Стосовно окремих складових банківського капіталу, то тут слід розглядати перспективи збільшення як основного, так і додаткового капіталу, що у поєднанні утворюють регулятивний капітал банків, від обсягу якого значною мірою залежать можливості якісного зростання активів.

Серед основних шляхів збільшення основного капіталу - проведення додаткових емісій акцій та капіталізація прибутку (реінвестування дивідендів). Щоправда, систематичне спрямування прибутку на поповнення капіталу (а отже, несплата дивідендів) знижує привабливість банківських акцій для потенційних інвесторів. Бо навіщо володіти цінними паперами, які не приносять доходу, або можливості зростання курсової вартості яких невизначені у зв'язку з відсутністю розвинутого вторинного фондового ринку? За таких обставин стимулом для відповідного розподілу прибутку на користь капіталізації може бути запровадження певних пільгових умов для оподаткування тієї його частини, яка спрямовується на збільшення банківського капіталу.

Якщо вести мову про додатковий капітал, то насамперед слід розглянути можливості оптимізації залучення коштів на умовах субординованого боргу.

Ще один напрям підвищення рівня капіталізації вітчизняної банківської системи пов'язаний із активізацією процесів злиття та поглинання банків. Власне, процеси концентрації банківських капіталів у такий спосіб уже набули загальносвітової тенденції, оскільки виявилися доволі дієвим інструментом, який дає змогу скорочувати витрати і підвищувати прибутковість банківського бізнесу. Однак в Україні такий метод концентрації капіталів застосовується не часто, що пояснюється недосконалістю відповідної нормативної бази, а також неготовністю більшості власників банківських установ поступатися контролем над ними шляхом перерозподілу чи взаємного обміну пакетами акцій.

Проблема якості банківських активів

Друга проблема пов'язана з підвищенням якості банківських активів, що є одним із найважливіших і пріоритетних завдань розвитку банківської системи та має розглядатися у контексті забезпечення стабільного функціонування банківських установ як необхідної умови належного ресурсного забезпечення усього господарства країни. Передусім йдеться про ефективність роботи підприємств, у діяльність яких спрямовуються банківські активи.

У макроекономічній площині є три основних способи розв'язання проблеми низької якості активів. Перший - це списання заборгованостей, що поліпшує фінансовий стан підприємств, проте погіршує фінансовий стан банків і не стимулює підприємства до фінансового оздоровлення власними силами. Другий - банкрутство боржників, однак якщо кількість позичальників, що зазнають банкрутства, сягне більше половини усіх суб'єктів господарювання (а діяльність близько половини підприємств в Україні є збитковою), то може виникнути системна економічна криза з усіма негативними соціальними наслідками. Третій - активна участь держави у фінансовому оздоровленні підприємств за допомогою впровадження програм реструктуризації, що може спричинити конфлікт інтересів у самому бізнес-середовищі. Як бачимо, вирішення порушеної проблеми на макроекономічному рівні пов'язане із цілою низкою труднощів як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру [12].

Із цього випливає висновок: оптимізація якості активів банківської системи як необхідна умова стабільного економічного розвитку має розглядатися передусім у мікроекономічній площині - з точки зору поліпшення роботи банківського менеджменту, спрямованої на мінімізацію відповідних ризиків за основними банківськими операціями. Важливим у цьому контексті є розгляд загальної структури активів банківської системи та визначення стратегічних завдань і пріоритетів для менеджменту.

Як випливає з даних, наведених у додатку 2, основою активних операцій банків в Україні є кредитні вкладення, частка яких у загальному портфелі активів постійно збільшується. Відтак саме від їх якості та здатності банків оптимально мінімізувати кредитні ризики залежать можливості належного ресурсного забезпечення економічного зростання та стабільність банківської системи загалом.

Під оптимальною мінімізацією ризиків у даному разі слід розуміти розроблення стратегії кредитних операцій, яка б не позначалася на можливостях забезпечення дохідності банківських установ.

Проблема ресурсного забезпечення діяльності банків

Гострою проблемою реального сектору перехідної економіки, для І вирішення якої потрібні значні фінансові вливання, є низька технічна оснащеність підприємств, моральна та фізична зношеність обладнання. Її рівень у нашій країні загалом перевищує 50%, а середній строк використання обладнання на більшості підприємств - понад 20 років. За нинішньої норми інвестицій в Україні (10% від ВВП) та обсягів банківського кредитування суб'єктів господарювання (22% від ВВП, тоді як у промислове розвинутих країнах цей показник перевищує 100%), а також з огляду на структуру позичок, що надаються банками (у ній, незважаючи на позитивну тенденцію, переважають короткострокові кредити; див. додаток 3), говорити про стійкі темпи економічного зростання не доводиться [12].

Зважаючи на об'єктивний характер причин ситуації, що склалася (високі ризики вкладень у реальний сектор, низькі темпи структурних перетворень, інвестиційну непривабливість підприємств, відсутність достовірної інформації про їх фінансовий стан, недостатність заходів із правового захисту кредиторів тощо), потрібно усвідомлювати важливість саме кредитних важелів стимулювання економічного зростання. Очевидно, що подальші перспективи його забезпечення вирішальною мірою залежатимуть не лише від здатності банків задовольняти поточні потреби підприємств у поповненні коштів, необхідних для формування обігового капіталу, а й від спроможності банківської системи країни сприяти інвестиційному процесу.

Як відомо, можливості участі банківської системи країни у широкомасштабних проектах щодо кредитування інноваційно-інвестиційних потреб реального сектору господарства визначається передусім спроможністю банків акумулювати належний обсяг довгострокових ресурсів. Ліквідність же вітчизняних банківських установ нині має в основному короткотерміновий характер, оскільки навіть у структурі строкових вкладень значною є частка саме «коротких» ресурсів, малопридатних для задоволення довгострокових кредитних потреб підприємств (див. додаток 4).

Слід зауважити, що у разі збільшення доходів населення відповідне зростання депозитної бази банків пов'язане не так з активізацією їхньої роботи із залучення коштів на ринку (і це попри тенденцію до поступового зниження процентних ставок), як із відсутністю альтернативних напрямів вкладення коштів - насамперед на ринку цінних паперів. Отже, з появою у сфері інвестування доступних широкому загалу реальних фондових альтернатив перед банками постане проблема загострення конкурентної боротьби за кошти вкладників, передусім - фізичних осіб [12].

Для довгострокових кредитних вкладень потрібні і довгострокові ресурси. Для того, щоб знайти шляхи вирішення цієї важливої проблеми, перебіг економічних процесів також необхідно аналізувати в макро- та мікроекономічній площинах.

На макрорівні активізація довгострокового кредитування банками підприємств реального сектору визначається відповідною участю в цьому процесі держави. Серед основних напрямів зазначеної участі варто виділити такі:

1. Створення спеціалізованого банку розвитку, головною функцією якого має бути реалізація завдань щодо довгострокового кредитування пріоритетних галузей економіки. Головна проблема цього напряму державної підтримки пов'язана з пошуком джерел для акумулювання відповідних грошових ресурсів: адже якщо банк функціонуватиме на загальних комерційних засадах, то у його діяльності виникатимуть ті ж труднощі, що і в роботі інших банківських установ країни. Якщо ж для ресурсного забезпечення довгострокового кредитування якимсь чином застосовуватимуться механізми трансформації бюджетних коштів, то постане питання щодо формулювання чітких критеріїв «пріоритетності» тих підприємств і галузей економіки, на розвиток яких мають спрямовуватися гроші платників податків, навіть якщо це робитиметься на кредитних засадах.

2. Застосування ефективного механізму рефінансування комерційних банків з боку НБУ. Нині таке рефінансування переважно короткострокове, хоча останнім часом і приймалися нормативні документи, спрямовані на забезпечення його довгострокового характеру.

3. Диференціація окремих норм регулювання (наприклад, зниження вимог із формування резервів на можливі витрати за довгостроковими позичками реальному сектору). Однак у цьому випадку необхідний обережний і виважений підхід, оскільки можна наразитися на підвищення ризику за активними операціями банків загалом.

4. Ефективне функціонування страхових компаній і недержавних пенсійних фондів. Їх активний розвиток в Україні та розширення сфер діяльності, вочевидь, супроводжуватиметься створенням довгострокових резервів, значна частина яких може бути розміщена у вигляді відповідних депозитів у банківській системі [12].

На мікроекономічному рівні важливим напрямом роботи комерційних банків щодо формування довгострокових ресурсів, а відтак і підвищення активності із довгострокового кредитування реального сектору є залучення коштів населення. Як відомо, саме вони становлять найбільшу частину

грошової маси, що перебуває поза банками. З огляду на це, створення належних організаційних і нормативних передумов для припливу додаткових коштів населення може стати вагомим внеском у формування ресурсів для довгострокового кредитування суб'єктів господарювання.

Підвищенню довіри населення до банківських установ країни сприяло збільшення величини гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами фізичних осіб до 3 тис. грн. Проте і ця сума видається замалою, зважаючи на динаміку вкладів населення у банках. До того ж необхідно було б розглянути можливість гарантованого відшкодування депозитів не лише фізичних, а й юридичних осіб, що сприяло б стабільному функціонуванню фінансового ринку, припливу вкладів клієнтів та зниженню рівня ризиків. А це, у свою чергу, розширило б можливості формування належної ресурсної бази банків з метою активізації довгострокових кредитних операцій.

Активізація роботи банківських установ із залучення коштів клієнтів на рахунки до запитання за умови надання відповідних державних гарантій повернення та максимально можливого спектра послуг за такими рахунками (відповідні карткові проекти, здійснення платежів, отримання кредитів) може створити умови для підтримання стабільного рівня ресурсної бази банків із відкриттям широких можливостей щодо довгострокових вкладень в економіку.

Проблема оптимізації структури банківської системи

Оптимальна структура банківської системи України - це така її побудова, за якої динамічний розвиток вітчизняної економіки може бути максимально забезпеченим повноцінним набором основних банківських продуктів, яких потребують суб'єкти ринку: від споживчого кредитування і розрахунків - до надання доступу до рахунків через Інтернет. Неодмінною передумовою досягнення такої мети є формування адекватного конкурентного середовища на ринку банківських послуг [12].

Отже, удосконалення функціонування банківської системи країни має розглядатися як одне з пріоритетних завдань розвитку національної економіки в цілому. У з в'язку із цим розроблення та впровадження конкретних практичних заходів, спрямованих на вирішення проблем, пов'язаних із недостатньою капітальною базою української банківської системи, оптимізацією її структури, забезпеченням оптимального управління банківськими активами та стимулюванням довгострокових вкладень, слід вважати необхідними умовами зміцнення стійкості банківського сектору, підвищення довіри до нього з боку інвесторів, вкладників і кредиторів, а також - підвищення його ролі у стимулюванні збалансованого розвитку всіх галузей і секторів економіки України.

Висновки

Дослідивши типи і функції комерційних банків та їх роль у ринковому господарстві, можна зробити наступні висновки:

1. Аналіз багатовікової світової історії банківської справи та механізму функціонування грошового ринку дає підстави віднести до банківської діяльності комплекс із трьох посередницьких операцій:

приймати грошові вклади від клієнтів;

надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;

здійснювати розрахунки між клієнтами.

2. Комплекс із трьох базових операцій - депозитних, кредитних і розрахункових - створює первинну сферу банківської діяльності, а фінансовий посередник, що виконує цей комплекс, є банківським інститутом, банком в економічному розумінні.

3. Класифікація банків здійснюється за різними ознаками - величина, форма власності, обсяг капіталу, форма обслуговування тощо.

4. Банки виконують такі функції:

трансформаційну;

емісійну.

Трансформаційна функція банків зумовлена посередницькою місією банків взагалі і їх особливим місцем серед фінансових посередників зокрема. Полягає вона в зміні (трансформації) таких якісних характеристик грошових потоків, що проходять через банки, як рівень ризикованості, строковість, обсяги та просторове спрямування.

Емісійна функція банків полягає в тому, що тільки вони можуть створювати додаткові платіжні засоби і спрямовувати їх в оборот, збільшуючи пропозицію грошей, або ж вилучати їх з обороту, зменшуючи пропозицію грошей. Цю функцію виконує як центральний банк, емітуючи готівкові гроші, так і комерційні банки, емітуючи депозитні гроші через механізм грошово-кредитного мультиплікатора.

5. Кредитні операції банків здійснюються на основі положення НБУ «Про кредитування» (вересень 1995 р.)

6. Розрахунково-касові операції полягають у забезпеченні руху грошових коштів на рахунках клієнтів банків згідно з їхніми дорученнями. Ці операції посідають особливе місце в банківській діяльності і відіграють важливу роль у забезпеченні успішного перебігу економічних процесів на мікро- та макрорівнях.

7. Конкуренція між банками та небанківськими фінансово-кредитними установами, а також всередині самої банківської системи сприяє подальшій універсалізації банківської справи, розвитку та розширенню кола операцій та послуг, що їх може виконувати сучасний універсальний банк. Крім традиційних, базових для комерційних банків України операцій, вони виконують нові, не традиційні для них операції та послуги. До перших належать операції і послуги, пов'язані з формуванням банківських ресурсів, їх розміщенням в активи та здійсненням розрахунків між клієнтами.

8. Удосконалення функціонування банківської системи країни має розглядатися як одне з пріоритетних завдань розвитку національної економіки в цілому. У з в'язку із цим розроблення та впровадження конкретних практичних заходів, спрямованих на вирішення проблем, пов'язаних із недостатньою капітальною базою української банківської системи, оптимізацією її структури, забезпеченням оптимального управління банківськими активами та стимулюванням довгострокових вкладень, слід вважати необхідними умовами зміцнення стійкості банківського сектору, підвищення довіри до нього з боку інвесторів, вкладників і кредиторів, а також - підвищення його ролі у стимулюванні збалансованого розвитку всіх галузей і секторів економіки України.

комерційний кредитування банк розрахунковий

Література