Створення пілотованих (пілотових) космічних станцій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Створення пілотованих (пілотових) космічних станцій

План

1. Пілотовані космічні станції першого покоління

2. Пілотовані космічні станції другого покоління

3. Пілотована космічна станція третього покоління

4. Пілотовані станції четвертого покоління

Список використаної літератури

1. Пілотовані космічні станції першого покоління

Пілотовані станції першого покоління відрізнялися вкрай низьким терміном використання через наявність всього одного стикувального вузла.

Перша навколоземна космічна станція (НКС) “Салют” (ДОС-1 або № 121) була відправлена на Байконур у лютому 1971 р. Вона була виведена на орбіту ракетою-носієм “Протон-К” 19 квітня 1971 р. і закінчила свою роботу 11 жовтня 1971 р., пробувши на орбіті 175 (179,93 днів) доби. Перигей орбіти складав 180 км, апогей - 214 км, нахилення - 51,4 (Зі станцією пов'язані польоти КК “Союз-10” (командир-полковник В.А. Шаталов, борт-інженер А.С. Єлисєєв і інженер-випробувач Н.Н. Рукавишников) і “Союз-11” (командир Г.Д. Добровольский, борт-інженер В.Н. Волков і інженер-випробувач В.І. Пацаєв). Перехід до запущеного 23 липня 1971 р. “Союзу-10” виявилося не зовсім вдалим - стикування відбулася, але через ушкодження стикувального агрегату герметичного з'єднання не утворилося, перехід на станцію не був проведений, і після 5 годин 30 хвилин польоту в зчіпці (“Салют”-“Союз-10” масою 26 т.) були проведені відстиковка і посадка “Союзу-10” 25 квітня 1971 р. КК “Союз-11” був запущений 6 червня 1971 р. у 7.55 московського часу, а 7 червня в 10.00 було здійснене його успішне стикування з “Салютом”. 22 доби екіпаж успішно працював, 30 червня була зроблена відстиковка, але при посадці відбулася розгерметизація апарату, який опускався, у верхніх шарах атмосфери і космонавти загинули. 16 жовтня Центр Управління Польотами ЦУП дав ДОС команду на входження в щільні шари атмосфери, де станція згоріла і її уламки упали в Тихий океан.

Друга НКС (ДОС-2 або № 122) масою 18 т. була запущена в космос ракетою-носієм “Протон-К” 29 липня 1972 р., але на орбіту не вийшла через відмовлення 2-й ступені на 162-й секунді.

Через цю невдачу ДОС-2 31 грудня 1972 р. Л.І. Брежнєв особисто вибрав ОПС-1 для запуску за назвою “Салют-2”. Третя ОКС “Салют-2” (ОПС-1 або № 101) масою 18,5 т. була виведена на орбіту ракетою-носієм “Протон-К” 3 квітня 1973 р. з космодрому Байконур. Перигей орбіти складав 216 км., апогей - 248 км., нахилення - 51,6. (На 13-у добу відбулася розгерметизація відсіків ОПС, 25 квітня перестала надходити телеметрична інформація і станція закінчила свою роботу 29-28 (?) квітня (травня?) 1973 р. у результаті природного гальмування у верхніх шарах атмосфери, пробувши на орбіті 26 (варіант - 54,62 дня) доби. ТАСС 28 квітня оголосило, що “програма польоту завершена” (не сказавши “успішно”) і 28 квітня упала в океан біля Австралії. Аналіз причин аварії дозволив припустити неякісну роботу рухової установки, що привело до прогоряння корпуса станції. Для роботи на станції готувався екіпаж Поповича й Артюхіна. Капсули для повернення на борті ОПС не було.

Четверта ОКС, названа в СРСР “Космос-557”, а в США - “Салют-3А” (ДОС-3;) масою 19,4 т. була виведена на орбіту ракетою-носієм “Протон-К” 11 травня 1973 р. Цей запуск був викликаний бажанням обігнати запуск американської ОКС “Скайлеб”, запущеної 3-ма днями пізніше. Перигей орбіти складав 206 км, апогей - 225 км, нахилення - 51,6. Контроль над станцією був відразу загублений. Зробивши кілька витків, ОКС 22 травня (проробивши 10,98 днів) закінчила свою роботу. Перехід Леонова і Кубасова на станцію не відбувся.

П'ята НКС “Салют-3” (ОПС-2 чи №102) масою 18,5 т. була виведена на орбіту ракетою-носієм “Протон” 25 червня 1974 р. Перигей орбіти складав 213 км., апогей - 253 км., нахилення 51,6. (Станція закінчила свою роботу 25 січня 1975 р., пробувши на орбіті 213 (90 днів) доби і забезпечивши пілотований політ 13 діб. 1-й екіпаж (командир, полковник П.Р. Попович і борт-інженер, підполковник Ю.П. Артюхін) на станцію доставив КК “Союз-14” 4 липня 1974 р. За 15 діб вони виконали всю програму. 2-й екіпаж (підполковник Геннадій Сарафанів і підполковник-інженер Лев Дьомін) стартував на КК “Союз-15”, повинен був пристикуватися 27 серпня 1974 р., але через несправність у системі зближення і стикування “Голка” стикування було скасовано, і екіпаж приземлився. 23 вересня капсула повернення доставила на Землю фотоплівки й інші матеріали, а ОПС по команді Цупа була спущена з орбіти 24 січня 1975 р. На зміну ще було запущено НКС “Салют-3”, яка була виведена на орбіту ракетою-носієм “Протон-К” шоста ОКС “Салют-4” (ДОС-4 чи №124) 26 грудня 1974 р. Перигей орбіти складав 212 км, апогей - 251 км, нахилення - 51,6. (Станція закінчила свою роботу 3 лютого 1977 р., пробувши на орбіті 774 (768,82 днів) доби і забезпечивши пілотований політ 88 доби. Екіпаж на станцію доставив КК “Союз-17”. Поле закінчився 2 лютого 1977 р.

Сьома ОКС “Салют-5” (ОПС-3 чи №103) масою 19 т. була виведена на орбіту ракетою-носієм “Протон” 22 червня 1976 р. і закінчила свою роботу 8 серпня 1977 р., пробувши на орбіті 441 доби. Екіпаж на станцію 6 липня 1976 р. доставив КК “Союз-21” (полковник Б. Волинов і підполковник В. Жолобов). Стикування було проведено вручну. 62 доби космонавти знаходилися на станції. 22 лютого 1977 р. капсула, що повертається, була посаджена на Землю. 11 грудня 1993 р. вона була, до речі, продана на аукціоні Сотби. Політ, що планувався, КК “Союз-25” не удався.

2. Пілотовані космічні станції другого покоління

Пілотовані станції другого покоління відрізнялися наявністю двох стикувальних вузлів, що значно збільшувало тривалість їх перебування на орбіті завдяки можливості одночасного стикування зі станцією двох КК. ДОС-5 розроблялася під індексом 17КС. Ці станції мали довжину 14,4 м., максимальний діаметр (одного з відсіків) - 4,2 м., обсяг відсіків - 90 куб. м., масу 19,824 т., корисним навантаженням 1,5 т., паливом 1,2 т. Сонячні панелі розмахом 17 м. і площею 60 кв. м. забезпечували електроенергію в середньому 2 квт. Корекції вироблялися двигуном тягою 400 кгс. Паливо замінили на використовувалося на “Алмазах” N2ПРО4/UDMH, що дозволило збільшити час роботи двигуна до 305 секунд. Швидкість телеметрії була значно підвищена.

Восьма ОКС “Салют-6” (ДОС-5 чи №125) була виведена на орбіту ракетою-носієм “До” 29 вересня 1977 р. Перигей орбіти складав 188 км., апогей - 237 км., нахилення - 51,6. Станція закінчила свою роботу 29 липня 1982 р., пробувши на орбіті 1 763,71 доби і забезпечивши кілька пілотованих польотів загальною тривалістю 617 доби. Перший екіпаж на станцію доставив КК “Союз-26”. 22 січня 1978 р. зі станцією зістикувався перший вантажний КА “Прогрес-1”.

На зміну ще літав ОКС “Салют-6” 19 квітня 1982 р.була виведена на орбіту ракетою-носієм “До” дев'ята ОКС “Салют-7” (ДОС-6 чи ДОС-5-2 чи №126) масою 18,9 т. Перигей орбіти складав 279 км., апогей - 284 км., нахилення - 51,6. Станція закінчила свою роботу 7 лютого 1991 р. у 4 години за московським часом, пробувши на орбіті 3 215,34 днів (8 років і 10 місяців) і забезпечивши кілька пілотованих польотів загальною тривалістю 1 075 доби. Перший екіпаж на станцію доставив КК “Союз Т-5”.

3. Пілотована космічна станція третього покоління

Автоматичні космічні станції першого і другого покоління АКС “Алмаз”

Космічні радіолокаційні комплекси розроблялися в КБ В.Н. Челомея на базі ОПС “Алмаз”. Ці АКС 11Ф668 з бортовим радіолокатором під кодовою назвою “До” минулому розроблені Нпомаш. Маса АКС складала 18,55 т.

Одинадцята орбітальна станція (перша АКС) “Алмаз” була доставлена на Байконур у липні 1981 р., але в грудні міністр оборони Д.Ф. Устинов заборонив запуск і розпорядився припинити всі роботи в даній області.

Після смерті в грудні 1984 р. Устинова і Челомея новому генеральному конструктору НПОМАШ Г. Єфремову в 1985 р. вдалося обґрунтувати необхідність проведення робіт зі створення автоматичних станцій зондування Землі.

Дванадцята орбітальна станція (друга АКС) “Алмаз-Т(-К)” під серійним № 303 пройшла всі передстартові іспити на Байконуру в другій половині 1986 р., але при запуску загинула при вибуху її ракетоносія “Протон” 29 листопада 1986 р.

Чотирнадцята орбітальна станція (четверта АКС, резервний апарат) “Алмаз-Т” була виведена на орбіту ракетою-носієм “Протон” 25 липня 1987 р. за назвою “Космос-1870”, і 734 дня працювала на орбіті з перигеєм у 263 км., апогеєм у 278 км., і нахиленням 71,9. Це час роботи був забезпечений 1 350 кг. бортового запасу палива (нессиметричного диметилгідразину і чотирьохокису азоту); корекції орбіти проводилися кожні 10-12 днів. Станція була оснащена всепогодної РЛС із синтезованою апертурою (яка працювала на частоті 3 Ггц (=10 см) з потужністю імпульсу 190 квт), що зробила кілька тисяч знімків з не дуже високим розрішенням 25-30 м. (роздільна здатність аналогічної американської системи “Лакросс” складала 1-3 м.). АКС була призначена для вирішення оборонних задач і при бічному огляді охоплювала територію до 78^о широти. Правда, РЛС працювала усього по 10 хв. За виток, причому тільки 20% інформації записувалося. АКС працювала до 29 липня 1989 р.

П'ятнадцята орбітальна станція (п'ята АКС, предексплуатаційна) “Алмаз-1” була виведена на орбіту носієм-ракетою-носієм “Протон” 31 березня 1991 р. Перигей орбіти складав 337 км., апогей - 351 км., нахилення - 72,7(. Станція була оснащена новим всепогодної РЛК високого розрішення “Екор-А” із РЛС бічного огляду з дозволом 10-15 м. і радіометричною системою “Омега СК” з дозволом 10-30 км. у різних діапазонах частот. Смуга огляду складала 600 км. АКС була призначена для рішення оборонних задач, але налагодження комерційного поширення за рубежем його радіолокаційних знімків указує на поступове відмовлення від розвідувального застосування системи. Ретрансляція на Землю здійснювалася безпосередньо і через 2 геостаціонарних супутника. АКС працювала до 17 жовтня 1992 р.

Шістнадцята орбітальна станція (шоста АКС) “Алмаз-1В” оснащена 3-х діапазонної РЛС для комплексного зондування Землі зі здатністю, що дозволяє, 5-7 метрів, і датчиками оптичного й інфрачервоного спостереження з дозволом до 2,5 метрів у денний час. АКС призначена для рішення оборонних задач.

4. Пілотовані станції четвертого покоління

Інформація про навколообрітну станцію “Мир-2” з'являлася в пресі дуже суперечлива. Відомо кілька можливих варіантів як дизайну, так і концепції “Мир-2”. На 38-м конгресі ИАФ у Монреале в 1987 р. був продемонстрований проект “Мир-2”. ББ сімнадцятої ОКС “Мир-2” передбачалося вивести на орбіту носієм-ракетою-носієм “Протон” у 1996 р. і зібрати всю станцію в 1996-2000 р. ББ виготовлявся на ЗиХе, у КБ “Салют” і НПО “Енергія”. Передбачалося, що після виведення його на орбіту повинна була відбутися його стикування з ОС “Мир”. Потім передбачалося за допомогою маніпулятора МТКК “Буран” перестикувати на “Мир-2” 2-3 модулі зі станції “Мир”, після чого декількома ТК “Прогресс-М” утопити інші модулі “Мир” в океані. Для монтажу “Мир-2” передбачалося зробити близько 30 виходів у космос. Екіпаж станції передбачався в 9 чоловік, а нахилення орбіти - 65.

У складі станції передбачалися наступні модулі:

1. базовий блок ББ. У статті головного ведучого конструктора КБ “Салют” Ю.П. Корнілова з'явилося деяке представлення по ОКС “Мир-2” у представленні 1981 р.: головною задачею запуску “Полюса” (див. вище матеріал про АКС “Скіф-дм”) “... стала перевірка принципів створення космічного апарата 100-тонного класу, виведеного РН “Енергія” (тобто з асиметричним розташуванням), адже надалі передбачалася розробка нової довгострокової орбітальної станції “Мир-2” з використанням таких модулів”. Таким чином, є всі підстави припускати, що в одному з проектів центральним блоком “Мир-2” повинна була стати 100-тонна конструкція;

2. перший додатковий службовий;

3. другий додатковий службовий;

4. службовий;

5. біотехнологічний;

6. перший дослідницький;

7. другий дослідницький;

8. технологічний;

9. модуль для ІПРЗ.

10. ферма - консоль з перетином 3х3 або 5х5 метрів.

На ній повинні були установити рухові установки, сонячні батареї, радіатори і концентратори, наукову апаратуру. Цю ферму передбачалося запустити РН “Енергія”.

Сонячні концентратори являли собою параболічні чаші, спрямовані постійно на Сонце. У випадку відсутності джерела світла в поле зору цього пристрою, підключався свого роду акумулятор, який заповнював втрати.

Запуск окремих компонентів ОКС “Мир-2” передбачалося робити за допомогою РН “Протон” і МТТК “Буран”. На перших етапах створення ОКС передбачалося використовувати КК “Союз-тм” і “Прогресс-М”.

Проект “Мир-2” був припинений через фінансових труднощів. Глава РКА Юрій Коптівши і глава корпорації “Енергія” Юрій Семенов запропонували новий і цілком змінений варіант ОКС “Мир-2”. Він одержав умовну назву “Мир-1.5”. Цей проект був запропонований для участі в проекті МОКС - пілотованої станції четвертого покоління “Альфа”.

Список використаної літератури

космічний радіолокаційний зондування

5. Семенов Ю.П. Ракетно-космічна корпорація “Енергія” імені С.П. Корольова. 1946-1996. М., 1995.

6. Тарасенко М.В. Військові аспекти радянської космонавтики. М., 1992.

7. Катастрофа “Союзу-11”. // Вісник Повітряного Флоту. 1996. № 6. С. 56-57.

8. Корнілов Ю.П. Невідомий “Полюс”. // Земля і Всесвіт. 1992. № 4. С. 18-23.

9. Петраков В. Від “Салюту” до “Альфи”. // Вісник Повітряного флоту. 1997. №1. С. 56-59.

10. Шишов В.С. Орбітальні станції: ідея і її втілення. // Земля і Всесвіт. 1993. № 3. С. 3-10.

Размещено на Allbest.ru