Трансцендентальні та культурологічні виміри феномену української ікони

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

ФЕДЬ ІГОР АНАТОЛІЙОВИЧ

УДК 008 930.85

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНІ ТА КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ФЕНОМЕНУ УКРАЇНСЬКОЇ ІКОНИ

17.00.01 - теорія та історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

КИЇВ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Слов'янському державному педагогічному університеті.

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор СКУРАТІВСЬКИЙ Вадим Леонтійович Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенко-Карого, професор кафедри режисури телебачення, доктор філософських наук, професор САГАН Олександр Назарович Інститут філософії НАН України, провідний науковий співробітник відділення релігієзнавства доктор філософських наук, профессор СЕМАШКО Олександр Миколайович Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, завідувач кафедри соціології

Провідна установа: Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, кафедра культурології, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться 29.06. 2006 року о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.850.01 у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м.Київ, вул. Січневого повстання 21, корпус 15).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м.Київ, вул. Січневого повстання 21, корпус 11).

Автореферат розіслано 26.05. 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Овчарук О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проголошення незалежності української держави спричинило активні пошуки формули націотворення, духовним ядром якої є етнокультурні традиції. Водночас світовий контекст вимагає від України як держави і українця як громадянина цієї держави поглибленої уваги до “наявного буття”. Сьогодення знаходить в історії вітчизняної та світової культури такі життєві дороговкази, які спроможні дати наснагу протидіяти експансії в ньому редукціонізму вимагає пошуку альтернативних дій. Та доводить вагомість сакрального мистецтва як стабілізуючого фактора.

Сконцентрованим узагальненням цієї здатності сакрального мистецтва є ікона, в концепції якої закладена ідея гармонізації суспільних процесів, культуризації особистості, поштовх до вивчення нових, більш досконалих форм буденного. Виходячи з цього, сучасний дослідницький інтерес становить не лише релігійно-художній концепт ікони, а й те, що він виступає як вічна категорія культури, і не тільки художньої. Узагальнення, яке містить цей концепт, його неприменуще значення дозволяють вважати ікону та іконічне категорією, яка розкриває глибинні основи людської духовності.

Невипадково зацікавленість іконічним каноном характерна для періодів світоглядних криз та напружених пошуків мотивацій людського існування. Це розвал Римської імперії, який породив неоплатонізм, прагнення виокремити та узагальнити наявність цього начала в людині (Плотін), раннє християнство - гностицизм, спробу надати йому функції, які виокремили людське від антилюдського (Валентин), маніхейство (Мані), спрямоване на обґрунтування цього гностицизму у вигляді реальності, характерних повсякденних проявів духовності, яку уособлював узагальнюючий образ Христа тощо. Таких варіантів тлумачення ікононічного історія нараховує безліч: кінець Середньовіччя - суфізм (Хадіс), каббалістика (Зогар), ісихазм (Палама), епоха Відродження - хасиди (Бешт), квакери (Фокс), янсеністи (Ясеній), хлисти (Татаринова).

Визначні представники німецької класичної філософії також залишили по собі ряд цікавих спостережень про ікону та й іконічне взагалі. З ними пов'язували достовірне існування Бога (Гегель), який уособлював в собі Добро повсякденного світу, що дав можливість як сила Зла переосмислити свою поведінку на інші духовні ідеали Просвітництва. У Новий час ікона та іконічне стали складовою теософського (Блаватська), антропософського (Штайнер), неотоміського (Жільсон), персоналіського (Бердяєв) вчень.

У другій половині ХХ століття релігійні і духовні течії містицизму в межах яких аналізується явище іконічного, поєднуються з елементами наукової картини світу, а також трансформуються у практику парапсихології та біоенерготерапії (Лупічев) - це з одного боку. І з другого - трансцендентальна сутність іконічного починає тлумачитись як засіб зовнішнього прояву несприятливих матеріалістичних та раціоналістичних тенденцій цього періоду, які “стирали” національні обриси культурних явищ і надавали їм утилітарного значення (християнський еволюціонізм П.Теяра де Шардена).

Простежуючи варіанти тлумачення іконічного та ікони у мислителів Раньохристиянської доби та Середньовіччя: А.Августина, Х.Аквінського, І.Дамаскіна, Оригена, Г.Палами, Плотіна, Ф.Студіта, а також і різноманітні форми їхнього втілення дозволили зробити висновок, що в них переважно закцентувана увага на питаннях теоретичного осмислення цього явища як певного типу духовності, тотожного трансцендентальному началу, яке убособлювала в собі ікона.

З цих позицій робиться перша спроба, у постановах Вселенських (Сьомого) і місцевих (Франкфуртського) Соборів, обґрунтувати іконічне як вагомий елемент релігійно-християнської обрядовості. Тільки Просвітництво започаткувало секуляризаційний підхід, зусиллями Вольтера, Гельвеція, Д'Аламбера, Дідро, Кондильяка, Кондорсе, Монтеск'є, Пейна, Руссо та ін. дало можливість за допомогою накопичених на той час наукових знань по-новому поставити питання про прочитання іконічного тексту як засобу матеріалізації предмету есхатологічного догмату Боговтілення.

Вагомий внесок у дослідження іконічного належить українським дослідникам М. Поповичу, О. Шевченко, які розробили методологію дослідження художнього образу, а також російським С. Аверінцеву, В. Бичкову, О. Лосєву, Є. Яковлєву, що склали загальну картину розвитку цієї категорії в різних культурних традиціях як способу узагальнення світоглядних вимірів тієї чи іншої епохи.

Значний внесок у вивчення цього явища внесли праці про іконічність як парадигмальне узагальнення характерних рис сакральної культури (В. Лєпахін), про його світоглядність, якщо мова йде про мистецьку діяльність (В. Плугін). В контексті української історії роль ікони та її рефлексивні функції щодо формування національної свідомості розглянуті Д. Степовиком. Вагомий внесок у розробку цього феномену внесли праці Л. Успенського, який тлумачив ікону, як форму вторинної релігійної істини, К. Юнга, який ввів систему архетипових стереотипів, на яких ґрунтуються світові культури та ці прояви іконічного, а також В. Личковах, що надає цьому архетипу якості, притаманні універсалізму культури, тобто бачить у ньому можливості узагальнюючого начала, яке надає процесу культуротворчості естетичний вектор.

Вагомим філософсько-методологічним підґрунтям для аналізу іконічного як світоглядної універсалії культури, стали наукові праці М. Гайдеггера, А. Кобзєва, О. Лук'янова, М. Мамардашвілі та ін. Необхідність всебічного осмислення проблеми іконічності зумовило залучення у концептуальну логіку дослідження, в контексті історико-філософської традиції філософії ХХ століття, філософських праць М. Кондакова, П. Флоренського, Р. Франка, А. Швейцера. Для розуміння феномену іконічного використані також розробки близьких явищ, що передували християнству, зокрема язицького обряду ініціації як загальної структури архетипу, притаманному архетипічному мисленню в цілому (В. Балушок), а також опосередковано пов'язаних з ним рис іконічності з точки зору функцій, які вони виконують у соціальному просторі. Виокремлення і всебічний розбір формальних ознак іконічного зроблено у працях Фр. Бекона (герменевтичне тлумачення міфологічного тексту), Г.-В.-Ф. Гегеля (іконічний портрет як метатеорія образотворчого мистецтва), Г. Сковороди (Світ Біблії як ідеальний художній образ), Клода Леві-Стросса (містерійний характер сакрального мистецтва), Хосе Ортеги-і-Гасета (бунт мас як антропологічна катастрофа особистості), які є своєрідним модератором апофатичних (трансцендентних) понять через катафатичні (трансцендентальні) терміни.

Джерельною базою осмислення та верифікації виявлених феноменів іконографії, а також іконографічною базою іконічного, що дозволили класифікувати типологію його тлумачення за формальними ознаками, на рівні зовнішніх характеристик в художній практиці різних періодів стали так звані “правильники” ікон початку XIX століття.

Ключ для розуміння специфіки екзистенціальної природи іконічного ідеалу дають філософські автобіографії, які функціонують в християнстві, починаючи від Августинової “Сповіді”. Варіативність тлумачення іконічного у західному та східному ареалах вимагало також залучення праць, які дозволяють зрозуміти природу сповідального активізму та варіативність його тлумачення в різних філософських школах (Г. Сковорода, Лао-цзи).

Необхідно також визначити специфіку української іконотворчості як форма суспільної та індивідуальної ініціації онтологічно значущої для етносу та стало вагомим підґрунтям у дослідженні шляхів його джерела його культуротворчості, самоактуалізації в проекції просторово-часових трансформацій та його становлення та трансформації.

Аналіз підходів до феномену ікони в їх історичній ретроспекції доводить необхідність їхньої систематизації - це по-перше, і по-друге, виокремлює вивчення специфіки протікання процесу іконотворчості у трансцендентальних та культурологічних вимірах феномену української ікони. Це обумовило вибір теми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з програмою наукових досліджень і планами наукової діяльності кафедри естетики, історії та культури Слов'янського державного педагогічного університету.

Мета дослідження - виявити своєрідність іконічного образу як етномистецького, філософського та релігійного явища

Реалізація означеної мети зумовила постановку й вирішення завдань:

- дослідити логіку історичного розвитку та становлення теоретичних підвалин іконопису, в яких узагальнювалась його технологія;

- визначити методологічні підходи, які дозволяють розглянути ці технології в проекції на вітчизняні етнокультурні традиції;

- охарактеризувати іконічну атрибутику з позицій світоглядних орієнтирів, які акумулюють в собі християнську онтологію та гносеологію;

- простежити шляхом порівняльного аналізу українських та російських іконописних шкіл становлення онтології іконічного буття та виявити його архетипи та світоглядні орієнтири;

- розглянути трансформації культурофілософії святості на прикладі архетипу Героя у західній та вітчизняній культурних традиціях та визначити концепти, що дозволяють з'ясувати суттєву різницю в їхньому тлумаченні Г. Сковороди та К. Юнга, що представляють різне ставлення до цього явища;

- характеризувати риси їх теоретичного обґрунтування у представників різних філософських течій: “філософії серця” у вітчизняній редакції, аналітичній психології та даосизмі;

- охарактеризувати діалектику формування ідеального первообразу як основи архетипу Героя в християнській іконі та визначити його роль у формуванні сакрального світосприйняття й духовного структурування особистості, а також розглянути цю діалектику в проекції на онтогенезу, яка визначає загальний розвиток сакрального у різних формах його функціонування та опанування;

- розглянути можливість подальшого вивчення феномену української іконографіки та смислової інтерпретації елементів, з яких вона складається на основі методології неоконфуціанства, розробленої щодо смислового прочитання елементів, закладених в основу східної іконографії.

Об'єктом дослідження є феномен ікони.

Предмет дослідження - трансцендентальні та культурологічні виміри української ікони.

Для розв'язання поставлених завдань крім загальнометодологічних принципів об'єктивності та історизму використовувались наступні методи дослідження: аналітичний - при вивченні літератури по темі дослідження ілюстративного матеріалу, у відбудові динаміки розвитку тенденцій, що сприяли становленню іконопису та його теоретико-догматичного наповнення; порівняльно-історичний - у виокремленні передумов, що визначили специфічність протікання цього процесу в Україні у порівнянні з аналогічними процесами інших народів; ”біографічний” - у відтворенні основних етапів осмислення феномену ікони у філософській спадщині Г. Сковороди та К. Юнга; статистичний - для виокремлення елементів у зображенні елементів іконописного канону, які мають постійний характер в різних культурних традиціях; системно-синергетичний - у дослідженні культурологічного, художньо-естетичного досвіду іконопису; контент аналізу - для з'ясування вагомості внеску феномену української ікони у світову сакральну культуру; частково використовувались також елементи етнометодології - у характеристиках передачі етновагомої інформації в умовах впливу ідеологічного фактора та іншомовних культурних традицій теоретичний - у підведенні підсумків дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше:

- здійснено цілісне дослідження феномену іконопису як полікультурного, філософсько-естетичного та релігійного явища у сукупності цих контекстуальних площин;

- виділено християнські образні аналоги (Гілка, Хрест, Книжка, Сувій, Чотки) складових античної натурфілософії (Земля, Вода, Повітря, Вогонь, Ефір) та розкрито механізми, на основі яких відбувалися трансформації, обумовлені світоглядними змінами, що відбулись з утвердженням християнства;

– для аналізу сутності ікони східного обряду та інформації закодованої у мистецько-художніх і філософсько-культурологічних значеннях та символах, з яких вона складається, запропонована методика використання термінологічного апарату, який склався в межах східних традицій, а саме: даоських уявлень про “досконалу людину” (да жень);

- показано вагомість ікононічного канону як засобу, що дає можливість узагальнити зміст археотипічного знання, а також виявлено ті розбіжності та схожість, які обумовили варіативність його тлумачення та використання у філософських поглядах Г. Сковороди і К. Юнга (ікононічний канон як апокріфотворення, ікононічний канон як форма новоязицького сектантства);

- розкрито евристичний потенціал, який містить в собі філософія іконічного, що склалась в межах неоконфуціанства для розуміння тих трансформацій, які відбувалися з іконічним каноном на ґрунті етноязицького світосприйняття, передусім поняття жертовності в практиці архаїчного ворожіння;

- подальшого розвитку набули: періодизація становлення та формування іконічного образу в теорії та практиці української та російської (московської) іконописних шкіл, яка розглядається у проекції на етапи еволюції християнського - православного світогляду та особливості його відображення у технологіях, сповідуваних представниками цих шкіл. Ця еволюція дала можливість з'ясувати загальне і особливе у варіантах інтерпретації стрижневих архетипів іконічного канону, зокрема архетипу Героя, а також виділити його як базовий світоглядний орієнтир, який дозволив встановити стильові розбіжності між цими традиціями та виокремити його як певну культурну універсалію, що підтверджує пошуки його генези та факти, що її підтверджують у позахристиянських формах культури,

- вдосконалені положення щодо архетипу Героя як первообразу, представленого в обрядах ініціації в аспекті не тільки їх загальнолюдського значення, але як засобу, необхідного для досягти відповідності ідеалу Особистості, якого потребує епоха;

- доведено, що для Східної традиції досягнення відповідності ідеальному первообразу відбувається шляхом духовного структурування свідомості на основі екзистенційного наповнення, але не по відношенню до сакрального. Повсякденність набуває вагомість з тією специфічною особливістю, що відрізняє українське тлумачення іконічного від інших версій, зокрема московського та західноєвропейського. Це дозволяє з'ясувати методику конструювання ідеального первообразу, яка склалась у межах даосизму та її використання у контексті тих смислових рівнів та пластів, що містить українська ікона успадкована з візантійської традиції.

Практичне значення одержаних результатів. Аналіз вибраного матеріалу, здійснений за допомогою різноманітних методів, набув філософсько-культурологічного характеру, актуалізованого сучасним періодом української історії, коли докорінно змінена теоретико-гуманітарна парадигма класичної раціональності, коли зростають пошуки базових засад, світоглядних орієнтирів. Осмислення феномену ікони розширює уявлення про духовність, а вибраний ракурс аналізу дає змогу наповнити релігійний символ цілком конкретним, науково виваженим змістом. Сформульовані положення та здобуті результати розширюють теорію, зокрема трактування ікони як інгредієнта культури, доповнюють парадигмальні її чинники міцною, віками перевіреною духовною складовою. Це створює підґрунтя на те, що для подальшої розробки нагальних проблем культурології, сприятиме усвідомленню тенденцій формування нового дискурсу та осмисленню метаморфоз сучасного культурного життя.

Запропонований аналіз трансцендентних та етнокультурологічних вимірів феномену ікони, основні теоретичні положення та висновки відіграють свою роль у подальших розробках теоретичних проблем філософії культури. Результати дослідження можуть бути використані у практиці викладання культурології, естетики, релігієзнавства, мистецтвознавства, а також при формуванні нових спецкурсів гуманітарних дисциплін.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та окремі аспекти дисертації оприлюднені дисертантом у доповідях та повідомленнях на дев'яти конференціях, зокрема: 1-шій Всеукраїнській сходознавчій науково-практичній конференції (Київ, 1997); Всеукраїнських наукових конференціях: “Слово о полку Ігоревім” (Слов'янськ, 2001) та “Суспільство: історія, методологія дослідження, практика” (Тернопіль, 2004); міжнародних наукових конференціях: “Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 1996), “Динаміка наукових досліджень” (Дніпропетровськ, 2002), “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2003), “Наука і освіта `2004” (Дніпропетровськ, 2004), “Динаміка наукових досліджень `2004” (Дніпропетровськ, 2004) та “Реклама і дизайн ХХІ сторіччя: наука, освіта, бізнес” (Київ, 2003).

Основні положення і висновки дослідження обговорювались на засіданнях кафедри культурології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля та кафедри естетики, історії та культури Слов'янського державного педагогічного університету, а також використовуються автором у викладацькій роботі Слов'янського державного педагогічного університету при читанні курсів “Культурологія”, “Українська та світова культура” та “Основи етики та естетики”.

Публікації. Основні результати дисертації знайшли своє відображення в монографії “Іконічна інтенція героїчного” (12,5 д.а.) та 23 одноосібних публікаціях, з них 20 - у фахових виданнях ВАК України за напрямком “філософські науки”.

Кандидатська дисертація на тему “Здоров'я людини як культурно-естетичний феномен” захищена у 1996 році. Матеріали кандидатської дисертації в тексті докторської дисертації не використано.

Структура дисертації зумовлена поставленою метою та основними завданнями дослідження. Робота складається з вступу, п'яти розділів (десяти підрозділів), висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та літератури (378 найменувань, з них -15 іноземними мовами), додатку. Повний обсяг дисертації становить 395 сторінок (364 - основна частина).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, відображено стан її наукової розробки, визначено мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, вказується зв'язок роботи з науковими програмами та планами, його теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, практичне значення отриманих результатів та дані щодо їх апробації та опублікування.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні основи дослідження”, що складається з двох підрозділів, зроблено аналіз сакрального мистецтва з точки зору вітчизняної і світової культури. Для наукового вирішення поставленої мети в роботі обрано підхід, згідно з яким ікона тлумачиться як невід'ємна частина всесвітньої та національної культури. Розглядаються проблеми становлення, логіка історичного розвитку та теоретичні підвалини іконографії. Акцентовано увагу на релігійних догматах з позицій сучасних філософських теорій, у яких постулюється феномен ікони. Простежується шлях розвитку іконографії від апостольських часів до сьогодення та визначається його логіка. Обґрунтовується положення про те, чому автор звернувся саме до православної ікони, адже за визначенням самих католицьких ієрархів, принципи "Каролінових книжок", привнесених у іконографію в добу Карла Великого, фактично знищили іконографічні школи Заходу, а зміст ікони відповідав рівню невправної картини на релігійну тематику. Через те детально проаналізовано богословське підґрунтя православної ікони, що керувалася правилами Вселенських Соборів, згідно з якими Боговтілення - це процес освячення духом матерії, наповнення її новим змістом.

Доводиться, що ікона виконує роль центрального елемента церковної естетики, утверджує загальнолюдські принципи моралі і, водночас, вона - інгредієнт культури того народу, який установив певний типаж іконопису. Підкреслюється, що етнокультурні особливості іконотворчості у поєднанні з канонічними вимогами набувають парадигмальних рис. З одного боку - максимальне приглушення тілесних особливостей предметів зображення, з іншого - відтворення етномоделі, певного типажу. У результаті відходу та наближення в Його Особі художньо втілюється божественне й людське. Така аргументація дає підстави стверджувати, що в іконі, як у художньому творі, як у християнському символі, шукає відповіді на свої запитання той, хто бачить у ній образ божественної гармонії, абсолютного духу, як і той, хто прагне осягнути природу і світ у художньо-естетичній інтерпретації. І об'єднує пошуки сповідників різних ідеалів одне - краса, яка є невід'ємною домінантою культури.

Підкреслюється, що догматичним, естетичним і філософським підсумком доби іконоборства й відновленням шанування ікон стає VII Вселенський Собор (787 р.) у Нікеї, який і повинен був розставити акценти в церковній політиці щодо іконографії. Та на переконання провідних учених, логіка доказів як шанувальників, так і супротивників ікон не були беззастережними, і тому питання іконографії вирішується в межах філософсько-естетичної дискусії. Розвиваючи основні положення теорії образу І.Дамаскіна, делегати Собору звертають увагу на комеморативну (нагадування про тих, кого ми шануємо), дидактичну, психологічну й догматичну функції ікони. Це дає підстави уявляти ікону як свідчення догмату Боговтілення й теоретично обґрунтовувати панівне становище ікони серед інших видів сакрального мистецтва. Головними аргументами на користь шанування ікон були психологічні, а вже потім догматичні. Аналізуючи екфразис (опис) серії ікон з муками діви Евфімії, стає зрозуміло, чому саме ілюзорно-натуралістичні зображення, що виконані в стилі живопису еллінів, викликали захоплення візантійської аудиторії.