Підсумки вивчення архітектури України доби Гетьманщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Анотація

Підсумки вивчення архітектури України доби Гетьманщини

В.В. Вечерський

Стаття присвячена підсумкам наукових досліджень архітектури України XVII - XVIII ст., здійснених протягом останнього століття. З'ясовано основні характеристики як архітектурного процесу, що відбувався в межах всієї території України, так і відповідних артефактів - об'єктів архітектурної та містобудівної спадщини.

Ключові слова: історія архітектури, архітектурна спадщина, доба Гетьманщини.

Аннотация

Итоги изучения архитектуры Украины периода Гетманщины

Вечерский В.В.

Статья посвящена итогам научных исследований архитектуры Украины XVU-XVIU вв., которые проводились на протяжении последнего столетия. Выяснены основные характеристики как архитектурного процесса, происходившего на всей территории Украины, так и соответствующих артефактов - объектов архитектурного и градостроительного наследия.

Ключевые слова: история архитектуры, архитектурное наследие, период Гетманщины.

Annotation

Results of the study of Architecture of Ukraine of Hetmanate period

Vechersky V.V.

Article is devoted to the results of the study of Architecture of Ukraine of ХУЛ-ХУШ centuries, conducted over the last century. Find out the main characteristics of both the architectural process, which took place on the territory of Ukraine and the relevant artefacts - objects of architectural and urban heritage.

Key words: history of Architecture, architectural heritage, Hetmanate period.

Зміст статті

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю формування історії вітчизняної архітектури та пам'яткознавства на сучасних методологічних засадах. Згідно з ними вивчаються всі явища і процеси відповідної доби в межах сучасної території держави, незалежно від етнічного, конфесійного чи державного походження тих чи інших явищ, артефактів. Для українського пам'яткознавства й архітектурознавства ця теза, попри її задавненість, досі лишається дискусійною. Тому зараз необхідно чітко визначитися: "Усе, що збудовано на території України - це архітектура України; тож нам належить цю архітектурну спадщину вивчати, охороняти і включати в сучасний контекст українського життя". На цій засаді базуються історико-архітектурні дослідження автора [1].

За останні десятиріччя українські реставратори здійснили науково-дослідні, проектно-вишукувальні та реставраційні роботи на численних пам'ятках архітектури й містобудування ХУП-ХУІП ст., виявили багато нових фактів та архітектурних особливостей, подали й обґрунтували нові атрибуції деяких пам'яток [2]. Все це вимагає теоретичного осмислення і узагальнення.

Проблематика цього дослідження пов'язана з темами досліджень з історії української архітектури й містобудування, які автор виконував з 1984 р. й дотепер [3]. Результати цих досліджень знайшли своє наукове використання в низці наших публікацій у провідних фахових [4]та науково-популярних виданнях [5], численних виступах на наукових конференціях, а також у практичних заходах з охорони архітектурної та містобудівної спадщини [6].

Наші дослідження архітектури доби Гетьманщини розширюють, доповнюють і конкретизують давніші напрацювання українського архітектурознавства, викладені в працях попередніх дослідників - Г. Пав- луцького, І. Грабаря, Ф. Ернста, М. Макаренка, B. Щербаківського, В. Січинського, С. Таранушенка, М. Цапенка, Г. Логвина, П. Юрченка, Д. Яблонського, C. Кілессо, а також колег - В. Ленченка, Л. Прибєги, Т. Кілессо, С. Юрченка [7]та інших.

Аналіз літератури, вивчення архівних матеріалів, а також узагальнення результатів натурних досліджень та аналітична робота з державними реєстрами (списками, переліками) пам'яток архітектури та містобудування приводять до висновку, що, незважаючи на 150-річну історію досліджень, архітектура України доби Гетьманщини вивчена недостатньо, в літературі розкрита далеко неповно, а іноді й хибно [8, 835-854].

Найважливішими досягненнями дотеперішнього етапу розвитку українського архітектурознавства у розглядуваній ділянці є:

- створення фактографічної бази історії української архітектури;

- усвідомлення й наукове доведення того, що в Україні безперервно, на засадах спадкоємності, розвивалася власна самобутня архітектура, пов'язана з європейською;

- з'ясування відмінності української архітектури від архітектур сусідніх народів (Росія, Польща та ін.) і неприйнятності періодизації етапів розвитку цих архітектур та визначення їх стилістики для української архітектури;

- спроби дати аргументовані стильові дефініції;

- започаткування територіального принципу розгляду архітектурних явищ і творів [9, 193-243].

На сьогодні не до кінця з'ясованою науковою проблемою є формування архітектури в добу Гетьманщини в межах всієї України, а не тільки в Наддніпрянщині та на Лівобережжі. Тому нашою метою є виявлення невідомих раніше закономірностей щодо процесів становлення і розвитку архітектури на теренах України в цю добу, визначення характеру та основних особливостей цих процесів, ретельніше з'ясування регіональних відмінностей в архітектурі. І, що є цілком новим і принципово важливим, - дослідження європейського та євразійського контексту розвитку архітектури в тогочасній Україні. архітектура україна містобудівна

Метою статті є узагальнення результатів досліджень історико-архітектурного процесу у добу Гетьманщини, у т. ч. уточнення етапів розвитку архітектури; виявлення регіональних особливостей; встановлення ролі і місця архітектурної спадщини доби Гетьманщини в подальшому розвитку української архітектури та урбаністики та у розвитку європейської архітектури.

Соціально-культурні зміни в Україні, що сталися внаслідок Національно-визвольної війни 1648-1654 рр., справили значний вплив на розвиток архітектури. Найвизначнішими суспільними досягненнями після Хмельниччини стали здобуття автономії та розширення української етнічної території на схід і південь з містобудівним освоєнням великих, дуже багатих і майже знелюднених теренів колишнього Дикого Поля - Слобідської України. Ці два потужні суспільні процеси стимулювали розвиток архітектури.

Основою розвитку архітектури стала спадщина попередніх часів (XVI - середини XVII ст.) у системі фортифікації, типології споруд та організації будівельної справи. Архітектурна спадщина Київської Русі, опосередкована литовсько-польською добою та збагачена надбаннями західноєвропейського Ренесансу, справила великий вплив на формування новітніх тенденцій.

Загалом архітектурна діяльність характеризується такими основними рисами:

- значним розвитком її в Наддніпрянщині, на Лівобережжі та Слобожанщині водночас із занепадом в інших регіонах; центром цієї діяльності став і лишався до кінця доби Київ;

- безпрецедентним, порівняно з попередніми епохами, розвитком мурованого будівництва;

- головною роллю замовника у визначенні архітектурної програми;

- частковим збереженням артільних методів професійної праці за повної юридичної й фінансової відповідальності майстра - голови артілі;

- поєднанням в одній особі архітектора- художника й підприємця-підрядника, виробника й постачальника будівельних матеріалів;

- поступовим, протягом розглядуваного періоду, переходом від середньовічних методів професійної праці (за вказаними замовником зразками) до розроблення й апробації проектних креслеників і провадження згідно з ними будівельних робіт;

- значним зростанням наприкінці доби ролі індивідуальної архітектурної творчості - виходом на перший план у мурованому елітарному будівництві постаті дипломованого архітектора; формуванням сучасного розуміння професії архітектора.

Сьогодні, ретельніше вивчивши архітектурні пам'ятки доби, у тому числі й відкриті археологами в останнє десятиріччя, а особливо ті, що постали в часи гетьманування І. Мазепи, детальніше з'ясувавши типологічний та стилістичний розвиток архітектури ХУП-ХУШ ст., ми уточнюємо етапність розвитку архітектури за рахунок виділення Мазепинського етапу як епохи кристалізації національного архітектурного стилю й найвищих архітектурних здобутків. З огляду на це чотири етапи розвитку архітектури доби Гетьманщини мають такі хронологічні межі.

1. Ранній етап: 1648-1687 рр.

2. Мазепинський етап: 1687-1709 рр.

3. Етап стагнації: 1709-1750 рр.

4. Завершальний етап: 1750-1781 рр.

Архітектура України за доби Гетьманщини розвивалася у відповідному контексті. Він був визначений географічно й культурно, причому фундаментальну роль відігравали два чинники. Перший - це розташування нашої країни на великому євразійському геополітичному перехресті, де сходилися політичні й культурні впливи Османської та Священної Римської імперій, Польсько-Литовської Речі Посполитої і Московського царства, згодом - Російської імперії. По-друге, землі України, традиційно належачи до Православного світу, що стоїть на візантійській традиції, водночас межували з іншими ареалами великих світових релігій - латинським християнством (католицизмом) і протестантизмом на заході, ісламом на півдні. Всі ці державні та конфесійні утворення протягом XVI- XVIII ст. виробили й розвинули власну специфічну архітектуру, засновану, здебільшого, на спадщині Візантії та італійського Ренессансу. Ці сусідні архітектурні традиції більшою чи меншою мірою впливали на архітектурний процес в Україні.

В усіх європейських країнах архітектура у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. розвивалася на основі спадщини італійського Ренесансу в річищі барокової стилістики. Окрім двох основних, загальноєвропейського масштабу, напрямків бароко - класичного і динамічного - у різних країнах можна виділити національні відмінності стилю бароко, нерідко - досить яскраві, як в Австрії, Франції чи Росії. Причому в Московському царстві другої половини XVII ст. - початку XVIII ст. спостерігалися лише окремі риси барокової стилістики, які своєрідно "накладалися" на архітектурні структури автохтонного походження. У Росії суто барокова стилістика виразно проявляється найпізніше серед усіх європейських країн - лише з 30-х років XVIII ст. і є найкоротшою - не більше 40 років (до 1770-х рр.).

Характерною для доби Гетьманщини є значна інтенсивність містобудівних процесів у Наддніпрянщині, Слобожанщині й Північному Лівобережжі. На відміну від міст цих регіонів, у містобудуванні західних земель України в цю добу спостерігалися застійні явища й виразно переважали консервативні тенденції.

Результатом містобудівних процесів доби Гетьманщини стало формування розпланувально-просторового каркасу й основних рис середовища українських міст з притаманною їм семантичною повнотою, ієрархічністю композиції, гармонійним зв'язком з природним ландшафтом, естетичною виразністю. Просторовий устрій міст, сформований у цей період, значною мірою зумовив їхній розвиток у наступні сторіччя і нині становить невід'ємну складову національної містобудівної спадщини [10].

Життєво вважливе значення в цю добу надавали фортифікаційним комплексам, які відігравали роль провідного містоформувального чинника. Упродовж розглядуваного періоду ці комплекси поступово, внаслідок ліквідації башт і збільшення масивності оборонних огорож, бастіонів і равелінів, позбуваються рис архітектурних домінант і акцентів. Натомість збільшується їх містобудівна роль як елементів, що членують і відмежовують структурні частини міського простору. Політичні зміни другої половини XVIII ст. призвели до поступового занепаду фортифікаційних комплексів і зникнення їх протягом наступних часів. Проте їхні сліди збереглися в розпланувальній та об'ємно-просторовій структурі більшості історичних населених місць України і зараз багато в чому визначають містобудівний устрій їх середмість [11, 12].

Для монастирських комплексів доби характерна концентричність забудови. Існувало два основні варіанти взаєморозташування основних функціональних зон - концентричний і послідовний. Католицькі та уніатські монастирі на західних землях і православні монастирі в інших регіонах розвивалися за власними традиціями, притаманними кожній конфесії. Розрізняються такі композиційні типи монастирів: католицьких - замкнений, компактний і блокований; православних - павільйонний центричний і павільйонний лінійний (фронтальний); греко-католицьких (уніатських) - блокований і павільйонний лінійний (фронтальний). У цю добу помітно активізувалась роль монастирських комплексів в об'ємно-просторовій композиції поселень внаслідок появи нових архітектурних домінант.

У просторовому устроєві й розплануванні всіх комплексів розглядуваної доби - як фортифікаційних, так і монастирських - спостерігаються спільні особливості: опанування ландшафтних зон високої композиційної активності; домінуюча роль у забудові й ландшафті; ізоляція внутрішніх просторів від довкілля; чітка ієрархічна структура будівель і споруд; тенденція до регулярності в розплануванні й забудові.

Ця доба ознаменувалася розвитком розпланувальних та об'ємно-просторових структур споруд різних функціональних типів - житлових, громадських (сакральних, адміністративних, навчальних), оборонних, виробничих та ін. Проте провідним функціональним типом залишились храми, які уособлювали найважливіші суспільні функції.

У православному церковному будівництві виділяються дві основні типологічні групи, які найбільше розвинулися саме в цю добу. Перша з них відроджує розпланувально-просторові структури мурованих храмів Княжої доби і виявляє впливи західного бароко. Ці храми відомі тільки в мурованому будівництві й не мають прототипів у дерев'яній церковній архітектурі. Вони тринавові, з трансептом, шестистовпні, хрестовокупольні, багатоверхі.

Друга типологічна група багатодільних храмів пов'язана з розвитком розпланувально-просторових композицій, традиційних для українського дерев'яного монументального будівництва ще з попередньої доби. Особливістю доби Гетьманщини стало те, що храми цієї типологічної групи набули значного розвитку й посіли домінуючі позиції як у мурованому, так і в дерев'яному будівництві. Їх можна розподілити на два підтипи: тридільний та хрещатий центричний.

У неправославній сакральній архітектурі розглядуваної доби панували тенденції ретроспективізму, особливо властиві іудейській сакральній архітектурі. Для католицького костельного будівництва характерна майже буквальна ретрансляція центральноєвропейських взірців. Таким чином католицьку й почасти уніатську сакральну архітектуру в Україні можна охарактеризувати як провінційне відгалуження католицько-європейської, без яскраво виявлених національних чи регіональних відмінностей і прикмет.

У цьому сенсі православна церковна архітектура доби Гетьманщини за своєю розпланувально-просторовою типологією різко відрізняється від католицької, оскільки є оригінальним і саме українським внеском до скарбниці світової архітектури.

Окрім основних типів церковних будівель, які були наймасовішими й визначали картину архітектурного розвитку доби Гетьманщини, цій добі був властивий також значний розвиток маргінальних типів споруд та різноманітних типологічних контамінацій. Серед православних храмів до маргінальних типів належать безбанні зального типу, храми з контрапсидою, триконхові, тетраконхові, ротондальні, баштоподібні. До типологічних контамінацій належать будівлі, які у своїй структурі поєднують у різних комбінаціях основні розпланувально-просторові типи: хрестовокупольний тип з тридільним триверхим, або тридільний з триконховим тощо.

Маргінальні типи сакральних будівель, як і значно поширеніші хрестовокупольні, пов'язують українську архітектуру з загальноєвропейською, причому як греко-православної, так і римо- католицької культурних сфер. Маргінальні типи храмів та типологічні контамінації відіграли велику роль у розвиткові архітектури. Архітектурна думка активно перепрацьовувала усталені маргінальні типи, достосовуючи їх до традицій місцевого зодчества. Водночас на типологічних контамінаціях зосереджувались новаторські пошуки у сферах типології, конструкцій, тектоніки й нової образності. Проте ці пошуки не знайшли розвитку і продовження у наступній добі у зв'язку із забороною, яку російська імперська влада наклала на українську національну архітектуру.

Новації в конструктивно-технічних особливостях зведення будівель і споруд розглядуваної доби були спричинені розвитком їхніх розпланувальних й об'ємно-просторових структур. Це суттєво вплинуло на архітектурно-пластичні вирішення, для яких характерні наступні особливості: переважання об'ємних композицій над фронтально-площинними; центричність та ієрархічність форм; поєднання мальовничості силуетів і форм з регулярністю розпланувальної побудови, що забезпечує логічність архітектурної форми і ясність її візуального сприйняття; тектоніка на основі неканонічно (декоративно і символічно) трактованого ордера; вживання однакових пластичних засобів для будівель усіх функціональних типів.

У стильовому відношенні в архітектурі України розглядуваної доби чітко розрізняються два напрями: місцеве відгалуження бароко в західних регіонах; розвиток суттєво відмінної від бароко стилістики в Наддніпрянщині, на Лівобережжі й Слобожанщині. Стиль архітектури цього періоду, який звично називають "українським бароко", має глибокі відмінності від європейського бароко. Попри проникнення барокової стилістики і навіть рококо (під кінець доби), українська архітектура розвивала власні засади як у типології, так і в архітектурно-пластичних вирішеннях. Тому архітектура цього періоду демонструє своєрідний, глибоко національний синтез в умовах хронологічної ретардації обох європейських стилів (ренесансу та бароко) на українських теренах.

Архітектурна спадщина в регіонах України розподілена дуже нерівномірно, що відображає реальну нерівномірність процесів розвитку архітектури. Найбільше об'єктів зосереджено в Середній Наддніпрянщині, Північному Лівобережжі та в Галичині, а найменше - на Півдні України [12].

Різкі відмінності в містобудуванні Заходу і Сходу України спостерігаються протягом усього періоду Гетьманщини. Головною відмінністю містобудування східної України в цю добу від містобудування Правобережжя і Західної України є відсутність так званих магдебурзьких регулярних розпланувальних структур центрів міст. У той же час на Півдні України найвизначнішою містобудівною новацією стали регулярні міста- фортеці другої половини ХУШ ст., покликані до життя російською експансією в Північне Причорномор'я. Ці міста-фортеці продовжили ренесансну традицію "ідеальних міст", поширену в ХУІ-ХУП ст. у Західній Україні. Під кінець доби геополітичні зміни призвели до певної уніфікації розпланувально-просторового устрою містобудівних утворень.

У народній монументальній, передусім церковній, архітектурі регіональні відмінності дуже яскраві й виразні, і зростають вони під кінець періоду. Та незважаючи на це, риси спільності в цих регіональних школах є суттєвішими, ніж відмінності, особливо у сфері типології. Це засвідчує єдність української архітектури в межах усієї української етнічної території. На Наддніпрянщині, Лівобережжі й Слобожанщині народна архітектура визначальною мірою впливала на формування регіональної специфіки мурованої елітарної архітектури. На відміну від цих регіонів, на Правобережжі і в Західній Україні елітарна мурована архітектура, пов'язана з католицьким культурним оточенням, була більш космополітичною і уніфікованою.

Ми розглядаємо архітектуру України як самостійне явище, а не як похідну від архітектури Московського царства, Російської імперії чи маргінальне явище центральноєвропейського архітектурного процесу, як це мало місце в працях низки попередніх дослідників. Доведений нами високий рівень самодостатності української архітектури на основі розвитку і трансформації автохтонних традицій та вибіркового засвоєння досвіду інших культур дозволяє зробити висновок про те, що українська архітектура розглядуваної доби не була провінційним відгалуженням ані польської, ані російської чи якоїсь іншої архітектури.

Ми переглянули наявні в науці некоректні погляди й уявлення щодо архітектури цієї доби, зокрема визначення панівної стилістики архітектури як барокової. Доведено існування двох стильових течій - суто барокової, західного походження, і ренесансно-барокового синтезу, що став наслідком розвитку автохтонних архітектурних традицій. При цьому показано, що тогочасні ренесансні тенденції мають в основі не тільки впливи італійського (австрійського, німецького, польського, литовського) ренесансу, а й відродження "своєї античності" - спадщини архітектури Київської Русі.

З'ясовано регіональну нерівномірність розвитку архітектури в розглядувану добу, доведено наявність єдиного регіону найінтенсивнішого розвитку архітектури й містобудування на початковому етапі розглядуваного періоду (Лівобережна Україна включно зі Слобожанщиною) з центром у Києві і появу кількох таких регіонів і центрів (Львів) під кінець періоду, що засвідчує територіальне вирівнювання інтенсивності архітектурного процесу.

В архітектурних пам'ятках доби Гетьманщини яскраво відбився мистецький геній українського народу. Засвоєння європейської художньої спадщини й подальший розвиток автохтонних об'ємно-просторових композицій дали змогу синтезувати неповторний національний стиль, який став вагомим внеском України у скарбницю світового зодчества.

Посилання

1. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. - К.: Головкиївархітектура, 2001. - 350 с.

2. З історії української реставрації. - К.: Українознавство, 1996. - 276 с.

3. Перелік дослідницьких праць див.: Віктор Вечерський: Біобібліографічний покажчик. Графіка / Відп. за вип. Сердюк О.М. - К.: "АртЕк", 2008. - 168 с.

4. Вечерський В.В. До питання про національний стиль в архітектурі України ХУП-ХУПІ ст. // Архітектурна спадщина України. - Вип. 1. - К.: Українознавство, 1994. - С. 102-113.

5. Вечерський В.В. Гетьманські столиці України. - К.: Наш час, 2008. - 320 с.

6. Історико-містобудівні дослідження: Суми, Миргород, Корець / За ред. Вечерського В.В.; Відп. за вип. Звіряка А.І. - К.: Фенікс, 2013. - 334 с.

7. Про це докладніше див.: Вечерський В.В. Історіографія архітектури й містобудування доби Гетьманщини // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Т. ССХВІ. - Праці Комісії архітектури та містобудування. - Львів: НТШ, 2001. - С. 18-53.

8. Історія української культури: У 5 т. - Т. 3: Українська культура другої половини XVII - ХУЛІ століть. - К.: Наукова думка, 2003. - 1246 с.

9. Історія української архітектури / Асєєв Ю. та ін.; За ред. Тимофієнка В. - К.: Техніка, 2003. - 472 с.

10. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико-містобудівних пам'ятко-охоронних досліджень населених місць. - К.: НДІТІАМ, 2003. - 560 с.

11. Міжнародна конференція з проблем охорони фортифікаційних споруд в Україні: Матеріали. - Кам'янець-Подільський, 1993. - 48 с.

12. Державний реєстр національного культурного надбання (пам'ятки містобудування і архітектури України) / М. Кучерук та ін. // Пам'ятки України: історія та культура. - 1999. - № 2-3. - С. 1.

Размещено на Allbest.ru