Размещено на http://www.allbest.ru/

План

• Вступ
• 1. Філогенез скелета людини
• 2. Будова, форма та функції кісток
• 3. Будова хребта
• 3.1 З'єднання та розвиток кісток хребта
• 3.2 Онтогенез хребетного стовпа
• 3.3 Будова та з'єднання кісток грудної клітки
• 3.3.1 Ребра (соstae) та їх з'єднання з хребетним стовпом і грудиною
• 3.3.2 Форма й онтогенез грудної клітки
• 4. Скелет верхньої кінцівки
• 4.1 Грудний пояс (пояс верхньої кінцівки)
• 4.2 Вільна частина верхньої кінцівки
• 5. Скелет нижньої кінцівки
• 5.1 Вікові та статеві особливості таза
• Список використаної літератури
• Вступ
• Анатомія людини є фундаментальною наукою не тільки в підготовці лікарів, але і всієї культури світосприйняття.
• Видатний вчений-лікар Мухін Є.О. (1766-1850) ще у XVIII столітті зауважив: "Лікар не анатом, не тільки не корисний, але й шкідливий".
• Анатомія є складовою частиною науки морфології. До неї належать також гістологія (наука про тканини), цитологія (наука про клітину), ембріологія (наука про розвиток зародка), паталогічна анатомія (наука про будову організму, зміненого під впливом різних захворювань).
• Анатомія разом із фізіологією складає фундамент медичної освіти та медичної науки.
• У свій час видатний акушер-гінеколог Губарев А.П. (1855-1931) писав: "Без анатомії немає ні терапії, ні хірургії, а є лише прикмети та забобони".
• Анатомія - це наука про форму і будову організму людини і його складових органів та систем, а також про їх розвиток і функції. Ця наука належить до біологічних наук, об'єднаних загальним терміном "морфологія" (від грецького morpho - форма, logos - вчення).
• Завдання анатомії як науки полягає у системному підході до опису форми, будови і положення (топографії) частин та органів тіла в єдності з виконуваними функціями з урахуванням вікових, статевих та індивідуальних особливостей людини. У зв'язку із зазначеним, анатомію поділяють на:
• - описову анатомію (опис органів, які вивчали під час розтину трупів);
• - системну анатомію (вивчення організму за системами - кістковою, м'язовою, внутрішніми органами тощо);
• - топографічну анатомію (вивчає взаємне розміщення органів, судин і нервів у різних ділянках тіла, що має значення для хірургії);
• - пластичну анатомію (досліджує статику і динаміку зовнішніх форм тіла, а внутрішню будову розглядає переважно для того, щоб зрозуміти виразність зовнішніх форм тіла людини, тобто вивчає пропорції тіла і його форми; її викладають переважно у художніх навчальних закладах при підготовці скульпторів та художників). Пластичну анатомію ще називають прикладної анатомією.
• - функціональну анатомію (вивчає окремі органи і системи органів у зв'язку з їх функцією);
• - динамічну анатомію (вивчає не лише будову опорно-рухового апарату, але й динаміку рухів, і має значення для правильного розуміння фізичного розвитку людини);
• - вікову анатомію (вивчає вікові зміни органів і тканин в індивідуальному розвитку людини - онтогенез, а похилого віку - геронтологія). Розвиток людини до народження, зокрема, у зародковому періоді, розглядає ембріологія;
• - порівняльну анатомію (вивчає подібності та відмінності будови органів тварин та людини, досліджує особливості будови тіла тварин на різних етапах еволюції, що допомагає з'ясувати історичний розвиток організму людини філогенез).
• Анатомію людини розглядають як складову частину антропології (від грецьк. anthropos - людина) - науки про походження та розвиток людини, утворення людських рас та про варіанти будови людини.
• Анатомія людини тісно пов'язана з цілою низкою інших морфологічних дисциплін, зокрема з цитологією (від грецьк. cytos - клітина) - наукою, яка вивчає будову, функціонування та розвиток клітин.
• Цитологію розрізняють:
• - загальну цитологію, що вивчає загальні для більшості типів клітин структури, їх функції, метаболізм, реакції на пошкодження, патологічні зміни, репаративні процеси та пристосування до умов середовища;
• - спеціальну цитологію - розділ цитології, що досліджує особливості окремих типів клітин у зв'язку з їх спеціалізацією або адаптацією до середовища існування.
• До морфологічних дисциплін належить також гістологія (від грецьк. hystos - тканина) - наука про розвиток, мікроскопічну та ультрамікроскопічну будову, життєдіяльність тканин. Розрізняють: еволюційну гістологію - напрям у гістології, що вивчає закономірності розвитку тканини у процесі філогенезу; екологічну гістологію - напрям, що вивчає особливості розвитку та будови тканин у зв'язку з впливом умов проживання й адаптації до зовнішнього середовища; загальну гістологію; спеціальну гістологію; порівняльну гістологію тощо.
• Сучасна анатомія людини, як наука ХХІ століття, синтезує дані суміжних і споріднених до анатомії дисциплін - гістології, цитології, ембріології, порівняльної анатомії, фізіології і взагалі - біології, антропології та екології. Нині анатомія розглядає форму і будову органів, систем і організму людини в цілому як продукт спадковості, що змінюється залежно від певних умов біологічного і соціального середовища, та виконуваної організмом роботи в часі (філо- та онтогенез) та просторі (в різних регіонах земної кулі).
• Основним методом дослідження в нормальній анатомії є препарування і розтин (від чого походить її назва від грец. аnatomne - розріз, розтин, розчленування).
• У сучасній анатомії застосовують багато інших методів дослідження з використанням сучасної техніки і технології: оптики, рентгенівських променів, пластичних матеріалів, досягнень хімії і фізики, комп'ютерних систем аналізу і моделювання.
• Завданнями анатомії є:
• - вивчення будови тіла людини із допомогою описового методу за системами (системний підхід);
• - вивчення форми із врахуванням функції органа (функціональний підхід).
• При цьому враховуються ознаки, які характерні для кожної конкретної людини - індивідуума (індивідуальний підхід).
• Одночасно анатомія прагне пояснити причини і наслідки процесів, що відбуваються в людському організмі, які обумовлені його будовою залежності від факторів внутрішнього і зовнішнього середовища (причинний - каузальний [causalis] підхід).
• Основними методами дослідження будови фізичного тіла людини є:
• - соматоскопія;
• - антропометрія;
• - макро- і мікроскопічне препарування;
• - мацерація;
• - ін'єкція;
• - просвітлення;
• - корозія;
• - виготовлення топографічних зрізів;
• - оптична і електронна мікроскопія (гістологічний, гістохімічний та ультрамікроскопічний методи);
• - цитолюмінесцентний аналіз;
• - експериментальне моделювання;
• - конструювання моделей;
• - рентгеноскопія і рентгенографія;
• - комп'ютерна томографія;
• - ядерно-магнітно-резонансне і ультразвукове дослідження;
• - ендоскопія.
• Тобто, для вивчення будови тіла людини застосовуються всі сучасні методи лабораторного та клінічного досліджень.
• Індивідуальна, конституційна, вікова, статева форми мінливості будови тіла людини дає можливість говорити про варіанти норми.
• Ця назва походить від лат. variatio, onis - варіація, генетична мінливість - це є відхилення ознак індивіда від тих, що є типовими для групи, до якої він належить, а також відхилення ознак нащадків від ознак батьків.
• Інший лат. термін varietas (atis - варіація) означає морфологічно (або фізіологічно) виражене відхилення в розвитку органа (органів) або ознаки, що не виходить за межі норми.
• Найбільш виражені, стійкі вроджені відхилення від норми називають аномаліями (від.грец. - anomalia - ненормальність, відхилення від норми).
• Якщо ці аномалії різковиражені і мають в будові тіла зовнішні прояви - їх називають потворствами (вадами) (від лат. monstrum - потвора, виродок, монстр).
• Такі аномалії розвитку вивчає тератологія - teratologia (від грец. teras, teratos - потвора, виродок, монстр).
• Вивчення анатомії людини неможливе без порівняння з анатомією тварин (як колись писали - філогенезу, від грец. phylon - рід, genesis - походження). Тобто, вивченню тіла людини допомагають матеріали порівняльної анатомії, яка досліджує і порівнює будову людини та тіла різних тварин.

3.1 З'єднання та розвиток кісток хребта

В хребетному стовпі є всі види синартрозів: синхондрози, синдесмози, синостози, діартрози. Потилична кістка своїми суглобовими виростками з'єднується з верхніми суглобовими ямками атланта, утворюючи при цьому парний атлантопотиличний суглоб еліпсоподібної форми. Рухи відбуваються одночасно в правому і лівому суглобах. У цьому суглобі такі рухи: згинання і розгинання, навколо поперечної осі (кивальні рухи), та відведення і приведення - рухи навколо сагітальної осі, це нахиляння голови праворуч і ліворуч.

Між атлантом і осьовим хребцем є ще три самостійні суглоби, які також функціонально об'єднані в єдиний комбінований суглоб. Бічний атлантоосьовий суглоб (правий і лівий) утворений верхніми суглобовими поверхнями осьового хребця й нижніми суглобовими ямками атланта.

Серединний атлантоосьовий суглоб утворений суглобовими поверхнями передньої дуги атланта й передньою суглобовою поверхнею зуба осьового хребця. Три вищеописаних суглоби укріплюються крилоподібними зв'язками, зв'язкою верхівки зуба та покривною перетинкою. Суглоб виконує функцію обертання голови, його вісь розташована вертикально і збігається з віссю зуба. За формою цей суглоб циліндричної форми.

Між хребцями лежать міжхребцеві диски, утворені з волокнистого хряша. Напрямок волокон круговий, у центрі диска є драглисте ядро - залишок хорди. Висота дисків у хребетному стовпі неоднакова, вони тонші у верхніх відділах і товщі в поперековому. Перший міжхребцевий диск лежить між другим і третім шийними хребцями, а останній - між п'ятим поперековим хребцем і крижовою кісткою. Між шийними першим і другим хребцями диска немає.

Між суглобовими відростками є суглоби плоскої форми, вони малорухомі. В поперековому відділі між суглобовими відростками суглоби також циліндричної форми. Хребці в крижі та куприкуз'єднані синостозами.

Синдесмози хребта - це довгі й короткі зв'язки. До довгих відносять передню та задню зв'язки поздовжні. Передня зв'язка поздовжня тягнеться по передній поверхні тіл хребців від переднього горбка І шийного хребця до крижової кістки. Задня зв'язка поздовжня розташовується у хребетному каналі по задній поверхні тіл хребців від II шийного хребця до крижової кістки.

До коротких зв'язок входять жовті зв'язки, які з'єднують дуги сусідніх хребців, до їхнього складу входять еластичні волокна жовтого кольору. Міжостисті зв'язки з'єднують остисті відростки, а міжпоперечні зв'язки - поперечні відростки суміжних хребців. Надостна зв'язка фіксує верхівки всіх остистих відростків, а її продовженням у ділянці шиї є широка зв'язка вийна. Вона йде від остистого відростка сьомого шийного хребця до зовнішньої потиличної горбистості. Ця зв'язка в своєму складі має значну кількість еластичних волокон.

Довжина хребта у чоловіків у середньому дорівнює 73-75 см, а у жінок - 69-71 см. Хребетний стовп дорослої людини має вигини - лордози и кіфози. Лордози - вигини хребта у шийному та поперековому відділах, спрямовані випуклістю вперед, а кіфози - в грудному та крижовому, спрямовані випуклістю назад. Лордози й кіфози сприяють пружності хребетного стовпа, діючи як амортизатори, що гасять струси тіла під час ходіння, бігу, стрибків та ін.

Хребетний стовп новонародженого має лише один вигин - крижовий кіфоз. У процесі росту й життя дитини у віці 1,5-2 міс. першим утворюється шийний лордоз внаслідок того, що вона починає тримати голову. В 5-7 міс. з'являється грудний кіфоз, у цей період дитина може сидіти, а в 10-12 міс. утворюється поперековий лордоз, коли дитина починає ходити.

Формування вигинів хребетного стовпа остаточно закінчується лише у 18-20 років. У горизонтальному положенні хребетний стовп на 2-3 см довший, ніж у вертикальному, бо під масою тіла міжхребцеві диски сплощуються й стають нижчими. Довжина хребетного стовпа відносно всієї довжини тіла становить приблизно 70 %. Хребетний стовп у дітей і жінок відносно довжини тіла більший, ніж у чоловіків. Це залежить не лише від висоти тіл хребців, а й від висоти міжхребцевих дисків. З віком їхня висота зменшується. У новонароджених вона становить 50 % відносно довжини хребта, а у дорослих - 25 %.

Якщо в ранньому віці навантаження на скелет дитини нерівномірне (носіння непосильних вантажів, неправильне сидіння за партою), може утворитися викривлення хребетного стовпа - сколіоз. Тому слід постійно змінювати положення тіла і стимулювати активну рухливість дітей, впроваджуючи різні ігрові й гімнастичні вправи, завдяки яким зв'язки та міжхребцеві диски довго залишатимуться еластичними. При цьому добре розвиваються і міцніють м'язи, хребетний стовп загалом стає більш витривалим і гнучким, дитина менше стомлюється. Все це свідчить на користь фізкультури, яка є оздоровчим фактором не лише для дітей, а й для людей різного віку.

Рухи хребетного стовпа зводяться до чотирьох положень: згинання та розгинання (вперед і назад, навколо поперечної осі); нахили вбік, вправо, вліво, навколо сагітальної осі; кругові рухи або скручування (навколо вертикальної осі); пружні рухи внаслідок фізіологічних вигинів.

Найбільш рухомий шийний відділ хребетного стовпа, потім поперековий, менш рухомий - грудний і зовсім нерухомі крижовий і куприковий відділи.

3.2 Онтогенез хребетного стовпа

В онтогенезі розвиток скелета починається з хорди, навколо якої скупчується мезодерма, що закладається метамерно. Пізніше з мезодерми утворюються соміти, які в свою чергу поділяються на дерматоми, міотоми й склеротоми. Останні розташовані ближче до хорди. Спочатку з них утворюються хрящові хребці, які поступово перетворюються на кісткову тканину. В процесі розвитку людини хорда зникає, її залишки можна знайти лише в центрі міжхребцевих дисків у вигляді драглистого ядра.

Окостеніння хребців починається на другому місяці внутрішньоутробного розвитку. Спочатку з'являються три ядра окостеніння - одне в тілі, два інших - у дузі хребця. Протягом першого року життя дитини відбувається з'єднання ядер окостеніння дуги, на третьому році, а то й пізніше дуга з'єднується з тілом хребця. У зв'язку з тим, що у дітей міжхребцеві диски значно товщі, ніж у дорослих, хребет у них гнучкіший, еластичніший, але не такий міцний і не може довго тримати масу тіла. В основному у дітей навантаження припадає на ті м'язи, які швидко стомлюються, а тому вони не можуть довго бути в одному положенні. У зв'язку з цим Дітям слід частіше відпочивати, а також змінювати положення тіла (періодично робити фізичні вправи на фізкультхвилинках). З віком спостерігаються зміни в скелеті людини, й тим значніші, чим вона старша. У людей похилого віку уповільнюються процеси асиміляції, зменшується кількість пластинок у губчастій речовині кісток, збільшуються комірки між пластинками, відбувається остеопороз хребців, у зв'язку з чим зменшується висота їхніх тіл. При цьому хребетний стовп деформується, збільшуються вигини, стають виразнішими сколіози, й особливо грудний кіфоз. Зріст людини похилого віку може зменшуватися на 7-15 см, що часто супроводжується болем у спині, швидкою стомлюваністю.

Професія людини також позначається на будові її скелета. Фізичні вправи позитивно впливають на його стан. Так, у гімнастів хребетний стовп значно еластичніший, гнучкіший, а це дає можливість їм виконувати рухи, про які нетренованій людині важко навіть помислити. Якщо довго сидіти в одному положенні за столом, виконуючи роботу з постійно нахиленою головою, то може розвинутися сутулість. А коли роботу систематично виконують стоячи, з упором на одну ногу, то може розвинутися сколіоз. Таким чином, протягом усього життя у людини відбуваються зміни в скелеті, пов'язані як із професією, так і з її віком.

3.3 Будова та з'єднання кісток грудної клітки

Грудна клітка (thorax) утворена грудиною, 12 парами ребер і 12 грудними хребцями.

Грудина, або грудна кістка (sternum), - це плоска видовжена кістка, яка складається з трьох частин: рукоятка, тіло та мечоподібний відросток. Рукоятка - верхня розширена частина грудини, на верхньому краї якої є яремна вирізка, по боках від неї - ключичні вирізки, до яких приєднуються ключиці, а нижче їх - вирізки для зчленування ребер. У місці з'єднання рукоятки з тілом грудини є вирізка для II пари ребер. На бічних поверхнях тіла грудини розташовані 4 пари реберних вирізок для сполучення з реберними хрящами. На місці з'єднання тіла грудини з мечоподібним відростком є вирізки для VII пари ребер. Мечоподібний відросток з'єднується з тілом грудини синхондрозом (кут грудини), який після 30-річного віку людини перетворюється на синостоз.

3.3.1 Ребра (соstae) та їх з'єднання з хребетним стовпом і грудиною

Тiло ребра має зовнiшню та внутрiшню поверхнi, а також верхнiй та нижнiй краї. Уздовж нижнього краю внутрiшньої поверхнi тiла ребра проходить борозна ребра (sulcus costae) для мiжребрових судин i нервiв. Мiж шийкою i тiлом на деякiй вiдстанi вiд горбка утворюється кут ребра (angulus costae).

Мал. Ребро (costa): 1 - crista capitis costae; 2 - caput costae; 3 - collum costae; 4 - tuberculum costae; 5 - angulus costae; 6 - sulcus costae; 7 - cartilago costalis.

Ребер у людини 12 пар. Це довгі вигнуті пластинки, які мають тіло й два кінці - передній і задній. Тіло ребра має дві поверхні - внутрішню, ввігнуту, й зовнішню, опуклу, та два краї: верхній - тупий і нижній - гострий. На внутрішній поверхні нижнього краю є борозна ребра, в ній проходять міжреберні кровоносні судини та нерви. Задній кінець ребра має головку, шийку і горбок. Головкою ребро з'єднується з тілом хребця, а горбком - із суглобовою поверхнею поперечних відростків грудних хребців. Суглоби головки та горбків мають спільну вісь обертання, що проходить крізь обидва суглоби, об'єднані в один загальний комбінований суглоб. Задня частина ребра в місці переходу в тіло згинається наперед, утворюючи кут ребра. Такого кута не мають XI і XII пари ребер. Передній кінець ребра закінчується хрящем. Ребра лежать похило, внаслідок чого їхній задній край вищий за передній.

Сім пар верхніх ребер з'єднуються хрящем з грудиною, їх називають справжніми. Решта п'ять пар (VIII-XII) - несправжні, з них VIII-X пари з'єднуються хрящами між собою й утворюють реберну хрящову дугу. XI і XII пари ребер вільні, вони лежать у товщі м'язів і називаються коливальними, або флуктуючими.

Особливість будови І ребра полягає в тому, що воно найширше, найбільш зігнуте й лежить майже горизонтально. На його тілі є верхня та нижня поверхні. На верхній поверхні є борозна підключичної артерії, перед нею міститься горбок, до якого прикріплюється передній драбинчастий м'яз. І, XI, XII ребра з'єднуються з хребетним стовпом тільки головками.

3.3.2 Форма й онтогенез грудної клітки

Грудна клітка нагадує зрізаний конус, спрямований верхівкою догори, а основою донизу; й поперечний діаметр більший, ніж сагітальний. Стінки грудної клітки утворені грудиною, ребрами й грудними хребцями. Між ребрами розташовані м'язи. Верхній отвір грудної клітки утворений І ребром, рукояткою грудини й тілом І грудного хребця. Нижній отвір грудної клітки неправильної форми, утворений тілом XII грудного хребця, XI та XII парами ребер, реберними дугами, мечоподібним відростком грудини. Нижній отвір затягнутий діафрагмою. Крізь верхній отвір у грудну порожнину проходять стравохід, трахея, судини й нерви. За межі І ребра виходять верхівки легень. Верхній отвір грудної клітки щільно закритий м'язами та сполучною тканиною. Форма грудної клітки, її розміри зумовлені віком, статтю я індивідуальними особливостями людини.

Грудна клітка новонародженого звужена вгорі й розширена донизу, реберні хрящі приєднуються до грудини під кутом, тому вона має пірамідальну форму. На третьому році життя ребра набувають дугоподібної форми, й грудна клітка стає конусоподібною. В учнів шкільного віку грудна клітка більш опукла, ніж у дорослих, а ребра мають менший нахил. Через це дихання у дітей часте й неглибоке.

У дітей, які мають слабку мускулатуру й слабкі легені, грудна клітка плоскої (експіраторної) форми, ніби опала. Таким дітям особливо необхідні фізичні вправи. У дітей, котрі хворіють на рахіт, грудна клітка виступає вперед ("курячі груди"). У дітей і дорослих з добре розвиненою м'язовою системою грудна клітка має конусоподібну (інспіраторну) форму. У підлітків, коли розвиток скелета випереджає ріст і розвиток м'язів, грудна клітка здебільшого буває циліндричної форми і займає середнє положення між плоскою та конусоподібною.

У людей похилого віку у зв'язку з інволюційними процесами в опорно-руховому апараті грудна клітка вкорочується й опускається, збільшується грудний кіфоз, передньо-задній її розмір також збільшується, а поперечний - зменшується, меншою стає кривизна ребер і вони набувають більш косого положення.

Жіноча грудна клітка дещо менша, ніж чоловіча, й має більш бочкоподібну форму у зв'язку з тим, що її верхня частина відносно ширша. (У більшості тварин, які пересуваються на чотирьох кінцівках, внутрішні органи давлять донизу, грудна клітка стиснута з боків.)

4. Скелет верхньої кінцівки

Скелет верхньої кінцівки складається з кісток грудного пояса, або пояса верхньої кінцівки і кісток вільної частини верхньої кінцівки.

4.1 Грудний пояс (пояс верхньої кінцівки)

Грудний пояс (cingulum pectorale) або пояс верхньої кінцівки (cingulum rnembri superioris), у людини, як і в інших ссавців, неповний і не охоплює цілком тулуба, як у нижчих хребетних. Ця ланка у людини складається з двох кісток: лопатки і ключиці.

Лопатка (scapula) (мал. 48) - парна плоска кістка, розташована в людини на задній поверхні тулуба на рівні II -VII ребер. Таке положення лопатки пов'язане із сплощеною (у передньозадньому напрямку) формою грудної клітки людини. На лопатці розрізняють три краї: присередній (найтовщий), бічний і верхній (найтонший) з дзьобоподібним відростком (processus coracoideus) і вирізкою лопатки (incisura scapulae),а також три кути: нижній закруглений і витягнутий донизу, верхній гострий і бічний (потовщений), що переходить у шийку лопатки (collum scapulae), а потім у суглобову западину (cavitas glenoidalis) - місце сполучення з плечовою кісткою. Біля верхнього і нижнього кінців западини є над- і підсуглобовий горбки (tuberculum supraet in frag lenoidale), де починаються довгі головки дво- і триголового м'язів плеча.

На лопатці розрізняють дві поверхні: дорзальну задню (facies posterior) і реброву, або передню (facies costalis s. anterior). На задній поверхні майже поперечно розташована трикутна ость лопатки (spina scapulae), вільний стовщений край якої закінчується масивним надплечовим відростком (acromion). На ньому є ключична суглобова поверхня для сполучення з ключицею. Ость лопатки ділить задню поверхню лопатки на дві ямки: надостьову (fossa supraspinata) і під остьову (fossa infraspinata), де починаються однойменні м'язи.

Реброва, або передня, поверхня лопатки (ввігнута) називається підлопатковою ямкою (fossa subscapularis), де розташовується (і починається) однойменний мяз. Скостеніння. Лопатка костеніє на основі хряща з трьох основних точок, які з являються в іі тілі наприкінці другого місяця ембріогенезу (ость лопатки розвивається також звідси), у дзьобоподібному відростку - на першому році життя і в надплечовому відростку - у 15 -18 років. Дзьобоподібний і надплечовии відростки зростаються з тілом лопатки до 18 -21 року. У ділянці нижнього кута лопатки додаткові точки скостеніння з'являються на 16-му році життя і з'єднуються з основними на 20 -21-му році, коли закінчується скостеніння лопатки.

Ключиця (clavicula) (мал. 49) - трубчаста кістка, дещо зігнута у вигляді літери S, розташована між надплечовим відростком лопатки і ручкою груднини. Вона має два кінці: округлий потовщений грудниннии (extremitas sternalis) з груднинною суглобовою поверхнею для зчленування з грудниною і сплощений надплечовии (ex-tremitas acromialis) з невеликою надплечовою суглобовою поверхнею для з'єднання з надплечовим відростком лопатки.

Ключиця має дві поверхні - верхню гладку і нижню шорстку та два зігнутих краї - передній і задній. Походження ключиці подвійне: грудниннии кінець її виникає з коракоїда і розвивається з хряща, а середній відділ є дериватом покривних кісток.

Скостеніння. Перша точка скостеніння в ключиці людини виникає на шостому тижні ембріогенезу. У 16 - 18 років з'являються ознаки скостеніння в груднинному її кінці. Скостеніння ключиці закінчується до 20 - 25 років життя.

Основні морфологічні особливості скелета поясу верхньої кінцівки, зумовлені функцією верхніх кінцівок, виявились значним розширенням лопатки і розташуванням її у фронтальній площині. При цьому суглобова западина й надплечовии відросток спрямовані не вентрально, що характерно для скелетів сучасних людиноподібних мавп, а назовні. Усе це поряд з добре розвинутою ключицею й надплечовим відростком лопатки створило широку опору (фіксацію) для м'язів, які відводять і обертають плечову кістку, та одночасно забезпечило великий діапазон рухів вільної верхньої кінцівки.

4.2 Вільна частина верхньої кінцівки

Вільна частина верхньої кінцівки (pars libera membri superioris) складається з плечової кістки, двох кісток передпліччя і кісток кисті.

Плече (humerus), або плечова кістка, (мал. 50) є типовою довгою трубчастою кісткою; ділиться на тіло плеча (corpus humeri) і головку плеча (caput humeri), яка з'єднується з суглобовою западиною лопатки і обмежується знизу вузькою коловою борозною - анатомічною шийкою (collum anatomicum). Збоку і спереду від анатомічної шийки розташовані два горбки: великий горбок (tuberculum majus) (збоку), що переходить знизу в гребінь великого горбка, і малий горбок (tuberculum minus) (зсередини) з спрямованим дистально гребенем малого горбка. Між цими горбками і гребенями, до яких прикріплюються м'язи, є міжгорбкова борозна (sulcus intertubercularis), де розміщується сухожилок довгої головки двоголового м'яза плеча. Відразу під горбками плечова кістка дуже звужується; цю ділянку називають хірургічною шийкою (collum chirurgicum) (тут найчастіше відбувається перелом плечової кістки).

На межі верхньої і нижньої половин кістки добре видно поздовжню дельтоподібну горбистість (tuberositas deltoidea) - місце прикріплення однойменного м'яза, а нижче й позаду лежить не завжди добре помітна борозна променевого нерва (sulcus nervi radialis), спрямована навскіс згори донизу і зсередини назовні.

Дистальний епіфіз плечової кістки - виросток плеча (condylus humeri), яким ця кістка з'єднується з кістками передпліччя, ділиться на два відділи: блок плеча (trochlea humeri), спрямований досередини, і головочку плеча (capitulum humeri), розташовану назовні. Кожен з цих відділів має по надвиростку (бічний над головкою, присередній над блоком) - epicondilus lateralis et medialis. Позаду медіального надвиростка проходить борозна ліктьового нерва (sulcus nervi ulnaris). За виростком є глибока ліктьова ямка (fossa olecгапі), спереду видно дві менш глибокі ямки: променеву (зовні) (fossa radialis) і вінцеву (зсередини) (foss coronoidea) для з'єднання з кістками пер г.пліччя.

Однією із специфічних особливостей плечової кістки людини є скрученість її діафіза на 150 - 160°. При ьому головка плечової кістки обернена до середини. Це зумовлено пристосуванням лопатки до вертикального положення людини.

Скостеніння. Плечова кістка костеніє на основі хряща. Точки скостеніння з'являються в діафізі на 7 -8-му тижні ембріогенезу, в головці - на першому році життя, великому горбку - в 3 -4 роки, медіальному надвиростку - у 6 -8 років, блокові - в 9 -10 років і в латеральному надвиростку - на 12 -13-му році. Зрощення дистального епіфіза з тілом відбувається в 18 -20 років, проксимального - на 20 -22-му році.

Скелет передпліччя складають дві довгі трубчасті кістки - променева й ліктьова, розташовані в положенні супінації паралельно одна одній, причому перша займає бічне положення, друга - присереднє.

Променева кістка (radius) (мал. 51) має два кінці й тіло. Проксимальний кінець кістки тонкий, з циліндричною головкою (caput radii), увігнутою зверху для з'єднання з головкою виростка плечової кістки. Зовні поверхня головки, названа суглобовим обводом (circumferentia articularis), служить для сполучення з ліктьовою кісткою. Головка відділена від тіла кістки шийкою (collum radii). Нижче від шийки на передньоприсередній поверхні кістки є горбистість (tuberositas radii), до якої прикріплюється сухожилок двоголового м'яза.

Тіло променевої кістки донизу поступово стає товщим. Воно має три краї (передній, задній і міжкістковий, спрямований присередньо) і три поверхні (передню, задню й бічну).

Дистальний епіфіз променевої кістки розширений і стовщений, його нижня поверхня є зап'ястковою суглобовою поверхнею для з'єднання з кістками зап'ястка. На внутрішньому краї цієї поверхні міститься ліктьова вирізка (incisura ulnaris), а її зовнішній край закінчується шилоподібним відростком (processus styloideus radii), який добре пальпується під шкірою.

Перелом променевої кістки найчастіше відбувається на межі середньої і нижньої третин її тіла, тобто в тому місці, де тіло кістки звужене.

Ліктьова кістка (ulna) (мал. 52) так само, як і променева, має два кінці й тіло (corpus ulnae). На стовщеному проксимальному епіфізі кістки є блокова вирізка (incisura trochlearis), обмежена ззаду ліктьовим відростком (olecranon), а спереду вінцевим відростком (processus coronoideus). Зовні й безпосередньо під блоковою вирізкою міститься неглибока променева вирізка (incisura radialis) для головки променевої кістки, а нижче від вінцевого відростка - горбистість ліктьової кістки (tuberositas ulnae), де прикріплюється плечовий м'яз.

Тіло ліктьової кістки, на відміну від тіла променевої, в дистальному напрямку тоншає. Три чіткі краї (передній, задній і міжкістковий) ділять тіло кістки на передню, задню й присередню поверхні.

Тонкий дистальний епіфіз, або головка ліктьової кістки (caput ulnae), на задньобоковій поверхні утворює суглобовий обвід (circurnferentia articularis) для сполучення з променевою кісткою. Присередньо тут розташований шилоподібний відросток (processus styloideus), що добре промацується під шкірою.

Перелом тіла ліктьової кістки трапляється рідше, оскільки завдяки суглобовому диску ліктьова кістка безпосередньої участі в сполученні з кістками кисті не бере.