Особливості інтерпретації простору в архітектурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості інтерпретації простору в архітектурі

І.О. Солярська

У статті аналізуються особливості творення простору засобами архітектури. Аналіз здійснюється через призму всезагального процесу смислоутворення і самоорганізації смислового простору, що лежить в основі розгортання всього універсуму духовно-практичної активності людини. Звертається увага, що засобами архітектури твориться як культурний простір взагалі (тектура соціального буття), так і кожен окремо взятий архітектурний об'єм є вмістилищем внутрішнього простору.

В статье рассматриваются особенности формирования архитектурного пространства как тектуры социальной формы существования. Обращается внимание на значение внутреннего пространства архитектурного объема. Рассматривая образование архитектурных пространств, подчеркивается связь с всеобщим процессом смыслообразования и самоорганизации смыслового пространства, на основе которого формируется универсум духовно-практической активности человека.

Процес смислоутворення і самоорганізації смислового простору є первинним принципом розгортання всього універсуму духовно-практичної активності людини. Смисл - універсальна, іманентно притаманна людському пізнанню нематеріальна субстанція, яка характеризує кожен факт людської життєдіяльності. У сфері естетичного смисл особливим чином об'єктивується і набуває вигляду завершеного і самодостатнього образу. Таким чином, художнє вираження слід визначити як особливу форму організації людського середовища.

Смисл як сутнісна характеристика людського буття по відношенню до існуючої реальності має значення “іншості”, тому він - онтологічна передумова виникнення інобуття (культурної реальності), що виявляє якісно інший зріз існуючого. “Думка”, “внутрішнє” - це тріщини у бутті, вони створюють (а не відображають) трансцендентність”, - розмірковує Е.Левінас [5, 59]. Людський світ і світ природній розміщуються поруч одне з одним, утворюючи у своєму співбутті нову систему, уособленням якої є культурна реальність. Співвіднесення людського буття зі світом - необхідна і первинна умова вираження, завдяки чому людина виносить назовні глибинне, сокровенне, що визначає її особливість і відмінність від того, що існує поруч. Вираження є тим шляхом, який, завдяки звершенню у зовнішньому, повертає людині саму себе.

В естетичній діяльності вираження набуває свого найповнішого значення, завдяки чому мистецтво постає як один із головних способів представлення шляху самопізнання. Образи мистецтва, що вводять пізнавальний зміст у контекст людського досвіду і потім об'єктивують цей досвід у якості специфічної реальності, немов би відтворюють буттєвий аспект знання, прослідковують спосіб його існування у світі людських стосунків і цінностей.

Простір є одним із основних атрибутів буття, якому підпорядковане і людське існування, тому смисл у процесі предметного становлення набуває просторового виміру. Простір разом із часом (час-простір) мають значення принципу індивідуації (закон виникнення), можливість множинності; вони нероздільні і є однаково важливими у творенні художньої реальності. Залежно від бажання людини, що прагне передати пізнаний смисл, виражальний потенціал часу і простору використовується по-різному.

Як зазначає С.Фейнберг, у мистецтві є два різних творчих методи. В одному випадку, воля художника прагне до повної об'єктивації задуму: вона шукає матеріальні предметні форми для виразу творчих ідей, і у цьому випадку реальний пластичний образ є конкретною межею для непідвладного усвідомлення ліричного пориву. У другому випадку, естетика буття переноситься у зовнішній світ, мінімально об'єктивується у ньому і отримує, здебільшого, вираження символічне. Стійкість просторових форм вираження ґрунтується на протяжності. Остання залежить від матеріалу, який визначає міру її реальності, отже, впливу: “Чим менш умовні властивості матерії мистецтва, тим більше подовжується лінія його об'єктивного впливу” [9, 22]. Через тілесну об'єктивізацію внутрішнього образу просторові мистецтва віддаляються від напруженості його смислу, протяжність-реальність поглинає яскравість, глибину змісту. Однак, просторові мистецтва є важливим засобом перетворення дійсності.

Отже, простір є важливою умовою здійснення пізнаного. У процесі осмислення відбувається перетворення дійсності. Дійсність означає особливу організацію простору, тому завданням мистецтва, зокрема, архітектури, є нове облаштування заданого простору.

Архітектура - особлива, архитипічно вкорінена у буття культури, естетична форма вираження пізнаних людиною сутнісних значень. Вона постає як один із складних видів мистецтва, хоча у своєму прикладному вигляді, у вигляді сукупності різноманітних за своїм призначенням споруд, вона здається надто віддаленою від духовних переживань та цінностей людини. “Парадокс полягає у тому, - зазначає А.Канарський, - що як раз архітектура і є самим безпосереднім вираженням “чистої” духовності та надає ідеалу піднесеного характеру” [3, 147]. Архітектура, як прояв духовно-практичного освоєння світу, організовує середовище довкілля таким чином, що порожній природньозаданий простір існує не як обмежений ззовні, а як одухотворений із середини.

Першоосновою становлення і буття архітектурної форми є структура простору, що утворюється засобами будівельного мистецтва. Утворення простору, який вміщує людей і процеси людської життєдіяльності, - найперше завдання архітектури. Організація простору, який ізолюється, та кристалічна форма, якою охоплюється аморфний по своїй суті простір, - є характерною ознакою архітектури. Ізолюючи просторову призму, архітектор її матеріально оформлює. Цілісна форма архітектурного твору виражає спосіб його організації і спосіб існування у контекстах середовища і культури. Такі особливості визначають специфіку архітектури як мистецтва, котра полягає передусім у незображальності її засобів вираження: вони не зображують певні неархітектурні явища - не відображають життя у формах самого життя. Вони виражають зміст образів, по-перше, як знаки, що несуть значення, які прийнятті даною культурою, і, по-друге, через асоціації, які викликає характер структурної організованості цілого та його елементів.

Архітектурна творчість - один із найвиразніших проявів особливостей людського самоусвідомлення. Завдяки їй кожна епоха отримує особливе зображення: відтворюється її історичний “аромат”, пануючий у ній стиль життя і духовний пошук. “Твори будівельного мистецтва непохитно стоять вздовж берега історичного потоку життя”, - відзначає Г.-Г.Гадамер [2, 206]. Таким чином, архітектура, що репрезентує становлення “логічного простору” (Л.Вітгенштейн), отримує значення тектури соціальної форми існування.

Варто наголосити, що архітектура у значно більшій мірі, ніж будь-яке інше мистецтво, ускладнює і модифікує первинно відчуту людиною природну реальність, згущаючи її, напружуючи і концентруючи в екзистенційно цінних і виразних формах, реалізовуючи, таким чином, прагнення оформити за допомогою внесення художнього і тим самим перетворити.

Французький архітектор Ле Корбюзьє зазначає, що “оволодіння простором - такою є перша реакція всього живого” [4, 37]. Не перетворений світ у людському сприйнятті - чужий, наповнений хаосом і стихіями, ворожими для людини. Перетворення світу згідно з уявленнями та розумінням людини іманентне її діям ще на ранніх етапах суспільного розвитку, тому що агорафобія - страх відкритих просторів - переслідує її з часів первісної доби. Це відчуття загубленості, полишеності людини у просторі, розмір якого не відповідає її масштабу. Але якщо на цьому відкритому просторі встановити декілька вертикальних планок, то ілюзія безпеки буде встановлена і страх зникне, блукаючий у відкритому просторі погляд людини набуває для себе опору.

Існує також думка, що архітектура більше, ніж інше мистецтво, виражає загальну функцію культури - нейтралізацію природних інстинктів, впорядкування, гармонізацію почуттів та повернення душевної рівноваги. Вийшовши із сфери інстинктів, людина була сповнена страхом, як породженням власної фантазії, який вона послідовно долала, створюючи міфологічні, космологічні, релігійні і філософські картини світу. Страх руйнувався культурною свідомістю. Мистецтво і, особливо, архітектура відігравали у цьому процесі дуже важливу роль. Архітектура з її стійким ритмом і орнаментальною структурою вносила у життя відчуття порядку, ладу і гармонії. Своєю геометричною правильністю архітектура проголошує вічні істини культури, протиставлені одномоментним переживанням. Вона згладжує крайнощі людських переживань, віднаходячи їх очищений від хвилювань смисл. Отже, можна сказати, що будування - акт утвердження людського буття у просторі довкілля, який символізує причетність його до основ буттєвості універсуму.

Архітектура утворюється як просторова протяжність, де внутрішнє ядро - це енергійний центр становлення відповідного формообразу споруди. Першоосновою будь-якої архітектурної форми є відчуття простору, яке, у свою чергу, засноване на відчуванні людиною власного тіла, тому вона має психофізичний характер. Структурні форми, членування і деталі виникають як результат віднайдення цього відчуття у матеріалі за допомогою художньої діяльності. Тілесне - необхідна субстанція будь-якого органічного утворення.

Підтверджуючи ідею про антропоморфність архітектури як тілесності людського існування, слід навести міркування О.Бурової: “Людина, позбавлена тіла, втрачає і “вимірність”, бо піддає геть усе маніпуляціям підлаштування під безвимірний простір, піднесений до точки її власного надіснування. Підґрунтя умоглядного характеру блокує увагу до інших форм бачення світу” [1, 19].

Отже, архітектура, як предметно просторова-організація людського середовища, великою мірою наділена властивостями тілесності людини. Така транссубстанцівація є наслідком діючого і дійсного тіла - переплетення споглядання і руху.

Враховуючи таку особливість архітектури, можна вважати правомірним твердження, згідно з яким, “вона - це те, чого в природі немає. Мистецтво архітектури живе під знаком відстороненого начала. Архітектура (як і музика) відтворює саме те, чого не буває” [8, 96]. Архітектура зображує різноманіття образів моделювання універсуму. Вона творить простір буття людини, де всі ритми мислення мають проявитись. Зодчество сполучає світ людський і світ природній і, як істинний організатор життя, воно торкається всіх рівнів існування - фізичного, органічного, духовного.

Будучи сферою людського існування, архітектура передбачає постійну задіяність у контексті людської життєдіяльності. А.Мардер зазначає, що лише у процесі використання будови, тобто при здійсненні у ній відповідних рухів, утворена споруда перетворюється у твір архітектури. Вчений вважає, що кожній формі руху матерії відповідає певна форма її просторової організації (тектура). Соціальній формі руху відповідає телетектура - просторові форми, цілеспрямовано витворені мислячими організмами виключно за рахунок зовнішніх стосовно них форм природи з допомогою знарядь праці. Архітектурна форма закріплює естетичні уявлення людини і тим самим несе на собі відбиток її суб'єктивного світосприйняття і соціальних (індивідуальних) особливостей.

Архітектура, згідно із специфікою свого матеріалу та спеціальних цілей, дозволяє естетично сприймати обмежений простір. Архітектурний витвір як артефакт вирізняється тим, що не включений ні у яку конкретну діяльність, а призначений служити просторовим середовищем для будь-яких видів діяльності. “Архітектура завжди, в усіх своїх виявах, звертається до людини в цілому, до всіх сфер її існування, починаючи із всезагальної антропологічної основи і закінчуючи індивідуальністю, детермінованою як у суспільному сенсі, так і власною неповторністю” [7, 476-477]. Архітектура впорядковує простір як ціле по відношенню до цілісної людини. Тобто жоден із архітектурних компонентів не володіє функціональною самостійністю, усі ці компоненти оцінюються лише на основі того, як вони формують простір, у який включені і який обмежують.

Будь-який архітектурний об'єм демонструє певний буттєвий жест людини. Отже, метою архітектурної творчості є просторове оформлення жесту, об'єму. Об'єм обумовлює дію, локалізує її, виділяючи і посилюючи її смислову цінність. Наслідком такої діяльності є утворення внутрішнього об'єму, ядра архітектури, який є означенням людської присутності.

Основною рисою архітектурного твору є те, що його оболонка нерухома і що виділене ним просторове ядро - “не саме людське тіло, а деякий просторовий об'єм, у якому потенційно розвиваються рухи цього тіла” [8, 52]. Внутрішній об'єм архітектури не є закритою сферою, саме завдяки цьому і виникає феномен архітектури. Більшістю дослідників архітектури саме внутрішній об'єм вважається основоположним структурним моментом у зодчестві.

Архітектурний простір є визначальним відносно маси, хоча вони у рівній степені є двома основними силами архітектурної творчості. Через потребу у внутрішньому об'ємі виникає необхідність у перетворенні та використанні маси. Внутрішній об'єм асоціюється із внутрішнім станом людини, яка підпорядковує масу (матеріальність) потребам свого самовираження. Чим більше людина долала масу, зменшуючи її вміст, тим вагомішим було її утвердження у середовищі. Через те, що архітектура - вираз присутності людини у світі, вона створює відмінне від природного нове буття, яке б відповідало потребам соціуму, виражало і забезпечувало необхідні процеси його життєдіяльності. “Архітектура як мистецтво - це ідеологія, перетворена у матеріальні, збудовані, естетично осмислені форми”, - висловлюється В.Циркунов [10, 168].

Архітектура створює у внутрішньому просторі відчуття світу в середині світу. Те, що робить людина, неможливе у природі, не дивлячись на те, що людина для цього використовує закони самої природи. Архітектура виражає динаміку життєдіяльності духовного тіла, вона статизує жести прояву його у дискретних архітектурних формах. Необмежена, безкінечна динаміка тіла, переживаючої субстанції, в архітектурі споглядається як визначені у просторі та часі форми. Вона дає змогу людині спостерігати себе з боку, є її горизонтом.

Відтворення відчуття власного “я” в архітектурному вираженні дає можливість людині одночасно виділити своє буття як особливе, відмінне від інших форм існування, і спостерігати його як приналежне до загального прояву буття. Архітектура утворює онтологічну передумову культурного вираження для певної людської формації. Утворений на основі архітектурного вираження універсум - місце зосередження потенцій вияву смислу, актуальність прояву яких залежить від динаміки та напруги внутрішніх переживань людини. Архітектурне вираження у процесі представлення смисложиттєвих цінностей постає як особлива форма буття, де адеквація сутності та форми відбувається на основі просторово-тілесної протяжності. Основоположний принцип останньої - внутрішній об'єм, що символізує людську присутність як носія духовних концептів.

ЛІТЕРАТУРА

інтерпретація смисловий простір архітектура

1. Бурова О. Метафізика зору: про діалог речового й тілесного // // Філософська думка. - 1998. - № 3. - с. 6-33.

2. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. - М.: Прогресс, 1988. - 670с.

3. Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. Генезис чувственной культуры. - К.: Вища школа, 1982. - 190с.

4. Корбюзье Ле. Модулор. - М.: Стройиздат, 1976. - 239с.

5. Левинас Э. Тотальность и бесконечное: эссе о внешности //Вопросы философии. - 1999. - № 2. - С. 54-67.

6. Мардер А.П. Эстетика архитектуры: теоретические проблемы архитектурного творчества. - М.: Стройиздат, 1998. - 216с.

7. Мукаржовский Я. Исследования по эстетике и теории искусства. - М.: Искусство, 1994. - 606с.

8. Пучков А.А. Габричевский: Концепция архитектурного организма в мыслительном процессе 20-30-хх годов. - К.: Изд.Дом А.С.С. - 1997.- 154с.

9. Фейнберг С.Е. Судьба музыкальной формы // Лихачева И.В. Фейнберг С.Е.: Пианист. Композитор. Исследователь. - М.: Советский композитор, 1984. - С. 16-84.

10. Циркунов В. Об эстетической природе зодчества. - М.: Изд. лит-ры по строительству, 1970. - 214с.

Размещено на Allbest.ru