Формування архівної галузі в державі Ізраїль

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФОРМУВАННЯ АРХІВНОЇ ГАЛУЗІ В ДЕРЖАВІ ІЗРАЇЛЬ

Левченко Лариса Леонідівна - доктор історичних наук, директор Державного архіву Миколаївської області

Розглянуто тему функціонування єврейських архівів від часів першої державності до 1948 р., у діаспорі та в Ерец-Ізраель, а також формування архівної галузі в державі Ізраїль.

Ключові слова: історія єврейських архівів; архіви в державі Ізраїль.

Історія єврейських архівів є показовою з точки зору того, як людство усвідомлювало цінність архівів, потреби їх заснування та підтримання належного функціонування на різних етапах історії. Разом з тим вона має особливості, як і єврейська історія, визначальними чинниками якої є тривалий період відсутності державності, розсіювання народу в діаспорі, фізичне знищення під час Голокосту, специфіка іудаїзму, закріплені Талмудом національні традиції. Фактично до початку ХХ ст. спеціалізованих архівних закладів для зберігання документів єврейських общин, організацій, видатних осіб не існувало. Документи, що стосувалися євреїв і створювалися у діяльності державних органів та інших інституцій країн діаспори, зберігалися в архівах цих держав. Ізраїльські архівісти доклали величезних зусиль до виявлення, описування, збирання історичних документів (або їхніх копій) фактично з усіх куточків світу та формування архівів як спеціалізованих установ у відновленій державі. У цьому сенсі їх унікальний досвід набуває особливої значущості для аналізу і можливого використання.

Учені з усього світу, у т. ч. України, зробили значний внесок у виявлення й описування документів із єврейської історії в архівах своїх країн¹, однак історія архівів Ізраїлю як інститутів пам'яті досліджувалася переважно єврейськими вченими. У цьому дослідженні автор спирається на праці А. Бейна, П. Алсберга, 3. Алуфі, М. Моссека, В. Лукі- на та інших учених-архівістів Ізраїлю².

В єврейській історії відсутні прямі докази існування архівів як закладів за часів першої державності³. Однак це не означає їх відсутність як зібрання документів. під час археологічних розкопок на території Самарії, Лахіша та Арада знайдено остракони (остраки) - керамічні уламки розбитого посуду із єврейськими текстами. Архіви остраків ізСамарії (др. пол. VIII ст. до н.е.) містять документи про торгівлю, сплату податків, повідомляють більшу кількість топографічних назв та імен царів, ніж Біблія⁴. Остраки з Лахішу, датовані близько 589 р. до н.е., свідчать про нестабільну ситуацію в політично розділеному суспільстві напередодні війни Іудеї з Вавилоном (586 р. до н.е.)⁵. Арадські остраки є адміністративними документами Іудейського царства УШ-УІ ст. до н.е.⁶. В Араді та Беер-Шеві також виявлено архіви остраків перського періоду (УІ-ІУ ст. до н.е.) з арамейськими текстами. Біблія, наприклад Ієремія 32:13-14, Книга Приповістей 25:1, Друга Книга Хронік 34:1424, переконливо доводить існування усталеного порядку укладання та зберігання документів, а також опосередковано свідчить про наявність архівів. Зокрема, текст Ієремії 32:13-14 повідомляє про оформлення купчої на землю у двох примірниках та подальше зберігання цих актів у "глиняних сосудах". Важливим доказом наявності архівів є зібрання офіційних документів, ділових та приватних листів, написаних єгипетською, арамейською, грецькою, коптською мовами на папірусі, з Елефантинського гарнізону-колонії (о. Абу), заснованої за правління царя Манасії 650 р. до н.е. Документи цього архіву охоплюють період майже в тисячу років, хоча більшість із них, укладених арамейською, датована 495-399 рр. до н.е.⁷

У "Старожитностях єврейського народу" Йосип Флавій (близько 37-100 рр.) зазначає, що в своїй праці він спирався на записи первосвящеників і пророків, якими не лише велися літописи, а й вживалися заходи для їхнього збереження. Далі автор наголошує на використанні архівних джерел для підтвердження чистоти походження осіб свяще- ницького стану. Він розповідає, що єврейські священики Іудеї, Єгипту, Вавилону протягом двох тисячоліть складали списки родичів і їхніх предків за лінією батька та проводили генеалогічні дослідження за лінією матері і надсилали укладені родоводи до єрусалимського храму на зберігання. У разі знищення цих документів під час війни вони відновлювалися на підставі давніх архівних записів. В "Проти Апіона" Йосип Флавій оскаржує звичаєве й усне право та вказує на значущість писаних постанов. Разом із цим він підкреслює, що законодавець (йдеться про Мойсея або й про самого Яхве) довірив зберігання законодавчих актів "людям обізнаним"⁸. Водночас в "Юдейській війні" Флавій розповідає про знищення повстанцями податкових документів у 66 р. н.е., а також про спалення будинку архіву в єрусалимі римськими солдатами 70 р. н.е.⁹ Ф. Розенталь, спираючись на ранньохристиянського історика Юлія Африкана (близько 160-240 рр.), наводить факт спалення царем Іудеї Іродом І (37-4 рр. до н.е.) метричних книг заради приховування власного ідумейського походження¹⁰.

Документи непересічної значущості, так звані "сувої Мертвого моря", знайдені археологами в регіоні пустельних печер. Під поняттям "сувої Мертвого моря" часто розуміють лише знахідки Кумранських печер. Однак воно включає документи, знайдені у Ваді Далія, Ваді Марабба'ат, Нахал Хевер, Масаді, Хірбет Мірд. Це - адміністративні, юридичні та фінансові документи за період V ст. до н.е. - ІХ ст. н.е.¹¹. Загальний обсяг сувоїв, знайдених в одинадцяти печерах Кум- рана на північно-західному узбережжі Мертвого моря, складає близько 40 тис. цілих манускриптів і фрагментів. Відкриття цих документів було настільки значною подією, що викликало до життя окрему галузь історичної науки - кумранознавство, яскравим представником якої був доктор історичних наук Й.Д. Амусін (1910-1984 ), автор близько 100 праць, присвячених аналізу кумранських рукописів¹². Як пише Амусін, знайдені манускрипти є залишками приблизно 600 книг з бібліотеки- архіву кумранського ордену єсеїв - іудейської секти, започаткованої у першій чверті ІІ ст. до н.е. Характерно, що всі рукописи зберігалися згідно з давньою єврейською архівною традицією, описаною в Ієремії 32:13-14, тобто в глиняних сосудах. Відтак, з точки зору архівної науки, кумранські сховища представляють собою важливий фактичний доказ існування власних архівних традицій у єврейського народу.

У римсько-візантійський період (63 р. до н.е. - 619 р. н.е.) в Ерец- Ізраель архіви створювалися за римським зразком. Наприклад, архів податкової служби розкопано в Кесарії Палестинській. У цей період документи окупаційних римських органів влади щодо управління приєднаними провінціями в своїй більшості відкладалися в архівах Рима, однак в архівах Ерец-Ізраель зберігалися їхні копії та автентичні документи місцевого походження. Йосип Флавій в автобіографічному творі "Життя" розповідає про боротьбу євреїв Тиверіади (Тверії) з прибічником Рима Агриппою Молодшим (Марк Юлій Агриппа ІІ, 27(28)- 93(96) рр., цар Іудеї), у результаті якої Тиверіада лишилася не тільки царського столу, а й архівів ¹³.

У період раввіністичного іудаїзму (VI-ХУШ ст.) історичні документи відкладалися в архівах академій. Гаони - тлумачі Законів (період "гаонів" датовано VI-XI ст.) Палестинської та Вавилонських (Сура та Пумбедіта) академій - визнавалися єврейськими общинами всього світу не лише як релігійні лідери, вони виконували певні політичні, адміністративні та судові функції.

Розкопки архіву Податкової служби у місті Кесарія Палестинська. Фото Л. Левченко, 2014 р.

Відтак з архівів ієшив до наших днів дійшли листи общин із питаннями та відповіді ("респонси") гаонів на них¹⁴. Наприклад, головний гаон ієшиви Пумбедіти Шрира бар Ханина (906-1007) залишив "Послання рава Шрири Гаона", в якому роз'яснив шляхи передавання усної традиції з покоління в покоління, від мудреців Мішни до мудреців Талмуду і далі до самих гаонів, визначив причини й обставини, які сприяли запису Усної Тори. В посланнях гаонів містяться інструкції щодо ведення діловодства та зберігання документів. У періоди "ришонім" (з XI до сер. XVI ст.) та "ахаронім" (з др. пол. XVI ст.) до 70 % респонсів надавали роз'яснення з питань цивільного права. Центри єврейської мудрості цього періоду знаходилися в Іспанії, Північній Африці, Італії та Німеччині. Після вигнання євреїв з Іспанії, багато хто з них оселяється в інших країнах Європи, їде до Америки, однак більша частина знайшла дім в Османській імперії. 1516 р. осма- ни завоювали Єрусалим і Цфат, де згодом сформувалися нові академії вивчення Тори. В Європі академії Тори було започатковано в Польщі (Познані, Кракові, Любліні та Острозі), Чехії, Німеччині, Нідерландах. Залишилися коментарі Священного Писання, роз'яснення законодавства, історичні, філософські та літературні твори єврейських мудреців¹⁵. Практика звернення до авторитетів збереглася й у період "емансипації" (з кін. XVШ ст.). Однак, якщо в країнах Сходу проблеми цивільного права продовжували превалювати, то в Європі переважали релігійні питання.

План архіву Податкової служби у місті Кесарія Палестинська. Римсько-візантійський період (63 р. до н.е. - 619 р. н.е.).

Загалом збереглося понад 300 тисяч респонсів, які є унікальними писемними пам'ятками, характерними лише для єврейського народу¹⁶.

Важливе значення для розуміння економічної діяльності євреїв цього періоду, а також їхнього соціального та культурного розвитку, міжнародних зв'язків, релігійного та політичного життя мають документи з Каїрської генізи, знайдені в синагозі "Бен Езра" міста Фустат (Каїр, Єгипет). Термін "геніза" означає місце зберігання священних сувоїв Тори, непридатних до використання, але цей же термін перенесено й на сховища цінних історичних документів. Архів Каїрської генізи, а це понад 250 тис. документів, що охоплюють період з сер. VIII до к. ХІХ ст., є унікальною пам'яткою світового значення. Однак цей архів не формувався як спеціальний заклад для зберігання документів. П. Кале пише, що християнська церква Св. Михайла 882 р. була продана євреям і перебудована на синагогу. 1890 р. синагогу знов перебудували, але приміщення в кінці жіночої галереї без вікон і дверей, якого можна було дістатися лише за допомогою драбини, навіть не торкнулися. До тієї кімнати євреї відносили непотрібні книги і документи, але не для того, щоб зберігати їх як в архіві. Вони боялися, щоб рукописи, на яких написано ім'я Бога, не були осквернені неправильним використанням. Тож ці рукописи, а згодом й друковані матеріали тимчасово зберігали в генізі, а звідти доставляли в освячену землю для поховання. Каїрська геніза, стверджує П. Кале, була забута випадково, тому її вміст уникнув долі інших геніз. Більше того, коли Каїрську генізу було відкрито, голова синагоги сам здивувався знайденим там пергаментам і книгам¹⁷. Не меншу значущість для вивчення єврейської історії мають документи Афганської генізи, знайдені в схованці талібів на півночі Афганістану, навколо яких ще досі не вщухли чутки і суперечки¹⁸. Вони розкривають життя єврейської общини в Перській імперії та комерційну діяльність євреїв на "Великому шовковому шляху" в IX-XI ст. Європейські генізи, всупереч надіям дослідників, не дали таких результатів, як південно-східні, можливо причиною цього стали традиція євреїв ховати документи в землі та відмінності кліматичних умов, сухого клімату пустель Африки та Азії і вологого в Європі. Отже, хоча й не можна розглядати генізи як спеціальні архівні заклади, "несвідомо" збережені в них документи є надзвичайно цінними джерелами для вивчення історії єврейського народу.

У середньовічній Європі євреї намагалися отримати від правителів країн проживання відповідні акти, якими закріплювалися гарантії фізичної та економічної безпеки, автономія общин, насамперед судова, релігійна свобода та збереження традицій, визначалися сфери підприємницької діяльності. Вже тоді уряди європейських країн запроваджували спеціальні закони щодо єврейського населення та засновували особливі органи для управління єврейськими справами, а в державних архівах створювали окремі секції для зберігання їхніх документів. Прикладами архівів, у яких відклалися єврейські документи тих часів, є "Public Record Office" ("Державний архів Великої Британії"), що зберігає документи "Exchequer of the Jews" - відділу Державної скарбниці Англії у єврейських справах, який функціонував у період 1190-1290 рр.)¹⁹, нотаріальний архів у Перпиньяні (Франція)²⁰, Центральний архів у Мадриді, архів Королівства Арагон у Барселоні, Генеральний архів Сіманкасу (Іспанія), Національний архів Португалії, архіви Ватикану та інквізиції, архіви Німеччини та Італії.

Організація зберігання документів в архівах єврейських общин, а також гетто, перші з яких з'явилися в Італії, у Венеції та Римі, в XVI ст., була наслідком давніх єврейських традицій і впливів правових та адміністративних вимог конкретної країни. В єврейських общинах були запроваджені пінкаси (актові книги). У Західній Європі вони велися не лише общинами, а й різними єврейськими організаціями до кін. XVIII ст., у Східній Європі - до кін. ХІХ ст., з метою запису уставів общин, протоколів засідань та постанов общинних правлінь тощо²¹. З часом з'явилися додаткові пінкасіми для обліку вхідної-вихідної кореспонденції, реєстрації обрізання, роздачі маци, проведення обрядів поховання. Общини зберігали реєстри про народження, смерті та шлюби, які мали юридичну силу до запровадження офіційною владою метричних книг. Общинні архіви XVII-XIX ст. збереглися у Великій Британії, Франції, Італії, Австрії, Угорщині, Німеччині, Чехії, Словаччині²².

У ХІХ - на поч. ХХ ст. з'явилися архіви національних союзів общин, наприклад, Центральної Ізраїльської консисторії у Франції, заснованої 1808 р. у Парижі; міжнародних єврейських організацій, таких, як: Всесвітній єврейський союз, заснований А. Крем'є 1860 р. у Франції, Асоціація допомоги німецьким євреям, запроваджена 1901 р. у Німеччині, Американський єврейський об'єднаний розподільний комітет "Joint", започаткований 1914 р. у Нью-Йорку; і, безумовно, архіви національних політичних рухів і партій сіоністського спрямування.

Однак усі ці архіви не мали наукової основи у своїй організації. Вперше питання про наукову організацію архіву порушено в Німеччині на початку ХХ ст. Це пов'язано із загальним піднесенням німецької іс- торико-архівної школи кін. ХІХ - поч. ХХ ст., ідеями архівістів Прус- ського таємного державного архіву, проведенням конгресів німецьких архівістів. На цьому історичному тлі виникла думка про створення загального архіву для зберігання документів єврейських общин та організацій, спричинена заявою вчених про недоступність джерел для дослідження історії євреїв Німеччини. Архів "Gesemtarchive der deutschen Juden" ("Загальний архів німецьких євреїв") засновано в жовтні 1906 р. у Берліні, а 28 грудня 1910 р. відбулася церемонія відкриття архіву у новому спеціально обладнаному приміщенні на Ораніенбургерштрассе, буд. 28²³. Общини ставилися з недовірою до концентрації документів в одному архіві. Тому архівісти, доводячи їм переваги постійного зберігання документів в архіві, залишали за ними юридичне право на передані матеріали. Ініціатором створення архіву був польсько-німецький історик Єзекіїль Зів'єр. Значний внесок у формування архіву зробили Арон Хеппнер, який опікувався документами єврейських общин Познані; історик Мартін Філіппсон, перший Голова правління архіву; Ойген Тойблер, перший директор архіву²⁴. У 1908-1914, 1929-1939 рр. архів видавав журнал "Mitteilungen des Gesamtarchivs der Deutschen Juden", в якому публікував тексти історичних документів та статті з теорії архівної справи. Нацисти використовували матеріли архіву для генеалогічних досліджень з метою сертифікації арійської раси. До цієї роботи Управління з генеалогічних досліджень Рейху примусило й останнього директора архіву Якоба Якобсона²⁵. Більша частина архіву (фонди 800 общин) в 1951-1954 рр. надійшла на зберігання до Центрального архіву історії єврейського народу в Єрусалимі.

Кінець ХІХ - початок ХХ ст. характерні заснуванням і розвитком діяльності єврейських історичних товариств, які визначали своїми завданнями збирання документів, створення архівів та публікацію історичних джерел. Архів Американського єврейського історичного товариства (Уолтем, Массачусетс), заснованого 1892 р., є одним із найстаріших етнічних архівів у США.

Він зберігає понад 25 млн документів, 50 тис. книг та фотографій з історії євреїв Північної Америки від 1654 р. до наших днів. Президент Американського єврейського історичного товариства Джекоб Маркус (1955-1956) був фундатором та першим директором Архіву американського єврейства в цинциннаті (1947), який від створення прагнув сконцентрувати документи євреїв західної півкулі планети. Сьогодні він зберігає документи за період з XV ст. і до цього часу²⁶. Єврейське історичне товариство Англії, створене 1893 р., заснувало центральний Англо-єврейський архів. Активним членом, а в 1953-1955 рр. президентом товариства, був всесвітньо відомий британський учений-архівіст Хіларі Дженкінсон. У Франції архів (1905) та музей (1907) започатковано Товариством історії євреїв Ельзасу-Лотарингії (у період 1871-1918 рр. область Ельзасу-Лотарингії входила до складу Німецької імперії). У Росії Семен Дубнов ще 1891 р. наголосив на створенні колекції єврейських документів, яка могла б стати базовою для дослідження історії євреїв Польщі, Литви та Росії²⁷. 1892 р. у Санкт-Петербурзі засновано Єврейську історичну та етнографічну комісію під егідою Товариства для поширення освіти між євреями. 1908 р. випускником Петербурзького археологічного інституту, істориком-археографом Сальвіаном Гольдштейном започатковані Єврейське історико-етнографічне товариство (діяло до 1929 р.), журнал "Єврейська старовина" та архів товариства. Після революції 1917 р. у Петрограді з ініціативи Григорія Красного-Адмоні розпочали роботу архівні комісії "З історії антиєв- рейських погромів в Росії" та "З дослідження процесів "про ритуальні вбивства""²⁸. Заснувати об'єднаний єврейський архів "ліквідованих буржуазних інституцій" (насправді Центрального бюро єврейських общин та його відділів, а також сіоністських організацій) спробував і Центральний комісаріат у єврейських національних справах 1919 р.²⁹ У Києві влітку 1919 р. під егідою Всеукраїнської академії наук та з ініціативи Іллі Таланта (у 1924-1929 рр. - керівник комісії) засновано Єврейську історико-археографічну комісію, а в системі Всеукраїнської академії наук створено кафедру єврейської культури. 1926 р. завідувачем кафедри став Йосип Ліберберг, під керівництвом якого вона перетворилася на Інститут єврейської пролетарської культури (існував до 1936 р.). У складі інституту функціонував Центральний архів єврейської преси, який комплектувався періодикою з країн Європи, США та Латинської Америки³⁰. 1929 р. у Центральному історичному архіві України в Києві засновано єврейську секцію, яка мала стати базою для майбутнього центрального архіву єврейських документів³¹.

1921 р. у Берліні українськими євреями-емігрантами на чолі з уродженцем Полтави Іллею Чериковером (1881-1943) засновано "Ostjьdisches Historisches Archiv" ("Історичний архів східних євреїв") з метою концентрації документів про єврейські погроми в Україні під час громадянської війни.

Початок архіву був покладений ще в Україні (Київ, 1919 р.)³². Дружина Чериковера, Ривка, упорядкувала архів і створила картковий каталог. Оскільки публікація документів архіву через політичні причини була неможливою в більшовицькій країні, у квітні 1921 р. з допомогою литовських дипломатів архів таємно вивезли через Москву та Ковель до Німеччини. Фінансову підтримку архіву надавали "Joint" та українські євреї США. Директор архіву І. Чериковер на початку 1923 р. анонсував семитомне видання документів архіву "Di geshikhte fun der pogrom bavegung in Ukraine, 1917-1921" ("Історія погромного руху в Україні, 1917-1921"). Проте, незважаючи на фінансову підтримку, в т. ч. й польських єврейських організацій, проект Чериковера не був реалізований через загальну незацікавленість єврейської громади. Це дуже вразило архівіста: в листі до одного з лідерів американського робітничого сіоністського руху Баруха Зукермана він написав - "Ми ще не дозріли достатньо для національної історичної роботи, створення архіву та публікації матеріалу про наше винищення". Згодом архів Чериковера відіграв важливу роль на судовому процесі Ш. Шварцбарда у Парижі (1926-1927), що сприяло публікації документів³³.

У 1919 р. у Берліні засновано Архів Всесвітньої сіоністської організації з метою зберігання документів сіоністських партій та рухів. Ініціаторами створення архіву були член Генеральної сіоністської ради Всесвітньої сіоністської організації, а згодом президент Сіоністської федерації Німеччини Артур Хантке та Георг Герліц, який був директором цього архіву впродовж 1919-1955 рр. У 1933 р. архів переміщено з Берліну до Єрусалиму³⁴. Його статут затверджено на 24 Сіоністському конгресі 1956 р. До головних функцій архіву належить збирання і зберігання історичних документів Всесвітньої сіоністської організації, єврейського Агентства "Сохнут", сіоністських організацій з усіх країн світу, діячів сіоністського руху³⁵.

Сучасний Центральний сіоністський архів є одним із найбільших історичних архівів держави Ізраїль. 1987 р. архів розпочав роботу в новій будівлі, чотири поверхи сховищ знаходяться під землею, два поверхи - над землею. В архіві зберігається понад 25 млн справ, 190 тис. книг, брошур і журналів, 120 тис. найменувань газет, 40 тис. мікрофільмів, політичні, фізичні та геодезичні мапи від 70-х рр. ХІХ ст., 20 тис. плакатів, 400 тис. фотографій та негативів. Швидкими темпами просувається переведення документів на цифрові носії: комп'ютерна система вже містить близько 2876 тис. документів, 12518 тис. фотографій, мап і плакатів. в архіві створено меморіальну кімнату засновника сіоністського руху Теодора Герцля. Центральний сіоністський архів очолювали видатні архівісти Ізраїлю: Алекс Бейн (1955-1971), Міхаель Хейманн (1971-1990), Йорам Майорек (1990-1998), професор Хаїм Авні (2000-2008), головою Комітету дирекції (1994-2012) та директором архіву (2008-2012) був Матітіяху Дроблас, сьогодні архів очолює Ігал Сітрі.

Отже, в сучасному архіві сконцентровано не лише численні документи різних напрямів робітничого руху, профспілок, а й із розвитку економіки, промисловості, фінансової і банківської сфери, державотворення в Ізраїлі³⁶. Сьогодні архів знаходиться в скрутних умовах, його виселено зі спеціально збудованого приміщення в центрі Тель- Авіву і розміщено в шкільній будівлі, а штат працівників скорочено до п'яти осіб. Однак, це не означає зменшення цінності документів, якими дбайливо опікуються архівісти Ізраїлю.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Першим архівом, що виник безпосередньо в Ерец Ізраель, став започаткований професором Шмуелем Айзенштадтом 1932 р. у Тель-Авіві Архів-музей єврейського робітничого руху. У 1920 р. робітничі рухи в Ерец-Ізраель об'єдналися в Загальну федерацію єврейських трудящих "Гістадрут", яка відіграла провідну роль у поверненні євреїв на Землю Ізраїлю, створенні поселень, соціально-економічному розвиткові країни. Упродовж 1948-1977 рр. представники робітничого руху очолювали рошені численними архівами країн діаспори, хоча б і єврейськими. Історики добре усвідомлювали той факт, що досліджувати єврейську історію, а тим більше в Ізраїлі, неможливо без створення загального архіву історії єврейського народу в Єрусалимі, який би зібрав архівні документит з усіх країн світу.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дослідник історії єврейських архівів В. Лукін наголошує на провідній ролі в створенні архівної системи Ізраїлю українського єврея Бенціона Дінура (Дінабурга). Він народився в містечку Хорол Полтавської губернії 1884 р., навчався у Вільно, Берліні, де на його становлення як ученого значний уплив справив директор "GesemtarcЫve" О. Тойблер, Берні, Петербурзі, в якому молодий Ді- нур співпрацював із С. Дубновим та членами Товариства для поширення освіти між євреями. В Києві Дінур викладав єврейську історію та брав участь у розробленні програми діяльності Єврейської історико-археографічної комісії Всеукраїнської академії наук.

В Одесі Дінур читав лекції в Інституті народної освіти, був активним учасником громадських і літературних заходів³⁷. Дінур добре усвідомлював значущість документального архіву для формування національної історичної науки в Ерец-Ізраель. Відбуваючи у червні 1921 р. з Одеси до Єрусалима, він накреслив план найважливіших справ, які мав на меті зробити, "якщо удостоюся зійти в Землю Ізраїлю". Серед них - заснування центрального єврейського архіву в Єрусалимі.

Учений відразу ж розпочав збирати документи з національної історії та вніс архівне питання на розгляд створених за його участю Товариства історії та етнографії Ерец-Ізраель і Національної та університетської бібліотеки (Національна бібліотека Ізраїлю), в якій щойно розпочав роботу відділ рукописних зібрань. Водночас Дінур розпочав пошуки єврейських документів у неєврейських архівах поза межами Ерец-Ізраель, спершу тих, що підтверджували права євреїв на історичну батьківщину, та тих, що стосувалися статусу святих місць. В. Лукін зазначив, що дінур убачав в архіві не лише "засіб організації історичної науки, а й найважливіше знаряддя актуальної політики": "Політична боротьба за наші права не ведеться на рівні науки. У той час, як у наших супротивників на всі суттєві питання є заздалегідь підібрані і впорядковані документи, ми нишпоримо в пітьмі. Ми навіть не вміємо використовувати той матеріал, який у тій чи іншій формі маємо, і в ще більшому ступені не дбаємо про збирання матеріалів і документів та надання їх загальному керівництву для використання в потрібний момент... Багато документів знищуються, і нікого це не турбує, багато ще можна знайти і зібрати в процесі систематичної упорядкованої роботи. Хто з нас, наприклад, знає що-небудь про ділянки землі та будівлі, про власність громад, або про ті будівлі, які відібрані у нас лише протягом останніх двох поколінь (в Єрусалимі, Шхемі, Шфарамі, Кфар Ясеф, навколо Цфата та ін.)? Збирання всіх цих матеріалів, їх наукова систематизація є політичною необхідністю, і якщо не сьогоднішнього дня, то найближчого завтра. Погано, що ми не почали цю роботу ще вчора, оскільки багато найцінніших документів, які можна було врятувати лише кілька років тому, зараз вже не існують .."³⁸. У 1920-1940 рр. Б. Дінур посідав головне місце серед істориків, які співпрацювали із політичним проводом сіоністського руху в справі обґрунтування прав євреїв на створення держави в Ерец-Ізраель та заснування її столиці в єрусалимі.

Значну роль відіграв Дінур у реорганізації діяльності переведеного 1933 р. з Берліну до Єрусалиму архіву Всесвітньої сіоністської організації. 1934 р. на чолі з Дінуром була створена наукова комісія, до якої увійшли представники дирекції архіву та історики Єврейського університету. Комісія вирішила розширити галузь документування архіву за рахунок збирання матеріалів з історії сіоністського руху, починаючи з "Хібат Ціон" ("Любов до Сіону"), історії єврейського поселення в Ерец-Ізраель та архівів особового походження керівників сіоністського руху й Ішува³⁹. Наступного року у вступній статті до першого числа щоквартальника "Ціон" Дінур порушив питання про концентрацію в Єрусалимі документів з історії єврейського народу поза межами історичної батьківщини. 1936 р. зусиллями Дінура та його соратників у Єврейському університеті створено "факультет історії єврейського народу і соціології євреїв", діяльність якого вимагала заснування загального центрального архіву історії єврейського народу. В цей час до Ерец Із- раель прибували історики-архівісти Німеччини, які не лише володіли науковими методами архівної роботи, а й гостріше за інших усвідомлювали потребу в заснуванні історичного єврейського архіву в зв'язку з нацистською загрозою.

Провід серед них тримав Йозеф Майзель, колишній бібліотекар єврейської общини Берліна.

Зусиллями Майзеля та його соратників 1939 р. був створений Єврейський історичний загальний архів, а для його підтримки засноване Товариство загального архіву.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основу архіву склали єврейські документи, 1940 р. переміщені Товариством з Німеччини, Австрії та Італії до Єрусалиму. На початку 1943 р. Товариство вповноважило Дінура просити підтримки діяльності архіву в сіоністських організаціях. Він звернувся до Єврейського університету, який, на умовах того, що колекції архіву будуть передані під опіку Товариства історії та етнографії Ерец-Ізраель, погодився виділити архіву приміщення. Відтак архів перейшов під загальне керівництво Товариства історії та етнографії на чолі з Дінуром, але його директором залишався Майзель. У листопаді 1946 р. Дінур звернувся до 22-го Сіоністського конгресу з пропозицією визнати за Єврейським історичним загальним архівом право збирання документів з історії діаспори.

З січня 1947 р. у промові на церемонії відкриття оновленого архіву Майзель визначив мету архіву: "Мета нашого архіву - зібрати і підготувати до наукового використання, наскільки це можливо, історичні джерела нашого народу у всіх країнах розсіювання. Обрана нами галузь діяльності, занедбана досі, в останні роки стає все більш важливою. Ми хочемо влаштувати тут сховище для документів, що знаходяться як в Країні (Ізраїлі), так і в діаспорі, і проливають світло на історію нашого народу, його страждання і досягнення у всіх країнах світу протягом усієї історії його існування"⁴⁰.

Реалізувати задумане було досить складно. Впродовж Другої світової війни багато архівів Німеччини, Австрії, Чехії і Словаччини, Італії, Франції, Голландії та інших країн цілеспрямовано знищувалися нацистами, інші - руйнувалися під час бойових дій. Велика кількість архівних документів потрапила до спецсховищ нацистської адміністрації, державних та муніципальних архівів. Єврейський історичний загальний архів не мав правового статусу, який би давав підстави його посланцям вимагати реституції документів. Відтак заяву про реституцію зробили "Jewish Trust Corporation", "Jewish Restitution Successor Organization" та інші єврейські організації. Допомогу у просування питання про реституцію надавали Єврейська історична комісія Мюнхена, організація "єврейського культурного відновлення", єврейський університет єрусалиму. В деяких випадках цим організаціям потрібно було вдаватися до юридичних дій для повернення архівів, в інших, як-то Бундесархіву в Кобленці, державних архівів Баварії, Вюртемберга, Нижньої Саксонії, посланці Єврейського історичного загального архіву зустрічалися з повним розумінням. Отже, фактично архів боровся за передавання документів до Єрусалиму виключно на моральному ґрунті, маючи на меті концентрацію в Ерец-Ізраель документів знищених єврейських общин⁴¹. На сьогодні ця діяльність архіву провадиться на аналогічних засадах, а для придбавання документів або їхніх копій залучаються благодійні та спонсорські кошти.

Потрібні були неабиякі зусилля для розшуку архівів. Наприклад, старі архіви єврейської общини Вормса знайдено в стіні собору, куди їх заховав муніципальний архівіст Фрідріх Іллерт (1892-1966). Муніципалітет відмовився передавати ці архіви до Єрусалиму, незважаючи на заяву єврейських організацій, оскільки пергаменти XIII ст., як і документи XVI-XVIII ст. мали печатки німецьких імператорів. Лише втручання канцлера ФРН Конрада Аденауера дозволило дійти компромісного рішення в переговорах: оригінали архівних документів передано до Єрусалиму, а їхні фотокопії - до архіву муніципалітету Вормса. Довго тривали переговори з адміністрацією міста Гамбург, в архівах якого зберігалися документи ашкеназської громади Альтони-Гамбурга- Вандсбека та сефардської общини за період 1812-1937 рр. Після єврейського погрому 1938 р. гестапо конфіскувало архів, але залишило його в муніципалітеті. Архів, у якому налічувалося понад 3 тис. пінкасімів за 300 років історії общин від їх виникнення до знищення, зберігав адвокат Ганс В. Герц. Якоб Якобсон уклав до архівних документів індекси. Адміністрація міста та "Jewish Trust Corporation" вели дискусію щодо кожного документа аж до 1959 р., коли ухвалили компромісне рішення: оригінали матеріалів, що висвітлювали внутрішнє життя общин, передати на зберігання до Єрусалиму, а копії залишити у Гамбурзі; оригінали документів про взаємини общин із міською владою не вилучати в архівах Гамбурга, а для Єврейського історичного загального архіву виготовити копії. Єврейська община Відня продемонструвала повне розуміння проблеми і передала цінні архівні документи (5 тис. справ) до Єврейського історичного загального архіву. Натомість адміністрація федеральної землі Бургенланд (Австрія) категорично відмовилася віддавати архіви чотирнадцяти єврейських общин, які потрапили на зберігання до архіву міста Айзенштадт 1938 р.⁴²

У січні 1968 р. уряд Ізраїлю ухвалив рішення про реорганізацію Єврейського історичного загального архіву на Центральний архів історії єврейського народу. Сьогодні його колекції включають історичні документи в оригіналах і копіях (мікрофільмах та на цифрових носіях) зі Східної, Центральної і Західної Європи, ісламських країн, Північної і південної Америки, південної Африки та південної Азії. В архіві зберігається понад 60 млн. аркушів документів, 1600 архівних фондів общин, організацій та осіб, 18 млн. кадрів мікрофільмованих документів, 15 тис. фотографій, 8 тис. друкованих листівок і плакатів, 1200 тис. вирізок із газет, 15 тис. книг з єврейської історії. Після Й. Майзеля директорами архіву були Даніель Коен, Аріє Сегаль, Адасса Ассулін, сьогодні архів очолює Йохай Бен-Гедалья⁴³. Архів досі перебуває в університетських будівлях, але невдовзі його буде переміщено до нової споруди Національної бібліотеки Ізраїлю.

Таким чином, на час заснування держави в Ізраїлі вже функціонувало три сучасних історичних архіви: Центральний сіоністський архів, Архів-музей єврейського робітничого руху та Центральний архів історії єврейського народу. Їм належав статус архівів "національних інституцій".

У ході війни за незалежність у липні 1948 р. був створений Архів Армії оборони Ізраїлю. Спершу його вважали лише інтегральною частиною державного архіву Ізраїлю, однак цей архів одночасно є структурним підрозділом Міністерства оборони Ізраїлю. Державний архів Ізраїлю розпочав свою діяльність 1949 р. під егідою Секретаріату уряду Ізраїлю у тимчасовому приміщенні в Тель-Авіві. На відміну від вищезгаданих архівів його мета полягала у зберіганні документів як попередніх адміністрацій, що функціонували на території Ізраїлю, так і урядових департаментів та установ держави Ізраїль.

Важливо підкреслити роль ще однієї особи з українського єврейства, яка здійснила значний вплив на формування архівної галузі держави Ізраїль. Софія Юдіна народилася 31 серпня 1896 р. в Україні у містечку Зіньків (сучасний Зіньківський р-н Полтавської області). Майже відразу після народження Софії родина емігрувала до пітсбургу в Пенсільванії (США). Ще молодою дівчиною вона приєдналася до феміністських та сіоністських рухів. 1929 р. Софія отримала ступінь магістра бібліотечних наук, закінчивши бібліотечну школу Колумбійського університету. до цього вона вже встигла набути досвід бібліотекаря, працюючи у системі Публічної бібліотеки Нью-Йорка. В 1921, 19251927 рр. Юдіна під час відпусток працювала в Єврейській національній і університетській бібліотеці (єрусалим), де впровадила американську систему каталогізації та методи бібліотечної освіти. 1924 р. на залучені американські кошти Юдіна організувала укладання бібліографії публікацій єврейськими мовами в Національній бібліотеці в єрусалимі. У Нью-Йорку вона заснувала Сіоністський архів і бібліотеку, а згодом під її редакцією світ побачили важливі довідники з історії Палестини та сіоністських рухів. З метою обґрунтування створення держави Ізраїль 1948 р. Юдіна опублікувала бібліографічний покажчик видань "A List of References Leading to the Establishment of the Jewish State of Israel".

С. Юдіна емігрувала до Ізраїлю, де Давид Бен-Гуріон, враховуючи заслуги, призначив її на посаду першого директора державного архіву Ізраїлю. В архіві Юдіна запровадила класифікацію та укладання переліків архівних документів, що вже надійшли на зберігання⁴⁴. Однак головний внесок Софія Юдіна зробила у розробку архівного закону Ізраїлю.

Починаючи з 1948 р. і до ухвалення Кнесетом в січні 1955 р., було розглянуто кілька проектів ізраїльського архівного закону. Перший проект (1949) подав від директорів Центрального сіоністського архіву Алекс Бейн як "Пропозиції до закону про зберігання історичних документів". Усі агенції уряду, а також контрольовані ним центральні і місцеві інституції повинні були зберігати утворені в їхній діяльності документи. Різниця між урядовими і "національними інституціями" додержавного періоду не встановлювалася. Інституції не мали права знищувати документи без згоди уряду. Вони зобов'язувалися передавати документи, вже непотрібні для їхньої поточної діяльності, до історичних архівів. До уваги бралися історичні архіви, які вже існували в Ізраїлі на час заснування держави. Їм надавалося таке ж саме значення як військовому та державному архівам. Ключовим було положення про заснування вповноваженого архівного органу, який від імені уряду визначав правила зберігання, знищення та систематизації документів. Цей орган мав би включати представників уряду, військового архіву, Центрального сіоністського архіву та Єврейського історичного загального архіву. Ще одне важливе положення проекту закону торкалося заборони на вивезення документів за межі держави, особливо тих, що стосувалися історії єврейського народу та Землі Ізраїлю. На вивезення потрібен був би спеціальний дозвіл уряду, "підкріплений авторитетним висновком уповноваженого архівного органу". Уряд також отримував право фотографувати і копіювати документи перед їхнім вивезенням. Голова Секретаріату уряду за пропозицією уповноваженого архівного органу мав би встановлювати строки передавання документів від інституцій до архівів та інші правила, необхідні для реалізації закону. Під час розгляду цього проекту було запропоновано вилучити з під контролю уряду архіви релігійних інституцій, а також включити до складу уповноваженого архівного органу Єврейську національну бібліотеку⁴⁵.

Другий проект (січень 1950 р.) запропонував Бенціон Дінур, на той час депутат Кнесету від партії Мапай, а згодом - Міністр культури та освіти Ізраїлю (1951-1955). Зокрема, він висунув принципове положення щодо заборони вивезення історичних документів⁴⁶.

Третій проект (червень 1950 р.) запропонувала Софія Юдіна. Вона вважала, що архівний закон є суттєвим елементом архівної політики. За основу Юдіна взяла закони США в архівній галузі⁴⁷. Перший пункт проекту визначав статус Державного архіву як центрального архіву історичних документів Ізраїлю, в т. ч. звукових та фільмових матеріалів. Згідно з другим пунктом директор отримував право контролювати всі документи урядових агенцій та вимагати передавання цінних документів на зберігання до архіву. Третій пункт вимагав від агенцій передавати документи до архіву кожні п'ять років. Документи попередніх турецьких і британських органів влади мали б бути передані на зберігання до архіву негайно. Проект Юдіної передбачав створення Архівної ради в складі директора Державного архіву як її голови, керівників урядових департаментів, Секретаря Кнесету, представників бібліотек та істориків. До функцій ради належало визначення видів документів, що підлягали передаванню до архіву, та надання порад Державному архівісту стосовно правил розпорядження (знищення) документами. Однак у цьому проекті не йшлося про включення до Архівної ради представників інших архівів, що спричинило конфліктну ситуацію. передбачалося також передавання до архіву всіх надрукованих урядом і його департаментами видань та заснування бібліотеки у складі архіву з метою депонування всіх виданих в Ізраїлі книг, газет, фільмів тощо⁴⁸.

Аналіз проектів Бейна та Юдіної показав, що в першому фактично не передбачалося закріплення за архівом контролю поточного діловодства в урядових установах. Другий спирався на американський "Federal Records Act" (1950), а відтак передбачав не лише архівний, а й загальний урядовий нагляд. проте Юдіна випустила з поля зору питання про переміщення архівних документів за межі Ізраїлю або в приватні руки, а також ігнорувала місцеві архіви. Така її позиція була зрозумілою, оскільки в аналізованих нею американських законах йшлося лише про федеральні архіви, а архіви штатів спиралися у своїй діяльності на архівні закони штатів і були незалежні від Національного архіву США.

Від Міністерства юстиції проекти закону аналізував Сімха Розенталь. Насамперед він визначив, які архіви Ізраїлю вже підпали під дію раніше прийнятих законів. Це були манускрипти та книги, що з'явилися на світ у період до 1700 р. ("Antiquities Ordinance"). Стосовно нових документів "Archives Regulations" (1935) визначали лише терміни зберігання судових справ: цивільні та земельні знищувалися через 15 років після ухвали суду, кримінальні - після того, як особа відбула покарання або сплатила штраф. Відповідно до правил від 25 серпня 1950 р. документи муніципальних судів знищувалися через 30 днів після оголошення рішення суду в "Official Gazette". "Press Ordinance" вимагав депонування опублікованих комерційних каталогів, обіжників, торгових оголошень у Міністерстві освіти та районних комісіонерів.

Далі Розенталь проаналізував французькі та американські архівні закони і порівняв їх із існуючим законодавством Ізраїлю та ситуацією в архівній сфері. Головна відмінність полягала в розумінні поняття "старі документи". Архівні документи, накопичені до заснування держави, в основному знаходилися в "національних інституціях" поза сферою впливу держави, тому на них неможливо було поширити архівне законодавство. Хоча Розенталь значною мірою спирався на американські архівні закони, міністерство юстиції в остаточному проекті закону надало загальне визначення поняттю "архівний матеріал". воно уникло розрізнення між архівами державних і місцевих органів, визначення власності та походження документів; не було відмінностей між документами, створеними державою, та документами, якими держава володіє. Більше того, законодавці закріпили певні обов'язки за власниками приватних архівів стосовно документів з історії єврейського народу та Землі Ізраїлю, особливо в частині їхнього переміщення за межі держави, а також не обійшли увагою документи сіоністського, релігійного та іноземного походження. Однак, як зазначав П. Алсберг, за перші 30 років дії закону Державний архівіст із політичних міркувань ніколи не поширював свою владу на архіви християнських та мусульманських інституцій та приватних осіб⁴⁹.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розенталь також звернув увагу на американську практику призначення Державного архівіста. В законі про заснування Національного архіву та Адміністрації документації США (1934) визначалося, що Архівіст США призначається на посаду Президентом США. Однак у законі 1949 р. це право віддавалося керівникові Адміністрації служб загального призначення. Аналіз ситуації показав, що Міністерство освіти і культури було б найбільш придатним для того, щоб йому підпорядкувати Державний архів Ізраїлю, однак, з іншого боку, краще було б надати архіву незалежний від відомств, політики та партійних фракцій статус. Відтак Розенталь зробив висновок про необхідність підпорядкування архіву Офісу Прем'єр-Міністра Ізраїлю⁵⁰.

У питанні вивезення архівних документів Розенталь розрізняв право на копіювання творів художньої літератури та мистецтва і право власника документів, порушення якого він намагався уникнути. У французькому законодавстві йшлося про класифікацію таких документів. У випадку давніх актів необхідною була б публікація їхніх реєстрів Державним архівістом. Французький закон від 31 грудня 1913 р. забороняв без дозволу уповноважених архівних органів копіювання, фотографування, внесення змін до текстів або зовнішнього вигляду цих документів, вивезення їх за кордон. Автор або власник мав права й обов'язки щодо забезпечення збереженості документів. Він мав би бути зацікавленим у державній реєстрації його архівів, оскільки вона підвищувала їхню цінність. Тут Розенталь наполягав більше на проведенні роз'яснювальної роботи, ніж на застосуванні примусу. Державний архівіст мав би пропонувати приватним власникам передавати їхні архіви на зберігання державі, залишаючи за ними право визначення умов доступу та використання. Однак Розенталь зазначав, що, доки реєстр не буде складено, не може йтися й про заборону вивезення документів за кордон. Він також запропонував увести представників таких архівів, як Центральний сіоністський архів, до складу Архівної ради. Це уможливило б непряме поширення архівного законодавства на архіви "національних інституцій". У французькому законі йшлося про 100-річний період, після закінчення якого інституції передавали свої документи на зберігання до архіву, в німецькому законі 1931 р. цей період визначався в 30 років. Однак, на погляд Розенталя, на той час питання про терміни передавання документів не було суттєвим для молодої ізраїльської держави. Питання про знищення нецінних документів він відніс не до дії закону, а до унормування правилами⁵¹.

Після розгляду поданих проектів у квітні 1951 р. у Міністерстві юстиції почалася дискусія. Основними положеннями, стосовно яких вона набула особливої гостроти, були: 1) статус Державного архіву Ізраїлю та Державного архівіста Ізраїлю. Обговорювалося дві альтернативні пропозиції. Перша - надати Державному архіву Ізраїлю статус незалежного органу, окремого від будь-яких міністерств уряду. Віддати право призначення Державного архівіста Ізраїлю Президенту Ізраїлю, кандидатуру обирати за рекомендацією комітетів Кнесету. Друга - надати Державному архіву Ізраїлю статус підрозділу в урядовому міністерстві (Офісі Прем'єр-Міністра, у складі Міністерства освіти і культури або Міністерства юстиції). Віддати право призначення Державного архівіста Ізраїлю Прем'єр-Міністру або відповідному міністру; 2) питання про право Державного архівіста Ізраїлю здійснювати контроль над документами в державних інституціях (тобто над документами поточного діловодства). Альтернатива цій пропозиції полягала у тому, щоб залишити право контролю за Прем'єр-Міністром, яке він мав реалізовувати, консультуючись із Вищою архівною радою.

24 квітня 1951 р. Міністр юстиції Пінхас Розен у своєму меморандумі висловив сумніви щодо поширення державного впливу на власників приватних архівів. На це питання С. Розенталь ще раз відповів роз'ясненням законодавства про обіг старожитностей на території Ізраїлю та вказав на право директора Департаменту старожитностей обліковувати та фотографувати артефакти перед їхнім вивезенням. Однак жодної заборони на вивезення приватних архівів не може бути накладено, доки не існує реєстру приватних архівів.

Юридичні радники Офісу Прем'єр-Міністра та Міністерства освіти і культури звернули увагу на те, що проект закону втратив положення про встановлення конкретних строків передавання документів від урядових департаментів до Державного архіву Ізраїлю. Вони також уважали, що відсутність у державного архівіста права контролю за управлінням документацією в урядових департаментах спричинить безвідповідальне знищення цінних документів замість вчасного передавання їх на зберігання до Державного архіву.

Міністерство освіти і культури через свого юридичного радника пропонувало покласти відповідальність за реалізацію архівного закону на це міністерство. Б. Дінур, як Міністр освіти і культури та голова Історичного товариства, пропонував здійснювати призначення Державного архівіста у консультаціях із його міністерством. Він наполягав на тому, щоб до закону включили положення про обов'язок громадян Ізраїлю інформувати Державний архів про усі архівні матеріали національної цінності, що знаходяться в їхній власності, передавати на зберігання до Державного архіву або іншого архівного закладу копії цих документів, але залишити за ними право визначати умови доступу до них. Більше того, Дінур пропонував надати всім архівам право верифікації історичних документів. У цій пропозиції відчувався аспект сприяння розвиткові історично-наукової діяльності архівів. Однак міністр знов випускав з поля зору питання контролю за управлінням документацією (records management) в урядових міністерствах.

На завершення дискусії було укладено остаточний білль, який отримав назву "Archival Law - 5712-1952". Через багатоваріантність пропозицій положення біллю мали по кілька альтернативних версій. положення про призначення Державного архівіста на той час мало три версії: "Прем'єр-Міністр", "Прем'єр-Міністр у консультаціях із Міністром освіти і культури", "призначення Урядом". Відтак Комітет міністрів обрав третю версію, яка задовольняла або не задовольняло відразу всіх учасників дискусії. Положення про склад Вищої архівної ради було сформульовано таким чином, щоб до неї увійшли як представники урядових департаментів, так і інших зацікавлених інституцій. Положення про право Державного архівіста здійснювати контроль за управлінням документацією в урядових департаментах було поновлено. Отже, в остаточному варіанті біллю, опублікованому 21 липня 1952 р. у "Gazette", було враховано більшість пропозицій, представлених Софією Юдіною.

Однак після публікації надійшли дві скарги. Перша - від директора Архіву Армії оборони Ізраїлю, який категорично заперечував підпорядкування свого архіву Державному архіву Ізраїлю і просив залишити його у складі Міністерства оборони. Друга - від Асоціації місцевих рад і муніципалітетів, яка вважала дискримінацією той факт, що ця організація не була представлена у Вищій архівній раді⁵².