Реконструкція історичної забудови Києва у 1920-1930-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реконструкція історичної забудови Києва у 1920-1930-х роках

Кирило Третяк

Reconstruction of historical buildings of Kyiv in 1920th - 1930th

Kyrylo Tretiak

Abstract

The author analyzes the reconstruction of the historical buildings of Kyiv in the 1920s - 1930s. The causes and consequences of such reconstructions on the preservation of the authentic appearance of the historical and cultural heritage of the city are researched. Particular attention is focuses on the classification of resonstruction types. Each of the types of such reconstructions is analyzed, its characteristics, causes, consequences and specific examples are given. There are four such types in the article. The first type includes buildings superimposed on the upper floors (floor). This was the most common way of reconstruction of Kyiv buildings of the 19th - early 20th centuries. Excluding a few successful examples of such reconstructions, most of them had detrimental effects on the architecture and had low aesthetics. The second type includes a rather rare type - extensions of buildings. The quality of such reconstruction examples is pretty different, but it did not improve the architecture of reconstructed buildings. The third type is a cardinal reconstruction, which provided not only an extension or superstructure but also a complete change of facade decor and architectural style. As a result of such reconstructions, many valuable examples of the architecture of the past were lost. The value and architectural aesthetics of the reconstructed buildings were different. There were examples when the rebuilt buildings did not yield to the beauty of the previous ones, but often such reconstructions led to the architectural degradation of buildings. The fourth type of reconstruction was to deprive buildings of certain decorative and structural elements without replacing them with new ones. Such works were aimed at simplifying the further repair and maintenance of the building in conditions of total nationalization.

Keywords: architecture, historical buildings of Kyiv, reconstruction, rebuilding, superstructure.

Анотація

реконструкція київський будинок

Реконструкція історичної забудови Києва у 1920-1930-х роках

У статті аналізується реконструкція історичної забудови Києва у 1920-х - 1930-х р. Досліджуються причини і наслідки таких перебудов на збереженні автентичного вигляду історико-культурної спадщини міста. Особлива увага приділяється класифікації та різновидам перебудов. Аналізується кожен з типів таких реконструкцій, його характерні риси, причини, наслідки і наводяться конкретні приклади. Таких типів у статті нараховується чотири. До першого типу відносяться споруди надбудовані верхніми поверхами (поверхом). Це був найрозповсюдженіший спосіб реконструкції київських будинків ХІХ - поч. ХХ ст. Незважаючи на одиничні вдалі приклади таких реконструкцій, все ж більша їх частина мала згубні наслідки для архітектури надбудованих споруд і мала низьку естетику. До другого типу віднесено досить рідкісний тип - прибудови об'ємів. Вони мали різний ступінь якості, але здебільшого не покращували архітектуру будівель. Третій тип - кардинальна реконструкція, яка передбачала не лише прибудову або надбудову але й повну зміну декору фасадів та архітектурну стилістику. Внаслідок таких перебудов було втрачено чимало цінних зразків архітектури минулого. Цінність та архітектурна естетика реконструйованих будівель була різною. Були приклади, коли перебудовані споруди не поступалися красою попереднім, але часто такі реконструкції призводили до архітектурної деградації споруд. Четвертий тип реконструкції зводився до позбавлення будівель окремих декоративних і конструктивних елементів без заміни їх новими. Такі роботи мали на меті спрощення у подальшому ремонту і догляду за спорудою в умовах тотальної націоналізації.

Ключові слова: архітектура, історична забудова Києва, реконструкція, перебудова, над-будова, добудова.

Явище добудови, надбудови і реконструкції споруд є розповсюдженим в історії як Києва, так і України, і Європи, і всього світу. Практика перебудов і добудов існувала як у середні віки так і в новітній час. Причини, які спонукали видозмінювати споруди, були різними - естетичними, економічними, ідеологічними тощо. По мірі розвитку людства та прогресивних ідей про необхідність збереження історико-культурного надбання, у суспільствах різних країн утверджується практика мінімального втручання в історичну забудову минулого. Цей процес був і залишається непростим і неоднозначним, оскільки навіть у державах з найвищим рівнем пам'яткоохоронної системи і високим рівнем культури і толерантності щодо пам'яток минулого, урбаністичні виклики змушують проводити реконструкцію історичної забудови. Катастрофічні війни ХХ ст. у Європі та в усьому світі з жахливими руйнуваннями і втратами цінних зразків архітектури минулого і цілих ансамблів історичної забудов багатьох міст спонукали людство до більш уважного ставлення до тих історико-культурних пам'яток, які пережили цю трагедію. Саме тому за останні 100 років відбулися кардинальні зміни у ставленні людства до своєї містобудівної спадщини і необхідності її збереження.

Одночасно зі становленням системи охорони історичної забудови у світі зберігалися основні засади ринкової та приватної власності. Власники споруд в історичних містах прагнучи підвищувати прибутковість та привабливість своєї нерухомості намагалися постійно збільшувати її розміри по мірі можливості. У таких умовах суспільство і влада цивілізованих країн виробила правила і законодавство, які регламентували взаємодію будівельного бізнесу та пам'яткоохоронної справи.

Україна періоду комуністичного правління 1920-х - 1930-х р. випадала з світового контексту еволюції ставлення до історичної забудови. Політичні, соціально-економічні та адміністративні реалії диктували тут свої правила, які важко пояснити з точки зору здорового глузду. У демократичних країнах з ринковою економікою реконструкція споруди проводилася з урахуванням естетичних чинників (власник дбав про зовнішній вигляд своєї нерухомості). В умовах тоталітарно-пролетарської держави естетична сторона питання здебільшого була на останньому місці. Часто естетикою нехтували взагалі на догоду утилітарним потребам. Таке нехтування «обґрунтовувалося» якраз новою «пролетарською» естетикою, яка протиставлялася «буржуазній» «старорежимній» (Деміловський 1936, с. 26).

Варто проаналізувати причини реконструкцій київської історичної забудови у зазначений період. В продовж 1920-х - 1930-х р. населення Києва стрімко збільшувалось. Якщо у 1917 р. у місті проживало 467 тис. мешканців, то у 1928 (після зменшення населення у роки війни) воно складало вже 538 тис (Київ. Провідник 1930, с. 18). У 1932 р. населення міста складало 586 тис., а у 1941 р. - 930 тис. мешканців (История Киева 1985, с. 202, 262). Після перенесення столиці УСРР з Харкова у Києві виникла гостра необхідність віднайти житло для представників партійної та державної номенклатури та їх сімей, які переселялися. З цим було пов'язане масштабне будівництво і реконструкція житла зокрема у Липках та на Печерську, де утворився «урядовий квартал». В умовах мілітаризації комуністичної держави і посилення Києва як центру військового округу, у місті також здійснювалося широкомасштабне будівництво житлових площ для військових та їх сімей.

Ті самі причини збільшення населення і перенесення столиці з Харкова, спричинили і реконструкцію адміністративних і військових об'єктів Києва.

Деколи реконструкціями намагалися «поліпшити естетику та архітектуру» попередньої епохи. Особливо часто до таких методів стали вдаватися після перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва. Так, на думку радянського керівництва і архітекторів, надбудови малоповерхових будинків у центральних частина міста мали на меті «нівелювання ламаної лінії забудови і приховати хаотичність дворової забудови» (Матушевич 1950, с. 60).

Таким чином, у 1920-х - 1930-х роках у Києві склалася практика досить невпорядкованої і неконтрольованої надбудови і перебудови споруд. На сьогодні основною частиною історичної забудови Києва є зразки архітектури другої половини ХІХ-ХХ ст. Саме у цей період були зведені будинки, які тепер формують обличчя таких історичних районів столиці України як Старе місто, Поділ, Липки, Печерськ тощо. Саме тому дуже важливо берегти, реставрувати та досліджувати цей сегмент нашої історико-культурної спадщини, яка уособлює архітектуру міста та його традиції. Саме ці будинки були найбільше піддані перебудовам у радянські роки і в роки незалежності. Результати таких трансформацій мали суттєві наслідки для змін загального стану історичної забудови міста. У цій статті ми розглянемо основні характерні риси та наслідки перебудов у 1920-х - 1930-х р. київської забудови кінця ХІХ - початку ХХ ст., як такої що формує обличчя історичної частини нашого міста.

Дослідження результатів реконструкцій історичної забудови Києва у 1920-х - 1930-х р. варто проводити на основі ретельного аналізу її сьогоднішнього стану з залученням архівних матеріалів з фотофікасацією первісного вигляду споруд та креслень їх фасадів. Щоб виокремити реконструкції саме 20-30-х років з-поміж перебудов більш пізніх періодів, треба ретельно проаналізувати друковані видання і документи аби переконатися, що та чи інша реконструкція була здійснена саме у зазначений час. Важливу інформацію з реконструкції історичної забудови Києва у 20-30 р. минулого століття дають нам періодичні видання «Соціалістичний Київ» (1933-1937) і «Радянський Київ» (1938-1940) а також «Архітектура Радянської України» (1938-1941). Чимало статей на тему реконструкції міських будівель публікувалося в київських газетах.

Тематиці перебудови історичних споруд Києва у 1920-х - 1930-х р. серед вітчизняних істориків, краєзнавців і архітекторів приділялося не дуже багато уваги. Окремих праць присвячених цьому аспекту містобудування не існує. Проте значну інформацію про перебудови історичної забудови можемо знайти в енциклопедичних виданнях з історико-культурної спадщини України і Києва (Звід 1999, 2004, 2011).

Деяку інформацію про деталі реконструкції історичної забудови Києва у 1920-х - 1930-х, її причини і передумови можна знайти у тритомній «Истории Киева» (История Киева 1985). Правда, під час аналізування матеріалу з цього видання треба зважати на комуністичну заіде- ологізованність викладеного матеріалу. Останніми роками питанню забудови Києва у міжвоєнний період було присвячено декілька наукових праць, у яких серед іншого розглядаються і деякі приклади реконструкцій окремих споруд. Так, у своїй роботі Семен Широчин аналізує реконструкції споруд Державного банку та штабу Київського військового округу (Широчин 2020).

Крім довідникових видань, визначити період реконструкції будівлі допоможе аналіз якості будівельних матеріалів (головним чином - цегли) та стилістики надбудов.

Загалом всі київські споруди кінця ХІХ - початку ХХ ст., які зазнали реконструкцій у 1920-х - 1930-х роках, можна поділити на чотири основні типи за ступенем втручання у їх архітектурну і конструктивну композицію.

1. Надбудови верхніми поверхами. Найпоширеніший спосіб реконструкцій у Києві у 1920-х - 1930-х роках. Надбудови стали розповсюдженим способом збільшити площу у першу чергу житлових споруд (История Киева 1985, с. 202). Вони дозволяли хоч якось поліпшити умови проживання городян, які були досить скрутними (в районі 5-7 м2 на одну людину) (История Киева 1985, с. 202). При цьому на початку 1930-х р. 60% київських пролетарів (кількість яких за останні роки значно зросла) мешкали у центральних частинах міста у націоналізований і «ущільнених» будинках і квартирах (Апчинський 1933, с. 9). Такі умови вимагали швидких і кардинальних заходів зі збільшення житлової площі, найпростішим з яких була надбудова. У цьому випадку старий фасад не зазнавав кардинальних змін, а, як правило, втрачалися окремі елементи його декору. У різних споруд надбудовані поверхи (або поверх) відрізнялися між собою за своєю архітектурою та естетикою. Інколи надбудова гармонійно вписувалася і існуючий об'єм, іноді погіршувала і спрощувала архітектурну композицію будівлі, а інколи серйозно контрастувала своїм оформленням зі старим фасадом. Загалом протягом вказаного періоду у Києві було надбудовано близько 70 будинків. Всі вони були виконані на різному рівні майстерності, естетики та урахування вже існуючого фасаду споруди та його архітектурної композиції. Здебільшого такі надбудови не відрізнялися архітектурною красою і в основному псували вигляд споруд. Надбудовані поверхи одержували набагато стриманіший декор (а іноді були повністю позбавлені його) у порівнянні зі старими фасадами. Такі надбудови мали суто утилітарний характер і не враховували архітектурну естетику взагалі. Проте було б неправильним не виокремити певні випадки, коли надбудови не тільки не погіршували архітектуру споруди а навпаки поліпшували її. Очевидно найвдалішою надбудовою 20-х - 30-х років по праву можна вважати надбудову споруди київського відділення Державного банку (тепер вул. Інститутська, 9-а), яку провели у 1934 р. Двоповерхова будівля банку була зведена у 1902-1905 р. (арх. О. Вербицький) у монументальних формах раннього флорентійського відродження. її фасади були оздоблені дорогими будівельними матеріалами і гарно виконаним декором. В ході надбудови двома поверхами було збережено архітектурну стилістику споруди, надбудований фасад було декоровано так само які і його нижню частину. Шпилі, які завершували фасад до надбудови були перенесені на нову висоту; колони, що підтримують ці шпилі, простягнулися на висоту другого і четвертого поверхів, що візуально ще більше поєднувало старий і новий фасади. Важко зрозуміти, чому в ході реконструкції не було змінено стилістику споруди. Очевидно її форми задовольняли естетичні погляди керівництва УСРР Цій надбудові було приділено багато уваги у тогочасній пресі (Соціалістичний Київ 1934, №5-6,). Однією з запорук такої вдалої надбудови стало й те, що її проєкт як і керівництво роботами виконав той самий О. Вербицький.

Такої уваги як споруді Державного банку не надавалося жодній іншій при надбудові верхніх поверхів у Києві у 1920-х - 1930-х р. Решта будівель, які надбудовували у ті часи, були здебільшого звичайними житловими і відомчими. Серед важливих нежитлових об'єктів, які були надбудовані можна назвати споруду колишнього 1-го Київського комерційного училища на вул. Бульварно-Кудрявській, 24 (1897-1900, арх. Г. Шлейфер). У 1920-1923 р. її було надбудовано одним поверхом для потреб Соціально-економічної школи, Трудової школи та Київського вищого кооперативного технікуму (арх. П. Альошин). Внаслідок такої реконструкції було втрачено важливий архітектурний акцент споруди - баню над центральною частиною, а фасади надбудованого поверху різко контрастували зі старими відсутністю належного декору.

Прикладом більш-менш коректної надбудови може служити житловий будинок на вул. Пуш- кінській, 33 (1895-1896 р., інж. М. Чекмарьов). Тут фасад надбудованого поверху було декоровано рустом, подібним до того, який оздоблює старий фасад. Центральна частина фасаду надбудови на три вікна була виділена більшою висотою. Утворений таким чином аттик трохи компенсував втрату оригінального аттика, який увінчував всю композицію будівлі до реконструкції (1934-1935).

Подібним чином було частково відтворено ліплений декор на фасаді двоповерхової надбудови триповерхового будинку по вул. Михайлівській, 24 у 1940-1941 р. Поліпшенню сприйняття надбудованих поверхів зі старим об'ємом як єдиного цілого сприяли і форми заокруглених вікон на п'ятому поверсі, які відповідали таким самим формам на першому.

Частково відтворено декор первісного об'єму і на надбудованому фасаді споруди по Липській, 9 (1872, арх. О. Шіле). Реконструкція 1940 р. проведена з мінімальними втратами для архітектури старого будинку, який надбудовано двома поверхами. На надбудові було збережено форми та рядність вікон, коринфські пілястри і застосовано спрощені форми сандриків.

Прикладами надбудови з більш-менш толерантним ставленням до існуючого декору фасаду є будинки по вул. Льва Толстого, 3; Рейтарська, 9 і 7; Микільсько-Ботанічна, 10; Пушкінська, 25; Велика Васильківська, 49.

Але навіть такі надбудови були рідкістю для Києва 20-х - 30-х років. Здебільшого надбудовані поверхи виглядали як вороже вторгнення в архітектурну композицію і спотворювали вигляд будівель. Саме такою стала надбудова по вул. Великій Житомирській, 32. Триповерхову споруду у монументальних формах віденського модерну з багатим декором (1911-1912, арх. І. Лєдуховський) надбудували одним поверхом у 1930-х р. Мало того, що фасад надбудови був абсолютно позбавлений декору, так ще в результаті реконструкції було втрачено барельєф, замість якого було пробите вікно. Також було знищено хвилястий аттик і пластичні завершення еркера та ризаліту. Прикладом типового нехтування архітектурною композицією вже існуючого фасаду при надбудові у 1930-х р. став і сусідня споруда по вул. Великій Житомирській, 34. Триповерховий колишній прибутковий будинок у формах неоренесансу (1883-1884, арх. О. Хойнацький) було надбудовано одним поверхом. Фасад надбудови різко контрастує з фасадом нижніх поверхів відсутністю декору (якщо не вважати таким міжвіконні лопатки). При цьому новий вінцевий карниз став набагато меншим і невиразним у порівнянні зі збереженим старим, що погіршило загальну архітектурну композицію будівлі. Прикладами подібних малоестетичних надбудов у 1930-х р. є будинки по вул. Симона Петлюри, 6 і 10; Пирогова, 5; Хрещатик, 12 (не зберігся); Велика Васильківська, 38 і 39-б, 81; Велика Житомирська, 18; Володимирська, 42, 78, 82-а і 84; Лютеранська, 24; Івана Мазепи, 12 і 16; Малопідвальна, 6; Музейний провулок, 2-а; Прорізна, 16 (не зберігся) і 21; Рейтарська, 41; Саксаганського, 10, 13/42; Січових Стрільців, 27 і 57; Стрітенська, 11; Льва Толстого, 13, 17 і 17-б; бульвар Тараса Шевченка, 26; Інститутська, 11; Ярославів Вал, 18 тощо.

Часто у 1930-х р. надбудови призводили не тільки до зміни архітектурних композицій фасадів споруд але й до зміни їх типу. Так особняки перетворювалися на багатоквартирні будинки. Прикладом такої надбудови є колишній двоповерховий особняк по вул. Івана Франка, 4. (1897, арх. А.-Ф. Краусс), який надбудували двома поверхами у 1940 р. При цьому було втрачено аттики і вежу. Надбудований фасад повністю позбавлений декору, що різко контрастує з старим об'ємом. Так само було перебудовано колишній двоповерховий особняк архітектора Г. Шлейфера на вул. Інститутській, 13-а, який зодчий звів для себе у 1909-1910 р. Внаслідок надбудови у 1940 р. трьома поверхами будинок втратив більшість декору старого фасаду включаючи, аттик, барельєфні вставки, пілястри тощо. І хоча фасад надбудованих поверхів було прикрашено ліпленими вставками непоганої роботи, все ж це не створило цілісної архітектурної композиції і не компенсувало втрати декору особняка.

Однією з найбільш брутальних надбудов у 1930-х роках стала реконструкція колишнього готелю Михайлівського Золотоверхого монастиря на вул. Трьохсвятительській, 4. Триповерхову споруду у формах псевдоросійського стилю (1907-1908, арх. Є. Єрмаков) було надбудовано двома поверхами. Фасади надбудови не мають жодних архітектурних елементів і є суто утилітарною конструкцією з неякісної крупної цегли.

Інколи фасади надбудованих поверхів оформлювали у цілком іншому архітектурно-стильовому ключі без прив'язки до існуючого декору. Так, триповерховий будинок у формах неоренесансу по вул. Саксаганського, 32 був надбудований двома поверхами з елементами конструктивізму та ар-деко, що кардинально погіршило візуальне сприйняття цілісності архітектури споруди. Подібним чином було надбудовано чотирма поверхами двоповерхову споруду по вул. Інститутській, 19. Внаслідок такої реконструкції було втрачено декоративні вежі та шпилі, а надбудова у дусі конструктивізму з низькоякісної цегли «затиснула» і «поглинула» старий об'єм та його фасади.

Значно погіршував якість надбудов той факт, що з середини 1930-х років в Києві вже не виробляли якісну цеглу, з якої було зведено міську забудову ХІХ - початку ХХ ст. Політичні та економічні трансформації призвели до того, що якість цегли значно погіршилась, вона же не могла використовуватись як обличкувальна і годилась тільки під тинькування. Намагаючись приховати низьку якість радянської цегли, надбудови з її використанням фарбували або тинькували. Питання якості будівельних матеріалів часто порушувалось навіть у пресі 1920-х - 1930-х р (Деміловський Н., 1936, с. 28). Разом з надбудовами почали фарбувати і фасади, зі старої якісної сіро-жовтої цегли. Таким методом архітектори і міська влада сподівались покращити архітектуру міста (Гречина 1933, с. 16). Проте це тільки погіршило вигляд фасадів, які були зведені з унікальної київської сіро-жовтої цегли, яка сама по собі була високоякісним і естетичним оздоблювальним матеріалом. Починаючи з 1930-х р. будинків з відкритим (незафарбованим) муруванням залишалося все менше і тепер їх лише одиниці на весь Київ. Така практика нанесла величезної шкоди історичній забудові Києва. Прикладами таких надбудов є будинки по вул. Богдана Хмельницького, 29/2; Івана Франка, 36, 40 і 42 та багато інших.

Такі реалії з надбудовами призвели до погіршення загального стану міської історичної забудови. Незадовільний рівень проєктування і низька якість виконання будівельних робіт не можливо було приховати, а їх масштаби загрожували спотворити архітектуру Києва. Такий стан речей навіть призвів до появи критики таких надбудов на сторінках офіційної преси і заклику негайно покінчити з подібною практикою (Шейх 1940, с. 24-25).

Прибудова об'ємів. Досить рідкісний у київській практиці приклад реконструкції будівель кінця ХІХ - поч. ХХ ст. у 1920-х - 1930-х роках. Серед споруд, які було реконструйовано таким чином, можна назвати корпус №1 Київського політехнічного інституту і корпус хімічного павільйону (корпус №4) (1931). Ансамбль інституту було зведено у 1898-1901 р. (арх. І. Кітнер) у середньовічній архітектурній стилістиці з використанням мотивів неороманського та неоготичного стилів. Фасади споруд не фарбувалися і не тинькувалися. По суті, ці будівлі одні з небагатьох у Києві, які зберегли своє відкрите мурування з місцевої сіро-жовтої цегли. Прибудови було зроблено досить толерантно до існуючих на той час об'ємів. Таку можливість давало виробництво такої ж цегли, яке ще мале місце на початку 1930-х років. Архітектура добудов має спрощені форми у порівнянні з старими об'ємами, але не контрастує сильно з ними.

Менш вдалою з точки зору архітектурної виразності була добудова до споруди колишнього чоловічого реального училища св. Катерини при лютеранській кірсі по вул. Лютеранській, 20. Двоповерхова будівля була зведена у 1894-1896 р. (арх. А. Геккер) в історичних формах не- оренесансу. Головним композиційним акцентом споруди була її центральна частина у вигляді ризаліту великого виносу. Внаслідок прибудови у 1928-1929 р. ризаліт зник ставши в одну площину з усім фасадом. Треба сказати, що прибудований фасад було оформлено у дусі вже існуючого (арх. В. Обремський).

Так само, завдала шкоди архітектурі й добудова колишньої Лікарні євангелістичної лютеранської громади по вул. Володимира Винниченка, 9. Будівля 1913 р. у дусі неороманського стилю (арх. Кульман і Брадтман) мала виразні форми і нагадувала середньовічний замок з вежами вкритими черепичним дахами. У 1938-1939 р. споруду значно розширили прибудувавши крило, внаслідок чого було втрачено одну з веж з шоломоподібним завершенням.

Комплексні і кардинальні реконструкції. У таких випадках старі споруди повністю змінювали свої форми і оригінальний декор, одночасно одержуючи повністю нове стилістичне опорядження. Ці реконструкції проводили як з важливими містобудівними об'єктами, спорудами державних установ і підприємств, які розташовувалися у центрі міста так і з житловими будівлями. Важливою складовою таких реконструкцій була пропаганда «передової радянської архітектури». Новий «соціалістичний» вигляд реконструйованої будівлі мав наочно демонструвати переваги «нової пролетарської естетики» над «старорежимним міщанством в архітектурі» (Культурне обличчя столиці Радянської України 1936, с. 3-9). Щодо стилістичних підходів під час подібних реконструкцій, варто розрізняти три напрями, які іноді співіснували в один період: конструктивізм, ар-деко і неокласицизм. Для конструктивізму, який тривав у 1920-х - на початку 1930-х р. було характерним надання спорудам у дусі історичної архітектури чи модерна форм «пролетарського мистецтва». Оскільки конструктивізм уособлювався з архітектурним аскетизмом і відсутністю будь-якого пластичного декору фасадів, подібна реконструкція зводилася до майже повного знищення старої архітектури і заміною її голими фасадними стінами. Такі перебудови призвели до втрати багатьох дуже цінних архітектурних комплексів Києва. Серед них комплекс споруд колишнього сухарного заводу на сучасній вул. Миколи Грінченка, 4. Цікавий за архітектурою ансамбль корпусів у дусі середньовічної романсько-готичної архітектури (1880-ті р.) постраждав від вогню у 1920 р. і був відбудований у 1930 р. Під час відбудови всі ознаки історичної архітектури були знищені і будівлі одержали форми радянського промислового будівництва. Подібним чином очевидно хотіли «модернізувати» споруду колишнього казенної палати на Львівській площі, 14. Триповерхова будівля монументальної архітектури у дусі необа- роко (1912, арх. О. Кобелєв) була надбудована і реконструйована у 1929 р. для потреб Шостої друкарні. В результаті перебудови цінна пам'ятка втратила всі основні художні елементи, які слугували архітектурним акцентами споруди - вежі, шпилі, фронтони тощо. Кардинально змінив свою архітектуру у 1929-1930 р. колишній особняк К. Шталь на вул. Шовковичній, 12. Оригінальна за своєю композицією будівля у півтора поверхи з мансардою мала дуже насичений пластичний декор у дусі історизму (1900-1901, арх. Е. Брадтман). В результаті надбудови до трьох поверхів і реконструкції, від багатого і витонченого оздоблення не лишилося і сліду. Його замінила гладенька фасадна поверхня з відкритим муруванням під розшивку. Від старої фасадної композиції лишилися тільки еркер і ризаліт.

Наступним стилістичним підходом був «ар-деко» (його в радянській та українській літературі часто називають перехідним стилем від конструктивізму до неокласицизму). Серед об'єктів цього напряму, який припав на середину 1930-х р., варто назвати Будинок оборони на Хрещатику, 1 (не зберігся). У 1936 р. важливу з містобудівної точки зору будівлю, яка фланкувала перспективу одночасно Хрещатика та сучасної вул. Михайла Грушевського від Європейської площі, було кардинально перебудовано. Будинку у псевдоросійському стилі (1891-1897, арх. М. Казанський) було надано форм у дусі «ар-деко». Замість дрібного декору з сіро-жовтої цегли було влаштовано тиньковані фасади з чітким ритмом членування вікнами. Особливо пафосно було оформлено наріжжя споруди з вежею, яка стала її композиційним акцентом (арх. А. Лінецький). Комплексні реконструкції на Хрещатику (як головній вулиці столиці УРСР) у 1930-х роках були дуже поширені. їм надавалося особливої уваги. Більш-менш була і однорідною архітектурна стилістика реконструйованих будівель. Подібно до Будинку оборони, форми «ар-деко» одержав під час реконструкції у 193б р. Ґранд-готель (не зберігся) по Хрещатику, 22 (арх. А. Лінецький, І. Ільїнський, С. Томашева). У такому ж стилістичному ключі було реконструйовано будівлю колишнього універмагу Людмера на розі вул. Хрещатик і Лютеранської (не зберігся). Якщо перебудови Будинку оборони і Ґранд-готелю істотно змінили стилістику і архітектурну композицію цих споруд, то перебудова універмагу набула форм виключно функціональних. У будівлі були прорізані віконні отвори більшого розміру, що призвело до втрати майже всього декору зі зменшених площин фасадів (1936, арх. Л. Горелік). Широкого розмаху набула реконструкція житлових будинків з використанням мотивів ар-деко після перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва у 1934 р. Вона йшла паралельно з новим будівництвом житла для партійно-урядової номенклатури, яка переселялась до Києва з Харкова. Як відомо, велика кількість таких будинків зводилася у Липках за проєктами архітекторів С. Григор'єва, Й. Каракіса та інших. Реконструйовані споруди теж одержують архітектурно-стилістичні риси характерні для творчості вказаних зодчих. Так, докорінно було змінено архітектуру будинків по вул. Інститутській, 14 та 21. Замість двоповерхових будинків у цегляному стилі та з елементами історизму постали чотириповерхові зі стриманим декором тинькованих «під шубу» фасадів. З двох до чотириповерхового «зріс» і будинок 1872 р. (арх. О. Беретті) по вул. Золотоворітській, 2. Тут так само, фасад у дусі неренесансу поступився місцем «ар-деко» у розповсюджених тоді формах «Лінецького-Григор'єва-Каракіса». Такі ж форми одержали під час реконструкцій будинки по вул. Богдана Хмельницького, 27 та на Вокзальній площі, 3 (привокзальний поштамт, 1935, арх. В. Онащенко). Незважаючи на домінування подібної стилістики під час комплексних реконструкцій у 1930-х р., були випадки використання й інших - досить нетипових для радянської доби - різновидів стилю «ар-деко». Серед таких можна назвати будівлю по вул. Ярославів Вал, 26. Двоповерховий будинок з елементами необароко і цегляного стилю з відкритим муруванням фасаду (1875, арх. П. Федоров) було реконструйовано з надбудовою третього поверху у 1935 р. В результаті від старої архітектурної композиції лишились тільки форм віконних пройм, затинькований фасад оздоблено розшивкою під руст зі стриманим але цікавим декором. Незвичним для Києва 1930-х р. став новий вигляд будинку по вул. Богдана Хмельницького, 5. Двоповерхову споруду з досить ординарним фасадом у дусі пізнього класицизму (1875) було надбудовано третім поверхом і оздоблено суцільним рустом.

В результаті перебудов у середині 1930-х р. деякі споруди одержували перехідні форми від «ар-деко» до неокласицизму, який є третім стилістичним напрямом реконструкції київської забудови кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Таким можна вважати будинок по вул. Великій Васильківській, 23. Видовжений фасад триповерхової будівлі у дусі цегляного стилю (1899, арх. В. Ніколаєв) було надбудовано одним поверхом, потиньковано і оздоблено ліпленими розетками та гірляндами. На жаль, в результаті реконструкції було втрачено центральну фасадну вісь акцентовану шпилем і вежею. Досить невиразні форми одержав будинок по вул. Великій Васильківській, 5 (1881-1882, 1891) в результаті реконструкції у 1935-1938 р. Яскраві форми неоренесансу були замінені на монотонний тинькований фасад.

Серед будівель, які реконструювали у формах неокласицизму треба зазначити у першу чергу будівлю штабу Київського особливого військового округу на Банковій, 11. Фактично це можна назвати новим будівництвом, оскільки величезна споруда (1936-1939, арх. С. Григор'єв) по суті «поглинула будівлю 1877 р. (арх. О. Шіле) та сусідні будівлі. В ході реконструкції були використані існуючі споруди, які були транформовані у єдиний об'єм. Докорінно було змінено стилістику споруди Радіотеатру на Хрещатику, 15 (не зберігся). Еклектичний декор будинку колишнього Клубу дворянського зібрання (1877, арх. О. Шіле) з елементами мавританського стилю та неоренесансу з великою кількістю ліплених та орнаментальних деталей було замінено на досить стриманий фасад у дусі неокласицизму (1936, арх. М. Шехонін). Помітною перебудовою стала і реконструкція Російського драматичного театру (тепер вул. Богдана Хмельницького, 5/15) у 1936-1938 р. за проєктом Е. Кодніра (Коднера). Тоді маловиразні форми колишнього театру Бергоньє (1875-1878, арх. В. Ніколаєв) були замінені пафосними фасадами з масивним пілястрами і антаблементом, які нагадують радянські партійні та урядові будівлі того часу.

Позбавлення споруди окремих деталей та елементів. Дуже розповсюджений метод «реконструкцій» київських будівель, який зводився фактично до видалення тих частин декору та конструкцій, на ремонт, реставрацію чи підтримку яких бракувало коштів. Фактично таким чином під назвою «реконструкція» чи «ремонт» приховувалось відверте нищення декоративного оздоблення фасадів у більшій чи меншій мірі з метою економії в подальшому коштів на їх реставрацію. Внаслідок повної націоналізації прибуткових будинків та особняків на початку 1920-х р., які складали більшість забудови Києва, вже на середину 1930-х їх стан став незадовільним а іноді просто катастрофічним. Сотні споруд мали занедбаний вигляд внаслідок відсутності ремонтних робіт протягом десятків років. Аби не довести міську забудову до повного руйнування, у середині 1930-х р. розпочинаються «ремонтні» роботи найбільш проблемних будинків. Внаслідок таких робіт споруди не надбудовувались і не реконструювались - вони просто позбавлялись елементів (здебільшого декоративних), які або вже частково були зруйновані, або могли зруйнуватись чи пошкодитись у майбутньому. Розмах позбавлення фасадів і споруд декоративних деталей був різним і залежав від їх архітектури і ступеня занедбаності. Паралельно у пресі розкручувалась кампанія, до якої залучали й архітекторів, з критикою «занепадницької та міщанської» архітектури ХІХ - поч. ХХ ст. Часто у таких статтях робилися висновки про необхідність ліквідовувати ті чи інші деталі окремих споруд, як неестетичні (Гіляров 1936, с. 13). Особливо критикувалися різноманітні завершення над вінцевими карнизами (вежі, бані, аттики, фронтони), які часто використовувалися в ретроспективній архітектурі та модерні. Такі деталі були, як правило, головними архітектурним акцентами не тільки окремих споруд але й цілих вулиць. Таким чином у 1934-1935 р. було розібрано наріжну вежу на будинку по вул. Лисенка, 10 (1901, арх. М. Яскевич), яка відігравала роль домінанти у перспективі вул. Богдана Хмельницького з боку Хрещатика. Тоді ж було розібрано наріжну вежу на будинку колишнього готелю «Франсуа» (1890 - поч. ХХ ст.) на розі вул. Володимирської та Богдана Хмельницького. Ці зміни вкрай негативно відобразилися на архітектурі самих будинків і всієї забудови цього району міста. Протягом 1930-х р. розбираються вежі на житлових будинках по Андріївському узвозу, 2-а (разом з еркером); Антоновича, 23; Бульварно-Кудрявській, 1; Басейній, 1/2; Олеся Гончара, 50; Липинського, 4 і 6; Хрещатику, 27 (не зберігся); Богдана Хмельницького, 50 тощо. Подібних втрат зазнали й деякі громадські будівлі, серед яких споруда колишнього Київського відділення Російського технічного товариства на сучасній вул. Олеся Гончара, 55-б. Сферична неоампірна баня на наріжній частині цього будинку була важливим композиційним акцентом в його архітектурі. Так само важливу роль у формуванні архітектурної композиції споруди іподрому на сучасній вул. Михайла Омеляновича-Павленка, 9 грали завершення його двох веж, які теж було розібрано в ході ремонту у 1935 р. З ідеологічно-атеїстичних причин було розібрано бані або їх завершення, які належали церквам при навчальних або громадських закладах (Велика Житомирська, 9; Вознесенський узвіз, 20; Лаврська, 23, Дегтярівська, 19 тощо). Розповсюдженою практикою у 1930-х р. стало розбирання аттиків та фронтонів, які завершували фасади будівель. Так було розібрано завершення на споруді цирку по вул. Архітектора Городецького, 5/7 (не зберігся). З фасадів споруд зникають скульптури атлантів і каріатид а також скульптури, які прикрашали входи до будинків (Терещенківська, 9; Саксаганського, 112-а; Саксаганського, 108/16; Антоновича, 32).

Наймасштабнішим нищенням фасадного декору київської забудови кін. ХІХ - поч. ХХ ст. у 1930-х р., яке включило у себе позбавлення всіх згаданих архітектурних елементів, стала «реконструкція» колишнього будинку Бендерського на Великій Васильківській, 25. Велика п'ятиповерхова споруда, яка займала ключову і домінуючу позицію в ансамблі сучасної пл. Льва

Толстого, мала монументальні форми, виключно багатий пластичний еклектичний декор і три декоративні вежі (1897, арх. В. Городецький). На середину 1930-х р. будівля виглядала занедбаною: майже весь пластичний декор було втрачено. Після проведених «ремонтних робіт» рештки прикрас фасаду а також вежі над вінцевим карнизом були розібрані (замінені примітивної форми аттиками). Від старої композиції фасаду лишилось його вертикальне і горизонтальне членування та колони (в яких коринфські капітелі були замінені на іонічні) з балконами (огородження яких теж було спрощене). Новий вигляд будинку можна охарактеризувати як архітектурна деградація, яка призвела до втрати архітектурної виразності всієї площі Льва Толстого.

Отже, ми проаналізували реконструкцію київської історичної забудови кін. ХІХ - поч. ХХ ст. у 1920-х - 1930-х р. та її вплив на архітектуру міста. Як бачимо, ці процеси були спричинені чинниками політичними, економічними і соціальними. В умовах тоталітарного режиму і відсутності приватної власності на нерухомість, всі перебудови у Києві здійснювались з наказу і відома влади, тому залежали від естетичних уподобань радянської номенклатури. Вони призвели до суттєвих змін в зовнішньому вигляді історичної забудови Києва. Характерною рисою перебудовчих робіт було здебільшого нехтування комуністичною владою цінністю архітектури попередніх періодів, що завдало непоправної шкоди історико-культурному надбанню міста. Поряд з вдалими прикладами реконструкцій історичної забудови мали місце і такі, що можуть викликати дискусії серед істориків, мистецтвознавців та архітекторів відносно доцільності і естетичності. Проте більша частина перебудов у 1920-х - 1930-х р., як бачимо, призвела до погіршення стану збереженості історико-культурної спадщини Києва і заклала основу подальшим нігілістичним тенденціям у будівництві, які на жаль, тривають по сьогодні.

Список джерел та літератури

1. Апчинський, В., 1933, Житлове питання й революція. Соціалістичний Київ. № 5-6.

2. Гіляров, С., 1936, Архітектура Києва передвоєнної доби. Соціалістичний Київ. № 4.

3. Гречина, 1933, Архітектурно-художнє оформлення міста. Соціалістичний Київ. № 5-6. Деміловський, Н., 1936, Архітектура і будівельні матеріали. Соціалістичний Київ. № 6.

4. Звід пам'яток історії та культури України. Київ. 1999, 2004, 2011.

5. История Киева. К. 1985. Т 3. Кн. 1.

6. Київ. Провідник, 1930, Київ.

7. Культурне обличчя столиці радянської України. Соціалістичний Київ. 1936. № 3. Матушевич, А., 1950, Хрещатик. Київ.

8. Соціалістичний Київ, 1934, № 5-6.

9. Шейх, С.Я., 1940, Пора з цим покінчити (з практики надбудов у Києві). Архітектура Радянської України № 7. Широчин, С., 2020, Архитектура межвоенного Киева. Правительственный центр и реконструкция столицы. К. Скай Хорс.

References

1. Apchynskyi, V. 1933, Zhytlove pytannia i revoliutsiia [Housing issue and revolution]. Sotsialistychnyi Kyiv. 5-6. [In Ukrainian].

2. Demilovskyi, N., 1936, Arkhitekura i budivelni materialy [Architecture and building materials]. Sotsialistychnyi Kyiv. [In Ukrainian].

3. Hiliarov S., 1936, Arkhitektura Kyeva peredvoennoi doby [Architecture of Kyiv in the pre-war period]. Sotsialistychnyi Kyiv. 4. [In Ukrainian].

4. Hrechyna, 1933, Arhitekturno-hudozhne oformlennia mista [Architectural and artistic design of the city]. Sotsialistychnyi Kyiv. 5-6. [In Ukrainian].

5. Istoriia Kyeva, 1985, [History of Kyiv ]. Vol. 3. Book 1. [In Ukrainian].

6. Kulturne oblychia stolytsi radianskoi Ukrainy, 1936, [Cultural face of the capital of Soviet Ukraine]. Sotsialistychnyi Kyiv. 3. [In Ukrainian].

7. Kyiv. Providnyk, 1930, [Kyiv. Guidebook]. [In Ukrainian].

8. Matushevych, A., 1950, Khreshchatyk. [In Ukrainian].

9. Sheykh, S., 1940, Pora z tsym pokinchyty (z praktyky nadbudov u Kyevi) [ It's time to end this (from the practice of superstructures in Kiev)]. Arkhitektura Radianskoi Ukrainy. 7. [In Ukrainian].

10. Shyrochyn, S., 2020, Arkhitektura mezhvoennogo Kieva. Pravitelstvennyi tsentr i rekonstruktsiia stolitsy [Architecture of interwar Kiev. Government center and reconstruction of the capital]. [In Russian].

11. Zvid pamiatok istorii ta kultury Ukrainy [Collection of monuments of history and culture of Ukraine]. 1999, 2004, 2011. [In Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru