Українська зооніміка та взаємним вплив наукових і вернакулярних назв ссавців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська зооніміка та взаємним вплив наукових і вернакулярних назв ссавців

Ігор Загороднюк,

Сергій Харчук

Національний науково-природничий музей НАН України (Київ, Україна)

Українське теріологічне товариство НАН України (Київ, Україна)

Українська зооніміка та взаємний вплив наукових і вернакулярних назв ссавців. -- Загород- нюк, І., Харчук, С. -- Проаналізовано закономірності формування української теріологічної номенклатури родового та видового рівнів. З-поміж головних напрямів розвитку цього розділу зо- оніміки розглядається можливість залучення латинських назв ссавців до формування українських відповідників, зокрема й тих таксонів, які мають неоднозначні (у т. ч. й асоціативні) назви, а також неназваних дотепер таксонів. Показано, що адаптовані наукові назви ефективні для української зо- оніміки у випадку їхньої фонетичної подібності до традицій українського називницва. Прикладами є запозичені латинські й латинізовані назви, які є іменниками чоловічого роду II відміни та іменниками жіночого роду І відміни. Також показано, що формування наукових назв шляхом адаптації вернакулярних є перспективним напрямом розвитку наукової номенклатури. Представлено анотовані добірки назв, які є: а) українською адаптацією латини; б) українськими перекладами з латини; в) назвами таксонів на основі вернакулярних назв. вернакулярний зооніміка ссавець

Ключові слова: ономастика, українська зооніміка, народні назви, вернакулярні назви, етимологія, ссавці.

The Ukrainian Zoonymics and the Mutual Influence of Scientific and Vernacular Names of Mammals. -- Zagorodniuk, I., Kharchuk, S. -- Analyzed here are the patterns of emergence of the Ukrainian mammalogical nomenclature of genus and species levels. Among the main directions of its development considered in the present paper is the involvement of Latin mammal names into the formation of their Ukrainian equivalents, in particular of taxa having ambiguous (including associative) names, as well as of still unnamed taxa. It is shown that adapted scientific names are effective for the Ukrainian zoological nomenclature in case of their phonetic similarity to the traditions of the Ukrainian language. Examples for such cases are derived Latin names which are masculine gender nouns of the II declension and feminine gender nouns of the I declension. It is also shown that the formation of scientific names by adapting of vernacular names is a promising direction of development of scientific nomenclature. Annotated checklists of names are represented for (a) adopted to Ukrainian Latin names, (b) translated into Ukrainian Latin names, and (c) derived from vernacular names as well.

Key words: onomastics, Ukrainian zoonyms, common names, vernacular names, etymology, mammals.

Основною назвою будь-якої тварини є та, що подана латиною, з дотриманням правил, викладених у Міжнародному кодексі зоологічної номенклатури (МКЗН: Міжнародний..., 2003). Іншими словами, усі види тварин, які визнає наукова спільнота, мають свої власні (наукові) назви. Цього не можна сказати про назви вернакулярні, оскільки їхній вжиток відбувається в межах певної частини мовної спільноти й виконує ті завдання, які стоять перед ним, зокрема й просвітницькі. Оскільки власне науковими є назви, що подані латиною, всі інші виконують тільки допоміжну роль. Вернакульні назви тварин (від лат. vernaculus -- «місцевий, туземний» (Маркевич, Татарко, 1983) та англ. vernacular -- «народний, рідний, домашній») слід наводити у відповідності з науковими назвами таксонів шляхом прямих згадок або посилань на відповідні огляди: наприклад, «Види ссавців світу» (Wilson, Reeder, 2005) або таксономічний огляд ссавців України (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Історія таксономії (насамперед описи нових видів та родів) тісно пов'язана з розвитком номенклатури, зокрема з розвитком наукового знання і просвіти в Україні. Виявлення, опис і подальше визнання нових таксонів завжди спричиняє створення відповідних назв. Нерідко назви таких таксонів є асоціативними (наприклад, водяна землерийка = рясоніжка, морська свиня = фоцена), або, якщо види мали уніномінальні назви (наприклад, куниця), але відбувся поділ їх на два чи більше таксонів, то вживають прикметникові означення (наприклад, куниця лісова та куниця кам'яна). Не менше стимулюють розвиток номенклатури всі випадки появи нових видів у складі регіональної фауни (інвазії, інтродукції), а також поповнення колекцій та експозицій природничих музеїв (зоопарки, колекції музеїв, лабораторні тварини, введення в культуру). Ще більшу потребу в розвиненому називництві мають освіта і просвіта, інтерес яких до немісцевих видів тварин є завжди високим.

Перелік ключових галузей вжитку вернакулярних назв є доволі великим. Автори виокремлюють серед них кілька головних, пов'язаних як з накопиченням, так і з поширенням знань (Загороднюк, Ємельянов, 2012 та ін.):

а) наука й освіта (потреби для довідників, бібліотечних каталогів, підручників, навчальних і методичних посібників, визначників, каталогів зоопарків і розплідників);

б) прикладні галузі (керівництва щодо управління біотою, її моніторингу й контролю для СЕС, МЧС, митниць, лісників; системи обліку біотичного різноманіття);

в) заповідна справа (червоні списки, програми з охорони природи та міжнародні угоди з охорони фауни й раціонального використання природних ресурсів);

г) просвіта і краєзнавство (експозиції природничих музеїв, путівники, енциклопедії, науково-популярна література, документальні фільми);

д) культурне дозвілля й відпочинок (організація інформаційної роботи зоопарків, національних парків, туристичних сайтів, ЗМІ, науково-популярна література).

Важливість засад опису чужоземних видів визначається і глобальними процесами змінт фауни. Дослідження показують, що, починаючи з історичних часів (від 1500 року ), спостерігається чітка тенденція до збільшення кількості інтродукованих видів ссавців у всіх регіонах світу. До того ж найбільша кількість інтродукцій припадає на Європу. Інтродукції здійснювалися для господарських цілей, зокрема задля отримання шкір, м'яса та інших дериватів, як тяглових тварин або утримання з естетичних міркувань; нерідко мала місце й випадкова інтродукція (Carlton, 2003: 83-86). Глобалізація, темпи якої швидко зростають з кінця XX ст., формує потреби інтенсивного інформаційного обміну щодо змін біоти, для реєстрації й моніторингу яких необхідна чітко визначена й погоджена термінологія щодо інтродукованих, інвазивних і поширених у культурі видів тварин.

Об'єктом цього дослідження став аналіз можливостей розвитку номенклатури ссавців шляхом взаємного збагачення двох різних напрямів називництва: номенклатури біологічних родів і видів та вернакулярних (народних) назв, які побутують або можуть бути запропоновані для розширення називничої бази.

Усталене й однозначне вживання національних (зокрема й українських) назв можливе за стабільної національної номенклатури, і ця стабільність досягається за дотримання певних правил щодо вживання назв і традицій розвитку номенклатури. Цього можливо досягти трьома шляхами: а) вживання латинських назв як уточнень (миша роду Sylvaemus, землерийка роду Sorex); б) українізація дійсних наукових (латинських) родових назв (напр., сильвемус і сорекс); в) формування власних національних назв (напр., мишак і мідиця) (приклади за: Загороднюк, 2001). Подібні шляхи розвитку національного називництва окреслені також у праці щодо назв риб (Куцоконь, Квач, 2012) та птахів (Фесенко, 2013 б).

Метою цієї праці є аналіз можливостей розвитку української зооніміки через взаємодію з науковими та іншомовними вернакулярними назвами, зокрема шляхом: а) залучення (через транскрипцію та транслітерацію) латинських назв таксонів для формування вернакулярних, якщо такі назви відсутні в українській мові; б) використання українських та інших відомих в Україні вернакулярних назв для укладання наукових назв; в) формування нових українських назв шляхом перекладу латинських.

Методичні зауваги

Про основні поняття стосовно назв. Термін зооніміка тут вжито у широкому значенні (Аркушин, 2016), а саме як розділ лексикології, присвячений вивченню власних і загальних назв тварин, а особливо походження назв. У цій праці автори розглядають переважно титульні назви (термін за: Загороднюк, 2009), під якими наводять види та роди у ключових таксономічних оглядах, червоних списках і довідниках, як вернакулярні, так і наукові. Основні категорії назв ми розуміємо так (за: Коробченко, Загороднюк, 2010, з уточненнями):

* актуальна назва -- одна з назв таксону, яку наводять як його основну назву в спеціальній літературі щодо фауни регіону або певної систематичної групи; без розгляду загальної синонімії виду, яка може врахувати публікації щодо фауни віддалених країв. Фактично мова йде про перелік назв, які заслуговують на статус титульних назв, хоча на даний момент вони можуть бути синонімами. Зведення різноманітних актуальних назв таксонів складають сутність словників і довідників із зоологічної номенклатури, присвячених таксонам певної систематичної групи або тварин (а так само рослин, грибів або протозоїв) загалом. У цій праці в усіх випадках, коли мова йшла про етимологію вернакулярних назв і варіанти цих назв, а не про таксони, їх брали у лапки, а актуальні назви таксонів наводили прямо, без лапок.

* наукова назва -- латинська назва, яка відповідає критеріям придатності, принципу пріоритету й іншим вимогам МКЗН (така назва нерідко є латинізованою формою з інших мов, як грецької, так і англійської, німецької тощо, а в низці випадків і української). Деколи поняття наукової назви тлумачать широко, розуміючи під нею титульну назву таксону, яку використовують в експертному середовищі будь-якою мовою, зокрема й українською (напр. у довідниках, каталогах, червоних списках), проте автори дотримуються строгого тлумачення, відповідно до МКЗН, згідно з яким науковою назвою таксону є назва, запропонована як латинська або латинізована і з дотриманням правил формування та критеріїв придатності. У передмові до українського видання МКЗН відмічено: «Мовою наукових назв тварин є латинська мова, ці назви є міжнародними, вони не залежать від номенклатури народної (побутової) або офіційної (актової) мови і вживаються у науковому тексті, писаному будь-якою мовою.» (Некрутенко, 2003);

* вернакулярна назва2 -- місцева назва, яка може виконувати функцію титульної й, по суті, наукової в межах відповідного мовного середовища (зокрема й українська назва), проте строго не може бути визначена як наукова (див. попередній пункт). Вернакулярна назва у прийнятому в цій статті розумінні є відповідником англійського терміну «common name», в нашому випадку -- українською назвою таксону (напр. кінь). За МКЗН (рекомендація 11А), «...народне слово у своєму незмінному вигляді не може вживатися як наукова назва. Найкращим способом утворення наукових назв із народних слів є їхня відповідна латинізація», що є очевидним обмеженням для всіх випадків, коли вернакулярну назву представляють як наукову. Проте, коли вернакулярна назва є титульною, вона є однозначним відповідником власне наукової назви.

Під адаптацією назв автори розуміють залучення назв із однієї мови для формування номенів у інших мовах. У цій праці розглянуто чотири шляхи адаптації: транслітерацію або транскрипцію (за потреби з відкиданням закінчення) наукових назв для утворення українських словникових назв, використання українських назв для формування латинських назв таксонів, переклади назв (не завжди точні, проте однозначні) в обох напрямках, залучення для формування української зооніміки інших вернакулярних назв, як з інших географічно або фонетично близьких мов, так і назв, що прийшли або можуть бути залучені з тубільних мов для формування назв таксонів з віддалених регіонів. Прикладом транскрипції є «фоцена» (лат. Phocoena), транслітерації -- «мустела» (лат. Mustela); у частині випадків адаптація передбачає відкидання закінчень у латинських назвах, прикладом чого є «дельфін» (лат. Delphinus) (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Про засадниче. Є кілька базових засад, які визначають принципи добору, формування або впорядкування вернакулярних назв як титульних назв ссавців. Мова, насамперед, іде про статус родової назви, капіталізацію перших літер надвидових назв, засади біноменізації та використання прикладок у родових і видових назвах.

Щодо капіталізації назв. В одній з попередніх праць автори запропонували написання назв родів та родин з великої літери (за прикладом латинських назв), вважаючи це прийнятним у наукових біологічних текстах (Загороднюк, Харчук, 2011). Однак українські правописні традиції передбачають написання таких слів як заєць, лев, гарбузові з малої літери. Не наполягаючи на жодному з варіантів, ми використали тут написання вернакулярних назв з малих літер.

Про родові назви. Автори виходять з ідеї про центральну роль у номенклатурі тварин, зокрема й українській, родової назви (Загороднюк, 2001, 2009), на основі якої можуть бути сформовані як біномени (родова назва з видовим означенням), так і назви надродових груп (шляхом додавання певного форманта). У низці випадків вернакулярні назви формувалися стихійно, часто з широким розумінням родів (напр. миші, кажани) або з відсутністю родових назв і переважанням видових назв у формі іменників (напр. горностай, корсак), що потребує або пошуку назв окремих родів з-поміж синонімів актуальних назв, або фактично створення нових вернакулярних назв шляхом запозичень, зокрема й з латини (напр. пантера, мустела), або піднесення назв окремих видів до назв родів (напр. бабак, шапарка). Також ми рекомен-дуємо уникати асоціативних назв на основі назв інших родів (мускусний пацюк = ондатра, лісова миша = мишак) і використовувати за можливістю родову назву у формі однослівного іменника в однині.

Про біномени. Видові назви вживають зазвичай у комбінації з родовими у формі означення. Означення може бути прикметником (напр. миша хатня), проте для низки таксонів воно є іменником (напр. кінь тарпан). Іменникові форми означень нерідко формувалися як власні назви, які вживали без зв'язки з родовою назвою (напр. тарпан і кулан з роду кінь), а у випадку монотипних родів або й родин (принаймні монотипних в обсязі регіональної фауни, що описується) потреба в гіперонімах чи гіпонімах (напр. родова і видова назва), звичайно, не виникала . Проте, з огляду на вимоги щодо структури баз даних про біотичне різноманіття та інші засади класифікування (напр. покажчик родів), така біноменізація стає важливою. Порядок наведення слів у біноменах, прийнятий авторами, відповідає традиції формування наукових назв: на першому місці -- родова назва, на другому -- видове означення (про прикладки див. далі).

Про прикладки. Родова і видова назви мають бути за можливістю окремими номенами, які не об'єднуються в одне слово, оскільки для багатьох галузей важливим є незалежне використання родових і видових назв (у т. ч. для каталогів, баз даних, покажчиків тощо). Тому у всіх можливих випадках автори уникали використання дефісів між родовими і видовими но- менами та прямих поєднань (через сполучну літеру) слів, навіть якщо цими номенами є іменники (напр. кінь тарпан, лис корсак тощо). Зауважимо, що § 27, п. 4 Правопису (Український..., 2015) присвячений використанню біологічних термінів на зразок заєць-русак, кулик-сорока та ін. Як зазначено, прикладки у цих випадках втрачають своє атрибутивне значення, стаючи складними іменниками, як от хліб-сіль чи жар-птиця. З огляду на це вважаємо доцільним уникати прикладок, написаних через дефіс, при позначенні біноменів, використовуючи натомість прикметникові чи іменникові видові означення. Тема прикладок також розглянута у статті Г. Фесенка про номенклатуру колібрі (Фесенко, 2013 а).

Джерела. Ключовими джерелами стали два зоологічні словники -- 1927 та 1983 рр. (Шарлемань, 1927; Маркевич, Татарко, 1983). Додатковими джерелами слугували авторські огляди ссавців Європи (Загороднюк, Харчук, 2011), мисливської фауни України (Загороднюк, Дикий, 2012). Чимало додаткової інформації взято з колекцій природничих термінів і назв (Верхратський, 1869 б, 1877, 1910 а; Ніколаєв, 1918; Раковський, 1930; Паночіні, 1931 та ін.) та етимологічних словників (Болдирєв та ін., 1982-2006 та ін.). Джерелами для аналізу були також давні підручники з зоології (напр. Верхратський, 1910 б, 1922; Раковський, 1919) та теріологічні зведення різного часу (Шарлемань, 1920; Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952, 1965; Татаринов, 1956; Абелєнцев та ін., 1956; Сокур, 1961), а також сучасний огляд із зоогеографії світу (Решетило, 2013). В основі таксономічної схеми, прийнятої у цій праці, -- зведення «Види ссавців світу» (Wilson, Reeder, 2005), точкою відліку щодо таксономії й номенклатури ссавців фауни України є зведення 2012 р. (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Анотовані переліки. Відповідно до завдань цієї праці авторами впорядковано кілька анотованих переліків назв:

а) приклади адаптації латинських назв ссавців для формування їхніх вернакулярних назв українською (список 1);

в) приклади формування нових українських назв (переважно видових означень) шляхом перекладу українською латинських назв (список 2);

б) приклади використання українських та інших відомих в Україні вернакулярних назв для укладання наукових назв (список 3);

в) приклади усталених назв чужоземних видів чи родів ссавців, які є широко відомими і походять від латинських або інших вернакулярних назв (список 4).

Анотовані списки назв відомих в Україні ссавців

У цей огляд включено переважно представників класу Mammalia, відомих у складі фауни України, як сучасної (в основному), так і колишньої (окремі приклади), проте ці рамки не є жорсткими. Зокрема, є низка назв ссавців, відсутніх у місцевій фауні. Однак про них часто згадують у науковій і науково-популярній літературі, а зразки експонують у музеях тощо. Усі приклади в тексті наведено за абеткою.

1. Приклади українізованої латини

У темі адаптації латини ми виходимо з раніше викладеної нами тези про те, що наукові назви тварин, за певного рівня фонетичної прийнятності, асимілюються в нашу мову значно простіше, ніж неологізми та асоціативні назви, створені на основі наявних (Загороднюк, 2001). Наприклад, такі назви, як нутрія, ондатра чи єнот увійшли у вжиток в Україні значно простіше, ніж їхні асоціативні версії -- болотяний бобер, мускусний пацюк, єнотовий собака (Загороднюк, 2009). Іншими перевагами, які сприяють формуванню та поширенню назв на основі латини, є відсутність власних місцевих назв та однозначність позначення об'єктів. На практиці багато наших колег вживають в озвученні саме латину: можна нерідко чути «ось яка унікальна каніда» (від Canidae -- псові, анг. подібно -- canids), «там трапляються великі мікротуси» (від Microtus -- полівка). Спрощений вжиток назв відбувається також з використанням іменникової видової частини (напр., «череп корсака»), українізованої латини («наловили кулів» у розумінні Pipistrellus kuhlii -- нетопир білосмугий), і перетворення на іменник перекладу (напр., кажуть «упіймали вусатика», а не «вусату», Myotis mystacinus) .

У низці випадків, особливо щодо великих ссавців, вернакулярні назви сформувалися тільки для видів (аж ніяк не для родів): такі види настільки відмінні, що основною функцією назв стає позначення окремішності (виду або вікостатевої групи), але не роду чи інших надвидо- вих таксонів. Тому нерідко родові назви фактично відсутні, і їх, по суті, треба формувати, якщо йдеться про впорядкування списків надвидових груп або створення баз даних. Така проблема, зокрема, тривалий час була (і є фактично дотепер) щодо роду Mustela, який різні дослідники називали то «тхір», то «горностай», то ще інакше (для огляду різноманіття позначень див.: Загороднюк, 2001). Врешті ми запропонували стабілізувати українську назву цього роду на основі латини, яка фонетично цілком прийнятна, -- «мустела» (Загороднюк, Харчук, 2011; див. також далі).

Як зазначено в нашій попередній праці (Загороднюк, Ємельянов, 2012), у разі запозичення з латини за основу української назви зазвичай беруть корінь слова (відкидаючи латинський суфікс -us), отримуючи іменник чоловічого роду II відміни (з нульовим закінченням або -о). Натомість транслітеровані назви у формі іменників жіночого роду І відміни (із закінченням -а/я) прийнятні цілком. Прикладами першої групи назв є: Delphinus дельфін, Monachus монах, Mammuthus мамут, Galago галаго. Прикладами другої групи є: Ondatra ондатра, Mustela мустела, Cavia кавія, Saiga сайга, Tadarida тадарида. Ці назви також зручні для утворення назв вищих таксонів, напр., молосові (Molossidae), кавієві (Caviidae).

Bison -- бізон. Назва походить від французького bison, яке виводять з германських мов (Болдирєв та ін., 1982: 194; Stevenson, Waite, 2011: 139) або від грецького Яinwv (Болдирєв та ін., 1982: 194). В українській зооніміці слово бізон тривалий час використовували лише для номінативної форми (американського виду) -- Bison bison. Так, у зоологічному словнику 1927 р. вказано: «Bison americanus6 -- бізон американський», а «Bison bonasus -- зубр європейський» (Шарлемань, 1927: 14). Надалі номен «бізон» було закріплено за назвою роду Bison з відповідними біноменізованими назвами видів -- «бізон американський» і «бізон європейський, зубр» (Маркевич, Татарко, 1983: 152), що прийнято й нами: як «бізон європейський, або зубр» (Загороднюк, 1999: 208) або як «бізон зубр» (Загороднюк, 2004: 38; Загороднюк, Ємельянов, 2012). Останній варіант обрано з огляду на те, що назву «бізон європейський» на практиці вживають нечасто, а іменникова форма означення («зубр») передбачає опускання родової назви. Останнє є також у словнику О. Маркевича й К. Татарка (1983) і часом використовується в наших працях. Використовувати назву «зубр» як прикладку у формі «бізон-зубр» недоречно, оскільки вона стає частиною родової назви (див. розділ «Методичні зауваги»).

Cavia Pallas, 1766 -- кавія (відома також як «морська свинка», докладніше див. огляд: Загороднюк, 2009). Слово, посередництвом португальської, запозичене з мов корінних народів Південної Америки (Stevenson, Waite, 2011: 226) . Португальською, як і англійською, назву подають як «Cavia», проте рідною для Палласа німецькою -- як «морська свинка» (Meerschweinchen). Українську назву «кавія» запропоновано О. Маркевичем і К. Татарком (1983) та підтримано іншими, зокрема й авторами (Загороднюк, 2009; Загороднюк, Харчук, 2011). Рід має й альтернативну назву -- мурчак (Грінченко, 1958: 456; Загороднюк, 2009), яка етимологічно походить з польської назви morszchak, яка своєю чергою є неповною калькою німецького Meerschwein -- «морська свиня» (Болдирєв та ін., 1989: 519). У цьому огляді ми надаємо перевагу назві «кавія», бо слово «мурчак» вводить в оману користувача, оскільки, по-перше, кавія не муркоче, по-друге, вона не є морською істотою. Первинним означенням, мабуть, було «заморська»: «кавія, морська (заморська) свинка» (Маркевич, Татарко, 1983: 179).

Myocastor coypus Molina, 1782 -- коїпу, нутрія. Назви «болотяний бобер» та «кої- пу» були певний час популярними, проте номен «нутрія» виявився кращою заміною через очевидну милозвучність. У зоологічному словнику 1927 р. (Шарлемань, 1927) рід і вид не згадано, у визначнику ссавців України 1952 р. наведено вид «нутрія -- Myopotamus coypus» роду «болотяні бобри -- Myopotamus» (Корнєєв, 1952: 154-155). Назва «нутрія» запозичена з іспанської мови й походить від лат. lutra -- «видра» (Болдирєв та ін., 2003: 120). Слово «koypu» запозичене з мапудунґун, мови корінних жителів південної та центральної частини Чилі й південної частини Аргентини (Spanish..., 2007: 80). Тепер цей термін фактично не вживають в українській зооніміці.

Delphinus Linnaeus, 1758 -- дельфін. Назва походить від грецької назви тварини SeX^iv, яка, у свою чергу, походить від слова SeX^щз -- матка. Етимологія пов'язана з тим, що ці водяні тварини -- живородні ссавці (Болдирєв та ін., 1985: 29). Попри наявність низки місцевих назв дельфінів (по суті, трьох видів трьох різних родів, для яких є власні назви) назва «дельфін» набула статусу загальної, тобто гіпероніму . Впровадження і поширення назви «дельфін» могло статися в часи Ольвії (дельфін -- один із символів Ольвії) . Можна припустити, що в часи впровадження назви в практику називництва вона стосувалася всіх груп родини дельфінових, проте тепер її використання обмежено одним родом, хоча в загальній лексиці вона стосується не тільки цього роду, а всіх видів «дельфінів» (тобто всіх «зубатих китів»).

Hypsugo Kolenati, 1856 -- гіпсуг. Назва походить із гр. upsigonos -- «народжений у повітрі»; тому що вид Vespertilio (Hypsugo) savii Bonaparte, 1837 довгий час виявляли тільки в польоті (Ruys, Bernard, 2014: 102). Вид описано у складі роду Vespertilio (Wilson, Reeder 2005: 489). Назва Hypsugo введена Коленаті як підрід роду Vespertilio, але наприкінці XIX ст., вид стали позначати як Pipistrellus savii (Ruys, Bernard, 2014: 102), а в українській мові -- «нетопир лиликоподіб- ний». Першими піднесли Hypsugo до рангу роду І. Горачек та В. Ганак у 1985-1986 рр., а згодом це було підтверджено біохімічними даними (Ruedi, Arlettaz, 1991) (для огляду див.: Wilson, Reeder 2005: 489; Ruys, Bernard, 2014: 102). Після визнання родової окремішності Hypsugo відомий в Україні його вид стали назвати «лилик нетопироподібний», чим підкреслювали віддаленість від Pipistrellus і близькість до «лиликів» (Vespertilio s. l.). У «Фауні України» рід Hypsugo не визнано, а вид названо «нетопир кожанковидний -- Pipistrellus savii»11 (Абелєнцев та ін., 1956: 420), в огляді 1999 р. рід Hypsugo названо «нетопировидні лилики» (Загороднюк, 1999: 204), в останньому огляді -- як «гіпсуг» (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Lutra Brisson, 1762 -- лютра, певний час популярною була давня назва «видниха» , проте надалі -- тільки «видра». Слово «видра», як і «лютра», має давні індоєвропейські корені й походить від *ыdrв -- «той, що живе у воді», від *ud -- «вода» (Болдирєв та ін., 1982: 371). Для цього роду було велике число позначень. У словнику 1927 р. бачимо: «Lutra lutra L. -- Видниха або видра» (Шарлемань, 1927). Назви в інших джерелах, за тим самим словником: видра (Верх[ратський]. Зоол[огія]., Полян[ський]., Раков[ський].), видниха (Кес[слер, 1851], Яворн[ицький, 1898].), норик (Конград., Нік[олаєв, 1918].), видря (Лубенщ[ина]. Нік[олаєв, 1918].), видниха або видра (Шар[лемань, 1920].), видра (Шух.), лютра (Полт[авщина], Паноч[іні, особ. повід.].) (Шарлемань, 1927: 21). Щодо останньої назви: у С. Паночіні (1931) в останньому виданні його словника вжито тільки «видра, видниха». Назву «лютра» широко вживали в побуті й у мисливських виданнях , проте в зоологічній літературі та в біологічних словниках ця назва не закріпилася, і ми її наводимо тут лише як відомий приклад, а послуговуємося усталеним номеном «видра».

Molossidae Gervais, 1856 -- молосові. Етимологія: від грец. слова, яким позначали давню, нині вимерлу, породу псів, котра вважається предком теперішніх собак типу мастиф, яких також часто називають «молоси» (Jennings et al., 2000). У номенклатурі Маркевича й Татарка родина Molossidae згадується під назвою «бульдогові летючі миші» (Маркевич, Татарко, 1983: 154). Нині назва актуалізована після вказівки для Криму тадариди європейської, Tadarida teniotis (Uhrin et al., 2009), що належить до цієї родини. Нами запропонована українська назва родини «молосові» (з типовим родом молос, Molossus) (Загороднюк, Харчук, 2011) . Надалі припустилися невиправданої поправки (lapsus calami) і навели її з подвоєним с, як «молоссові» (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Monachus Flemming, 1822 -- монах. Назва роду походить від гр.-- монах, чернець, з посиланням на гладку круглу голову з рулонами шкіри на шиї, що нагадує оригінальний опис ченця, одягненого в робу (Adam, 2004). Рід належить до родини тюленевих (Phocidae); його типовий вид -- Phoca monachus Hermann, 1779, що і стало основою (лат. Phoca -- тюлень) для української назви роду -- «тюлень-монах» (Маркевич, Татарко, 1983: 257; Загороднюк, 2001) та додаванням нового видового означення: «тюлень-монах білочеревий», або навіть «чорноморський тюлень» із роду «тюлені-монахи» (Корнєєв, 1952: 118-119; 1965) чи й формування видової назви «тюлень-монах» (без означення) (Червона..., 2009). У нашому огляді прийнято повний відповідник родової назви до латини: «Monachus -- Монах» (Загороднюк, Ємельянов, 2012) . Назва «монах» є загальнолексичною (асоціюється з певною групою людей), що може ускладнювати її вжиток через неоднозначність. Проте робити її прикладкою до слова «тюлень», поєднуючи родову латинську назву «монах» з титульною назвою іншого роду -- тюлень (Phoca) -- буде неправильно (про прикладки див. розділ «Методичні зауваги»).

Mustela Linnaeus, 1758 -- мустела. Етимологію «Mustela» пов'язують з (над)видами ласиця і тхір (Stevenson, Waite, 2011: 944). Назва «мустела» запропонована нами у зв'язку з потребою назвати цей рід українською (Загороднюк, Дикий, 2012; Загороднюк, Ємельянов, 2012), оскільки в українській мові всі його види мали власні назви в іменниковій формі (ласка, горностай, норка тощо), а ті, що мали біномени, належали до різних підродів із власними назвами (напр. «тхір степовий»). Зокрема для роду Mustela та родини Mustelidae маємо (Загороднюк, Дикий, 2012): в О. Мигуліна (1938) -- рід «горностаї та ласки» з родини «куниці й тхори», в О. Корнєєва (1965) -- рід «тхори і ласки» з родини «кунячі», у В. Абелєнцева та ін. (1968) та О. Маркевича з К. Татарком (1983) -- рід «ласка» з родини «куницеві», в І. Загороднюка (2001) -- рід «тхір» з родини «тхореві». Назва «мустела» є чітко пов'язаною з науковою назвою Mustela і є однозначним позначенням відповідної таксономічної групи в разі будь-яких поділів роду, у зв'язці з типовим видом Mustela erminea L.

Neovison (Mustela auct.) vison (Schreber, 1777) -- візон. Українську назву «візон» запропоновано у зв'язку з потребою формування самостійного терміна, що позначав би рід і відокремлення його за смисловим навантаженням від терміну «норка» (Mustela lutreola) (Загороднюк, Харчук, 2011; Загороднюк, Дикий, 2012). Походження слова «візон» нез'ясоване, але, ймовірно, воно пов'язане зі шведським vison, що означає «щось на зразок ласки» (Lariviere, 1999). З такою назвою ще 1843 р. (за іншими джерелами -- 1865) описано рід Vison Gray з типовим видом Viverra lutreola L. (норка європейська), що й тепер фігурує в синонімії роду Mustela (Wilson, Reeder, 2005); власне, тому новий таксон описали під назвою Neovison.

Ondatra Link, 1795 -- ондатра. Слово «ондатра», посередництвом французької, запозичено з мов корінних жителів Канади (Болдирєв та ін., 2003: 190). За «Зоологічним словником» 1927 р., вид фігурував як «Fiberzibethicus L. -- Пижмак або ондатра. Пижмак (Верхр[атський].), ондатра[,] або пижмак (Полян[ський].)» (Шарлемань, 1927: 18). В Україну назва «ондатра» прийшла після перших інтродукцій цього виду в місцеві екосистеми та спроб увести в обіг асоціативні назви («мускусний пацюк») і неологізми (зокрема, «пижмак», який згадано як місцеву назву в огляді ссавців заходу України 1956 р.: Татаринов, 1956: 141), проте вони не мали успіху й були забуті. В огляді О. Корнєєва (1952: 184) і згодом у «Зоологічному словнику» (Маркевич, Татарко, 1983: 218) наведено безальтернативне «ондатра», що прийнято і в сучасних оглядах.

Phocoena Gray, 1825 -- фоцена. Етимологія: phocaena походить від гр. фшк^ -- «тюлень» (Stevenson, Waite, 2011: 1078). Phoca L., 1758 (тюлень) -- наукова назва типового роду родини тюленевих (Phocidae), очевидно, запозичена з наявних вернакулярних назв, у т. ч. латинської phoca, іспанської foca та давньогрецької фшк^ (phokл). Уже в перших вітчизняних словниках вид наводять як «Phocaena phocaena L. -- Морська свиня. Фоцена» (Шарлемань, 1927: 24). Попри різноманіття місцевих позначень фоцени (азовка, пихтун, морська свиня), усі вони стосуються тільки виду (а фактично й підвиду), за родом Phocoena у таксономічних оглядах закріпилася назва на основі латини -- «фоцена» (Маркевич, Татарко, 1993: 260; Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Tadarida Rafinesque, 1814 -- тадарида. Слово «тадарида» запропоноване К. С. Рафінеском, який не дав ні найменшого натяку щодо його етимології (Heidt, 1990: 100). Найімовірніше «та- дарида» походить від сицилійського і калабрійського діалектичного слова tadarida (з різними варіаціями), яким називають кажанів, незалежно від виду (Lina, 2016: 10). Ці кажани з родини молосових (Molossidae) останнім часом були вказані для території України за реєстрацією ультразвуків у Криму (Uhrin et al., 2009). Українська назва роду -- недавня, авторами вперше вжита в огляді надвидових груп ссавців Європи (Загороднюк, Харчук, 2011). Назву родини молосові (Molossidae), а також роду тадарида (Tadarida) прийнято в останньому огляді таксономії та номенклатури ссавців України (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

2. Приклади перекладених з латини назв

Велика кількість назв, як родових, так і видових, очевидно, була відсутньою в лексиконі українців через незначущість таких понять у господарстві та різних формах природокористування. Проте розвиток науки і прикладних знань, у тому числі й опису біорозмаїття періоду роздмухування теми «шкідливих і корисних звірів» і завдань охорони місцевої біоти, зумовили накопичення відомостей про нові описані або виявлені таксони і, відповідно, викликали появу низки нових назв, відсутніх у словниках.

Одним із шляхів розвитку національної зоологічної номенклатури стало запозичення назв з інших мов. У низці випадків такі запозичення з'явилися внаслідок перекладу наукових назв, особливо якщо йшлося не про родові назви, які подають в іменниковій формі, а про видові означення, які зазвичай є прикметниками. Такий шлях виявився ефективнішим, ніж створення неологізмів: дослідники для позначення таксонів українською фактично робили дослівні переклади з латини, хоча подібні запозичення не завжди були коректними (напр., вид з назвою «миша польова» не живе на полях, а вид з назвою «миша лісова» живе хіба що на узліссях, але не в лісі).

Нижче наведено деякі типові приклади. Переважно вони пов'язані з видовими означеннями.

Apodemus agrarius (Pallas, 1771) -- миша польова (Шарлемань, 1920, 1927) або житник пасистий (Загороднюк, 1999, 2002 та ін.). Означення «польова» походить від лат. ager -- «поле, земля», суфікс -ius для формування прикметників від іменників (Болдирєв та ін., 1982: 46). Поширена раніше назва «миша польова» є прямим перекладом з давнішої латинської назви виду -- Mus agrarius, яку активно використовували на початку XX ст., у період становлення української наукової термінології й номенклатури (Шарлемань, 1927 та ін.). Аналогічну історію має назва Mus arvalis, яку поступово трансформували у порядку: «миша польова» (Mus arvalis) «полівка» (Microtus arvalis) ^ «полівка європейська» (Microtus arvalis s. str.) (Загороднюк, 2001 а). Означення «польова» для цього виду «мишей» не усталилося, оскільки воно «конфліктує» з відомим для українських популяцій цього виду типом поселень: вид не польовий, а узлісний та заплавний .

Sorex alpinus Schinz, 1837 -- мідиця альпійська. Цю мідицю не завжди визначають навіть фахівці, тим паче вона не могла мати власної народної назви. Наприклад, у визначнику О. Корнєєва (1952) цей вид взагалі не згадується (більш ранні видання не охоплювали фауну Карпат), а вперше її наведено лише 1956 р. (Татаринов, 1956). Очевидно, що українське означення «альпійська» є калькою з латини і вживається фактично тільки в науковій літературі, а також у природоохоронній, через «червонокнижний» статус цього виду.

Arvicola amphibius (Linnaeus, 1758) -- щур водяний. Вид описано як Mus amphibius L., 1758, тобто «миша земноводна». Грецьке a^iЯioq означає «той, що веде двоякий спосіб життя» (Болдирєв та ін., 1982: 69). Попри поширення упродовж багатьох десятиліть наукової назви Arvicola terrestris L. (дослівно «земляний»), вернакулярні назви цього виду залишалися незмінними: щур водяний, полівка водяна тощо. Поточну латинську назву -- A. amphibius -- відновлено тільки 2002 р. (Загороднюк, 2002), завдяки чому повернулася семантична відповідність наукової та вернакулярної назв.

Spalax arenarius Reshetnik, 1939 -- сліпак піщаний. Етимологія: лат. arena -- «пісок», суфікс -arius використовується для формування прикметників від іменників або чисел (Skeat, 1993: 17; Stevenson, Waite, 2011: 75). Цей вид описано як унікальний підвид сліпака подільського (Spalaxpolonicus auct.), що має ізольований ареал у межах нижньодніпровських пісків (регіон Чорноморського заповідника та Олешківські піски) (Решетник, 1939; Коробченко, Загороднюк, 2009). Назву запропонувала Є. Решетник як переклад латиною авторської назви (напевно не вернакулярної у прийнятому тут розумінні) «піщаний», що характеризувало особливості цієї форми сліпаків (підвиду на час опису, виду у сучасному розумінні), обмежено поширеної на Нижньодніпровських пісках. В усій доступній вітчизняній теріологічній літературі вживають тільки цю назву (огляд: Коробченко, Загороднюк, 2010).

Hemiechinus auritus (Gmelin, 1770) -- їжачок вухатий. Етимологія: лат. auris -- «вухо», -tus -- суфікс для формування прикметників і дієприкметників (Stevenson, Waite, 2011: 86). Вухатість цього виду очевидна лише для фахівців, і вернакулярною для населення є назва «їжак», до якої означення «вухатий» додають лише в спеціальній літературі, як відповідник латини. Таке означення використовують у всіх фауністичних зведеннях (інколи як «вухастий»). В огляді 1920 р. цього виду для України не наводили (Шарлемань, 1920: тільки «Erinaceus europeus»); уперше згаданий у зведенні 1927 р. як «Hemiechinus auritus Pall. -- їжак вухатий» (Шарлемань, 1927: 19). Подібний приклад стосується вуханя, Plecotus auritus (див. «Plecotus»).

Capreolus Gray 1821 -- «козуля», сарна. Назва походить від лат. caper -- коза, -olus -- зменшувальний суфікс (Stevenson, Waite, 2011: 209), тобто дослівно означає «кізочка», «козуля», «кізка». Спершу наукову назву введено для позначення виду, «олень козулистий», Cervus capreolus L., 1758, згодом «піднятого» Греєм до рангу роду Capreolus Gray, 1821. Поширена у працях XX ст. назва «козуля» є доволі новою і «книжною»; в народі цей ссавець відомий більше як «сарна» або «дика коза». У зведеннях 1920 та 1927 рр. бачимо «сарна звичайна[,] або дика коза» (Шарлемань, 1920: 39, 1927: 15; Храневич, 1925: 21), проте вже 1938 р. з'явилося запозичене з російської літератури «козуля» (Мигулін, 1938: 379; Корнєєв, 1952: 206). Автори використовують назву «сарна» (Загороднюк, Дикий, 2012 та ін.), яка є давньою й місцевою, не запозиченою.

Spalaxgraecus Nehring, 1898 -- сліпак грецький, він же буковинський. Назву «грецький» вжито у перших докладних описах цього виду (напр., Янголенко, 1966: 965), і її вживали надалі (напр., Загороднюк, 2002: 33), проте після праць І. Шнаревича цю назву замінили іншою -- «буковинський» (Шнаревич, 1978: 109; Загороднюк, 1999: 206; Загороднюк, 2004: 36; Скільський та ін., 2008: 56). Назва «грецький» у стосунку до сліпаків цього роду, однозначно відсутніх у Греції, пов'язана з раніше поширеною серед знаті в Австро-Угорській імперії традицією вважати себе нащадками і носіями культури еллінів («Великої Греції»). Тому така назва є псевдотопонімом, який вводить в оману, і вона цілком слушно була замінена на означення «буковинський».

Crocidura leucodon (Hermann, 1780) -- білозубка. Приклад, коли видова назва стала родовою. Походить від гр. XEUKOЗ -- «білий», oцwv -- «зуб» (Stevenson, Waite, 2011: 819, 991). Одна з перших згадок виду -- 1920 р. як «Crocidura russula (Hermann). Мідиця білозуба» (Шарлемань, 1920: 29; те саме у: Храневич, 1925: 6), проте можна тільки здогадуватися, чому використано «білозуба» для «russula»: russula -- це таксономічна форма з групи Crocidura leucodon (на той час синоніми), де «leucodon» означало «білозуба». Уже скоро видову назву змінено на «Землерийка білозуба велика -- Crocidura leucodon» (Мигулін, 1938: 86), тобто «білозуба» перейшло в родовий біномен, який згодом «спростили» до уніномінального «білозубка» з дивним означенням «білозубка білобрюха» (Корнєєв, 1952: 40).

Spermophilus major (Pallas, 1779) -- ховрах великий. Видова назва походить від лат. major -- «великий» (Skeat, 1993: 265). Раніше вид називали також «ховрах рудуватий» (Сокур, 1961; Маркевич, Татарко, 1983), проте згодом було повернуто назву «ховрах великий» (Дулицкий, 2001; Загороднюк, 2009). Певною мірою плутанину вносило те, що цей вид якийсь час мав латинську назву (нині синонім) Citellus rufescens Keys. & Blas., що й означає «рудуватий» (під назвою rufescens є згадки для Криму: Дулицкий, 2001). Цей вид вказували для території України (проте для минулих фаун, до XIX ст.; див.: Загороднюк, 2009), наразі визнано, що викопні рештки «major» мають належати до виду S. superciliosus (Popova, 2015, 2016), вимерлого вже в історичні часи (Пидопличко, 1951).

Mammalia -- ссавці. В обсязі теріофауни України і загалом Європи поняття тотожне до «звірі» (еквівалент у латині до Theria -- підклас класу ссавців), проте в різних працях дослідники вживають як узагальнювальну назву то «звірі» (напр., Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952, 1965; Татаринов, 1956), то «ссавці» (Сокур, 1961; Загороднюк, Ємельянов, 2012). Аналіз давніх джерел показав відсутність терміну «ссавці» у всіх мовознавчих працях І. Верхратського (зокрема Верхратський, 1869 б, 1877, 1910 а). Цей номен вперше знаходимо в підручнику І. Верхратського (1910 б) та етнографічному виданні В. Гнатюка (1916), згодом він з'являється у підручниках І. Раковського (1919), М. Шарлеманя (1920) та перевиданні І. Верхратського (1922) . Найімовірніше, найдавнішим вжитком слова «ссавці» є варіант написання його ла-тиницею «ssawce» у працях М. Новицького (напр. Nowicki, 1876) . Номен «ссавці» має подібні написання у кількох споріднених мовах: у чеській є savci з давнім варіантом ssawci (Stanek, 1843: 15), у польській -- ssaki з поширеним у XIX ст. синонімом ssace (Pietruski, 1853) або ssawce (Majewski, 1889: 410; Booch-Дrkossy, 1890: 668), у словацькій -- cicavce. З географічно близьких мов повним відповідником латинського Mammalia є лише угорське emlцsцk (від emlц -- груди) і, до певної міри, білоруське «млекакормячыя, або сысуны», російське «млекопитающие» й румунське mamifer. В основі латинського номену -- mamma (молочна залоза, груди), фактично аналог слова «мама, мати». Подвоєне с на початку слова визначається втратою голосної, присутньої в частині пов'язаних слів (сисний, сисун, соска).

Sorex minutus Linnaeus, 1766 -- мідиця мала. Означення походить від лат. minutus -- «малий» (Skeat, 1993: 285). Така назва є характеристичною: це найдрібніший ссавець фауни України (а також у межах свого роду), що відбито в науковій назві й надалі залучено до переліку українських назв. Очевидно, що цей вид не міг мати власної вернакулярної назви до того, як його визначили фахівці, які, напевно, послуговувалися в таксономічних списках латиною. Означення прийнято в усіх фауністичних зведеннях. В огляді 1938 р. -- як «землерийка бурозуба мала» (Мигулін, 1938: 77), надалі -- як «бурозубка мала» (Маркевич, Татарко, 1983: 155), в оглядах авторів -- як «мідиця мала» (Загороднюк, 1999: 203; Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Myrmecophaga Linnaeus, 1758 -- мурахоїд. Ця усталена й широковживана в українській літературі (Шарлемань, 1927: 23; Раковський, 1930-1933, т. 2: 786; Решетило, 2013: 73) назва є перекладом наукової назви цього ссавця: грец. pnppq^ -- «мурахи» та грецький корінь фау -- «їсти» (Roberts, 1839: 116). Найімовірніше, назва перекладена не з латині, а через посередництво інших мов. Зокрема англійська вернакулярна назва -- «anteater» (= мурахоїд), а німецька, яку згадує і М. Шарлемань (1927), -- «Ameisenbдr» (від Ameise -- мурашка, Bдr -- ведмідь). У найперших підручниках кінця XIX ст. цей таксон подають як «муравляр» (Верхратський, [рік?], Полянський, 1874, цит. за Шарлемань, 1927; Верхратський, 1922), проте вже з оглядів початку XX ст. -- у В. Ніколаєва (1918, з посиланням на Полянського, 1888) та М. Шарлеманя (1927) -- як «мурахоїд». Остання назва є основною і дотепер (Маркевич, Татарко, 1983; Решетило, 2013).

Myotis mystacinus Kuhl, 1817 -- вусата, нічниця вусата. Видове означення походить від гр. ципта^ -- «вуса», -inus -- суфікс для утворення прикметника (Skeat, 1993: 274). Очевидно, що назва не місцева, і вживана тільки в науковій літературі. За досвіду можна побачити, що в цього виду нічниць у порівнянні з іншими дрібними видами Myotis, вібриси товстіші й темні, добре контрастують з порівняно світлим забарвленням тіла. Хоча у визначниках таку ознаку не наводять, саме цю назву використовують в оглядах фауни різних часів (Корнєєв, 1952: 101; Абелєнцев та ін., 1956; Загороднюк та ін., 2002). Однією з перших є згадка «вусатої» в оглядах 1920-х років: як «Myotis (Selisius) mystacinus (Kuhl). Нічвид вусатий» (Шарлемань, 1920: 26) та «Selisius mustacinus Kьhl -- Нічвид вусатий» (Шарлемань, 1927: 26). Надалі зі складу цього виду виокремлено кілька нових видів, які були й лишилися «вусатими» за зовнішністю, проте отримали власні назви: північна (Myotis brandtii), степова (M. aurascens), мала (M. alcathoe) (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Nyctalus noctula Schreber, 1774 -- вечірниця. Корінь слова лат. noct- є формою слова nox -- ніч; найбільшою мірою стосується ночі, фактично назва означає «нічний» (близьких вернакулярний варіант -- нічниця), суфікс -ula зменшувальний жіночого роду, тобто noctula -- «маленька нічна тварина» (Skeat, 1993: 305; Stevenson, Waite, 2011: 970). До нього близьким в англійській мові є термін nocturnal (той, що трапляється або активний уночі). Вважається (електронні словники), що в староанглійській мові уже з V-VI ст. зменшувальне (демінутивне) noctula означало кажанів (у сучасній англійській трансформувалося в noctule). Назву «нічниця» для Nyctalus не використовують, натомість означення «вечірній» (звідки й «вечерниця» або «вечірниця») відоме давно: у К. Кесслера (1851) та О. Черная (1853) «Кожан вечерний (Vesperugo noctula Daub.)». Це один із прикладів того, як видове означення стало родовою назвою: «кажан вечірній вечірниця» (див. також нарис «Vespertilio»).

Plecotus Geoffroy, 1818 -- вухань. Цю назву запропоновано лише через 70 років після опису К. Ліннеєм виду Vespertilio auritus (1758), назву якого можна перекласти як «кажан вухатий» . Відповідно, після встановлення окремого роду назва «вухатий» із означення перейшла у назву роду, при цьому типовий вид роду став вуханем двічі: Plecotus auritus -- «вухань вухастий». Етимологію Plecotus подають як «нов.-лат., від гр. л\екто^ -- складчастий, та WTOЗ -- вухо» (Partridge, 2006). Родова назва вказує на складчасті зовнішні краї великих вух цієї тварини (Kunz, Martin, 1982; Ruys, Bernard, 2014: 101). У давніх джерелах назву роду українською писали як «вухан» (без «ь»): наприклад, «Plecotus auritus (L). Вухан» (Шарлемань, 1920: 28), проте вже за 18 років наводили «Вухань. Plecotus auritus» (Мигулін, 1938: 123); нині маємо ту саму назву, проте після визнання кількох видів у складі цього роду -- вже з кількома різними видовими означеннями (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Spermophilus pygmaeus (Pallas, 1779) -- ховрах сірий («малий»). Видове означення походить від лат. pygmaeus -- «карлик» (Болдирєв та ін., 2003: 386). Серед інших вернакуляр- них назв виду (зокрема, «сірий») ця назва є повним відповідником латинської назви і загалом є характеристичною, але тільки при порівнянні цього виду з більш східними формами, з якими він межує за Волгою, зокрема в Казахстані. Натомість, всі східноєвропейські ховрахи можуть бути віднесені до групи «малих» не лише за розмірами, але й за їхніми родинними стосунками (Загороднюк, Федорченко, 1995), тому надалі при позначенні виду S. pygmaeus запропоновано обмежитися номеном «сірий» (Загороднюк, 2009).

Rhinolophus -- підковоніс, підковик. Назва походить від гр. pivфз -- «ніс, рило», Аф^oз -- «гребінь» (Pearl, 1994). В українській зооніміці цей рід загалом має усталену назву, проте є тенденція до частішого вживання скороченої назви «підковик»: у давніших оглядах вживали «підковик» (напр., Шарлемань, 1920; Мигулін, 1938), у пізніших працях (з 1956 до 1999 рр.) писали переважно «підковоніс» (напр., Татаринов, 1956; Абелєнцев та ін., 1956; Корнєєв, 1965; Маркевич, Татарко, 1983), згодом було відновлено назву «підковик» (Загороднюк, 2001 а та ін.). Рід є типовим для родини Rhinolophidae (підковикові).

Terricola subterraneus -- полівка підземна, норик підземний. Номен subterraneus дослівно означає «підземний»: sub- -- «під-», terra -- «земля». Вид відносять почергово то до роду Microtus, то Terricola (раніше Pitymys), то до підроду Terricola роду Microtus (для огляду див.: Загороднюк, 1989), проте в усіх випадках дослідники незмінно використовують як видове означення «subterraneus» та «підземний» (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Felis silvestris Schreber, 1777 -- кіт лісовий. Одна з поширених вернакулярних назв цього виду -- F. sylvestris (через «y») -- кіт дикий» (Шарлемань, 1927: 18; Корнєєв, 1952: 112), проте ми рекомендуємо уникати такої назви через подібність понять «дикий кіт» і «здичавілий кіт свійський» (Загороднюк, Дикий, 2012). Власне, тому назву «кіт лісовий» прийнято як титульну для цього виду в оглядах останнього часу (Маркевич, Татарко, 1983: 190; Червона..., 2009; Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Sylvaemus sylvaticus -- миша лісова. Назва походить від лат. sylva -- «ліс», -ticus -- суфікс, що означає, як правило, належність до середовища існування (Williams, 2005: 144, 200). Ліннеївська назва Mus sylvaticus -- однозначно стала основою для вернакулярної назви «миша лісова», згодом назва перейшла на всю групу видів (в Україні -- 4 види), яку тепер визнають за окремий рід Sylvaemus (або підрід Sylvaemus в межах роду Apodemus) (Wilson, Reeder, 2005; Гащак та ін., 2008). Оскільки під назвою «лісова» здебільшого мають на увазі всю групу «лісових мишей» (sylvaticus s. lato, тобто sylvaticus (s. str.) + witherbyi (=falzfeini = arianus) + uralensis (= microps)), запропоновано зберегти номен «лісова» за надвидом «sylvaticus s. l.», а за номінативною формою закріпити назву «мишак європейський» (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Eptesicus serotinus Schreber, 1774 -- пергач пізній, один з найпоширеніших видів кажанів, серед особливостей якого є пізньовечірня активність. Назва «пізній» є перекладом: латиною serotinus означає «пізній» (Іоненко, 2012) (відомою також є назва «dens serotinus -- зуб мудрості»), проте ця назва закріпилася не одразу. Деякий час цей вид називали «гірським лиликом», зокрема в оглядах 1920 та 1927 рр. наведено як «Eptesicus serotinus Schreb. -- Кажан гірський[,] або пізній» (Шарлемань, 1920: 27, 1927: 18), проте вже в О. Мигуліна вид позначено як «кажан пізній, Eptesicus serotinus» (Мигулін, 1938: 115), а в огляді кажанів фауни України 1956 р. його представлено як «кожан пізній -- Eptesicus serotinus» (із синонімом «гірський») (Абелєнцев та ін., 1956: 434), надалі -- тільки як «пізній» (напр., Загороднюк, Ємельянов, 2012).