Українська зооніміка та взаємним вплив наукових і вернакулярних назв ссавців

Microtus socialis (Pallas, 1773) -- полівка гуртова. У пошуках відповідників і, очевидно, наслідуючи латину , дослідники вживали такі варіанти, як «суспільна», або «громадська» полівка. Зокрема, номен «громадська» є в довіднику 1927 р.: «Chilotus socialis parvus Sat. -- Нориця громадська» (Шарлемань, 1927: 15); номен «суспільна» трапляється й тепер (напр., Уманець та ін., 2007), проте обидва варіанти є тим перекладом, який за змістом найменше характеризує цих гризунів. У О. Мигуліна (1938: 308) використано назву «Sumeriomys socialis -- польовка гуртова». Тут вжито назву «полівка гуртова», як і в «Зоологічному словнику» 1983 р. (Маркевич, Татарко, 1983: 228) та в останньому огляді ссавців України (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Vespertilio -- «вечірниця» (дослівно), лилик. Vespertilio -- це латинська назва для кажанів, яка походить від лат. vesper -- вечір, вечірній, або вечірня зоря (Partridge, 2006). У часи К. Ліннея значну кількість видів кажанів відносили до цього роду; у другій половині XIX ст. та на початку XX ст. до цього роду відносили найрізноманітніших кажанів, зокрема й нічниць, Myotis (напр., Чернай, 1853) ; у 1950-1990 рр. до нього нерідко відносили, окрім Vespertilio s. str., також види родів Pipistrellus та Eptecisus (напр., Полушина, 1998). Нині в обсязі фауни Європи рід включає лише один вид -- лилик двоколірний (Vespertilio murinus). Назвою «вечірниця» тепер позначають рід Nyctalus (для огляду див.: Загороднюк, 2001), якого в часи К. Кеслера (1851) та О. Черная (1853) називали «Кожан вечерний (Vesperugo noctula)», звідки і походить сучасна назва «вечірниця» для роду Nyctalus, тобто мало місце зміщення назви «ве-чірниця» з одного роду на інший (з Vespertilio на Nyctalus).

Sylvaemus uralensis (Pallas, 1811) -- мишак уральський. Назва дана П. Палласом для східної географічної раси «лісової миші» (Mus sylvaticus var. uralensis»), яку впродовж 150 років у такому статусі й розглядали, поки не було описано новий вид Apodemus microps Kratohvil, Rosicky, 1952. Цей новий вид спочатку вважали обмежено поширеним у Центральній Європі (Чехія, Словаччина, Австрія, Польща, захід України), проте надалі було з'ясовано, що абсолютна більшість популяцій на схід від України належить до того самого виду (Межжерин, Загороднюк, 1989), з чого постало питання про валідну назву форми «microps». Найдавнішою придатною назвою стала «uralensis Pallas, 1811» (Загороднюк, 1993). Рід Sylvaemus нерідко розглядають як підрід у складі роду Apodemus (Wilson, Reeder, 2005).

Чимало українських назв вищих таксонів також з'явилися як прямі переклади з латини (або й інших мов). Прикладами є: рукокрилі -- Chiroptera (гр. xeip -- «рука», nxepov -- «крило» (Stevenson, Waite, 2011: 249, 250)), ластоногі -- Pinnipedia (лат. pinna -- «плавець», pes -- «ступня» (Stevenson, Waite, 2011: 1089)), непарнопалі -- Perissodactyla (гр. nepinnoq -- «непарний», бакти- \oз -- «палець» (Stevenson, Waite, 2011: 1067)), комахоїдні -- Insectivora (лат. insectum -- «комаха», vorare -- «поїдати» (Stormonth, 1874: 288)). Крім того, є величезна добірка таких назв-покручів, які часто складно перекласти одним словом: Duplicidentata («двопарнорізцеві»), Fissipedia («роз- дільноногі»), Odontoceti («зубатокиті»), Cetartiodactyla («китопарнопалі») тощо.

До категорії умовно перекладених з латини назв можна віднести такі назви, як: лінивець -- Bradypus (гр. Яpaцnq -- «повільно», гр. -noщз -- «-ногий») (Roberts, 1839: 21); качконіс -- Orni-thorhynchus (гр. opvi0«птахо-», гр. puy^oз -- «рило, мордочка, дзьоб») (Williams, 2005: 142,

235); крилан -- Pteropus (гр. nrepov -- «крила», гр. noщз -- «ступня, нога») (Williams, 2005: 169, 171).

Також є сотні, якщо не тисячі, іменних назв видів (патронімів), вжитих у працях різних авторів, переважно давніх, до середини XX ст.: nilsoni, mehelyi, daubentonii, scherman, eversmanni, przewalskii. Такі назви перекладаються дослівно (напр., кінь Пржевальського, полівка Шермана, нічниця Брандта тощо), проте загалом є виразна тенденція до заміни патронімів в українській мові на інші означення, що є характеристичними (напр., кінь дикий, щур гірський, нічниця північна). Так, в огляді теріофауни України 1938 р. (Мигулін, 1938) серед назв першого (за порядком наведення) ряду кажанів є 5 патронімів на 18 видів; надалі частка патронімів зменшувалася, а в останньому огляді, в якому наведено і види з суміжних регіонів, є назви 32 видів цього ряду, проте жодного патроніма (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

3. Приклади вернакулярних назв, що адаптовані в латину

Як відомо, наукові назви не є суто латинськими, ними можуть бути латинізовані форми з інших мов, нерідко з грецької, а інколи й української (напр., Vormela peregusna, Marmota bobak) (Загороднюк, Ємельянов, 2012). Понад те, значна частина латинських назв таксонів також є вернакулярними. Практика таксономічних досліджень засвідчує поширене використання місцевих назв як основи для наукових (поданих латиною). Такі приклади є в багатьох мовах, не є винятком й українська, і дослідники могли запозичувати назви з інших мов, як суміжних, так і віддалених, для опису фауни України. Такі практики запозичення назв пов'язані з тим, що дослідники відкривали нові для себе (і для наукового загалу) види, які були відомими для місцевого населення. В одних випадках науковці перекладали на латину, якщо їм була добре зрозуміла і підходила етимологія, в інших -- калькували наявні місцеві назви.

Бабак -- Marmota bobak (Muller, 1776). Номен bobak не має етимології в латині, проте назва ідентична до місцевої назви «бабак», ареали бабака та цієї назви збігаються. Типовою місцевістю опису виду, а тому, найімовірніше, і місцем походження назви, є правобережна частина України (Огнев, 1947, цит. за: Павлинов, Россилимо, 1987: 139; Wilson, Reeder, 2005: 800). За мовознавчими джерелами, слово «бобак» вважають запозиченням з польської, яке, у свою чергу, запозичене з тюркських мов (Болдирєв та ін., 1982: 103). Тюркське «бабай» -- татар., казах. «дід», «старий» (Луценко, 2009). Корінь «боб» властивий усім слов'янським мовам (в укр. «біб»), а також верхньо- і нижньолужицькому bob . Понад те, є низка тлумачень, що пов'язують слово «боба» із зоологічними об'єктами, у т. ч. регіональними назвами «боба» для кролів, зайців тощо (див: Аникин, 2009: 283-290) . Проте в українській мові набув поширення номен «бабак» (з варіантом «байбак» та синонімом «сурок») і став назвою роду в міру розширення знань про таксономію цих гризунів . Словники С. Паночіні (1931: 6) й В. Ніколаєва (1918) пропонують перекласти російське слово «байбак» українським «бабак», а слово «сурок» у цих словниках (а також в ЕСУМ) відсутнє. Попри подібності української й латинської назв (і навіть наявність в латинській назві літери k, яка відсутня в класичній латині), є відмінність у написанні першої голосної, проте в ненаголошеному складі (bobak vs бабак) (Сулейменов, 2005).

Сайга -- Saiga Gray, 1843. Автор залучення вернакулярної назви в латину -- П. Паллас, відомий дослідник степової фауни. Вид описано одночасно (1766 р.) П. Палласом як Antilope saiga (nom. nud.) та К. Ліннеєм як Capra tatarica. Хоча назва Палласа згодом виявилася непридатною, але надалі на її основі Дж. Ґреєм описано однойменний рід Saiga. У складі роду лише один вид, тому часто і вид, і рід називають одним словом, «сайга», без означення, хоча спочатку назва «сайга» запропонована саме як видове означення (Antilope saiga). Слово «сайга» через посередництво російської запозичено з чагатайської мови (Болдирєв та ін., 2006: 164). Українською заведено писати «сайгак» (інколи й «сугак»): «Saiga tatarica Pall. -- Сугак, сайгак. Сугак (Верх., Пол.), сайгак, сайга (Пол.)» (Шарлемань, 1927: 26; з посиланнями на праці

І. Верхратського 1869-1879 рр. і Полянського 1874 р.), «сайга -- Saiga tatarica» (Сокур, 1961: 15), рід «сайгак, сугак, Saiga» з видом сайгак степовий (Маркевич, Татарко, 1983: 237), «Saiga -- Сайга» з видом сайга татарська (Загороднюк, Харчук, 2011; Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Земляний -- zemni, Spalax zemni Erxleben, 1777 (сліпак подільський). Назву Spalax zemni довгий час вважали непридатною (nomen nudum) і заміщували пізнішою назвою podolicus (= polonicus), зокрема і з відповідною вернакулярною назвою «сліпак польський» (Татаринов, 1956: 162) замість визнаної «сліпак подільський» (Топачевский, 1969; Коробченко, Загороднюк, 2010). Назва zemni запропонована у біномені «Glis zemni», тобто «гризун земляний» і, вірогідно, походить від польського ziemni, ziemski = «земляний». Слово zemni є також архаїчною вернакулярною назвою (в англ. і фр. працях) для позначення виду S. typhlus (= microphthalmus) s. lato (Jones, 1873: 245-247). Пропозиція виводити видовий епітет з російського «земной» (Sheehan, 2000: 140) є хибною, оскільки область поширення виду -- правобережна частина України, насамперед Поділля (Решетник, 1941; Загороднюк, Коробченко, 2009) , що й відображено у найпоширенішій назві виду «сліпак подільський». Щодо польської основи назви у П. С. Палласа в описі S. microphthalmus прямо вказано: «Rossice vulgo Slepez (i. e. caecutiens), in Ucrania Sinskoe Stschenae; Cosaicis Terekiensibus Jamran, Polonis Zemni (terrestris)...» (Pallas, 1811: 159), що підкреслено і в нашому огляді (Загороднюк, 1992) .

Корсак -- corsac, Vulpes corsac (описаний як Canis corsac L., 1768). Назва тюркського походження й запозичена в латину з місцевих назв (Stevenson, Waite, 2011: 322). Вид описано зі степів Північного Казахстану (Clark et al., 2009), проте в українському Приазов'ї є річка з назвою Корсак і заказник «Корсак-могила», і саме звідти відомі давні й сучасні найзахідніші знахідки цього виду лисиці (Zagorodniuk, Savarin, 2012). Назва широко й давно вживана в різних мовах, зокрема й українській, хоча згадується далеко не у всіх зведеннях (напр., немає у: Шарлемань, 1920; Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952). Вид згадано як «Vulpes corsac L. -- Корсак» (Шарлемань, 1927: 28) або як «лис корсак (лис степовий)» (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Мамут -- Mammuthus Brookes, 1828. Назва, ймовірно, має сибірське походження (Stevenson, Waite, 2011: 866), її також виводять від татарського mammantu -- «житель землі» (Palmer, 1904: 397), де mamma -- «земля», оскільки жителі Сибіру вважали, що мамонти жили в норах у землі (Skeat, 1993: 267; Болдирєв та ін., 2003: 376). Вважають, що звукова форма «мамут» з'явилася через посередництво польської та західноєвропейських мов (Болдирєв та ін., 2003: 376). У М. Шарлеманя (1927: 17) та В. Раковського (1930-1933, т. 2: 620) слово «мамут» подано як без- альтернативну назву, те саме й у наших працях (Загороднюк, Дикий, 2012). Проте в радянську добу, особливо в період активного зросійщення у 1960-1990-х рр., та у працях послідовників радянської ідеології слово «мамут» почали вживати як синонім або вилучати. Так, ЕСУМ подає основним слово «мамонт» з молодшим синонімом «мамут» (Болдирєв та ін., 2003: 376), натомість у посібнику «Зоогеографія» подано як основну назву «мамут» (Решетило, 2013: 175).

Перегузня -- peregusna, Vormela peregusna (Gueldenstaedt, 1770) (автор -- відомий мандрівник Й. Гюльденштедт, який, напевно, запозичив місцеву назву для наукової назви виду). Назва давня, місцева. Її вживали навіть у часи заборони української книжки. Зокрема, назву «пере- гузня» вжито у К. Кесслера (1851). В українських виданнях маємо те саме: у Шарлеманя (1920: 31, 1927: 28) як «Vormela peregusna -- перегузня, або перев'язка», потім були спроби прибрати цю назву, і вид перейменували на «тхір рябий» (Мигулін, 1938: 183), в огляді О. Корнєєва знову повернуто давню назву виду, але у формально біноменізованій формі, як «перегузня звичайна» (Корнєєв, 1952: 90). Походження назви не цілком зрозуміле, очевидно, пов'язане зі словом «гузно» (Болдирєв та ін., 2003: 340). На думку авторів, які мали можливість спостерігати цей вид у природі, це може бути пов'язано зі своєрідним алюром цього тхора, який бігає петлями, підкидаючи гузно.

Сліпець, сліпак -- Spalax microphthalmus Gьeldenstaedt, 1770. Опис цього виду можна розглядати як приклад перекладу місцевої назви виду на латину. Відомо, що Й. Гюльденштедт мандрував територією Слобожанщини й описав низку інших таксонів, у назвах яких є вер- накулярна основа (наприклад, Mus suslica). Слово microphthalmus можна тлумачити від: micro (цікро^, малі) + ophthalmus (6ф0а\цо^, очі), тобто сліпакуватий, з мікроскопічними очима . Назва подібна до іншої назви, яка також означає «сліпий» (тиф\оО: Spalax typhlus (описано як Mus typhlus Pallas, 1778 з «південної Росії», = S. microphthalmus Gueld.), яку використовували для всіх східноєвропейських видів сліпаків упродовж понад 100 років (Коробченко, Загороднюк, 2010); наприклад, під такою назвою (тобто typhlus) описано сліпака білозубого: як «Spalax typhlus leucodon» Nordmann, 1840. З обох зазначених назв більш поширеною поміж людей є «сліпець», натомість у науковій літературі -- «сліпак» (ibidem).

Суслик -- Spermophilus suslicus (Gьldenstaedt, 1770) -- ховрах крапчастий. Вид описано як «Mus suslica Gьldenstaedt» . Номен «суслик» -- одна з місцевих назв ховраха (Верхратський, 1922 та ін.) . Наукова назва, як вважається, запозичена з російської мови, утворена від звуконаслідувального кореня «сус»; вживається також в англійській (souslik як синонім до «ground squirrel», тобто «земляна вивірка», для фактично всіх європейських ховрахів) (Болдирєв та ін., 2006: 483; Stevenson, Waite, 2011: 1380), польській мові (susel), російській (суслик) (Болдирєв та ін., 2006: 483), проте в Україні закріпилася назва «ховрах». Підоплічка вказував назву «суслик» як основну для Citellus, позаяк «ховрах» -- як спільну для Cricetus та Citellus (Підоплічка, 1928). На думку авторів, назва «суслик» є найдавнішою, а назва «ховрах» -- нещодавній термін, який спочатку з'явився як демінутив («ховрашок») і який, напевно, походить від слобо-жанської назви «овражек» (Загороднюк, 2009), яку нерідко вживали дослідники кінця XIX та початку XX ст. Назву «ховрашок» знаходимо в давніх працях (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Жарський, 1938), і тільки з оглядів 1937-1938 рр. закріплюється назва «ховрах» (Підоплічка, 1937 , Мигулін, 1938; Решетник, 1948; Корнєєв, 1952, 1965 та ін.).

Татринський (норик татринський) -- Microtus (Terricola) tatricus Kratochvil, 1952. Назва «татри» є запозиченням у латинську з польської, і має праслов'янське походження, від якого походить і українське «товтри» (Болдирєв та ін., 2006: 527). У перших публікаціях щодо цього виду його називали «нориця татранська» (напр., Загороднюк, 1999 та ін.). Назву «татринський» введено 2004 р. (Загороднюк, 2004: 37) і використано в подальших оглядах (напр., Загороднюк, Ємельянов, 2012).

До цієї групи назв можуть бути віднесені також окремі давні назви, які подібні до верна- кулярних, проте, ймовірно, були у вжитку лише серед дослідників. Прикладом є назва «мишівка», відома в давній літературі під назвою «березова миша» й описана, відповідно, як Mus betulinus Pallas, 1779 (лат. betula = береза). Нині цей вид відомий як мишівка лісова (Sicista betulina) з родини мишівкових, Sicistidae (Загороднюк, 2009).

Показовою є історія із «зайчиком земляним» (Ochotona pusilla), описаним як «Lepus pusil- lus» (тобто «заєць крихітний») із приміткою «Semlaenoi Saetschik (Lepusculus subterraneus)» (Pallas, 1811: 151). Згадки «земляних зайців» як Lagomys (= Ochotona) є у словнику В. Даля, описи «сіноставців» бачимо в оглядах природи України у В. Каратигіна, І. Підоплічки та ін. (Загороднюк, Ємельянов, 2012). Після вимирання пискух в Україні назву «земляний заєць» стали асоціювати з тушканами (Мигулін, 1938; Корнєєв, 1965). Ця історія, ймовірно, є результатом спроби «втягнути» «народну класифікацію» (в т. ч. й «зайчиків» як Ochotona) в рамки поточної на той час таксономічної парадигми (класифікування у складі роду Lepus = заєць) (Загороднюк, 2016) .

4. Назви екзотичних тварин на основі латини

Лексикон українців також містить назви чужоземних ссавців, що особливо стосується тварин, яких утримують у зоопарках, а також які описано у книжках мандрівників і в художній літературі. Значна (а нерідко й надто велика) увага приділена описам хижих ссавців, особливо з родини котових (Felidae), для яких активно використовують не латинські назви, а назви, подані українською мовою на основі відповідної латини (рис. 4).

Вампір -- Vampyrum Refinesque, 1815 (= Vampyrus Leach, 1821 = Vampirus Lesson, 1827) -- назва через посередництво французької запозичена із сербської, «вампир», яке, у свою чергу, має паралелі з усіма слов'янськими мовами, у тому числі й українським «упир» (Болдирєв та ін., 1982: 327, 328) -- за народним повір'ям, перевертень, мрець, що нібито виходить ночами з домовини і ссе кров сплячих людей (Півторак та ін., 2012: 38). Це слугувало основою для англійської вернакулярної назви для кажанів підродини Desmodontinae, а також наукової назви для роду Vampyrum. Рід Vampyrum включає лише один вид, Vampyrum spectrum L., описаний із Суринаму (Wilson, Reeder, 2005). У словнику 1927 р. є «Вампір великий -- Vampirus spectrum L.» (Шарлемань, 1927: 28). Це хижі ссавці, які нападають на птахів і ссавців, проте вони м'ясоїдні, кров не п'ють, що довгий час їм приписували. У кожному разі українську назву «вампір» варто узгодити саме з Vampyrum. Попри це, «вампірами» нерідко називають рід Desmodus з родини Phyllostomidae (Листконосові) (напр., Решетило, 2013: 73). Окрім того, Vespertilio vampirus niger Kerr, 1792 є типовим видом роду Pteropus Brisson, 1762 (крилан), до складу якого входить вид Pteropus vampyrus L., 1758 (крилан малайський, або калонг) з Яви (Індонезія) (Wilson, Reeder, 2005).

Вівера -- Viverra Linnaeus, 1758. Viverra з латинської означає «тхір» (Stevenson, Waite, 2011: 1618). Лат. «viverra» споріднене з номеном «вивірка» (вевірка, білка) (Болдирєв та ін., 1982: 342, 343; Загороднюк, 2009). Слово Viverra інтерпретувалося дуже широко. Зокрема, у К. Ліннея (Linnaeus, 1758) під цією назвою наведено низку видів із нині окремих родин мангустових, скунсових, віверових (мангуста, скунс, плямистий скунс, вівера, генета). Згодом саме у складі цього роду К. Лінней описав норку (як Viverra lutreola L., 1761), і такий біномен залишався поширеним у таксономії європейських Mustela до XIX ст. (Загороднюк, Дикий, 2012).

Вомбат -- Vombatus Geoffroy, 1803. Слово «вомбат» є назвою цієї тварини мовою австралійських аборигенів (Jackson, 2003) і використане в українськомовних працях (Шарлемань, 1927; Решетило, 2013: 61). З цим родом, як і з усіма іншими австралійськими ссавцями, пов'язана історія вживання асоціативних назв. Перші європейські поселенці в Австралії помилково сприймали цих тварин за маленьких ведмедів. Через їхню здатність до риття і спостереження появи тварин з нір вомбатів також сприймали подібними до борсука (Hildyard, 2001: 1671). Однак вомбат належить до інфракласу сумчастих і з огляду на систематику має далекий стосунок і до родини ведмедевих, і до родини борсукових. Проте період асоціативного сприйняття раніше невідомої тварини, властивий усім регіонам і стосовно багатьох нововідкритих так- сонів , пройшов, і латинська назва (утворена на основі місцевої) стала основою для сучасної вернакулярної назви у більшості мов світу, зокрема й українській.

Гієна -- Hyaena Brisson, 1762. Слово здавна вживається в науковій літературі (Шарлемань 1927; Маркевич, Татарко, 1983 та ін.). Слово Hyaena має грецьке походження й означає «свиноматка» (Skeat, 1993: 213).

Лев -- leo, Panthera leo (Linnaeus, 1758). Слово має давнє семітське походження. (Болдирєв та ін., 1989: 206). Повну назву виду наводять як «пантера лев», подаючи «лев» у синонімії (Маркевич, Татарко, 1983). Очевидно, що назви виду латиною й українською є ідентичними, проте, напевно, слово «лев» з'явилося в доліннеївську епоху (наукова назва зафіксована К. Ліннеєм 1758 р.).

Лемур -- Lemur Linnaeus, 1758. Слово lemures у римській міфології означає «духи смерті»; тварина названа так за нічний спосіб життя (Skeat, 1993: 244). Назва поширена в українсько- мовних працях із зоологічної номенклатури (Шарлемань 1927; Маркевич, Татарко, 1983). Назва Lemuriformes (для ряду мавпоподібних ), що базується на назві Lemur, запропонована нами як відповідник описової й нетипіфікованої назви Primates (Загороднюк, 2008).

Леопард -- Leopardus Gray, 1842. Leopardus -- рід котових, що включає леопарда Жофруа, оцелота (в англ. часто як «леопард карликовий», dwarf leopard) тощо. Назва «леопард» має безперечно латинську основу -- Leopardus (Wordsense..., 2015): «пізня латинь, із давньогрецької Хеоларбос (leopardos), від \йwv (lлos, лев) + парбос (pardos, самець пантери)» . Цю назву також вживають для африканської пантери -- Panthera pardus (пантера пардус). Для уникнення неоднозначностей та у зв'язку з відсутністю інших назв для роду Leopardus доцільним для його позначення є використання українізованої латини -- «леопард» як повного відповідника наукової (латинської) назви.

Пардус (пантера пардус) -- Panthera pardus (Linnaeus, 1758). Номен «пардус» є транслітерацією з латини. Латинське pardus походить від грецького парбос -- «пантера, леопард» (Skeat, 1993: 329) (див. також «леопард»), яке, можливо, походить від івриту Bдrцd -- «плямистий» (Mozeson, 2001: 310). Слово pard також є архаїчною назвою для позначення леопарда (Stevenson, Waite, 2011: 1040). О. Маркевич і К. Татарко (1983) пропонують основною назвою біномен «пантера леопард» із синонімами «барс, леопард, пардус». Номен «пардус» збігається з науковою назвою цього виду -- Panthera pardus, яку йому дав К. Лінней. Слово «пард» відоме в Україні з літописних джерел: з пардусами порівнювали воїнів, пардусів дарували . Літописних парду- сів інтерпретують дуже по-різному, то як пантер (зокрема й барсів), то як гепардів або рисей . У 11-томному словнику української мови (СУМ) під словом «пардус» розуміють різновид леопарда, поширений у пустелях Туркменії (Лагутіна, Ленець, 1975: 68) (ймовірно, Panthera pardus saxicolor).

Пантера -- Panthera Oken, 1816. Слово «пантера» запозичене в давньоруську безпосередньо з грецької, nаvGpp (Болдирєв та ін., 2003: 278). Назва «пантера» давня й загальновизнана. Також зауважимо, що форму «чорна пантера» (меланісти пардуса Panthera pardus та ягуара Panthera onca) англійською позначають як «Black panther», хоча для роду Panthera вживають нерідко тільки латину. Українську назву роду «пантера» вжито в «Зоологічному словнику» (Маркевич, Татарко, 1983) та в інших джерелах.

Пума -- Puma Jardine, 1834. Слово посередництвом іспанської запозичене з мови кечуа (Болдирєв та ін., 2003: 633). У роді два види -- пума кугуар (P. concolor) і пума ягуарунді (Puma yagouaroundi, див. далі). Назву роду однозначно запозичено в українську з латини; вона вживана без синонімів у всіх довідкових виданнях і словниках, проте в «Зоологічному словнику» 1983 р. номен «пума» наведено тільки в такому форматі: «кіт пума, пума, кугуар, F[elis]. concolor Linne» (Маркевич, Татарко, 1983: 190). Назва «пума» видової групи в латині належить підвиду Puma concolor puma Molina, 1782 (Wilson, Reeder, 2005), і, очевидно, спочатку стосувалася тільки цього підвиду (або щонайбільше виду P concolor).

Сурикат -- Suricata suricatta (Schreber, 1776). Українська назва прямо утворена з латинської (власне, з наукової назви, яка може бути латинізованою формою якоїсь іншої вернакулярної назви). В африкаанс використовується слово graatjiemeerkat, але stokstertmeerkat також добре вкоренилося. Слово suricate, імовірно, є французьким запозиченням від голландців, поданим у найбільш придатній формі (Staaden, 1994). Назву «сурикат» для цих колоніальних хижих ссавців наведено в підручнику «Зоогеографія» (Решетило, 2013: 95).

Тигр -- tigris, Pathera tigris (Linnaeus, 1758). Видова назва є запозиченням із грецької Tiypiз, яка, можливо, має іранське походження (Болдирєв та ін., 2006: 564). За «Зоологічним словником», повна форма назви -- «пантера тигр» (Маркевич, Татарко, 1983). Очевидно, що іменникова форма видового означення має повне право на самостійне використання, як і в низці інших випадків (напр., кінь тарпан, мустела горностай, лис корсак, пума ягуарунді тощо). Як і в інших наведених тут прикладах, ми наводимо іменникові означення окремо від родової назви.

Тупайя -- Tupaia Raffles, 1821. Назву «тупайя» пов'язують із тубільними позначеннями цього ссавця та подібних за способом життя дендрофільних гризунів, поширених у Південно- Східній Азії (при цьому типовий вид Tupaia glis спочатку описано як представника роду Sorex -- Sorexglis). Цю назву наводять як у давніх джерелах (Шарлемань, 1927: 28), так і в пізнішому зоологічному словнику (Маркевич, Татарко, 1983: c. 256). Інколи родову назву наводять як «тупая» (без йотування) .

Ягуарунді (пума ягуарунді) -- Puma yagouaroundi Geoffory Saint-Hilaire, 1803. Слово «ягуа- рунді» запозичене в латину з мов тупі-гуарані (корінного населення Бразилії) -- yaguвra (ягуар) означає «хижак», undi означає «темний» (Skeat, 1993: 224; Stevenson, Waite, 2011: 759); слово адаптоване для вжитку в українській мові за аналогією з назвою іншого виду родини котових, ягуара (Решетило, 2013: 75).

Іншими прикладами пристосування латини для формування нових українських назв екзотичних тварин є: тапір -- Tapirus Brisson, 1762; жирафа -- Giraffa Brisson, 1762; інія -- Inia d'Orbigny, 1834; платаніста -- Platanista Wagler, 1830; шиншила -- Chinchilla Bennett, 1829; лорі -- Loris Й. Geoffroy, 1796; галаго -- Galago Й. Geoffroy, 1796; індрі -- Indri Й. Geoffroy & G. Cuvier, 1796; дюгонь -- Dugong Lacйpиde, 1799; тенрек -- Tenrec Lacйpиde, 1799; ценолест -- Caenolestes Thomas, 1895.

Обговорення

Потреба і шляхи поповнення українського наукового словника

Процес формування зоологічного словника є тривалим і дотепер далеким від завершення. Це пов'язано не тільки з великим обсягом відомих нині таксонів ссавців (понад 5 тис. тільки сучасних видів), але й із численними ревізіями таксономії, які закономірно ведуть до виокремлення нових видових форм та опису нових надвидових груп, від родів до рядів. З урахуванням виразної тенденції до уніфікації та типізації назв надродових груп на основі назв типових родів (напр., рід Миша родина Мишеві ряд Мишоподібні) обсяг неназваних українською таксонів може виявитися дещо меншим. Проте він у кожному разі є значно більшим, ніж наявні синонімічні ряди, що відомі для тих груп, які мають українські назви і з яких можна запозичувати ці «запасні» назви для означення нових (для наших словників) таксонів.

Наприклад, при ревізії гризунів-землериїв ми використали незалучені в поточній номенклатурі українські назви наших землериїв (кротів, сліпаків) для позначення низки чужоземних груп, зокрема «кертиця» для Tachyoryctes та «ритник» для Cannomys (Коробченко, Загороднюк, 2009). Таким самим способом позначено низку родів, зокрема в родині Волово- очкові (Troglodytidae), в класифікації птахів (Фесенко, 2013 б, 2015).

Проте очевидно, що такого запасу небагато, навіть якщо використовувати різні варіанти форматування назв такими продуктивними суфіксами, як -ець, -ак тощо. Тож одним з основних джерел розширення словника є запозичення з інших мов. Такі запозичення не варто обмежувати якимось одним мовним орієнтиром (напр., близькими слов'янськими мовами), а добирати з усього спектру варіантів ті номени, які мають близьку й доречну для української фонетики основу. Серед них чільне місце посідає саме латина або латинізовані форми грецької та інших мов. При розгляді нових таксонів, у назвах яких латина ускладнена асоціативними формантами (напр. Spalax Nannospalax, Meles Parameles, Echinus Hemiechinus, Nycteris Micronycteris) або є незручною для транскрипції (напр. Biswamoyopterus46), конструктивним стає пошук простіших місцевих назв. Тобто, запозичення можуть бути не з латини, а з інших мов (зокрема й англійської), проте у низці випадків, як це зроблено в номенклатурі птахів (Фесенко, 2013 б), значний словниковий резерв надають аборигенні назви тварин з тих районів, де вони поширені.

Вибір латинських або умовно латинських назв, власне тих, які є загальноприйнятими позначеннями зоологічних таксонів, визнані в усіх без винятку мовах і є валідними на засадах МКЗН (пріоритетність, придатність тощо), може бути найбільш конструктивним шляхом для формування переліків назв таксонів, які не мають українських відповідників у сучасних версіях словників. Власне, такий підхід давно сформувався, хоча на цьому й не було акцентовано увагу. Приклади таких нововведень на основі латинських назв ми бачимо і при аналізі словника 1927 р. (Шарлемань, 1927), і «Зоологічного словника» 1983 р. (Маркевич, Татарко, 1983). Автори прямо про це не пишуть, проте кількість таких запозичень є значною.

Власне, цією своєю працею ми маємо на меті продемонструвати продуктивність таких запозичень двома способами: шляхом прямого транскрибування назв і незначної трансформації їх (відкидання закінчень, що запропонували автори в одній із попередніх праць (Загороднюк, Ємельянов, 2012). Окрім цього, вернакулярні назви є цінним джерелом для формування наукових назв. У авторському доробку таким прикладом є рід гризунів Volemys (англ. vole -- нориця) (Загороднюк, 1990), назву якого українською можна відтворювати співзвучно -- волеміс.

Зрештою запозичення призвели до збагачення української наукової мови новими термінами, які виявилися потрібними з огляду на збільшення кількості визнаних таксонів (видів, родів, родин) (Фесенко, 2007, 2013 б; Загороднюк, 2009). Важливо також нагадати одну з раніше викладених тез (Загороднюк, 2001 а) про те, що нові назви за певного рівня милозвучності асимілюються в мову значно легше (бо вони простіші для сприйняття за смисловим навантаженням і фонетикою), ніж складні асоціативні назви (напр., ондатру називали «мускусним пацюком»).

Неузгодженість латинських і вернакулярних назв

На шляху узгодження українських і латинських назв є помітні перепони. Серед них і такі, які стосуються закріплення пар українських і латинських назв за різними таксонами. Наприклад, номен «вампір» останнім часом асоціюється з кровосисними кажанами роду Desmodus (Решетило, 2013: 73), проте саме Vampirum згаданий у словниках як «вампір» (напр., Шарлемань, 1927: 28; Маркевич, Татарко, 1983: 156). Проблеми додає містична інтерпретація цієї істоти: вампірами нерідко називають кровосисних істот, проте Vampirum -- м'ясоїдна тварина, натомість кровосисними є Desmodus. У відповідності з латиною й у зв'язку з наявністю назви в обох цитованих зоологічних словниках «вампіром» слід іменувати саме рід Vampirum Rafinesque, 1815.

Аналогічна проблема виникає при використанні ще деяких назв.

Зокрема вернакулярна назва роду Panthera -- «пантера», а один із його видів, Panthera pardus, має назву «пантера леопард, або барс, або леопард, або пардус» (Маркевич, Татарко, 1983). У рамках викладеної тут системи поглядів очевидним є надання переваги назві «пардус», попри поширене вживання номену «леопард» для Panthera pardus в імперських мовах, зокрема англійській та російській. Цю точку зору посилює ще одна особливість зооніміки котових: британська та російська назви пардуса (leopard, леопард) збігаються з науковою назвою іншого відомого роду -- Leopardus Gray, 1842. Очевидно, що цей рід має називатися не інакше, ніж «леопард», оскільки, по-перше, немає інших назв для нього, а, по-друге, проблема омонімії іншомовних вернакулярних назв P pardus із науковою назвою роду Leopardus не є проблемою української зооніміки. Тим паче, що вид P pardus давно має власні українські назви. У біноменізованій та однослівній формах ми пропонуємо вживати «пантера плямиста, або пардус».

Наприклад, у випадку з великими ссавцями маємо збіг назв Mammut Blumenbach, 1799 (мастодонти) та Mammuthus Brookes, 1828 (мамути) при запозиченні в українську мову. Очевидно, що мамути є повним відповідником до номену «Mammut» (ймовірно, також його основою, тобто запозиченням у латину з нашої або й інших мов), проте номенклатурні колізії зіграли злий жарт із мастодонтами, далекими родичами мамутів. Така колізія виникла через виявлену преокупацію їхньої назви Mastodon, яку довелося замінити на назву Mammut (хронологічно наступну за «Mastodon» придатну для вжитку назву), яка подібна до Mammuthus, а в українській і деяких інших мовах фактично ідентична в прочитанні. Попри таку заміну, вернакуляр- на назва «мастодон(т)» (дослівно з грецької -- сосочковий зуб) не змінилася в більшості мов.

Проблема формування родових вернакулярних назв

Більшість назв ссавців в українській мові формувалися як уніномінальні, в іменниковій формі й стосувалися переважно видів у сучасному їх розумінні (а нерідко й груп близьких видів), і вони не були родовими назвами. Винятком є надвидові групи дрібних ссавців, класифікація яких не передбачала детальнішої розробки через незначну увагу до їхнього фактичного різноманіття, оскільки їх класифікування і дослідження були спрямовані переважно на визначення їхньої ролі у житті людей та обмеження їхньої присутності. Тому такі об'єкти позначали узагальнювальними назвами (миші, полівки, вовчки, гризуни, щури, кажани, ли- лики, землерийки), і навіть стосовно середньорозмірних ссавців позначення «вернакулярних видів» відповідали більше сучасним родам або й родинам (ховрахи, їжаки, тхори, зайці), але не видам . Натомість, великі ссавці (особливо хижі й копитні) часто мають не лише власні видові назви, але й назви окремих вікових або статевих груп, кряжів, а часом і навіть гібридів .

Проте найбільшою проблемою у номенклатурі є не вибір чи усталення назв видів (такі часто є у достатній кількості), а відсутність назв для багатьох надвидових груп. Особливо це стосується великих ссавців, для яких зооніміка добре представлена не гіперонімами (як у випадку з дрібними ссавцями), а численними гіпонімами, зокрема й назвами різноманітних внутрішньовидових і нетаксономічних груп. Надвидових назв у великих ссавців дуже мало, і майже всі вони штучні або не таксономічні (напр., маржина, худоба, бидло, копитні). Якщо у випадку з дрібними ссавцями резервом для формування назв для позначення різних родів є синонімічні ряди, складені з регіональних назв «звичайних» видів (Загороднюк, 2009), то стосовно великих ссавців таких назв часто зовсім немає.

Одним із дванадцяти принципів формування родових назв, сформульованих нами раніше (Загороднюк, 2001 а), є: «8. «Відновлення» родових назв. Для родів, представники яких мають давні власні назви, доцільно відтворювати спільну родову назву на основі [назви] типового виду...», а коли таке неможливо (зокрема коли назва однозначно пов'язана з видом і не може поширюватися на інші види того роду). Такий підхід нами застосовано у розгляді «мисливської» фауни України, у т. ч. при виборі української назви для роду Мшґєїа, який включає в себе (над)види ласка, тхір, норка тощо, а типовим видом є горностай, тому нами вжито назву «мустела» (Загороднюк, Дикий, 2012).

«Відновлення» назв актуальне для таких родів, у яких кожний вид мав власну уніноміналь- ну назву. У всіх випадках це стосується виключно великорозмірних і добре відомих загалу ссавців. Прикладами таких родів є РапґНєга, Мшґєїа, Вєорагйш, Сани тощо. Щодо одних із них практика вживання родової назви фактично вже склалася (напр., «пантера» для РапґНєга), в інших випадках такі пропозиції ще доволі нові: як уже апробовані («мустела» для Мшґєїа), так і тільки запропоновані тут («леопард» для Ьєорагйш). Також є назви, які здаються не дуже зручними для позначення диких форм (напр., «пес» для СапВ, який включає в себе вовка, шакала тощо).

Подібна проблема виникла з номеном «бабак» як родовою назвою. У першоджерелах «бабак» -- це вид Магтоґа ЬоЬак, але це був єдиний вид, відомий в Україні. Щоправда, ще був «свистун», або бабак альпійський, згаданий у словниках (найближчі знахідки у Татрах). Надалі сталося розширення поняття «бабак» на обсяг всього роду Магтоґа, для позначення якого також вживали номен «сурок». У літературі щодо українських назв бачимо обидва ці варіанти.

Так, у словнику 1927 р. для Marmota bobak вказано «бабак, або байбак», а для M. marmota (типовий вид для роду Marmota) -- «свистун альпійський» (Шарлемань, 1927: 21). У «Зоологічному словнику» (Маркевич, Татарко, 1983: 249) для роду Marmota наведено «бабак», а для його «українського» виду -- «бабак степовий, байбак». У списку теріофауни 1999 р. -- «сурок» для всього роду, а для наявного в Україні виду -- «сурок степовий, або байбак» (Загороднюк, 1999). Проведений згодом аналіз показав перевагу номену «бабак» перед «сурок» для позначення цього роду (Загороднюк, 2009; Загороднюк, Дикий, 2012). В останньому зведенні щодо теріофауни України подано родову назву «бабак» (Загороднюк, Ємельянов, 2012).

Запозичення вернакулярних назв з інших мов

Ще один важливий пласт називництва -- перенесення іншомовних вернакулярних назв в українську мову без посередництва латини (в суто систематичному її розумінні). Розглянемо один із найтиповіших випадків -- назву «кенгуру».

Слово «кенгуру» походить з мови австралійських аборигенів (Stevenson, Waite, 2011: 774) і використовується в українськомовних джерелах (Шарлемань, 1927; Решетило, 2013: 178). Усупереч поширеному міфові, згідно з яким кенгуру означає «я вас не розумію», насправді «кенгуру», а точніше «ґенґуру» -- це позначення одного з видів кенгуру мовою місцевого народу Ґууґу-Їмідір (Haviland, 1974).

Доречно зауважити, що багато інших видів австралійських сумчастих, що мали асоціативні назви (напр., сумчастий вовк, сумчастий борсук, сумчаста миша тощо) останніми роками отримали власні уніномінальні назви, укладені на основі місцевих назв або латинських, які нерідко також базуються на місцевих назвах.

Багато австралійських натуралістів середини XX ст. відроджували забуті аборигенні назви для визнаних на той час видів (Blair, Collins, 2001: 142). І як показує приклад використання назв корінних австралійських народів у міжнародній номенклатурі, це не тільки сприяє збагаченню різних мов, а й певним чином представляє місцевий мовний доробок на міжнародному рівні. У міжнародний вжиток увійшли такі вернакулярні й наукові назви: білбі (Macrotis), ва- лабі (Wallabia), динго (Canis lupus dingo), квока (Setonix), квол (Dasyurus), коала (Phascolarctos), намбат (Myrmecobius), падемелон (Thylogale), потору (Potorous). Подібний досвід сформувався і в інших розділах зоологічної класифікації й номенклатури, зокрема в орнітології .

Українська зооніміка має значний потенціал розвитку як шляхом адаптації, так і шляхом перекладів відповідних наукових назв. Ефективним підходом до розширення словникової бази і переліків українських назв є наукові (латинські й латинізовані) назви, запозичені як іменники чоловічого роду II відміни (напр., дельфін для Delphinus, молос для Molossus) та іменники жіночого роду І відміни (напр., ондатра для Ondatra, кавія для Cavia). З-поміж перекладених назв наведемо такі: мурахоїд (Myrmecophaga), вухань (Plecotus), нічниця вусата (Myotis mystacinus).

Також показано, що зворотній процес формування наукових назв на основі адаптацій місцевих вернакулярних назв є перспективним і корисним напрямом розвитку наукової номенклатури. Зокрема й українські назви тварин збагатили наукову номенклатуру, наприклад: бабак (Marmota bobak), перегузня (Vormela peregusna), суслик (Spermophilus suslicus). З іншого боку, латинізація місцевих вернакулярних назв і подальша адаптація до української мови є ще одним шляхом розширення української словникової бази. Прикладами можуть слугувати такі назви, як пума (Puma), лев (Panthera leo), вампір (Vampyrum).

Література

1. Абелєнцев, В. І., Підоплічко, І. Г., Попов, Б. М. Загальна характеристика ссавців. Комахоїдні, кажани. -- Київ : Наукова думка, 1956. -- 448 с. -- (Фауна України; Том 1: Ссавці; вип. 1).

2. Аникин, А. Е. Русский этимологический словарь Вып. 3 (бе -- болдыхать) / Ин-т филологии Сиб. отд. РАН. -- Москва : Рукописные памятники Древней Руси, 2009. -- 344 с. -- ISBN 978-5-9551-0356-3. -- https://go o.gl/dBzunr

3. Аркушин, Г. Л. (упоряд.). Словник зоонімів північно-західної України. -- Луцьк : ПП Іванюк В. П., 2016. -- 288 с. -- https://goo.gl/Hm9cdt

4. Болдирєв, Р В., Коломієць, В. Т., Критенко, А. П. та ін. (укл.). Етимологічний словник української мови. -- Київ : Наукова думка, 1982. -- Том 1 (А -- Г). -- 632 с.

5. Болдирєв, Р В., Коломієць, В. Т., Критенко, А. П. та ін. (укл.). Етимологічний словник української мови. -- Київ : Наукова думка, 1985. -- Том 2 (Д -- Копці). -- 572 с.

6. Болдирєв, Р В., Коломієць, В. Т., Лукінова, Т. Б. та ін. (укл.). Етимологічний словник української мови. -- Київ : Наукова думка, 1989. -- Том 3 (Кора -- М). -- 552 с.

7. Болдирєв, Р В., Коломієць, В. Т., Критенко, А. П. та ін. (укл.). Етимологічний словник української мови. -- Київ : Наукова думка, 2003. -- Том 4 (Н -- П). -- 656 с.

8. Болдирєв, Р В., Коломієць, В. Т., Лукінова, Т. Б. та ін. (укл.). Етимологічний словник української мови. -- Київ : Наукова думка, 2006. -- Том 5 (Р -- Т). -- 704 с.

9. Верхратський, И. О кожанахъ // Правда. Письмо наукове и литературно / Під ред. Н. Вахнянина. -- Львів : Друкарня Інститута Ставропигийського. -- Львів, 1869 а. -- Рочник 3, Ч. 17. -- С. 150-151. Верхратський, І. Г. Початки до уложення Початки до уложення номенклятури и терминологиі природописноі, народнёь -- Львов: Тип. Ин-та Ставропиг. Під зарядом С. Гучковского, 1869 б. -- Вип. 2. -- 40 с. -- http://bit.ly/2ovZcU6

10. Верхратский, И. Знадоби до словаря южноруского. І. -- Львів : з печатні товариства імен. Шевченка, 1877. -- 88 с. -- https://goo.gl/eb2ib

11. Верхратский, І. Нові знадоби до номенклятури і термінольогії природописної, народньої зібрані між людом. -- Львів, 1910 а. -- 84 с.

12. Верхратський, І. Зоольоґія на низші кляси шкіл середних. Видання IV -- Львів : Печатня Загальна, 1910 б. -- 214 с.

13. Верхратський, І. Зоольоґія на низші кляси середних шкіл. Після четвертого видання переробив Микола Мельник. -- Львів : Українська книгарня і антикварня, 1922. -- 189 с.

14. Гащак, С., Хуфер, С., Маклюк, Ю. и др. Про видове розмаїття мишей роду Sylvaemus в Україні // Раритетна теріофауна та її охорона. -- Луганськ, 2008. -- С. 80-92. -- (Праці Теріологічної школи; Вип. 9). Гнатюк, В. (зібрав). Українські народні байки (звіринний епос). Том 1-2. -- Львів : Накладом Наук. т-ва ім. Шевченка, 1916. -- Том 1-2. -- 559 с. (Наукове товариство ім. Шевченка. Етнографічний збірник; Томи 37-38). [Електронна копія: http://elib.nplu.org/object.html?id=1051]

15. Грінченко, Б. Словарь української мови (в 4-х тт.). -- Київ : Вид-во Академії наук Укр. РСР, 1958. -- Том 2. -- 456 с.

16. Дмитриева, Л. А., Лихачева, Д. С., Творогова, О. В. (сост.). Слово о полку Игореве : Сборник. -- Ленинград : Сов. писатель, 1985. -- 498 с.

17. Дулицкий, А. И. Биоразнообразие Крыма. Млекопитающие: история, состояние, охрана, перспективы. -- Симферополь : СОНАТ, 2001. -- 208 с.

18. Жарський, Е. Тварини // Географія українських і сумежних земель / За ред. В. Кубійовича. -- Львів, 1938. -- С. 239-250. -- (Факсимільне перевидання. Київ : Обереги, 2005).

19. Желеховский, Є., Недїльский, С. Малоруско-нїмецкий словар. -- Львів, 1886. -- Том 2: П -- Я. -- 632 с. Загороднюк, И. В. Таксономия, распространение и морфологическая изменчивость полевок рода Terricola Восточной Европы // Вестник зоологии. -- 1989. -- № 5. -- С. 3-14. -- https://goo.gl/PriIgr Загороднюк, И. В. Кариотипическая изменчивость и систематика серых полевок (Rodentia, Arvicolini).

20. Сообщение I. Видовой состав и хромосомные числа // Вестник зоологии. -- 1990. -- № 2. -- С. 26-37. Загороднюк, И. В. Обзор рецентных таксонов Muroidea (Mammalia), описанных с территории Украины (1777-1990) // Вестник зоологии. -- 1992. -- № 2. -- С. 39-48.

21. Загороднюк, И. В. Идентификация восточноевропейских форм Sylvaemus sylvaticus (Rodentia) и их гео-графическое распространение // Вестник зоологии. -- 1993. -- Том 27, № 6. -- С. 37-47. -- https://goo. gl/6rdX6j

22. Загороднюк, И. В., Федорченко, А. А. Аллопатрические виды грызунов группы Spermophilus suslicus (Mammalia) // Вестник зоологии. -- 1995. -- Том 29, № 5-6. -- С. 49-58.

23. Загороднюк, І. В. (ред.). Ссавці України під охороною Бернської конвенції / Ін-т зоол. ім. І. Шмальгаузена НАН України. -- Київ, 1999. -- 222 с. -- (Праці Теріологічної школи; Вип. 2). -- ISBN 966-02-1280-1.

24. Загороднюк, І. Роди звірів східноєвропейської фауни та їх українські назви. Частина 1. Загальні положення. Комахоїдні, кажани та хижі // Вісник Національного науково-природничого музею. -- Київ, 2001 а. -- Вип. 1. -- С. 113-131. -- https://goo.gl/pbAQRl

25. Загороднюк, И. В. Номенклатура и система рода Arvicola // Водяная полевка. Образ вида / Под ред. П. А. Пантелеева. -- Москва : Наука, 2001 б. -- С. 174-192.

26. Загороднюк, І. Наземні хребетні України та їх охоронні категорії (довідник). -- Ужгород : Ліра, 2004. -- 48 с. -- ISBN 966-8266-09-9. -- https://goo.gl/rk6EXA

27. Загороднюк, І. В. Наукові назви рядів ссавців: від описових до уніфікованих // Вісник Львівського університету. Серія Біологічна. -- 2008. -- Вип. 48. -- С. 33-43.

28. Загороднюк, І. В. Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України // Збірник праць зоол. музею. -- 2009. -- № 40. -- С. 147-185.

29. Загороднюк, І. В. Ссавці північного сходу України: зміни фауни та знань про її склад від огляду О. Черная (1853) до сьогодення. Повідомлення 2 // Вісник Національного науково-природничого музею. -- Київ, 2010. -- Том 8. -- С. 33-60.

30. Загороднюк, І. Міжвидова гібридизація і фактори її формування на прикладі теріофауни Східної Європи // Біологічні Студії. Studia Biologica. -- 2011. -- Том 5, № 2. -- С. 173-210.

31. Загороднюк, І., Харчук, С. Називничі засади опису таксономічного різноманіття ссавців Європи // Науковий вісник НУБіП України. Сер. Лісівництво та декоративне садівництво. -- 2011. -- Вип. 164, ч. 3. -- C. 124-135. -- https://goo.gl/e0BPdC

32. Загороднюк, І., Дикий, І. Мисливська теріофауна України: видовий склад і вернакулярні назви // Вісник Львівського університету. Серія біологічна. -- 2012. -- Вип. 58. -- С. 21-44. -- https://goo.gl/073qER

33. Загороднюк, І. В., Ємельянов, І. Г. Таксономія і номенклатура ссавців України // Вісник Національного науково-природничого музею. -- 2012. -- Том 10. -- С. 5-30. -- https://goo.gl/INTXFp

34. Загороднюк, І. «Земляний заєць» у Східній Європі: Ochotona чи Allactaga? // Праці Теріологічної школи. -- 2016. -- Том 14. -- С. 16-33.

35. Загороднюк, І., Годлевська, Л., Тищенко, В., Петрушенко, Я. Кажани України та суміжних країн: керівництво для польових досліджень / Нац. наук.-прир. музей НАН України. -- Київ, 2002. -- 110 с. -- (Праці Теріологічної школи; Вип. 3). -- ISBN 966-02-2476-1.

36. Іоненко, І. Р. Латинська мова і основи медичної термінології: Навчальний посібник для студ. 1 курсу мед. навч. закл. -- Харків: ХНМУ, 2012. -- 100 с. -- http://goo.gl/ZrTwDN

37. Кесслер, К. Ф. Животные млекопитающія // Труды Коммисіи... для описанія губерній Кіевского учебна- го округа -- Кіевской, Волынской, Подольской, Полтавской, Черниговской. -- Юевъ, 1851. -- 88 с. -- (Естественная история губерний Киевского учебного округа. Том 1: Зоология. Часть систематическая).

38. Корнєєв, О. П. Визначник звірів УРСР -- Київ : Радянська школа, 1952. -- 216 с.

39. Корнєєв, О. П. Визначник звірів УРСР. Видання друге. -- Київ : Радянська школа, 1965. -- 236 с.

40. Коробченко, М., Загороднюк, І. Таксономія та рівні диференціації сліпаків (Spalacidae) фауни України і суміжних країн // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Біологія. -- 2009. -- Вип. 26. -- С. 13-26.

41. Коробченко, М. А., Загороднюк, І. В. Назви сліпаків (Spalacidae) фауни України: наукові й українські // Проблеми вивчення й охорони тваринного світу у природних і антропогенних екосистемах: Матеріали Міжнар. наук. конф. / За ред. І. В. Скільського, Н. А. Смірнова. -- Чернівці : ДрукАрт, 2010. -- С. 229-238. -- https://goo.gl/0UGPp2

42. Куцоконь, Ю., Квач, Ю. Українські назви міног і риб фауни України для наукового вжитку // Біологічні студії. Studia Biologica. -- 2012. -- Том 6 (2). -- С. 199-220. -- https://goo.gl/5tmVEM

43. Лагутіна, А. В., Ленець, К. В. (ред.). Словник української мови. -- Київ : Наукова думка, 1975. -- Том 6. -- 832 с.

44. Лесной, С. [Парамонов, С. Я.]. Откуда ты, Русь? Крах норманнской теории. -- Виннипег, 1962. -- https:// goo.gl/yrLbYh (переизд.: Ростов-на-Дону : Донское слово, Квадрат, 1995. -- ISBN 5-87942-007-8. -- http://www.koob.ru/lesnoi_sergei/

45. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. -- Київ : Дніпро, 1989. -- XVI + 591 с. -- http://izbornyk.org.ua/litop/lit.htm

46. Луценко, В. Тюркский фактор в истории и этногенезе украинцев / Электронное издание. -- Turkistan Library, 2009. -- 177 с. -- https://goo.gl/YlcrP1

47. Маркевич, О. П., Татарко, К. I. Російсько-українсько-латинський зоологічний словник: термінологія і номенклатура. -- Київ : Наукова думка, 1983. -- 412 с.

48. Межжерин, С. В., Загороднюк, И. В. Новый вид мышей рода Apodemus (Rodentia, Muridae) // Вестник зоологии. -- 1989. -- № 4. -- С. 55-59.

49. Міжнародний кодекс зоологічної номенклатури: видання четверте. Ухвалений Міжнародним союзом біологічних наук: пер. Ю. П. Некрутенко. -- Київ : Бібліотека офіційних видань, 2003. -- XLIII + 175 с. -- ISBN 966-96182-3-1.

50. Мигулін, О. О. Звірі УРСР (матеріали до фауни). -- Київ : Вид-во АН УРСР, 1938. -- 426 с.

51. Найдавніші форми грошей (премонети) // Одеський музей нумізматики (веб-сайт). -- 2000. -- https:// goo.gl/6W2VbR

52. Некрутенко, Ю. Передмова до українського перекладу // Міжнародний кодекс зоологічної номенклатури. Видання четверте. -- Київ : Інститут зоології НАН України, 2003. -- С. IX-XXV.

53. Ніколаєв, В. Ф. Матеріяли до української наукової термінольоґії. Матеріяли до термінольоґії по приро-дознавству. Частина I. Назви звірів, птиць, комах та инших животин. -- Полтава : Музей Полтавської губернської народньої управи, 1918. -- 60 с.

54. Павлинов, И. Я., Россолимо, О. Л. Систематика млекопитающих СССР. -- Москва : Изд-во Моск. ун-та, 1987. -- 285 с. -- (Сборник трудов Зоол. музея МГУ; Том 25).

55. Паночіні, С. Словник біологічної термінології / НДІ мовознавства ВУАН. -- Харків : Держ. вид-во Радянська школа, 1931. -- 89 с. -- (Серія практичних словників. Матеріали до української термінології та номенклятури; Вип. 4).

56. n&pSoq // wiktionary.org. -- 2016. -- https://goo.gl/7WzwGV

57. Півторак, Г. П., Пономарів, О. Д., Стоянов, І. А., та ін. (укл.). Етимологічний словник української мови. -- Київ : Наукова думка, 2012. -- Том 6 (У -- Я). -- 568 с.