Управління інвестиційними операціями банківськими установами (на прикладі ВАТ "Райффайзен Банк Аваль")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Магістерська

Тема: “Управління інвестиційними операціями банківськими установами” (на прикладі ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”)



Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади управління інвестиціями в системі менеджменту банківської установи

1.1 Суть інвестиційної діяльності банківської установи, її види та форми

1.2 Правове регулювання інвестиційних операцій банківських установ в Україні

1.3Теоретичні підходи до управління інвестиційним портфелем банківської установи

Розділ 2. Аналіз ефективності інвестиційної діяльності ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”

2.1 Загальна характеристика діяльності ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”

2.2 Аналіз динаміки та структури інвестиційного портфелю ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”

2.3 Оцінка ефективності управління інвестиційним портфелем банківської установи

Розділ 3. Удосконалення управління інвестиційними операціями ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”

3.1 Впровадження сучасної системи ризик-менеджменту в інвестиційну діяльність

3.2 Розробка стратегічного плану інвестиційної діяльності банківської установи

Розділ 4. Охорона праці в ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Одним з основних завдань реформування національної економіки України є активізація інвестиційної діяльності та формування її нового організаційно-правового економічного механізму, що має відповідати вимогам подолання кризи й оздоровлення економіки, лібералізації умов роботи підприємств в умовах ринку. Саме активізація інвестиційного процесу є головною складовою економічних вимог, які покликані визначити реальні зрушення в структурі економіки країни, прискорити перехід економіки на якісно новий рівень індустріального розвитку й інтенсивний тип відтворення, підвищити якість вітчизняної продукції та її конкурентоспроможність на світовому ринку. Необхідність у нових підходах до інвестиційних процесів назріла також у зв'язку з тим, що ринкова організація економічної діяльності означає вільний розподіл інвестицій із властивим йому міжрегіональним і міжгалузевим переливанням капіталу. В інвестиційній сфері відбулося значне розширення кола її учасників. Якщо раніше в інвестиційній сфері брали участь держава, підприємства й банки, то зараз тут з'явились принципово нові учасники: страхові, інвестиційні, фінансові компанії, пенсійні й інвестиційні фонди, концерни, консорціуми, промислово-фінансові групи.

Сьогодні від ефективності інвестиційної політики залежать стан виробництва, положення і рівень технічної оснащеності основних фондів підприємств народного господарства, можливості структурної перебудови економіки, рішення соціальних і екологічних проблем. Інвестиції є основою для розвитку підприємств, окремих галузей і економіки в цілому.

Таким чином, різноманітність і складність змін, що відбуваються в інвестиційній сфері економіки України, потреба розробки ефективних методів регулювання інвестиційної діяльності і механізму реалізації нею своїх функцій у системі ринкових відносин визначають актуальність теми.

Інвестиційні операції банків обумовлені вкладенням коштів у інвестиційні цінні папери (портфельні інвестиції). Ведення коштів у цінні папери передбачає досягнення ліквідності, збільшення доходу та вкладень, збереження коштів та мінімізацію банківських ризиків. Досягти всіх цілей одночасно для банків є неможливим, тому необхідно знайти компромісне рішення, з'ясувати, що для банку на даний момент є пріоритетним.

Цілі інвестиційної діяльності банку полягають в додержанні безпеки банківських коштів, забезпечення їх диверсифікації, доходу та ліквідності. Інвестиційна діяльність банку здійснюється працівниками спеціалізованого відділу.

Функція інвестування потребує систематизованого аналізу ризику цінних паперів, які придбає банк, оцінки якості цих паперів, визначення здатності банку здійснювати інвестиції. Для цього потрібен безперервний і кваліфікований нагляд та вивчення ринку цінних паперів. Функція інвестицій - це поповнювати резервний капітал на основі ступінчатих строків зобов'язань інвестиційного портфеля (сукупність усіх видів цінних паперів, що належать банку), а також задовольняти непередбачену потребу в коштах, що виникає в зв'язку з вилучення клієнтами своїх коштів чи заявок на позики, що перевищують наявні ресурси.

На даний час банки відіграють важливу роль на фондовому ринку, здійснюючи функції емітентів, інвесторів та посередників. В даній магістерській роботі досліджується інвестиційна діяльність ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”, як активного учасника фондового ринку.

Основна увага зосереджується на інвестиційному портфелі банку - це інструмент, за допомогою якого забезпечується оптимальне для нього співвідношення прибутковості і ризику інвестицій. Оскільки усі фінансові інвестиції (цінні папери) розрізняються за рівнем прибутковості і ризику, їхні можливі сполучення в портфелі змінюють ці характеристики, а у випадку оптимального їхнього сполучення можна домогтися значного зниження ризику інвестиційного портфелю. Широко відомий принцип диверсифікованості при формуванні портфеля цінних паперів, відповідно до якого збільшення числа типів цінних паперів, що включаються в портфель, приводить до зниження ризику даного портфелю.

Основна задача портфельного інвестування: покращити умови інвестування, додавши сукупності цінних паперів такі інвестиційні характеристики, що недосяжні з позиції окремо узятого цінного папера, і можливі тільки при їхній комбінації. Тільки в процесі формування портфеля досягається нова інвестиційна якість із заданими характеристиками. Таким чином, інвестиційний портфель є тим інструментом, за допомогою якого інвестору забезпечується необхідна стійкість доходу при мінімальному ризику.

Мета даної роботи полягає в розробці пропозицій по удосконаленню управління інвестиційним портфелем банківської установи.

Основними завданнями для дослідження в магістерській роботі є:

- розглянути поняття та сутність інвестиційного портфелю комерційного банку та проаналізувати існуючі теоретичні підходи до організації портфельного управління;

- охарактеризувати нормативно-правову базу управління інвестиційним портфелем комерційного банку;

- провести комплексний аналіз та оцінку ефективності управління інвестиційним портфелем ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”;

- на підставі проведеного аналізу сформувати пропозиції по удосконаленню механізму управління інвестиційним портфелем ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”.

Об'єктом дослідження є інвестиційні операції комерційного банку.

Предметом дослідження в магістерській роботі є діяльність ВАТ “Райффайзен Банк Аваль” по управлінню інвестиційними операціями.

Основними методами дослідження є логічний, аналітичний, системний та порівняльний методи дослідження.

Практична цінність отриманих результатів полягає в можливості впровадження їх в практику діяльності ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”.

Теоретичною та інформаційною базою для дослідження є законодавство України, яке регулює операції комерційних банків з цінними паперами, а також роботи вітчизняних та зарубіжних дослідників у даній сфері, таких як: Берднікова Т.Б., Гудков Ф.А., Крушвіц Лутц, Мендpул О.Г., Шевчук І.А., Павленко, Михальський В.В., Шклярук С.Г., Мозговий О.М., Ческідов Б.М., Шарп Уільям, В.І. Міщенко, П.А. Пересада, І.П. Мойсеєнко, Г. Марковіц, та інших.

У магістерській роботі розглядаються основні форми та види інвестицій, які здійснюють банки, діюча нормативно-правова база, за допомогою якої регулюється інвестиційний процес, органи державного управління та їх інструменти для стимулювання інвестиційної діяльності.

Досліджуються структура і динаміка інвестиційного портфелю “ВАТ “Райффайзен Банк Аваль” та його ефективність і на основі проведеного аналізу формулюються напрямки вдосконалення управління інвестиційним портфелем банку.



Розділ 1. Теоретичні засади управління інвестиціями в системі менеджменту банківської установи

1.1 Суть інвестиційної діяльності банківської установи, її види та форми

банк інвестиційний портфель

Світовий досвід свідчить, що країни з перехідною економікою не в змозі розвивати господарство без залучення й ефективного використання інвестицій. Акумулюючи підприємницький, державний та змішаний капітал, забезпечуючи доступ до сучасних технологій та менеджменту, інвестиції не тільки сприяють формуванню національних інвестиційних ринків, але й пожвавлюють ринки товарів та послуг. Крім того, інвестиції, як правило, сприяють заходам макроекономічної стабілізації та дозволяють вирішувати соціальні проблеми трансформаційного періоду. [5, с.7]

Сьогодні банки відіграють важливу роль на фондовому ринку, виступаючи емітентами цінних паперів; інвесторами, коли вони купують цінні папери за власні кошти; посередниками при операціях з цінними паперами, а також як депозитарій, тобто можуть здійснювати облік цінних паперів та вести реєстр акціонерів.

Всі банківські операції з цінними паперами можна поділити на три групи:

- Емісійні: полягають у випуску банком власних цінних паперів:

- Акції та облігації; їх випуск здійснюється з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу;

- Ощадні та депозитні сертифікати; емісія здійснюється з метою тимчасового залучення ресурсів, фінансування певних програм.

Випуск банком цінних паперів відображається у пасивних операціях.

Інвестиційні операції - це активні операції з вкладення власних та залучення фінансових ресурсів у фондові активи шляхом придбання відповідних цінних паперів на фондовому ринку від свого імені.

Існують такі види:

- арбітражна дилерська - виконання угод купівлі-продажу цінних паперів від свого імені та за свій рахунок;

- купівля акцій з метою утримання їх у своєму розпорядженні терміном більше ніж рік.

Посередницькі (комісійні, клієнтські) - здійснюються банками від імені, за рахунок та на користь клієнтів, з метою отримання доходу у вигляді комісійної винагороди (андерайтинг, трастові операції, консалтингові, брокерська діяльність). [Міщенко, с.373]

Поняття інвестицій є занадто широким, щоб можна було дати йому єдине і вичерпне визначення. У різноманітних розділах економічної науки і різних галузях практичної діяльності, його зміст має свої особливості.

У макроекономіці інвестиції - це частина сукупних витрат, що складається з витрат на нові засоби виробництва (виробничі або фіксовані інвестиції), інвестиції в нове житло, і приріст товарних запасів. Тобто, інвестиції - це частина валового внутрішнього продукту, не спожита в поточному періоді, яка забезпечує приріст капіталу в економіку. У теорії виробництва, і в цілому в мікроекономіці, інвестиції, є процес створення нового капіталу. У фінансовій теорії під інвестиціями розуміють придбання реальних або фінансових активів, тобто - це сьогоднішні витрати, метою яких є одержання майбутніх вигод. Ряд авторів вважає, що інвестиції - це обмін визначеної сьогоднішньої вартості на можливо невизначену майбутню вартість.

На думку І.Т. Балабанова, інвестиції - це довгострокове вкладення грошей для отримання прибутку. [6, с.92]

У монографії «Інвестиції», підготовленої Нобелевським лауреатом по економіці У. Шарпом разом з іншими американськими вченими відзначено, що в найбільш широкому розумінні слово “інвестувати” означає: віддати гроші сьогодні, щоб одержати більшу їх суму в майбутньому. З даним процесом пов`язані два чинники - час і ризик. Віддавати гроші необхідно зараз і у визначеній кількості. Винагорода наступає пізніше, якщо наступає взагалі, і її розмір заздалегідь невідомий. У деяких випадках найважливішим чинником буде час (наприклад, для державних облігацій). В інших ситуаціях головним є ризик (зокрема, для опціонів на покупку звичайних акцій). У ряді випадків вагомими є одразу два чинники - час і ризик (наприклад, для звичайних акцій). Ми погоджуємося з твердженням американського вченого, який вважає, що на процес інвестування впливає ризик, і цим самим знижує рівень прибутків від вкладених ресурсів.

К. Еклунд зазначає, що “інвестиції - це те, що “відкладають” на завтрашній день, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому”. При чому він наголошує на тому, що в системі рахунків статистика інвестицій включає тільки матеріальні витрати (на машини, споруди, устаткування та ін.), але не враховує найважливіші інвестиції в знання, наукові дослідження та освіту. Обсяг інвестицій, як зауважує автор, визначається через це не зовсім точно.

Дж. Хунсон звертає увагу на те, що інвестиції означають дійсне виробництво капітальних товарів.

Інвестиції - це обсяг реального капіталу, виробленого за визначений період часу. Це зауваження цілком слушне, оскільки ігнорування натурально-речової сторони інвестиційного процесу часто призводить до зміщення предмета дослідження в область дослідження фіктивного капіталу, спекулятивного зростання капітальної вартості за рахунок фінансових операцій, біржової гри на курсах цінних паперів, зобов'язань тощо. Навіть в умовах розвиненої економіки це може призвести до небажаних наслідків.

Термін «інвестиції» походить від латинського слова «invest», що означає «вкладати». У найбільше широкому трактуванні інвестиції представляють собою вкладання капіталу з метою наступного його збільшення. При цьому приріст капіталу повинен бути достатнім, щоб компенсувати інвестору відмову від використання наявних засобів на споживання в поточному періоді, винагородити його за ризик, відшкодувати втрати від інфляції в майбутньому періоді. [7, с.10]

У Законі України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. зазначено, що інвестиції - це усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької й інших видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. [3, с.646]

Такими цінностями можуть бути:

- цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

- рухоме й нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування й інші матеріальні цінності);

- майнові права, що випливають з авторського права, досвіду та інші інтелектуальні цінності;

- сукупність технічних, технологічних, комерційних і інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, виробничого досвіду, необхідних для організації того або іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»);

- права користування землею, водою, ресурсами, спорудами, устаткуванням, а також інші майнові права;

- інші цінності. [3, с.646]

Можна виділити три основні функції, що виконують інвестиції в економічній системі:

а) забезпечення росту і якісного вдосконалення основного капіталу (фондів), як на рівні окремої фірми, так і на рівні національної економіки в цілому;

б) здійснення прогресивних структурних економічних зрушень, що стосуються найважливіших народногосподарських пропорцій: відтворювальних, галузевих, вартісних;

в) реалізацію новітніх досягнень науково-технічного прогресу і підвищення на цій основі ефективності виробництва на мікро - і макрорівнях.

Варто відзначити, що вчені дають досить різноманітну класифікацію інвестицій.

Наприклад, професор Вайнріх так класифікує інвестиції:

1. Щодо об'єкта вкладання:

- інвестиції в майно (матеріальні інвестиції), що безпосередньо беруть участь у виробничому процесі (інвентар, устаткування, запаси матеріалів);

- фінансові інвестиції - придбання прав на участь у справах інших фірм і боргових прав (придбання акцій і інших цінних паперів);

- нематеріальні інвестиції (у нематеріальні цінності) - у підготовку кадрів, дослідження і розробки, рекламу й ін.

Класифікація з погляду спрямованості дій:

- інвестиції на основі проекту (початкові інвестиції або нетто-інвестиції) при заснуванні чи покупці підприємства;

- інвестиції на розширення (екстенсивні інвестиції), спрямовані на збільшення виробничого потенціалу;

- реінвестиції - зв'язування знову вільних інвестиційних засобів за допомогою направлення їх на придбання, або виготовлення нових засобів виробництва з метою підтримки складу основних фондів підприємства:

- інвестиції на заміну;

- інвестиції на раціоналізацію (модернізація технологічна, і модернізація процесу);

- інвестиції на зміну програми випуску;

- інвестиції на диверсифікацію (зміну номенклатури підприємства);

- інвестиції на забезпечення виживання підприємства в майбутньому;

- брутто-інвестиції (складаються з нетто-інвестицій і реінвестицій).

Яковлєв А.І. виділяє три типи інвестицій:

1. Реальні, що представляють собою довгострокові вкладення у сфері матеріального виробництва:

а) витрати на придбання земельних ділянок, устаткування;

б) витрати на проведення будівельно-монтажних робіт і ін.;

2. Інвестиції, що приносять прибуток через певний період часу:

а) капіталовкладення в удосконалення продукції, довгострокову рекламу, реорганізацію підприємств і ін.;

б) інтелектуальні вкладення, направлені на підготовку спеціалістів, передачу досвіду, «ноу-хау» і ін.

3. Фінансові, що включають витрати на проведення фінансово-кредитної діяльності, у тому числі на проведення операцій з цінними паперами (придбання акцій, облігацій і ін.).

Бланк І.А., із метою обліку, аналізу і планування інвестиції класифікує по таких ознаках[7, с.18]:

1. По об'єктах вкладення засобів виділяють реальні і фінансові.

2. По характеру участі інвестування виділяють прямі і непрямі.

Фінансові інвестиції - вкладення у фінансові інститути, тобто вкладення в акції, облігації й інші цінні папери, випущені приватними компаніями або державою. Інвестор, купуючи цінні папери, прагне досягти найбільшої прийнятної для нього прибутковості. Але ця мета не може бути досягнута простим добором найбільш доходних паперів. Така на перший погляд правильна методика не завжди вірна, оскільки звичайно приводить до збільшення ризику всіх його інвестицій - портфеля. Як прибутковість, так і ризик конкретної акції не можуть розглядатися ізольовано. Будь-яка інвестиція повинна аналізуватися з позиції її впливу на зміну прибутковості і ризику всього портфелю в цілому - у випадку додавання активу в портфель і вилучення його з портфеля.

Інвестиційний портфель банку являє собою визначений набір з корпоративних акцій, облігацій з різним ступенем забезпечення і ризику, а також паперів з фіксованим доходом, гарантованим державою, тобто з мінімальним ризиком втрат по основній сумі і поточним надходженням. Закордонний досвід роботи банків з цінними паперами свідчить, що вони, формуючи інвестиційний портфель, добирають його в наступному співвідношенні: у загальній сумі цінних паперів близько 70 відсотків; державні цінні папери, близько 25 відсотків; муніципальні цінні папери і близько 5 відсотків; інші папери. Таким чином, запас ліквідних активів складає приблизно 1/3 портфеля, а інвестиції з метою одержання прибутку - 2/3. Як правило, така структура портфеля характерна для великого банку, дрібні ж банки у своєму портфелі мають 90 відсотків і більше державних і муніципальних цінних паперів.

Теоретично портфель може складатися з паперів одного виду, а також змінювати свою структуру шляхом заміщення одних паперів іншими. Однак кожен цінний папір окремо не може досягати подібного результату. Основна задача портфельного інвестування - поліпшити умови інвестування, додавши сукупності цінних паперів такі інвестиційні характеристики, що недосяжні з позиції окремо узятого цінного папера, і можливі тільки при їхній комбінації. Тільки в процесі формування портфеля досягається нова інвестиційна якість із заданими характеристиками. Таким чином, портфель цінних паперів є тим інструментом, за допомогою якого інвестору забезпечується необхідна стійкість доходу при мінімальному ризику.

Інвестиційний портфель банку - сукупність реальних і/чи фінансових інвестицій (цінних паперів), яка придбається банком для одержання прибутку.

Інвестиційний портфель банку - сукупність цінних паперів різного виду, різного терміну дії і різної ліквідності, керована як єдине ціле.

Інвестора, що бажає оптимально вкласти капітал, цікавить не стільки порівняння окремих видів цінних паперів між собою, скільки порівняння різних портфелів. Зміст створення портфеля і управління цінними паперами саме як єдиним портфелем полягає в тому, щоб додати всій сукупності цінних паперів такі інвестиційні характеристики (прибутковість і ризик), які недосяжні з позиції окремо взятого цінного паперу і можливі тільки при їхній комбінації. Мета формування портфеля - поліпшити умови інвестування, досягти нової інвестиційної якості з заданими характеристиками.

Інвестиційний портфель є тим інструментом, за допомогою якого інвестору забезпечується оптимальне для нього співвідношення прибутковості і ризику інвестицій. Оскільки усі фінансові інвестиції (цінні папери) розрізняються за рівнем прибутковості і ризику, їхні можливі сполучення в портфелі змінюють ці характеристики, а у випадку оптимального їхнього сполучення можна домогтися значного зниження ризику інвестиційного портфеля. Широко відомий принцип диверсифікованості при формуванні портфеля цінних паперів, відповідно до якого збільшення числа типів цінних паперів, що включаються в портфель, приводить до зниження ризику даного портфеля.

Зміна курсів акцій на ринку відбувається не ізольовано один від одного, а охоплює весь ринок у цілому. Ризик портфеля багато в чому залежить від того, як цінні папери, що входять до складу портфеля, одночасно знижуються або підвищуються за курсом, тобто від кореляції (взаємозв'язку) між змінами курсів окремих цінних паперів. При сильній кореляції між окремими курсами (якщо всі акції одночасно знижуються або підвищуються) ризик за рахунок вкладень у різні цінні папери не можна ні зменшити, ні збільшити. Якщо ж курси акцій абсолютно не корелюють між собою, то в ідеалі, ризик можна було б виключити цілком.

Методом зниження ризику серйозних втрат служить диверсифікованість портфеля, тобто вкладення коштів у проекти і цінні папери з різними рівнями надійності і прибутковості. Ризик знижується, коли вкладені кошти розподіляються між безліччю різних видів вкладень. Диверсифікованість зменшує ризик за рахунок того, що можливі невисокі доходи по одному елементу портфеля будуть компенсуватися більш високими доходами по іншому. Мінімізація ризику досягається за рахунок включення в портфель різних елементів, прямо не пов'язаних тісно між собою, щоб уникнути синхронності циклічних коливань їхньої ділової активності. Оптимальна кількість елементів портфеля залежить від можливостей інвестора, найбільш розповсюджена величина - від 8 до 20 різних елементів інвестиційного портфеля.

Інвестиції банку в цінні папери з метою їх оцінки та відображення в бухгалтерському обліку класифікуються таким чином:

1). операції з цінними паперами в торговому портфелі – враховуються боргові цінні папери та акції, придбані банком для перепродажу та з метою отримання прибутку від короткотермінових коливань ринкової ціни. Сюди відносять тільки високоліквідні цінні папери. У разі зміни наміру та спроможності банку утримувати боргові цінні папери з метою отримання прибутку від короткотермінових коливань ринкової ціни такі цінні папери можуть бути переведені до портфеля цінних паперів на продаж;

2). портфель цінних паперів на продаж - враховуються боргові цінні папери з фіксованою датою погашення, які банк не має наміру тримати до дати їх погашення; цінні папери, які банк готовий продати у зв'язку із зміною ринкових процентних ставок, потреб ліквідності, наявності альтернативних інвестицій; акції та боргові цінні папери, за якими не можливо достовірно визначити справедливу вартість. Цінні папери з портфеля на продаж переводяться до торгового портфеля, якщо банк приймає рішення про отримання прибутку від короткотермінових коливань ринкових цін або дилерської маржі;

3). портфель до погашення - враховуються придбані боргові цінні папери з фіксованими платежами або з платежами, що можна визначити, також з фіксованим терміном погашення. Боргові цінні папери відносять до портфеля до погашення, якщо банк має намір та спроможний утримувати їх до терміну погашення з метою отримання процентного доходу банк постійно на дату балансу оцінює свій намір та спроможність утримувати цінні папери до погашення. Переведення цінних паперів у портфель на продаж можливе, якщо в банку виник сумнів щодо здатності утримувати цінні папери до терміну погашення.

4). портфель інвестицій в асоційовані та дочірні компанії - належать пайові цінні папери емітентів, які відповідають визначенням асоційованої або дочірньої компанії банку, за винятком таких цінних паперів, що придбані та утримуються виключно для продажу протягом 12 місяців з дати придбання. Фінансові інвестиції переводяться до портфеля на продаж, якщо асоційовані або дочірні компанії здійснюють діяльність в умовах, які обмежують їх здатність передавати кошти банку-інвестору протягом періоду , що перевищує 12 місяців. [Міщенко, с.390]

Цінні папери обліковуються за позабалансовими рахунками. Облік фінансових інвестицій та їх оцінка здійснюються за кожною інвестицією в розрізі емітентів. Придбані цінні папери оцінюються та відображаються в бухгалтерському обліку за собівартістю.

Собівартість цінного папера - це ціна придбання, включаючи комісійні винагороди, мито, податки, збори. Комісійні витрати, пов'язані з придбанням боргових цінних паперів, збільшують (зменшують) суми премії (дисконту) на дату їх придбання.

Дисконт - це різниця між вартістю погашення цінних паперів та їх собівартість без врахування нарахованих на час придбання процентів, якщо собівартість нижча собівартості погашення. Премія - це перевищення собівартості цінних паперів над вартістю їх погашення без врахування нарахованих на час придбання процентів. [Міщенко, с. 393]

Інвестиції відіграють важливу роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки. У результаті інвестування засобів в економіку збільшуються обсяги виробництва, росте національний доход, розвиваються й ідуть вперед в економічному суперництві галузі і підприємства, які в найбільшій мірі задовольняють попит на ті або інші товари та послуги.

Інвестиційна діяльність - це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави по реалізації інвестицій.

До кола суб'єктів інвестиційної діяльності відносяться громадяни та юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути інвестори, замовники, виконавці робіт, а також постачальники, банківські, страхові та посередницькі організації, інвестиційні біржі та інші учасники.

Підводячи підсумки ми можемо відзначити, що операції банків з цінними паперами поділяються на: емісійні, інвестиційні та посередницькі. Під інвестиціями розуміють вкладення майнових та інтелектуальних цінностей у всі види підприємницької діяльності для отримання прибутку у майбутньому. Але банки вкладають кошти не в один вид цінного паперу, щоб знизити рівень ризику, тому виділяють інвестиційний портфель банку - це сукупність реальних і/чи фінансових інвестицій (цінних паперів), яка формується банком для одержання прибутку і керується як єдине ціле. Інвестиційний портфель є тим інструментом, за допомогою якого інвестору забезпечується оптимальне для нього співвідношення прибутковості і ризику інвестицій. Принципами формування інвестиційного портфеля є безпека і прибутковість вкладень, їхній стабільний ріст, висока ліквідність. Оптимальна кількість елементів портфеля залежить від можливостей інвестора, найбільш розповсюджена величина - від 8 до 20 різних елементів інвестиційного портфеля.

За нестабільності фондового ринку України, існує необхідність регулювання інвестиційної діяльності всіх суб'єктів господарювання з боку держави, а саме вдосконалення нормативно-правової бази та встановлення органів контролю.

1.2 Правове регулювання інвестиційних операцій банківських установ в Україні

Одним із найважливіших чинників поліпшення інвестиційної політики банків в Україні є створення адекватного ринковій економіці правового поля, що цілком залежить від політичної волі законодавчої і виконавчої гілок влади.

Зміст та сутність правового регулювання інвестицій полягає в становленні правових норм (умов і гарантій), що визначають взаємовідносини суб'єктів інвестиційної діяльності.

Суб'єктами інвестиційної діяльності є держава через свої інститути, господарські товариства (компанії) і корпорації, фінансово-кредитні установи та інші функціональні учасники.

Держава бере участь в інвестиційному процесі, як через державний сектор економіки, так і через свої інститути: органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна, Державний антимонопольний комітет та ін.

В Україні діє більше ста законів і інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність банків. Серед них необхідно особливо виділити Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. і Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991 р., що складають основу правового регулювання інвестиційної діяльності.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством.

З метою координації діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів створюється Координаційна рада.

До складу Координаційної ради входять керівники державних органів, що у межах своєї компетенції здійснюють контроль або інші функції управління щодо фондового ринку та інвестиційної діяльності в Україні. Очолює Координаційну раду Голова Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Склад та Положення про Координаційну раду затверджує Президент України за поданням Голови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Державне регулювання ринку цінних паперів - це здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів і їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері.

Значну роль у регулюванні інвестиційного процесу відіграє Національний Банк України через притаманні йому інструменти кредитно-грошового регулювання:

- зміна облікової ставки;

- зміна норми резервів;

- проведення операцій на відкритому ринку.

Залежно від цілей, на які орієнтована кредитно-інвестиційна політика НБУ, а також від порядку використання інструментів регулювання, прийнято розрізняти рестрикційну та експансивну кредитно-інвестиційну політику.

Центральне місце у реалізації НБУ контролюючих функцій посідає депозитарій за ОВДП. Він здійснює контроль за співвідношенням обсягу емісії ОВДП та кількістю останніх в обігу, а також за станом виконання угод з облігаціями між депонентами на вторинному ринку. Депозитарій має такі повноваження:

- отримання за запитом на безоплатній основі інформації від депонентів щодо стану рахунків депозитарного обліку ОВДП;

- видача розпоряджень депонентам щодо усунення недоліків депозитарного обліку ОВДП;

- застосування штрафних санкцій до депонентів, передбачених угодою про депозитарне обслуговування, у разі порушення вимог чинного законодавства, нормативних документів щодо обліку облігацій та проведення операцій із ними;

- блокування рахунків депозитарного обліку депонентів за рішенням Правління НБУ та правоохоронних органів.

Слід зазначити, що дані, які зберігаються у депозитарії НБУ, належать до конфіденційних і не підлягають розголошенню. Ця інформація може надаватися державним органам виконавчої влади у порядку, встановленому чинним законодавством.

У Законі України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. зафіксовані державні гарантії прав інвесторів. Насамперед, передбачена стабільність умов діяльності інвесторів незалежно від змін у законодавстві протягом десяти років, відшкодування збитків, нанесених інвестору державними організаціями. Цей закон є основою для інвестиційної діяльності.

Визначається правовий статус інвесторів - суб'єктів інвестиційної діяльності, що приймають рішення про вкладення власних, позикових і залучених майнових і інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Законодавство декларує, що всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності мають рівні права в частині здійснення цієї діяльності; самостійно визначають цілі, напрямки, види й обсяги інвестицій; залучають для їхньої реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації торгів. Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами і результатами інвестицій.

Поряд із правами інвесторів чинне законодавство встановлює і певні їх обов'язки. Так, інвестор зобов'язаний подавати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій; одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів і спеціальних служб на капітальне будівництво, одержати висновок експертизи інвестиційних проектів в частині дотримання технологічних, санітарно-гігієнічних, екологічних і інших вимог; одержати ліцензію на виконання спеціальних видів робіт, що потребують відповідної атестації виконавця. Крім того, суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані додержуватися державних норм і стандартів; подавати у встановленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність; не припускати недобросовісної конкуренції, виконувати вимоги антимонопольного регулювання.

Згідно Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 15 березня 2006 року, Банки мають право здійснювати інвестиції лише на підставі письмового дозволу Національного банку України, який надається згідно з правилами, встановленими статтею 47 цього Закону.

Банк має право здійснити інвестицію без письмового дозволу Національного банку України у разі, якщо:

1) інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше ніж 5 відсотків регулятивного капіталу банку;

2) юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде виключно діяльність з надання фінансових послуг;

3) регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам для інвестицій, встановленим нормативно-правовими актами Національного банку України. Порядок інформування про здійснення інвестиції, зазначеної у частині третій цієї статті, встановлює Національний банк України.

Банку забороняється інвестувати кошти в підприємство, установу, статутом яких передбачена повна відповідальність його власників.

Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі будь-якого підприємства, установи не повинна перевищувати 15 відсотків капіталу банку. Сукупні інвестиції банку не повинні перевищувати 60 відсотків розміру капіталу банку. Це обмеження не застосовується у разі, якщо:

1) акції та інші цінні папери, придбані банком у зв'язку з реалізацією права заставодержателя і банк не утримує їх більше одного року;

2) банком з метою створення фінансової холдингової групи придбані акції, емітентом яких є інший банк;

3) цінні папери знаходяться у власності банку не більше одного року, який отримав їх у результаті андеррайтингу;

4) акції та інші цінні папери придбані банком за рахунок та від імені своїх клієнтів.

Закон України “Про цінні папери і фондову біржу в Україні” від 18 червня 1991р. обумовлює майнові права інвесторів, їхній захист і державний контроль за випуском і обігом цінних паперів.

Крім цих нормативних актів, інвестиційна діяльність і діяльність підприємств за участю іноземного капіталу регулюється Законом України: “Про режим іноземного інвестування”. До його прийняття діяв Декрет Кабінету Міністрів України “Про режим іноземного інвестування” № 55-93 від 20 травня 1993 р. [3], яким було зупинено дію Закону України “Про іноземні інвестиції” від 13 березня 1992 р.

Особливістю правового регулювання діяльності іноземних інвесторів на території України є те, що, поряд із вищезгаданим законом, мають враховуватися також положення цілого ряду інших законів та підзаконних нормативних актів. Це Закони “Про інвестиційну діяльність”, “Про захист іноземних інвестицій в Україні”, “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” та багато інших нормативних актів.

В Україні порядок державного управління інвестиційною діяльністю та іноземним інвестуванням, як її складовою частиною, визначається у Концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки, затвердженій Постановою Кабінету Міністрів № 384 від 1 червня 1995 р. Можна сказати, що в Україні вперше на концептуальному рівні в названому документі визначається державна політика щодо здійснення процесу інвестування в країні та іноземного інвестування зокрема.

Відповідно до Концепції державна інвестиційна підтримка має надаватися переважно для розвитку пріоритетних напрямів у економіці. Такими напрямами пріоритетного інвестування є розвиток паливно-енергетичного комплексу і впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій; соціальна сфера, розширення і нарощування обсягів виробництва товарів широкого вжитку та послуг для населення, а також конкурентоспроможної продукції, що поставляється на експорт; розвиток агропромислового комплексу; прискорення розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991р. визначає рівність суб'єктів цієї діяльності (вітчизняних і іноземних), гарантії прав власності, реєстраційний порядок діяльності організацій. Передбачено податкові, митні норми регулювання, експортно-імпортні квоти. Дається визначення іноземних суб'єктів господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України [с.30].

Згідно з Постановою Національного банку “Про затвердження Положення про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами” № 629 від 30.12.99 банки зобов'язані сформувати в повному обсязі резерв на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами, що обліковуються на балансі на дату введення в дію цієї постанови, в строк до 01.01.2001. Банки зобов'язані здійснювати щомісячне формування резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами, що придбані після введення в дію цієї постанови, у повному обсязі відповідно до розрахункової суми. Згідно з цим Положенням, портфель банку може класифікуватись як портфель на продаж або портфель на інвестиції. Класифікація цінних паперів та їх віднесення до портфеля цінних паперів на продаж чи портфеля цінних паперів на інвестиції визначаються за такими критеріями:Намір банку щодо групи цінних паперів, який свідчить про первісне бажання банку на час придбання цінних паперів щодо напрямів подальшого їх використання. При первісному віднесенні цінних паперів до портфелів банку за критеріями, банк не повинен відносити папери до портфеля на інвестиції, якщо він передбачає продати їх внаслідок:

1) зміни рівня ринкових процентних ставок;

2) зміни рівня ліквідності банківської установи (наприклад, відплив депозитів, збільшення попиту на кредитному ринку, скорочення суми високоліквідних активів тощо);

3) зміни наявності та ступеня дохідності альтернативних інвестиційних проектів;

4) зміни строків і джерел фінансування активних операцій;

5) зміни рівня валютного ризику.

У разі прийняття керівництвом банку рішення про продаж групи цінних паперів з портфеля на інвестиції зміна первісного наміру банку щодо цих паперів вважається об'єктивною за таких умов:

- наявність фактів значних змін стану кредитоспроможності (погіршення) емітента, що підтверджується певними документами;

- реорганізація банку (шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення);

- застосування або зміна вимог нормативних актів щодо заборони або обмеження максимальної суми інвестицій банків у певні види цінних паперів;

- погіршення нормативів платоспроможності і достатності капіталу, ліквідності, інвестування, яке пов'язане з операціями з цінними паперами у зв'язку із змінами нормативних вимог Національного банку України та викликає потребу скорочення суми активів банку;

- зміна інвестиційної політики банку.

Спроможність банку дотримуватися свого первісного наміру щодо групи цінних паперів передбачає наявність у банку реальної можливості виконувати свій намір. На спроможність банку впливають такі фактори, як наявність ліквідних коштів, рівень достатності капіталу та платоспроможності, наявність ринку цінних паперів тощо. При класифікації груп цінних паперів спроможність банку має виступати основним фактором, тобто в разі наявності в банківській установі наміру щодо цінного папера, але відсутності реальної здатності до здійснення такого наміру цінний папір має класифікуватися на підставі спроможності банку. За наявності в банку наміру утримувати певну групу цінних паперів до настання строку погашення, але за відсутності спроможності щодо цього (відсутність достатньої кількості ліквідних коштів для здійснення поточних операцій, недотримання показника достатності капіталу внаслідок наявності занадто великої суми ризикових активів тощо) така група має відноситися до портфеля цінних паперів на продаж.

Портфель банку на інвестиції має включати ті групи цінних паперів, що були придбані банком з метою їх утримання до настання строку їх погашення (для безстрокових цінних паперів - довічно) і отримання дивідендного або процентного доходу, а також для використання інших прав, що витікають із володіння цінними паперами.

Банк зобов'язаний створювати резерв на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами, що виникають у разі погіршення фінансового стану емітента цінного папера, зниження ринкової ціни цінного папера внаслідок зміни норми ринкових процентних ставок, зміни інвестиційної політики банку. Державні цінні папери вважаються такими, що не мають ризику погіршення фінансового стану емітента, проте можуть знецінюватися внаслідок зміни ринкової норми дохідності і тому банк має право створювати резерв у розмірі перевищення балансової вартості цих цінних паперів порівняно з їх ринковою вартістю. При цьому для достовірного відображення в балансі реальної вартості всіх активних операцій банк зобов'язаний здійснювати оцінку ризику, що пов'язаний з проведенням операцій з державними цінними паперами, відповідно до цього Положення. У разі віднесення цих цінних паперів до портфеля на інвестиції і відсутності активного ринку щодо них банк здійснює визначення їх ринкової вартості за відповідним розрахунком без урахування фактора ризику емітента.

Що стосується нормативно-правової бази управління інвестиційним портфелем комерційного банку, то ми можемо відзначити, що основною метою законодавчого регулювання діяльності банку з інвестиційними цінними паперами є визначення основних прав то обов'язків суб'єктів інвестиційної діяльності, стимулювання або зниження інвестиційної діяльності за допомогою інструментів органів управління, забезпечення стабільності фінансового стану банку, яке досягається за рахунок створення резервів на відшкодування можливих збитків банків від операцій з інвестиційними цінними паперами. Тому для уникнення негативних результатів від інвестиційної діяльності, необхідно вибрати найбільш ефективне управління інвестиційною діяльністю.

1.3 Теоретичні підходи до управління інвестиційним портфелем банківської установи

Процес управління є складовим елементом забезпечення ефективності інвестування. Добре організоване управління інвестиційним процесом банку забезпечує адаптацію проекту до конкретних умов, в яки він реалізується, і головне, до їх постійних змін, забезпечує поточну конкурентоспроможність інвестиційного процесу. Механізми управління надають процесу інвестування гнучкості і стійкості до несприятливих умов у зовнішньому середовищі, а всі внутрішні чинники проекту є наслідками помилок саме в управлінні інвестиційною діяльністю.

У загальному вигляді процес управління проектом передбачає наявність типових процедур:

- планування - як процес розробки послідовності майбутніх дій для досягнення проміжних і кінцевих цілей;

- організація - як процес розподілу робіт, відповідальності і ресурсів для реалізації проекту;

- контроль - як процес порівняння планових параметрів робіт із фактичними і прийняття коригуючи рішень.

Будь-яка банківська установа незалежно від того, якої мети вона хоче досягти на ринку цінних паперів та якого типу управління портфелем дотримується (активне чи пасивне), для формування портфеля вона повинна вибирати цінні папери. І снує два професійних підходи до їх вибору: фундаментальний та технічний аналіз.

Фундаментальний аналіз - це аналіз чинників, які впливають на вартість цінного папера. Він призначений відповісти на питання, який папір потрібно купувати або продавати. А технічний аналіз - коли це потрібно робити.

В основі технічного аналізу лежить теоретичне припущення про те, що всі зовнішні сили, які впливають на ринок, у підсумку проявляються у двох показниках - обсягах торгівлі та рівні цін фінансових активів. Тому аналітик, який займається технічним аналізом, не бере до уваги вплив зовнішніх сил на ринок, а вивчає динаміку його показників. Друга теоретична передумова полягає в тому, що колишній стан ринку періодично повторюється. У зв'язку з цим завдання інвестора полягає в тому, щоб на основі вивчення колишньої динаміки ринку визначити, якою вона буде в наступний момент.

Управління інвестиційним портфелем банку включає, як і управління будь-яким складним об'єктом зі змінним складом, планування, аналіз і регулювання складу портфеля. Крім того, управління будь-яким портфелем містить у собі здійснення діяльності по його формуванню і підтримці з метою досягнення поставлених інвестором перед портфелем цілей при збереженні необхідного рівня його ліквідності і мінімізації витрат, пов'язаних з ним.

Існують два варіанти організації управління інвестиційним портфелем. Перший варіант - це виконання всіх управлінських функцій, пов'язаних з портфелем, його власником на самостійній основі. Другий варіант - це передача всіх або більшої частини функцій по управлінню портфелем іншій особі.

У першому випадку інвестор повинний вирішити наступні задачі по організації управління:

1. Визначити цілі і тип портфеля.

2. Розробити стратегію і поточну програму управління портфелем.

3. Реалізувати операції, що відносяться до управління портфелем.

4. Провести аналіз і виявити проблеми.

5. Прийняти і реалізувати коригувальні рішення.

В другому випадку основна задача інвестора - правильно визначити об'єкт трасту (інвестиційні, суспільні фонди, спеціалізовані інвестиційні інститути і т.д.) для управління портфелем. Ці цілі можуть бути альтернативними і відповідати різним типам портфелів. Наприклад, якщо ставиться мета одержання відсотків, то перевага при формуванні портфеля віддається високоризикованим, низьколіквідним, але таким активам, які мають високий прибуток. Якщо ж основна мета інвестора - збереження капіталу, то перевага віддається високонадійним активам з невеликим ризиком, високою ліквідністю, але з заздалегідь відомою невеликою прибутковістю.

Управління інвестиційним портфелем банку включає наступні етапи:

Аналіз інвестиційного клімату в країні - це перший етап управління інвестиціями на рівні банку. Він включає в себе аналіз таких прогнозів: динаміки валового внутрішнього продукту, національного доходу і обсягів виробництва промислової продукції; динаміки розподілу національного доходу (накопичення і споживання); розвитку приватизаційних процесів; державного законодавчого регулювання інвестиційної діяльності; розвитку окремих інвестиційних ринків, особливо грошового і фондового.

Наступний етап - вибір конкретних напрямів інвестиційної діяльності банку з врахуванням стратегії його економічного та фінансового розвитку. На цьому етапі банк визначає галузеву спрямованість своєї інвестиційної діяльності, а також основні форми інвестування на окремих етапах діяльності. Для цього вивчається інвестиційна привабливість окремих галузей економіки; їх кон'юнктура, динаміка і перспективи попиту і пропозицію цих галузей. Інвестиційна привабливість галузей економіки оцінюється під час промислового аналізу, який складається з трьох частин: визначення життєвого циклу галузі; визначення позицій галузі стосовно ділового циклу; якісний аналіз та прогнозування перспектив розвитку галузі. [8, с.251]

Управління портфелем здійснюється в рамках загальної стратегії функціонування банку, відповідно до портфельних стратегій: низького ризику і високої ліквідності; високої прибутковості і високого ризику; довгострокових вкладень; спекулятивна й ін.

Конкретні інвестиційні стратегії визначаються:

1. Стратегією функціонування банку.

2. Типом і цілями портфеля.

3. Станом ринку (його наповненістю і ліквідністю, динамікою процентної ставки, легкістю або ускладненістю залучення позикових коштів, рівнем інфляції).

4. Наявністю законодавчих пільг або, навпаки, обмежень на інвестування.

5. Загальноекономічними факторами (фаза господарського циклу и т.д.).

6. Необхідністю підтримки заданого рівня ліквідності і прибутковості при мінімізації ризику.

7. Типом стратегії (короткострокова, середньострокова і довгострокова).

Природно, різні фактори, а отже, і різні стратегії комбінуються між собою, накладаються одна на одну, і внаслідок цього з'являються складні комбіновані варіанти портфельної стратегії. Як уже було зазначено, методи управління інвестиційним портфелем розділяються на активні і пасивні. Пасивне управління припускає створення диверсифікованість портфеля з визначеним рівнем ризику. Такий портфель розрахований на існування в незмінному стані тривалий час. Один зі способів пасивного управління - метод індексного фонду. Індексний фонд - це портфель, який відображає рух обраного біржового індексу, що характеризує стан усього ринку цінних паперів, наприклад, індексу Dow Jones. Портфель буде відбивати рух ринку, якщо частки цінних паперів у портфелі відповідають вазі кожного цінного паперу при підрахунку індексу. Очевидно, що найбільші частки в індексному фонді будуть належати "блакитним фішкам", що мають найбільші обороти на біржі. Активна модель управління припускає відстеження і негайне придбання інструментів, що відповідають інвестиційним цілям портфеля, а також швидку зміну складу фондових інструментів, що входять у нього. Складність задачі формування інвестиційного портфеля полягає в прагненні максимізувати очікувану прибутковість інвестицій при визначеному, прийнятному для інвестора рівні ризику.

Оскільки з наявних ринкових інструментів можна створити нескінченну кількість портфелів, інвестора цікавлять тільки ефективні портфелі, кожний з який:

1. Забезпечує максимальну очікувану прибутковість для деякого рівня ризику.

2. Забезпечує мінімальний ризик для деякого значення очікуваної прибутковості.

...