Культура Київської Русі

Перед писанням сторінки розлініювали писалом із рогу, без барвника, при цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки праворуч под це правило, не підпадали. Порожні місця заповнювали різними позначками: крапками, рисочками тощо; часто їхнього виконували кіновар'ю. Допоміжний апарат -- колонтитули, колонцифри -- також писали червоним кольором -- це робило книжку ошатною й святковою.

У оформленні староруської книжки широко використовували декоративний елемент -- в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва чи слово відігравали роль орнаменту, їхні писали червоною фарбою, а престижних виданнях -- золотом.

Рукописна книга був насичена ініціалами, що виконували декоративні і символічні функції. Вражає їхні розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо. Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книжки, у руській майже не зустрічаються чи зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.

Широко й зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їхні заподіяння -- привернути увагу читача до початку розділу. У одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але й відомі рукописи, де їхні набагато понад. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української народної творчости. У окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше -- рамки й таблиці.

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книжки були мініатюри. Вони поділяються на вихідні, чи лицеві, і тих, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" за текстом: чверть- та півсторінкові, оборкові, з полів. Характерна особливість цого періоду -- велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, бо і понад зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи із великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.

Усі рукописні книжки "одягалися" в оправи для захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добро висушені і оброблені дошки, котрі надійно скріплялися із блоком, їхнього покривали шкірою, а подекуди і коштовними тканинами, металевими прикрасами -- жуковинами та середниками, котрі були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, але в середниках малювали сюжетні сцени зі святого листи чи житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті із металу, найчастіше із бронзи.

За окремим замовленням обріз рукописної книжки оброблявся спеціальним інструментом по кольоровому чи золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книга був схожа на коштовну річ чи ювелірний виріб. Більшість майстрів рукописної книжки невідома, лише зрідка ми подибуємо згадки про імена, але й смердоті не достовірні. Напевно можна говорити про школу чи спрямування в оформленні книжки, характерні лише для певного регіону, де активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та кращі досягнення рукописання в Європі. Рукописні книжки стали цінним надбанням нашої культури.

11. Літературні пам'ятки Київської Русі

Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали". Усе це зумовило формування унікального явища -- літератури періоду Київської Русі.

У літописах поряд з дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яку зберіг нам суздальський чернець Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем й утримувати державу. Колі клят-вовідступництво й сваволя були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину, стверджуючи ті, що сам він не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову". Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, Яка не знала спокою й віддавала усі сили на зміцнення й розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися лише в середовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави.

Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про закон й благодать", Іларіон працював разом із Ярославом Мудрим, що засвідчується статутом князя: "се з князь Великий Ярослав, сін Володимерь... сгадал есьм з митрополитом Ларионом..." Геніальність його незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, із такою духовною віддачею написавши твір, який пізніше ставши взірцем для наслідування. До речі, "Слово..." Іларіона на півтора століття старше за "Слово про полку Ігоревім".

Вражають пластична ясність й конструктивна цілісність "Слова...". Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини взаємопов'язані і логічно входять один на одну. Тема розвивається від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все із долею народу руського.

У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого -- "закону" -- й нового -- "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених символічних схемах того години. Через світову історію прославляється Русь. Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині розповідається про руське християнство. Третя частина -- похвальне слово Володимиру та землі руській, котра посідає гідне місце серед країн світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка й політична ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова..." Іларіона.

Вершина поетичної творчости київської доби -- "Слово про полку Ігоревім". Його автор палко любити свій край й співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос з лірикою. Скрізь у тексті відчувається його присутність й вболівання за події, про котрі йдеться. Такий твір міг бути написань лише в суспільстві, яку мало значні культурні, зокрема літературні, традиції.

Основна тема твору -- єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил у тому, щоб уникнути вже зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка "Слово про погибелі російської землі", написана приблизно в 40-ві рокта XIII ст. у зв'язку із татаро-монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як у нас собі, то й у зв'язку зі "Одне слово про полку Ігоревім". Обидва твори характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення й плачу, головний герой вони -- земля руська, обидва написані после поразок. Пам'ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у "Памятниках древньої письменності".

12. Музичне мистецтво Київської Русі

Музичне мистецтво східних слав'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

У усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісня, похоронні Плачі і голосіння, їхні найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості.

Плин години зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший -- билинний епос, що активно розвивався у Х--XI ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Микитович, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин -- Бояна, Митуси, Ора, згадки про які зустрічаються у "Слові про полку Ігоревім", Іпатїївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва були блазні. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, святий, урочистих подій; нерідко їхні запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців", як їхні називали в тих часи.

Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи із середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили под музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиню Ольгу, Яка под годину свого перебування у Константинополі 945 р. був вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме із того години орган поширюється на Русі.

На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, святий у княжих палатах були співці -- сказителі билин, блазні.

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти.

Багатство й різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень музичного мистецтва доби Київської Русі.

Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові -- гудок, смик; щипкові -- лютня, гуслі, псалтир; духові -- роги, сурми, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні -- бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, котрі сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. Там, зокрема, зображено музик, котрі грають на духових та струнно-щипкових інструментах.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів.

Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов'янського "знам'я" -- знак). Відповідно й східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, чи крюковою. Запозичений із Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слав'ян. Так було в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів.

Основою знаменного розспіву стали "гласи" -- хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був суто вокальний, без супроводу. Його краса й самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.

У Київській Русі з'явилися центри навчання співи. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків -- співаків-солістів, що були одночасно диригентами і вчителями співи. Важливу роль у формуванні і поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед відомих майстрів церковного співи слід назвати деместика та піснетворця Стефана.

Багата і різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.

13. Театральне мистецтво. Музіка. Танок

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному й так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що уже йшлося. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи в основі два елементи: речитатив та величання.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося втричі групи: музика народна, княжих салонів й церковна.

Народна музика Русі складалася із вокзальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні із давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їхні роботи, побуті та звичаях. Веселі і сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки і щедрівки, гаївки, і веснянки, купальські і обжинкові, весільні і хрестильні пісня, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль з чітким ритмом та формою. Твори першої групи малі несиметричний вільний ритм й по суті становили монотонне повторювання одного і того ж мотивацію в різних варіантах, скорочення й поширення, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації малі похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій із чітким ритмом й виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилася й на тексти пісень, витворюючи у яких правильні цезури й постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цого типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками і веснянками.

Про музику князівських салонів можемо судити лише на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний - танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін.

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні сурми, роги, бубни й різні свирілі, пищалі та сопілки.

Церковна музика прийшла до нас з Візантії.

З княжої доби збереглося чимало нотних книжок, писаних без лінійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кондаки на цілий рік (кондак - коротка церковна пісня, що славити Бога, Богородиця чи святих). Знаменною нотацією (прапор - нота) нотовані усі інші богослужбові книжки, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. нот опису ще не досліджені як слід, отже й співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, Яка виконувалася обов'язково по нотах зі знанням справ. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання по вирішенню важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів - це невеличкий музичний концерт. Під годину християнських святий (особливо великих - Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалися по кілька десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв'язку із боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їхні виконують под годину святкових християнських урочистостей, зведена всього до кількох. А школа !.. Навіть нині, коли весь світло відзначав роковини найсумнішої дати сьогодення - Чорнобильської трагедії 26 апреля, про 12-й годині дня християнські храми всіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а переважна частина наших храмів мовчала, бо у яких немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш торб виявився невисловленим..., хоч біда - наша.

Народний танок на Русі - “танок”. Назва означала групові ігри із піснями. Назву “танець” ми перейняли від народів Західної Європи. Танець - композиція ритмічних кроків й рухів, частіше до музики, ніж до співи. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співи, музики (гуслі, сопілки, сурми, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані чи на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися под годину бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі под Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони здебільшого були у княжих дворах й своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових церемоніях.

Церемонні танці на Русі поділялися втричі групи. Перша й найпоширеніша група - хороводи. Це народні ігри із переважанням вони танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісня рухами. Хоч це були і масові танці, та у яких виділялися провідні особини та провідні солісти.

Друга група - народний танець (група виконавців поділялася на парі). Їх зміст - залицяння і пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їхні об'єднував лише спільний ритм.

Третя група - сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків й жестів.

Могутньою основою формування й розвитку самобутності давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Русь як держава формувалась й розвивалась на полі етнічній основі, у склад входили і неслов'янські племена.

Проте культура Київської Русі стала вибачимо продовженням культури попереднього години. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їхнього культури, в результаті чого вон за порівняно короткий історичний проміжок години досягла високого рівня й посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі.

14. Пробразотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки й фрески, створені в 30-40 роках ХІ ст. грецькими майстрами і їхніми місцевими учнями. як матеріал (золото, кубики кольорового скла й смальти), то й стиль живопису малі навіювати людині, котра молитися, думку, що світло, до якого вон потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена й різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз й жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, подивися які спрямовані безпосередньо у простір храму.

Наступне новаторство - сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер'єру. Для візантійських храмів типовим було б сполучення мармурового облицювання стін із мозаїками.

Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до які належить композиція “Сім'я Ярослав Мудрий”, а також розписи в північній й південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала под годину богослужіння.

Осібним виглядом мистецтва Київського Русі був книжкова мініатюра. Книгу на Русі любили і шанували. Рукописні книжки були дуже дорогими, їхні переплітали в міцні оправи із металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було б привозити із Візантії, то книжки треба було б чи перекладати, чи писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра (хоч вон часто мала собі за візантійський оригінал) виконувалася і ілюструвалася руськими писцями й художниками.

Найпоширенішим виглядом мистецтва Київської Русі було б декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало усі верстви населення й тому увібрало у собі й місцеві багатовікові традиції, й народні риси, й стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін із іншими народами.

З художніх ремесел найвідоміша метало пластика, інші ж - кісткорізьбляне, деревообробне, ткацьке - відомі менше. Майстри працювали на замовлення князів та бояр, а годиною й широкого загалу, створюючи коштовні і високохудожні вироби.

Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо у практиці виготовлення витончених предметів з золота та срібла. Так, наприклад, на площині у вісім квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато коштовних квіток на тонких золотих стеблинках.

Одним із найпоширеніших видів металообробного ремесла на Русі було б художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів - від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів й церковних дзвонів.

Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти із найтоншого дроту), штампування й тиснення.

Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби із перегород частої емалі - золоті княжі діадеми. Широко відома, наприклад, діадема із с.Сахнівки на Черкащині. Золоті платівки діадеми прикрашені різнобарвним рослинним орнаментом, що був символом життєдайної сили, та перлинами; на середній пластинці зображено Олександра Македонського, що злітає на небо, - мотив, у якому вбачають не лише ілюстрацію до середьновічної легенди, а і образ Дажбога - захисника і заступника Русі.

Отже, якщо у часи Володимира й Ярослава нова культура, активно утверджуючи собі, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то останню третину ХІ - на початку ХІІ ст. образотворча мова стає более динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.

15. Ткацтво, килимарство та вишивка

На Русі був дуже розвинений ткацький промисел, передусім - виробництво із льону і конопель.

Найстаріша літописна згадка про килими на Русі скидатися із 997 р. Це опис смерти і похорону древлянського князя Олега в Овручі.

Можна пов'язувати качани килимарства на Русі із тривалим перебуванням тут кочових народів (печеніги, половці, тюрки, берендеї, чорні клобуки), що як пастуші племена вівчарювали й, ймовірно, виробляли із вовни тканини, але й ці впливи не доведені. А історичні джерела стверджують довіз до Києва тканин (напірників) й шовкових матерій із Візантії, зі Сходу, але й уже тоді на Русі міг витворитися і власний килимарський досвід.

Вибійки - окрема галузь виробництва тканин (нейстра, мальованки, димки) - відбивання, чи точніше, відтискування на білому полотні орнаменту за допомогою дерев'яних кліше плоскої чи вальцевої форми.

З інших різновидів народного ткацтва поширеними на Русі були полотняні скатертини, обруси, верети, рядна, частини жіночого одягу: запаски, крайки, пере мітки, плахти, а також рушники, паси, наліжники, наволочки, доріжки, коци (грубе вовняне однотонне вкривало із насічками, чи ж ворсовий пристрижений однобічний килим).

Відомі на Русі із давніх-давен й вишивки.

16. Внесок Київської Русі у розвиток культури

Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слав'ян, протягом IX--XII ст. вибудувала самобутню й високу культуру, котра посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про їхнього самобутність й спростовують тези окремих науковців про іноземні впливи, котрі особливо були популярними серед вчених у ХІХ й на початку XX ст.

Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю писемних пам'яток й написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира й Ярослава працювали школи. Народилася й утвердилася любов до книжки, утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книжки. Утворюються бібліотеки -- перша із них був при Софійському соборі у Києві. Київські князі були високоосвіченими людьми -- "книголюбцями". Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, "шануючи часто щодня і в нощи", був палким прихильником книжки. На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна література. На шкода, до відома наших днів дійшло мало світських творів, але й "Слово про Ігорів похід" серед них посідає чільне місце. Один з найвизначніших світських творів періоду Київської Русі -- це "Поучение" дітям Володимира Мономаха, в якому він закликає їхні до світу й злагоди та подає ідеалізований образ політика, державного діяча, воїна.

Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває специфіку мислення й мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут образи богатирів -- це уособлення патріотизму й мужності, героїки й безмежної відданості Батьківщини.

З прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна архітектура, на зміну їй приходити мурована, візантійського типу, котра частково увібрала у собі традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна церква. Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П'ятниці на торгу в Чернігові, а також собори у Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах.

Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не так на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби з золота: намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін.

Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях духовної й матеріальної культури -- житті, одязі, промовах побуту, декоративно-прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній творчости, що на сьогодні являє нам єдину спільність -- культуру Київської Русі.

17. Використана література

1. Бокань В.А., Польовий Л. П. Історія культури України: Навч. посібник. - До.: МАУП, 1998. - З. 232.

2. Бокань У., Польовий Л. Історія культури України. - До., 2001.

3. Історія світової та української культури. - До., 2000.

4. Культура українського народу. - До., 1994.

5. Крип'якевич І. Історія української культури. - До., 1999.

6. Лосєв І.В. Історія й теорія світової культури: Європейський контекст. - До., 1995.

7. Нарис української культури. - Хмельницький, 1992.

8. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. - До., 1992.

9. Семчишин М. Тисяча років української культури. - До., 1992.

10. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - До., 1993.

11. Українська культура: історія й сучасність. - Л., 1994.

Размещено на Allbest.ru