Бівальвії середнього і верхнього еоцену платформної України: таксономічна ревізія, еволюція, палеогеографія і палеоекологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук україни

Інститут геологічних наук

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора геологічних наук

Бівальвії середнього і верхнього еоцену платформної України: таксономічна ревізія, еволюція, палеогеографія і палеоекологія

Березовський Анатолій Анатолійович

04.00.09 - палеонтологія і стратиграфія

Київ - 2010

Вступ

Актуальність дослідження. Незважаючи на тривалу історію дослідження бівальвій еоцену України такими видатними мала кологами, як М.А. Соколов, В.С. Слодкевич, І.О. Коробков, М.М. Клюшников, В.О. Зелінська, Д.Є. Макаренко, залишилося ще доволі багато нез'ясованих і невирішених питань, які вимагають свого подальшого уточнення та вивчення. Серед численних публікацій відсутні узагальнюючі роботи, що дозволяють в повному обсязі й на сучасному рівні оцінити і порівняти склад молюсків з різних еоценових місцезнаходжень України. Вітчизняні комплекси бівальвій мало відомі закордонним палеонтологам і стратиграфам, а тому фактично не враховуються при палеогеографічних побудовах, при вивченні філогенезу, шляхів міграції тощо; по суті справи для них вони є terra incognita. Невисока якість ілюстрацій більшості опублікованих видів, суперечливість у їх описі та відсутність можливості проводити безпосереднє порівняння представників наших українських таксонів з екземплярами видів, які трапляються у палеогенових відкладах Західної Європи, сприяли появі низки неточностей і у видовій діагностиці видів. Певний внесок у цю ситуацію був зроблений і фактом відсутності в бібліотеках України низки фундаментальних праць з систематики молюсків у зв'язку з тим, що вони були опубліковані невеликими тиражами 100-250 років тому.

Бівальвії для палеогенових відкладів є важливою групою фауни і при певному рівні вивченості цілком можуть стати однією з основних груп, що застосовуються для їх стратифікації. Однак, до теперішнього часу в Україні відсутня обгрунтована кореляційна схема еоцену за бівальвіями, що дозволяє пов'язувати різні стратони. Відомі комплекси молюсків не завжди дозволяють відокремлити верхньоеоценові відклади від середньоеоценових. Пов'язано це не тільки з тим, що обсяги ряду видів недостатньо чітко визначені, але й з тим, що протягом еоцену на території платформної України існували близькі палеогеографічні умови, які й зумовили подібність молюсків у ці геологічні епохи. Труднощі у визначенні точного віку еоценових порід на основі аналізу стратиграфічного поширення бівальвій виникають ще й унаслідок того, що комплекси містять багато ендеміків та видів, чий стратиграфічний діапазон дещо інший, ніж на території Західної Європи. Тому для успішного вирішення різноманітних стратиграфічних завдань і визначення історії розвитку бівальвій в еоцені України вкрай необхідна всебічна ревізія двостулкових молюсок.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Результати досліджень враховувалися при проведенні таких науково-дослідних робіт: "Стратифікація опорних і допоміжних розрізів неогенових і палеогенових відкладів, кореляція їх за площею з метою складання карти дочетвертинних відкладів при проведенні геолого-екологічних досліджень території Кривбасу масштабу 1:50000 " (1993 р., № держреєстрації UA 00115046P), "Вивчення геологічної будови та закономірностей розміщення твердих корисних копалин України" (тема № 971, 2007 р., № держреєстрації - Укр.НТІ 0104U006120. Фонди 4-04-100/17) і "Підготовка та видання атласу основних літотипів пізнього докембрію і фанерозою України" (тема № 524, 2005-2009 рр.).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження було проведення ревізії складу двостулкових молюсків середнього і верхнього еоцену платформної України, визначення стратиграфічного діапазону видів і створення на їх основі обгрунтованої та надійної біостратиграфічної кореляційної схеми середнього і верхнього еоцену України.

Для успішного досягнення цієї мети було поставлено такі завдання:

- шляхом регулярних і багаторічних зборів (з найбільш значущих місцезнаходжень) скласти найбільш повну колекцію бівальвій середнього і верхнього еоцену України;

- вивчити весь колекційний матеріал по бівальвіях України, а також основні колекції Франції, Англії, Бельгії, Німеччини;

- провести аналіз основних робіт по палеогенових молюсках Європи;

- вивчити особливості розподілу бівальвій у геологічних розрізах еоцену України;

- монографічно описати і ревізувати бівальвії середнього і верхнього еоцену платформної України та дослідити їх мінливість;

- з'ясувати стратиграфічний діапазон і географічне поширення еоценових бівальвій, намітити можливі центри їх походження;

- визначити характерні риси і структуру комплексів двостулкових молюсків середнього і верхнього еоцену, провести порівняння комплексів бівальвій різних районів платформної України;

- виявити керівні комплекси бівальвій, розробити біостратиграфічну схему середнього-верхнього еоцену по двостулкових молюсках та обгрунтувати кореляцію стратиграфічних підрозділів України;

- вивчити характер зв'язку молюскових комплексів з фаціями й охарактеризувати умови їх існування;

- оцінити швидкість еволюції бівальвій у нормально-морських басейнах України протягом середнього-пізнього еоцену.

Об'єкт дослідження - викопні черепашки двостулкових молюсків і розрізи середнього і верхнього еоцену платформної України.

Предмет дослідження - монографічний опис і ревізія бівальвій, біостратиграфія та кореляція середньо- і верхньоеоценових відкладів платформної України.

Методи дослідження. Методологія досліджень базується на класичних принципах малакології, розроблених Ж. Ламарком, Г. Дешає та іншими. У дисертації використано такі методи одержання, обробки та інтерпретації первинної геологічної інформації: літологічний, палеонтологічний, палеобіохімічний, мінералогічний (для розчленування і кореляції відкладів), філогенетичної систематики (для обгрунтування обсягу вищих таксонів), актуалізму (при порівнянні викопних і сучасних родів, способу їх життя), метод політипічної концепції виду (для обгрунтування видових визначень), математичної статистики (для виділення підвидових і видових таксонів, а також для порівняння подібності та відмінності комплексів бівальвій), мікроструктурних досліджень (для родового розподілу представників остреїд), морфологічний (для видових визначень), метод дослідження акреційних змін раковини (для вивчення онтогенезу), описовий (для складання коротких, зрозумілих і лаконічних, але в той же час детальних описів підвидів, видів, родів), фотографічний (для ілюстрації морфологічних особливостей різних таксонів), метод палеоекологічних досліджень (для відновлення способу життя).

Наукова новизна отриманих результатів. Зібрано найбільшу в Україні, у видовому і кількісному відношенні, колекцію двостулкових молюсків, яка представлена стулками доброї збереженості. На сьогоднішній день ця колекція входить до ряду найбільш значущих для палеогенових відкладів Європи. Її середньоеоценова частина за числом видів перевершує всі середньоеоценові колекції Англії, Бельгії та Італії, поступаючись лише лютетській і оверзькій колекціям Франції. Верхньоеоценова колекція є найбільшою в Європі і може бути порівняна з латдорфською колекцією бівальвій Німеччини. Описано п'ять нових для науки родів, а також 132 нових види і підвиди. На основі дослідження колекції доповнено діагнози 68 родів і підродів, 310 видам дано уточнені родові і подродові назви, що відображають рівень сучасної систематики бівальвій. Після ревізії у 63 видів уточнено назви. Вперше за єдиною методикою складено вичерпні описи всіх виявлених у середньоеоценових і верхньоеоценових відкладах України видів бівальвій (344 види). Зображення та описи 123 видів для вітчизняних робіт наводяться вперше. Вивчено вікову та індивідуальну мінливість 234 видів, на цій основі визначено їх об'єм. Для всіх західноєвропейських видів, що трапляються в еоценових відкладах України, вперше виконано безпосереднє порівняння з екземплярами тих же видів, що зберігаються в геологічних музеях Франції. Змінено стратиграфічний інтервал для 60 видів. Вперше в середньоеоценових відкладах південного схилу Українського щита виявлено й описано молюски рахманівського, малинівського, ніколо-козельського, кряжевського і могильовського комплексів. На підставі вивчення історії геологічного розвитку в палеогені території південного схилу Українського щита запропоновано нову стратиграфічну схему для розчленування відкладів середнього і верхнього еоцену даного регіону. Ревізія таксономічного складу бівальвій, їх стратиграфічного діапазону та зясування особливостей їх розподілу дозволили скласти нову кореляційну схему (за бівальвіями) відкладів середнього і верхнього еоцену України.

Практичне значення роботи полягає у створенні надійних критеріїв для розчленування, кореляції та визначення віку відкладів еоцену України. Дана робота являє собою базу даних за бівальвіями середнього і верхнього еоцену України, в якій є всі, на сьогоднішній день, виявлені таксони, класифіковані за принципами сучасної систематики. Сладені описи, якісні фотозображення, уточнений стратиграфічний діапазон видів дозволяють достовірно визначати вік еоценових відкладів України з точністю до ярусу "Загальної стратиграфічної шкали". Запропонована "Стратиграфічна схема еоценових відкладів південного схилу Українського щита" і "Кореляційна біостратиграфічна схема середнього і верхнього еоцену платформної України (за бівальвіями)" мають безпосереднє відношення до складання стратиграфічних схем нового покоління в рамках виконання програми "Держгеолкарта-200". Внеском у практичну стратиграфію є розроблений новий метод розчленування та кореляції відкладів палеогену. На підставі виявлення факту поступової зміни комплексів молюсків в еоценових морях України при порівнянні середньоеоценових комплексів бівальвій пропонується враховувати частку видів, що почали своє життя в ранньоеоценових басейнах. Чим більшою є ця частка, тим більш давнім буде комплекс. За аналогією, більш молодим буде той середньоеоценовий комплекс, в якого кількість видів, що дожили до пізньоеоценової епохи, буде більшою. Для пізньоеоценових комплексів застосування цього методу буде полягати в обліку частки середньоеоценових і ранньоолігоценових видів. Практичне використання цього методу показало, що він дозволяє виділяти комплекси бівальвій різних стратиграфічних рівнів у межах відкладів одного ярусу "Загальної стратиграфічної шкали".

Особистий внесок здобувача. Ідея роботи належить авторові. Весь матеріал вивчено самостійно. Описи молюсків та ілюстрації виконані автором. Близько 95% видів бівальвій описано на основі матеріалу, зібраного автором. Інші види вивчено за колекціями Л.С. Білокриса, В.Ю. Зосимовича, В.О. Зелінської, Д.Є. Макаренка, С.А. Мороза, Б.Ф. Зернецького, Т.С. Рябоконь, В.Г. Куліченко, В.Л. Стефанського, М.М. Клюшникова, І.П. Соколова, М.А. Соколова, В.С. Слодкевича, С.В. Попова, О.В. Амітрова, І.А. Гончарової, І.О. Коробкова. Вивчення видів родів Gastrochaena, Lithophaga, Spengleria Eufistulana і Modiolula здійснювалося після їх дослідження Л.С. Білокрисом (із залученням його матеріалів), який є автором майже всіх одержаних результатів за цими групами. Дані за способом життя одного з видів Gastrochaena одержано в результаті спільних досліджень з В.В. Аблецем. Ряд робіт з розчленування та кореляції відкладів виконувалися спільно з О.С. Андреєвою-Григорович, Д.-Д.О. Вага, О.М. Васильєвим, Ю.М. Бубликом. Описи еоценових розрізів (околиці міст: Бахчисарая, Дніпропетровська, Інгульця, Кривого Рогу, Орджонікідзе, Кіровограда, Канева та деяких інших) зроблено самостійно. Використаний для порівняння сучасний раковинний матеріал з узбережжя о. Суматра і півострова Камчатка було люб'язно надано Є.В. Шостаком, з узбережжя о. Мадагаскар - Ю.М. Бубликом, з узбережжя Червоного моря - А.В. Кулаковою, з берегів Чорного, Середземного та Японського морів - зібрано автором. Відомості про спосіб життя сучасних представників родів, виявлених в еоценових відкладах України, запозичено зі "Справочника по экологии морских двустворок" (автор - К.Г. Багдасян), а також з роботи "Стратиграфия и двустворчатые молюски олигоцена - нижнего миоцена Восточного Паратетиса (автори - С.В. Попов, А.А. Вороніна, І.А. Гончарова). Результати спільних досліджень було опубліковано в 7 роботах.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідалися на 15 наукових конференціях і нарадах різного рівня. Вони доповідалися на сесіях Українського палеонтологічного товариства (м. Київ, 1994, 1996, 1998, 2000, 2003, 2004, 2006, 2009 рр., м. Сімферополь, 2008 р.), на засіданнях палеогенової комісії Міжвідомчого стратиграфічного комітету (м. Москва, 1997 р.), на конференції "Сучасні проблеми геології і мінералогії залізисто-кременистих формацій і їх обрамлення"(м. Кривий Ріг, 1996 р.), на міжнародних науково-практичних конференціях "ХХI сторіччя - проблеми і перспективи освоєння родовищ корисних копалин" (м. Дніпропетровськ, 1998 р.) та "Сталий розвиток гірничо-металургійної промисловості" (м. Кривий Ріг, 2004, 2005, 2006, 2008 рр.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 38 робіт, серед них 30 статей, з яких у фахових виданнях України - 22, у Палеонтологічному журналі Російської Академії наук - 7 і 8 тез у матеріалах конференцій.

Обсяг і структура роботи. Дисертація обсягом 308 сторінок включає: вступ, п'ять розділів, висновки і шість томів додатків. У першому томі додатків наводяться основні дані зі стратиграфії середнього і верхнього еоцену Західної Європи, списки видів бівальвій та їх стратиграфічне поширення, опорні геологічні розрізи стратиграфічної схеми еоценових відкладів південного схилу Українського щита. Три наступних томи містять 772 сторінки родових і видових описів бівальвій середнього і верхнього еоцену України, два останні томи включають 415 таблиць зображень бівальвій.

Подяки. Написання цієї роботи було б неможливим без щирої допомоги та підтримки багатьох геологів, до яких автор звертався упродовж понад 20 років, періоду, протягом якого збирався й оброблявся матеріал. Хотілося б висловити свою щиру вдячність науковому консультантові роботи, доктору геолого-мінералогічних наук В.Ю. Зосимовичу, який своїми порадами, літературою, фактичним матеріалом і просто дружньою підтримкою зробив вагомий внесок в одержані наукові результати. Хотілося б особливо подякувати Т.С. Рябоконь. Завдяки її участі й підтримці численних починань автора, дисертація набула свою логічну стрункість справжньої наукової праці. Завдяки порадам та допомозі таких вчених, як А.С. Андреєва-Григорович, І.М. Барг, Б.Ф. Зернецький, С.А. Люльєва, Д.Є. Макаренко, О.П. Ольштинська, С.В. Попов, О.В. Амітров, І.О. Гончарова, О.І. Коробков, В.М. Беньямовський, В.С. Горбунов, І.П. Соколов, А.М. Васильєв, Т.В. Шевченко, Ю.В. Вернигорова, О.Ю. Аністратенко, В.В. Аністратенко, В.Л. Стефанський, було з'ясовано багато неясних моментів, пов'язаних зі стратиграфією палеогену і систематикою молюсків. Усім цим людям, Ученим і Геологам з великої літери, хочеться висловити свою щиру вдячність.

Звичайно ж, цей список був би неповним без згадки першого Вчителя і першого джерела знань у галузі палеонтології Леоніда Сергійовича Білокриса. Під його впливом у свідомості автора було сформовано основи і методи наукової діяльності. Всі одержані правдиві результати даної роботи - це його заслуга, а помилкові висновки та інтерпретації - автора.

1. Історія, стан вивчення та значення двостулкових молюсків середнього і верхнього еоцену платформної України

Перші роботи, що містять описи еоценових бівальвій платформної України, опубліковано ще в XIX столітті А. Кененом (1867) і Т. Фуксом (1869, 1870). Перші фундаментальні монографії належать перу М.А. Соколова (1894, 1905) і В.С. Слодкевича (1933). Наступний історичний етап пов'язаний з іменами І.А. Коробкова, М.М. Клюшникова, В.О. Зелінської та Д.Є. Макаренка. У 1948 р. в рукописі докторської дисертації І.А. Коробков показує всі відомі еоценові молюски України та Кавказу. На початку 60-х років друкуються дві його роботи, присвячені середньоеоценовим молюскам, виявленим при розвідці Високопільського родовища бокситів (1961, 1962). У 1956 р. В.О. Зелінська у кандидатській дисертації наводить описи молюсків середньоеоценових відкладів Середнього Дніпра. У 1958 р. М.М. Клюшников публікує монографію, присвячену еоценовим бівальвіям платформної України. Головне місце в цій роботі відведено мандриківським молюскам (1958). Зауважимо, що всі види бівальвій південного схилу Українського щита, показані в даній монографії, розглянуто раніше у кандидатській дисертації Б.Ф. Зернецького (1954). Проведення у 50-60-х роках XX століття на Україні геолого-знімальних робіт дозволило виявити нові місцезнаходження молюсків, деякі нові види з яких були описані в статтях Д.Є. Макаренка і В.О. Зелінської (1960, 1961, 1962 та ін). Ці ж автори публікують зведену роботу, в якій перелічено всі відомі на той час види із палеогену України (1968). У 1982 р. Д.Є. Макаренко і В.О. Зелінська монографічно описують представників "бучацького" комплексу молюсків. Крім цього, всі бучацькі та київські бівальвії Середнього Придніпров'я розглянуто в кандидатській дисертації І.П. Соколова (1986). Наприкінці XX століття у кандидатських дисертаціях В.Л. Стефанського (1992) і А.А. Березовського (1994) описано крупні комплекси бівальвій з еоценових відкладів м. Дніпропетровськ та м. Кривий Ріг. Короткий нарис про історію вивчення еоценових молюсків України був би неповним без згадки "витончених" статей Л.С. Білокриса, в яких показуються нові види, виявлені ним в еоценових відкладах околиць міст Інгульця і Дніпропетровська (1998, 1999, 2001 та ін).

2. Матеріал і методи дослідження

Матеріал і його місцезнаходження. Збирання матеріалу, який покладено в основу дисертації, розпочато у 1987 р. У результаті створено колекцію, що налічує близько 10 000 екземплярів, виявлених в околицях міст Канева, Новгород-Сіверського, Києва, Малина, Кіровограда, Кривого Рогу, Інгульця, Нікополя, Орджонікідзе, Вознесенська, Сімферополя, Севастополя, Бахчисарая, сіл Васильківка, Осинове, Воронівка, Верблюжка та ін. Вивченню були піддані бівальвії, що зберігаються в різних колекціях: мандриківські збори Н.А. Соколова, калиновський матеріал В.С. Слодкевича (ВСЕГЕІ, м. Санкт-Петербург), збори І.А. Коробкова з київського мергелю, пісковиків м. Новгород-Сіверського, з порід Високопільського бокситового родовища (геологічний музей Санкт-Петербурзького університету), мандриківські стулки, вивчені М.М. Клюшниковим (геологічний музей м. Києва), збори В.О. Зелінської з різних місць південної України (геологічний музей м. Києва), кримські збори В.Г. Куліченко (Криворізький технічний університет), молюски з околиці м. Канева та с. Осинове, описані Д.Є. Макаренком і В.О. Зелінською (геологічний музей м. Києва), збори С.В. Попова, І.О. Гончарової, О.В. Амітрова з околиць м. Канева та м. Дніпропетровська (Палеонтологічний інститут м. Москва), колекції бучацьких і київських молюсків І.П. Соколова північно-східного схилу Українського щита, мандриківська колекція В.Л. Стефанського. Для точності видових визначень вивчено французькі колекції G.P. Deshayes, описані ним у 1824 році (Ліонський університет) і в 1856-1860 роках (Гірнича школа Парижа, Сорбонський університет), М. Cossmann і J. Pissarro (1904-1906) (Сорбонський університет). Для виявлення діагностичних особливостей родів досліджено сучасні їх представники. З цією метою вивчався матеріал, зібраний з берегів Азовського, Чорного, Середземного, Японського, Червоного морів, зі східного узбережжя півострова Камчатка, із західного узбережжя островів Борнео, Балі та зі східного узбережжя о. Мадагаскар.

Методи дослідження та структура опису таксонів. Поділ бівальвій на родини ревізією не торкався. Систему вищих таксонів прийнято на основі сучасних досліджень J.C.W. Cope (1997) та ін. Родова діагностика базується в основному на відмінностях у будові замкового апарату та мікроструктурі (для групи Ostrea). Всі виділені види мають чіткі морфологічні "розриви", які відокремлюють їх від схожих таксонів (параметри не перекриваються крайніми межами індивідуальної мінливості). Підвиди встановлювалися після статистичної обробки матеріалу за методикою, описаною Е. Майром та ін. (1956). Описи видів виконано одноманітно і включають такі розділи: "Синоніміка", "Опис", "Розміри", "Вікові зміни", "Мінливість", "Порівняння", "Місцезнаходження", "Розповсюдження" і "Матеріал". Види фотографувалися цифровою фотокамерою, що володіє можливостями макрозйомки. Дуже маленькі стулки фотографувалися під бінокулярним мікроскопом. Для з'ясування філогенезу деяких родів проводилося вивчення продісоконхів. Для визначення температури і солоності басейнів використовувався палеобіохімічний метод. Для порівняння ступеня відмінності та схожості окремих комплексів обчислювалися коефіцієнти Престона та ін., які використовуються у сучасній стратиграфії і зоогеографії.

3. Середній і верхній еоцен, обсяг, поділ і склад бівальвій платформної України

Стратиграфічна схема палеогенових відкладів платформної України складається з двох ув'язаних між собою частин. На Українському щиті та в межах Дніпровсько-Донецької западини діє північноукраїнська схема. Еоценові породи Причорноморської западини розчленовуються за південноукраїнською схемою (Стратиграфическая схема…, 1993). У даний час у складі середнього і верхнього еоцену північної України виділяють бучацький (середній еоцен; лютет), київський (середній еоцен; лютет - бартон) і обухівський (верхній еоцен; пріабон) горизонти (регіояруси). Для південної України прийнято: сімферопольський (середній еоцен; лютет), новопавлівський (середній еоцен; лютет - бартон), кумський (середній еоцен; бартон), альмінський (верхній еоцен; пріабон) горизонти (регіояруси). У роботі в якості регіональних стратиграфічних підрозділів використовується термін "регіоярус".

Особливо зупинимося на еоценових відкладах південного схилу Українського щита (УЩ). Багаторічні дослідження показали, що виділення в породах цього регіону як північноукраїнських, так і південноукраїнських еоценових регіостратонів ускладнене через відсутність чітких кореляційних критеріїв. Частково з цим завданням справляються планктонні мікрофосилії, але у нижній частині еоценового розрізу південного схилу УЩ коколітофорідів не виявлено (їх вивчення проводили С.А. Люльєва, А.С. Андреєва-Григорович та ін.). Не виявлено або рідкісні рештки діатомових водоростей, планктонних форамініфер, радіолярій, дінофлагелят. Проби на предмет їх наявності аналізували Т.С. Рябоконь, В.С. Горбунов, Т.В. Шевченко, О.П. Ольштинська. Зональні асоціації цих мікрофосилій характеризують більш глибоководні відклади. У мілководних еоценових басейнах України, на думку С.А. Люльєвої, Т.С. Рябоконь та ін., планктонні комплекси несуть особливі риси, які ускладнюють виділення тут стандартних зон. Отже, у створенні стратиграфічних схем цих відкладів першорядна роль має бути відведена бентосним організмам.

На території південного схилу УЩ є декілька ерозійних заток. Саме тут еоценовий розріз зберігся найбільш повно. Завдяки гірничим роботам його найбільш добре розкрито і вивчено у межах Криворізької депресії. Цей регіон пропонується в якості стратотипового для нової стратиграфічної схеми еоцену південного схилу УЩ. Як стратони схеми автором виділяються світи і верстви. Кожна світа являє собою порівняно велике (завдовжки 100 і більше км) геологічне тіло, яке літологічно різко відділене й обмежене стратиграфічними переривами. Як верстви виділяються підпорядковані світі тіла, що мають літологічну єдність і відокремлюються перервами осадконакопичення. Стратиграфічну схему розроблено на підставі власних польових досліджень у період з 1987 по 2009 роки, на основі вивчення геологічних розрізів численних свердловин і ряду відслонень. Вік стратонів визначався на підставі аналізу стратиграфічного поширення бівальвій. Для його підтвердження використовувалися матеріали дослідження форамініфер і коколітофорид (Зернецький та інші, 1994, Андреєва-Григорович та інші, 2003). Макет схеми доповідався на геологічних нарадах і конференціях у м. Кривий Ріг, м. Дніпропетровськ, м. Київ, його опубліковано у ряді робіт (Березовський, 2000, 2002).

В основі палеогенового розрізу південного схилу УЩ залягають дві вуглисті піщано-глинисті пачки, розділені невуглистими пісками. Базальну вуглисту пачку зафіксовано тільки у Кривбасі (с. Андріївка). Зазвичай палеогеновий розріз починається піщаною товщею потужністю до 18 м. Піски утворюють вузькі (до 5 км в ширину) звивисті геологічні тіла, приурочені до тальвегів депресій. Вище залягає вуглиста піщано-глиниста пачка (потужністю до 30 м). Ще вище знаходяться сірі або зелено-сірі глинисто-піщані породи (потужністю до 8 м), які на площі Високопільського бокситового місцезнаходження були віднесені М.М. Клюшниковим (1953) та І.А. Коробковим (1962) до морських бучацьких відкладів. Зазвичай еоценовий розріз вінчає порівняно потужна піщано-алеврито-глинисто-мергельна пачка (до 60 м). Але приблизно з широти південного берега Каховського водосховища у покрівлі еоценової товщі з'являється пачка алевритів (ділянками зкременілих). Криються еоценові відклади породами олігоцену або міоцену. Перераховані вище літологічні пачки виділені як новокурська (нижня вуглиста і невуглиста піщана пачки), рахманівська (верхня вуглиста товща), малинівська (глинисто-піщані породи), староінгулецька (піщано-алеврито-глинисто-мергельна пачка) і великоолександрівська (частково окремнений алеврит) світи. Нижче наведені деякі важливі особливості цих світ і обгрунтовується їх геологічний вік (рисунок 1).

Новокурська світа. Світа підрозділена на дві частини: нижню - андріївські верстви та верхню - войковські верстви.

Андріївські верстви представлені вуглистими піщано-глинистими породами з лігнітом і бурим вугіллям. Фауну не виявлено. З подібної нижньої вуглистої пачки Білозерського родовища визначений склад споро-пилкового комплексу. Він виявився пізньопалеоценовим (Носовський, 1969).

Войковські верстви складені пісками. У них були виявлені відбитки Barbatia appendiculata (Sow.) і Corbula sp. Вид B. appendiculata відомий виключно з морських середньоеоценових відкладів. На цій підставі вік войковських пісків трактується як середньоеоценовий, а генезис - як прибережно-морський.

Рахманівська світа. Складена вуглистими піщано-глинистими відкладами, які містять лютетський комплекс молюсків. Крім молюсків, у вуглистих породах світи виявлено хітони, остракоди, нумуліти (Nummulites variolarius Lamk.), циріпедії, брахіоподи, моховатки, корали, голки морських їжаків, зуби акул, сліди свердління губок і черв'яків. Подібний склад фауни характерний тільки для прибережно-морських відкладів.

Малинівська світа. Включає два стратони: нижня частина - високопольські верстви, верхня частина - ніколо-козельські верстви. Породи високопольських і ніколо-козельських верств представлені пісками і глинами. Комплекс бівальвій високопольських верств дозволяє трактувати їх вік як середньоеоценовий, лютетський. А.С. Андреєва-Григорович і Д.-Д.О. Вага (2003) виявили в цих породах нанопланктон зони Nannotetrina fulgens, обсяг якої майже повністю відповідає зоні NP 15 Е. Мартіні. Крім молюсків, у породах високопольських верств трапляються нумуліти (N. variolarius Lamk.) і корали. Поблизу покрівлі відклади ніколо-козельських верств містять різноманітну і численну морську фауну. Ніде більше в еоценових породах південного схилу УЩ такого "багатства" і різноманітності не спостерігається. Найбільш численними є бівальвії (виявлено понад 130 видів), гастроподи (близько 70 видів), корали (близько 30 видів). Стратиграфічний аналіз молюсків вказує на середньоеоценовий, лютетський вік цих відкладів. Ці породи містять нанопланктонну зону NP 15 (Андреєва-Григорович, 2003). Досить часто трапляються стулки Nummulites variolarius Lamk. Форамініфери з цих верств відповідають комплексу форамініфер верхньої частини лютету Паризького басейну (Рябоконь, 1994).

Староінгулецька світа. Поділена на три стратони (знизу - догори): кряжевські, могильовські й заградівські верстви.

Кряжевські верстви складені піщано-алеврито-глинистими породами. У деяких місцях вони включають зкременілі алевроліти. Максимальна потужність стратону - близько 45 м. Виявлено 89 видів бівальвій. Їх аналіз дозволяє трактувати вік верств як лютетський. Цей висновок підтверджують і дослідження коколітофорид. Тут виявлено нанопланктонну зону NP 15 (Андреєва-Григорович, 2003); за іншими даними - зону NP 16 (Люльєва, 1994).

Могильовські верстви літологічно погано відрізняються від кряжевських порід, але їх утворення, на відміну від кряжевських, відбувалося при вкрай нестабільному тектонічному режимі. У результаті на мілководних ділянках осадконакопичення цей стратон характеризується наявністю тонких (1-5 см) прошарків сипучих алевритів, переповнених черепашками нумулітів одного виду - N. variolarius Lamk., і прошарків пластичних глин. Максимальна потужність стратону становить 65 м. У стратотипі (кар'єр Інгулецького ГЗК) за літологією ця товща підрозділяється на три пачки (знизу):

Пачка А. Зкременілі алевроліти, які перешаровуються з глинисто-алевритовою породою та тонкими прошарками сірих вуглистих глин. У покрівлі та в підошві пачки А зафіксовано перериви осадконакопичення. Молюски вказують на лютетський вік пачки. Потужність пачки у страто типі - близько 3 м.

Пачка Б. Алеврито-глиниста порода із жовнами окременіння. Вона містить близько десятка тонких (1-5 см) прошарків сипучих алевритів і приблизно стільки ж прошарків глин. Бівальвії дозволяють трактувати вік пачки Б як лютетський. Потужність пачки близько - 4 м.

Пачка В. Глинистий алеврит з невеликими (до 5 см у поперечнику) бурими гніздами, які виповнені алевритами, з прошарками сипучих алевритів (потужністю до 10 см) і найтоншими прошарками (близько 1 см) зелених глин. Потужність пачки близько - 3 м. В її підошві залягають жовтувато-бурі сипучі алеврити (потужністю до 0,1 м) з численними черепашками Nummulites variolarius Lamk. і зі стулками Ostrea, Chlamys, Anomia. За молюсками і форамініферами вік пачки встановлюється тільки до підвідділу (середньоеоценовий).

Отже, на підставі аналізу бівальвій встановлено, що вік пачок А і Б - лютетський, пачки В - лютетський або бартонський. У пачці А виявлено нанопланктонну зону NP 15, а в пачках Б і В - зону NP 16 (Андреєва-Григорович, 2003). З огляду на результати аналізу коколітофорид, структуру і склад комплексу бівальвій, вік могильовських верств приймається як лютетський.

Заградівські верстви. Представлені глинистими мергелями, глинами мерге-листими та світло-сірими алевритами. Їх максимальна потужність складає 36 м. У них виявлено планктонні форамініфери, які характерні для київського і новопавлівського регіоярусів. Молюски нечисленні. У цих породах виділено нанопланктонну зону NP 16 (усне повідомлення С.А. Люльєвої). На цій підставі вік верств приймається пізньолютетським або бартонським.

Великоолександрівська світа. Світа складена в основному алевритами. В їх підошві іноді знаходиться галька фосфоритів. Виявлено поодинокі відбитки та ядра молюсків, багато спікул губок, моховаток. У басейні р. Висунь зкременілі алеврити заміщуються мергелями. Потужність світи - до 33 м. Комплекс форамініфер цих відкладів, за визначенням Є.Я. Краєвої, умовно трактується як альмінський, пізньоеоценовий.

Кореляція. Результати вивчення викопної фауни і флори дозволяють зіставити виділені стратони еоцену південного схилу УЩ таким чином.

Андріївські верстви новокурської світи. Виходячи з їх зіставлення з подібними утвореннями Білозерського залізорудного родовища, де їх пізньопалеоценовий вік визначений на підставі аналізу комплексів спор і пилку, андріївські верстви корелюються з качинським регіоярусом південної України та верхньою частиною сумського регіоярусу північної України.

Войковські верстви новокурської світи. На підставі аналізу історії геологічного розвитку південного схилу Українського щита войковські верстви зіставляються з бучацьким та сімферопольським регіоярусами. Дане порівняння умовне, так як мікрофауну в цих верствах не виявлено, а знайдені види молюсків провести достовірну кореляцію не дозволяють.

Рахманівська світа. Комплекс молюсків світи лютетський. У його складі види, які почали свій життєвий шлях у ранньоеоценових морях Європи, нечисленні (їх частка - 14%). У пісках бучацького регіоярусу частка подібних видів становить близько 37%. На наш погляд, це свідчить про більш давний вік (у межах лютетського віку) бучацьких відкладів. На цій підставі вважається, що рахманівська світа не відповідає бучацькому регіоярусу. Вона має пізньолютетський вік, вутой час як бучацький регіоярус - ранньолютетський. Швидше за все, аналоги рахманівської світи на території Північної України відсутні. Найбільш вірогідним аналогом розглянутої світи у південній Україні є нижня частина новопавлівського регіоярусу. На користь цього припущення свідчить нумулітова фауна. На цьому стратиграфічному рівні у морських еоценових басейнах, що покривали південний схил Українського щита, вперше з'являється вид Nummulites variolarius Lamk. Цей вид у Причорномор'ї характеризує виключно новопавлівські відклади.

Високопольські верстви малинівської світи. Комплекс бівальвій з цих порід лютетський. Тут виділено нанопланктонну зону NP 15 (Андреєва-Григорович, 2003). У північній Україні достовірний комплекс коколітофорид цієї зони не виявлено (Солянніков, 2009). У південній Україні зона NP 15 характеризує відклади нижньої частини новопавлівського регіоярусу. Аналоги високопольських верств на території Північної України невідомі.

Ніколо-козельські верстви малинівської світи. Бівальвії свідчать про лютетський вік цього стратону. У породах ніколо-козельських верств виділено нанопланктонну зону NP 15 (Андреєва-Григорович, 2003), яка також вказує на лютетський вік. На території північної України відклади, що містять зону NP 15, не встановлені. Молюски, нанопланктон, нумуліти (Nummulites variolarius Lamk.) дозволяють корелювати ніколо-козельські верстви з нижньою частиною новопавлівського регіоярусу південної України. Достовірних аналогів ніколо-козельських верств на території північної України не виявлено.

Кряжевські верстви староінгулецької світи. Комплекс бівальвій цього стратону лютетський. Породи стратону містять зону NP 16 (Люльєва, 1994), за іншими даними - NP 15 (Андреєва-Григорович, 2003). Обидва результати не суперечать визначенням віку верств за молюсками. Тому кряжевські верстви зіставляються з верхньою частиною новопавлівськго регіоярусу південної України. Достовірних аналогів кряжевських верств на території північної України не виявлено.

Могильовські верстви староінгулецької світи. Комплекс бівальвій дозволяє датувати стратон лютетським часом. У цих верствах виділено нанопланктонну зону NP 16 (Люльєва, 1994; Андреєва-Григорович, 2003). На цій підставі верстви корелюються з мергельною частиною київського і новопавлівським регіоярусами.

Заградівські верстви староінгулецької світи. Молюски з цих відкладів вказують тільки на середньоеоценовий вік стратону. Тут виділено нанопланктонну зону NP 16 (усне повідомлення С.А. Люльєвої) і планктонні форамініфери, розповсюджені у відкладах київського і новопавлівського регіоярусів (усне повідомлення Т.С. Рябоконь). На цій підставі заградівські верстви корелюються з київським регіоярусом і верхньою частиною новопавлівського.

Великоолександрівська світа. У типових відкладах світи, в регіоні суцільного її розповсюдження молюсків не виявлено. Є.Я. Краєва на підставі аналізу форамініфер трактує вік цих порід як пізньоеоценовий, альмінський (1974). На цій підставі великоолександрівська світа зіставляється з обухівським і альмінським регіоярусами верхнього еоцену.

4. Ревізія таксономічного складу бівальвій середнього і верхнього еоцену платформної України

Ревізія складу бівальвій проводилася на матеріалі, отриманому після зборів із усіх відомих на сьогоднішній день найбільш важливих місцезнаходжень молюсків, а також на вивченні колекцій, зібраних різними дослідниками. Прийнята систематика бівальвій відображає сучасний рівень і грунтується на американському довіднику з двостулкових молюсків (Treatise ..., 1969), а також на ряді робот, які в тій чи іншій мірі торкаються питань систематики бівальвій. Описи та зображення видів наведено в п'яти томах додатків до дисертації. Основні результати ревізії наводяться нижче.

Рід Arca. Стулки, визначені як A. biangula Lamk. (Клюшников, 1958; Коробков, 1962), належать видові A. sandbergeri Desh. Екземпляр, зображений М.А. Соколовим (1905) у таблиці 4 під номером 2, віднесений до A. nefanda Веrez. Стулка з бучацьких пісків, описана як A. minuata Desh. (Макаренко та ін., 1982), належить видові A. sandbergeri Desh.

Рід Barbatia. В окремі види виділено B. sulcicosta (Nyst) і B. camerata (Koen.), що раніше вважалися варієтами B. appendiculata (Sow.). Стулки, описані І.О. Коробковим (1962) як B. sabuletorum Desh., віднесені до B. insignis (Desh.). Стулка, виявлена М.М. Клюшниковим (1958) як B. appendiculata (Sow.), var. odessica, - до B. camerata (Koen.). Доведено, що стулка, названа як B. edwardsi (Desh.) (Макаренко та ін., 1982), належить до нового виду. Черепашки, визначені М.М. Клюшниковим (1958) як Arca rugifera Koen., Barbatia modioliformis Desh. і Arca rugifera Koen. var. mytiliformis, є екземплярами одного виду B. edwardsi (Desh.). Стулки, визначені як B. auversiensis Desh. (Клюшников, 1958), необхідно відносити до B. incomposita (Koen.).

Рід Acar. У складі виду A. lamellosa Desh. виділено дві морфи: A. lamellosa morpha contorta Desh. і A. lamellosa morpha lyelli Desh.

Рід Bathyarca. До виду B. radula (Koen.) віднесено: стулку, визначену як Arca (Fossularca) domgeri Sok. (Клюшниковим, 1958), а також відбитки та ядра, описані В.С. Слодкевичем (1928) як Arca (Fossularca) punctata sp. nov.

Рід Trigonodesma. Вид T. micra Berez. (Березовський, 1997) переведений у ранг підвиду T. incognita.

Рід Arcopsis. Вид A. domgeri (Sok.) (Соколов, 1898) синонімізований з A. pretiosa (Koen.), а A. punctatus (Slodk.) (Слодкевич, 1928). - з Bathyarca radula (Koen.).

Рід Glycymeris. У якості підвиду G. angusticostata (Lamk.) виділено стулки, описані під назвою Pectunculus deletes Sol. laticostatus var. nov. (Клюшников, 1958). До G. tenuisulcata (Koen.) віднесено екземпляри, описані як Pectunculus pectinatus Defr. (Коробков, 1962).

Рід Limopsis. Стулки, що визначаються як Limopsis striata Rou. (Соколов, 1905), віднесені до нового виду L. lacunosa. Стулки, описані Н.А. Соколовим (1905) як L. retifera Semper, виділено в новий вид L. quadrata.

Рід Nucunella. Вид N. koeneni Sok., встановлений Н.А. Соколовим (1894), синонімізовано з N. lamellossa (Gal.) і відокремлено в окремий підвид N. lamellossa koeneni Sok.

Рід Nucinella. Об'єднано види N. cincta Koen. і N. laevigata (Vinc.). Так як N. cincta Koen. описано раніше, то збережено першу назву. На цій підставі стулки, виявлені В.О. Зелінською (1960) як N. laevigata (Vinc.), повинні йменуватися як N. cincta Koen.

Рід Corbis. Стулки, зображені М.М. Клюшниковим (1958) під назвою C. lamellosa Lamk., повинні належати до С. nexilis Klush.

Рід Chama. Відбитки з мергелів с. Коноплянки, визначені як С. subquamosa Орреn. (Клюшников, 1958), належать видові С. саlcarata Desh. Відбиток з мергелів с. Білоусівка, названий як С. cf. granulosa Arch. (Клюшников, 1958), видовому визначенню не піддається, але можна з впевненістю стверджувати, що зазначеному виду він не відповідає. До C. fimbriata Defr. слід віднести екземпляри, описані під назвами C. clavaticostata sp. nov., C. monstrosa var. spinosa var. nov. і C. lamellosa Lamk. (Клюшников, 1958).

Рід Glans. Стулки, описані як Glans calcitrapoides Lamrk. (Коробков, 1962), віднесено до нового підвиду виду G. camerata (Koen.).

Рід Venericardia. До виду V. imbricata (Gmel.) віднесено стулки, описані як V. divergens Desh. var. praeeminenta (Слодкевич, 1933) і V. dnjeprovensa sp. nov. (Клюшников, 1958). До виду V. enitestita Slodk. зараховано екземпляри, описані як V. divergens Desh. var. enitestita (Слодкевич, 1933), до виду V. sulcata (Sol.) - V. aliena (Desh.), V. ambigua (Desh.), V. pulchra (Desh.), V. elegans (Lamk.) (Макаренко та ін., 1982).

Рід Hindsiella. Стулку, визначену як H. inaequilobata (Desh.) (Білокрис, 1991), віднесено до H. arcuata (Lamk.).

Рід Crassatella. Частину стулок, описаних як C. distincta Desh. (Клюшников, 1958), віднесено до C. densicostata Berez. До цього ж виду зараховано й екземпляри, розглянуті як C. gibbosula Lamk. (Коробков, 1962). Як новий вид (C. remissacostata sp. Nov.) виділено частину стулок, зображених як C. distincta Desh. (Клюшников, 1958). До C. ponderosa Gmelin віднесено екземпляри, виявлені як C. plumbea Chemn. (Макаренко та ін., 1982). Стулки, названі як C. subtumida Bell. var. oblondus var. nov. (Клюшников, 1958), виділено під назвою C. acutangula Bell. Як новий підвид C. semirugosa Koen. розглянуто стулки, виявлені як C. plumbea (Chem.) (Клюшников, 1958). Зразки, описані Д.Є. Макаренком, В.О. Зелінською (1982) як C. propinqua Wat. і C. tenuistriata Desh., віднесено до C. compressa Lamk. До C. ucrainica Slodk. зараховано черепашки, які зазвичай визначаються як C. fuchsi Slodk. (Коробков, 1962), C. lamellossa Lamk. (Клюшников, 1958) і C. koeneni var. ucrainica Slodk. (Слодкевич, 1932).

Рід Crassatina. Стулки, описані як C. woodi Koen. var. raricostata var. nov. (Клюшников, 1958), виділено в окремий вид. Стулки, визначені як C. rotundata Sok. і C. rotundata Sok. var. expolita var. nov. (Клюшников, 1958), а також як C. barboti Sok. (Зелінська та ін, 1968), віднесені до C. astarteiformis (Nyst). Черепашки з мандриківських верств, що зазвичай визначаються як C. barboti Sok. (Соколов, 1894), синонімізовано з C. bronnii (Murian).

Рід Cardium. До виду C. porulosum (Sol.) віднесено стулки, описані під назвою C. subnetschaewi Alexeew (Макаренко та ін., 1982).

Рід Plagiocardium. Стулки, відомі як C. ex. gr. granulosum Lamk. (Коробков, 1962), C. nikopolense sp. nov. (Клюшников, 1958) і C. granulosum Lamk. (Макаренко та ін., 1982), віднесено до виду P. passyi (Desh.).

Рід Vepricardium. Стулки, визначені як Cardium rodoviczi Klusch. (Клюшников, 1982), віднесено до V. asperulum (Desh.) ledianum Glib. Стулки, описані під назвою Cardium gigas Defr. var. reticulata (Клюшников, 1958), виділено в окремий вид V. reticulata Klush.

Рід Nemocardium. Екземпляри, описані як N. fraterculus (Desh.) (Макаренко та ін., 1982), віднесено до N. parile (Desh.).

Рід Solena. Стулки, визначені як Solen rimosus Bell. (Макаренко та ін, 1982), виділено як S. limusafilum sp. nov.

Рід Tellina. Екземпляри, описані М.М. Клюшниковим як T. intexta Beyr. і T. cancellata Koen. (1958), віднесено до нового виду T. explicatocostata.

Рід Veniella. Стулки, описані як V. pectinifera (Sow.) (Макаренко та ін., 1982), перевизначено як V. postera (Koen.).

Рід Coralliophaga. Вид, зображений як C. chevallieri (Desh.) (Березовський, 1994), виділено як новий таксон C. striatifera. А вид, зображений у тій же статті під назвою C. cuneata Koen., описано як C. aff. chevallieri (Desh.).

Рід Pitar. Стулки, визначені як P. sulcataria (Desh.) (Макаренко та ін, 1982), визначено як P. sulcataria (Desh.) suessoniensis (Desh.).

Рід Corbula. До виду C. gallica Lamk. віднесено стулку, описану як C. concinna sp. nov (Клюшников, 1958). До нового виду C. subhenckeli віднесено стулку, визначену як C. obovata Koen. (Макаренко та ін., 1982). До виду C. aulacaphora Morlet зараховано стулки, описані як C. cuspidata Sow. і C. acuta sp. nov. (Клюшников, 1958). До виду C. subaequicalvis Sandb. віднесено черепашки, описані як C. aulacophora Morlet (Коробков, 1962). До виду C. gibba (Olivi) віднесено стулку, визначену як C. rugosa Lamk. (Макаренко та ін., 1982). До C. descendens Koen. зараховано стулки, описані як C. aff. subpisum Orb. (Соколов, 1894), як C. subpisum Orb. var. sokolovi (Клюшников, 1958) і як C. subpisum Orb. laevicostata Klusch. (Макаренко та ін., 1982).

Рід Gastrochaena. Вид, виділений під назвою G. faceticostulata Biel. (Білокрис, 1991), анульовано. З'ясувалося, що стулки цього виду необхідно відносити до G. imbricata Biel.

Рід Pteria. Відбиток, описаний як P. media (Sow.) (Клюшников, 1958), має деякі суттєві відмінності від типових представників цього виду, тому він визначений під символом "affinis".

Рід Vulsella. Стулки, описані як V. kievensis (Слодкевич, 1932 і Клюшников, 1958), віднесено до V. caudata Frauscher. Екземпляри, визначені як V. reflexa Koen. (Соколов, 1905), віднесено до нового виду V. subangusta.

Рід Chlamys. До виду C. bellicostata (Wood) orientalis (Sok.) віднесено стулки, описані як C. gravesi (Arch.) і як С. subtripartita (Arch.) (Слодкевич, 1932). Відбитки та ядра, визначені як C. tripartita (Desh.) і C. parvicostata (Bell.) (Макаренко та ін., 1982), зараховано до нових видів С. muricata. і C. norica відповідно. Відбитки, визначені як C. Aturi Tournouer, var. rotundata, var. nova (Слодкевич, 1932), віднесено до виду C. sokolovi Klusch.

Рід Spondylus. Стулка, визначена як S. rarispinus Desh. (Макаренко та ін., 1982), віднесено до S. tenuispinus Sandb. Стулки, описані як S. radula Lamk. (Фукс, 1870; Слодкевич, 1932), як S. bifrons Muns. (Клюшников, 1958) і як S. volhynicus sp. nov. (Макаренко, 1963), віднесено до S. cisalpinus Brong. Екземпляри, описані як S. radula Lamk. (Соколов, 1905, включено до складу нового виду.

Рід Ostrea. До виду O. plicata (Sol.) віднесено екземпляри, описані як O. prona Wood і як O. flabellula Lamk.

Рід Pycnodonte. Стулки, визначені як Ostrea callifera Lamk. (Соколов, 1905, за винятком фіг. 1 та 11) і як Ostrea callifera Lamk. var. sokolovi var. nov. (Клюшников, 1958), віднесено до виду P. gigantica (Sol.).

Отже, у породах середнього і верхнього еоцену платформної України виявлено 45 нових для цієї території родів (п'ять із них: Microlimus, Ingulea, Ascinus, Amytilys і Bielokrysia є новими для науки) і 70 раніше невідомих для цієї території видів. Відкрито 105 нових видів і 27 нових підвидів. Уточнено 34 родових і 107 видових назв.

Перевивчення виявлених іншими дослідниками бівальвій показало, що назви деяких видів неточні, частину екземплярів, що належать одному виду, описано під різними назвами; мінливість майже всіх видів не вивчалася; велика частка видів має у вітчизняній літературі застарілі або неправильні родові назви; ілюстрації та описи деяких видів незадовільні і не дозволяють судити про їх морфологічні особливості; деякі родові діагнози недосконалі, часто в них відсутні важливі діагностичні ознаки або вказуються неправильні морфологічні особливості. Частина видів, які вважалися типово верхньоеоценовими, насправді не є такими. Ці види було виявлено і в середньоеоценових породах, які зіставляються з лютетським ярусом загальної стратиграфічної шкали. Інші види, які вважаються типово середньоеоценовими, трапляються й у верхньоеоценових мандриківських верствах. Отже, проведені дослідження дозволили змінити стратиграфічний діапазон 27 видів бівальвій.

5. Основні особливості комплексів бівальвій середнього і верхнього еоцену платформної України, стратиграфічне поширення їх видів, палеоекологія та еволюційний розвиток

Для з'ясування характерних рис складу комплексів бівальвій середнього і верхнього еоцену України аналізу було піддано всі відомі великі комплекси двостулкових молюсків. Результати їх аналізу зводяться до наступного.

Бівальвії бучацького регіоярусу. Комплекс включає 49 видів. З них таксонів, що могли мешкати у ранньоеоценовий час, - 18, у середньоеоценовий - 26, у верхньоеоценовий - 9, ендеміків - 10. Видів, що могли мешкати в лютетських морях, - 26, у бартонських - 16. Отже, вік бучацького комплексу - лютетський. Велика частка (29%) видів, які жили ще у ранньоеоценовий час, вказує на його ранньолютетський вік. На території південної України комплексів, подібних бучацькому за складом і структурою, не виявлено.

Бівальвії київського регіоярусу. Впевнено визначити вік цього регіоярусу за молюсками не виявляється можливим. Київські бівальвії могли мешкати як у середньоеоценових (лютетському, бартонському), так і в пізньоеоценових морях. Але все ж таки, невелику чисельну перевагу мають лютетські види. На цій підставі вік карбонатної частини київського регіоярусу визначається як лютетський.

Київський комплекс має такі особливості.

1. Він представлений майже виключно видами, що мають кальцитову черепашку (одномускульні бівальвії). Види з арагонітовими черепашками рідкісні і трапляються тільки у вигляді відбитків і ядер.

2. Найбільш часто трапляються стулки Ostrea plicata (Solan.), Spondylus buchi Phil., S. tenuispina Sandb., Chlamys idonea (Wood).

3. Комплекс містить приблизно однакові частки лютетських і бартонських видів, але все ж таки, перші мають невелику чисельну перевагу.

Найбільш близьким за складом до київського є комплекс бівальвій з бартонських відкладів Польщі (формація Siemienia). На території південного схилу Українського щита найбільш вірогідним аналогом київського регіоярусу є могильовські й заградівські верстви староінгулецької світи.

Бівальвії обухівського регіоярусу. Типово обухівські бівальвії, тобто з "наглинку", не відомі. Цілі верхньоеоценові стулки виявлено в околицях м. Дніпропетровськ, с. Васильківка (на р. Вовчій) з керна свердловин, пробурених у районах Сурської, Синельниковської і Болтиської депресій. Майже всі види бівальвій верхнього еоцену України присутні в одному мандриківському комплексі м. Дніпропетровська. Особисті регулярні збори з пісків, розкритих Рибальським кар'єром, розширили мандриківський комплекс до 159 видів. Виявилося, що комплекс включає 80 ендемічних видів (50%). З "західноєвропейських" видів цього комплексу 4 види жили вже з іпрського часу, 18 - вперше з'явилися в лютеті, 16 - у бартоні, 64 види існували у латдорфському море Німеччини, а 26 видів дожили до рюпельского часу. Таким чином, 81% видів цієї частини мандриківського комплексу відомі з у латдорфських відкладів північної Європи. Приабонський (латдорфський) вік комплексу очевидний. Однак, укорінена думка про сильну схожість мандриківських молюсків з латдорфськими не цілком справедлива. Дійсно, його найбільш близьким аналогом є латдорфський комплекс. Але в той же час, у структурі мандриківського комплексу є багато ендеміків (50%), а також домішка "типово" середньоеоценових видів (близько 9%), невідомих у латдорфських пісках. Частка спільних видів між мандриківським і латдорфським комплексами становить 40% (63 види). Для порівняння, частка спільних видів між лютетським і оверзьким комплексами бівальвій Паризького басейну складає близько 45%. Отже, ступінь схожості мандриківського і латдорфського комплексів менший, ніж між лютетським і оверзьким комплексами Паризького басейну (які відносяться до різних ярусів загальної стратиграфічної шкали).