Культура епохи Відродження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

Культура епохи Відродження

План

1. Історичні передумови становлення культури Відродження. Загальна характеристика епохи Відродження

2. Гуманізм як ідеологія епохи Відродження

3. Культура Проторенесансу

4. Культура Раннього Відродження

5. Культура Високого Відродження

6. Культура Пізнього Відродження. Маньєризм

7. Культура Північного Відродження

8. Ренесансна музична культура і театральне мистецтво

1. Історичні передумови становлення культури Відродження. Загальна характеристика епохи Відродження

XIV ст. стало для Європи важким випробуванням: страшна епідемія чуми знищила 3/4 її населення і створила фон, на якому відбувається розпад старої Європи, виникнення нових культурних регіонів. Хвиля культурних змін починається з благополучнішого півдня Європи, з Італії. Тут вони набувають форми Ренесансу (Відродження).

Термін "Відродження" (від франц. Renaissance, італ. Rinascimento) був введений мислителем і художником самої епохи Джорджо Вазарі ("Життєпис знаменитих живописців, скульпторів і архітекторів"). Так він назвав час з 1250 по 1550 р. На його думку, це був час відродження античності. Для Вазарі античність постає ідеальною епохою.

Надалі зміст терміну еволюціонував. Відродження стало означати емансипацію науки і мистецтва від богослов'я, зародження національних літератур, прагнення людини до свободи від обмежень католицької церкви. Тобто Відродження, по суті, стало означати гуманізм.

В культурі італійського Відродження розрізняють такі періоди:

1) Проторенесанс (Передвідродження) - ІІ пол. XIII - XIV ст. (XIII ст., двохсоті роки - дученто і XIV ст., трьохсоті роки - треченто);

2) Раннє Відродження - XV ст. (кватроченто);

3) Високе Відродження - 80-і рр. XV ст. - 30-і рр. XVI ст. (чінквеченто);

4) Пізнє Відродження - сер. і ІІ пол. XVI ст.

Існує також поняття Північне Відродження (XV - XVI ст.), яке має на увазі країни, розташовані на північ від Італії, - Нідерланди, Францію, Німеччину, Великобританію.

Відродження - найвизначніша перехідна епоха людської історії. Це епоха в історії культури країн Західної та Центральної Європи. Вона хронологічно входить у середньовічну історію європейських народів і охоплює період з XIV до перших двох десятиліть XVII ст. Найраніше (XIV ст.) Відродження проявилось в Італії. Потім, у XV ст., оформлюється так зване Північне Відродження (Німеччина, Нідерланди). З кінця XV ст. ідеї гуманізму проникають в Англію та Францію і, нарешті, під їх вплив потрапляє Іспанія. З XVI ст. Відродження набуває європейського характеру і досягає найвищої точки свого розвитку.

Епоха Відродження не є цілісним і монолітним явищем, що охоплювало всю Європу. Прийнято розрізняти два типи реалізації основних ідей Відродження: Італійське Відродження і Північне Відродження. Суть цього розділення не зводиться до географічних відмінностей, а корениться в серйозних розбіжностях щодо відношення до християнсько-середньовічної спадщини. Італійське Відродження, яке почалися дещо раніше, ніж Північне, всіляко демонструвало своє негативне ставлення до Середньовіччя, підкреслювала дистанцію (часто уявну) між ним і середньовічними цінностями. Італійське Відродження зверталося до наявного культурно-історичного досвіду, повсюдно представленого на території Італії - пам'ятки античності були присутні практично скрізь і у вигляді античних архітектурних споруд, і у вигляді скульптурних пам'ятників.

Відродження відкриває принципово нову культурну епоху. В цей період почали виникати мануфактури, одержали розвиток торгово-грошові відносини, торгівля, виникли банки, відбувався розклад натурального господарства, збільшувалась роль особистої ініціативи. Взірцем свободи та винахідливості для всієї Європи стали Флоренція, Генуя, Венеція та інші міста Італії, які завдяки розвитку ремісничого виробництва та зручному географічному розташуванню активно включалися у торгівлю між Європою та Сходом.

Виключна важливість Відродження в історії людської культури пояснюється тим, що якраз в цю епоху були створені видатні твори літератури та образотворчого мистецтва. З'явилось майже одночасно багато яскравих, видатних, великих талантів - письменників, мислителів, живописців, скульпторів, архітекторів. Головним видом духовної діяльності стало мистецтво. Воно набуло для людей Відродження такого значення, як в Середні віки релігія, а в Новий час - наука і техніка. Недаремно відстоювалась думка, що ідеальна людина повинна бути художником. На перший план в мистецтві вийшов живопис.

Формується наукова картина світу на основі відкриттів, насамперед в галузі астрономії. Одним з найяскравіших явищ епохи Відродження є геліоцентрична система польського астронома Миколи Коперника та вчення про нескінченні світи Джордано Бруно. Цим було покладено початок звільнення природознавства від теології, спростовано птолемеївську теорію, за якою Земля є нібито центром Всесвіту. Суттєвий вклад в нову астрономію вніс видатний німецький учений Йоганн Кеплер, який відкрив закони руху планет (Закони Кеплера).

Обличчя нової епохи визначили винаходи в Європі друкарського верстата, компаса і артилерії. Винахідником друкарського верстата є німець Йоганн Гутенберг, котрий винайшов спосіб відливання шрифту і сконструював дерев'яний друкарський прес. Це поклало початок книгодрукуванню в Європі і сприяло поширенню й примноженню знань, гуманістичних ідей, задовольняло велику суспільну потребу в книзі. В 1500 р. свої друкарні мали 236 міст Європи.

В епоху Відродження були здійснені великі географічні відкриття: відкриття Америки Христофором Колумбом, шляху з Європи до Азії Васко да Гамою, океану між Америкою та Азією, а також підтвердження гіпотези про кулясту форму Землі португальським дослідником Фернаном Магелланом. культура відродження геліоцентричний компас

Винахід артилерії поклав край феодальному роздробленню. Артилерія руйнувала стіни колись неприступних лицарських замків. На уламках феодальних устоїв розвивалися національні монархії, міцні позиції завойовував абсолютизм.

Відродження - це також період активного розвитку соціально-політичної думки. Найкраще ідеал сильної державної влади розкрив у XVI ст. італієць Нікколо Макіавеллі ("Державець"). Державець, згідно з його теорією, може не зважати на прийняті норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави.

Основні риси духовної культури епохи Ренесансу:

§ звернення до культурного спадку античності

§ світський антиклерикальний характер культури

§ гуманістичний світогляд

§ віра в можливості людини, її волю і розум; опертя на особистість

§ переконаність в цілісності світобудови

§ заперечення схоластики і аскетизму

2. Гуманізм як ідеологія епохи Відродження

Головною рисою культури Відродження став новий світогляд - гуманізм, який прийшов на зміну теократії. Це слово походить від латинського humanitas (буквально - "людяність"). Гуманізм - теорія та практика, в основі якої лежить ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей. Культура Відродження - оригінальна культура, проте черпалась з двох джерел - язичницько-античного і християнсько-середньовічного.

Епоха Ренесансу формує особливий тип особистісної поведінки, який радикально відрізняється від середньовічної станово-корпоративної моделі поведінки. Йдеться про усвідомлення власної унікальності, неповторності людини, здатної багато на що - так в культурі виникає модель культурної людини, що одержала назву homo universalis або людини універсальної як тип творчого, "титанічного" способу життя.

Ці тенденції в свідомості людини чітко вловив один з найвідоміших діячів Відродження Піко делла Мірандола. Його перу належить трактат "Про гідність людини", в якому висловлюється вчення про особисту активність людини, про творіння людиною самої себе.

На відміну від культури Середньовіччя Ренесанс вважається в основному світською культурою. Вищі прошарки суспільства мали можливість здобувати освіту, користуватись досягненнями античної культури і філософії. Освічених і обдарованих людей в цей період оточувала атмосфера загального захоплення, їх шанували, як у Середні віки святих.

Основними елементами Ренесансу були наукові відкриття та мораль "вседозволеності". Гуманізм на перше місце ставив наукові знання, орієнтував на матеріалістичне трактування законів природи, на пізнання навколишнього світу і самого себе завдяки розуму, що відрізняє людину від усіх інших земних створінь. Гуманісти висміювали аскетизм і теорію стриманості католицької церкви, утверджували право людини на насолоди, в тому числі і сексуальні, що раніше вважалося чимось непристойним і гріховним. Насолода земним буттям - це неодмінна частина культури Відродження. Саме в цей час було висунуте гасло "Я людина, і ніщо людське мені не стороннє!".

Величезного практичного значення набула антична культурна спадщина. Творці цієї епохи розуміли, що не ставши спадкоємцем найкращих взірців минулого, не можна мріяти про майбутнє. Гуманісти почали активно вивчати грецьку мову, а латинською були написані їхні праці. Латина стала мовою епохи Відродження. Гуманісти започаткували зовсім нову наукову галузь - класичну філологію. В університетах Європи створювали кафедри стародавніх мов.

Ідеї гуманізму знайшли яскраве втілення в творах мистецтва, головною темою яких стала піднесена і прекрасна, гармонійно розвинена людина. Художники Відродження розкрили її потужність і велич, прославили духовну і фізичну красу, утвердили за нею право вільної особистості. У відновленій античній формулі "краса - це гармонія" відображалися сутність мистецтва епохи Відродження і своєрідне уявлення про навколишній світ. Краса - це упорядковане співзвуччя і з'єднання частин, тобто гармонія. В її основі лежить пропорція, досконалий образ.

Гуманісти проявляли великий інтерес до античної філософії. В середині XV ст. у Флоренції засновується Платонівська Академія на чолі з Марсіліо Фічіно. Шанування Платона було тут перетворене майже на релігійний культ.

Зауважимо, що весь сенc культури Відродження полягав не в простому поверненні до античності, відновленні античних зразків, а в заклику бути гідними їх, перевершити досягнення античної культури. Вперше поняття "Відродження" вжив італійський письменник Джованні Боккаччо, який сказав про живописця Джотто ді Бондоне, що той "відродив античне мистецтво". Терміном, який визначив цілу епоху, це поняття стало завдяки відомому живописцю, архітектору та історику мистецтва Джорджо Вазарі. Він використав висловлювання автора "Декамерона" для позначення періоду італійського мистецтва з 1250 до 1550 рр.

В подальшому, в основному з ХVIII ст., епоха італійського Відродження характеризувалася переважно як епоха Відродження людини, як епоха гуманізму. Під Відродженням почали розуміти емансипацію науки і мистецтва від богослов'я, поступове охолодження до християнської етики, зародження національних літератур, прагнення людини до свободи від обмежень католицької церкви.

Ренесанс виступав в історії західної культури як епоха звеличення людини, як період віри у велич, могутність та красу людини, в її оволодіння природою. Гуманізм - це прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей. Він проголосив людину найвищою цінністю, а її самореалізацію - єдиною метою життя.

У галузі науки й освіти гуманісти рішуче виступили проти догматизму і схоластики, проти схоластичного схиляння перед авторитетами. Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, виступали проти будь-якої цензури, і особливо проти цензури церковної. Гуманісти відстоювали критичний метод пізнання. Усі вони визнавали перевагу розуму над вірою.

Гуманісти засуджували феодально-дворянську систему оцінок людей залежно від кастової приналежності чи матеріального становища. Вони вважали, що у людині важливе не її походження або соціальне становище, а особисті якості, такі як розум, творча енергія, діловитість, почуття власної гідності, воля, освіченість. Єдиним критерієм були особисті заслуги. "Слава і благородство вимірюються не чужими, а власними заслугами і такими діяннями, які є результатом нашої власної волі", - писав гуманіст Поджо Браччоліні в діалозі "Про благородство". В рамках культури Відродження відбулася зміна постійного піклування віруючого про світ вічний, потойбічний на прагнення людини до земної, прижиттєвої та посмертної слави.

Провідною рисою культури Відродження став антропоцентризм. Він розглядає людину як частину, вінець природи, найбільш досконале її творіння, як міру всіх речей. Людина обожнюється, сприймається як співавтор Бога-Творця, подібністю якого на землі вона і є.

Культура Відродження, намагаючись утвердити антицерковну позицію, залишалася християнською культурою. Більше того, вона шукала шляхи поєднання християнства з дохристиянськими типами культури, поєднання релігійних і світських її аспектів, духовно-піднесених та земних чуттєво-тілесних прагнень людини. Можна сказати, що мистецтво Відродження було своєрідним синтезом античної фізичної краси і християнської духовності.

Були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, прокладалися шляхи до розмежування юрисдикції церкви і держави. Це стимулювало появу єресі. Єресь - точка зору, яка спростовує релігійний догмат і є проявом "вільного розуму" щодо визначення та тлумачення релігійних настанов.

Для "виявлення, покарання та запобігання єресі", переслідування небезпечних єретиків об'єдналися світська та церковна влада і створили інквізицію - Конгрегацію святої служби. Саме слово "інквізиція" походить від латинського "inquisitio" - розслідування, розшук. Згідно з постановами IV Латеранського собору і Тулузького собору церква повинна була виявляти єретиків, засуджувати їх і передавати світській владі для покарання. Світські правителі під загрозою відлучення від церкви мусили негайно виконувати вироки, очищати свої землі від єретиків.

З діяльністю інквізиції - судово-каральної установи католицької церкви, яка проіснувала від XIII до XVIII ст. - пов'язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресі поступово вилилася в переслідування вчених, у заборону наукової діяльності. Виправдальних вироків інквізиція не знала. В результаті її діяльності, пік якої припав на епоху Відродження, було знищено понад мільйон людей. Інквізиція переслідувала Галілея, Рабле, Сервантеса, Кеплера та інших великих людей епохи Відродження.

Найпослідовніше запроваджувалася інквізиція в Іспанії, де вона особливо лютувала. На території цієї країни ще у 20-х роках XIX ст. палали багаття в ім'я перемоги "істинної" католицької віри. Винятковою жорстокістю відзначався головний іспанський інквізитор, домініканський монах Томас Торквемада.

Інквізиція внесла глибокий розлам у формування духовної атмосфери. Так, в 1487 р. побачив світ "Молот відьом" Я. Шпренгера і Г. Інстіторіса, а в 1580 р. з'явився трактат "Демонологія відьом" Ж. Бодена. В них проголошувалось, що чаклунство потрібно зцілювати за допомогою вогнищ і розпеченого заліза.

Цілковите панування римо-католицької церкви в усіх сферах життя, її абсолютна монополія на владу привели врешті цю церкву до внутрішнього переродження. Відомо, що священнослужителі в цей період утримували шинки, ігрові та публічні будинки. Ченці та черниці брали участь в оргіях. Широкого розповсюдження набули порнографічна література і живопис. Благодать та спасіння можна було "заробити" паломництвом, участю в хрестовому поході або просто майновим чи грошовим пожертвуванням на потреби церкви. Іншими словами, здійснювався свого роду обмін благ земних на блага небесні.

Боротьбою з єрессю займався католицький чернечий орден єзуїтів "Товариство Ісуса". Для зміцнення папської влади єзуїти допускали будь-які підступні дії, що йшли на користь церкви, дотримуючись девізу ордену "мета виправдовує засоби". Засновником цього ордену був іспанський дворянин Ігнатій Лойола.

3. Культура Проторенесансу

У перехідний час Проторенесансу зародився інтерес до Античності, виникло сприйняття людини як свідомої і мислячої особистості. Релігійна свідомість як і раніше визначала особливості художньої творчості, але це було вже інше осмислення християнської історії, наповнене новим змістом.

Найбільшим представником періоду Проторенесансу в історії італійського мистецтва (ХIIІ - поч. XIV ст.) був великий італійський поет, флорентієць Данте Аліг'єрі. Він є останнім поетом Середньовіччя та, разом з тим, першим поетом Нового часу. З творчості Данте починаються витоки гуманістичної культури епохи Відродження (Раннього Відродження - італійська назва Кватроченто). В його творчості проявились тенденції розвитку італійської літератури і культури в цілому на століття вперед.

Найвидатніший твір Данте, вершина його творчості - поема "Комедія", яку нащадки, висловлюючи своє захоплення, назвали "Божественною комедією". Епітетом "божественна" (у розумінні "прекрасна") її вперше наділив у 1360 р. інший видатний італійський письменник цієї доби Джованні Боккаччо. Данте використав звичайний для того часу сюжет - змалював своє уявне блукання в 1300 р. у потойбічному світі по Пеклу, Чистилищу і Раю у супроводі давно померлого римського поета Вергілія.

Величною постаттю Ренесансу був Франческо Петрарка, якого в 1341 р. увінчали в Римі лавровим вінком як найвидатнішого поета Італії. Його вважають родоначальником нової системи культурних цінностей - гуманізму, першим європейським гуманістом, батьком гуманістичної культури в Європі. Петрарка - основоположник нової європейської лірики, автор знаменитої "Книги пісень" ("Канцоньєре"). У коханні поет вбачав шлях до добра і спасіння. Як видно з творів Петрарки, він відстоював право людини на щастя в земному, реальному житті. В центр своєї творчості Петрарка поставив не Бога, а людину.

Знаменитим поетом Відродження був Джованні Боккаччо. Продовжуючи традиції Данте і Петрарки, він розвивав італійську літературну мову на народній основі. Найвизначніший твір Боккаччо - "Декамерон" (від гр. - "десятиденник"). Це - збірка реалістичних новел, які об'єднані спільним гуманістичним ідеалом та є єдиним цілим. Основний зміст "Декамерона" - розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, їх святенництва, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославляння насолод земного життя, почуттєвої любові. Цим твором Боккаччо заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру.

У живописі Проторенесансу вже відчутний світський початок, увага до історичної тематики, портретного, побутового і пейзажного жанрів. На зміну площинним зображенням приходять просторовість і пластичність форм.

Найбільшим майстром Проторенесансу і предтечею Відродження був живописець Джотто ді Бондоне. Джотто - "найкращий у світі живописець", - так його називали сучасники. Джотто - художник і архітектор, засновник реалістичного мистецтва, котрий одним з перших ввів у живопис зображення інтер'єру та створив пластичну округлу людську фігуру.

Головна заслуга Джотто перед світовим мистецтвом полягає в тому, що він відійшов в своїй творчості від середньовічної нерухомості і воскресив елліністичне просторове сприйняття світу. Нова реалістична концепція мистецтва Джотто ґрунтується на двох головних художніх принципах: принципі перспективної передачі тривимірного простору та принципі об'ємного трактування пластичної фігури за допомогою світлотіні.

Серед кращих творінь художника - фреска "Оплакування Христа". У центрі фрески зображений апостол Іван, що жестом розкритих рук поєднує скорботу на Землі і на небесах. До скульптурних робіт Джотто належать Кампаніла (дзвіниця), що прикрашає головну площу у Флоренції.

Виконаний ним на замовленням банкіра Скровеньї фресковий зал в Капелі дель Арена в Падуї заклав основи для розвитку ренесансного монументального живопису. У Капелі дель Арена фрески розташовані в три ряди по глухій стіні. Інтер'єр простої однонефної капели освітлюється п'ятьма вікнами на протилежній стіні. Внизу на живописно імітованому цоколі з рожевих і сірих квадратів розміщені 14 алегоричних фігур пророків і чеснот. Над входом в капелу розташований розпис "Страшний суд", на протилежній стіні - сцена "Благовіщення".

4. Культура Раннього Відродження

XV ст. - тріумфальний період в розвитку мистецтва італійського Відродження, час, коли воно відігравало особливу роль в житті суспільства, а особа художника була піднята до недосяжної висоти. Це був час професіоналів, майстрів найвищого класу. Раннє Відродження - це час експериментальних пошуків та час розвитку багатьох художніх шкіл.. Мистецтво стало виконувати роль універсального способу пізнання навколишнього світу.

У період Раннього Відродження набувають самостійності такі види мистецтва, як живопис та скульптура, відокремлюючись від архітектури, з якою раніше вони становили одне ціле. В мистецтві на перший план висувається яскраво виражена вільна людська особистість, що обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємно і тривимірно. Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в Італії.

Родоначальником нової пластики в скульптурі вважають Нікколо Пізано, в творах якого релігійні абстракції володіють величезною зображувальної силою. Його твори збереглися в пізанському баптистерії (окрема будівля для хрещення в християнському храмі), в Сієнському соборі.

В цей період творив скульптор і архітектор Арнольфо ді Камбіо, автор першого проекту собору Санта-Марія дель Фйоре, церкви Санта-Кроче і Палаццо Веккйо у Флоренції.

Справжній переворот в живописі здійснив Томазо Мазаччо. Він прагнув до побудови простору за законами перспективи - системи зображення предметного світу на площині у відповідності з особливостями їх зорового сприйняття людиною. Спираючись на оптичні наукові дані, а також здійснюючи найточніші математичні розрахунки, Мазаччо передавав враження глибини і тривимірності простору, а також реальні об'єми на площині. Від цього його живопис починає справляти скульптурне враження.

У Флоренції він розписав два найбільші собори - церква Санта-Марія Новела і капеллу Бранкаччі в церкві Санта-Марія дель Карміне. Серед сюжетних розписів Мазаччо виділяються фрески "Вигнання Адама і Єви з раю" і "Диво зі статиром" в церкві Санта-Марія дель Карміне. "Трійця" - одне з найдосконаліших творінь художника, в якому було запропоновано абсолютно нове трактування сюжету старозавітної Трійці.

З точки зору практичного використання лінійної перспективи великий інтерес представляє творчість художника Паоло Уччелло. У своїх картинах Уччелло не створював єдиного простору, передній і задній плани часто мало співвідносяться між собою. Основну увагу він приділяв ракурсу із складними розворотами численних фігур. Захоплення художника питаннями лінійної перспективи знайшло відображення в картині "Битва при Сан-Романо". В ній дуже багато нагадує сцену з середньовічного лицарського роману.

З середини XV ст. художники уперше скрупульозно досліджують особливості характеру, передають єдність зовнішньої і внутрішньої суті образу. Портрет мислиться як дзеркальне відображення людини. З'являється безліч портретів, на яких зображена ідеалізована героїчна особистість.

З Флоренцією пов'язана творчість художника Сандро Ботічеллі. Його вважають аристократичним художником. Свій шлях в мистецтві він розпочав з сюжетів Священного Писання. Картина "Поклоніння волхвів", виконана на замовленням церкви Санта-Марія Новела, принесла популярність і славу художникові-початківцю. Одне з кращих творінь Ботічеллі - картина "Благовіщення": крізь розчинені вікна небесний посланець архангел Гавриїл проникає до кімнати Діви Марії. Один із найглибших і приголомшливих творів Ботічеллі - картина "П'єта" ("Оплакування Христа"). Головний мотив композиції - співчуття, що охопило живих свідків страти Христа.

Значне місце в творчості Боттічеллі займають твори, присвячені античній міфології: найвідоміші його шедеври "Весна" і "Народження Венери". Нерідко в уяві художника герої античних легенд асоціювалися з сучасною історичною епохою.

В історію світового живопису Ботічеллі увійшов і як блискучий майстер портрету, що втілив вигляд своїх сучасників: "Портрет Джуліано Медичі", "Портрет молодої жінки" (імовірно Симонетти Веспуччі), "Портрет юнака". Художник відмовляється від прийнятого в епоху Раннього Відродження профільного погрудного портрета на нейтральному фоні. Спокійний пейзаж за спиною співзвучний образу, він надає йому особливої значущості й величі.

П'єро делла Франческа - один з найбільших монументалістів і теоретиків живопису Раннього Відродження. Стверджував, що пропорція є королевою мистецтв. Його твори стримані, наповнені достоїнством і вірою в розум людини. Йому належать: церковні фрески світські парадні портрети, картини "Поклоніння волхвів" і "Малонна милосердя".

Андреа Мантенья - головний представник живопису в Північній Італії. Одним з перших використовував перспективу в просторовому вирішенні. Особливо революційна його станкова робота "Мертвий Христос".

Донателло - скульптор, в мистецтві якого знайшли відображення основні жанри пластики: кругла скульптура, кінний монумент, рельєфна пластика. Його винахід - самостійна кругла статуя, не пов'язана з архітектурою.

Головні творіння Донателло знаходяться в його рідному місті - Флоренції. За моделлю майстра відлито флорентійський герб із зображенням лева, що стоїть з щитом на варті міста. Собору Санта-Марія дель Фйоре він присвятив статуї пророків. Творчість Донателло ознаменувала перехід від готичної до ренесансної скульптури.

У створенні власних творів виступив як справжній новатор. Йому вдалося добитися дивовижної свободи рухів і складних ракурсів. Використання нового матеріалу - бронзи - відкривало можливість передачі просторової глибини, більшої свободи об'ємів і контурів. Одним з головних досягнень скульптора стало відродження античної традиції відтворення оголеного людського тіла.

Багато сюжетів і образи для своїх творів Донателло черпав у Священному Писанні. Його головними героями стали цілеспрямовані, яскраві особистості, готові до подолання перешкод і активних дій. Один з ранніх творів - статуя "Святий Георгій" - приніс авторові популярність і славу, перший ренесансний образ героїчної особистості. Бронзова статуя Давида - перша в Ренесансі оголена скульптура. Донателло належить одна з перших кінних статуй в мистецтві Відродження (пам'ятник кондотьєру Гаттамелата). Йому також належить скульптурна композиція вівтаря церкви і рельєф "Покладання до гробу" в Падуї. У творчості Донателло виразно простежується початковий республіканський пафос: його Христос виглядає як селянин, а як євангелісти і пророки виступають Флорентійські громадяни.

На схилі віку Донателло звернувся до дерева. У ці роки його особливо приваблювали сюжети і образи, переповнені драматизму. Один з них втілився в дерев'яній статуї "Марія Магдалина, що кається". Художникові вдалося створити проникливий образ людської муки і скорботи.

В архітектурі відбувається освоєння античної ордерної системи як школи нового архітектурного мислення. Основна увага архітекторів була зосереджена на розробці центрально-купольних храмових споруд і міських замків - палаццо. На початок XVI ст. в архітектуру починають проникати нові ідеї, що торкнулися головним чином композиції і оформлення фасадів. Широко використовувалися ордерні елементи і пишний декор. Саме в цей час в Італії формується велична і монументальна архітектура, що поклала початок архітектурі бароко.

"Квіткою Тоскани" і "дзеркалом Італії" називали Флоренцію - місто, що по праву носить титул батьківщини італійського Відродження. Тут вперше були проголошені демократичні принципи свободи. Це знайде своє відображення у багатьох творах мистецтва. Разом з тим тут, на вогнищах інквізиції, спалювали книги Данте і Петрарки, "непристойні" картини, скульптури, гравюри і малюнки відомих майстрів.

Символ Флоренції - собор Санта-Марія дель Фйоре, розміщений самому центрі міста. Честь завершити спорудження куполу над собором випала Філіппо Брунеллескі.

Філіппо Брунеллескі - відомий архітектор, скульптор, вчений, родоначальник ренесансної архітектури. Його будівлі вирізняються досконалістю інженерних рішень, гармонійністю і строгістю пропорцій.

Йому належить спорудження Виховного будинку, в якому проявилися кращі традиції античного мистецтва. Брунеллескі застосував багато нових прийомів при створенні його архітектурного вигляду. На відміну від готичних будівель, він витягнув будинок по горизонталі і підкреслив його протяжність карнизами першого і другого поверхів. Чітко розрахована симетричність будівлі, логічне співвідношення горизонталей і вертикалей, гармонія і узгодженість усіх частин і деталей породжували почуття урочистості і величі. До його витворів також належить капела Пацці у Флоренції з використанням корінфського ордера.

Великий внесок у розвиток архітектури вніс Леон Батіста Альберті - блискучий математик і фізик, поет і музикант, філософ і скульптор. В його творчості антична спадщина отримала нове трактування і яскраву пластичну виразність. Найвеличнішими творіннями архітектора стали церква Санта-Марія Новелла і палаццо Ручеллаї у Флоренції.

5. Культура Високого Відродження

З кінця XV ст. Італія починає відчувати усі наслідки невигідного для неї економічного суперництва з Португалією, Іспанією і Нідерландами. Північні міста Європи організовують ряд воєнних походів на розрізнену Італію і вона втрачає свою могутність. У цей важкий для неї час і настає недовгий "Золотий вік" італійського Відродження - Високий Ренесанс.

Мистецтво цього часу було осяяне ідеями гуманізму, вірою в творчі сили людини, в безмежність її можливостей, в розумний устрій світу, в торжество прогресу. В мистецтві на перший план висуваються проблеми громадянського обов'язку, високих моральних якостей, подвигу, образу прекрасної, гармонійно розвинутої, сильної духом і тілом людини-героя, що змогла піднятися над рівнем повсякденності. Пошук такого ідеалу і привів мистецтво до синтезу, узагальнення, до розкриття загальних закономірностей явищ, до виявлення її логічної взаємодії. Мистецтво Високого Ренесансу відмовляється від частковостей, незначних подробиць в ім'я узагальненого образу, в ім'я відображення гармонійного синтезу прекрасних сторін життя.

Мистецтво Високого Відродження найповніше представляють три художники: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Їх часто називають титанами Відродження, маючи на увазі їхню універсальність. Вони уособлюють головні цінності італійського Відродження: інтелект, гармонію і могутність.

Нове мистецтво творили люди, що мали енциклопедичні знання у багатьох галузях науки, філософії і мистецтва. Вони прекрасно засвоїли закони зображення тривимірного простору, осягнули таємниці малюнка, колориту, опанували прийоми передачі повітряного середовища, світла і тіні. У їх творах з'явилися свобода, гармонія і природність рухів.

Найбільшим центром художньої культури в цей час стає Рим. Римські Папи Юлій II і Лев X робили усе можливе для того, щоб Рим знову перетворився на центр світу.

Основоположником мистецтва Високого Відродження справедливо вважають Леонардо да Вінчі. Леонардо втілив у собі універсальний геній епохи Відродження. В його особі дивовижним чином поєднувалося обдарування вченого й геніальність художника. Він був живописцем, скульптором, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом, ботаніком, фізиком, астрономом, фізіологом. Його наукові відкриття і винаходи в галузі літальних апаратів не втратили свого значення і на сьогоднішній день.

Леонардо по праву вважають предтечею сучасного експериментального природознавства. Він висловив геніальну догадку про річне обертання Землі, про те, що Земля - одне з небесних тіл - не є центром Всесвіту. Леонардо вказав на величезне значення математики.

Він написав трактати про живопис, природу води, будову різних машин, ставив досліди. Спробував пояснити причини руху, поширення звуку, світла і тепла, намагався сформулювати основні закони механіки. У багатьох висловлюваннях Леонардо часто повторювалася думка, що мистецтво повинне не лише вчитися у природи, але і спробувати перевершити її.

Рівними наукам в пізнанні природи Леонардо вважав мистецтва, на перше місце серед яких висував живопис, який, за переконанням художника, є універсальною наукою пізнання сутності буття. Мистецтва дозволяють виявити конкретне, неповторне і пізнати якісну сторону речей.

Отож, найвище відображення геній Леонардо віднайшов у портретному живописі. У своїх портретах художник досяг особливого враження емоційної багатозначності, змістовної невичерпності, завдяки чому його образи безмежні у пізнанні і відкривають глядачеві нові і нові сторони душі, розуму, внутрішнього світу людини.

Його приваблювали євангельські сюжети ("Поклоніння волхвів", "Таємна вечеря"). Твори Леонардо принесли інше, в порівнянні з попереднім періодом, розуміння жіночої краси. Втіленням жіночого ідеалу стає Мадонна з немовлям Ісусом - піднесений символ материнства і жертовної любові до людей. Кращі твори художника на цей сюжет - "Мадонна Літта" і "Мадонна Бенуа". Не менш відомі його картини "Мадонна в скелях" і "Свята Анна з Марією і немовлям Христом". Неодноразово художник звертався і до образів своїх сучасниць: "Портрет Ізабелли д'Есте", "Дама з горностаєм" і "Портрет Джінерви Вінчі".

У 1495-1497 рр. Леонардо да Вінчі створив чи не найвідоміший шедевр - знамениту фреску "Таємна вечеря" для трапезної монастиря Санта-Марія-делле-Граціє в Мілані. Доля цієї фрески трагічна. Леонардо сам спричинив осипання стінопису, бо проводив досліди з фарбами, змішуючи темперу з олією. У 50-х рр. ХХ ст. розпис був фундаментально реставрований.

Одна з вершин творчості Леонардо - всесвітньо відомий портрет молодої флорентійки Мони Лізи, знаменитій своєю багатозначною посмішкою. Він має ще одну назву - "Джоконда", за іменем чоловіка Джокондо. В портреті Мони Лізи виражений гуманістичний ідеал жінки. Зображення здавалось настільки правдивим і живим, що кожний, хто уважно вдивлявся в шию, бачив в ній биття пульсу. Портрет Мони Лізи - це рішучий крок на шляху розвитку ренесансного мистецтва. Вперше портретний жанр став на один рівень з композиціями на релігійну і міфологічну тему.

На портреті Мони Лізи досягнутий той рівень узагальнення, який, зберігаючи всю неповторність зображеної індивідуальності, дає можливість розглядати образ як типовий для епохи Високого Ренесансу. Таке узагальнення досягнуто цілим рядом відповідних моментів: плавним контуром фігури і м'яким моделюванням обличчя і рук, окутаних леонардівським "сфумато".

Сфумато (з італ. "затьмарений, розсіянний") - термін, що означає м'якість художньої манери, плавність тональних переходів, розмитість контуру. Технічна складність цього прийому полягала в тому, що масляні фарби, якими користувався художник, за своєю природою непрозорі. Для досягнення бажаного ефекту Леонардо наносив поверх висохлого шару декілька десятків лесувань (найтонших шарів прозорих і напівпрозорих фарб). Їх мерехтіння створювало враження повітряного серпанку, крізь який проступали неясні, розмиті контури предметів.

Леонардо використав також повітряну перспективу, що передає зміни в кольорі і яскравості контурів предметів залежно від відстані. Розглядаючи "Джоконду" в різний час дня, за різних умов освітлення, ми бачимо особливу гру фарб, викликану мінливістю природи.

Ідеї монументального мистецтва Відродження, у яких злились традиції античності і дух християнства, віднайшли найбільш яскраве відображення у творчості Рафаеля Санті. Сучасники, що високо цінували його талант, називали художника "божественним Рафаелем". В його мистецтві віднайшло зріле вирішення основне завдання творчості: пластична досконалість людського тіла, яке відображало внутрішню гармонію всебічно розвиненої особистості. Перші творіння Рафаеля ("Сон лицаря", "Святий Георгій, перемагаючий дракона") свідчили про величезне дарування починаючого художника.

Впродовж усього життя Рафаель шукає образ гармонійно досконалої людини. Цей образ він віднайшов у Мадонні, численні зображення цього образу здобули йому всесвітню славу. Заслуга художника полягає у тому, що він зумів відобразити найглибші відтінки почуттів в ідеї материнства, поєднавши ліричність і глибоку емоційність з монументальною величчю. Це видно у всіх його картинах із зображенням Мадонни. Рання його робота, - "Мадонна Конестабіле". На тлі пейзажу зображена молода жінка з дитиною на руках. Рафаель майстерно вписує фігури Марії і малюка в дуже складну для живописців форму тондо (італ. "круг"). Крім того, ним написані "Мадонна в зелені", "Мадонна з щигликом", "Мадонна Грандука", "Мадонна в кріслах" (загалом понад 20 зображень мадонни).

"Сікстинська Мадонна" - один з найдосконаліших творів Рафаеля: постать Марії з немовлям, чітко вимальовується на тлі неба, поєднана загальним ритмом рухів з постатями св. Варвари і Сікста IV, жести яких звернені в напрямку Мадонни, як і погляди двох янголів у нижній частині композиції. Їх постаті об'єднані загальним золотим колоритом, що ніби символізує Боже світло. Але головне - це тип обличчя Мадонни, у якому втілений синтез ідеалу краси з духовністю християнського ідеалу, що був дуже характерним для світогляду Високого Відродження.

Над цим відносно невеликих розмірів портретом художник пропрацював чотири роки. Картина була написана для церкви святого Сікста в м. П'яченці. Звичайний релігійний сюжет завдяки таланту Рафаеля став уславленням Людини. В картині передано трагізм молодої мами, глибоко і яскраво втілена тема материнства. Юна Мадонна, легко ступаючи босими ногами по хмарах, віддає людям найдорожче, що в неї є, свого маленького сина - Христа. Вона відчуває його загибель, сумує через це і розуміє необхідність принесення цієї жертви заради спасіння, врятування людства, спокути людських гріхів.

Рафаель виконував роботи різноманітних жанрів. На замовлення папи Юлія ІІ він у виконує розписи особистих папських кімнат у Ватиканському палаці. У Станца делла Сеньятура, що слугувала одночасно бібліотекою і кабінетом Папи Римського, Рафаель створив 4 найвідоміші фрески: "Афінська школа", "Парнас", "Диспута" і "Юриспруденція". Кожна з них присвячена різним формам духовної діяльності людини: філософії, мистецтву, богослів'ю і законодавству. Рафаель виконав ці теми у вигляді багатофігурних композицій, що представляли іноді справжні групові портрети. Офіційна програма розпису Станци делла Сеньятура стала відображенням ідеї примирення християнської релігії з античною культурою.

У фресці "Афінська школа", уособлюючи філософію, Рафаель представив Платона і Арістотеля в оточенні філософів і вчених різних періодів історії, їх жести (один вказує на небо, інший - на землю) характеризують відмінність і статичність їх вчень. В "Афінській школі" Рафаель надає деяким героям риси своїх відомих сучасників: Платону - Леонардо да Вінчі, Геракліту - Мікеланжело. Тут він також зобразив і самого себе, продемонструвавши блискучу майстерність портретиста.

Рафаель був також видатним портретистом своєї епохи. Він створив такий вид зображення, в якому індивідуальне знаходиться у тісній єдності з типовим, де, окрім відповідних окремих рис, виступає образ людини епохи. До портретів сучасників Рафаеля належать: "Портрет дами з єдинорогом", парні портрети подружжя Анджело і Маддалени Доні, "Портрет кардинала", "Портрет графа Бальдасаре Кастільоне", "Портрет папи Лева X з кардиналами", "Дона Велата", "Автопортрет" - шедеври портретного мистецтва Рафаеля. Портретна подібність з оригіналом стає невід'ємною умовою творчості художника.

Третій видатний майстер Високого Відродження - Мікеланджело Буонаротті. Скульптор, архітектор, живописець і поет. Перша половина його творчості припадає на період розквіту мистецтва Високого Ренесансу, а друга - на роки феодально-католицької реакції.

Антропоцентризм Відродження досягає у нього своєї крайності: увагу митця привертає тільки людина. З усіх видів образотворчого мистецтва на першому плані в нього була скульптура. Він в першу чергу вважав себе скульптором. Починаючи з першої своєї роботи "Вакх", у якій він зображує античного бога вина оголеним юнаком, оголене прекрасне тіло віднині і назавжди стає для Мікеланджело головним і, по суті, єдиним предметом мистецтва.

Вже в 23 р. він створив дивовижний твір, який приніс йому популярність і славу: тисячі паломників і жителів Риму щодня товпились біля статуї "П'єта" в соборі Святого Петра.

Йому належало створення найяскравішого символу епохи - скульптури "Давид". "Флорентійський гігант" (висота 5,5 м) - так називали сучасники його творіння. Скульптор показав свого героя в момент, коли він приготувався до битви. Статуя була виготовлена з великої брили мармуру, над якою свого часу працював якийсь скульптор і, як усім вважалось, безнадійно її зіпсував. Мікеланджело ж блискуче справився з цим завданням.

Вершиною художньої майстерності стала також скульптура біблійного пророка Мойсея, якій було присвячено 40 р. життя.

Дві головні скульптурні задумки проходять майже через всю біографію Мікеланджело: гробниця папи Юлія II і гробниця Медічі. Не менш грандіозним задумом був розпис стелі Сікстинської капели при Ватиканському храмі. Над розписом плафона Сікстинської капели Мікеланджело працював сам 4 роки, розписавши площу 600 м 2. Лежачи на спині на висоті 18 м, в умовах недостатнього освітлення, він сам, без помічників, виконав увесь розпис, створив надзвичайні фрески. За задумом автора зведення повинні були прикрасити епізоди створення світу і людини від перших днів творіння до гріхопадіння, Всесвітнього потопу і історії Ноя. Художникові хотілося показати глядачам еволюцію духовного сходження людини від нижчого до вищого, від гріховності до святості, від людини натовпу до ідеальної і досконалої особистості. Так з'явилися чудові фрески "Відділення світла від пітьми", "Створення Адама", "Гріхопадіння і вигнання з раю", "Потоп", "Страшний суд"та ін.

Фреска, відома під назвою "Створення світу", - одна з вершин всього ренесансного мистецтва. Основна ідея розпису Сікстинської капели - апофеоз творчої могутності людини, прославлення її тілесної і духовної краси.

Пізніше. на одній із стін тієї ж Сікстинської капели Мікеланджело створив фреску "Страшний суд". Всі постаті на цій фресці голі. Сучасники були обурені, вражені цим реалізмом. Церемоніймейстер папи вмовляв автора, від імені його святості, прикрити хоч чим-небудь оголеність постатей. "Передайте папі, - відповів Мікеланджело, - що якщо він виправить світ, я виправлю картину за декілька хвилин".

Мікеланджело був також і геніальним архітектором. За його проектом була побудована в Італії Лауренціана - перша публічна бібліотека в Західній Європі. Ним же виконані парадні сходи бібліотеки. Він був призначений головним архітектором собору св. Петра в Римі. І хоча будівництво було почато до нього і закінчено після його смерті, собор св. Петра несе на собі печать великого генія Мікеланджело: митець переробив план і побудував більшу частину собору, за його моделлю споруджений прекрасний купол. Мікеланджело також оформлена площа Капітолію у Римі, відновлені Порта Піа.

Основоположником Високого Відродження в архітектурі був Донато Браманте. У Мілані він звів декілька прекрасних будівель, у тому числі церкву Санта-Марія делле Граціє. Повністю талант архітектора розкрився в Римі, куди він був запрошений Папою Юлієм II і став головним архітектором міста. Браманте створив власний стиль, характерними рисами якого були центрична купольна споруда, легкі колонади дворів з напівциркульними арками в нижньому поверсі, круглі вікна у верхньому поверсі, багато прикрашені орнаментом.

Браманте здійснив реконструкцію Ватикану, перетворивши його в єдиний архітектурний комплекс споруд з галереями і парадними дворами. По суті, йому потрібно було створити абсолютно нову споруду.

Найважливішим архітектурним творінням Браманте став проект і зведення головного католицького храму - собору Святого Петра. Красою і величчю собор повинен був затьмарити усі храми, що існували до цього часу. За задумом архітектора, в плані він був грецьким (рівнобічним) хрестом, вписаним в квадрат. Центром будівлі повинен був стати величезний купол.

Він встиг звести лише зовнішні стіни храму. Пізніше у будівництві собору приймали участь багато архітекторів, у тому числі Мікеланджело. Остаточно роботи були завершені вже після смерті Мікеланджело.

6. Культура Пізнього Відродження. Маньєризм

Друга половина XVI в. - складний перехідний період в культурі Італії, позначений переплетенням найрізноманітніших тенденцій. З посиленням економічної кризи, наростанням феодально-католицької реакції в культурі Італії та Європи загалом здійснюється поступовий перехід від художніх ідеалів Високого Відродження до Пізнього Відродження.

...