Весільний ритуал Центрального Полісся: традиційна структура та реліктові форми

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА

ЕТНОЛОГІЇ ім. М.Т. РИЛЬСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ВЕСІЛЬНИЙ РИТУАЛ ЦЕНТРАЛЬНОГО ПОЛІССЯ: ТРАДИЦІЙНА СТРУКТУРА ТА РЕЛІКТОВІ ФОРМИ

Виконала:

Несен Ірина Іванівна

Київ - 20041. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. Весільна обрядовість - один із найстійкіших і найскладніших компонентів традиційно-побутової культури, яскравий показник етнічної ідентичності. У ній простежуються пережитки архаїчних уявлень, соціальних та сімейно-шлюбних відносин, що формувалися в різні історичні епохи. Шлюб належить до одноразових обрядів родинного циклу і виступає усвідомленою культурною формою переходу людини з неодруженого стану в одружений внаслідок статевої зрілості. Це цілісний, внутрішньо організований системний організм, що побутує в етнорегіональному аспекті, та має незмінне структурне ядро, приховане за численними динамічними елементами. Вивчення цього складного ритуального комплексу потребує переосмислення наукових напрацювань попередніх поколінь дослідників і застосування нових методик щодо структурування матеріалу.

Студії весільного ритуалу українців середини ХІХ - ХХ ст. підвели сучасну етнологію до кількох важливих висновків: було сформульовано його загальний образ та виявлено інваріант, визнане побутування весільного дійства у чотирьох основних регіональних підтипах - центральному, поліському, карпатському та південному. Однак, досі не зясовані інваріантні схеми згаданих регіональних підтипів. Актуальними залишаються також питання детального субрегіонального та ареального членування кожного із визначених регіонів щодо особливостей весільного дійства. Потребують вивчення і механізми, які забезпечують перехід від одного композиційного варіанту до іншого. Для розвязання цих проблем найефективнішим є детальне територіальне обстеження за спецiально розробленими програмами. Завдяки йому можна простежити динамiку або тяглiсть окремих явищ обрядового дiйства, контактнi (перехiднi) зони, що, зрештою, дасть реальну можливiсть визначити загальну типологiю весiльного ритуалу, пізнати закономірності його формування і функціонування.

Цікавим у цьому відношенні є Полісся - регіон побутування реліктових етнографічних явищ і, водночас, такий, що найбільше постраждав від аварії на Чорнобильській АЕС, а тому потребує особливої уваги. В сучасній словянській етнології поняття “поліська земля” поширюється на територію, що частково обіймає Україну, Білорусь, Польщу та Росію. Українське Полісся розташоване у північній частині нашої держави вище умовної лінії Володимир-Волинський - Луцьк - Рівне - Новоград-Волинський - Житомир - Київ - Ніжин, а далі вздовж р. Сейм до українсько-російського кордону і, в свою чергу, відповідно до висновків етнологів, істориків, археологів, антропологів, діалектологів поділяється на три субрегіони - східний, центральний і західний.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в "Українському етнологічному центрі" Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України як частина програм "Комплексне дослідження Українського Полісся" Державного музею народної архітектури та побуту України і "Комплексне історико-етнографічне дослідження та фіксація матеріальної і духовної культури радіоактивно забруднених зон Полісся" Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є історико-етнографічна характеристика весільного ритуалу Центрального Полісся, виявлення його стійких структурних звязків (інваріанта), а також ареальних варіантів.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення конкретних завдань:

визначити інваріантну основу весільного ритуалу на підставі аналізу всіх його етапних частин. При цьому інваріантними можуть бути визнані лише ті з них, що займають статичну позицію як у загальній обрядовій моделі, так і в межах її складового акту;

з'ясувати питання про побутування в Центральному Поліссі однієї або кількох весільних композицій з виявленням ареалів побутування кожної з них шляхом виділення територіальної локалізації окремих дійств, атрибутів, номінацій учасників тощо;

проаналізувати часові і просторові чинники структури, стійку відповідність найважливіших етапів тим чи іншим просторовим пунктам;

охарактеризувати семіотичні значення таких ритуальних груп, як атрибути, їжа, дійові особи;

на основі отриманих даних визначити загальнорегіональні та локальнорегіональні риси місцевого весільного обряду;

розкрити характер динамічних процесів у весільній структурі впродовж ХХ ст., їх причини та наслідки.

Об'єктом дослідження є весільний ритуал центральної частини Українського Полісся, його етнокультурні особливості.

Предмет дослідження - ритуальна модель, її структурні звязки, динамічне начало, знаковість часу, простору, атрибутивного ряду та персонажів. весільний ритуал полісся

Методи і методологічна основа дослідження. На етапі збирання та систематизації фактичного польового матеріалу провідну роль відігравали методи польової етнографії, які передбачають обов'язковість первинного опису і пов'язані з емпіричними спостереженнями, інтерв'юванням, анкетуванням, фотографуванням, складанням робочих таблиць і карт. Систематизований у такий спосіб матеріал аналізувався в структурному, типологічному та порівняльно-історичному контекстах, із застосуванням синхронних та діахронних паралелей. З метою виявлення ареальних особливостей ритуалу, а також його динамічних перетворень і причин занепаду автор звертався до статистичного методу.

Структурний метод дозволив виявити в системі ритуального комплексу інваріантне ядро та факультативні елементи, а в межах окремого регіону - локальні обрядові варіанти (ансамблі), кожен з яких має ознаки цілісності. З його допомогою також розкрито закономірності переходу від одного варіанта до іншого.

Семіотичний підхід обумовив дослідження глибинних смислових ознак предмета або дії, які формують канву ритуалу. Поєднання згаданих методів допомогло встановити головні коди традиційного світогляду, які окреслювали його існування в міфологічному полі, дало можливість проникнути у закони фольклорного мислення і реконструювати давні канони народного ритуалу. Аналіз знаковості задіяних у весіллі атрибутів та дійових осіб здійснено із застосуванням сучасної дефініційно-поняттєвої методики.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від середини ХІХ ст., коли з'являються перші розгорнуті описи весілля із точно визначених населених пунктів, до кінця ХХ ст. Така періодизація дає можливість порівняти матеріал на кількох хронозрізах, визначивши стійку основу, варіантність та динаміку обрядових явищ.

Територіально дослідження обіймає центральну частину Українського Полісся, локалізовану між Дніпром і Горинню, обмежену на півночі державним кордоном між Україною й Білоруссю, на півдні умовною лінгво-етнологічною лінією Рівне - Новоград-Волинський - Житомир - Київ. З нею повязані важливі моменти у процесі словянського етногенезу.

За висновками археологів обрана нами територія з V ст. була заселена людністю словянського походження. Літописні джерела з ІХ ст. називають місцеве населення "деревлянами", а їх землю "деревською". Остання з часом підпорядковується київським князям. В Литовську добу вона перетворилася на воєводства з повітами та волостями. За територіально-адміністративним устроєм ХІХ ст. більша частина Центрального Полісся входила до складу Новоград-Волинського, Житомирського, Овруцького, Рівненського повітів Волинської та Радомишльського повіту Київської губерній.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першою спробою наукової реконструкції весільного ритуалу Центрального Полісся, здійсненою автором на основі як друкованих й архівних джерел другої половини ХІХ - початку ХХ ст., так і власних польових матеріалів, записаних упродовж 1993-2003 рр. у 200 селах визначеної компактної території. Дослідженню притаманний комплексний підхід щодо аналізу регіональних особливостей шлюбного дійства у контексті загальноукраїнської і загальнополіської традицій.

До наукових здобутків праці належить виявлення інваріанта як основи обрядової моделі, а також її факультативних елементів. Визначено чотири локальні варіанти святкової композиції, характер звязків між ними, способи переходу від одного до іншого, окреслено територію побутування. Значну увагу приділено маловивченій українською етнологією проблемі весільної семіосфери - знаковості часового і просторового аспектів, семантиці головних ритуальних груп (атрибутів та учасників). Дисертація продовжує і розвиває традицію етнорегіональних студій весільного ритуалу українців, започатковану вітчизняними дослідниками П. Чубинським, В. Кравченком, А. Кримським, Г. Пашковою, В. Борисенко, вводить до наукового обігу низку нових обрядових сюжетів та етнографічних фактів, які стають додатковим джерелом у вивченні духовної культури Українського Полісся.

Практичне значення одержаних результатів. Методичні підходи, застосовані автором у дослідженні, можуть бути використані у вивченні особливостей весільного ритуалу інших регіонів. Отримані результати можуть застосовуватись при складанні карт і комплексних атласів з проблем духовної культури, які сприяють глибинному вивченню і типологізації етнографічних, зокрема ритуальних, явищ. Спостереження та висновки, викладені у дисертації, можуть бути корисними в навчальній, науково-дослідній роботі, при написанні узагальнюючих праць з історії української народної культури та української етнології.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження висвітлювались на наукових міжнародних конференціях, а саме: "Українське народознавство в світлі теоретичної спадщини Федора Вовка" (Львів, Інститут народознавства НАНУ, 1997), доповідь: "Хліб у весільних обрядах українців (в контексті праці Хв. Вовка "Шлюбний ритуал та обряди на Україні)"; "Україна на межі тисячоліть" (м. Київ, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського (далі ІМФЕ. - І.Н.), 2001), доповідь: "До питання типології весільного обряду Житомирського Полісся"; "2000-ліття Різдва Христового і народна культура" (м. Львів, Інститут народознавства НАНУ, 2001), доповідь: "Синкретизм дохристиянського та християнського у весільному ритуалі Центрального Полісся"; "Україна на межі тисячоліть" (м. Київ, ІМФЕ, 2002), доповідь: "Міфообрядовий аспект простору у весільному ритуалі Центрального Полісся"; "Сучасні напрями історико-етнологічних досліджень: тенденції і перспективи" (м. Київ, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2003), доповідь: "Кінь у весільних обрядах Центрального Полісся"; "Український етнос в часі і просторі" (м. Київ, ІМФЕ, 2003), доповідь: "Центральне Полісся в контексті етноареалогії (за матеріалами весільної обрядовості)"; "ІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків "Українська історична наука на сучасному етапі розвитку" (м. Камянець-Подільський, 2003 р.), доповідь: "Околична шляхта Центрального Полісся: особливості весільного ритуалу".

Структура дисертації. Дисертація містить вступ, три розділи, висновки і бібліографію, яка нараховує 284 позиції, із них 30 складають архівні джерела, а також додаток у вигляді реєстру обстежених сіл (218 позицій), покажчика скорочень територіально-адміністративних одиниць, 7 ілюстрацій та таблиці територіальної локалізації головних явищ весільного комплексу. Загальний обсяг дисертації 254 с.

1. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" висвітлено основні закономірності функціонування весільного ритуалу як частини світоглядної системи народної культури, визначено ступінь наукової розробки проблеми та актуальність теми. Встановлено хронологічні межі, окреслено об'єкт, предмет, мету і завдання роботи, обгрунтовано її наукову новизну і практичне значення, засвідчено апробацію наукових результатів під час виступів на конференціях.

Наголошується, що терміни "ритуал" і "обряд" є тотожними поняттями. Паралельність їх уживання спостерігається у працях таких вчених, як Ф. Вовк, В. Тернер, А. Байбурін, А. Гура. Наукове обгрунтування даної термінологічної аналогії здійснив В. Топоров, з'ясувавши, що латинськe словo ritualis і слов'янськe obredъ мають спільну мотивацію і пов'язані з поняттями "робити, встановлювати закономірну послідовність".

Розділ 1 "Типологія весільного ритуалу Центрального Полісся" містить три параграфи, перший з яких присвячений аналізу наукової розробки теми. Остання проектує низку напрямів, серед яких історія шлюбного права, типи шлюбу, етапи формування дійства, обрядова структура, ареалогія ритуалу тощо. Розглянуто головні етапи вивчення весільної обрядовості України, насамперед центральної частини Українського Полісся, його поступальний характер від географічно-краєзнавчих есе Я. Ласицького, Г. де Боплана, Г. Калиновського до системно упорядкованих етнографічних матеріалів. У вивченні визначеного субрегіону першочергове значення належить етнографічним матеріалам, упорядкованим П. Чубинським, Д. Зеленіним, В. Кравченком, а також польськими дослідниками Т. Стецьким, А. Брикчинським, С. Рокосовською та деякими іншими. Накопичення значної кількості фактичного матеріалу обумовило появу узагальнюючих праць аналітичного характеру, присвячених українському весіллю, які належать перу Ф. Вовка, О. Потебні, М. Сумцова, О. Малинки, В. Охрімовича, Х. Ящуржинського, Є. Кагарова, К. Копержинського та інших. В сучасній етнології вагомий внесок у вивчення проблеми зробили Н. Здоровега, Г. Пашкова і, особливо, В. Борисенко, в працях якої аналізувались різні аспекти весільного ритуалу. Серед них найважливішими були: студії типології українського весілля, виявлення його інваріанта, виділення чотирьох регіональних обрядових підтипів - центрального, поліського, карпатського та південного, а також функції головних весільних персонажів, особливості печива тощо. Аналізуючи етноареальний аспект весільного ритуалу, дослідниця правомірно наголосила на можливому субрегіональному членуванні виділених нею регіонів та потребі їх подальшого вивчення.

На жаль, методики з виявлення структури ритуалу, зокрема весільного, в Україні на сьогодні не є достатніми, хоча такі вітчизняні етнологи, як В. Борисенко, А. Пономарьов, Н. Лисюк та деякі інші уже робили спроби визначення критеріїв регіональної диференціації шлюбного дійства. Цим питанням впродовж другої половини ХХ ст. займались науковці різних країн - М. Нікольський, М. Пилипенко, К. Цвірка - в Білорусі, К. Чистов, А. Гура, Ю. Сурхаско - в Росії, Р. Іванова - в Болгарії, І. Чепене - в Литві та деякі інші. На сучасному етапі М. Толстим, Л. Абрамяном, К. Байбуріним введено нові категорії в теорію структурного аналізу ритуалу. Серед них такі, як гіперструктура, антиструктура та деякі інші.

Параграф "Регіональний інваріант: складові та послідовність" присвячений з'ясуванню спектру складових весільного дійства, що побутували в Центральному Поліссі. Головна мета аналізу - виявлення стійкої послідовності взаємоповязаних дій, які й утворюють ритуальну основу. Структурування дійства схематично зображено у вигляді послідовності: ритуал (обряд) - ритуальні частини (передшлюбна, шлюбна, післяшлюбна) - етапи (тематичні одиниці, утворені низкою актів) - акти (тріади “дія-слово-предмет”). Для структурування територіального простору субрегіон Центральне Полісся умовно прийнято за регіон і створено наступну таксономічну послідовність: регіон - ареал (територія, що охоплює не менше одного району) - мікроареал (територія менше одного району) - спорадичне (безсистемне) поширення.

Виявлення обрядової структури окреслювалося поступово, моделювалося і синтезувалося із системно вибудуваного базового матеріалу. Дійство аналізувалося насамперед на рівні етапів, виявлялися їх локальні особливості, послідовність та взаємопов'язаність. Усі розглянуті етапи є формоутворюючими одиницями складного організму ритуальної системи. Одні з них належать до інваріантних (базових), інші - до динамічних (змінних, факультативних).

Аналіз першої частини, присвяченої здійсненню домовленностей про майбутній шлюб, виявляє її загальнопоширену розвиненість. Стабільними складовими цієї частини весілля є попереднє розпитування, сватання, відвідини господарства молодого, закріплення згоди святковою гостиною. Перші два етапи позначені сталими назвами - "попити" і "ходіння у свати", останні два мають значну термінологічну варіантність.

Преамбулою шлюбної частини є вечірні зібрання роду та неодруженої молоді напередодні основного дійства. Внаслідок аналізу виявлено, що усі вони є змінними (необовязковими) у ритуальному дійстві. Сама шлюбна частина поділяється на вінчання та народний обряд. Вінчання, зважаючи на рухливу позицію у канві весільного дійства, також потрапляє до динамічних елементів. Народний обряд, що послідовно розгортається у хатах молодого, молодої і знову молодого, підпорядкований кільком основним сюжетам: зєднання родових свічок на порозі, спільний посад молодих, двохактна зміна зачіски нареченої, трапеза тощо. Моделювання інваріанта у визначених етапах виявляє динаміку у співвідношенні таких двох етапів, як "завивання" молодої та розподіл короваю. Проведений аналіз змісту посаду, як системно сталої дії дозволяє простежити його органічну єдність зі зміною зачіски (“завиванням”), а не з трапезою. Цей факт відносить коровай молодої до змінних складових. Загальнопоширений в Україні етап "комори" у регіоні відбувався як на території молодої, так і молодого. Тому його знаходження в інваріанті не може бути повязане із місцем проведення.

Завершальна частина весілля, здійснювана за законами інверсії, у структурному відношенні відзначається наскрізною послідовністю антиповедінкових карнавальних забав з еротичними піснями та іграми у формі почергового відвідання хат учасників весілля ("перезва"), вшановування ("одруження") батьків та гостювання у батьків молодої ("пироги", "гості").

Очевидною перевагою польового матеріалу, зібраного на компактній території, є точне виявлення не лише місцевих закономірностей у розгортанні уже відомих українській етнології весільних етапів, а й пошук нових, до цього часу не описаних. Такими є локальнопоширені сюжети: топкання віника, гоніння вільця, гоніння свахи, заїжджання до хати конем та деякі інші. Вони уточнюють наші знання про місцевий весільний ритуал, вводять до наукового обігу нові артефакти, які можуть стати додатковим джерелом для розуміння витоків народної світоглядної традиції.

Системний аналіз дозволив розкрити струнку послідовність взаємоповязаних обрядових етапів. У підсумковій частині параграфа вона зображена схематично із виділенням рухливих (змінних) і статичних (обов'язкових) етапів. Останні складають інваріант весільного дійства у такій структурній послідовності: попити - в свати - змовини - приїзд свах (очікування перед входом) - зєднання свічок (на порозі) - посад - завивання - комора - розподіл короваю молодого - перезва - одруження батьків - пироги. Сюди потрапляють практично всі етапи санкціонуючого характеру. Така стабільність розкриває народне розуміння шлюбу. Весільне дійство в цьому сенсі постає у вигляді сигнальної системи давнього суспільства, збереженої до наших днів сільською культурною традицією.

Особливістю весільної структури Центрального Полісся є, насамперед, стійке побутування так званого свічкового обряду, здійснюваного за сталою схемою на порозі хати молодої. Згаданий обряд охоплює значну територію у межиріччі Дніпра на сході та Горині на заході. На півночі він практично не виходить за українську територію і уже на межі Чорнобильського району змінює характер свого розгортання (здійснюється не на порозі, а у хаті біля печі, при зачинених дверях). В історичному минулому даний кордон приблизно відповідав природній смузі боліт, що відокремлювала племена деревлян і дреговичів, а у добу раннього феодалізму розмежовувала овруцьку та мозирську території. У південному напрямку територія поширення "свічкового обряду" замалим не сягає визначеної українською етнологією умовної лінії Рівне - Новоград-Волинський - Житомир - Київ. В сенсі вивчення весільної обрядовості регіону ця лінія, на думку автора, може бути доповнена іще одним ключовим пунктом - м. Радомишль, Житомирської обл.

Виділення весільної моделі регіону базується і на двохактній зміні головного убору молодої з дівочого на жіночий, а також на характері загальної обрядової композиції, побудованій на чіткій відокремленості трьох основних частин - за місцевими уявленнями, шлюбна частина завершується розподілом короваю у молодого у перший або другий день. Натомість у західній частині Українського Полісся післяшлюбна частина (“перезов”) практично злита зі шлюбною і саме в ній відбувається розподіл короваю як завершальний акт. На сході ж регіону (Чернігівщина) зміна головного убору нареченої відбувається одноактно у хаті молодого.

Останній параграф першого розділу ''Ареальні варіанти'' присвячений виявленню на теренах Центрального Полісся низки ареалів, де святкова реалія зі сталим структурним ядром має варіативні форми розгортання композиції, що створює враження поступового перетікання обрядового дійства із одного ансамблю в інший. Згадані ареали локалізуються відповідно у північно-східній, північній, південній та північно-західній частинах регіону. Їх ареальну специфіку формують способи розгортання весільного дійства, порядок виготовлення, матеріал, кількість та зовнішній вигляд головних атрибутів, окремі учасники весільної процесії та їх функції.Північно-західний ареал поширюється на територію межиріччя середньої Уборті й Горині, північно-східний займає Київське Полісся, на півдні обмежений руслом Тетерева, а на заході - м. Народичами. Північний та південний ареали розмежовані умовною лінією: Костопіль - Березне - Ємільчине - Мокляки - Володар-Волинський - Малин - Бородянка - Вишгород. Критеріями для визначення ареальної особливості є, насамперед, традиції розгортання головних моментів весільного дійства. Так, тричленна весільна композиція в Центральному Поліссі має кілька прочитань. Загальнорозвинена у регіоні передшлюбна частина на півночі має чітку відокремленість складових, тоді як на півдні, а часом і на північному сході етап сватання і святкування шлюбної угоди фактично злиті. На північному заході таке святкування побутує у формах малої (без музик) та великої (з музиками) гостин. Обрядодії з хлібом, як провідний мотив цієї частини, також позначені окремими відмінностями на осі "схід-захід". Якщо на заході регіону хліб під час сватання лише міняють, так і не розрізаючи до завершення весілля, то на сході - його ділять обовязково, принаймні під час "змовин". За повір`ями, споживання сватового хліба неодруженою молоддю має сприяти швидшому вибору пари у найближчому майбутньому. У північному та південному ареалах ці дві тенденції виявляються у розпорошеному вигляді.

До варіативних елементів слід віднести й знакове виявлення згоди висватаною дівчиною. У більшій частині регіону позитивною відповіддю вважалось прийняття нею чарки з рук молодого, супроводжуване фразою: "На здоровя". У південній частині таким знаком часом було виймання нею зубами корку із пляшки, принесеної сватами. Локально фіксується згода у вигляді прийняття пари нових постолів від молодого (с. Гуничі, Овруцький р-н, Житомирська обл.). Найчастіше відмовою сватам було повернення їхнього хліба або мовчання молодої під час звертання до неї. На північному заході негативним знаком вважалося сидіння дівчини на лаві, а на півдні - "давання гарбуза", поширене скрізь в Україні.

Аналізуючи характер передшлюбних зібрань, також спостерігаємо їх ареальнодиференційовані особливості. У всій північній частині Центрального Полісся побутувала традиція носіння пирогів від молодого до молодої. На півдні найчастіше відбувалося частування при випеченому короваї. На північному заході його в цей момент оздоблювали. На північному сході дарували чоботи або пришивали квітку до одягу молодому. Тут же цілком виокремленим етапом були заручини. Щодо відомого в етнологічних працях дівич-вечора зазначимо, що згадана назва в окресленому регіоні практично ніде не зустрічається і видається дещо штучною. Критерієм реального побутування у місцевій сільській традиції акту з такою назвою можуть бути визнані відповідні пісенні тексти. Останні фіксуються лише в басейні Ірпеня. На північному сході збереглися місцеві звичаї, за якими хлопець свататиме дівку після дарування йому сорочки і гуляння у ній. На північному заході основний асортимент хатніх тканин та одягу, задіяних в ритуалі, виготовлявся після остаточної згоди між сватами. Тут навіть існував спеціальний етап із назвою "мєра", під час якого робились вимірювання розмірів молодого, його батьків, їхніх хатніх меблів. До сватання ж в ареалі існувала лише традиція вишивання манішок для сорочок майбутньому обранцю.

Шлюбна частина ритуалу також містить чимало ареально регламентованих прочитань. Ключовим моментом таких особливостей є поняття початку весілля, який найчастіше повязувався тут із виготовленням основних атрибутів. Якщо на півночі та північному заході його знаменувало виготовлення короваю, то на Київському Поліссі - весільного деревця, а на півдні регіону - день вінчання, що відповідає і загальноукраїнській традиції. Показовим був і часовий фактор, про що йтиметься далі.

Визначальним моментом етноареальної традиції є й виготовлення весільного печива. Центральне Полісся належить до зони поширення коровайного обряду. Водночас з півночі на південь ми спостерігаємо збільшення асортименту інших виробів з тіста. Якщо на півночі це лише коровай і пиріг для дружок або присутніх родичів, то на півдні зявляються різні порційні вироби - шишки, пиріжки, пташки, а також спеціально виготовлене для молодих парне печиво. Воно побутує тут лише на південь від умовної лінії: Бичаль (Костопільський р., Рівненська обл.) - Томашгород (Рокитнівський р., Рівненська обл.) - Жовтневе (Олевський р., Житомирська обл.) - Щорсівка (Коростенський р., Житомирська обл.) - Прибірськ (Іванківський р., Київська обл.) і в цьому ж напрямку поширюється на значну територію України. Лише на сході регіону існує спеціальна назва пирогів для хрещених батьків - "верчі", відома також в окремих місцевостях Центральної України. По лінії “схід-захід” простежується зміна кількості та форми короваю.

Помітне місце в ареальній традиції належить варіативності способів виготовлення та побутування весільного деревця. Існування його у Центральному Поліссі виявляє цілу низку суттєвих особливостей. Слід розрізняти лексичну та етнографічну різноманітність. Лексичні особливості деревця свого часу були предметом спеціальної уваги, тоді як його етнографічна локалізація практично не систематизована. Автору вдалося виявити низку варіативних ознак цього атрибута. Так, у північному ареалі суцільно побутує одне деревце, яке виготовляється у молодої. На північному сході воно виготовляється у молодого (лівий берег Вужа), або окремо для молодого і молодої (межиріччя Вужа і Тетерева). На північному заході регіону деревце і коровай трансформовані в єдиний символ, а на півдні спостерігається спорадичне чергування побутування деревця, виготовленого в післяшлюбній частині на знак цноти молодої, або його відповідника - барвінкового вінка на короваї з аналогічною деревцю назвою. На території північніше лінії Олевськ - Овруч - Народичі - Поліське існує традиція на початковому етапі розгортання весільного дійства підвішувати деревце до стелі униз кроною, що дає змогу виявити його додаткову семантику. В басейні Ірпеня воно відсутнє на весіллі сироти.

Системоутворюючим ядром весільного дійства Центрального Полісся слід вважати північний ареал. Усі інші є його периферійними (перехідними) частинами, які одночасно зазнають впливу двох ядерних ареалів - регіонального та сусіднього, а отже, зберігають найбільшу кількість модифікацій різних весільних сюжетів. Чим далі просуваємося на південь, захід або схід від ядерного ареалу, тим варіативнішою стає композиція, в ній зявляється все більше нових елементів, які нарешті змінюють дану структуру композиції й створюють її новий варіант.

Розділ 2 ''Часово-просторова семіосфера'' присвячений аналізу двох найважливіших факторів весільної системи - часу і простору. Питання дня, пори року завжди важливі для здійснення весілля. Час і простір в народній традиції виявляють властивості циклічності (повторюваності) й замкненості, що відповідає загальній традиції архаїчного світогляду. Знаковим втіленням обох категорій у весіллі є коло. Циклічність не лише пронизує хід дійства, а й повязує його з певними часовими параметрами, зокрема з днями тижня або місячними фазами. Водночас, не можна стверджувати, що циклічність позбавляє час точок відліку і що останні притаманні лише уявленням про лінійний час. Такими точками в народному ритуалі найчастіше є середина дня і ночі, узгоджені з рухом Сонця. Час у весіллі емоційно забарвлений і має назву доброго. Попити, як початок ритуалу, відбувалися серед тижня у так звані легкі дні мясоїду. При цьому намагались уникати місячної фази “молодика”, яка, за місцевими уявленнями, позбавлена властивостей космічної енергії, а отже, повноти і повязаних із нею багатства та здоровя. Для сватання найчастіше обирали вечірню пору в суботу ("проти неділі"). Не менш важливим часовим рубежем мислився і момент виготовлення короваю. Саме він є визначальним в ареальній традиції. На півдні та сході регіону традиція регламентувала випікання короваю напередодні весілля. На півночі його виготовлення було, власне, початком шлюбної частини і відбувалося у неділю. Ця особливість згадується у весільних описах окремих поліських сіл упродовж кінця ХІХ-початку ХХ ст., але тоді в етнографічній науці не виникало питання про тяглість і типовість цієї традиції як регіональної. На лівому березі р. Уборті випікати коровай годилося лише з полудня у неділю. Спорадично виявлена традиція виготовлення короваю у жіночі дні дівчині й у чоловічі - хлопцю. Для визначення вузлових моментів шлюбу важливим було поняття полудня, а також вимога неперервності дійства, з якою ми стикаємось на півночі регіону від Дніпра до Уборті. Його, за місцевими уявленнями, не можна зупиняти навіть на ніч, аж до розподілу короваю у молодого. У південній частині регіону з певними варіаціями побутувала весільна традиція тижневого циклу. Обовязковими для святкування вважались перші три дні, після чого дійство могло бути перерване аж до неділі, коли ішли на пироги (гості). В окремих випадках маємо згадки про гуляння у середу і четвер. Але в усіх випадках спостерігаємо перервність дійства у пятницю та суботу, що засвідчує і пісенний фольклор.

Важливим для розуміння циклічності часу у весільному ритуалі є питання його сезонності. Науковці вже давно дійшли висновку, що календарна та весільна обрядовість повязані генетично, історично, типологічно. О. Потебня, М. Костомаров, М. Сумцов та деякі інші твердили, що час виявляє ключові календарні точки здійснення шлюбу. Ця тема простежується у пісенних текстах календарних свят, повязаних із періодами зимового та літнього сонцестояння, а отже, з різдвяно-новорічним та купальським циклами. Зима та літо згадуються і в регіональних весільних піснях.

У реальному житті поняття ритуального часу розгорталось у системі часу історичного. Це викликало певні динамічні інноваційні зміни окремих елементів ритуальної структури, проникнення в пісенні тексти конкретних географічних назв, грошових одиниць, етнонімів, обумовлювало зміни у весільному одязі, матеріалах для виготовлення атрибутів тощо.

Виявлення семантичного змісту розглянутих у попередньому розділі етапів можливе, насамперед, у контексті їх просторового розгортання. Розвиваючись в межах окремих локусів хати, двору, вулиці, села, ритуал набував додаткового семіотичного статусу, обумовленого загальною світоглядною моделлю, в якій простір мав свої закони існування та розвитку. Ритуал визначав сакральні межі, які членували простір на частини, і перехід від однієї до іншої був можливий лише після виконання певних обрядових актів. Ці межі були як уявними, так і цілком матеріальними. До них у поселеннях належали насамперед роздоріжжя. На садибі обрядово позначеними були ворота, кути огорожі, територія перед порогом. Зарахування останнього до обєктів відкритого простору грунтується на здійсненні тут, як і в інших місцях, що перебувають за межами житла, обрядів проміжних, а не остаточних. Виконуваний парою свах обряд злучення родових свічок виявляє низку цікавих реліктових явищ, повязаних з ушануванням порогу і його гіпотетичного охоронця (предка, домовика). Усі існуючі в регіоні вірування, повязані з межами, підтверджують попередні висновки науковців про те, що тут відбувались контакти того і цього світів. Простір в народній весільній традиції завжди має центр і периферію, буває відкритим і замкненим. Відкритий простір є небезпечним, сповненим випробувань. Тому виїзд у дорогу усвідомлюється як похід, її у піснях називають "великою". Для позначення її початку, середини та кінця у народній ритуальній традиції існувала низка маркерів, найчастіше аграрного походження. Так, зерно тут наділене функцією апотропея і є субстанцією початку. В опозиції до нього на осі символів виступає солома, спалювання якої сигналізує про кінець певної ритуальної частини.

Не менш важливим у весільному ритуалі є простір внутрішній (хатній). У ньому двері з одвірками, піч, покуть, лави, вікна, сволок константно функціонували під час відправи певних обрядодій і були повязані з міфологічним світоглядом. Виявлені зразки весільних пісень засвідчують, що в момент здійснення шлюбу житло, за народними уявленнями, відвідують божества, які наділяють молодих долею і щастям. У обрядодіях, спрямованих насамперед на піч та покуть, досить виразно простежуються уявлення про священні місця хати. Всаджування короваю в піч зрідка супроводжувалось актом топтання дітьми палаючого віника. Відомо, що останній наділений ознаками дерева, загалом рослини, і в обрядовості завжди мислився предметом магічним, у давніх культурах повязаним із жіночим началом. Натомість вогонь завжди уособлював чоловіче божество як нижнього, так і верхнього світів. У цьому контексті спалювання віника на долівці перед піччю, на нашу думку, уособлює злиття чоловічого й жіночого єства і водночас принесення жертви біля символічного хатнього жертовника. В дисертації вперше описаний своєрідний обряд годування короваєм під час розподілу останнього та обдаровування полотном хатнього світильника у вигляді деревяної стаціонарно закріпленої у стіні під образами лопатки зі свічкою із назвою горбатий дід (с. Копище, Олевський р., Житомирська обл.).

Аналіз весільних дій у безпосередній єдності з певними частинами житла або вулиці дає можливість виявити їх міфообрядовий контекст. Синкретизм загальної символіки головних частин відкритого й замкненого простору та канонів здійснення шлюбного дійства робить очевидною присутність у весіллі Центрального Полісся теми вшанування померлих родичів, яка простежується в актах їх запрошення, годування та проводів.

Сакральний простір, як і час, також не є лінійним. Адже, реалізуючись, дійство рухається через певні просторові точки-вузли за схемою, лінія руху якої не буває прямою, а насичена зворотами і у завершальній фазі повертається до відправного пункту (в нашому випадку - до хати молодого). Рух по колу тут визнається ритуально ідеальним. Він виявляється скрізь, від ходіння навколо таких невеликих обрядово позначених предметів, як діжа, стіл, до обходу села під час перезви. Можна припустити, що першоджерелом народної традиції обрядового колообігу були давні геоцентричні уявлення, які, на думку провідних науковців-археологів, сформувалась в епоху бронзи і чітко простежувались у символіці народного мистецтва до ХІХ ст. (Б. Рибаков).

Отже, весільна обрядовість обстеженої території зберегла систему просторового розгортання дійства шляхом поступального здійснення етапних заходів, повязаних із ритуально визначеними місцями житлового простору, що володіли сакральними функціями. Таким чином, ми маємо справу з обрядовими актами, які можна вважати етнографічним субстратом давно втраченої міфологічної топіки.

Розділ 3 "Семіотика ритуальних груп" містить три параграфи: "Весільне печиво як культурний символ", "Традиційна атрибутика: проблеми класифікації" та "Ієрархія чинів: склад, рольовий контекст". Перший з них присвячений проблемам знакової функції весільного печива, насамперед короваю. Місцеві регламентуючі уявлення про обрядодії, повязані з формуванням короваю, дають підстави говорити про їх системний характер та відображення певної світоглядної моделі. На жаль висунута свого часу окремими науковцями (Ф. Вовк, М. Сумцов) теорія семантичної повязаності терміна "коровай" з коровою упродовж наступних десятиліть не отримала достатнього наукового підтвердження. Натомість у сучасній етнології зявились нові гіпотези щодо семіотичного значення цього весільного виробу. Високий (гільчастий) та круглий коровайні типи, що донині побутують у Центральному Поліссі, виявляють тридільну структуру, елементи якої мають семантику, тотожну рівням світу - нижньому, середньому та верхньому. Одна з моделей цієї структури - "світове дерево" досить чітко проглядає не лише у гільчастому короваї, що зовнішнім виглядом нагадує рослину, а й у круглому, відомому не лише на Поліссі, а також і у більшій частині України. Такий коровай у регіоні має три шари тіста (з обовязковим виокремленням нижнього - дна), до нього кладуться мідні гроші та цілі яйця. Аналізуючи символічну відповідність згаданих інгредієнтів світотворчим елементам, не можна не помітити, що коровай постає перед нами узагальненою моделлю світобудови і його, як і весільне дерево, правомірно віднести до космологічних символів традиційної культури. Польові матеріали, зібрані в регіоні, стали додатковим джерелом і для підтвердження карпогонічної семантики короваю. Такі висновки базуються, зокрема, на місцевих переконаннях, згідно з якими молоді не їдять короваю упродовж весілля. Водночас це табуювання поширюється на всю неодружену молодь. В таких поглядах, гіпотетично, приховані рудименти давніх уявлень про можливість запліднення від весільної їжі, що поглиблює наші знання про коровай як предмет реалізації шлюбної санкції.

Другий параграф присвячений класифікації атрибутивного ряду. Це дає можливість виявлення у ньому тематичних рівнів, найвищим серед яких є санкційно-правовий. Переважна більшість атрибутів не мають спеціальної, визначеної ритуалом назви і зберігають свої побутові номінації. Очевидно, тут виявляється недиференційованість їх сакрального і профанного змісту, що свідчить про архаїчність загальної весільної традиції, частиною якої вони є. До найважливіших атрибутів шлюбно-правової санкції у регіоні належать свічка, деревце, кожух. У обрядодіях та пісенних текстах, повязаних із виготовленням свічки, простежуються мотиви вшанування бджіл та воску, а також втілення у ній, як і в короваї, майбутнього щастя і добробуту молодих. Загальнопоширена у регіоні система прикрашання цього предмета листками барвінку та червоними нитками шляхом спірально-висхідного обведення, на думку автора, містить елементи приворотної магії, які виявляються у рухах взаємообвивання рослин/предметів, що символізують чоловіче й жіноче начала. Дерево - один із універсальних символів світу. Память про шлюби, здійснювані біля дерева, зберігають легенди багатьох народів. Санкціонуюча роль весільного деревця виявляється і в народному світогляді українців, зокрема обраного регіону. За місцевими уявленнями, без нього неодружена померла людина не може перейти в інший світ, через нього душа іде на небо, звідси випливає додаткова функція весільного дерева як ритуального медіатора.

Кожух - один з найдавніших атрибутів, генетично споріднений із символікою хутра. Її витоки сягають ранньої доби привласнюючого господарства. Сидіння молодих на одному кожусі, зокрема, символізувало єднання, а також прилучення до певної родової території. Крім згаданих атрибутів, у параграфі аналізуються й інші, віднесені автором до розряду ритуальних предметів, що виконували ізолюючу, апотропейну, маркувальну, еротичну функції.

Останній параграф розділу присвячений аналізу групи весільних дійових осіб. Їх склад у регіоні репрезентує найдавнішу традицію, повязану з тотожністю весільних груп та кровноспоріднених родів, фратрій. Серед весільних чинів розрізняють опозиційно налаштовані групи одружених і неодружених учасників, змаганнями (агонами) між якими пронизаний увесь ритуал. У цій опозиції молоді займають проміжну (лімінальну) позицію. У громадсько-звичаєвому контексті право одруженого завжди було пріоритетним. Ймовірно, первинно весільна дружина (бояри, мир) були чисельно обмеженими. Відомі пісенні тексти, де кількість учасників становить 9 або 10. При цьому цифра 9 фігурує константно і за архаїчною традицією розпадається на дві складові - 4 і 5: "Пусти, свате, в хату, нас тут не багато, четверо да пятеро, а усіх девятеро, десята ж світилка - вся наша родинка". Таке розкладання загального числа може бути маркером виокремлення чоловіків і жінок, сватів і свах. Останні упродовж дійства зазнають певних метаморфоз, що відображено і в номінаціях. Так, свахи на етапі виготовлення короваю стають коровайницями, під час весільної дії дві з них перетворюються на завивальниць, які змінюють головний убір молодої. Потрапивши у її супровід під час поїздки до молодого, свахи іменуються закосянками, а на другий день весілля - снідальницями. Свати з моменту розподілу короваю перевязуються або перепоясуються різними тканими виробами і позначаються лексемою дружки.

Основні дії учасників ритуалу розгортаються навколо молодих. Образ молодої повязується у місцевому фольклорі з рослиною, твариною, птахом, предметом хатнього побуту і формується різними засобами, серед яких важливе місце, зокрема, належить головному убору. Образ молодого також виокремлений за допомогою головного убору, а також квітки та пояса.

Особлива увага в роботі приділяється участі дітей, а також чинам, позначеним назвами дядя і світилка. Діти зявляються у дійстві лише на етапі виготовлення короваю і повязуються з продуктивною функцією. Їх присутність добре фіксується насамперед у східному та західному ареалах. Так, у селах басейну середньої Уборті ми стикаємось із недослідженою в українській етнології номінацією бобри, вживаною щодо хлопчиків, які своїми стрибками по вертикалі - "піч - припічок - земля" акціонально забезпечували зростання короваю. Дядя - також локальна лексема, яка у поліському весіллі синонімічна поняттю боярин (кнеж, кнежі, князь, князьок, маршалок) і поширена на крайній півночі Рівненської та Житомирської областей вище умовної лінії: Рокитне - Олевськ - Лугини - Овруч. Цей чин відомий і в білорусів. Весь час у дійстві маємо натяки на те, що дядя - не родич. Він найбільш вправний серед неодруженої молоді й повинен першим зайняти місце біля молодої і за викуп передати її молодому. Для зясування семантики даного терміна суттєво те, що у традиційній народній лексиці родичів позначали метафоричними тваринними іменнями, натомість до звірів вживалися номінації людей. Відомі народні позначення ведмедя дідом, а вовка дядею, що, можливо, пов`язано з пережитками давніх тотемістичних табу. З вовком порівнювався і хлопець-неофіт у перехідний період, а в окремих російських регіонах термін волк вживався на означення весільного боярина. Тому вважаємо можливим вибудувати семантичну паралель: боярин - дядя - вовк у розумінні неодруженого парубка-ініціанта.

Аналіз матеріалу засвідчує, що переважна більшість весільних номінацій у регіоні бере початок у давньословянській мові й відображає патріархальну форму моногамного шлюбу, який грунтується на договірних засадах. Групи одружених і неодружених учасників дійства вирізняються стійкою опозиційністю стосунків.

У "Висновках" узагальнено результати комплексного дослідження. Зберігаючи риси загальноукраїнської типології в межах вірилокального обрядового типу, що реалізується через народну світоглядну модель договору, весільний ритуал Центрального Полісся середини ХІХ - ХХ ст. має характер самобутньої внутрішньо організованої системи зі сталими структурними звязками - інваріантом. В його основі, насамперед, знаходяться етапи шлюбної санкції.

Інваріант шлюбного ритуалу завжди прихований серед рухливих (змінних) елементів. Територіальна динаміка останніх має поступальний характер від центру регіону до його околиць. Аналіз змінних явищ засвідчив існування на теренах Центрального Полісся чотирьох варіантів розгортання весільного дійства, локалізованих відповідно на півдні, північному заході, північному сході та на півночі регіону. Північний ареал, насамперед, визначає лаконічна схема розгортання шлюбної частини, яка здійснюється неперервно за добу з моменту випікання двох короваїв для родів наречених до розподілу короваю у молодого. Виокремлення весільного дійства північно-східного ареалу базується на розвинених традиціях виготовлення і функціонування весільного деревця, а північно-західного - на побутуванні лише одного короваю, що випікався у молодого і поєднувався з деревцем. Весілля південного ареалу здійснювалось упродовж майже повного тижня, що наближує місцевий обряд до південноволинського обрядового типу. Тут відбувається поступовий перехід до весільних традицій центральноукраїнського (в данному випадку подільського) варіанту. Важливою ареальною характеритикою також є дотримання принципу парності складу весільних персонажів на півдні регіону і непарності - на півночі.

Змодельована через послідовність обрядових етапів, шлюбна структура регіону виявляє специфічні риси в часово-просторовому контексті, зокрема властивості циклічності та замкнутості категорій часу і простору. Народна ритуальна категорія часу виявляє головні календарні точки здійснення народного весілля як відображення шлюбу космічного. Канони обрядового часу під впливом часу історичного поволі зазнавали змін. З 1930-х рр., позначених ідеологічними, соціальними, військовими змаганнями, процес набув особливих масштабів. В цей період відбулося злиття багатьох етапів, а отже скорочення і деформація структури. Зачепивши ядро (інваріант) дійства, динамічний процес перетворився на деструктивний і призвів до зникнення багатьох важливих частин весілля із повсякденної практики.

Аналіз ритуального простору визначає його вузлові центри, ядра семіосфери: перехрестя, ворота, поріг, покуть, піч. Тут святкова дія найбільш насичена і поступово рухається від одного вузла до іншого, завершуючись у початковому пункті, що засвідчує замкненість і асиметричність просторового устрою. Відстеження регіональноспецифічної послідовності розгортання обряду у просторі, виявлення усіх його пунктів дозволяє зясувати характер символічних значень дій, що у них відбуваються.

Семантичний аналіз таких ритуальних груп, як атрибути (із окремим виділенням весільного печива) та учасники уточнює існуючі гіпотези щодо глибинної символіки весілля. Виявлена світотворча символіка короваю прояснює його численні похідні функції - шлюбно-правову, карпогонічну тощо. Народна форма здійснення шлюбу через єднання молодих за допомогою таких предметів, як свічки, кожух, діжа стверджує знакове втілення в них поняття родової території та тотожність схем встановлення подружнього і кровноспорідненого звязків. Повязаний з патріархальною формою шлюбу розподіл учасників весілля на дві групи у Центральному Поліссі, на противагу іншим регіонам, до сьогодні зберігає давні традиції формування обрядового складу лише із родичів.

Субрегіональну весільну специфіку визначають: інваріантний "свічковий обряд", який здійснювався за сталою схемою на порозі, двохактна зміна головного убору нареченої (на противагу Східному Поліссю), а також загальна обрядова композиція, побудована на чіткому виокремленні передшлюбної, шлюбної та післяшлюбної частин (на відміну від Західного Полісся). Свічковий обряд є цілісним явищем. В ньому такий універсальний для ритуалу атрибут, як свічка, має розвинену систему уявлень щодо свого виготовлення, прикрашання та використання. Її архаїчний характер виявляється, зокрема, у тотожності побутової та святкової номінацій, оздобленні вічнозеленими рослинами. Свічка є субститутом кожного із молодих, а також їхніх родів. Окремі елементи цього обряду простежуються у весіллі центрального регіону та східної частини Українського Полісся, але тут вони здійснювалися за допомогою вторинного щодо свічі атрибуту - шаблі. Наведені факти можуть свідчити про те, що Центральне Полісся є зоною не лише первинної форми побутування згаданного обряду, а і пізнішого його поширення далі на південь та схід України.

Окреслений нами територіальний комплекс традиційного весілля загалом співпадає з субрегіональним членуванням Українського Полісся, проведеним за результатами археологічних, історичних, антропологічних, лінгвістичних та музикологічних досліджень. Водночас, окремі весільні явища, що побутували у північній частині Центрального Полісся, поширюються на білоруську територію.

Весільний ритуал характеризується не лише стійкістю традиції, але і динамічними процесами, обумовленими багатьма історичними чинниками. Сучасна цивілізація, на жаль, повязана з соціальними та екологічними катаклізмами, ідеологічними втручаннями, репресивними заходами, які призводять до руйнування духовних цінностей народу, зокрема ритуалів традиційної культури. Сьогодні останні поволі відходять у небуття, але водночас все ще залишаються важливим компонентом історичної пам`яті народу. Подальше вивчення законів побутування обрядів як частини народної культури дозволить проникнути у світогляд і духовну спадщину минулого і відкриє нові перспективи для кроскультурних і порівняльних студій.