Культурологічний аналіз феномену дитячої тілесності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний університет "Острозька академія"

Інститут довузівського, заочного та дистанційного навчання

Культурологічний аналіз феномену дитячої тілесності

Магістерська робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістра

Галузь знань 0201 Культура

Спеціальність: 8.02010101 - Культурологія

Лосінець Іванна Миколаївна

Науковий керівник:

кандидат філософських наук,

доцент Петрушкевич Марія Стефанівна

Острог - 2013

План

Вступ

Розділ І. Поняття тілесності та його особливості

Розділ ІІ. Значення дитинства та дитячої тілесності в історії культури

2.1 Символізм дитячої тілесності в культурній спадщині античності

2.2 Зміна в значенні дитячої тілесності у середньовічний період

2.3 Зображення дитячої тілесності у період Відродження

2.4 Дитяча тілесність в культурі Нового часу

2.5 Трансформація тілесності (на прикладі дитячої) в модерні

Розділ ІІІ. Розуміння дитячої тілесності в епоху постмодернізма

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Переміни в напрямках руху теоретичної думки і розвитку соціокультурних практик пов'язані з особливостями соціального, культурного і, власне, пізнавального процесів, мали особливі наслідки для специфічної області знання, а саме - розуміння образу тіла. Так, зокрема, сьогодні активно досліджується проблематика, яка пов'язана з різними аспектами тілесності людини. "Homo somatic" - "людина тілесна", із предмету інтересу природничих наук (як біологічний феномен), починаючи з другої половини XX сторіччя стала об'єктом дослідження в сфері гуманітарного пізнання, найважливішим вектором якого, за словами М.М. Бахтіна, і є вивчення людини в просторі культури. На думку С.В. Дмитрієва, культуру слід розглядати не як окрему сферу суспільства, а як наскрізну систему, яка пронизує весь соціум, сферу свідомості, думки і тіла людини [17, с.70]. У феномені ж людського тіла культура знаходить (як і в іншому будь-якому матеріальному об'єкті включеному у її простір) форму свого "здійснення", можливість бути явленою, втіленою, тобто представленою в тілі, тілесно.

Сьогодні на рівні кожної окремої особистості, так і всього суспільства, відбувається девальвація, зниження цінності, втрата культурного сенсу, який повинен бути наданий тілесності. Введення людської тілесності в контекст гносеологічного, методологічного, предметно-практичного ставлення людини до світу і до самої себе розширює можливості цілісного сприйняття людини, яка набула в наші дні ваги глобальної першопроблеми цивілізації [10, с.12]. Сьогодні вже ніхто не сумнівається, вважає І. С. Кон, що наше тіло - не просто природна, анатомо-фізіологічна даність, а складний і мінливий соціальний конструкт, стосовно якого у філософії та культурології існує декілька, на жаль, мало узгоджених між собою концептуальних схем і бінарних опозицій [27, с. 44].

Характерною рисою осмислення проблеми тілесності став перехід до створення конкретних версій розуміння тих чи інших проявів людського буття (дитяча тілесність, жіноча та чоловіча тілесність, сексуальність, влада). Тіло є ключовою категорією свідомості, яка організовує розуміння буття, тобто світу взагалі, а також є універсальною константою людини, умовою можливості її буття, тобто її онтологічною сутністю [10]. Тіло стає посередником між світом та Я, бо Я не має іншого способу бути пов'язаним зі світом, аніж бути тілесно присутнім у ньому. Саме тіло людини поєднує "Я" і зовнішній світ. Людська тілесність відображає світ, в якому існує людина.

Соціокультурне буття впливає на людське тіло через багато факторів, обумовлює тілесну поведінку (яка відповідає цим факторам), культивування фізичного іміджу, адекватного існуючим нормам, або ж всупереч ним. У культурі не існує усталеної і розвинутої практики, котра могла б проявляти себе без відповідного їй людського тіла - між ними існує чіткий зв'язок. Ті чи інші елементи та особливості тілесності детерміновані становищем людини, специфікою її занять, спрямованими до неї соціальними вимогами тощо. Стиль свого часу (або влада свого часу) диктує вимоги до тіла, "опікується " ним та контролює його. У цьому контексті непересічний інтерес мають феномен звички та культурна традиція. Через звичку тіло не лише утримує пам'ять про свої стосунки зі світом, але й виробляє інструменти, що допомагають йому влаштуватися у цей світ. Культурна традиція виступає як соціокультурний механізм формування і розвитку людської тілесності, який діє через обряди і ритуали, направлені на затвердження ідейного змісту суспільних відносин, якостей і властивостей особистості; орієнтований на розвиток людини в її духовно-тілесній єдності, яка за своїм ідейним потенціалом виходить далеко за межі завдань вдосконалення тільки тілесної організації людини [3]. Завдяки своєму тілу людина явлена у світ, а саме тіло переймає на себе конфігурацію буття. Усе, що оточує людину і з чим вона має справу, накладає відбиток на її тілесність. При цьому мова не йде лише про пасивне перетворення тіла під впливом певного способу життя, а про проекції (впливи) культурних та соціальних форм на людську тілесність.

Актуальність дипломної роботи полягає у потребі грунтовного культурологічного аналізу, дитячої тілесності.

Мета: зробити культурологічний аналіз

Досягнення мети: пов'язане із завданнями, що допоможуть зробити культурологічний аналіз.

Визначену мету ми конкретизуємо у таких завданнях: визначимо поняття тілесного та його особливості. Значення дитинства та дитячої тілесності в історії культури, а саме символізм дитячої тілесності в культурній спадщині античності, зміна в значенні дитячої тілесності у середньовічний період, зображення дитячої тілесності у період Відродження, дитяча тілесність в культурі Нового часу, трансформацію тілесності (на прикладі дитячої) в модерні. Розглянемо розуміння дитячої тілесності в постмодерні.

Об'єктом дослідження є - Європейська культура від періоду античності до сьогодення.

Предметом дослідження є - феномен дитячої тілесності.

Ступінь вивченості теми. Тілесність і дитяче тіло були й залишаються об'єктами дослідження як зарубіжних, так і вітчизняних науковців. Серед них: Кеннет Кларк, Любке В., Подорога Ф., Русін Р.М. Вагомий внесок у вивчення даної теми вніс Жак ле Гофф, який зробив ґрунтовне дослідження історії тіла в період Середньовіччя. Досить вагома праця в історії дитячої тілесності "Ребенок в мире эроса" Жарова Л.В., Ф. Ариеса "Ребенок и семейная жизнь при Старом Режиме", Кон И.С. "Ребенок и общество".

Джерельна і теоретична база дослідження є досить різноманітною. Хоча дана тема не є повністю розкрита. Вона не є повністю структурованою. Хоча є тільки декілька наукових праць, пов'язаних із поняттям тілесності, а саме дитячою тілесністю тілесності "Ребенок в мире эроса" Жарова Л.В., його праця дала змогу розглянути, роль дитячої тілесності в культурі. Биховська І. М. "Homo somatikos: аксіологія людського тіл" ця праця дала нам можливість розглянути людини не лише, як біологічну істоту, а й і тілесну. Жак ле Гофф. "Історія тіла в середньовічної епохи" за допомогою цієї праці ми детально опрацювали історію людського тіла в період Середньовіччя.

Під час написання магістерської роботи використовувалися такі методи наукового дослідження як історичний ми використовували у першому розділі тобто ми вибудовували історичну парадигму зародження та трансформації тіла, порівняльний у другому розділі, ретроспективний, дедукції та індукції, метод систематизації.

Новизна даної магістерської роботи в тому, що в ній зроблено спробу аналізу та систематизації дитячої тілесності. Не зважаючи на те, що феномен дитячої тілесності не є повністю дослідженим, але в даній роботі запропоновано якісно новий підхід до аналізу дитячої тілесності. А саме намагалися розглянути феномен дитячої тілесності через призму історії та культури.

Теоретичне та практичне значення теоретичне значення даної роботи полягає у систематизації результатів дослідження, що стосуються аналізу феномену дитячої тілесності.

Практично застосувати дане дослідження можна у виступах на різноманітних конференціях, що стосуються проблеми тілесності та феномену дитячої тілесності. Результати даного дослідження можуть використовуватися в навчальній діяльності.

Структура роботи: Дана курсова робота складається зі вступу, трьох основних частин, в яких розглядається поняття тілесності та його особливості. Значення дитинства та дитячої тілесності в історії культури, де ми більш детальніше розглянемо символізм дитячої тілесності в культурній спадщині античності, зміна в значенні дитячої тілесності у середньовічний період, зображення дитячої тілесності у період Відродження, дитяча тілесність в культурі Нового часу, трансформація тілесності (на прикладі дитячої) в модерні. Розуміння дитячої тілесності в постмодерні. висновків та списку використаних джерел та літератури, і додатків.

Розділ І. Поняття тілесності та його особливості

Тіло людини в кожній культурі та епосі сприймається по-різному, але завжди як ціле. Людина, будучи по своїм тілесним якостям матеріальним предметом змінює тіло. Століття змінювали один одного, приходили нові покоління і погляди змінювалися, але не можна не помітити одну спільну тенденцію: що було важливим у попередній століття, єдиним разом відміталися в новому столітті, а прямо протилежне підносилося до незвичайної висоти. Це легко помітити, якщо звернутися до історії світових культур і простежити зміни в тематиці мистецтва, а конкретно, в зображенні оголеного людського тіла, по чому, звичайно, можна буде судити про ставлення різних поколінь до матеріального і духовного, до людського і божественного. Історію світової культури можна розглядати як історію тілесних канонів шляхом виділення епох, в яких тіло виступає найбільш проявленим, домінує, або, навпаки, витісняється на периферію, ретушується [32].

Перш ніж ми точно виділемо поняття тілесності та його особливостей, ми повинні розмежувати або ж поєднати поняття "тіло" і "тілесність". Отже, філософський дискурс "тіла", як невідґємного атрибуту "людського", триває віки і має численні інтерпретації, вписані в соціокультурний контекст, саме тому досить важко виділите одне точне поняття "тіла". Велика кількість експлікацій "тілесного" утворює у сучасному полі філософських досліджень строкате розмаїття підходів, парадигм та кутів погляду. Для нас важливо розібратися в тому, які саме підходи до визначення "тілесного" побутують. Які аспекти багатовимірного поняття "тіло" використовуються? Які явища соціального досліджуються з явним чи неявним використанням поняття "тіла" або "тілесності"? Наукові категорії тіла і тілесності мають довгу історію. Вони знайшли своє відображення у працях філософів, культурологів, релігієзнавців, антропологів, соціологів, психологів. Як справедливо стверджує О. Муха, "...сприйняття, трактування, оцінка людської тілесності, усвідомлення її місця у структурі особистості та соціальному контексті, осмислення співвідношення тілесного з духовним, характеру їх взаємозв'язку спільно утворюють той найближчий контекст, з якого можна визначати особливості культури, епохи, світоглядної системи взагалі" [42, с. 43]. Видатні мислителі ХХ століття ввели до інструментального поля сучасної філософії, естетики, культурології поняття тіла, тілесності, тілесних практик, тілесної топографії, феноменологічного тіла, соціального тіла, текстуального тіла тощо. Важливим досягненням їхньої праці була диференціація понять "плоть", "тіло", "тілесність".

У культурі тіло постає, як матерія, або як видима дійсність, що сприйнята почуттями і доступна їм. Зовнішній образ тіла - це в першу чергу те, що належить людині; зовнішній образ формує його певну зовнішність і впливає на певне враження, яке виробляє ця людина. До людського тіла, примикають різні частини, кожна з яких виконує в тілі характерну для неї функцію. Як говорив у своєму вірші Осип Мандельштам "Дано мені тіло - що мені робити з ним? ..". Справді, у кожної людини є тіло, але у кожного воно різне і варіантів маса [52]. І, що найголовніше, про що також згадав у своєму вірші Мандельштам, людина так і не зрозуміла толком, як їй до свого тіла ставитися. Може бути, тому з давніх пір до зображення людського тіла було особливе ставлення, особливий інтерес? Тіло - це інструмент, який можна вдосконалювати, модифікувати, виправляти, загартовувати. Тіло завжди намагаються формувати таким чином, щоб пристосувати його якомога краще до служіння людині на фізичному рівні в якості засобу досягнення його вищих цілей. Тіло являється матерією якою користуються, і не має значення, які бажання самого тіла і які звички воно встигло придбати в минулому. Людина підсвідомо підпорядковує собі тіло, але в той момент, коли тіло набуває владу над людиною і вимагає, щоб не воно служило людині, але зовсім навпаки. Робота тіла формується не просто індивідами, а головним чином товариствами, вихованням, моральними нормами і модою [3].

Кожна культура та епоха ставить перед людиною та її власним тілом певні правила. Під впливом різних факторів виробляються різні канони, наприклад, щодо тіла. Культура встановлює правила не лише перед людиною і тілом, але і перед самою собою. Культура створю певні канони які врешті решт змінюються з часом. Проблема тілесності та розуміння тіла відноситься до числа ключових філософських проблем, оскільки тут доводиться враховувати багато феноменів людської свідомості. У свою чергу, це передбачає дослідження складу, змісту потенціалу людини, аналіз одиниць або модусів сформованих потреб і здібностей, розгляд духовного потенціалу особистості. Саме в просторі розгляду людської тілесності з'являються технології розвитку духовного потенціалу особистості і суспільства, здатні протистояти конфронтації і придушення індивідуального початку.

З позиції наукового світогляду - людське тіло - дуже складний організм. Воно відрізняється від інших речей саме своєю складністю, що дозволяє йому бути носієм людської психіки і свідомості. Але чи є ступінь складності сутнісною рисою людського тіла? Адже з цієї позиції тіло людини неможливо відрізнити від інших речей. Сутнісне відмінність має полягати не в виділенні якихось особливих рис, а в такій унікальній характеристиці, яка відрізняє людське тіло від всіх інших біологічних організмів або інших речей значно сильніше, ніж вони різняться між собою. Науковий світогляд не в силах знайти таку унікальну характеристику тіла, це завдання може виконати лише філософія [25]. Дуалізм розуміння тіла є особливим, специфічним об'єктом дослідження. Воно - перший крок озовнішнення, екстеріоризації людини. Тіло, з одного боку - сама людина, а з іншого - вмістилище її суті, її оболонка, з якою людина народжується, живе і вмирає. Культура постійно впливає на дитячу тілесність, яка є і початком подальшого життя кожної людини. Усвідомлення дитячої тілесності є початком розуміння всієї людської тілесності в культурі. Дитяче тіло моделюється відповідно до канонів, та сприйняття його як необхідного. Тіло почало осмислюватися і обігруватися в найдавніших міфологічних системах. Навіть не знаючи достеменно прагматики палеолітичних бивневих фігурок, наскельних антропоморфних гравіровок чи енеолітичних керамічних статуеток. Поняття тіла є однією з найбільш складних і парадоксальних у філософсько-культурологічному дискурсі. Протягом багатьох століть воно приковувало увагу безлічі філософів, культурологів, антропологів, психологів та інших дослідників. Історія культури показує нам різноликості і нестандартність підходів до розгляду даної проблеми, які виявляли себе як на рівні повсякденного, масового, так і на рівні конкретно-наукового пізнання.

Починаючи з періоду античності, тілесність, як ціннісна характеристика людського буття, була предметом дослідження і відображення, захоплення і культивування. Вона займала значне місце у філософсько-світоглядних системах, естетичних канонах і шедеврах художньої творчості. Ідея гармонії тілесного і духовного в людині, їх нерозривної єдності була тут провідним мотивом. Тіло дитини є основою осмислення всієї людської тілесності. Серед культурних змін, пов'язаних з появою християнства, одна з найістотніших була пов'язана саме з тілом. Принципово новий погляд в осмисленні людини привів до оформлення поняття плотського гріха і, як наслідок, придушення людської плоті і це пов'язано з цим практикою стриманості. У подальшому розвитку історико-культурного процесу (в період Нового часу і в епоху Просвітництва) складаються оригінальні концепції людини в культурі та її розуміння тіла. Після появи ідеї про мислячим, але, головним чином, відчуває людина (І. Кант), можна простежити абсолютно нове бачення проблеми тілесності в контексті культури.

До XX століття склалася нова антропологічна парадигма бачення людини, що передбачає необхідність обговорення тілесності людини поряд з поняттями психіки, свідомості, уяви і пам'яті. Цей поворот забезпечив увагу до таких питань як сутність людини, відкритість і незавершеність людської природи. Тобто тіло дитини вже не постає як самостійне, воно залежить від різних факторів які впливають на нього. Своєрідним відкриттям, зробленим мислителями XX століття, належить і традиції екзистенційно-феноменологічного підходу, на основі якого відбувається визначення поняття "мого тіла", як основи присутності в світі, володіння собою і інтенціональності (спрямованості на світ). "Моє тіло" усвідомлювалася як "первинний образ тіла (не "свідомість", "модель" чи "схема"), а тіла мінливого в своїх екзистенціальних межах і завжди як би балансуючого на тонкій перешкоді між "моїм" і "іншим". Усвідомлення тіла вже не може відбутися самостійно, тіло усвідомлюється через призму іншого тіла [25].

Як писав В. Подорога, "тіло завжди наповнює нашу свідомість чи свідомість наповнює тіло. Їх взаємозв'язок не дозволяє свідомості у своїх актах повністю відокремиться від тіла, завжди залишається внутрішній голос тіла". Виходячи з цього положення, тіло безперервно виявляє процес становлення свідомості. Саме тіло є тим, що "повідомляє світу буття, і володіти тілом означає для живого зрощуватися з певним середовищем, зливатися воєдино з певними проектами і безперервно в них заглиблюватися", тому тіло повинно розглядатися не як об'єкт світу, але як засіб нашого з ним повідомлення [48, с.76]. У сучасному філософському дискурсі сформувалося уявлення про тіло як про універсальну формі запису соціальної пам'яті. Певні моделі соціалізації дитячої тілесності виявляються надзвичайно стійкими і в різних формах виявляються впродовж історії. В цілому можна говорити про особливу політичну анатомію дитячої тілесності, без урахування якої неможливе розуміння суспільних форм (влади, комунікації) і самої.

Тіло дитини повністю занурене в суспільну комунікацію, тіло є транслятором комунікації. Соціальна стигматизація тіла, певні маніпуляції з тілом відображають зовнішню структурно-анатомічну форму соціалізації тілесності дитини. Однак не менш фундаментальної соціальної переробки тілесність піддається і на функціональному, психофізіологічному рівні. У зв'язку з цим виникає проблема особливої рефлексії тілесності як певного типу цілісності дитини. Для чіткого виокремлення проблематики тілесності в соціальній філософії та ролі цього поняття у соціально-філософському дослідженні важливі термінологічні розвідки стосовно двох понять - "тіло" та "тілесність". Філософський дискурс "тіла", як невід'ємного атрибуту "людського", триває віки і має численні інтерпретації, вписані в соціокультурний контекст. Велика кількість експлікацій "тілесного" утворює у сучасному полі філософських досліджень строкате розмаїття підходів, парадигм та кутів погляду [48, с.88]. Слід зауважити, що проблема тілесності в історії філософії є одним з мотивів, що визначають сам стиль філософського мислення. Поняття "тіло" розуміють, як осередок проблематики, що має величезну кількість експлікацій в усіх сферах людського життя: від побуту - до релігійних практик, від медицини - до мистецтва, від особистих стосунків - до соціальних ролей. У широкому розумінні "тіло" - це матеріальна річ, фізичне тіло, предмет. У міфологічному та релігійному баченні тіло людини - грало містичну та символічну роль унікального осередку буття людини. І лише Новий час дав поштовх розглядати тіло, як набір органів, що працюють на кшталт механізму або машини. А психофізична проблема, як проблема нездоланного протиріччя між душею та тілом набула свого теоретичного підґрунтя у раціоналістичному вченні Рене Декарта. Тіло є найважливішим об'єктом дослідження сучасних антропологів.

Тіло є людським тілом завдяки тому, що людина усвідомлює себе в ньому і через нього спілкується з навколишнім світом. Критерієм, який вирізняє тіло від решти світу, тобто здатність людини керувати ним ні чим не опосередкованим зусиллям власної волі. Те, що схильне такого впливу волі - є тіло даної людини, на всі ж інші речі, які не є його тілом, людина впливає не безпосередньо, а опосередковано - через власне тіло. Матеріальним буттям ми називаємо те, що сприймаємо опосередковано - через органи відчуттів, ідеальним - то що відкрито нам безпосередньо.

Даність людині її власного тіла поєднує характеристики і матеріального буття і ідеального: тіло йому відкрито і безпосередньо для його волі і за посередництвом органів відчуттів [25].

Відповідно з таким розумінням можна визначити тіло як таке вираження волі зовні, яке відкривається для інших у певній просторово-часової оформленості. Тіло є втілення волі людини в інобуття (тобто у внутрішньому життєвому бутті інших людей), в якому воно оформляється і стає чуттєво сприйманим іншими. Іншими словами, справжній зміст тіла розкривається тільки в спілкуванні, в бутті-з-іншим. Тіло стає справжнім тілом людини, коли воно комунікує з іншим. Тіло є момент тотожності волі людини з внутрішнім буттям іншого. Просторово-тимчасову форму тіла людина сприймає як межу області безпосередньо підлеглого волі. Таким чином, воля є справжньою внутрішньою сутністю тіла, і разом з тим воля є тим, у чому усвідомлює себе людина в якості вільної особистості. Стикаючись з тілом іншого я стикаюся з самою особистістю, а не її відображенням, бо в його тілі він сам в аспекті волі досягає самосвідомості як втіленого та явленого іншим. Тілесна явленність іншого для мене є момент тотожності волі іншого з моїм життєвим буттям, завдяки чому я можу, з одного боку, сприймати тіло іншого як тілесно даний мені феномен (оскільки він тотожний моєму буттю), а з іншого, як саме іншого, тобто як безпосередню явленність його особистості (оскільки тіло іншого як прояв його волі є прояв саме іншого як такого і субстанціально тотожне з ним).

Тілесність є область реального зіткнення і спілкування різних людей, де їх внутрішні життєві світи реально стикаються і взаємовідкриваються. Весь тілесний світ є область взаємоспілкування, а тілесна смерть - нездатність брати участь в цьому спілкуванні, нездатність бути вираженим тілесно, якийсь злам волі, не дозволяє їй втілити себе у внутрішньому життєвому світі іншої людини. Оскільки через тіло дитини може спілкуватися з іншим тілом, то канон для тіла є наслідуванням. Тіло не може противитися канону, а людина слідує канону [25]. Під тілом слід розуміти момент тотожності людини і світу, присутність людини у внутрішньому бутті інших, то, отже, тіло є не біологічний організм, а той момент вираження людини, за допомогою якого він безпосередньо відкривається іншим і спілкується з ними. Виступаючи як соціокультурного механізму формування і розвитку людської тілесності, культурна традиція характеризується, по-перше, орієнтованим на розвиток людської тілесності духовно-тілесним єдністю людини, яке за своїм ідейним потенціалом виходить далеко за межі завдань вдосконалення тільки тілесної організації людини. По-друге, обрядами та ритуалами, спрямованими на затвердження ідейного змісту суспільних відносин, якостей і властивостей особистості, які покликана формувати дана традиція.

Також слід відзначити, що розкриття соціально-філософського механізму функціонування культурної традиції акумульовано всієї психофізичної організацією людини. Формування дитячої тілесності як чуттєвої освіти супроводжується формуванням культурних традицій, в яких її суспільство виявляє своє ставлення до дитчої тілесності. У цьому сенсі і культурна традиція, і дитяча тілесність - суть функції формування та розвитку соціально-виробничого організму. Цим пояснюється і сама необхідність вивчення рівнів формування та розвитку традиції, місця і ролі цілеспрямованої діяльності в природному процесі виникнення і відмирання традиції. Позиція Льва Карсавіна, що тіло з позиції знання - річ поряд з іншими речами, з позиції самосвідомості - неподільна цілісність, в якій людина само усвідомить себе і виражається для інших.

Віддомий філософ М. Карпіцкий зауважує, що тіло - втілення і оформлення волі людини в інобуття, тобто в інших життєвих світах. М. Карпіцкий зазначає, що феноменологічна позиція Е. Гуссерля має інше розуміння тіла, тіло постає як феномен, конструюючи тактильну інтенцією, що характеризується як "подвійне схоплювання". Перераховані позиції розглядають тіло як особистісне буття. Однак тіло можна розглядати і в інших вимірах. Зокрема, у вимірі соціального буття тіло людини набуває інший характер. Воно згортається, ховаючись одягом, переносячи на неї свої властивості. У вимірі статевого інстинкту, що диктується родом, тіло набуває зовсім інший зміст, ніж це ми бачимо з позиції особистісного або соціального буття [25].

Тіло дитини також може викликати безліч асоціацій пов'язаних з етичним, містичним почуттям, породжувати інші відчуття, пов'язані з неповторним характером особистості людини. Для того, щоб все це нескінченно різноманітний зміст зробити предметом розгляду, необхідно перейти від буденної та наукової позиції до позиції філософської. Філософ робить предметом свого розгляду не поняття про тіло, отримане шляхом абстракції відповідно до заданих аксіомами, а досвід тіла - явище тіла в людській свідомості. Вчений прагне встановити закономірності, за якими тіло функціонує і взаємопов'язане з іншими предметами. Філософ ж прагне знайти такий загально значимий сенс, який дозволить об'єднати весь нескінченно різноманітний досвід даності тіла свідомості і включити його в цілісну картину світу, що відповідає його особистим інтуїціям і власному життєвому досвіду.

Так, наприклад, англійський філософ 18 століття Дж. Берклі вважав, що тіло - це комплекс відчуттів. Однак тут немає заперечення самого факту тіла, заперечується лише матеріальна природа тіла і разом з цим будь-яке уявлення про об'єктивну субстанції, яка лежить в основі тіла. При цьому тіло визнається як психічної реальності, яка підпорядковується власним законам, незалежним від волі людини, які встановлені Богом. Проте в історії філософії все ж був напрямок, яка заперечувала реальність тіла взагалі, і в суб'єктивному, і в об'єктивному сенсах - це філософія буддизму. Буддисти виходять з визнання тільки тієї реальності, яка безпосередньо переживається людиною, відмовляючись говорити як про матеріальний світ самому по собі, так і про ідеальний світ. Світ для буддиста - це потік пережитих ним явищ. Адже хоча ранні буддисти і заперечували тіло, але тим не менш визнавали його як неминучою ілюзії, що супроводжує нас. Махаяністи вирішили звільнити людину навіть від ілюзорності тіла. Як і ранні буддисти, вони визнавали, що світ - це потік пережитих явищ [25]. Але якщо ранні буддисти вважали, що ці явища є поєднання дхарм, які представляють собою елементарні миттєві якості, то пізні буддисти заявили, що всі дхарми без якісних, а якості виникають лише як причинно-наслідкові відносини між дхармами.

Отже, поняття тіла та тілесності є досить спірне питання. Досить велика кількість дослідників висовують свої теорії, гіпотези стосовно поняття тіла та тілесності. Саме тому поняття тіло та дитячої тілесності ми повинні дослідити у всіх культурних аспектах, щоб детально вивчити основне розуміння тіла.

Розділ ІІ. Значення дитинства та дитячої тілесності в історії культури

Поняття дитинство - всім добре відоме, але (як це не дивно звучить) малозрозуміле явище. Термін "дитинство" використовується широко багатопланово і багатозначно. Через велику кількість досліджень поняття дитинства не є повністю однозначним і сталим. Спеціального визначення дитинства немає в філософських, педагогічних, соціологічних словниках. У психологічному словнику є визначення дитинства як терміна, що означає 1) початкові періоди онтогенезу (від народження до підліткового віку), 2) соціокультурний феномен, що має свою історію розвитку, конкретно-історичний характер. На характер і зміст дитинства впливають конкретні соціально-економічні та етнокультурні особливості суспільства.

Багато століть люди вважали, що в періоді дитинства є тільки одна перевага: воно швидко проходить. Дитина сприймалася як якась "недолюдина", яку потрібно якнайшвидше перетворити на повноцінну і повноправну істоту. Для цього придатні всі засоби, в тому числі і репресивні. Історія педагогіки дає нам безліч прикладів покарань, заборон та погроз дорослих по відношенню до дитини, причому всі ці дії відбуваються не з жорстокості, а виключно на благо дитини, як його розуміли в давнину. При цьому і любов, і довіру, і прихильність, зрозуміло, існували у взаємовідносинах між поколіннями - це з усією неспростовністю відображає мистецтво. Але панівні світоглядні концепції відносяться до світу дитинства принизливо і це надає архетипічним художнім образам наліт умовності. Питання дитинства розглядалися в межах філософії, психології, соціології, археології, антропології, етнографії, історії культури, літературознавства та інших дисциплін, оскільки світ дитинства вміщує в собі низку інших світів: соціальних взаємин, фізичної реальності та пізнання, історії, культури. Як окремішній філософський концепт і цілісне та значиме соціокультурне явище дитинство осмислюється лише в останні десятиліття минулого століття.

Відчутним поштовхом переосмисленню уявлень про дитинство дала зокрема книга Ф. Ар'єса "Дитина і родинне життя за Старого ладу" [2, с.34], в якій чи не вперше була поставлена проблема зміни ставлення до дітей і дитинства як предмету наукового розгляду, зокрема в межах історичних дисциплін. Такою комплексною проблемою є проблема "Дитина у світі", "Дитинство" як особлива псіхосоціокультурная категорія. Необхідність міждисциплінарного синтезу, за допомогою якого можливе створення цілісної панорами уявлень про закономірності становлення особистості дитини в суспільстві, висловлена ??вже багатьма відомими вченими: Р. Заззо, С. Московічі, А.В. Петровським, Д. І. Фельштином, Р. Харрі, Д.Б. Ельконіна, Е. Еріксоном та іншими. Простежується тенденція до створення цілісної панорами уявлень про закономірності становлення особистості в системі суспільних відносин в ході онтогенезу як індивідуальної історії людини і соціогенеза як історії розвитку людства. Цікавим і плідним для біографіста є також дослідження культурного контексту функціонування дитинства на різних історичних проміжках та реального соціального середовища, в якому формується конкретна дитина.

Так, на думку М.В. Осоріної в книзі "Секретний світ дітей в просторі світу дорослих" [45, с.43], кожна людська культура витворює і несе в собі певну модель світу, яку отримує в спадок кожне нове покоління. Саме ця модель лягає в засновок побудови індивідуальної картини світу окремої людини і водночас поєднує людей як культурну спільноту. Дитина отримує дану модель від дорослих, вбирає з культурно-предметного середовища, й одночасно активно вибудовує сама, з певного моменту поєднуючи свої зусилля з іншими дітьми. М.В. Осоріна виділяє 3 головні чинники, що визначають формування моделі світу дитини: 1) вплив "дорослої" культури, 2) особисті зусилля самої дитини, які проявляються в різних видах його інтелектуально-творчої діяльності; 3) вплив дитячої субкультури, традиції якої передаються з покоління в покоління дітей.

У розвитку суспільства і людини все більш гостро вимальовується завдання поглиблення пізнання дитинства, причому не тільки і не стільки його окремих особливостей, індивідуальних і загальних аспектів поведінки. За словами Д. І. Фельдштейна, "головним стає розкриття закономірностей, характеру, змісту та структури самого процесу розвитку дитини в дитинстві і дитинства в суспільстві, виявлення прихованих можливостей цього розвитку в саморозвитку зростаючих індивідів, можливостей такого саморозвитку на кожному етапі дитинства і встановлення особливостей його руху до світу". Д. І. Фельдштейн в книзі "Соціальний розвиток в просторі - часу Дитинства" відзначає, що узагальнене найменування - дитинство - найчастіше вживається в соціально-практичному, соціально-організаційному плані [60, с.24]. При цьому автор підкреслює, що відсутнє наукове визначення дитинства (і функціональне, і змістовне) як особливого стану, який виступає складовою частиною загальної системи суспільства, не розкрита субстанціальна сутність дитинства. "Не визначена загальна система координат для виявлення головної суті здійснених тут процесів - фізичного і психічного дозрівання, входження в соціумі, освоєння соціальних норм, ролей, позицій, придбання дитиною (в рамках дитинства) ціннісних орієнтацій і соціальних установок, при активному розвитку самосвідомості, творчої самореалізації, постійному особистісному виборі в ході затвердження та розкриття власного індивідуального життєвого шляху".

Відомий дослідник М. Плузо в доповіді "Двадцять поглядів на тіло немовляти або частини дитячого тіла в старофранцузской літературі" аналізує різні погляди на тіло немовляти і стверджує, що опис немовляти зустрічається в літературі досить часто. Автор поділяє весь комплекс поглядів на дитину, що міститься в джерелах, на три групи: опис фізичного вигляду немовляти; згадка про турботи, якими він оточений; характеристика почуттів, які він викликає у дорослих. Дослідник згадує, що при описі дитини середньовічними авторами не було вироблено якої специфічної лексики і використовується епітети, характерні для опису жіночої краси. Автор перераховує турботи дорослих про дитину, почерпнуті в старофранцузской літературі: мити, годування, сповивання, зустрічає він там і згадка про специфічні дитячих атрибутах: очіпки, сповивачів, пелюшки та ін. Але смерть немовляти, на думку М. Плузо, не є для батьків трагедією, втратою незамінного істоти і вони швидко втішаються. Автор також звертає увагу, що, незважаючи на досить часте опис в літературі немовлят, наступний за ним вік практично повністю відсутня в розглянутих творах, і це викликано, вважає дослідник, не так невмінням, скільки небажанням говорити про дітей. Деякі згадки про них зустрічаються, як пише автор, перед самим їх включенням у світ дорослих і вже не на права дитини, а "маленького дорослого". Дитинство в індивідуальному варіанті - це, як правило, стійка послідовність актів дорослішання зростаючої людини, його стан "до дорослості". В узагальненому - це сукупність дітей різних віків, складових "додорослий" контингент суспільства.

Ще більш загадкова доля образу дитячого тіла в культурно-історичній ретроспективі. Якщо душевні і психічні властивості дитини ставали предметом досліджень, то його тілесне буття було досить жорстко вписана в систему соціальної сигніфікації і етнокультурних стереотипів даного суспільства. При всій різноманітності стереотипів в ході історичного розвитку людства простежується провідна тенденція: дитина - оєрідна "заготовка", якою тільки належить стати людиною. Розвиток в цьому випадку розумілося як кількісне збільшення, не супроводжується якісною модифікацією тілесного субстрату.

Інтерес до дитинства й саме поняття дитинства практично було відсутнє до XVIII століття. Як писав Аргос: "Це не означає, що дітьми взагалі нехтували і не дбали про них. Поняття дитинства не слід змішувати з любов'ю до дітей: воно означає усвідомлення специфічної природи дитинства, того, що відрізняє дитину від дорослого". Людство, як і всякий біологічний вид, завжди надавало великого значення продовженню роду. Багато релігії вважають безпліддя найстрашнішої божественної карою. Дітонародження майже всюди оформляється особливими священними ритуалами. Ось як, наприклад, М. Мід (американська дослідниця, дитячий етнограф) описує церемонію народження дитини на островах Самоа (Папуа - Гвінея): "Дням народження не надають значення на Самоа [40, с.45]. Але поява на світ дитини, як таке, в сім'ї високого рангу передбачає велике свято. Протягом декількох місяців до пологів родичі батька приносять в дар майбутньої матері їжу, в той же час родички з материнської сторони клопочуть над приданим для новонародженого. Самі пологи аж ніяк не інтимна справа. Пристойності вимагають, щоб породілля не корчилася від болю, не кричала, не заперечувала проти присутності 20-30 людей у ??будинку, які, якщо треба, сидітимуть біля неї цілодобово, сміятися, жартувати, розважатися. Якщо немовля - дівчинка, то пуповина заривається під шовковицю, щоб дівчинка була доброю господинею. Якщо немовля - хлопчик, то пуповина впадає в море, щоб він став майстерним рибалкою або хліборобом. Потім гості розходяться по домівках, мати піднімається з ліжка і приступає до своїх звичайних справ, а дитина взагалі перестає викликати великий інтерес у кого б то не було. День і місяць його народження забувається".

Ще одним досить вагомим дослідником феномену дитинства є Кон І.С. у своїй праці "Дитина і суспільство". В робіт він пропонує схему вивчення дитинства, окремі аспекти якої використані в цій роботі. Зокрема, на думку І. Кона, існує кілька аспектів, взаємопов'язаних між собою, що допомагають визначити основні моменти уявлень про дитинство: становище дітей в суспільстві, їх соціальний статус, способи життєдіяльності, відносини з дорослими, інститути та методи виховання; символічні образи дитини в культурі та масовій свідомості, соціонормативного подання про вікові властивості, критерії зрілості; культура дитинства, внутрішній світ дитини, спрямованість його інтересів, дитяче сприйняття дорослого суспільства, фольклор. Всі вони в сукупності дають уявлення про дитинство в кожен окремий проміжок часу і, намагаючись виявити ці моменти, ми можемо зобразити картину дитинства і уявлень про нього в ту чи іншу епоху [27, с.65]. У спробі виявити всі ці аспекти ставлення до дитинства в заданому історичному суспільстві і полягає суть пізнання дитинства, невіддільна від історії суспільства і його соціальної самосвідомості. Вивчення дитинства в рамках психології розвитку, соціології виховання, історії сім'ї, культурної та психологічної антропології (етнографії), історії літератури для дітей і про дітей, педагогіки, педіатрії та інших дисциплін дає дуже цінну наукову інформацію. До числа робіт соціологів, психологів та ін, які цікавилися проблемою дитинства, і, що розглядали в тому числі і історичний її аспект, можна віднести дослідження Д. І. Фельдштейна, Е. Еріксона, В.В. Абраменковой. Незважаючи на таке пожвавлення у гуманітарних науках, викликане зміною евристичного вектора щодо феномена дитинства з "виховально-правового" на "об'єктивно-зацікавлене", все-таки комплексних мистецтвознавчих досліджень образу дитини в європейському мистецтві не існує. Окремі вкраплення відомостей про залучення феномена дитинства в образотворчий простір можна зустріти на сторінках загальних праць з історії мистецтва тієї чи іншої країни, чи епохи, у монографіях, присвячених творчості окремих митців, або ж у розвідках стосовно аналізу жанрового портрету тієї чи іншої доби. Зауважимо на обмаль інформації у той час, коли інтерес до дитячих образів у мистецтві з боку соціум му зростає. Про це свідчать видання каталогів, які містять онтологію живопис ної ходи дитинства в історії національних культур.

2.1 Символізм дитячої тілесності в культурній спадщині античності

У давньогрецькій культурі все - космос, держава і людина сприймається через категорію тілесності, яка, за визначенням О.Ф. Лосєва, виходить далеко за межі тіла, розширюючись до меж чуттєво-матеріального космосу. Тіло виступає аналогом світобудови, або ж аналогом космосу тобто порядку. Тіло утримує в собі всі сили природи, гармонію фізичних стихій. Саме тому митці тіло зображують як цілісне, впорядковане. Тіло людини вражає своїми ідеальними формами, а також своєю пропорційністю. Всім відомий світ Стародавньої Греції, що відмовився від похмурих, орієнтованих на потойбічний світ поглядів Стародавнього Єгипту. Актуальним стало жити одним днем, радіти навколишньому світу і найбільше - самому собі. Греки вважали себе обраним, прекрасним народом, краса тіла стала об'єктом милування, захоплення, а прагнення до краси тіла - однієї з головних цілей в житті. Існував повсюдний принцип "калокагатії" - спільної краси тіла і внутрішнього світу [34, с.145]. Вважалося, що гарний зовні людина не може бути поганим за своїми особистими якостями, так само як не ідеальна людина ніколи не буде прекраснодушним. Навіть після смерті головним покаранням у Тартар - пекло - були не душевні муки, а муки плоті: голод, спрага, важкий і безглуздий фізична праця, а також пов'язана з цим втрата краси. Але, зауважимо, до індивідуальності людини увагу було куди менше: вище цінувалися зображення "ідеальних людей", ніж конкретне портретну схожість з ким-небудь.

Ідеалом для грека була гармонія фізичних стихій, за якою принцип загальнотілесного життя, що греки називали душею, повністю підпорядковував собі всі тілесні стихії. Як писав Платон, деякі говорять, ніби тіло могила душі, оскільки, мовляв, зараз вона у тілі похована; оскільки все, що душа виражає, вона виражає знаками за допомогою тіла, то і в цьому сенсі воно правильно називається знаком. Греки визначали душу як ентелехію, ейдос фізичного тіла. Концепт душі, що узгоджує будь-які тілесні прояви давньогрецької людини, ми співвідносимо з поняттям "канону тіла" (стійке, закріплене на рівні символічних структур утворення) і таким чином змоделюємо образ тіла давньогрецької культури [32]. За визначенням В. Подороги, "грецьке тіло - універсальний знак космосу, космос - продукт формування скульптурної сили грецької тілесності" [48, с.56]. Тільки в античний період всі елементи культури знаходились в повній гармонії з природою, тільки в них існувала повна гармонія духу і тіла; твори мистецтва, в живих витворах якого моральнісні ідеали народу знайшли собі для всіх зрозуміле і всіх чаруюче вираження. У житті греків, - зазначає В. Любке, - немає штучно створених протиріч; у них все гармонійне, все вилилось з одного і того ж джерела - їх істинно людської освіченості, а тому і залишилось життєвим і зразком назавжди [37, с. 49]. Для пластичного мистецтва давніх греків людина була втіленням всього сущого, прообразом всього створеного і створюваного. Людське тіло і дитяче тіло в прекрасній нормі було майже єдиною моделлю мистецтва, і естетично греки мислили його не інакше як в статуарній завершеності, в єдності духовного та тілесного. Так наприклад досконалість дитячої тілесності втілено в скульптурі Ерот. Де ідеальне дитяче тіло сидить на дельфіні (Дод.1) Досить пропорційно та ідеалізовано зображене дитяче тіло, коли молоде дитя фізично вже спроможне натягнути лука (Дод.2). Пластичне мистецтво античності не відійшло від можливості зобразити рух тіла дитини яка звільняється від змій (Дод.3).

В основі формування грека, як громадянина полісу стоїть виховання дитини самим полісом. Давньогрецький поліс - це місто з порівняно невеликою кількістю жителів. Вони підпорядковувалися законам свого міста, захищали його від ворога і виконували всі необхідні цивільні обов'язки (брали участь в роботі суду та інших міських служб, у проведенні народних зборів і т. д.), тобто місто було одночасно і державою. Ось у такому місті-державі культура була одночасно "вихованням", "обробітком" і "культом". Цим і характеризується процес підготовки вільних громадян в античному полісі, формування зрілого чоловіка з нетямущої дитини, що греки позначали терміном "пайдейа". Приблизно до середини V ст. до н. е.. виховання юнацтва будується на основі образу "ідеального героя", виведеного з поем Гомера: освічена благородний молода людина повинна крім фізичної досконалості володіти знанням поезії і певними "музикантськими" навичками, тобто вмінням грати на музичних інструментах. Ідеалом давньогрецької пайдейї - калокагатія (від грец. Kalos - прекрасний і agathos - хороший, добрий); людина поєднує в собі красу бездоганного тіла і моральна досконалість, причому перевага віддається другому.

Однак дитинство як мистецько-культурний феномен у цих дослідженнях переважно залишався за межею пізнавального інтересу й досі не набув достатнього теоретичного осмислення. Це дозволяє подивитися на феномен дитинства з мистецтвознавчої точки зору як на актуальний. Локалізація наукового інтересу в мистецтві Античності ґрунтується на переконанні, що антична культура виробила унікальні цінності, стосовно яких позиціонуватимуть себе усі наступні покоління європейських мислителів та митців аж до сьогодення. Саме тому доцільно простежити, які особливості мала традиція зображувати дитину у двох найбільш значущих для історії античного мистецтва цивілізацій - Давньої Греції. У цій дрібній вотивній пластиці діти є лише атрибутивною ознакою материнського начала. Так досить часто на статуетках зображували дитя і матір разом, це робилося не для того щоб показати їх цілісність, а для підкреслення її дітородної властивості. Статуетки з шамоту доби Бронзи, знайдені в центрі європейської прадавньої культури на островах Крит та Кіпр, підтверджують визначену тенденцію. Просто і грубо стилізована, фігурка матері "мовчазної" тримає на руках дитя. У молитовному поруху вона простягає своє чадо небесам, немов віддає його у жертву божественним силам [37, с.66]. Іншою кіпріотською знахідкою є статуетка жінки в орнаментованих "панталонах" із виразними ознаками жіночності. Ця фігурка, ймовірно, також слугувала ритуальній меті. Бачимо дитя, яке сидить на руках у матері і тримається за її груди. Як пише Петер Леві, таку річ могли використовувати із сакральною метою для подяки богам за нащадків [65, с.50]. Ще у крито-мікенській культурі знаходимо поодинокий приклад зображення дитини, виокремленої від матері. Це маленька бронзова фігурка з печери Дікта, однієї з багатьох гірських печер Криту, де святкували народження Зевса і просили бога про дітей. Тільце немовляти досить реалістично виліплене, це дитя, яке тільки-но навчилося повзати. Проте в нього відсутні чіткі риси обличчя, що вказує на ритуальне призначення статуетки - використання її лише як символу народження дитини.

Якщо апелювати до соціологічних розвідок щодо феномена дитинства в Античності, то бачимо, що культура класичної Греції не заглиблювалося у внутрішній світ дитини, навіть вона його просто не помічала. Ця тенденція була загальною у суспільстві полісу. Л. Демоз підкреслює, що загалом на дитину в античні часи спрямовували досить негативні емоції. Дослідник фіксує відсторонене ставлення дорослих до новонароджених, яке межувало з дітовбивством [16, с.22]. Такі відносини у суспільстві Античність успадкувала від первісності. Американський культуролог Нейл Постман у свою чергу доповнює цю характеристику ідеєю двоїстості у ставленні до дітей: вони одночасно персоніфікували безвинність і втілення природного зла [66].

У творах античних мислителів дитинству відводиться своєрідне місце, що прагматично закріплює за цією проблематикою правовий та виховний акцент. У творі "Держава" Платон докладно розглядає питання про відбір дітей, придатних за всіма необхідними параметрами до подальшого вдосконалення, а також дає основні зразки виховання та навчання майбутнього громадянина ідеального полісу [49]. В першу чергу життя дитини залежало від її тіла, якщо тіло дитини не відповідає ідеалізованій формі, дитину вбивали. У "Законах" філософ уже чітко прописує структуру формування законослухняної особистості [49]. Батько медицини Гіппократ і родоначальник гінекології Сорон Ефеський обговорюють питання про те, які саме немовлята заслуговують на те, щоб їх вирощували. Аристотель уважає цілком справедливим, що жодного каліку-дитину годувати не слід. Що повністю підтверджує ідеалізоване поняття тілесності. Дітлахи не викликають у давньо грецьких авторів почуття розчулення, їх здебільшого розглядають як нижчу істоту, з якої суспільство має виліпити гідного продовжувача своїх традицій. Чи то через спартанську муштру, чи то через ілюзорну свободу під контролем афінських вихователів, дитина органічно "вростала" у полісну культуру, перетворюючись у справжнього громадянина.

Доречно згадати про одну з домінантних рис світогляду античної людини, акцентовану багатьма дослідниками естетики античності, ? про міфологізм. Міф для греків був поясненням світу, засобом формування свого макрокосму, частиною космологічного сприйняття світу, про що говорить О.Ф. Лосєв [35, с.44]. Світ грецьких богів - це зведена до рангу абсолюту форма існування людства, гідна захоплення, але не поклоніння. А оскільки космос має досконале "тіло", це ідеальний витвір мистецтва, як вважали в Античності. І творчість людей має наближатися до цього ідеалу через відтворення "тілесного ідеалу" у скульптурі. Тому основним видом давньогрецького, а пізніше і давньоримського мистецтва буде скульптура, а панівною темою - міфологічні сюжети. Не дивно, що дитина як особистість, за подібної світоглядної установки, взагалі була рідкісним образом у грецькому мистецтві. Мета поодиноких втілень дитини у рельєфах та скульптурі є або алегоричною, або ж ілюстративною. Зокрема, на рельєфі "Народження Діоніса" V століття до н.е. маленький божок - класичне зображення немовля, проте без будь-якого емоційного навантаження воно, так би мовити, технічно ілюструє міфічну сцену.

Греки не знали нічого прекраснішого людського тіла. Античність називають дитинством людства. Дитина зайнятий не стільки власним внутрішнім світом, скільки зовнішнім, він весь відкритий навколишнього. "З античного ідеалу випливало беззастережне прийняття чуттєвої видимості". Історики культури розрізняють "епохи зору" і "епохи слуху". Античність належить до перших. Саме тому виховання дітей мало власне не лише духовну суть, але обов'язково і фізичну. Діти проходили "школу виживання" і лише після неї могли стати громадянами полісу. Мета афінського виховання передбачала всебічний розвиток особистості як у фізичному, моральному, розумовому і естетичному відношенні. По суті, мова йшла про всебічне формування особистості, перш за все з розвинутим інтелектом та культурою тіла. Усі вільні афіняни до 7 років виховувалися вдома і отримували сімейне виховання. Коли хлопчикові із заможної сім'ї вільних громадян виповнювалося 7 років, він перейшов до навчання в приватних і в суспільних навчальних закладах. Дівчатка продовжували отримувати сімейне виховання, привчаючись вести домашнє господарство. Афінська традиція передбачала для дівчини виключно домашнє виховання. У сім'ї афінська дівчина отримувала елементарні навички читання та письма, а також музичну підготовку. Наступний етап у навчанні стародавнього афінянин наступав в 13 - 14 років, коли хлопчики вступали до гімнастичної школи - палестру (школу боротьби). У палестрах суттю освіти було розвиток культури тіла. Тут протягом двох років учні інтенсивно займалися п'ятиборством, яке включало в себе: (плавання, біг, стрибки, метання списа і диска, плавання). Розвиток та удосконалення тіла, є основним та головним заняття дітей [34, с.74].