії, Канаді (Mitchell et al., 2010) й більш ніж у 20 європейських країнах (Fediaevsky et al., 2008). Дослідження фіксованих формаліном архівних матеріалів мозку на атипову Nor98 скрепі в Великобританії (принаймні до 1987 р.) продемонструвало, що ця форма захворювання існувала у популяції дрібних жуйних протягом багатьох років й просто не була виявлена (Webb et al., 2009).

Збудник хвороби - це інфекційний пріон (PrPSc). Скрепі входить до групи трансмісивних губчастоподібних енцефалопатій (ТСЕ), власне групи нейродегенеративних захворювань, спричинених пріонами, інфекційними білками, які, реплікуються шляхом перетворення нормального клітинного білка в копії зміненого пріона. Клітинний білок, який називають PrPc, знаходиться на поверхні нейронів. Патогенні ізоформи PrPSc, виявлені у тварин зі скрепі, їх також позначають PrPes (`res'' означає стійкість пріонів до протеїнази K порівняно з нормальним PrP). Інші назви, що використовуються для цього білку, зазначена - PrPSc (“Sc" для скрепі), PrPTSE або PrP1 (“d” для асоційованого з хворобою) (Dassanayake et al., 2011; Rubenstein etal., 2012; Sis? etal., 2010).

Класична форма скрепі - це інфекційне захворювання, яке може бути спричинене кількома штамами пріону класичного скрепі. Атипові (або Nor98) пріони скрепі були вперше виявлені в Норвегії у 1998 р., хоча згодом вони також були виявлені в старіших архівних зразках з інших країн Європи. Спорадичний характер атипових Nor98 випадків та їх відносно однорідний розподіл серед популяцій дрібних жуйних тварин, призвели до припущення, що ці пріони можуть виникати спонтанно, подібно до деяких захворювань у інших видів (наприклад, спонтанної хвороби Крейтцфельда-Якоба у людей). Однак цей агент може бути важко виявити, і деякі дослідники вважають, що необхідні додаткові дослідження, перш ніж ця гіпотеза буде прийнята. Раніше вважали, що атиповий скрепі спричинений не одним агентом, а відмінними пріонами у різних тварин. Останні експерименти вказують, що більшість цих інфекцій спричинені одним і тим же пріоном. У спеціальній літературі є повідомлення, що в однієї експериментально інфікованої тварини атиповий Nor98 змінився на фенотип, який не можна диференціювати від CH1641, незвичайного класичного штаму скрепі, який має певну схожість із штамами губчастоподібної енцефалопатії великої рогатої худоби (BSE) в імуноблотингу, тоді як у інших тварин розвинувся атиповий Nor98 scrapie (Schmerr et al., 1999; Buschmann et al., 2004; Fediaevsky et al., 2010).

Класична форма скрепі уражає домашніх овець і кіз, муфлонів (Ovis musimon) і, можливо, інших тварин, генетично близьких до овець і кіз. Тест на конверсію пріонів in vitro показав, що великорогі вівці (Ovis canadensis) можуть бути сприйнятливі, однак, це все ще має бути підтверджено прямими доказами інфекції у цих тварин. Велика рогата худоба і свині не заражаються перорально, хоча велика рогата худоба була заражена внутрішньомозковим методом, який дозволяє пріонам обходити звичайні видові бар'єри.

Білячі мавпи або саймірі (Saimiri sciureus) були заражені аліментарно шляхом згодовування їм тканин, які містили пріони скрепі, адаптовані до організму хом'яків; однак шимпанзе (Pan troglodytes'), мавпи-капуцини (підродина Cebinae), макаки cynomolgus (Macaca fascicularis) та шерстисті мавпи (Lagothrix sp.) виявились не сприйнятливими до перорального зараження. Експериментально шляхом внутрішньомозкового зараження було інфіковано норок (Mustela vison), щурів, мишей, хом'яків, кролів, різні види полівок, а також кілька видів приматів - шимпанзе, капуцинів, шерстистих мавп та мармозеток (Callithrix jacchus). У деяких із цих досліджень (наприклад, у дослідженнях на кролях) використовувалися пріони скрепі, адаптовані до гризунів, а не пріони від овець чи кіз. У тхорів не проявлялися клінічні ознаки після зараження, а кішки виявились стійкими до внутрішньомозкової інокуляції (Gonz?lez et al., 2002; Rubenstein et al., 2012; Halliez et al., 2014; Comoy et al., 2015). В одному з досліджень повідомлялося, що риба золотистий спар (Sparus aurata) виявилася сприйнятливою до перорального зараження (Salta et al., 2009).

Спроби інфікувати лабораторних мишей (нетрансгенних) та рудих полівок шляхом внутрішньомозкового зараження їх атиповими пріонами Nor98 скрепі овець і кіз не були успішними (Schmerret al., 1999).

Повне знезараження контамінованих пріонами тканин, поверхонь і середовища є складною задачею. Збудник дуже стійкий до більшості дезінфікуючих засобів, включаючи формалін і спирт. Пріони також стійкі до дії тепла, ультрафіолетового випромінювання, мікрохвильового та іонізуючого випромінювання, особливо якщо вони захищені органічними матеріалами або консервовані альдегідовміщуючими фіксаторами, або коли титр пріонів високий. Пріони можуть міцно зв'язуватися з деякими поверхнями, включаючи нержавіючу сталь і пластик, без втрати інфекційності. Пріони, зв'язані з металом, виявляються дуже стійкими до дезактивації (Georgsson et al., 2008).

Різні штами збудника скрепі відрізняються інкубаційним періодом у тварин, клінічними ознаками, ступенем вакуолізації мозку, молекулярним профілем за вестерн-блотингом, неоднорідною чутливістю у різних генотипів та відмінностями під час імуногістохімічного дослідження (Jacobs et al., 2011; Moore et al., 2016).

Відносно небагато методів дезактивації пріонів продемонстрували свою ефективність для рутинного використання. Деякі лабораторії попередньо обробляють тканини мурашиною кислотою, щоб зменшити інфекційність перед розрізанням тканинних блоків. Для обладнання та поверхонь традиційно рекомендують застосування розчину гідроксиду натрію або розчину гіпохлориту натрію. Експозиція для обробки обладнання більше 1 години за 20°C протягом ночі забезпечує дезінфекцію обладнання. Перед дезінфекцією проводять очищення з видаленням органічних матеріалів, які можуть захищати пріони. У спеціальній літературі описані новітні методи знезараження, які виявились ефективними проти інших пріонів. Вони включають застосування фенольного дезінфікуючого засобу, різні лужні та ферментативні мийні засоби (хоча ефективність конкретних засобів у цих класах різна), газова плазма перекису водню, радіочастотна газова плазма і додецилсульфат натрію з оцтовою кислотою. Ці агенти можуть бути корисними для предметів, які не витримують більш жорстких процедур дезактивації.

Фізичну інактивацію пріонів можна також здійснити шляхом автоклавування (за неповного завантаження автоклаву) за 134 °C упродовж 18 хв за тиску 30 фунтів/дм2. Стійкість до нагрівання може відрізнятися залежно від конкретного пріону, ступеня контамінації та типу зразка. Тканинні плівки, що вміщують пріони, тяжче знезаражувати парою після їх висихання, і рекомендації щодо хірургічних інструментів вказують, щоб після використання вони залишалися вологими, доки не буде проведено знезараження. Засіб для очищення, який використовується перед автоклавуванням, також слід обирати обережно, оскільки певні засоби (наприклад, деякі ферменти) можуть підвищити стійкість пріонів до стерилізації парою. Сухе тепло менш ефективне, ніж вологе; деякі пріони можуть пережити сухий жар за температури до 360°C протягом години, а одна група дослідників навіть повідомила, що інфекційність пріонів збереглась після впливу 600°C. Комбінація хімічної та фізичної дезактивації може бути ефективнішою, ніж будь-яка процедура окремо, і в спеціальній літературі були опубліковані ефективні комбінації хімічних агентів (наприклад, NaOH) та автоклавування. Слід зазначити, що навіть найжорсткіша комбінація хімічної та фізичної дезінфекції не гарантує знищення всіх пріонів у різних типах зразків (Brown et al., 2001; Rutala and Weber, 2010).

Знезараження контамінованих об'єктів, особливо таких, як загони для тварин, може бути дуже тяжкою. В одному дослідженні генетично сприйнятливі вівці заразилися пріонами скрепі після того, як їх помістили до загонів, які були промиті під тиском і знезаражені високою концентрацією гіпохлориту натрію (розчин активного хлору 20 000 частин на мільйон) з експозицією 1 год., з подальшим фарбуванням і повною повторною гальванізацією або заміною металоконструкцій. Звіти з програми викорінення скрепі в Ісландії вказують на те, що на окремих фермах спалахи цього захворювання повторювалися, незважаючи на дезактивацію (500 часток активного хлору на мільйон), періодично проводилась дезінфекція та протягом 2 років не завозились тварини. Доведено, що знезараження ґрунту, забрудненого пріонами, нині є недоцільним, хоча деякі дослідники описують доволі ефективну вологу ферментативну обробку на основі субтилізину (ефективна за температури навколишнього середовища), що є перспективним для застосування в лабораторії (Alarcon et al., 2021).

Досліди показали, що компостування може зменшити або усунути пріони скрепі та інші пріони в тканинах трупа. Інші дослідники припустили, що мікроорганізми ґрунту можуть руйнувати пріони в захоронених тушах (Terry et al., 2011; Spiropoulos et al., 2014).

Епізоотологічні відомості. Повідомлялося що класичний варіант скрепі реєструється на всіх основних континентах і на багатьох островах з розвиненим вівчарством. Останні дослідження показують, що в деяких країнах ця хвороба або відсутня, або присутня мінімально. Однак незначну кількість інфікованих тварин може бути важко виявити, і Всесвітня організація охорони здоров'я тварин (OIE) вимагає, аби країна проводила активний нагляд, з високою ймовірністю виявлення низьких рівнів скрепі, протягом принаймні 7 років, перш ніж вона зможе вважатися вільною від скрепі. Австралія та Нова Зеландія, де востаннє повідомлялося про скрепі у 1950-х роках, визнані як вільні від скрепі. У деяких країнах активний нагляд за скрепі практично не проводиться або взагалі не проводиться, і наявність чи відсутність цього захворювання є невизначеним.

Збудник уражає овець, кіз (для цих двох видів тварин можлива передача в обох напрямках) і муфлонів (Ryder et al., 2009; Maestrale et al., 2015).

Атиповий варіант Nor98 скрепі був виявлений у більшості європейських країн, Північній Америці, Новій Зеландії, Австралії та деяких інших країнах. Деякі дослідники вважають, що якщо це спонтанне генетичне захворювання, то воно виникне в усіх районах, де зустрічаються дрібні жуйні тварини. Наявність атипового Nor98 скрепі не впливає на статус країни під час міжнародної торгівлі (H?usermann et al., 2010; Kittelberger etal., 2010).

Інфіковані тварини є носіями пріона скрепі пожиттєво і можуть передавати його, навіть якщо у них зовсім відсутні симптоми. Вважається, що інфекція виникає здебільшого під час заковтування збудника (аліментарний шлях). Овець вдається заразити експериментально через кон'юнктиву або слизову носової порожнини, а також парентеральним шляхом (ін'єкції в різні ділянки тіла). Вважають, що збудник може проникати в організм сприйнятливої тварини через ушкоджену шкіру. Також є міркування, що більшість овець заражаються від матері під час або незабаром після народження. Молодняк більш сприйнятливий до зараження, старі тварини можуть заразитися, але вони більш стійкі. У деяких овець плацента може містити високі рівні пріонів скрепі, а облизування або проковтування плодових оболонок і рідин вважається важливим шляхом зараження у цього виду. У кіз також пріони скрепі є в плаценті, хоча в значно меншій кількості. Відомо, що молоко овець і кіз містить збудника. Може відбуватись також пренатальна передача збудника (Gonz?lez et al., 2010; Tabouret et al., 2010).

PrP10 за класичного скрепі у молодих овець передається переважно аліментарним шляхом, про що свідчить виявлення збудника в ягнят (Hadlow et al., 1982; Shmakov and Ghosh, 2001; Gough and Maddison, 2010). Вертикальна передача від вівці до ягняти відбувається внутрішньоутробно (Foster, Goldmann and Hunter, 2013; Spiropoulos et al., 2014) і в перинатальний період (Pattison et al., 1972; Tuo et al., 2001). Пероральна передача PrP10 в післяродовий період полегшується під час контакту ягнят з плацентою й виділеннями з піхви інфікованих овець або предметами оточуючого середовища, забрудненими PrP10. Підсисні ягнята й козенята отримують PrP10 під час споживання молока й молозива (Konold et al., 2016). Горизонтальна передача збудника скрепі відбувається після потрапляння збудника в організм сприйнятливої тварини із навколишнього середовища (Konold et al., 2015). Інфіковані вівці виділяють PrP10 в оточуюче середовище через слину (Vascellari et al., 2007; Gough et al., 2012; Tamg?ney et al., 2012), сечу (Andrievskaia et al., 2008; Rubenstein et al., 2011), фекалії (Terry et al., 2011), та сперму (Rubenstein et al., 2012). Виділення PrP10 інфікованими тваринами в субклінічну стадію захворювання є особливо небезпечним (Ersdal et al., 2003).

Також можлива ятрогенна передача. Періодично пріони виявляли в крові окремих тварин, за рік до появи клінічних ознак. Передача через кров стає більш ефективною з розвитком інфекційного процесу в організмі тварини й наближення до клінічної стадії. В клінічній стадії значні концентрації збудника виявляють в центральній нервовій і лімфатичній системах уражених овець (Foster et al., 2013; Georgsson et al., 2008).

Більшість досліджень показують, що ризик передачі збудника через сперму є незначним або взагалі відсутній, однак дослідження з лабораторним штамом пріона скрепі показало його наявність у спермі овець та наступну його інфекційність. Епізоотологічні дані свідчать про те, що вівці можуть заразитися у епізоотичних вогнищах де є хворі вівці, через різні фактори передачі, включно з пасовищами. В одному з досліджень було виділено пріони скрепі з різних складових навколишнього середовища, таких як кормові корита, напувалки й посуд для напування, навіть через 20 днів після видалення інфікованих овець. Пріони були виявлені як у приміщеннях, так і прифермських територіях, здебільшого їх виявляли на металевих предметах (наприклад, жолобах для води, металевих воротах тощо) у приміщенні. В іншому дослідженні пріони скрепі були виявлені на різних поверхнях, у зразках пилу та на пасовищах на відстані до 30 м від приміщень де за рік до цього утримувались вівці. В Ісландії спалахи скрепі повторилися в деяких приміщеннях, які заповнювали тваринами через 2-3 роки після дезактивації, і, навіть, в одному з приміщень, де дрібних жуйних тварин не утримували 16 років (Gough et al., 2012).

Пріони можуть зв'язуватися з ґрунтом і зберігатися протягом різних періодів залежно від типу ґрунту (1,5-3 і більше років). Збудник зберігає інфекційність для тварин навіть у зв'язаному з часточками грунту стані. Повідомлялося, що періодичне зволоження та висихання зменшують, хоча й зовсім не усувають, інфекційність ґрунту. Пріони також можуть залишатися інфекційними після проходження через травний тракт падальщиків або хижаків, що було показано експериментально на койотах і воронах (VerCauteren et al., 2012).

Епізоотологічні відомості свідчать про те, що атипова скрепі або не є заразною хворобою, або передача збудника відбувається неефективно і з доволі низькою швидкістю. Кількість уражених тварин в стадах овець є незначною. Однак лабораторні експерименти показали, що атипові пріони скрепі можуть передаватися перорально новонародженим ягнятам. Високочутливі тести виявили наявність цих пріонів в тканинах ЦНС і клубової кишки у деяких із цих ягнят за 12 місяців до появи клінічних ознак, а в окремих тварин згодом развинулись неврологічні симптоми. Загалом атипові пріони скрепі переважно виявляються в ЦНС. Високочутливі біоаналізи виявили наявність змінених пріонів в лімфоїдних тканинах, м'язах і периферійній нервовій системі експериментально інфікованих овець, хоча пріони не були виявлені в цих тканинах за допомогою стандартних методів, які використовуються для виявлення збудника скрепі (Onnasch et al., 2004; Orge et al., 2010; Mitchell et al., 2010).

Скрепі завжди закінчується летально після появи клінічних ознак. Класичний скрепі здебільшого реєструється у овець віком від 2 до 5 рр., а у тварин у віці до року ознаки хвороби виявляються нечасто. Відсоток тварин уражених скрепі в отарі чи стаді, варіює залежно від генотипу тварин, протиепізоотичних заходів та інших чинників. За відсутності заходів боротьби кількість інфікованих тварин з часом збільшується, а клінічні ознаки починають виявлятися у тварин більш молодшого віку. Щорічний рівень смертності може досягати 10-20 % у деяких сильно уражених отарах з високим відсотком генетично сприйнятливих овець, але часто він є нижчим. У деяких отарах чи стадах багато інфікованих тварин можуть бути забиті на м'ясо або вибракувані до появи клінічних ознак (Kittelberger et al., 2010).

Класичний скрепі є серйозною проблемою в деяких регіонах, у той час, як в інших регіонах відзначається незначна кількість випадків або їх відсутність. У США та ЄС запроваджені й реалізуються програми контролю/викорінення. У Європейському Союзі 17 країн повідомляли про розвиток класичного скрепі у овець у період з 2002 по 2012 рр., з середньою поширеністю - 0,087 %. За цей період поширеність хвороби знизилась у деяких країнах, але не зазнала значних змін в інших. У США поширеність скрепі знизилася з приблизно 0,5% у 2003 році до 0,015% станом на 2013 рік. У період роботи програми епіднагляду з 2002 по 2009 рік в ЄС було виявлено близько 3300 заражених скрепі кіз (порівняно з приблизно 15 000 голів заражених скрепі овець). Загальна поширеність інфекції склала 0,098% у восьми країнах ЄС, які повідомили про випадки козячого скрепі у 2002-2012 роках. Однак більшість цих випадків була зареєстрована в одній країні, а середня поширеність в решті семи країнах становила 0,02%. Спостереження за козами в США, спрямоване на певні популяції тварин, показало, що у 2007-2008 роках поширеність захворювання становила < 0,1 %. Скрепі у кіз зустрічається не так часто, як у овець; однак програми активного епізоотичного нагляду показали, що в деяких районах може бути значна кількість інфікованих кіз (Fragkiadaki et al., 2011; Acutis etal., 2012).

Вівці та кози з атиповим скрепі, як правило, старші за віком, ніж ці ж види тварин за класичного перебігу цього захворювання. Хоча повідомлялося про зараження тварин різного віку старших за 18 місяців (нижня вікова межа для тестування в ЄС), кілька досліджень показали, що більше половини всіх інфікованих тварин були старшими 5 років, а в одному з досліджень було показано, що поширеність захворювання збільшується з віком. Як правило, у кожному стаді або отарі інфікується тільки одна тварина, хоча іноді повідомляється про декілька випадків захворювання у великих групах тварин. Атиповий перебіг скрепі, ймовірно, переважно реєструється у овець частіше ніж у кіз. У 2009 р. в одному із оглядів повідомлялося, що в ЄС було виявлено 908 інфікованих овець та 33 інфікованих кози, уражених атиповою формою скрепі. Поширеність цього захворювання у різних країнах відносно однорідна, що відповідає збуднику, адже хвороба може виникати спонтанно. У ряді європейських країн поширеність атипового скрепі коливалася від < 0,1 % до 1,4 % серед здорових тварин, забитих на м'ясо, і від 0,1 % до 2,5 % серед загиблого поголів'я. Дослідження й спостереження при забої худоби в ЄС показали, що середня поширеність захворювання становить 0,06 %. Деякі експрес-тести, які використовуються під час нагляду за забоєм, не дозволяють легко виявити атиповий перебіг скрепі, тому в деяких країнах відсоток тварин уражених цим збудником є дещо більшим (Seuberlich et al., 2007; Konold et al., 2013).

У овець, генетично стійких до скрепі, після зараження може або не спостерігатися жодних клінічних ознак інфекції, або клінічні ознаки виявляються після більш тривалого інкубаційного періоду, значно тривалішого ніж у сприйнятливих тварин. Генотип також впливає на передачу інфекції. Генетично стійкий до хвороби плід пригнічує появу пріонів у плаценті інфікованої, сприйнятливої до скрепі матки (за винятком випадків, коли стійкий плід розвивається в тому ж розі матки, що й сприйнятливий плід). Розведення таких овець із використанням стійкого барана може зменшити кількість виділених у навколишнє середовище пріонів під час окоту. В плаценті овець із стійкими генотипами пріони не реплікуються незважаючи на генотип плоду (Schneider et al., 2015).

Поліморфізми у гені PrP в кодонах 136, 154 і 171 відіграють основну роль у стійкості до класичного скрепі, хоча інші кодони PrP та інші гени також мають певний вплив (для атипового скрепі овець характерні кодони 141, 154 і 171). У кодоні 136 аланін (A) пов'язаний зі стійкістю, а валін (У) - зі сприйнятливістю до деяких штамів скрепі. Вівці з гістидином (H) в кодоні 154 відносно стійкі до класичного скрепі, з більш тривалим життям після появи клінічних ознак і більш тривалим періодом інкубації, в той час як вівці з аргініном (R) більш сприйнятливі. Аргінін (R) у кодоні 171 пов'язаний зі стійкістю, у той час як глутамін (Q) та гістидин (H) були пов'язані зі сприйнятливістю. Вплив деяких незвичайних амінокислот у кодонах 136, 154 або і7і невідомий. Однак лізин (K) у кодоні 171, як виявилося, подовжує інкубаційний період у овець породи Барбадоська блекбелі. Відносна частота стійких генотипів може відрізнятися в різноманітних пород овець, і це, як вважають, дуже впливає на загальну сприйнятливість породи до класичного скрепі.

П'ять найбільш поширених алелів PrP у овець - A136R154R171 (скорочено ARR), ARQ, AHQ, ARH та VRQ. Вівці з генотипом ARR/ARR мають високу стійкість до класичного скрепі (випадки захворювання реєструють нечасто); гомозиготні або гетерозиготні AHQ і гетерозиготні тварини ARR зазвичай мають незначну сприйнятливість; а VRQ/VRQ, ARQ/VRQ та ARQ/ARQ вівці, як очікується, будуть найбільш сприйнятливими. Деякі країни використовують усі три кодони для класифікації овець як сприйнятливих чи стійких, а в програмах викорінення у США беруться до уваги кодони 136 і 171.

Стійкість до скрепі у кіз ще не до кінця вивчена, проте було виявлено низку поліморфізмів, які мають вплив на стійкість. Деякі алелі, очевидно пов'язані зі стійкістю, включають серин (S) або аспаргінову кислоту (D) замість аспарагіну (N) у кодоні 146; гістидин (H) замість аргініну (R) у кодоні 154; глутамін (Q), а не аргінін (R) у кодоні 211; та глутамін (Q) а не лізин (К) у кодоні 222. K222, який, ймовірно, забезпечує сильну (але не абсолютну) стійкість до класичного скрепі, а також пов'язаний зі стійкістю до BSE, був запропонований як можлива мішень для селекції в цьому напрямі серед кіз. Деякі дослідження також припускають, що поліморфізм в кодонах 127, 142, 143 і 145 можуть впливати на сприйнятливість, хоча інші дослідження виявили незначний ефект або відсутність останньої для деяких з цих кодонів. Вплив генотипу тварини може різнитися між популяціями кіз і штамами скрепі, а вплив комбінованих генотипів поки що не визначено (Sofianidis et al., 2008; Kanata etal., 2014; Greenlee, 2019).

Атиповий перебіг скрепі/Мог98 часто виникає у овець, генетично стійких до класичного скрепі. Генотипи, які часто зустрічаються у інфікованих овець, включають AHQ, ARR, ARH і ARQ. Тварини з генотипом VRQ, які дуже сприйнятливі до класичного скрепі, ймовірно відносно стійкі до атипового скрепі. Гістидин (H) у кодоні 154 гена PrP був пов'язаний з підвищеною сприйнятливістю до атипового скрепі як у овець, так і у кіз. Повідомляється, що вівці з генотипом ARQ, що мають залишок фенілаланіну (F) у кодоні 141 (AF141RQ), більш сприйнятливі до атипового скрепі, ніж вівці ARQ з лейцином (L) у цій позиції. Також повідомлялося, що атиповий скрепі здебільшого зустрічається у генотипів ARR і ARQ з лейцином у позиції 141 (AL141RQ) (G?tte et al., 2011; Hautaniemi et al., 2012).

Отже, за природних умов скрепі можуть уражуватись вівці, кози та муфлони. За експериментального зараження чутливими є мавпи, котячі, норки, хом'яки, миші та щурі. До збудника скрепі сприйнятливі лабораторні тварини: хом'яки, миші та щури (Verbytskyi P.I., 2005; EFSA, 2005, 2014; Dassanayake R.P. et al., 2016). Джерелами збудника інфекції є хворі тварини, завезені із неблагополучних щодо скрепі стад овець і кіз. Пріон передається здоровим тваринам за сумісного утримання з хворими аліментарним шляхом, а також контактним шляхом через слизові оболонки. У більшості випадків інфікується молодняк під час пологів або відразу після них. Водночас інфекційний пріон потрапляє у навколишнє середовище, що може призвести до зараження інших ягнят і дорослих тварин. Збудник скрепі може передаватися горизонтальним шляхом від вівці до вівці. Ятрогенна передача є можливою у разі введення вакцин, для виготовлення яких використовували мозок хворих овець. Є повідомлення, що інфікування може відбуватись через кліщів, які паразитують на хворих тваринах. Вертикальний шлях передачі є основним у епізоотичному процесі за скрепі. У хворих вівцематок високий вміст пріонного білка встановлено у родових шляхах, амніотичній рідині, плаценті. Після пологів ягнята можуть інфікуватися від вівцематок через слизові оболонки. Збудник може передаватися через ушкоджену шкіру, на пасовищах та в умовах тваринницьких приміщень (Lacrouxetal., 2008; Seuberlich etal., 2007; Konold etal., 2013).

Більшість досліджень на тваринних моделях та системах in vitro показують, що ризик для людей незначний або взагалі відсутній; однак кілька авторів висловлювали припущення про зоонозний потенціал скрепі на основі демонстрації захворювання після внутрішньомозкової інокуляції у деяких гуманізованих трансгенних мишей і нелюдиноподібних приматів. Одна група повідомила, що гуманізовані миші не були сприйнятливі до атипових пріонів скрепі після внутрішньомозкового зараження (Bannach et al., 2012; Wadsworth et al., 2013; Cassard et al., 2014). Група дослідників працюючи з макаками Cynomolgus продемонстрували сприйнятливість до зараження з використанням природного ізоляту (Comoy et al., 2015). Після цього дослідники заявили, що питання дійсно потребує додаткової оцінки ризиків (Requena et al., 2016).

Патогенез природної інфекції скрепі має 3 окремі фази: інвазія GALT, лімфатична інвазія, дисемінація й нейроінвазія. Після потрапляння в організм сприйнятливої тварини пероральним шляхом PrP50 долає кордон слизової оболонки мигдаликів, дистальну частину голодної кишки і клубову кишку. В тонкому кишечнику PrP50 накопичується в пейєрових бляшках (Andr?oletti et al., 2000), а М-клітини всередині пейєрових бляшок є важливими “воротами” для PrP50 (Donaldson et al., 2012). Переміщенню пріонів із М-клітин сприяють звичайні дендритні клітини, які експресують хемокіновий рецептор CXCR5. Присутність пріонів у пейєрових бляшках є необхідною умовою для розвитку захворювання (Prinz et al., 2003). Початкова реплікація PrP50 відбувається в FDC (follicular dendritic cell), які експресують PrPC. Результати експериментальних досліджень показують, що сприйнятливість до скрепі помітно знижується у тварин з дефіцитом FDC, однак є незалежні від FDC шляхи нейроінвазії PrP50 (Mabbott and Bruce, 2002; Mohan et al., 2004).

Під час інкубаційного періоду скрепі PrP50 поширюється по всій лімфоїдній системі (Ryder et al., 2009; Cassard et al., 2014). Аферентний дренаж лімфи призводить до поширення PrP50 від піднебінних мигдаликів і пейєрових бляшок до медіальних заглоткових і мезентеріальних лімфатичних вузлів відповідно. Менш зрозуміло, як PrP5 накопичується в інших органах, таких як селезінка, які не отримують аферентного лімфатичного дренажу, але гематогенне поширення є ймовірним. Поширення PrP5c гематогенним шляхом підтверджується спостереженнями ранньої нейроінвазії в навколошлуночкові органи, які не мають гематоенцефалітного бар'єру (Sis? et al., 2009). Також PrP50 був виявлений у крові інфікованих овець (Bannach et al., 2012).

ENS (enteri0 nervous system) є початковим місцем нейроінвазії PrP50. Нейрони в EN5 можуть інфікуватися PrP50 за допомогою кількох механізмів. Одним з місць реплікації є підслизові тонкі нервові волокна які знаходяться в безпосередній близькості від епітелію слизової оболонки та молочних залоз (Jeffrey et al., 2006). Крім того, PrP50 може потрапляти в EN5 шляхом активного транспортування клітин або дренажу з пейєрових бляшок. Цей механізм також підтверджується дослідженнями переважного накопичення PrP50 у EN5, які прилягають до пейєрових бляшок (Beekes and McBride, 2000). Після того, як PrP50 потрапляє в EN5, він рухається ретроградно вздовж еферентних аксонів парасимпатичних і симпатичних нейронів до довгастого мозку і грудного відділу спинного мозку, відповідно.

Встановлено, що у тварин, які заразились природним шляхом, PrP50 не стимулюється гуморальна імунна відповідь, оскільки амінокислотна послідовність пріонного білка є ідентичною до послідовності PrPC (Gr?goire et al., 2005; Zabel and Avery, 2015). Оскільки 7-клітини переробляють антиген як лінійні епітопи, вони не можуть розрізнити пептидні послідовності PrP50 та PrPC; отже, антигенпрезентуючі клітини позбавлені необхідних 7-клітинних стимулювальних сигналів, необхідних для отримання надійної гуморальної відповіді. Компоненти системи комплементу взаємодіють з PrP50, а комплекси, що атакують мембрану, локалізуються в мозковій тканині та сприяють нейродегенерації у інфікованих скрепі тварин (Mabbott et al., 2001). Крім того, ендоцитоз, зумовлений комплементом, може сприяти переміщенню PrP50 до лімфоїдних тканин через дендритні клітини, що експресують рецептор комплементу - CD35 (Klein et al., 2001).

Важливо зазначити, що сучасне розуміння патогенезу класичного скрепі походить з експериментальних моделей, які передбачають використання овець, генетично сприйнятливих до цього захворювання. Експериментальні спостереження показують, що вівці з генотипами, які менш чутливі до скрепі, мають різну сприйнятливість до інвазії PrP50 до лімфатичної системи тварини (Ersdal et al., 2005; Greenlee et al., 2014), що також, ймовірно, впливає на патогенез захворювання.

Отже, пріони скрепі переважно локалізуються в ЦНС овець, але їх також виявляють у багатьох тканинах поза ЦНС, включаючи периферійну нервову систему, лімфоїдні тканини, тканини плаценти, слинні залози, наднирники та нирки; и нерви або сенсорні структури (м'язових волокнах) скелетних м'язів; нечасто щбдника також знаходять у різних інших органах, тканинах та екскретах (кров, молоко, молозиво). Наявність пріонів поза ЦНС, може залежати від таких факторів, як стійкість тварини до скрепі (наприклад, її генотип), стадії захворювання та, можливо, доза пріонів. У деяких тварин накопичення пріонів за межами ЦНС може бути незначним або взагалі відсутнім.

Обмежена кількість досліджень на козах дозволила виявити пріон скрепі в ЦНС, сітківці ока, периферійній нервовій системі, наднирниках, слинних залозах, нирках, м'язах, підшлунковій залозі, печінці та різних лімфоїдних тканинах, включно з селезінкою, лімфатичними вузлами, асоційованими з кишечником лімфоїдних тканинах, мигдаликах та інших лімфоїдних тканинах. Пріони виявляють в лімфоїдних тканинах як у безсимптомно, так і клінічно хворих кіз. У слизовій оболонці носа (переважно нервова тканина) також виявлено незначну кількість пріонів (Andr?oletti et al., 2000; Garza etal., 2014).

Клінічні ознаки і перебіг. Інкубаційний період при класичному скрепі у переважної більшості тварин становить 2-7 років, а пік захворюваності припадає на 2-5-річний вік. У тварин віком до одного року скрепі з проявом клінічних ознак реєструють спорадично.

Інкубаційний період для атипового скрепі невизначений, але хвороба зазвичай спостерігається у більш старших тварин, ніж за класичного скрепі. Однак у лабораторних умовах після перорального експериментального зараження новонароджених ягнят, в деяких із них у віці до 2 років проявились неврологічні ознаки.

Перебіг класичного скрепі. Ознаки класичного скрепі можуть бути різноманітними у овець. На ці прояви можуть впливати такі фактори, як сприйнятливість тварин та штам пріону. Перші клінічні ознаки захворювання зазвичай поведінкові. Уражені вівці, як правило, стоять окремо від отари, часто ведуть за собою стадо, коли овець заганяють. Інші поширені ознаки включають підвищену чутливість до подразників, фіксований погляд, атаксію та/або високе підняття кінцівок під час ходи або незвичайну ходу стрибками. У тварин також може розвинутися тремтіння (особливо голови та шиї), хворі скреготять зубами, ходять з опущеною головою, горбатяться, приймають позу “спостерігача за зірками”, порушується реакція на загрозу. Деякі тварини можуть несподівано впасти, коли їх піддають будь-яким обробкам лікарі ветеринарної медицини. Зав'язування очей може спричинити порушення координації, втрату рівноваги або кружляння у тварини, однак такі тварини здатні компенсувати неврологічний дефіцит, коли вони бачать. Погіршення зору також можливе, хоча нечасто. У багатьох овець виникає сильний свербіж, вони можуть терти, шкребти або жувати ці ділянки. У тварин, що страждають на свербіж, розчісування спинки або тиск на основу хвоста може спричинити характерну реакцію погризання або ритмічні рухи голови та тіла (тест визначення рефлекторної реакції на подряпини). На ранніх стадіях зазвичай спостерігається пригнічення, а згодом може спостерігатися значна втрата маси тіла або схуднення. Шерсть стає сухою і ламкою. Споживання води та сечовипускання також можуть змінитися, деякі вівці часто п'ють незначну кількість води. Більшість тварин гине через декілька тижнів або місяців після появи клінічних ознак.

Окремі кози мають неврологічні та поведінкові ознаки, подібні до таких у овець. Однак свербіж, реєструється не так часто як в овець; якщо він виникає, то зазвичай менш інтенсивний і часто локалізується на хвості або холці. Кози, в яких проявляються ознаки свербежу можуть кусати уражені ділянки тіла, але не труться об огорожі або інші предмети, і тест рефлекторної реакції на подряпини часто негативний. Повідомляється, про те що таких кіз часто тяжко доїти. Є також повідомлення про випадки, коли у тварин спостерігались лише неспецифічні ознаки (наприклад, млявість, втрата маси тіла та передчасне припинення лактації). Як і у овець, хвороба прогресує і є смертельною, а смерть зазвичай настає через декілька місяців (Corbi?re et al., 2013; Curcio et al., 2016).

Перебіг атипового скрепі. Порушення координації та атаксія є найпомітнішими клінічними ознаками у овець з атиповою/Мог98 скрепі. Свербіж виявляється мінімальним або нечастим, хоча його спостерігали у деяких тварин. В окремих випадках повідомлялося про відсутність координації тіла у просторі, занепокоєння, тремтіння, аномальні реакції на загрозу або пригнічений психічний стан. В інших випадках про такі ознаки не повідомлялося. Деякі випадки атипової форми скрепі були виявлені під час рутинного спостереження у начебто здорових стад або стад під час забою (Acutis et al., 2012; Konold et al., 2016). Відмінності класичної й атипової форми скрепі наведені в таблиці 1.

За класичної або атипової форми скрепі відсутні характерні грубі ушкодження, хоча можуть реєструватись неспецифічні зміни, такі як виснаження, а також ураження шкіри або шерсті внаслідок свербежу.

Гістопатологічні ураження за скрепі зазвичай (хоча і не завжди) двобічно-симетричні. Характерними ураженнями за класичного скрепі є незапальні губчасті зміни з вакуолізацією нейронів у ЦНС. Астроцитоз може спостерігатися більшою чи меншою мірою, а у деяких тварин можуть виникати амілоїдні бляшки. Ураження зазвичай присутні в стовбурі мозку тварин за класичної форми скрепі, хоча вони не обмежуються цією локалізацією. Навпаки, тварини за атипової/Мо/98 форми скрепі, як правило, мають мінімальні або зовсім не губчасті ураження стовбура мозку, хоча деякі тварини можуть мати ураження більш ростральних відділів ЦНС, таких як кора мозочка, кора головного мозку та базальні ганглії (Le Dur et al., 2005; Benestad et al., 2008; Colussi et al., 2008).