Водно-болотна фауна хребетних тварин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

(повне найменування вищого навчального закладу)

біології та основ здоров`я людини

(повна назва кафедри)

КУРСОВА РОБОТА

з зоології

на тему: Водно-болотна фауна хребетних тварин околиць с.Клюшниківка Миргородського району

Студента

Мирошниченка В.А

Керівник

Попельнюх В.В

м. Полтава 2014 рік



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА РАЙОНУ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1 Географічне розташування району досліджень

1.2 Кліматичні та фізико-географічні умови

РОЗДІЛ 2. ВОДНО-БОЛОТНІ КОМПЛЕКСИ ЯК МІСЦЕ ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ

2.1 Міжнародне значення водно-болотних угідь

2.2 Водно-болотні угіддя України

2.3 Характеристика природних комплексів околиць с. Клюшниківка

РОЗДІЛ 3. ВИДОВИЙ СКЛАД ХРЕБЕТНИХ ТВАРИН ТА ЇХ БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

3.1 Видовий склад та біологічні особливості риб

3.2 Видовий склад та біологічні особливості земноводних

3.3 Видовий склад та біологічні особливості плазунів

3.4 Видовий склад та біологічні особливості фонових видів птахів

3.5 Видовий склад та біологічні особливості ссавців

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Водно-болотні угіддя являють собою надзвичайно важливу ланку біогеоценозів, представлену специфічними видами та угрупуваннями, що визначають та репрезентують видове біорізноманіття будь якого регіону.

Полтавщина досить широко представлена водними та водно-болотними угіддями особливо в південній частині, що пов`язано з наявністю Кременчуцького та Дніпродзержинського водосховищ.

Хоча експлікація заболочених територій в іншій частині області представлена не так помітно, вони все ж відіграють важливу роль у загальній характеристиці видового складу та чисельності хребетних тварин Полтавщини.

Актуальність теми

Проведення будь-яких наукових досліджень є актуальним, особливо це стосується тих територій, де вони проводяться вперше. До них відносяться й місця наших досліджень. Отримані дані мають вагоме значення для загальної характеристики видового складу біорізноманіття, біологічних особливостей хребетних тварин та можливість їх використання з метою моніторингу водно-болотних угідь Миргородщини.

Мета дослідження. Вивчення водно-болотної фауни хребетних тварин околиць с. Клюшниківка Миргородського району Полтавської області.

Завдання дослідження:

– визначити видовий склад хребетних тварин;

– охарактеризувати біологічні особливості риб, земноводних, плазунів, фонових видів птахів, ссавців;

Об'єкт дослідження. Хребетні тварини водно-болотних угідь околиць с.Клюшниківка Миргородського р-ну.

Предмет дослідження. Видовий склад та біологічні особливості хребетних тварин.

Методи дослідження. Для виконання поставлених завдань ми користувалися польовими методами, візуальними (спостереженнями) та статистичними методами.

Наукова новизна. Проведені нами дослідження оригінальні мають певний науковий інтерес тому, що водно-болотну фауну хребетних тварин в околицях с.Клюшниківка ще не досліджували. Нами визначений видовий склад хребетних та описані їх біологічні особливості.

Практична цінність отриманих результатів полягає в тому, що шляхом вивчення біологічних, екологічних, морфологічних особливостей, видового складу фауни водно-болотних хребетних тварин ми привертаємо увагу до досліджуваних видів. Матеріали наших досліджень можна використати при вивченні курсів «Зоологія хребетних», «Біогеографія», «Екологія тварин» та інших у вищих навчальних закладах та біології у школі.

Структура. Робота складається із вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних літературних джерел.



РОЗДІЛ 1. ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА РАЙОНУ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1 Географічне розташування району досліджень

Миргородський район створений 7 березня 1923 року. Розташований у центрі Полтавської області ближче до півночі. Межує з сімома районами області - Гадяцьким, Зіньківським, Шишацьким, Великобагачанським, Хорольським, Лубенським та Лохвицьким. Територія району знаходиться в межах Полтавської рівнини, середні висоти 120-140 м. Можна сказати, що територія майже плоска, перепади висот незначні. Серед морфоструктур наявні плоскі, терасовані алювіальні та алювіально-дельтові долини річок Псла, Хоролу та розчленовані лесові низовини, морфо скульптур - річкові долини, балки, яри, зсуви на крутих берегах річок [8].

1.2 Кліматичні та фізико-географічні умови

Як і вся Полтавська область, Миргородський район належить до Атлантико-континентальної помірно-теплої, помірно-вологої кліматичної області помірного кліматичного поясу. Середня температура липня - 19,5-20?С. Через територію Миргородщини проходить ізотерма січня -6,5?С. Середня річна кількість опадів 525-550 мм, на півночі району дещо більше.

Територією району протікає 6 річок, найбільші з них Псел, що протягся на 39 км та Хорол, що тягнеться впродовж 91 км, інші - Озниця, Вовнянка, Грунь-Ташань, Сага. Також створено багато ставків, більшість з яких орендовано. Загалом площа водного дзеркала в Миргородському районі становить 2,1 тис. га. Миргородський район належить до фізико-географічної області Полтавської підвищеної рівнини, західно-лісостепової давньольодовикової підобласті, районів північно-лісостепої та південно-лісостепової смуг Роменсько-Гадяцького та Хорольсько-Решетилівського [3].

РОЗДІЛ 2. ВОДНО-БОЛОТНІ КОМПЛЕКСИ ЯК МІСЦЕ ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ

2.1 Міжнародне значення водно-болотних угідь

Україна є стороною Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція). Згідно з положеннями цієї конвенції, Україна сама визначає (на основі критеріїв, визначених конвенцією) на своїй території водно-болотні угіддя, придатні для внесення до Списку водно-болотних угідь міжнародного значення (Рамсарський список), готує їх описи і надсилає для розгляду і затвердження до Секретаріату Рамсарської конвенції.

На виконання зобов'язань України в рамках Рамсарської конвенції Кабінет Міністрів України постановою ”Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення” (№ 935 від 23.11.1995 р.) затвердив перелік з 22 водно-болотних угідь України міжнародного значення загальною площею 650 тис. га. В 1998 р. Бюро Рамсарської конвенції включило ці угіддя до офіційного Переліку рамсарських угідь. Так було започатковано формування в Україні мережу водно-болотних угідь міжнародного значення. Слід зазначити, що офіційна дата приєднання України до Рамсарської конвенції - 1 грудня 1991 р. Це пов'язано з тим, що ще в 1975 р. (за часів СРСР) статус водно-болотних угідь міжнародного значення було надано чотирьом ВБУ України (Ягорлицька, Тендрівська та Каркінітська затоки і Дунайські плавні) загальною площею 211 тис. га. 29 жовтня 1996 р. Верховна Рада України постановила визнати Україну правонаступницею СРСР щодо участі в Рамсарській конвенції. В 2002 р. з метою реалізації положень Закону України ”Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів” (1996 р.) постановою Кабінету Міністрів України був затверджений ”Порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення”. Цей Порядок визначив процедуру надання водно-болотним угіддям статусу міжнародного значення відповідно до критеріїв Рамсарської конвенції. Він також передбачає, що на всі водно-болотні угіддя міжнародного значення складаються паспорти, забезпечується установлення спеціальних знаків на їх межах, а межі наносяться на плани та карти відповідних земельних ділянок .

Сьомою нарадою Конференції договірних сторін Рамсарської конвенції, що відбулася в 1999 р. у м. Сан-Хосе (Коста-Ріка), було заплановано до 2005 р. збільшити кількість водно-болотних угідь міжнародного значення, внесених до Рамсарського переліку, вдвічі (до 2 тисяч). Реалізовуючи рішення Конференції, Мінприроди України спільно з Чорноморською програмою Ветландс Інтернешнл у 2003 р. підготувало інформаційні описи 11 водно-болотних угідь, які були направлені до Бюро Рамсарської конвенції з метою надання їм статусу водно-болотних угідь міжнародного значення. Отже, зараз мережа ВБУ міжнародного значення в Україні нараховує 33 водно-болотних угідь загальною площею 676 251 га.

У 2003-2005 рр. провідними науковцями України в рамках Чорноморської програми Ветландс Інтернешнл підготовані інформаційні описи ще 23 цінних водно-болотних комплексів, що відіграють важливу роль у водно-болотних та суміжних з ними екосистемах, мають значну природоохоронну, рекреаційну, наукову та естетичну цінність і є перспективними для надання їм статусу ВБУ міжнародного значення.

Подальша підготовка пропозицій щодо внесення ВБУ України до Переліку рамсарських угідь здійснюватиметься за результатами проведення їх інвентаризації комплексної оцінки. Завдання розробки та впровадження Національної політики щодо водно-болотних угідь вимагає наявності адекватних знань про цінності, функції і ресурси ВБУ, які допоможуть забезпечити прийняття оптимальних управлінських рішень щодо їх збереження та раціонального (мудрого) використання [2].

2.2 Водно-болотні угіддя України

Відповідно до ”Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовища існування водоплавних птахів” (Рамсарська конвенція) під водно болотними угіддями розуміють ”райони маршів, боліт, драговин, торфовищ чи водойм - природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або проточних, прісних, солонуватих або солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких під час відпливу не перевищує шести метрів”. ВБУ мають велике як природне, так і соціокультурне значення. У планетарному аспекті велике екологічне значення мають висока акумулятивна і продуктивна здатність водно-болотних угідь, їх сполучна функція між суходільними та водними типами екосистем. Виключне екологічне значення ВБУ мають як місця перебування для 2/3 усіх видів рослин і тварин, як ділянки продукування біомаси та кисню, як природні резервуари та фільтри очищення води. Основна їх гідрологічна роль полягає у перерозподілі стоку та впливі на різні форми водного режиму, акумулюють вологу, переводять поверхневий стік у підземний, знижують висоту паводкової хвилі, збільшуючи тривалість паводку, та сприяють попередженню катастрофічних явищ, збільшують величину мінімального стоку річок у посушливі періоди. У південних районах України вони зменшують прояви засолення внаслідок поповнення водоносних горизонтів прісними водами. Коренева система водної та біляводної рослинності закріплює береги річок, озер та морського узбережжя. Інтенсивне накопичення наносів перешкоджає розвитку ерозійних процесів. Густа рослинність зменшує швидкість течії, відфільтровує забруднення, зменшує каламутність води, що в свою чергу лімітує продуктивність планктону. Здатність водно-болотної рослинності та ґрунтів до утримування органічних речовин допомагає зменшити евтрофікацію водойм, яка призводить до посиленого росту водоростей, зменшення вмісту кисню у воді і, як наслідок, виникнення заморних явищ. Водно-болотна рослинність накопичує важкі метали, пестициди та інші токсичні речовини, очищуючи воду [2].

Водно-болотні угіддя мають важливе соціально-культурне значення. Вони значною мірою задовольняють соціальні потреби у любительській та промисловій рибній ловлі, спортивному полюванні, туризмі та інших видах рекреації. Велике рекреаційне значення мають водні об'єкти, придатні для купання, бальнеологічні ресурси у вигляді мінеральних вод, мінеральних грязей та висококонцентрованих розсолів. Цінність ВБУ як об'єктів для полювання визначається, перш за все, видовим різноманіттям та чисельністю птахів. За рахунок цього при відповідній організаційно-правовій регламентації можна забезпечити фінансову підтримку природоохоронної діяльності. Місцеве населення, яке традиційно займається рибальством, полюванням, сільським господарством створює свій особливий спосіб життя, який є частиною національної культурної спадщини.

Згідно з даними Державного комітету водного господарства України, до земель водного фонду віднесено 4365,3 тис. га, з них землі, зайняті водними об'єктами, складають 2415,2 тис. га. Найбільша площа земель водного фонду припадає на водосховища -- 1134,5 тис. га, в тому числі 688,1 знаходиться під водосховищами Дніпровського каскаду, 939 займають відкриті заболочені землі, 539,8 -- озера та прибережні замкнуті водойми, 343,3 -- лимани, 244,2 -- річки та струмки. В Україні виявлено 2488 торф'яних родовищ із загальною площею близько 1 млн. га. Більше половини торф'яників знаходиться у межах Волинської, Рівненської та Чернігівської областей. Серед торф'яників переважають болота низинного типу живлення, сумарна площа яких складає майже 95% від загальної [2].

2.3 Характеристика природних комплексів околиць с. Клюшниківка

Природні комплекси околиць с. Клюшниківка можна охарактеризувати як лучну місцевість. Частина території знаходиться в річковій долині, по якій з сходу на захід тече струмок, який в декількох місцях під впливом діяльності людини, утворює ставки і заболочені низи. Село Клюшниківка знаходиться на північному-заході Миргородського району, на межі з Лохвицьким і Лубенським районами.

Береги водойм порослі різноманітними видами дерев і в деяких місцях утворюють щільні зарослі, які є мисливськими угіддями Миргородського лісового господарства.

Загальна територія ВБУ околиць с. Клюшниківка - 102,75 гектарів, ставки - 39,65 га, болота - 31,54 га, низинні луки - 31,56 га.

Значна частина лучної місцевості використовується як пасовища для ВРХ.



РОЗДІЛ 3. ВИДОВИЙ СКЛАД ХРЕБЕТНИХ ТВАРИН ТА ЇХ БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

3.1 Видовий склад та біологічні особливості риб

У водоймах околиць с. Клюшниківка виявлено 7 видів риб. Переважна більшість належить до ряду коропових (Cypriniformes). Це - плітка (R. rutilus), карась звичайний золотий (C. сarassius), карась срібний (C. auratus gibelio), короп (C. carpio), чабачок амурський (Pseudorasbora parva), зрідка зустрічається представник родини в`юнових, в'юн (Misgurnus). До ряду окунеподібних (Perciformes), належить окунь звичайний (P. fluviatilis).

Ряд Окунеподібні - Perciformes

Родина Окуневі - Percidae

Рід окуні - Perca

Окунь звичайний (P. fluviatilis). Зустрічається в Європі (окрім Іспанії, Італії, Північної Скандинавії), в Північній Азії, аж до самого басейну Колими, але його немає в озерах Балхаш, Іссик-Куль а також в басейні Амура, за виключенням озера Кенон поблизу м.Чита. У кінці минулого століття його акліматизували у водоймах Австралії. Живе він в озерах, водосховищах, річках, протічних ставках, солонуватих і навіть високогірних озерах ( на висоті 1000 м). У деяких озерах - єдиний представник іхтіофауни.

Окунь має гарне яскраве забарвлення: темно-зелена спина, зеленувато-жовті боки на яких помітні 5-9 поперечних темних полос; хвостовий, анальний, черевні плавці яскраво-червоного кольору, грудні плавці жовтого. Очі помаранчеві. Але в залежності від водойми забарвлення його змінюється. У великих озерах та водосховищах утворює екологічні форми, приурочені до різних частин водойми: дрібний прибережний, трав`яний і крупний глибинний. Трав`яний окунь росте повільно, в його харчуванні більше значення має зоопланктон, личинки комах. Глибинний окунь - хижак, росте швидко. Найбільш крупні особини досягають довжини 40 см і маси більше 2 кг. Крупні окуні виглядають горбатими, так як більше ростуть в висоту і товщину, ніж у довжину.

Статевої зрілості досягають рано: самці - в 1-2 роки, самки в - 3 і пізніше. Самки в залежності від розмірів відкладають 12-300 і навіть 900 тисяч ікринок. Нерестяться при температурі від 7-8 до 15оC. Ікру відкладають на минулорічну рослинність, коріння, гілки, колоди і навіть на грунт. Кладка являє собою пустотілу сітчасту трубу із драглистої речовини, стінки якої побудовані із яєць. Діаметр ікринки яка розвивається 3,5 мм. Драглиста речовина, у якій зв'язані ікринки захищає їх від пліснявого грибка, а також різноманітних безхребетних і риб.

У перший рік життя молоді особини в тримаються в прибережних заростях. Вони ведуть себе як справжні планктонофаги, можуть переходити на хиже харчування при розмірі 4 см, але здебільшого стають хижаками у розмірі 10 см і більше. Харчується як мальком інших видів так і власним, особливо яскраво його канібалізм проявляється в озерах де він являється єдиним представником іхтіофауни. На приріст 1 кг окуня потрібно 5,5 кг іншої риби.

Окунь здійснює невеликі міграції до міст нересту та годівлі. Із великих річок та озер нерідко для нересту підіймається в притоки і на розливах метає ікру [11].

Ряд Коропоподібні (Cypriniformes)

Родина Коропові - Cyprinidea

Рід Плітка (Rutilus)

Плітка звичайна ( R. rutilus rutilus). Найбільш багаточисельна серед коропових і широко розповсюджена риба. Рот конічний. Тіло не високе. Живе в прісних і солонуватих водах Європи, Сибіру, в басейнах каспійського і Аральського морів. Утворює багато підвидів: плітка звичайна - R. rutilus (L.), плітка сибірська - R. lacustris (Pall), тарань - R. hekali (Nordm), плітка аральська - R. aralensis (Berg). Плітка звичайна - R.rutilus і плітка сибірська - R. lacustris (Pall) - прісноводні риби. Широко розповсюджені в річках та озерах, водосховищах європи і сибіру. Звичайна довжина 10-15 см, зрідка зустрічаються особини довжиною близько 30 см. Плітка досягає повної зрілості при довжині 12 см у віці 3-5 років. Розмножується в кінці квітня на початку травня. Ікру відкладає на минулорічну рослинність. Плодовитість складає до 100 тис ікринок. Харчується личинками комах, дрібними молюсками, зоопланктоном, нитчастими водоростями, мальком риб. На зимівлю заходить в глибокі ями. Середня тривалість життя 20 років [6].

Рід карасі - Сarassius

Золотий карась - C. carassius (L.). Останній не гіллястий промінь спинного та анального плавника має багаточисленні дрібні зазубрини. Зябрових тичинок на першій дузі 22-23 . Черево світле. Довжина до 50 см, маса до 3 кг.

Поширений в Середній та Східній Європі, Сибіру до р. Лєни. Не вибаглива риба, надає перевагу заростаючим і заболоченим ставкам та озерам, в річках зустрічається рідко, лише в місцях зі сповільненою течією та мулистим дном. Взимку, коли дрібні водойми промерзають до дна, або при літній засусі, коли вони повністю пересихають, можуть закопуватися в мул на глибину до 70 см. При несприятливих умовах карась вироджується, дрібніє і утворює дрібнотілу карликову форму, а у водоймах із сприятливими умовами життя карась крупний та швидко росте. Статевозрілими самки стають на 4 році життя, самці на рік раніше. Нерест проходить в травні-червні при температурі не нижче 140С. Нерест груповий, плодючість до 30 тис. ікринок. У личинок на голові знаходиться спеціальний орган приклеювання, за допомогою якого личинки підвішуються до рослин до повного розсмоктування жовткового мішка. Мальок харчується зоопланктоном, дорослі особини - личинками комах, дрібними молюсками, рослинністю [6].

Карась сріблястий - C. auratus gibelio (Bloch.). Вусики навколо ротового отвору відсутні. Спинний плавник довгий, зубчики в останньому не гіллястому промені спинного і анального плавників грубі та малочисленні. Зябрових тичинок на першій дузі від 39 до 52 штук. Черево темне. Довжина до 40 см, маса до 1 кг і більше. Поширений у водоймах Європи, річках та озерах Сибіру. Утворює два підвиди: типовий китайський срібний карась - C. аuratus auratus, який мешкає у водах Китаю, і звичайний карась сріблястий C. auratus gibelio, поширений у водах колишніх країн СРСР.

У порівнянні з золотим карасем має швидший ріст, полюбляє більш великі водойми, частіше зустрічається в річках. Статевої зрілості досягає в 4 річному віці. Розмножується в травні-черві при температурі 14-150 С. Ікру відкладає на підводну рослинність. Ікрометання порційне, середня плодючість складає близько 250 тис. ікринок. Нерестові популяції як правило складаються лишень із одних самок. Розмноження нерідко відбувається за участю самців інших видів (лина, золотого карася, сазана та інших). Потомство наслідує ознаки срібного карася. Такий спосіб розмноження називається гіногенезом, при цьому спермій проникає в яйцеклітину, але не запліднює її, а являється лише подразником, котрий стимулює подальший розвиток яйцеклітини.

Харчується зоопланктоном, бентосними організмами - в основному водоростями та личинками комара [6].

Рід сазани, або коропи - Cyprinus

Сазан, або короп - C. carpio L. Мешкає в прісних і солонуватих басейнах Чорного, Азовського, Середземного, Каспійського і Аральського морів, оз. Іссик-Куль, в басейнах річок тихого океану від Амуру на півночі до Індокитаю на півдні. Утворює два підвиди: типовий, котрий заселяє води Європи і Середньої Азії, і далекосхідний, котрий мешкає в водах Китаю і басейні Амура.

У результаті акліматизації сазан і його культурна форма короп тепер розселені по всій території Земної кулі.

Довжина до 1 м, маса до 20 кг і більше. Прісноводна на пів прохідна риба. Сазан - швидкоростуча невибаглива риба. Статева зрілість наступає при довжині 25-50 см в 3-5 річному віці. Плодючість висока - від 96 тис. до 1,8 млн. ікринок. Ікрометання відбувається весною в прибережній зоні при температурі не нижчій 13оС, а пік нересту спостерігається при температурі 18-20о С. Нерест груповий: співвідношення самок і самців 1:4. Ікра метається порціями на підводну рослинність, зазвичай це відбувається рано-вранці. Раціон харчування міняється в залежності від віку риби. Молодь харчується планктонними ракоподібними, дорослі - ракоподібними, молюсками, червами та фітопланктоном.

Короп - культурна форма сазана, теплолюбива невибаглива риба, для проживання використовує стоячі, або наполовину проточні ставки з м`яким мулистим дном, з водою багатою на органічні речовини, і яка добре прогрівається в літку (до 25-30о С). Володіє відносно швидким темпом росту при невеликій вимогливості до умов зовнішнього середовища [11].

Рід Псевдорозбори - Pseudorasbora

Чебачок Амурський - Pseudorasbora parva. Природний ареал виду охоплює Японію, східну частину Азії, від басейну Амура на півночі, Китай, Корею, до островів Тайвань і Хайнань на півдні, непідтверджені дані з північного В'єтнаму. У ХХ сторіччі був випадково завезений разом із молоддю травоїдних риб до водойм України, де успішно акліматизувався та почав розширювати свій ареал. Зараз зустрічається у водосховищах дніпровського каскаду (починаючи з Кременчуцького та нижче за течією), також у Дністрі та Дунаї. Також зустрічається в околицях с. Клюшниківка Миргородського р-н.

Дрібна риба довжиною до 10 см, зазвичай до 8 см. Самці крупніші за самиць. Тіло витягнуте, голова та ротовий отвір невелика. Нижня щелепа довша за верхню. Глоткові зуби однорядні. Зяброві тичинки зачаткові, їх 12-14 на першій зябровій дузі. Луска порівняно крупна. У бічній лінії 35-40 лусок. Забарвлення сріблясто-жовтувате, молоді особини мають вздовж тіла темну смугу, у дорослих особин по краях лусок розташовані темні плями у вигляді півмісяця. Плавці прозорі.

Вид має дуже високу екологічну пластичність, здатний пристосовуватись до несприятливих умов існування. Типовий бентофаг. Живиться детритом, ікрою риб, водними рослинами. Нерест у кілька етапів, з квітня по липень, при температурі води 18-26 °C. Ікра донна, відкладається на тверді предмети (каміння, затонулі гілки тощо). Плодючість 300-3000 ікринок. Самець охороняє кладку. Молодь, що з'явилася, живиться планктоном [6].

Родина В`юнові - Cobitidae

В'юн - Misgurnus. Невеликі прісноводні риби. Луска дрібна або взагалі відсутня. Глоткові зуби однорядні, багато чисельні. Передня частина плаваючого міхура заключна в кісткову капсулу. Довкола ротового отвору від 6 до 12 вусиків.

Поширені в прісних водах Європи, Азії, Африки. Відсутні в Америці і Австралії. До в`юнових відносять 30 родин і 150 видів. Риби малорухливі з добре розвиненим додатковим органом повітряного дихання. В`юн періодично піднімається до поверхні води і заковтує повітря.

Статевої зрілості досягає в віці 2-3 роки. Плодовитість невелика 100-150 тис. ікринок. Ікра відкладається на каміння та підводну рослинність. За характером живлення бентофаги [6].

3.2 Видовий склад та біологічні особливості земноводних

У районі досліджень зустрічається 6 видів земноводних, з них один - з ряду хвостатих і п`ять - видів з ряду безхвостих. (Тритон звичайний (Triturus vulgaris), ропуха звичайна (Bufo bufo), жаба озерна (Pelophylax ridibundus), жаба ставкова (Pelophylax lessonae), жаба трав`яна (Rana temporaria), кумка звичайна (Bombina bombina)).

Ряд Хвостаті - Caudata

Підряд Саламандрові - Salamandridae

Рід тритон - Triturus

Тритон звичайний ( Triturus vulgaris) . Тритон звичайний поширений в Європі (за винятком Іспанії, Португалії та Південної Франції), в Західному Сибіру, де доходить на схід приблизно до 90о сх. довготи, в північній частині Кавказу та на північному узбережжі Малої Азії. На північ доходить до 65о півн. широти. В східній частині ареалу південна межа поширення цього виду точно не встановлена. В Україні тритон звичайний поширений по всій території країни, за винятком Криму та, очевидно району Карпат, а також сухих міжріч степової смуги. В долинах річок зустрічається і в степу, хоч і рідше, ніж у лісовій та лісостеповій зоні.

Загальна довжина в середньому не перевищує 8 см, але трапляються екземпляри довжиною до 11 см. Довжина тулуба досягає 58 мм. Хвіст трохи довший за тулуб або однакової з ним довжини, а іноді дещо коротший.

Піднебінні зуби розташовані двома повздовжніми рядами, язик на передньому кінці дуже звужений, на задньому-розширений. Голова плеската, морда тупа або наче обрізана, її краї добре виражені. Ніздрі спрямовані косо наперед, вбік і вгору, і зверху добре помітні. Тіло в поперечному розрізі округло-чотирикутне, дещо стиснуте з боків. Хвіст дуже сплющений і закінчується гостро. Основне забарвлення спини оливково-буре; по боках воно переходить в оливково-жовте з легким сріблястим блиском. На цьому фоні розкидані темно-бурі округлі плями. Зверху на голові є більш-менш виразні повздовжні смужки, через око від переднього кінця морди до передніх кінцівок і вздовж верхньої губи теж тягнеться по темній смужці. У самців, у шлюбному вбранні, верхня оторочка хвоста стає ширшою, спинний гребінь, що починається між очима, має вигляд високої хвилястої перетинки, яка над основою хвоста не переривається, а навпаки переходить в оторочку хвоста. У самок спинного гребеня немає, на хвості є лише незначна шкіряста оторочка. Забарвлення світліше і тьмяніше ніж у самців.

Живиться тритон червами, багатоніжками, павуками, рачками (переважно водяними осликами), комахами.

У квітні, а коли весна рання то на прикінці березня дорослі тритони з місць, де вони ховались на зиму, переселяються для розмноження у водойми. Протягом квітня і травня вони у великій кількості зустрічаються по калюжах, канавах, наповнених водою ямах, ставках, озерах тощо. Влітку, коли калюжі пересихають, тритони виходять на сушу, але в більших водоймах залишаються ще й в липні. Відкладання яєць (ікри) припадає на квітень, їх розвиток триває біля двох тижнів [15].

Ряд безхвості - Eucaudata

Підряд Опістоцельні, або Кумкоподібні - Opistocoela

Родина Круглоязикові - Discoglossidae

Рід Кумка - Bombina

Кумка звичайна (Bombina bombina). Довжина тіла не перевищує 50 мм. Тіло сплощене, овальне. Морда заокруглена. Ширина верхньої повіки майже дорівнює відстані між внутрішніми краями повік або трохи більша за неї, відношення цих розмірів становить 1,0-1,5. Ніздря містяться трохи ближче до ока, ніж до кінця морди, і на такій самій відстані від ока, як від краю верхньої губи. Четвертий і другий пальці передніх кінцівок майже однакові. Якщо задню кінцівку витягнути наперед, то міжтарсальний суглоб сягає крайнього краю ока. Якщо голіна обох ніг притиснути до стегон і поставити їх перпендикулярно до осі тіла, то суглоби між голінами і стопою ледве доходять один до одного. Шкіра горбкувата. Горбки на спині розташовані густо, на череві - рідше. Вздовж плесна тягнеться шкіряста згортка. Шкірні виділення отруйні. У самців є внутрішні резонатори під шкірою горла.

Тіло зверху сірого кольору різних відтінків, або бурувате, темно оливкове чи майже чорне, іноді з невиразними темними або зеленуватими плямами, знизу - червонувате чи оранжеве з темними синюватими плямами. Кінчики пальців з тильної сторони кисті темні. В період парування у самців розвиваються чорні мозолі на першому та другому пальцях передніх кінцівок та внутрішній стороні передпліччя.

Яйця відкладаються поодинці або невеликими грудочками по кілька штук в кожній. Діаметр ікринки разом з оболонками 7-8 мм, а самого яйця близько 2 мм. Одна самка відкладає порівняно невелику кількість ікринок (до 300), що прикріплюються до підводної рослинності, або якихось інших підводних предметів. У пуголовка загальна довжина сягає 5 см. Хвіст довший за тіло не більше як в 1,5 рази. Довжина хвоста в 2,0-2,5 рази більша за його ширину. На хвостовому гребені є тонкі чорні лінії, що перехрещуються. Зябровий і анальний отвори розташовані на середній лінії тіла. Верхня частина ротового диска більш-менш трикутної форми. Губних зубів дві верхні і три нижні серії, причому кожна верхня серія складається з двох частин. В кожній серії два або три ряди зубів.

На весні кумки цього виду прокидаються в другій половині березня - першій половині квітня. Майже весь час кумки перебувають у воді і на берег виходять рідко, переважно вечорами і вночі. Населяють кумки найрізноманітніші водойми, найчастіше дрібні, великих плес уникають. Найтиповішими їх стаціями є болота, річки без течій, струмки, замулені і зарослі мілководні ділянки ставків і озер.

Вечорами, а також досить часто і вдень з квітня до кінця літа, але особливо весною, чути крик звичайної кумки, який нагадує глухе «кум…кум…», що одноманітно повторюється з невеликими паузами. У квітні починається парування і відкладання ікри. При паруванні самець обхоплює самку передніми кінцівками спереду основи її задніх ніг. Розвиток ікри триває в середньому 5-9 днів, його тривалість може змінюватися в залежності від температури. Зимують кумки зазвичай на суші, в норах яких-небудь дрібних тварин, або в щілинах у грунті.

Звичайна кумка живиться переважно водними безхребетними: рокоподібними (водяними осликами), водяними жуками та їх личинками, одноденками, дощовими червами, личинками комарів, мурашками тощо [19].

Підряд Процельні, або Ропухоподібні - Procoela

Родина Ропухові - Buponidae

Рід Ропуха - Bufo

Ропуха звичайна (Bufo bufo ). Один з найкрупніших видів безхвостих земноводних фауни Укріїни. Довжина тіла досягає 150-170 мм, іноді до 20 см, причому самки більші за самців. Морда трохи заокруглена, її верхні бічні краї добре виражені, бічні поверхні трохи вгнуті. Ніздря міститься на однаковій відстані від ока і від кінця морди або ближче до ока. Ширина повіки дорівнює ширині проміжку між очима (може бути трохи меншою або більшою). Барабанна перетинка мала, іноді схована під шкірою. Вище й позаду неї розташовані нитковидні або бобовидні паротити. На передніх лапах третій палець найдовший, другий коротший за четвертий, а перший такий, як і другий, або трохи довший. На передніх кінцівках плавальних перетинок немає, а на плавальних вони досягають другого, а іноді й першого (з кінця) суглоба четвертого пальця. Шкіра бородавчаста: на верхній стороні тіла, на голові та зовнішній поверхні кінцівок численні великі горби, знизу горбки дрібніші. На повіках бородавки завжди є, між повіками часом бувають, часом відсутні. Крім того, шкіра, особливо на нижній стороні тіла, вкрита численними зморшками.

Забарвлення зверху брудно буре, бурувато-сіре, оливково-буре або інших подібних відтінків, найчастіше з нечіткими темними плямами. На зовнішньому краї паротит звичайно є темна коричнева смуга. Зісподу тіло бруднобіле або жовтувате з невиразними темними плямками. В шлюбний період у самців на трьох пальцях передніх кінцівок розвиваються чорні мозолі. Резонаторів нема.

Яйця відкладають у вигляді двох довгих слизистих шнурів завтовшки з олівець і довжиною 3-5 м, а іноді навіть до 10 м. Всередині кожного шнура ікринки розташовані в три-чотири ряди. Одна самка відкладає декілька тисяч ікринок. Пуголовки звичайної ропухи порівняно з дорослими тваринами дуже дрібні. Загальна їх довжина становить від 5 мм або ще менше в момент виходу з ікри, до 30 мм перед метаморфозом. В умовах України звичайна ропуха пов`язана переважно з лісовими стагнаціями, але ще зустрічається також в садках, на полях тощо. Із зимових сховищ звичайна ропуха виходить у березні, найчастіше в другій половині або наприкінці місяця, іноді на початку квітня. Відразу ж після пробудження, ропухи переселяються в найближчі водойми, де паруються і відкладають ікру [9].

Надродина Жабоподібні - Ranoidea

Родина Жаб'ячі - Ranidae

Рід Зелена жаба - Pelophylax

Жаба озерна (Pelophylax ridibundus). Озерна жаба живе на величезній території, що простягається у широтному напрямку від Східної Франції до Казахстану. Встановлення точних меж видового ареалу доволі складне у зв'язку зі змінами думок про таксономічний статус окремих популяцій та популяційних груп і, крім того, у зв'язку з сучасною інтродукцією цих амфібій у ряді регіонів. Тим не менше можна стверджувати, що у Західній Європі в межах своєї ділянки ареалу цей вид на півночі доходить до Балтійського узбережжя, у східній -- до північної Латвії (околиці Риги, інтродуценти), північного заходу Росії (околиці С.-Петербурга) та крайнього півдня Фінляндії, Удмуртії, Башкирії (Уфа), і далі в Азії -- до північно-східного Казахстану. На півдні -- до північного Ірану, Афганістану, Пакистану, північно-західного Китаю. Тварини середніх та великих розмірів, довжина тіла яких може досягати понад 100 (до 170) мм, у забарвленні спинної частини тулуба переважають різні відтінки зеленого кольору (інколи до коричневого), черевний бік тіла звичайно світлий з неясно виявленими невеликими сірими плямами, які часто створюють мозаїчно-мармурове тло (у Криму виявлені популяції озерних жаб з білим забарвленням черевного боку та браком плям). Характерною особливістю візерунка є розвиток світлої спинної поздовжньої смуги (яка може заходити на голову) та наявність округлих темних плям, розміри яких коливаються від великих (досягаючи приблизно розмірів ока), до середніх та дрібних. По боках морди в області очей може бути розташована темна смужка, що інколи може переходити на тулуб (у пониззі Дніпра виявлені популяції з розвитком сіро-бурої смуги в області барабанної перетинки, що нагадує таку в бурих жаб). На верхній частині передніх (передрамено) та задніх (гомілка та заплесноплеснева частина) кінцівок як правило, розвинені темні поперечні смуги. Є спинно-бокові складки. Позад очей містяться добре виявлені барабанні перетинки. Якщо стегна розташувати перпендикулярно серединній осі тіла, то надступаковогомілкові (скакові) зчленування заходять одне за одне. Пальці на задніх кінцівках з'єднані плавальними перетинками, внутрішній п'ятковий горбок невисокий. Самці звичайно відрізняються від самиць розвитком на першому пальці передніх кінцівок темно-сірих шлюбних мозолів та наявністю в кутах рота темносірих звукових резонаторів.

Амфібії цього виду виходять з місць зимівлі залежно від погодних умов весни кожного року, але найчастіше у березні-квітні. У теплі зими на півдні України (південний берег Криму) озерні жаби можуть бути активними цілорічно. Це справедливо й для тих водойм у дещо північніших ділянках ареалу, що пов'язані з теплими водами накопичувачів електростанцій, скидним ділянками очисних споруд, артезіанськими свердловинами, що функціонують цілорічно тощо.

Парування починається незабаром після виходу з місць зимівлі й зазвичай припадає на квітень (кінець березня у теплі роки), і сезон нересту триває майже до кінця червня-липня [15].

Ставкова жаба (Pelophylax lessonae). Поширена від західної частини Франції до Поволжжя на сході (переходить на лівий берег Волги). Північна межа у Західній Європі проходить через Голландію, південну Швецію, далі через північний захід Росії (Ленінградська, Новгородська обл.), Башкирію та Татарстан. Ставкова жаба водиться на більшій частині України, поширення на півдні пов'язане з межею лісостепової зони. Перебування цих амфібій у степовій частині України, зумовлено, найвірогідніше, наявністю інтразональних форм ландшафту (дельта Дунаю, гирло Дніпра). Населяє стоячі водойми: озера, стави, болота, калюжі та канави з рясною трав'янистою рослинністю. Іноді може зустрічатися у вологих лісах досить далеко від водойм. Жаба невеликих та середніх розмірів (порівняно з іншими видами зелених жаб України), довжина її тулубу рідко перевищує 80 мм. Спинний бік тіла звичайно яскраво-зеленого, зеленого або бурого кольору, часто розвинена поздовжня спинна смуга та плямистість, черевний бік однотонно білого забарвлення. Трапляються особини без спинного візерунка та з дрібними плямами в області горла або передньої частини черева. Барабанні перетинки розвинені добре, на нижній частині ступні є високий п'ятковий горбок, наявні плавальні перетинки. Задні кінцівки відносно короткі і, якщо стегнові частини розташувати перпендикулярно поздовжній осі тіла, то над ступнево-гомілкові (скакові) зчленування звичайно не заходять одне за одне. По боках голови часто наявні смуги, що починаються від кінчика морди проходять через область ніздрів, очей, а інколи й барабанних перетинок. У самців на перших двох-трьох внутрішніх пальцях передніх кінцівок розвинені темно-брунатні шлюбні мозолі, а на обох боках голови є пара зовнішніх звукових резонаторів білого кольору. В період розмноження тулуб може бути з жовтуватим відтінком.

З'являється у квітні, залежно від весняних температур (регіону перебування), температура води при цьому має бути не нижче 8 °C, а ґрунту 1 °C. Ікрометання починається приблизно через 2-3 тижні після виходу з місць зимівлі, і початок розмноження припадає на другу половину квітня-травень, сезон ікрометання триває приблизно до середини червня. Під час ікрометання самці здатні охороняти свої індивідуальні ділянки. Середня чисельність ікринок у Р. lessonae становить близько 2470 штук, а їхній діаметр 1,4-1,8 мм [15].

Жамба трав'янам (Rana temporaria). Тварина середніх розмірів (максимальна довжина 100-110 мм), досить типового для жаб вигляду, способу життя та поведінки. Розповсюджена практично в усій Європі (крім найпівденніших її районів), в Україні -- переважно на заході, півночі та в центрі (в степових районах практично відсутня). Загальне забарвлення тіла характеризується переважанням світло-коричневих тонів з наявністю плямистості. Як і для інших представників роду, доволі типовим є розвиток у потиличній області темної Л-подібної (лямбдоподібної) плями та темних бічних «скроневих» смуг, що йдуть від кінчика морди майже до основи передніх кінцівок. На спинному боці тіла зазвичай помітні темні плями неправильної форми, які в багатьох особин можуть збігатися з двома спинно-бічними складками шкіри. У деяких тварин уздовж середини спини проходить світла спинна смуга, яка зазвичай має нерізкі контури. На задніх кінцівках розвинені, як правило, поперечні смуги. Шкіра гладенька, з незначним розвитком дрібних горбочків. Забарвлення черева представлене невеликими темними плямами неправильної форми на брудно-сірому або жовтуватому тлі, що торкаються одна одної. У шлюбний період горло самців набуває блакитного відтінку. Порівняно з іншими бурими жабами задні кінцівки відносно короткі і якщо їх витягнути уздовж середньої осі тіла (у напрямку до голови), то скаковий (над ступнево-гомілковий) суглоб доходить лише до області очей або трохи заходить за них. Розміри (висота) внутрішнього п'яткового горбка невеликі, він виразно менший, наприклад, ніж в гостромордої жаби. На внутрішньому боці перших пальців передніх лап самців розвинені шлюбні мозолі, розділені борозенками на чотири більш-менш виразні частки. Також наявні парні внутрішні горлові резонатори. Для трав'яних жаб характерна присмерково-нічна активність. Удень вони ховаються у порожнинах під камінням, пеньками, у листовій підстилці. При активному полюванні та температурі приземного шару повітря в 11-21°С, температура тіла тварини на 1-2,5°С вища. Поява трав'яних жаб у весняний період залежить від погодних особливостей року, та все ж вона припадає на один з найбільш ранніх строків у порівнянні з іншими земноводними. Доросла трав'яна жаба харчується різноманітними безхребетними відповідного розміру. Улюбленою їжею є комахи (особливо мухи), равлики, слимаки і черви). Жаби полюють з допомогою довгого та липкого язика. Їхній раціон доволі сильно змінюється протягом життя. Дорослі особини харчуються лише на суходолі, ювенальні особини можуть також харчуватись у воді. Пуголовки переважно травоїдні. Вони харчуються водоростями, детритом і деякими вищими рослинами, але також можуть полювати і на невеликих тварин. Трав'яна жаба не харчується протягом шлюбного сезону. Парування після весняного прокидання починається в середньому через 2-6 діб. У цей час самці можуть намагатися охопити будь-який предмет, що рухається в межах їхнього зору, через що виникає амплексус (схоплення особини самцем для спаровування) з особинами інших видів безхвостих амфібій. Тривалість нересту складає в середньому всього 3-7 діб, при цьому самці залишаються у водоймах на декілька днів довше від самиць [9].

3.3 Видовий склад та біологічні особливості плазунів

У зв`язку з невисокою температурою навколишнього середовища плазуни малочисельні. В місці дослідження зустрічається лише 3 види плазунів котрі належать до двох рядів. Серед них зустрічається європейська болотна черепаха (Emys orbicularis), ящірка прудка (Lacerta agilis), вуж звичайний (Natrix natrix).

Ряд Черепахові - Testudines

Підряд Прихованошийні черепахи - Cryptodira

Родина Прісноводні черепахи - Emydidae

Рід Болотні черепахи - Emys

Європейська болотна черепаха (Emys orbicularis). Ареал виду охоплює Південну та Центральну Європу, Передню Азію та північно-західну частину Африки. Зустрічається в Україні у річках басейну Чорного моря та у Криму. Зустрічається у лісових, лісостепових та степових районах, де заселяє болота, плавні, озера, ставки, річні заводі з мулистим дном.

Довжина карапакса до 23 см (зазвичай 16-18 см), ширина до 17 см, висота до 8 см. Має форму овалу, гладенький, не має виступів. На щелепах немає зубів, їх роль виконують гострі рогові пластини. Вага дорослої особини до 1,5 кг. На ногах крупні кігті, між пальцями невеликі перетинки. Хвіст порівняно довгий, бере участь у маневруванні у воді. Карапакс забарвлений у темно-оливковий, темно-сірий кольори з жовтими рисками та плямами, можуть зустрічатись і особини чорного кольору. Пристосуванням до життя у воді є багаті капілярами вирости глотки та анальні міхури, які допомагають отримувати кисень з води. Пластрон має забарвлення від жовтого до темно-бурого. Голова та кінцівки темні, теж мають жовті невеликі плями. Тривалість життя - кілька десятків років. Заселяє неглибокі спокійні водойми, тримається на невеликій глибині, повзає дном або плаває. Плаває досить швидко і спритно, по землі рухається значно повільніше, ніж плаває, але швидше за сухопутних черепах. Виходить на берег грітися на сонці, при цьому може віддалятись від водойми на кілька сотень метрів. Пірнає, тривалий час може знаходитись під водою, однак у період активного руху спливає на поверхню кожні 15-20 хвилин, щоб запастись повітрям. Активна вдень, вночі спить на дні водойми. Як правило, тримаються неподалік від водойми й при найменшому натяку на небезпеку миттєво пірнають на дно, де можуть закопуватись у мул.

Болотна черепаха всеїдна тварина. Харчується як у воді так і на суші. У воді раціон зазвичай складають молюски, личинки комах, дрібні ракоподібні. Іноді полює на рибу та земноводних, але хребетні тварини не є основним кормом черепахи. На суші полює на комах та багатоніжок. Може поїдати падло. Крім того можуть харчуватися рослинною їжею (водорості та вищі рослини), але така їжа становить тільки невелику частину раціону. Зиму проводять у сплячці на дні водойми.

Статевої зрілості досягають у віці 6 років, при довжині панцира 9-12 см. Самці мають товстіший хвіст та ввігнутий пластрон, у самиць пластрон плоский або трохи опуклий. Парування проходить наприкінці квітня -- на початку травня. Сперма самця може зберігатись у статевих шляхах самиці до року. Самиця може робити від 1 до 3 кладок за сезон. У північних та передгірних районах самиця робить тільки 1 або 2 кладки. З травня по липень самиця відкладає по 9-12 яєць у ямку, глибиною 10-17 см, яку викопує на березі у віддалені від води. Після відкладання яєць ямка закопується. Розміри яєць 28-33 мм, вага 7-8 г. На відміну від багатьох плазунів, яйця європейської болотної черепахи вкриті твердою оболонкою, як у птахів. Інкубаційний період 2-3 місяці. Молоді черепашки, що мають дуже маленькі розміри (22-25 мм, вага біля 5 г), не виходять з гніздової ямки, вони риють нірки від неї та залишаються у них до весни [4].

Ряд Лускаті - Squamata

Родина Змії - Serpentes

Рід Вужеподібні - Colubridae

Вуж звичайний (Natrix natrix). Розповсюджений в Південно-Східній Азії, Північно-Західній Африці та більшій частині Європи. Звичайний вуж трапляється в різноманітних біотопах: на болотах, лісових галявинах, берегах річок та озер. Може поселятись біля житлових будівель.

Вужі відрізняються від інших змій «вухами» -- яскраво-вираженими відмітинами на голові, частіше жовтими, але іноді білими і оранжевими. Самки більші за розміром самців, іноді досягають до 1,5 метрів, але найчастіше розміри не більше метра. Харчується в основному живими жабами, гризунами і рідше рибою. Природними ворогами вужів є лелеки, хижі птахи і деякі ссавці. болотний хребетний природний тварина

У квітні-травні починається шлюбний період. У липні-серпні самки вужів шукають, де відкласти яйця: у вологі і теплі місця. Ідеально для цього підходять купи перегною, старої соломи, опалого листя, також годяться сирий мох, трухляві пні і мишачі нори. У жовтні-листопаді заповзають в різні нори і щілини в землі, де вони і зимують [4].

Ряд Лускаті - Squamata

Підряд Ящірки - Sauria

Родина Справжні ящірки - Lacertidae

Рід Ящірка - Lacerta

Ящірка прудка (Lacerta agilis). Поширена майже на всій території Європи, а також на схід до північного заходу Монголії. Виняток становлять території Піренейского півострову, західної і південно-східної Франції, більшої частини Великої Британії, Італії (тільки ізольовані колонії), європейської частини Туреччини і більшої частини Греції. Ареал проживання на території колишнього СРСР - від західних меж до північного Прибайкалля і південного Забайкалля на сході, Кавказу, Казахстану і гір східної частини Средньої Азії на півдні. На півночі її розповсюдження обмежене 60 градусом північної широти.

Забарвлення тіла і малюнок на спині дуже мінливі. Молодь забарвлена у сіро-бурий колір з білуватими цятками і невиразними смужками. Живе ящірка прудка (інша назва - ящірка звичайна) у сухих біотопах в степах, по долинах річок, серед лісових галявин, в садах, у хвойних і широколистяних лісах, в осиково-березових колках, на луках. В горах надає перевагу відкритим схилам та лукам.

Найевритермніший вид фауни України. Прокидаються ящірки прудкі після зими у кінці березня - на початку квітня. Після линьки починається період розмноження. Паруванню передують шлюбні ігри. Парування відбувається у травні. Після формування пар, самець з самкою тримаються одного місця, використовуючи спільне сховище. За весь шлюбний період самець здатен запліднювати кількох самок. Відомі випадки, коли формувалася пара на декілька років. Самка відкладає 2-14 яєць у травні-червні в округлу ямку глибиною 6-7 см в м'який ґрунт. Проте, найчастіше у кладках нараховують 4-6 яєць. Молодь завдовжки 6-9 см з'являється у другій половині липня - у серпні. Інкубаційний період триває 50-55 днів. Статевозрілою молодь стає на другому році життя. На зимівлю ідуть в кінці вересня - у жовтні. Зиму проводять у власних норах, в порожнинах у ґрунті та під камінням, у норах гризунів. В якості сховищ використовують нори гризунів, порожнини під камінням, купи хмизу, власні нори з одним чи двома виходами. Іноді тварини вилазить на кущі та дерева, де також знаходить дупла для укриття.

Ящірка прудка - тварина з денною активністю. У похмурі дні активність менша. Живиться безхребетними тваринами (павуки, молюски, багатоніжки, черви), комахами (прямокрилі, клопи, жуки, перетинчастокрилі, лускокрилі та інші). Може поїдати молодь ящірок [19].

3.4 Видовий склад та біологічні особливості фонових видів птахів

На території району дослідження зустрічається 12 фонових видів птахів, до яких належать: чапля сіра (Ardea cinerea), лиска (Fulica atra), курочка водяна (Gallinula chloropus), деркач (Crex crex), крижень (Anas platyrhynchos), чирянка велика (Anas querquedula), ремез (Remiz pendulinus), очеретямнка ставковам (Acrocephalus scirpaceus), очеретямнка велимка (Acrocephalus arundinaceus), синьошийка (Luscinia svecica), вівсянка очеретянка (Emberiza schoeniclus), пастушок водяний (Rallus aquaticus). Птахи цих видів належать до 4 рядів: ряд Лелекоподібні - Ciconiiformes, ряд Журавлеподібні - Gruiformes, ряд Гусеподібні - Anseriformes, ряд Горобцеподібні - Passeriformes.

...