Полтавські жіночі сорочки кінця ХІХ - початку ХХ ст.: особливості крою та декорування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

полтавська жіноча сорочка вишивка

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЖІНОЧА СОРОЧКА ЯК ЕЛЕМЕНТ ТРАДИЦІЙНОГО УКРАЇНСЬКОГО ОДЯГУ

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРНІ РИСИ КРОЮ ПОЛТАВСЬКИХ ЖІНОЧИХ СОРОЧОК ПОЛТАВЩИНИ кін. ХІХ - поч. ХХ ст.

2.1 Архаїчні види крою жіночих сорочок - тунікоподібна та з суцільнокроєним рукавом

2.2 Сорочки з уставками в жіночому одязі Полтавщини

РОЗДІЛ 3. Особливості декорування жіночих сорочок Полтавщини кін. ХІХ - поч. ХХ ст.

3.1 Варіативність візерунків в вишивках полтавських сорочок

3.2 Техніки та матеріали вишивки в полтавських жіночих сорочках

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблем вітчизняної історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.

У справі оптимізації міжнаціональних відносин, пошуку шляхів задоволення соціально-культурних запитів людей важливого значення набуває вивчення національної культури і побуту народу. Ці дослідження зосереджені переважно у сфері традиційно-побутової культури, яка створювалася протягом століть народом, розвивалася й удосконалювалася. Разом із тим якщо розглядати національну культуру як цілісну систему, слід брати до уваги надбання різних місцевостей України протягом тривалого історичного шляху.

Українська сорочка - культурне явище, що відображає світогляд, художню творчість та історичний розвиток українського народу. Закодована у знаково-символічних графемах міфопоетична картина світу наших предків, відтворена впродовж віків щораз іншими матеріалами та техніками, збереглася до наших днів в орнаментальній системі вишивки традиційної сорочки та в крої.

Дослідження традиційного крою та декорування сорочки актуальне в плані дослідження і вивчення етногенезу та етнокультурних зв'язків українського народу, формування й еволюції його традицій та звичаїв і духовної культури загалом. Водночас, дане дослідження актуальне не тільки з погляду пізнання національного надбання, але й має певне загальнолюдське культурне значення. Полтавська сорочка - це душа культури, свідчення етнічної для даного регіону спадщини.

Об'єктом дослідження - є традиційний український жіночий одяг кінця ХІХ - поч. ХХ ст.

Предметом дослідження є жіночі сорочки Полтавщини (кінця ХІХ - поч. ХХ ст.), а саме особливості крою та декорування.

Мета даної роботи полягає у висвітленні художніх особливостей декорування та виявленні характерних рис крою жіночих сорочок на Полтавщині кінця ХІХ - поч. ХХ ст.

Для досягнення зазначеної мети передбачено наступні завдання:

– розглянути жіночу сорочку, як основний елемент традиційного українського одягу;

– проаналізувати, які характерні риси крою жіночих сорочок були притаманні на Полтавщині в кін. ХІХ - поч. ХХ ст.;

– охарактеризувати особливості декорування жіночих сорочок Полтавщини кін. ХІХ - поч. ХХ ст.;

Хронологічні рамки дослідження визначаються періодом кінця XIX - початку XX століття. Даний період поєднує в собі наявність традиційних рис в побутовій культурі, і водночас, в цей період внаслідок соціально-економічних змін відбувається проникнення в традиційно-побутову культуру нових елементів, пов'язаних з модернізацією суспільного життя.

Географічні межі дослідження визначається територією Полтавської губернії в межах кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що сформовано класифікацію жіночих сорочок на основі характерних рис крою та декорування; з'ясовано, що традиційною ознакою вишивки на сорочках є її топографія; окреслене коло найчастіше вживаних мотивів і елементів орнаментики на сорочках Полтавщини, охарактеризовано їх графемні та стилістичні особливості; визначено специфіку Полтавських сорочок у загальноукраїнському контексті та у порівнянні з іншими областями України.

Практичне значення роботи полягає у тому, що матеріали дослідження можуть бути використані для фахових дисциплін і включені до курсу з історії українського мистецтва, а також у музейній практичній діяльності; стануть у пригоді для формування тематико-експозиційних планів виставок і музейних експозицій.

Теоретичне значення даної роботи полягає у тому, що матеріал даної роботи може використовуватись в дослідженнях з етнографії, краєзнавстві та деяких спеціальних історичних дисциплінах.

Історіографічний огляд На сьогодні історіографічний доробок з даної проблематики можна представити двома основними напрямками.

Так, до першого напрямку належать роботи, в яких вивчається поняття вишивки та елементи декорування сорочки. При цьому дослідники зупиняються і на особливостях саме Полтавських сорочок, або ж вони стають і предметом окремих спеціальних досліджень.

Звернули свою увагу на особливості традиційної вишивки Полтавщини відомі вчені-етнографи Селівачов М.Р. і Сидорович С.Й. Хоча вишивку автори розглядали побіжно, зосереджуючись на конструктивних та художніх особливостях народного вбрання, представлений в їх роботах фактологічний матеріал має важливе значення.

Бажання зафіксувати і зберегти для нащадків багатовікове творче надбання українського народу лягло в основу укладання відомим діячем культури і мистецтва України Титаренком В.П. альбомом зі зразками української народної вишивки. Це видання не містить достатньо наукових коментарів, і його значення посилюється наданням широкого спектру зразків вишивки.

В узагальнюючій фундаментальній праці Прилипко Я.П. з культури та побуту українського народу полтавський матеріал посідає порівняно незначне місце. Проте з позицій тогочасної народознавчої науки вчений зробив дослідження, яке має неабияке методологічне значення щодо загального походження українського традиційного одягу і вишивки на ньому.

В праці «Декоративно-прикладне мистецтво» Антоновича С.А., Захарчук-Чугая Р.В., Станкевича М.Є., вивчення народної орнаментики відбувалося з мистецтвознавчим підходом. Разом з цим в роботі зібрано типові зразки вишивок з різних районів України, що мають неабияке значення для порівняльного аналізу характерних ознак української традиційної вишивки.

Орнаменту, колориту традиційної вишивки Полтавщини та порівняння її з аналогами з інших областей України і сусідніх народів присвячені статті Кисіля Г.О. та Кулика О., дані роботи зосереджені на вивченні своєрідних локальних особливостей народного мистецтва, зокрема вишивки, що характеризується великим нагромадженням фактологічного матеріалу й спробами його наукової інтерпретації.

Суттєвий внесок у вивчення регіональних особливостей української народної вишивки внесли Стельмах Т.Ю., Горинь Г.Й., які у контексті загальної характеристики народного одягу як усієї України, так і окремих її областей, визначає спільні та відмінні риси художньо-стилістичних та технічних особливостей декорування традиційного вбрання.

Важливе значення для дослідження стильової специфіки орнаменту, його композиційного та колористичного вирішення, особливостей технік вишивання, а також ролі вишивки в художньому оформленні одягу й тканин мають фундаментальні мистецтвознавчі праці Р. Захарчук-Чугая.

Значний внесок в розробку проблем української вишивки внесла Т. Кара-Васильєва. Вона в своїх роботах «Полтавська народна вишивка», «Українська сорочка», «Українська вишиванка» змогла прослідкувати розвиток народної вишивки на прикладі полтавського регіону, де найбільш яскраво проявились її художні особливості; проаналізувала музейні збірники, мистецтвознавчі та етнографічні джерела, а також наводяться матеріали, зібрані автором в експедиціях. Вишивка розглядається в комплексі з народним одягом і інтер'єром.

До другого напрямку належать роботи, в яких вивчаються особливості крою сорочок.

У роботі «Історія українського костюма» Т.О. Ніколаєва висвітлює витоки традиційного костюма, його багатовікову історію, тісно пов'язану з процесом розвитку української спільноти. Представлене широке розмаїття народного вбрання відповідно до історико - етнографічних регіонів України, детально розглядаються його численні компоненти та прийоми оздоблення зокрема на Полтавщині.

Обґрунтовану характеристика одягу українців як у містах, так і в селах, починаючи з ХV ст. і закінчуючи ХХ ст. подають Білан М.С. і Стельмащук Г. у своїй роботі «Український стрій». На початку викладу етнографічного матеріалу подано пояснення термінів, що стосується вбрання людини.

Значну увагу проблемам крою у статті «Типи народних сорочок Гетьманських земель лівобережжя» висвітлила Г. Шафранська розмаїття та несхожість сорочок між собою, показала своєрідний консерватизм, майже цілковиту незмінність у крої, притаманній Полтавщині кінця ХІХ - поч. ХХ ст., на основі польових матеріалів та музейних колекцій.

Комплексністю підходу відзначаються праці К. Матейко «Український народний одяг» та дослідження Г. Маслової, в яких розкриваються питання специфіки одягу та генезису окремих його видів.

У роботі «Народний одяг Полтавщини. Полтавська сорочка» Є. Гайова дає загальну характеристику полтавської сорочки - найдавнішого виду ужиткового одягу. Вона докладно зупиняється на особливостях крою сорочки в різних повітах краю. Авторка провела типологізацію композиційних орнаментальних мотивів і сюжетів, дослідила місцеву термінологію і художньо-функціональну роль у системі одягового призначення.

В етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу» Воропай О. значну частину присвятив вивченню українського одягу, зокрема Полтавської області. Автор використав у нарисах як свої записи, зібрані впродовж багатьох років, так і наукову та художню літературу.

У своїй роботі «Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація» Білецька В. охарактеризувала основні типи українського одягу, з чого він складався, основні типи крою сорочок, особливості горловини, які існували на Полтавщині.

Важливу роль у висвітленні питання присвятив Щербій Г.С. у статті «Характеристика деяких особливостей українського народного одягу», вивчаючи український одяг, як важливу складову частину матеріальної культури, яка певною мірою допомогла з'ясувати такі складові питання, як етногенез народу, етнічну історію, культурні зв'язки з іншими східнослов'янськими народами та ін..

Виділив головні риси кожного регіону, зокрема Полтавщини та надав відповіді на цікаві для науковців питання Наулко В.І. «Культура і побут населення України», охарактеризувавши локальні особливості народного одягу.

Джерельною базою дослідження виступають матеріали фонду Національного заповідника «Хортиця», а саме предмети фондової колекції сорочок Полтавщини. Матеріали даної колекції дозволяють розкрити особливості крою та декорування Полтавських сорочок, класифікувати сорочки відповідно побутуванню в даній місцевості. Виявлення основних елементів орнаментації, поширені на Полтавщині.

Методологія та методи дослідження теми ґрунтуються на принципах історизму, об'єктивності, порівняльного аналізу, узагальнення і синтезу однотипних фактів. Для розв'язання поставлених у дослідженні завдань були застосовані методи класифікації та типології, що дозволило систематизувати і узагальнити значний фактичний матеріал; картографічний метод для наочного фіксування усіх елементів сорочки та традиційної вишивки на ній, виявлення ареалів їх побутування на Полтавщині.

Дипломна робота має традиційну структуру і включає в себе вступ, основну частину, яка складається з трьох розділів, висновку і списку літератур і джерел.

РОЗДІЛ 1. ЖІНОЧА СОРОЧКА ЯК ЕЛЕМЕНТ ТРАДИЦІЙНОГО УКРАЇНСЬКОГО ОДЯГУ

полтавський жіночий сорочка вишивка

Сорочка - це одяг з легкої тканини, яка покриває верхню частину тіла і використовується як натільний або верхній одяг. В основі найбільш загальної класифікації сорочок лежить її розподіл залежно від статі людини на чоловічий та жіночий. Кожна з цих груп у свою чергу поділяється залежно від віку людини. Наприклад, жіноча сорочка розподіляється на дівочу, для молодиць та літніх жінок (чоловіча - аналогічно).

Жіноча сорочка належить до найстаршої одежі наших предків. Можна припускати, що за княжих часів на Україні-Русі в теплий період року довга сорочка, підперезана поясом, була єдиним одягом жінок і дівчат. За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий вигляд, як і сучасні жіночі сорочки Київщини та всього Лівобережжя. Матеріалом для всіх жіночих українських сорочок завжди було і є біле лляне чи конопляне полотно домашньої роботи або купована біла бавовняна тканина. Білий колір українських сорочок - це найстарша й найхарактерніша їх особливість. Найбільше та найкраще декорування на сорочках мають дівчата, молодиці вже скромніше вишивають свої сорочки, а старші жінки та бабусі найчастіше задовольняються лише вирізуванням або скромною однокольоровою, здебільшого чорною або синьою, вишивкою на поликах, а пазух та комір (або горловина) є не вишиті. Найбільше праці та мистецького хисту вкладається в полики, бо то є найважливіша частина декору жіночої чи дівочої сорочки.[85; 82]

Сорочка, як натільний одяг була поширена на всій території України, але в різних місцевостях вона мала деякі відмінності. Тобто, різну орнаментацію, крій - все це залежало не тільки від місце розташування, а й традицій, які існували на кожній окремій території. Важливого значення українці приділяли обереговим функціям сорочки. Вона тісно була пов'язана з захистом і водночас відбивала світогляд первісної людини, «допомога» у боротьбі з незрозумілими силами природи, «захист» від злих духів, наврочень і т. ін. Це так звана оберегова (магічна, талісманна) функція, котра, переходячи протягом століть від покоління до покоління, набувала традиційно-побутових рис, втрачаючи своє первинне значення. Не вміючи пояснити явища навколишнього світу, людина часто наділяла окремі елементи свого побуту, в тому числі натільний одяг(сорочку), певними обереговими властивостями. Особливо стійкою ця функція була тому, що сорочка безпосередньо пов'язана з тілом людини, яке нібито є носієм або провідником магічної сили, космічної енергії. Оберегова функція, що простежується в українській сорочці протягом майже всієї її історії, свідчить про дуже давнє її походження, яка збереглася навіть до недавніх часів.[80, 32]

У кінці XIX - на поч. XX ст. для виготовлення традиційної української сорочки використовувалися матеріали домашнього та фабричного виробництва. Сировиною для матеріалів домашнього виробництва у всіх східнослов'янських народів аж до XX ст. були рослинні волокна. Вирішальну роль у виробі сировини, особливо у докапіталістичний період, відігравало природне середовище та пов'язаний з ним характер виробничої діяльності.

В районах з вирощуванням луб'яних культур (конопель та льону) у ткацтві як сировина використовувалися рослинні волокна. Льон вирощувався переважно в районах українського Полісся та в західних областях України, коноплі - на Полтавщині та Чернігівщині, а також майже в кожній селянській сім'ї. [77, 125]

Особливого розповсюдження для виготовлення матеріалів для сорочки набула домашня текстильна техніка - ткацтво. Домашня тканина була основним матеріалом для виготовлення одягу селян на значній території України XIX - початку XX ст. Вона ж була і показником рівня розвитку матеріальної культури населення. Соціально-економічні та побутові умови сприяли збереженню домашнього виробництва тканин. Розвиток ткацтва відбувався паралельно з виробничою діяльністю народу, зумовлювався соціально-економічними факторами, побутовими, господарськими потребами, а також залежав від наявності прядивної сировини. [77, 45]

Широкого розвитку набуло ткацтво і на території України. Домашнє виробництво тканин в Україні у першій половині XIX ст. досягло високого рівня. Розвиток техніки українського ткацтва став можливим завдяки розподілу праці та спеціалізації, а це заклало основу виникнення ремесел, цехів, мануфактур, а потім і фабричного виробництва (друга половина XIX ст.). Такий шлях був прогресивним явищем. Ткацтво було орієнтоване на масову продукцію, яка, однак, не могла повністю задовольнити попиту на тканини. До кінця XIX ст. в економіці держави і бюджеті коленого господарства тканини домашнього виготовлення займали провідне місце.

Домашнє ткацтво задовольняло культурно-побутові потреби селянської сім'ї. Виготовленням тканин для одягу займалися в кожній сім'ї, переважно жінки, у вільний від сільськогосподарських робіт час. Кожне селянське господарство мало власного саморобного верстата та інше необхідне ткацьке знаряддя.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. в Україні питома вага тканин, виготовлених в домашніх умовах, була значною. Тканини виготовляли з однорідної та неоднорідної нитки. Вони були різної товщини, щільності та фактури, кольору і малюнка. Тканини зберігали природний колір сировини або фарбувалися. Процес виготовлення був надзвичайно різноманітним. Від способу ткання залежав характер тканини, її щільність, малюнок. Важлива етнокультурна ознака тканини, її ширина, залежала від можливостей ткацького верстата і впливала на крій одягу.[77, 47]

У самій сировині закладено різні можливості, що використовувалися сільськими майстрами. Від якості волокна, первинної його обробки, засобів скручування у процесі прядіння, добору ткацьких переплетень і від кінцевої обробки готової тканини залежали її товщина, щільність, об'ємність, фактура. З високоякісного льняного, конопляного або вовняного волокна, старанно обробленого, одержували тканини з гладкою блискучою фактурою. Найтонше прядиво використовувалося в XIX ст. для рукавів святкових жіночих сорочок. Льняне і конопляне полотно залежно від призначення (для чоловічих і жіночих сорочок) виготовлялося із різних ґатунків прядива, що відбивалося і в його назвах. Особливо цінувалося і тонке льняне полотно, яке використовувалося заможним населенням переважно для жіночих сорочок.

Полотно могло бути чисто льняним, з льняної пряжі або наполовину з конопляної та бавовняної. Із старанно обробленого високоякісного лляного, чи конопляного полотна отримували тканини з гладкою фактурою. Лляне і конопляне полотно, залежно від призначення, виробляли з різних сортів пряжі, що залишилося в його назвах. Із якісного конопляного волокна, "плоскінь", виробляли тонке "плоскінне" полотно, із матірки, конопляного волокна гіршої якості отримували матірчату тканину. Вичесане із куделі волокно "вал" йшло на виготовлення грубої тканини "з валу".[80, 36]

Найпоширенішим у другій половині XIX ст. на значній території Полтавщини було тонке плоскінне і матірчате полотно і рідко коли із змішаних волокон. Пропорційне поєднання льону і конопель створювало своєрідний колорит, світлі, м'які волокна льону відтіняли сіруваті, грубіші волокна конопель. Вивчаючи поданий матеріал можна прийти до висновку, що в районах Полтавщини побутувала тканина змішаного типу: як з льону, так і з конопель. Важко їх відрізнити, бо люди якісно намагались відбілювати тканину, для доброго вигляду.

У другій половині XIX ст. у народному ткацтві центральних областей України починають застосовувати бавовняне полотно, спочатку привізне, а з кінця 20-х років XX ст. і місцевого виготовлення.

Полтавщина впродовж віків була центром культурного і економічного життя не тільки Середньої Наддніпрянщини, а й всієї України, тому одяг цього краю в середині XIX - на початку XX ст. досягає високого рівня розвитку. Водночас спостерігався менший рівень розвитку, розвинутості у деяких районах Полтавщини, це сприяло посиленню традиційності. Найбільш затримався старий устрій у північній частині: Гадяцький, Лубенський, Лохвицький, Зіньківський, Миргородський повіти. У повітах південної смуги (Кременчуцький, Золотоніський, Кобеляцький) зміни відбувалися швидше.[83, 25]

Миргородщина та Зіньківщина пролягли в центральній північно-східній частині губернії. Миргородський повіт у старих географічних межах об'єднував міста і села нинішніх Миргородського, Шишацького, Великобагачанського районів, що розкинулися понад річками Пслом і Хоролом. Тутешній одяг здавна славився особливою красою і довго (до 30 - 40х років ХХ ст.) затримався в побуті селян. «Сам же Миргород колись називали столицею народного одягу». [84, 22]

Ще в другій половині XIX ст. кожен полтавець забезпечував себе необхідною сировиною: коноплями, льоном, вовною. Завдяки натуральному характеру господарства, все це виробляли вдома, тому в кінці XIX ст. і на початку XX ст. бідні і заможні люди носили одяг власного виробництва.

Поряд із цим поєднання вовни, льону, конопель, бавовни дозволяло набагато розширити асортимент тканин, які не тільки відповідали звичним утилітарним та економічним вимогам, але й створювали нові структури. Використання фабричних ниток у поєднанні з прядивом домашнього виготовлення зробило домоткані матеріали тоншими, еластичнішими, а колористичні рішення - різноманітнішими.

Так зване просте переплетення, типове для лляного і конопляного полотна, виготовляли на ткацьких верстатах з двома підніжками. Залежно від призначення його робили тонке або грубе, рідке або густе. Народним майстрам були відомі близько 20 видів полотна. Найрозповсюдженіше полотно домашнього виробництва було 45-58 см завширшки. Разом з тим на Волині полотно ткали значно ширше, близько 75 см. На Полтавщині було відомо від 5 до 20 видів полотна, яке ткали завширшки 45-50 см, а із змішаних конопляно-бавовняних ниток, ширина полотна сягала до 60-70 см. На пошиття сорочок брали тонкі полотна -- десятку, тринадцяту (від числа пасом). На Чернігівщині, як і в суміжних Воронезькій та Курській губерніях, переважало конопляне полотно 52 см; у південно-західних районах України, часто зі змішаних льоно-конопляних, конопляно-бавовняних ниток, близько 60 см завширшки. Сукно ткали так само, як і полотно, ширина його зумовлювалася можливостями ткацького верстата. [85, 47]

Наприкінці XIX ст. інтенсивний розвиток капіталістичних відносин викликав значні зміни у народному костюмі. Посилюється приплив у село фабричної сировини, тканин, готових виробів. Фабричне виробництво тканин швидко зростає, вони стають дешевшими і доступнішими сільському споживачеві, витісняючи з ужитку матеріали домашнього виготовлення. В село частіше завозяться фабричні тканини вітчизняного виробництва.

Проникнення у село нової сировини та матеріалів у різних районах відбувалося з різним ступенем інтенсивності. Перш за все цей процес був характерний для промислових селищ. Менш активно фабрична сировина та матеріали проникають в ізольовані райони, що лежали осторонь промислових центрів та шляхів сполучення. Тут довше зберігаються тканини домашнього виробництва, що забезпечували потреби сім'ї. Особливо інтенсивна заміна саморобних тканин фабричними відбувається у центрі Київщини, на півдні Чернігівщини, на території Полтавщини та в інших районах, розташованих поблизу промислових центрів та шляхів сполучення. Великі ткацькі верстати були відомі в Києві уже в середині XIX ст.

Наприкінці XIX ст. встановлюється певна рівновага у використанні саморобних і фабричних тканин для одягу. Домашнє ткацтво в тому вигляді, у якому воно склалося у XIX ст., в Україні продовжувало існувати майже до 20-х років XX ст., а у північних та західних областях України значно довше. Більше того, розруха, до якої привела громадянська війна, спричинила до розширення, порівняно із попередніми роками, виготовлення тканин у домашніх умовах.

Фабричні тканини, хоча і зберігали довгий час традиції народного ткацтва, досить суттєво відрізнялися від саморобних як структурно-якісними особливостями: сировиною, способом переплетіння ниток, фактурою, так і художнім оформленням малюнка, колоритом. Купуючи фабричні тканини і поєднуючи їх в одязі із саморобними, народ враховував властивості нових матеріалів, пристосовуючи їх до своїх потреб та естетичних уподобань. Використання фабричних тканин сприяло прискореному розвитку різних форм народного одягу, появі нових його форм, що продовжують кращі традиції народного крою.[88, 99]

Таким чином, сорочка була традиційним і одним із головних в одязі українського народу частин, як в давні часи, так і до нашого часу. У кожному регіоні існувала своя специфіка, свої особливості. Сорочку могли пошити як тканин різної якості і виду, так і крою. В основному в місцях розповсюдження льону - носили лляні сорочки, коноплі - сорочки з коноплі. Вивчаючи та аналізуючи літературу стверджувалося, що на Полтавщині, в основному виготовляли з коноплі, але дане твердження не зовсім вірне. Є припущення, що був як льон так і змішаний тип. Тому спростувати дані версії на жаль не вдалось, бо кожна думка має право на існування, враховуючи перехід селян з одного місця на інше, достаток людей та їх бажання носити сорочку з більш або менш якіснішої тканини.

Існує також ще один момент, головна і дуже важлива вимога до виготовлення сорочки була її білизна. Сорочка повинна була бути білою. Тому люди намагались якомога краще вибілювати коноплю, льон, бо коноплі властива жовтуватість.

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРНІ РИСИ КРОЮ ПОЛТАВСЬКИХ ЖІНОЧИХ СОРОЧОК ПОЛТАВЩИНИ кін. ХІХ - поч. ХХ ст

2.1 Архаїчні види крою жіночих сорочок - тунікоподібна та з суцільнокроєним рукавом

Як уже зазначалося, однією з основоположних ознак одягу є крій. В еволюції крою сорочок найповніше відбився такий важливий народний принцип створення одягу, як раціональність, котра визначалася функціональною значущістю, технічними можливостями, спадкоємністю традицій.

Лінії крою віддавна були і засобом художньої виразності. Ці лінії не прагнули прикрити, а навпаки, підкреслювали, виставляли. Поряд з цим зверталась увага і на спосіб носіння, колорит і оздоблення. Досліджуючи окремі складові частини одягу можна простежити ряд еволюційних змін, що в різних етнографічних районах України викликали видозміни одного і того ж компонента. [88, 100]

Зникнення деяких елементів одягу чи розвиток нових зумовлювалися станом культурного розвитку, доцільністю їх та пристосованістю до нових умов, потребою зміни усього віджилого, застарілого.

Крій сорочки визначається за способом сполучення пілок полотна на плечах. Українські сорочки виготовлялися переважно з трьох, часом з двох і лише подекуди з чотирьох полотнищ -- виходячи з ширини домотканого полотна та варіантів крою, можна виділити основні типи сорочок, що побутували в Україні наприкінці XIX -- на початку XX ст.: тунікоподібна, з уставками, з суцільнокроєним рукавом, на кокетці. Локальна специфіка виявлялася у засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірах та формах плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, які розширювали пройму), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні низу рукава: зібраного в вузький кант (в основному на Полтавщині) та манжетів, у горизонтальному чи вертикальному членуванні стану сорочки. Розміри деталей сорочки, кількість полотнищ стану були тісно пов'язані з шириною саморобного полотна (у середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата.

Жіночі сорочки за особливостями крою поділялися також на додільні (суцільні), а також ті, що складалися з двох частин: верхньої -- станка і нижньої -- підточки. Сорочки з суцільнокроєними рукавами побутували в місцевостях, де носили незшиті форми поясного одягу. Такі сорочки мають аналогії в Білорусії і Прип'ятському Поліссі. [73, 50] Сорочки з двох частин були звичайно з різних тканин: стан, станок, опліччя -- з тонкого, кращої якості полотна, нижня частина (підточка) -- з грубішої тканини. Такі сорочки називали «до підточки».

Шили жіночі сорочки, залежно від ширини полотна, з двох або трьох полотнищ. За способом сполучення полотнищ на плечах можна виділити сорочки з призборюванням біля горловини і кроєні «в перекидку». Сорочки з призборюванням горловини, в свою чергу, діляться на уставкові та безуставкові. Варіантом крою першої групи є сорочки, де рукав і уставки викроюються із суцільного шматка тканини. Рукав пришивається по пітканню під прямим кутом. Друга група сорочок (без уставок), без коміра, має суцільні рукава, пришиті паралельно до станка (по основі), призборені вище кисті руки.

Землеробська спрямованість господарства Полтавщини значною мірою сприяла тривалішому, порівняно зі Слобожанщиною, збереженню тут деяких елементів традиційного вбрання в їхньому, так би мовити, класичному вигляді -- попри досить потужні культурні впливи Росії. Насамперед це стосується сорочок Полтавщини, їхні ознаки в основному дуже поширені. Отож жіночий різновид полтавських сорочок складався з двох пілок -- передньої та задньої, що з'єднувалися на плечах поликами прямокутної форми. У місці з'єднання полика й рукава робилися численні складки -- пухлики. Під рукавами вшивалися квадратні ластки. Рукави викінчувалися чохлами. Станок із пришитими до нього вставками збирався біля горловини на нитку і вшивався до неї. Комір зазвичай був відсутній. Замість коміра робили обшивку -- стежку, переткану візерунком. Широкі рукави орнаментувалися досить рясно. Вишивали сорочки переважно лляними нитками -- білими або підфарбованими. Сорочки кроїлися додільними або до підтички.

На початку XX ст. на Полтавщині поширюються кофти під усики з відрізною талією. Шилися вони переважно з фабричної тканини чорного кольору. Кінці рукавів та піл, лінія відрізу на талії обшивалися тасьмою. Застібка розташовувалася на лівому боці вздовж плечового шва й охоплювала пройму рукава.

Більш пізнього походження сорочки з кокеткою, які з'явилися під впливом міської моди. Кокетка виготовлялась на ширину спинки, до неї пришивались переднє й заднє полотнища.[74, 154]

В кінці XIX ст. почали входити в побут короткі сорочки, дещо відмінні від традиційних -- без коміра, з чотирикутним вирізом горловини, на кокетці. Вони були поширені і в Білорусії, зокрема в районах, суміжних з Україною. Між цими чітко вираженими типами жіночих сорочок є чимало локальних видозмін. На Закарпатті -- це «волошка», в якій станок густо призборюється до багато вишитої кокетки. На Буковині поряд з сорочками, призбореними навколо шиї, в останні десятиріччя носять сорочки «хлоп'янки», які за кроєм мало чим відрізняються від чоловічих сорочок («в перекидку»).[66, 20]

Одним із моментів, що визначали локальні особливості полтавських сорочок, є оформлення горловини без коміра. За формою розрізняються сорочки з круглим або чотирикутним (квадратним) вирізом горловини (каре)

В основному зустрічається горловина круглої форми, пишно призібрана на нитку і так, як рукав, обшита вузькою полотняною смугою або ж в вузький кант. Часто у весільних, святкових сорочках виріз горловини викінчувався зубчиками -- "зубцьована горловина".[75, 164]

Чому саме така тенденція виявилась серед оздоблених сорочок, точно сказати не можна, лише припустити, що запозичене було від інших областей та трохи дороблене, додумано в своєму стилі. Згадуючи той факт, що кожна українська майстриня намагалася привнести щось своє в декоруванні, шитті, то дане припущення ймовірне. Як і вишивка, в крої всі частини повинні були бути взаємопов'язані один з одним. Форма горловини повинна була відповідати подолу, крою рукавів.

Досить цікавим є варіант крою сорочки з квадратним вирізом горловини (каре), яка присутня в фондовій колекції Національного заповідника «Хортиця». Вона унікальна не тільки наявністю специфічного виду горловини, лише у неї відсутня пазушка, на відміну від останніх. На її місці красується рясна вишивка, яка ніби не дає помітити відсутність розрізу, застібки. [73, 140].

На кінцях горловини робили петлі, в які затягували стьожку для зав'язування. Петлі були прорізні або накидні, прошиті в край обшивки.

Традиційним був розріз пазухи приблизно 25 -- 30 см, завжди посередині, який підрублювали рубцем. Його шили "вистігом", що водночас правив за оздобу.

За способом поєднання полотнищ у плечовій частині на Полтавщині в кінці XIX ст. -- на початку XX ст. можна виділити два типи сорочок з прямими плечовими вставками (уставками, поликами), пришитими по основі, і з суцільним рукавом (давніший крій).[77, 24]

Тунікоподібна сорочка, найбільш архаїчний крій у розглядуваний період збереглося небагато матеріалу та згадок про них, що свідчить про відходження такого типу з ужитку. Дані сорочки кроєні з одного центрального, перегнутого поперек полотнища, яке складалося на плечах так, щоб обидві частини були рівними та до якого по боках пришивалися два поздовжньо перегнутих полотнища - рукави. На плечах у неї були відсутні шви, на заломі утворювався виріз для голови. Вона шилася без коміра, з простою обшивкою навколо шиї або широкою горловиною злегка оздобленою вишивкою. Серед тунікоподібного типу виділяються сорочки з бочками і без бочків. Сорочки з бочками шили з одного перегнутого поробку («в перекидку») полотнища, з прямим розрізом пазухи, без стоячого коміру і прямими рукавами. Бочки, що розширювали сорочку, пришивали до основного полотнища. [73, 204] Крій сорочки без бочків зумовлювався можливостями широкого домотканого полотна. Вона так само мала прямий розріз пазухи, комір знову ж таки був відсутній.

Оглядаючи тунікоподібний тип крою експонату в фондовій колекції Національного заповідника «Хортиця» та порівнюючи її з літературними твердженнями щодо даного виду сорочок можемо припустити, що деякі сорочки даного типу таки могли мати бочки, але не без ластки (ще інша назва - клинці) чотирикутної вставки, під пахвою натільного одягу, що вшивалися в рукав для розширення пройми; розміром якої регулювалася об'ємність верхньої частини сорочки. По центру перегнутої частини стану вирізувалась широка горловина, а пазушка - глибокий розріз могла бути наявною або відсутньою. Можливо навіть даний вид був поширений серед бідних селян, які змушені були виткану тканину доброї якості продавати, щоб прожити, тому старі сорочки (в даному випадку тунікоподібні) максимально доношувались, а потім ще й віддавалися дітям. Це припущення підтверджується тим фактом, що в даних сорочках зустрічаються обрізані рукава (не типово для сорочок Полтавщини) Мабуть, поношені майже «не до дир» рукава прийшли в непридатність і їх просто відрізали, обмітивши швом края. Так можливо було носити в щоденність дітям або самим селянам. Якість тканини експонату також вказує на відповідний прошарок населення, який її носив. Грубий, сіро-білий матеріал, знову ж таки, поношеність - все вказує на буденність використання. При тому, що в кінці ХІХ ст. даний тип вже вийшов з обіходу та мало в кого зустрічався взагалі. [50]

Одна з особливостей тунікоподібних (та й інших типів крою) сорочок Полтавщини є відсутність коміру та наявність широкої горловини з мінімальним оздобленням. Райони побутування такої сорочки на Україні, окрім Полтавщини досить широкі -- Київщина, Поділля, Чернігівщина. Закарпаття. Сорочка з бочками мала свої різновиди. На Поділлі цей тип сорочки мав широкі, хоч і не такі, як на Закарпатті, рукава, незібрані внизу (відкриті), високий стоячий комір, деталі такої сорочки зшивали декоративними швами, зі своєрідним їх розташуванням. Крім українців, такий тип сорочок відомий росіянам, білорусам. [73, 128] Можемо припустити, що «мода» на такі сорочки запозичена з іншої області та в кінці ХІХ ст. була популярна лиш у тих, хто був з меншим достатком.

Період носіння жінками сорочок тунікоподібного крою можна виявити, як певний проміжний етап між простим зшиванням та освоєнням техніки крою. А саме: ускладнення форм убрання відбувалося за рахунок зшивання прямокутних шматків тканини і зібрання їх у збори та до поступового додавання кроєних деталей, котрі роблять одяг зручнішим та різноманітнішим, що допомагало створити одяг, відповідний жіночій фігурі.

Сорочки з суцільнокроєним рукавом на території України також вже відживались. Побутували вони у двох варіантах. У першому верхня частина рукава мала форму вставки; рукав пришивався або по основі, або по пітканню. Райони поширення цього типу збігалися з районами побутування сорочок зі вставками, пришитими відповідно по основі або по пітканню.

У другому варіанті рукав призбирувався по всій ширині разом із горловиною та пілками стану і пришивався тільки по основі. Він міг бути вужчим або ширшим -- залежно від того, чи викроювався він з одного шматка полотна, чи до нього додавалося ще півполотнища. Рукав у півтора полотнища завширшки побутував на Полтавщині і був найширшим в усій Україні. Об'ємність верхньої частини сорочки регулювалася і розміром ласток. Чим ширшим робився рукав, тим меншою була ластка. На ластку та додаткову півпілку часто йшло полотно гіршої якості.[37; 39; 41; 53]

Відомі й інші варіанти суцільнокроєного рукава, які суттєво впливали на форму сорочки. Зокрема, у сорочках лемків та бойків ластка підрізалася на самому рукаві та пришивалася разом із ним по основі стану, що робило рукав у плечовій частині менш об'ємним; зверху стан сорочки закладався у дрібні збори, що також зменшувало об'єм. Такий спосіб не визначався практичністю, однак він цікавий як конструктивно-художній прийом.

Порівнюючи інформацію з літератури та з предметами фондів Національного заповідника «Хортиця» можна припустити, що наприклад, в основному побутували сорочки, форма вставки якої мала розмір верхньої частини рукава. До нас дійшли вони в основному до підточки, зшиті з трьох асиметричних полотнищ. Сорочка даного типу крою мала звичайні за шириною і довжиною рукава та ластку, у формі квадрата. [55]

Низ рукава призбираний, обшитий смужкою полотна. Горловина, зібрана в збори або в вузьку обшивку, звична особливість для Полтавської області. Бачимо, що низ та горловина композиційно пов'язані один з одним, продумані. Відсутність манжетів та коміру, ще раз підтверджує факт того, що в архаїчному типі сорочок так і не змогли вони прижитись на Полтавщині.

2.2 Сорочки з уставками в жіночому одязі Полтавщини

Сорочка з плечовими уставками, відома ще давнім слов'янам, генетично продовжувала розвиток тунікоподібного крою. У XIX -- на початку XX ст. цей тип сорочки побутував переважно у жіночому одязі всіх слов'янських народів. Б. Куфтін називає його східно- та південнослов'янським, а Г. Маслова стверджує, що саме цей тип сорочки відрізняє жіночий костюм східних слов'ян від тюркомовних сусідів.[71, 52]

Плечові вставки (на Черкащині та Полтавщині -- уставки, на Центральній Київщині -- плічки, на Поліссі -- полики тощо) являли собою прямокутні (пізніше іноді трапецієподібні) трохи звужена в напрямку горловини шматки полотна, які вшивалися між передньою та задньою пілками по основі або по пітканню стану сорочки. Хоча широко побутували обидва вказаних способи, саме сорочка з уставками, вшитими по основі, здавна визнана дослідниками суто українським типом крою. Вона розширює її плечову частину, що дає можливість зробити призбирування навколо шиї та більш об'ємними горловину і рукава, які також призбирували. Уставки на Полтавщині пришивали по-різному, найпростіше -- "подвійним вистігом" (два рядки стебків), а в селах Гадяцького і Великобагачанського районів ззаду пришивали ламаною лінією, тут вона видніша, ніж спереду, не так ховається в зборах, що від горловини.[74, 198]

Ширина уставки дорівнювала або половині ширини саморобного полотна, або всій його ширині. У першому випадку вставка разом із рукавом вшивалась як по основі, так і по пітканню стану, у другому -- лише по основі.

Під кутом зору етнокультурної специфіки найцікавішим є те, що ареал переважання сорочки, зшитої в три пілки з уставками, пришитими по основі, накладається на територію, на якій жили сіверяни. Уставки, пришиті по пітканню, характерні в основному для сорочок, зшитих у дві пілки (ширина полотна 75 -- 80 см). Уставки, пришиті по основі до зібраних у комірі трьох основних пілок сорочки, з'єднуючи між собою основні пілки, усували з плеча не лише поперечні, а й цупкі поздовжні шви, якими пришивали третю пілку. Рукав до вставки пришивали, не призбируючи, або ж закладали у дрібні збори -- «пухлики».[78, 357]

Матеріали колекції сорочок Полтавщини в фондах Національного заповідника «Хортиця» дають можливість визначити певні особливості даного типу сорочок Полтавщини.

У переважній більшості такі сорочки додільні, іноді до підточки. Це пояснювалося економічними мотивами, як вже раніше згадувалось. Тобто зазвичай верхню частину робили з більш якіснішої тканини, а вже (до підточки) згодом, якщо було потрібно, дошивалось з грубішої, низ. Шиті з трьох асиметричних частин тканини шириною до 50см, рідше - у дві шириною 70см. Основним матеріалом для сорочки служила конопляна або лляна тканина, відповідно достатку. [1; 2; 3; 8]

Вивчення матеріалів фондів Національного заповідника «Хортиця», дає можливість визначити, що для даного типу крою сорочок Полтавщини характерною рисою було те, що рукава сорочок були чи не найширші серед інших областей України. Серед розглянутих 54 експонатів лише 3 відрізняються розмірами, тобто ширина дорівнює довжині, тобто приблизно 35-37 см є як ширина, так і його довжина. Враховуючи місцезнаходження районів: Зіньківський і Гадяцький, які являються фактичними окраїнами Полтавської області та межують з Сумською, Чернігівською областями - можемо визначити, що дані особливості крою рукавів створилися під впливом традицій крою більш північних районів. [10; 13] Люди, схильні до переміщення з однієї області в іншу обмінюючись знаннями, техніками шиття та вишивання, вміннями та знаннями з крою.

Серед сорочок даного крою зустрічаються експонати (лише 3 з 57 експонатів), в яких були вкорочені рукава, близько 25 см довжиною.[1; 3; 10] Спираючись на літературу дану інформацію можна пояснити двома версіями. Перша це знову ж таки економічне або фінансове становище родин, яка не в змозі купити тканину, обновлюючи зношені сорочки, тому в цілях економії - потріпані края, які не мають естетичного вигляду просто відрізались та обмітувались простим швом, підшивались та носились далі.

Друга версія, яка також має право на існування. На початку ХХ ст. з'явилася і стала агресивно впроваджуватися мода на коротке вбрання та сорочки безжалісно і бездумно вкорочувалися. А замість широкої розкішної вишивки до краю рукавів, з'явилася проста підшивка, звичайним швом.

Локальні особливості полтавських сорочок виявилися не тільки за формою уставок та суцільних рукавів, а і за шириною рукавів, розміром і формою ластки (клин, який вшивали під рукав, щоб було вільно піднімати руку). Викроювали рукав з рівного, прямокутного шматка полотна на всю його ширину (45 -- 50 см), а також і в півтори пілки (півпілки доточували знизу), відтак він ставав пишніший і губив ластку. Ластки були різні за розміром, переважно квадратні. Розмір їх залежав від загальної ширини рукава, але вважалося, чим вона менша, тим чепурніша сорочка. Ластку і додаткову півпілку часто викроювали з полотна гіршої якості.[8; 9]

Рукава, характерні саме в Полтавських сорочках в основному пришиті до вставки по основі та частково закладені у дрібні збори «пухлики».

Вставка була завжди наявна, прямокутної форми, але розмір її залежить від розміру рукава та ластки, яка є також важливою деталлю в сорочці.

Саме по дрібним зборам «пухликам» та особливістю викройки горловини можна впізнати Полтавську сорочку. Серед всіх представлених експонатів не було жодної, яка б не мала пухлики та горловину, призбирану та обшиту вузькою смужкою полотна.

Низ рукава, який також вартий розгляду, в основному або зібраний у вузький кант або обшитий вузькою смужкою. Порівнюючи горловину і низ рукава знаходимо взаємозалежність у обробці їх. Якщо низ рукава обшитий вузькою смужкою, то також обшивається і горловина. Якщо ж низ рукава зібраний у вузький кант, то горловина повторюється у тому ж самому виконанні. [13]

Українці багато уваги приділяли не тільки оздобленню глибоко продуманою орнаментикою вишивки у натільному одязі, а й в поєднанні варіантів декорування низу рукавів з горловиною або з подолом. Не даремно кажуть, що іноді важко знайти виворіт і лицьову сторону, нитку обшивки, крою. [60, 45]

Аналіз експонатів колекції дає можливість виділити і виключення: сорочки з манжетами. Низ рукава зібраний у вузький манжет, а горловина залишається пишно зібрана у вузький кант. Вважаю, що саме перехід селян з одного району в район, з однієї області в область зумовило появу «манжетів», не притаманних для Полтавської області. Віяння особливостей Чернігівської та Сумської областей спричинило змішування технік, крою між областями.

Таким чином, можна виділити 3 основні типи крою, які в певний проміжок часу побутували на Полтавщині, це: сорочки тунікоподібні, з суцільно кроєним рукавом та з вставками.

Тунікоподібна сорочка - дуже проста в декоруванні та крої. Тканина груба, біла, але з жовтуватим відтінком. Даний вид відноситься до архаїчного і це дійсно так. Всі особливості говорять про це. Ще можна добавити, що носили їх бідні люди, які не могли собі дозволити щось більше окрім цього.

Сорочка з суцільнокроєними рукавами також відносяться до віджилого типу натільного одягу. Наприкінці ХІХ ст. носило їх небагато, на зміну приходили інші типи. Вона була чимось схожа на тунікоподібну, тільки рукава вже пришивались, по основі або по пітканню і мали форму вставки. Саме у цих сорочках можемо вже спостерігати широкий рукав, яким славиться і по нині Полтавщина. Скажімо починає формуватись і обмальовується саме полтавський вид сорочки.

Сорочка з уставками або поликами - продовжує пошиттям тунікоподібну та з суцільнокроєним рукавом сорочки, але вже в ускладненому варіанті. Мало того, даний тип визнаний суто українським типом крою.

Аналізуючи їх не можна не сказати про існування того, що сорочки могли складатись з однієї або двох частин. Відповідно сорочку з двох частин називали «до підточки», а з однієї «додільною». В основному зустрічались додільні, але це не виключало існування і сорочки до підточки, нижня частина якої була з більш грубішої тканини, ніж верхня.

Особливе місце посідає горловина. Комір в полтавських сорочках був взагалі відсутній, а горловина - призбирувалась і окантовувалась спеціальним швом. Досить цікаво те, що все в сорочці гармонійне і взаємодоповнююче. Тобто, горловина, рукава і подол - оздоблювались однаковим швом і кольорами ниток.

Аналізуючи сорочки в фондах Національного заповідника «Хортиця» та порівнюючи досліджене з літературними фактами можна прийти до висновку, що окреслений в літературних джерелах полтавський тип дійсно такий, як його описують. Серед музейних експонатів - більшість, це сорочки з вставками, широким рукавом, призібраною горловиною і окантованим спеціальним швом. Архаїчні типи, тунікоподібні та з суцільнокроєними рукавами дійсно відживали себе і вже зникали.

Враховуючи факти міграції, переходу селян з одного місця на інше поява в колекції сорочок з манжетами, відсутньою пазушкою, деякими особливими викрійками ластки та вставки не дивна і виправдана. Багато запозичень з Київської, Чернігівської області зустрічається на Полтавщині. Це ще раз доводить те, що кожна українка намагалась винайти або запозичити з іншого краю якісь особливі деталі по декоруванню та крою собі на сорочку.

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ДЕКОРУВАННЯ ЖІНОЧИХ СОРОЧОК ПОЛТАВЩИНИ кін. ХІХ - поч. ХХ ст.

3.1 Варіативність візерунків в вишивках Полтавських сорочок

полтавський жіночий сорочка вишивка

Вишиванки кожного регіону України мають свої особливості виконання вишивки, використання орнаментів, композиції візерунків, поєднання кольорів. Іноді свої неповторні традиції у виготовленні вишитого одягу можна знайти в окремому селищі. Часто стиль вишитої сорочки є своєрідним "паспортом", за яким можна визначити, у якій місцевості народилася ця вишиванка.

Вивчаючи і аналізуючи матеріали по даному питанню, була проведена типологізація композиційних орнаментальних мотивів і сюжетів, досліджена їх місцева термінологія і художньо-функціональна роль у системі одягу. Образний зміст орнаменту усвідомлюється повніше, коли увага до графічно-колірного і фактурного вирішення супроводжується розглядом внутрішнього поетично-ідейного значення народного візерунка. Символіка орнаменту розкривається методами ряду наукових дисциплін: археології, етнографії, інформатики, релігієзнавства, семасіології, фольклористики. Допомагають цьому і народні назви орнаментальних мотивів. Вони показують, що той самий знак осмислюється неоднаково в окремих місцевостях, у різному орнаментальному контексті. [62, 85]

Наукова література часто поділяє орнаменти на геометричні, рослинні, тваринні (дуже рідко) за зовнішньою подібністю елементів до геометричних фігур або відповідних реалій. Тому спробуємо охарактеризувати дані групи орнаментики, притримуючись поділу та враховуючи поширеність груп саме на Полтавщині. Бо в Полтавській області, її районах, а подекуди і в окремих селах є своє коло улюблених орнаментальних мотивів. Чимало з них під іншими назвами побутує і в суміжних та віддалених регіонах, областях. Два десятки таких мотивів нами виділено з-поміж двох тисяч візерунків, кожен з яких має автентичну народну назву та побутує саме в Полтавській області. У дослідженні візерунків на сорочках допомогли повідомлення різних авторів, а також матеріали польових досліджень 1970-80-х рр. Поняттям «мотив» умовно об'єднуються орнаментальні знаки різних рівнів, як власне мотиви, так і семантично нейтральні елементи («квадрати», «кубичок», «кутики») та розвинені композиції, що складаються з кількох знаків («море», «павучки», «хатка» тощо). [68, 31]

Геометричний орнамент -- спосіб просторового вирішення візерунка в одному ряду с рослинним, тваринним (фіто-, зоо-, антропоморфним тощо), що застосовується поряд із способом вільного малюнка при орнаментному відтворенні реалій фізичного світу (в тому числі флори й фауни), графічному втіленні узагальнених уявлень, поетичних образів, абстрактних понять. Домінуючими, початковими для вишивок на одязі орнаментами до XIX ст. вважаються орнаменти геометричні. Про це ще наприкінці XIX ст. писав у своїй статті "Отличительные черты южно-русской народной орнаментики" Хведір Вовк [], але там же він зауважував, що вже на його час рослинні або сильно геометризовані рослинні орнаменти, що є похідними від геометричних, постають характерними рисами орнаменту українських вишивок, доповнюючи також орнаменти рослинної назви [67]. Цей момент дуже важливий, оскільки він наочно показує поступовість переходу від використання у вишивках на одязі орнаментів геометричної групи до орнаментів групи рослинної. Тобто перехід від домінування однієї групи орнаментів до іншої відбувався поступово, разом із змінами в традиціях та етнічній культурі українців.

Геометричний орнамент властивий технікам, пов'язаним з лічбою ниток (вишивка низзю, качалочкою, хрестиком). Проте абсолютна геометрична правильність небажана й практично нездійсненна в декоративному мистецтві, де живість художнього образу виявляється в ледь помітних нерівностях виконання, неповторній фактурі кожного твору. Орнаментика вільного малюнка відповідає за характером виконання техніці гладі у вишивці. Характерною особливістю у крої є співіснування геометричного, рослинного, рослинно-геометричного орнаментів, які зберегли архаїчні, магічні оберегові мотиви хрестів, антропоморфні мотиви зображення "дерева життя", сонця, птахів, 4--6--8кутних "зірок", ромбів. Одна орнаментальна композиція може поєднувати геометричні і довільно вирішені зображення. Зіставлення графеми орнаментального знака з його лексичним позначенням розкриває хід асоціативного мислення майстра, реципієнта, і з'ясовує, які складові даного візерунка є основними, а які -- факультативними. Коли, наприклад, ромб з продовженими і загнутими сторонами називається «баранячі роги», «ключик», «кучері» -- в знакові акцентуються його спіральні елементи, тоді як сам ромб семантично в даному разі пасивний. Коли той же знак називається «купка» чи «хатка» -- семантично нейтральні спіральні гачки. Геометричні орнаментальні мотиви вишивали і технікою настилування різнобарвними нитками. [70, 81]

...