Митці великого Відродження

Мікеланджело знову перебирається з Флоренції (де він не міг почуватися в безпеці через свою участь у героїчній обороні міста) до Риму і залишається там до кінця життя. У 1533р. Павло ІІІ Фарнезе доручає Мікеланджело розписати вівтарну стіну Сікстинської капели фрескою «Страшний суд». Мікеланджело довго відмовляється від цієї роботи, але під натиском пави Ватикану здається й береться до роботи. Цього разу майстер відмовився від поділу посписуваної поверхні на окремі самостійні частини й заповнив величезну стіну єдиною композицією з безліччю діючих осіб.

Тема «Страшного суду» звучить як гімн людського болю. Персоніфікованим уособленням вищого суду виступає Христос - образ, абсолютно вільний від ознак умовної релігійної ієрархії і сповнений справа. Він зображений у центральній частині фрески, в оточенні Богоматері й святих; Його піднята рука, яка посилає проклін на носіїв гріха, одночасно виявляється динамічним центром композиції. Біля ніг Христа і святих та праведників довкола нього - сонми тіл грішників, між якими снують ангели, «у яких ангельського нічого не залишилося».

Два останні скульптурні творіння Мікеланджело - «Пієта з Палестрини» у Флорентійському соборі й «Пієта Ронданіні». Обидві роботи - яскраві свідчення того, як далеко відійшов Мікеланджело від кола ідей і від художньої мови своїх колишніх творів. У пізніх «Пієта» герої Мікеланджело вже перейшли грань такого роду конфліктів. У їхньому вигляді, у характері їхніх почуттів і вчинків виявилися риси простої людяності. Втративши титанічну міць, вони збагатилися натхненністю, що забарвлює кожен їхній душевний рух, кожен пластичний нюанс. Симптоматично, що перед нами вже не окремі статуї, а скульптурні групи. Мікеланджело втілює у своїх групах тему взаємної людської спільності в різних її аспектах - від нерозривної кревної близькості матері й сина до почуття глибокої духовної солідарності, що поєднує супутників Христа [7: 83].

У «Пієта з Палестрини», яку майстер призначав для власного надгробка (за твердженням Вазарі, скульптор надав Никодимові, що підтримує тіло Христа, свої портретні риси), він поставив перед собою завдання домогтися повної образної й пластичної єдності в групі, що складається вже не з двох, а з чотирьох фігур. Цей твір мав драматичну долю - Мікеланджело в приступі різкого невдоволення своєю роботою розбив групу (вона була згодом відновлена його учнями).

Ще сильніше ці риси виявилися в «Пієта Ронданіні». Тут руки Христа притиснуті до тіла, і між його фігурою й фігурою Мадонни начебто немає зовнішнього зв'язку, але тим сильніше виражений їхній внутрішній зв'язок, причетність і підпорядкування єдиному всюдисущому почуттю. Цією скульптурною групою завершується художній шлях Мікеланджело.

Мікеланджело є одним із найбільших творців в історії світової культури. У його творах у поетичних образах виражені пристрасті й протиріччя, муки і всеосяжна любов. Він любив своє століття таким, яким йому було призначено бути. Його натхнення і людяність, громадянськість і майстерність злилися у високій і нерозривній єдності. Про біль свого серця він розповів усьому людству у своїх віршах [14: 385].

Висновки

Отже, епоха Відродження відіграла досить значну роль у подальшому формуванні як естетичних, так і будь-яких інших напрямків світової культури. Саме в цей час відбуваються революційні зміни в суспільстві, зокрема, зміни в духовному житті кожної людини; саме людина стає в центр уваги всього філософського мислення епохи. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової ініціативної людини, яка почувалася б не часткою, не представником певного соціального стану, а самостійною особистістю, яка репрезинтує сама себе.

Глибинна суть мистецтва Високого Відродження в повернені людської свідомості відчуття богопричетності, божественності. Людина перестає зображуватись як гріховна і трактується як богоподібна. Богоподібність людини також полягає в здатності творити. Таким чином епоха Відродження, здійснивши світоглядний переворот на творення породила величезну плеяду людей творців у найрізноманітніших сферах людської культури.

Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що в цей час естетика виходить з-під патронату теології, стає світським знанням, урізноманітнюються естетичні течії, розширюється коло естетичних проблем. Крім цього естетика покидає лоно філософії і розвивається у теоріях окремих видів мистецтв. Саме в період Високого Відродження мистецтво досєгає найбільшого розквіту. Живопис, архітектура, скульптура починають розвиватися у тісному зв'язку з математикою, анатомією, медициною. Завдання художника оволодіти загальним знанням з усіх існуючих на той час наук, а матиматика і анатомія мали стати його першими вчителями. Можна сказати, що в період Високого Відродження мистецтво і наука розумілись як споріднені, єдині по суті своєї діяльності.

Вища ціль мистецтва - це пізнати не взагалі природу, не онтологічне буття світу, а естетичну цінність світу, природи і людини, їх красу. Мистецтво є наслідування природи, стає панівним в естетиці Високого Відродження. Але на відміну від Античності цей принцип наслідування зливався з принципом творення, зокрема, з принципом творення краси.

В мистецтві значною мірою проявляється багатобарвна чуттєва сторона реального світу. Художники, письменники і скульптори проявляли інтереси виключно до гармонії, витонченості і краси чуттєво сприйманої дійсності.

Вчення про пропорцію, перспективу і анатомічну сторону живого організму ставляться в центр уваги теоретиків і практиків мистецтва епохи Відродження. Основним і вихідним завданням митців Високого Відродження було утвердження краси реального світу як однієї з його істотних, об'єктивних властивостей. Краса стає важливою частиною ідеального суспільства та ідеальної держави. Прекрасне розуміється мислителями і художниками як єдність в багатообразності, гармонійність, співрозмірність, пропорційність.

Такі митці Високого Відродження як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель Санті, Тиціан та інші зробили великий внесок у розвиток мистецтва, показали світові небачену красу через свої витончені творіння і залишили її безсмертною для майбутніх поколінь. Ці майстри назавжди закарбувалися в історії мистецтва. Саме вони дали поштовх для розвитку прекрасного, неймовірного та дивовижного.

Таким чином, в епоху Відродження був вироблений новий підхід до мистецтва, природи і людини. Ідея про безкінечні можливості людини, про її красу, універсальність, досконалість зображувалася у мистецтві за допомогою вражаючої майстерності титанів Високого Відродження.

Список використаних джерел

1. Бабій Л. Т. Діалектика розвитку історичних типів культури. - К.: Вища школа, 2001. - 160 с.

2. Виппер Б. Р., Лиманова Т. Н. История европейского искусствознания. От античности до конца XVIII века. - М., 1963. - 436 с.

3. Волкова Е. В. Эстетика и искусство. - М., 1986. - 64 с.

4. Гадамер Г. Г. Актуальність прекрасного. - М.: Искусство, 1991. - 367 с.

5. Гулига А. В. Эстетика и истории. - М., 1974. - 182 с.

6. Гусєв В. І. Історія західноєвропейської філософії XV-XVIIст. - К., 1994. 256 с.

7. Естетика: Підручник/Л. Т. Левчук, Д. Ю. Кучерюк, В. І. Панченко; За заг. ред. Л. Т. Левчук. - К.: Вища шк., 2000. - 152 с.

8. Эудженно К. Проблемы итальянского Возрождения. - М., 1986, - 164 с.

9. Єфіменко В. В. Культура Середньовіччя. Культура Відродження//Історія світової культури. - К., 1994. - 234 с.

10. Каган М. С. Морфология искусства. - М., 1972. - 217с.

11. Кривцун О. А. Эстетика. - М., 1998. - 430 с.

12. Лекции по истории эстетики: В 4Т.,кн.1. - МГУ, 1973. - 206 с.

13. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1982. - 623 с.

14. Лосєв І. В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. - К., 1995. - 543 с.

15. Любимов Л. Искусство Западной Европы. - М., 1986. - 237 с.

16. Музыкальная эстетика западноевропейского средневековья и Возрождения. - М., 1966. - 132 с.

17. Овсянников М. Ф. История эстетики. Памятки мировой эстетической мысли: Античность, Средние века, Возрождение. - М., 1962. - 682 с.

18. Овсянников М. Ф. История эстетической мысли: В 6Т.,Т.2. Средневековый восток. Европа XV-XVII веков. - М., 1985. - 684 с.

Размещено на Allbest.ru