Бароко українське, козацьке і мазепинське: термінологічні дефініції і сутність явища

«Чи було у Глухові "українське бароко”? - запитував автор цієї статті у 2009 р. і давав категоричну відповідь: - Ні, не було». Понад те, відсутність його в Глухові спонукала до роздумів про неправомірність самого терміну, як такого [1, с. 98, 100]. Проте після цього термін чомусь не зник, а навпаки - за 12 років ще більше поширився і став загальновживаним. Сперечатися з цим марно: кожен науковець знає, що про терміни не сперечаються, а домовляються. І нерідко стається так, що домовляється не обмежене коло фахівців вузької наукової сфери, а широкий загал культурного громадянства, як це спостерігаємо тоді, коли йдеться про речі, засадничі для української культури й національної свідомості. Тож «українське бароко» як базовий термін не тільки здобув беззаперечний статус, а й отримав розвиток: тепер його доповнили загальновизнані похідні терміни «козацьке бароко» й «мазепинське бароко».

Авторові цієї статті довелося протягом 2020 р. розбиратися в сутності складного стилістичного явища і відповідних термінологічних дефініціях, працюючи над статтями про архітектуру до Великої української енциклопедії (далі - ВУЕ) [2]. Це наукове і практичне завдання виявилося не тільки важливим, а й непростим, оскільки універсальна енциклопедія має подати об'єктивну інформацію про явища, а не особисту авторську позицію того чи іншого дослідника. Оскільки у ВУЕ присутні гасла (тобто терміни й відповідні їм статті): відродження, ренесанс, бароко, українське бароко, козацьке бароко, мазепинське бароко, то слід було їх чітко розмежувати, дати кожному визначення і описати як феномени історії архітектури. При цьому не можна забувати про те, що усі ці явища й дефініції між собою пов'язані, тож їх належить ще й узгодити.

Рис. 1. Бароко українське. Миколаївська церква у с. Городищі Чернігівської області. Наукова реконструкція первісного вигляду і рисунок В.В. Вечерського

Аналіз досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми, показав велику різноманітність підходів різних науковців протягом ХІХ-ХХІ ст. при наявності згоди щодо деяких засадничих речей. Тепер уже ніхто не заперечує, що унаслідок Хмельниччини та створення української держави (Гетьманщини) у другій половині XVII ст. на Наддніпрянщині й Лівобережжі (Сіверщині), а згодом і на Слобожанщині сформувалася неповторна національна архітектурна стилістика, синхронна загальноєвропейському стилю бароко, але за характером відмінна від нього. Г. Павлуцький на початку ХХ ст. першим запропонував її визначення як «українське бароко», в чому головну роль зіграло хронологічне зіставлення розвитку архітектури в Україні й у Центральній Європі. Згодом Г. Павлуцький визнав, що, хоча в Україні стиль виник і розвинувся залежно від форм західного бароко, проте при їх засвоєнні українська архітектура розвивала автохтонні типи споруд і власні оригінальні композиції [3]. Тоді ж багато фахівців заперечили концепцію «українського бароко», вбачаючи в ній спробу накинути українцям уявлення про вторинність і несамостійність їхньої національної архітектури XVII-XVIII ст. Дискусія, розпочата тоді, не завершена дотепер. Одні (М. Макаренко [4], В. Модзалевський, П. Савицький [5, с. 119, 123]) вважали цей стиль в архітектурі українським відродженням; інші (Г. Павлуцький [3], І. Грабар [6], Д. Антонович [7, с. 248], В. Січинський [8, с. 115], Г. Логвин [9, с. 51]) - українським бароко; треті (Я. Тарас [10, с. 210-212]) - бароко козацьким; інші (М. Шумицький [11], М. Цапенко [12]) - українським національним стилем; зрештою (В. Вечерський) - ренесансно-бароковим синтезом в умовах хронологічної ретардації [13, с. 111-112]. Ф. Ернст у 1919 р. виділив хронологічний етап, який він назвав мазепинським бароко [14]. Тепер найпоширенішим є визначення «українське бароко».

Рис. 2. Бароко козацьке. Покровська церква у Ромнах.

Літографія з рисунку О. Сластіона 1910-х рр.

Невирішеною раніше частиною загальної проблеми є кореляція між зазначеними вище термінологічними дефініціями, а також з'ясування, наскільки адекватно ці дефініції позначають сутність стилістичних явищ в архітектурі України XVII-XVIII ст. Навіть побіжний огляд літератури показує, що кореляція досить умовна. Простіше кажучи: термін не відповідає суті явища. З точки зору всесвітньої історії архітектури в цьому немає нічого дивного чи унікального. Адже багато назв великих світових стилів є нелогічними і навіть абсурдними: так, романський стиль має дуже мало спільного з Римом; ґотика не має ніякого відношення до племені ґотів; модерн уже понад 100 років не є сучасним, і модернізм - також. Тож у цій сфері шукати відповідності законам формальної логіки - марна страва. Склалося так, як склалося, і тепер у цьому абсурді треба знайти якесь раціональне зерно.

З огляду на це, метою статті є виявлення основних ознак, характерних рис досліджуваної стилістики, її взаємозв'язків із загальноєвропейським стилем бароко, хронологічних етапів розвитку з урахуванням соціальної обумовленості. Наслідком цього дослідження має стати узгодження термінологічних дефініцій з сутністю такого складного й багатогранного явища як українська архітектура XVII-XVIII ст.

Насамперед зазначимо, що загальноєвропейський стиль бароко виник у Римі наприкінці доби пізнього Відродження в останній третині XVI ст. у творчості архітекторів Мікеланджело Буонаротті, Дж. Б. да Віньйола та К. Мадерна як розвиток наявних в архітектурі ренесансу тенденцій до більшої пластичності й пишності архітектурних форм репрезентативних споруд. Цей стиль був панівним у Європі до середини XVIII ст.

Рис. 3. Бароко мазепинське. Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові. Фото В.В. Вечерського

Стиль, який називають українським бароко, почав формуватися значно пізніше, у 1650-х рр. на базі освоєння архітектурної спадщини Київської Русі, збагаченої надбаннями литовсько-польської доби та європейського ренесансу. Тут виділяються дві панівні тенденції.

1) Перенесення до монументальної мурованої архітектури композицій з традиційної давньої монументальної дерев'яної архітектури. Це багатодільні (переважно тридільні й хрещаті) структури верхових церков із заломами, з висотним розкриттям внутрішнього простору (рис. 1, 2).

2) Відродження композицій монументальної мурованої архітектури Київської Русі (тринавові хрестовокупольні однотриапсидні, однобанні й багатобанні церкви) (рис. 3).

Для архітектурно-пластичних вирішень будівель і споруд українського бароко характерні: переважання об'ємних композицій над фронтально-площинними; центричність та ієрархічність композиції; поєднання мальовничості силуетів і об'ємів з регулярністю розпланувальної побудови, що забезпечує логічність архітектурної форми і ясність її візуального сприйняття; тектоніка на основі неканонічно (декоративно і символічно) трактованого ордера архітектурного; вживання однакових пластичних засобів для будівель і споруд усіх функціональних типів (сакральних, громадських, житлових, виробничих): кількість застосованої пластики залежала тільки від ступеня репрезентативності будівлі чи споруди.

Більшість архітектурних витворів українського бароко мають симетричну композицію. У церковних спорудах кожне приміщення завдяки залому увінчується високою ступінчастою вежею, внутрішній простір якої має вертикальну спрямованість - до небес. Тут принцип висотного розкриття повністю відкритого внутрішнього простору є основоположним. Наслідком його неухильного застосування є цілковита відповідність внутрішнього простору і зовнішньої архітектурної форми. Тому храми, як правило, не мають головних і другорядних фасадів, а зроблені так, як скульптор творить статую, розраховуючи, що її оглядатимуть зусібіч (рис. 2).

У монументальних мурованих спорудах застосовувався архітектурний ордер, який у XVII-XVIII ст. був універсальною міжнародною мовою архітектури. Він приваблював українських архітекторів декоративними й образно-символічними можливостями.

З 1730-х рр. для декорування фасадів широко застосовується орнаментальне штукатурне ліплення рослинного характеру.

Українське бароко має 4 етапи розвитку.

На перший етап 1650-х - 1680-х рр. припадає формування стилістики з переважанням автохтонних архітектурних композицій, дещо архаїчними формами і строгою тектонічністю архітектурної пластики з мінімальним застосуванням декору.

Для другого етапу 1680-х - 1710-х рр. характерне поступове проникнення рис бароко класичного напряму у творах архітекторів Й.-Б. Зауера, Й. Старцева. Це етап найповнішого розвитку стилю, за яким закріпилося найменування мазепинського бароко. Бароковий характер цієї стилістики полягає не в запозиченні з Заходу готових композицій чи ордерного декору, а в динамічності висотних композицій, базованих на автохтонних засадах.

Третій етап 1720-х - 1750-х рр. знаменує перехід від строгих форм до декоративності, розвиток стилю у бік більшої мальовничості й вибагливості, домінування барокової пластики, до чого спричинилася творчість архітекторів Й.-Г. Шеделя, І. Мічуріна та ін.

На четвертому етапі, починаючи з середини і до кінця XVIII ст., завдяки творам І. Григоровича-Барського та інших архітекторів, нівелюється явище хронологічної ретардації (запізнення) стилістики української монументальної архітектури стосовно центральноєвропейської і вона набуває виразних стилістичних рис пізнього бароко. При тому на заході яскравіше виявлені загальноєвропейські аспекти стилю, а на сході - автохтонні риси.

У межах українського бароко останнім часом виділяють так зване козацьке бароко. Цей термін часто вживають як синонімічний, але у вужчому значенні: тільки стосовно архітектурних фундацій козацтва й представників його старшини. Таке означення архітектурної стилістики вказує на її соціальну обумовленість, бо козацтво внаслідок переможної революції (Хмельниччини) у серед. XVII ст. перетворилося на наймогутнішу суспільну силу, яка ви- борола незалежність, здобула політичну гегемонію, стала державотворчим ферментом, головним захисником українського православ'я і спричинилася до безпрецедентного розквіту культури і мистецтва, включно з архітектурою. Оскільки козацтво стало носієм нового художнього смаку, то новаторська стилістика виявилася тісно пов'язаною з козацтвом як замовником архітектури, передусім - сакральної. Світогляд як творців, так і споживачів архітектури оновився. Людям вільним, належним до лицарського стану, нікому непідлеглим, що враз запанували в багатому й квітучому краї, необхідна була нова архітектурна естетика, базована, проте, на національних просторових архетипах. Їм подобалися будівлі високі, піднесені, вільно розташовані в довкіллі й гарно декоровані (рис. 2). Тому в архітектурних образах церков другої половини XVII-XVIII ст. Наддніпрянщини, Сіверщини та Слобожанщини втілюються почуття тріумфу, радості, свободи, що підтверджують тогочасні іноземні спостерігачі, зокрема архідиякон Павло (Алеппський), який описав цю стилістику як вияв свободи і радості: «Перебуваючи перед тим у неволі й рабстві, тепер козаки живуть у радощах, веселощах та на волі; спорудили соборні церкви, створили благоліпні ікони, чесні і божественні іконостаси й корогви. Як ми зауважили, церкви одна від іншої величніші, кращі, вишуканіші, вищі й більші; іконостаси, різьби та ікони одні від одних гарніші й досконаліші, навіть сільські церкви одна від другої краща» [15].

У цьому контексті мазепинське бароко розуміється як стильовий етап українського бароко (і козацького бароко), синхронний правлінню гетьмана І. Мазепи (1687-1709) і безпосередньо пов'язаний з його організаційно-фінансовою підтримкою. Розквіт архітектури мазепинського бароко засвідчує як значний розвиток економіки в Гетьманщині, так і загальнонаціональну пріоритетність архітектури (рис. 4).

Рис. 4. Бароко мазепинське. Фасад Покровської церкви у с. Дігтярівці Чернігівської області

Висновки

архітектура гетьманщина бароко козаччина

Висновки і перспективи подальших досліджень у даному напрямі зводяться до рекомендації чітко розмежовувати відповідні термінологічні дефініції, що мають максимально відповідати сутності того явища, яке вони окреслюють. Виходячи з цього бароко слід розуміти як панівний загальноєвропейський архітектурний стиль в останні третині XVI - першій половині XVIII ст.; українське бароко - загальне й досить умовне найменування архітектурної стилістики в Україні другої половини XVII-XVIII ст.; стилістичне визначення козацьке бароко вказує на соціальну базу розквіту цієї стилістики; мазепинське бароко є хронологічним етапом найінтенсивнішого розвитку цієї стилістики. Дотримання таких стильових означень, закріплених у відповідних статтях ВУЕ, дозволить уникнути плутанини й непорозумінь як у наукових працях, так і в науково-популярних публікаціях.

Джерела

1. Вечерський В. Чи було в Глухові «українське бароко»? Сіверщина в історії України: Збірник наукових праць. Вип. 2 (Матеріали Восьмої науково-практичної конференції). Київ-Глухів, 2009. С. 96-101.

2. Вечерський В. Представлення архітектури в універсальній енциклопедії. Енциклопедичні проекти - чинники національного поступу: монографія / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ: Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2020. С. 169-180.

3. Павлуцький Г. Дерев'яні та муровані храми України. Харків: Видавець Олександр Савчук, 2017. 214 с.

4. Макаренко Н. Памятники украинского искусства XVIII века. Отдельный оттиск из журнала «Зодчий» за 1908 г. Санкт-Петербург, 1908. 9 с.

5. Модзалевский В., Савицкий П. Очерки искусства Старой Украины. Чернигов. Чернігівська старовина: збірник праць, присвячений 1300-литтю Чернігова. Чернігів: Сіверянська думка, 1992. С. 101-142.

6. Грабар І. Архітектурні взаємозв'язки України з Росією. Пам'ятки України. 1995. № 1. С. 82-92.

7. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. Київ: Либідь, 1993. 592 с.

8. Січинський В. Історія українського мистецтва: Архітектура. Нью-Йорк: Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, 1956. Т. І. 180 с.

9. Логвин Г. Стильові особливості архітектури й монументально-декоративного мистецтва українського бароко. Архітектурна спадщина України. Вип. 4. Київ: Українознавство, 1997. С. 51-59.

10. Тарас Я. Українська сакральна дерев'яна архітектура: словник-довідник. Львів: ІН НАНУ, 2006. 584 с.

11. Шумицький М. Український архітектурний стиль. Київ, 1914. 60 с.

12. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII-XVIII веков. Москва: Стройиздат, 1967. 233 с.

13. Вечерський В. До питання про національний стиль в архітектурі України XVII-XVIII ст. Архітектурна спадщина України. Вип. 1. Київ: Українознавство, 1994. С. 102-113.

14. Ернст Ф. Українське мистецтво XVII-XVIII віків. Київ, 1919. 32 с.

15. Цит за виданням: Степовик Д. Дві Церкви - одна культура. Патріярхат. Нью-Йорк, 1991. № 2 (242).

References

1. Vechersky, V. (2009). Chy bulo v Hlukhovi «ukrainske baroko»? [Was there a “Ukrainian Baroque” in Hlukhiv?]. Sivershchyna v istorii Ukrainy: Zbirnyk naukovykh prats (Materialy Vosmoi naukovo-praktychnoi konferentsii), 2, pp. 96-101. Kyiv-Hlukhiv. [in Ukrainian].

2. Vechersky, V. (2020). Predstavlennia arkhitektury v universalnii entsyklopedii [Representation of architecture in a universal encyclopedia]. In A. M. Kyrydon (Ed.), Entsyklopedychniproekty-chynnyky natsionalnoho postupu (pp. І69-180). Kyiv: Derzhavna naukova ustanova «Entsyklopedychne vydavnytstvo». [in Ukrainian].

3. Pavlutskyi, H. (2017). Dereviani ta murovani khramy Ukrainy [Wooden and brick temples of Ukraine]. Kharkiv: Vydavets Oleksandr Savchuk. [in Ukrainian].

4. Makarenko, N. (1908). Pamyatniki ukrainskogo iskusstva XVIII veka [Monuments of Ukrainian art of the 18th century]. Otdelnyiy ottisk izzhurnala «Zodchiy». [in Russian].

5. Modzalevskiy, V., Savitskiy, P. (1992). Ocherki iskusstva Staroy Ukrainyi. Chernigov. [Essays on the art of Old Ukraine. Chernigov]. Chernihivska starovyna: zbirnyk prats, prysviachenyi 1300-littiu Chernihova. (pp. 101-142). Chernihiv: Siverianska dumka. [in Russian].

6. Hrabar, I. (1995). Arkhitekturni vzaiemozviazky Ukrainy z Rosiieiu [Architectural relations of Ukraine with Russia]. Pamiatky Ukrainy, 1, pp. 82-92. [in Ukrainian].

7. Antonovych, D. (Ed.). (1993). Ukrainska kultura: Lektsii [Ukrainian culture: Lectures]. Kyiv: Lybid. [in Ukrainian].

8. Sichynskyi, V. (1956). Istoriia ukrainskoho mystetstva: Arkhitektura [History of Ukrainian art: Architecture]. (Vol. 1). New-York: Naukove tovarystvo im. Shevchenka v Amerytsi. [in Ukrainian].

9. Lohvyn, H. (1997). Stylovi osoblyvosti arkhitektury y monumentalno-dekoratyvnoho mystetstva ukrainskoho baroko [Stylistic features of architecture and monumental and decorative art of the Ukrainian baroque]. Arkhitekturna spadshchyna Ukrainy, (4), pp. 51-59. Kyiv: Ukrainoznavstvo. [in Ukrainian].

10. Taras, Ya. (2006). Ukrainska sakralna dereviana arkhitektura: slovnyk- dovidnyk [Ukrainian sacred wooden architecture: a dictionary-reference book]. Lviv: IN NANU. [in Ukrainian].

11. Shumytskyi, M. (1914). Ukrainskyi arkhitekturnyi styl [Ukrainian architectural style]. Kyiv. [in Ukrainian].

12. Tsapenko, M. (1967). ArhitekturaLevoberezhnoy UkrainyiXVII-XVIII vekov [Architecture of the Left Bank Ukraine of the 17-18th centuries]. Moskva: Stroyizdat. [in Russian].

13. Vechersky, V. (1994). Do pytannia pro natsionalnyi styl v arkhitekturi Ukrainy XVII-XVIII st. [On the question of national style in the architecture of Ukraine XVII-XVIII centuries]. Arkhitekturna spadshchyna Ukrainy, (1), pp. 102-113. Kyiv: Ukrainoznavstvo. [in Ukrainian].

14. Ernst, F. (1919). Ukrainske mystetstvo XVII-XVIII vikiv. [Ukrainian art of the XVII-XVIII centuries]. Kyiv. [in Ukrainian].

15. Stepovyk, D. (1991). Dvi Tserkvy - odna kultura [Two Churches are one culture]. Patriiarkhat (2), New-York. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru