Окремі питання порушення справи в кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Окремі питання порушення справи в кримінальному процесі України

М.Є. Блудиліна

Порушення кримінальної справи є першою і початковою стадією кримінального процесу, з чим погоджуються багато науковців. Суть її полягає в тому, що компетентні органи повинні встановити наявність чи відсутність передбачених законом приводів і підстав для того, щоб прийняти рішення про порушення або відмову у порушення кримінальної справи. Стадія порушення кримінальної справи не зводиться тільки до відповідного процесуального акта -- постанови про її порушення чи відмову від нього. В цій стадії закладається особливий комплекс відносин, вона включає в себе систему процесуальних дій і правовідносин, зокрема прийняття, розгляд і перевірку заяв і повідомлень про злочин, вжиття заходів щодо відвернення і припинення злочинів, прийняття рішень про порушення кримінальної справи або про відмову в ній, прокурорський нагляд за законністю та обґрунтованістю вказаних дій, перевірку судом за скаргами заінтересованих осіб законності та обґрунтованості постанови прокурора, слідчого, органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи.

Варто навести думку М.П. Кузнєцова, який вважає що кримінальний процес починається не з моменту порушення кримінальної справи, а з моменту надходження до органів, правомочних порушити кримінальну справу, повідомлень, даних про вчинення чи підготовку злочину, тобто з часу появи приводу до порушення кримінальної справи. Саме з цього часу починається реагування на злочин у формі кримінально-процесуальної діяльності, коли держава висловлює обґрунтований ознаками злочину “правовий докір” за певні дії або бездіяльність, що мають ознаки злочину [10, 7].

Сама назва “порушити кримінальну справу” означає не почати її, а активізувати процес розслідування факту наявності злочинних дій чи бездіяльності.

Неоднозначними є погляди різних вчених на назву цієї стадії кримінального процесу.

Так, В.С. Зеленецький запропонував іменувати її “дослідчим кримінальним процесом”, обґрунтовуючи це тим, що сама назва стадії “порушення кримінальної справи” не повністю відображає її суть, вона є вузькою та однобічною, передає зміст лише одного з можливих рішень, коли на практиці можуть виноситись рішення і про відмову в порушенні кримінальної справи, і про направлення заяв та повідомлень за належністю [6, 102].

Багато уваги приділив вирішенню цього питання В.М. Тертишник, який зазначає, що стадію порушення кримінальної справи іноді іменують точніше стадією прийняття, перевірки і розгляду заяв та повідомлень про злочини, або дослідчим процесом, чи дослідчим провадженням, обґрунтовуючи це тим, що дана стадія може закінчуватись не тільки порушенням справи, а й протилежним рішенням -- постановою про відмову в порушенні справи. Він пропонує іменувати цю стадію поняттям, яке відповідає змісту і формі здійснюваної на цьому етапі процесуальної діяльності -- дізнанням. Він зазначає, що згідно з такою моделлю, дізнанням слід вважати діяльність з прийняття, перевірки і розгляду заяв і повідомлень про злочини, провадження протокольної форми досудової підготовки матеріалів та здійснення органом дізнання невідкладних слідчих дій по порушеній кримінальній справі [12, 407].

Іншої точку зору мають О.П. Кучинська та М.І. Гошовський, які вважають, що найбільш правильною назвою цієї стадії кримінального процесу є та, що записана у проекті КПК України, а саме: “Перевірка і вирішення заяв і повідомлень про злочин”. Адже в стадії порушення кримінальної справи така справа порушується не завжди. На цій стадії кримінального процесу перевіряються заяви й повідомлення про злочин [4, 63].

На думку О.Р Михайленка, провадження попереднього слідства у кримінальних справах відрізняється від розслідування злочинів, яке починається ще до винесення рішення про порушення кримінальної справи [11, 19].

Завданням кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК).

З аналізу даної норми випливає, що на слідчого, прокурора, суд, органи дізнання покладено функцію захисту від необґрунтованого обвинувачення. Але така функція захисту має характер опосередкований, оскільки фактично суб'єкти порушення кримінальної справи виступають на стороні обвинувачення. Завдання суду бути нейтральним щодо сторін кримінального процесу, тому виникає питання, чи відповідає ст. 2 КПК України та засадам судочинства така процесуальна дія як порушення кримінальної справи судом.

Наприклад, можливість багаторазового повернення кримінальної справи судом на додаткове розслідування замість винесення виправдувального вироку фактично ставить суд у завідомо обвинувальний стан, коли він впевнений у винності особи, але, на його думку, слід знайти цьому ще певні об'єктивні докази. Додаткове розслідування взагалі не має права на існування. Вирок у справі має бути або обвинувальним, або виправдувальним, це аксіома правосуддя. У демократичних країнах немає такого поняття, як повернення кримінальної справи на додаткове розслідування. Якщо хтось не згодний із вироком, то для цього існує можливість його оскарження по судовій вертикалі.

Ще 15 грудня 2005 р. Верховною Радою України прийнято у першому читанні проект Кримінально-процесуального кодексу України, поданий народними депутатами України В.Р. Мойсиком, О.М. Бандуркою, Ю.А. Кармазіним. В цьому проекті у ст. 11 записано, що “суд не є органом кримінального переслідування, не виступає на стороні обвинувачення або захисту. Суд створює умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав”, крім того, порушення справ не відноситься до конституційних функцій суду.

Суд при ухваленні рішень у справі не зв'язаний висновками органів досудового слідства. Судді при здійсненні правосуддя незалежні, керуються лише законом, власною правосвідомістю та внутрішнім переконанням.

Як справедливо зазначає В.М. Савицький, “в руках слідчого апарату сконцентрована могутня й грізна сила, що готова звалити на голову обвинуваченого (підозрюваного) цілий каскад достатньо могутніх примусових заходів. Ця сила в змозі увірватись у його житло, при звичайних умовах шановане недоторканістю, відкрити чужому погляду свято охоронювану таємницю поштових відправлень, відсторонити людину від звичайної роботи і продиктувати йому низку інших суворих обмежень, аж до позбавлення найвищого блага -- позбавлення свободи. І все це може бути пущене в хід швидко, негайно, а іноді, на жаль, -- з упередженою поспішністю” [цитується за 1, 108]. У зв'язку з цим, сторона захисту повинна мати гарантії, що суд є незалежним органом та не може стояти на боці обвинувачення. Функція обвинувачення здійснюється за визначеною законом процедурою та викликає функцію захисту з моменту порушення кримінальної справи.

Суб'єктами, які згідно з діючим законодавством правомочні вирішувати питання про порушення кримінальної справи, є органи дізнання, слідчий, прокурор, суд. Отже, хто може порушити кримінальну справу: міліція, податкова міліція, органи безпеки, командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ, митні органи, начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховально-трудових профілакторіїв, органи державного пожежного нагляду, органи державного кордону, капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні, слідчі, прокурор та суд.

Прокурор має право порушити кримінальну справу про будь-який злочин. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя [5], також Законами України “Про статус народного депутата”, “Про уповноваженого Верховної Ради з прав людини”, “Про рахункову палату” тощо встановлені обмеження щодо порушення кримінальної справи проти певної категорії осіб.

Військовий прокурор порушує кримінальні справи про злочини, підсудні військовим судам, слідчі -- керуючись правилами підслідності. При цьому слідчі прокуратури мають право порушити будьяку кримінальну справу, бо вони вправі розслідувати всякий злочин. Органи дізнання мають право порушити кримінальну справу у межах своєї компетенції, визначеної положеннями Кримінально-процесуального кодексу України.

Щодо суду, то суддя порушує кримінальні справи приватного обвинувачення, про злочини, обставини яких органи дізнання встановлюють у порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів або коли виявлено ознаки злочину при розгляді справи про адміністративне правопорушення (наприклад -- дрібне хуліганство).

Також суд або суддя при розгляді ним справи одноособово вправі порушити кримінальну справу по новому обвинуваченню чи щодо нової особи, якщо в ході судового розгляду кримінальної справи будуть встановлені підстави для цього або ж при розгляді цивільної справи встановить ознаки злочину.

Для того, щоб зрозуміти, чи доцільно доручати порушення кримінальної справи стільком суб'єктам обвинувачення потрібно зазначити що прокурор -- це посадова особа органів прокуратури, яка у межах своєї компетенції здійснює нагляд за точним застосуванням законів усіма відомствами, організаціями, установами, підприємствами, незалежно від форм власності, посадовими особами та громадянами. Прокурор виступає також представником державного обвинувачення у судовому розгляді, здійснює прокурорський нагляд тощо [2, 144]. Отже, ця посадова особа має достатньо досвіду, знань та компетенції, щоб бути єдиним суб'єктом порушення кримінальної справи.

Проте не всі поділяють таку думку. Наприклад, О. Крюков, начальник відділу Головного слідчого управління МВС України, зазначає, що “спроба у проекті КПК фактично підмінити слідчих, які займаються розслідуванням кримінальної справи і є самостійними в прийнятті процесуальних рішень, прокурорами, які здійснюють нагляд за розслідуванням, і фактично прирівняти їх до осіб, які здійснюють дізнання, не має підстав. За проектом нового КПК слідчий буде вправі лише збирати докази шляхом виконання окремих слідчих дій. Виносити постанову про притягнення особи як обвинуваченого і пред'явити їй обвинувачення слідчий не вправі... Пропозиція щодо введення нового порядку в частині позбавлення слідчого права порушувати кримінальні справи, притягувати винних осіб як обвинувачених та приймати у справах кінцеві рішення є неприйнятною” [9].

Ми ж підтримуємо позицію В.Г. Гончаренка, який вважає, що порушувати кримінальні справи (а, отже, і відкривати обвинувальний процес) має право безліч суб'єктів, та робить висновок, що необхідно законодавчо закріпити виключне право порушувати кримінальні справи за прокурором, на якому, єдиному, і буде лежати дуже тяжкий, але благородний тягар доказування вини певних осіб перед державою та суспільством [3, 7].

І дійсно, на даний час в Україні є 14 суб'єктів, які мають право порушувати кримінальну справу або відмовляти у її порушенні. Ясно, що такий важливий та відповідальний процесуальний документ повинен бути складений з додержанням всіх вказівок законодавства, на підставі ретельного дослідження ознак та обставин можливого злочину. На практиці ж прокурори за умови такого розмаїття суб'єктів порушення кримінальної справи фактично не здійснюють нагляд за додержанням законодавства, за правильним застосуванням правових норм, що призводить до прикрих помилок.

З позиції Л.М. Карнєєвої, задача слідчого полягає у тому щоб довести відповідність або невідповідність між неправомірною дією або бездіяльністю, яка мала місце, та ознаками певного складу злочину [7, 5]. Якщо ж він сам порушує кримінальну справу і її ж розслідує, то грубо зневажається принцип об'єктивності правосуддя.

Таким чином, можна зробити висновок, що виключне право порушувати кримінальні справи законодавчо потрібно закріпити за прокурором і ні в якому разі не допускати того, щоб суд приймав бік обвинувачення, навіть в перелічених у ст. 27 КПК випадках, оскільки саме з цього моменту фактично починається обвинувальний процес. Адже, як писав А.Ф. Коні, “у кожній дії поряд з питанням “що” слід здійснити, виникає питання “як” це здійснити” [8, 50].

Література

порушення кримінальний процесуальний злочин

1. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі: Навч.посібник. -- К.: Атака, 2003.

2. Головченко В.В., Ковальський В.С. Юридична термінологія: Довідник. -- К.: Юрінком Інтер, 1998.

3. Гончаренко В.Г. Onus probandi в контексті процесуальних функцій і етики спілкування // Вісник Академії Адвокатури України -- 2005. -- Вип. 4.

4. ГошовськийМ.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. -- К.: Юрінком Інтер, 1998.

5. Закон України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року № 2887-ХІІ з подальшими змінами та доповненнями // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2887-12.

6. Зеленецький В. С. Державне обвинувачення в системі кримінально-процесуальних стадій // Вісник Академії правових наук України. -- Харків, 1995. -- № 4.

7. Карнєєва Л.М. Привлечение в качестве обвиняемого: Методическое пособие. -- М., 1962.

8. Коні А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе //Т. 4.--М.,1967.

9. Крюков О. Проектом нового КПК пропонуються ...фальсифікації, або Ще раз до проекту нового КПК // Офіційний сайт Міністерства внутрішніх справ України http://mvsinfo.gov. ua/official/2007/10/051007_1.html

10. Кузнєцов Н.П. Доказывание в стадии возбуждения уголовного дела. -- Воронеж, 1983.

11. Михайленко А.Р. Проблемы обеспечения законности на предварительном следствии в советском уголовном процессе. Теория и практика: Автореф... дис. д-ра юр. наук. -- К., 1989.

12. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. -- К.: А.С.К., 2005.

Размещено на Allbest.ru