Культура епохи Відродження

Столицею Пізнього Відродження в Італії стала Венеція. Це місто-республіка довше за інші італійські міста зуміло зберегти свою незалежність. Венеція залишалася останнім центром художньої культури Італії, що продовжував зберігати вірність гуманістичним традиціям епохи. З іноземної культурі Венеція черпала те, що могло слугувати її прикрасі: нарядність і золотий блиск візантійських мозаїк, кам'яну ажурність мавританських споруд, фантастичність храмів готики.

Унікальні природні умови багато в чому визначили характерні особливості венеціанської архітектури. Місто, розміщене на 118 островах, розділене 160 каналами, через які перекинуто близько 400 мостів. До ІІ пол. XVI ст. Венеція набула святково-парадного вигляду, що не має аналогів у світовому містобудівництві.

За участю архітектора Якопо Сансовіно, учня Браманте, було завершено формування міста. Його головним творінням стала будівля нової бібліотеки собору Сан-Марко. Двоповерхова споруда з ажурним фасадом була оформлена за античним зразком із застосуванням класичних ордерів, розташованих ярусами.

Видатним архітектором Венеції став Андреа Палладіо, стиль якого вирізняють досконалість в побудові античних ордерів, природна завершеність і строга впорядкованість композицій, ясність і доцільність планування, зв'язок архітектурних споруд з навколишньою природою, ретельна обробка деталей. Палладіо вважають теоретиком архітектури: йому належить фундаментальне дослідження "Чотири книги про архітектуру" (1570). У Венеції він спорудив декілька церков, у тому числі Сан-Джорджо Маджоре, Сан-Франческо дела Вінья і різні палаццо. Головними творіннями архітектора були театр "Олімпіко" та вілла "Ротонда", що стоїть на пагорбі.

Найважливішим напрямом Пізнього Відродження стало мистецтво живопису, що наочно відобразило гуманістичні ідеали епохи. Тепер художників цікавила не лише людина, але і її оточення, світ природи. Живопис, заснований на чуттєвому сприйнятті світу, вражав буйством фарб, стихією почуттів і емоцій. Картини венеціанських художників прикрашали величні храми і парадні палаци дожів, підкреслюючи багатство і розкіш інтер'єрів. Венеціанський живопис виразив свій ідеал в образах лежачих Венер, - античних богинь любові і краси.

Основоположником венеціанської школи живопису вважається Джованні Белліні. Він створив безліч картин із зображенням мадонн, простих, серйозних, трохи задумливих і завжди сумних. Йому належить ряд портретів сучасників - шляхетних громадян Венеції. Наприклад, портрет дожа Леонардо Лоредано.

У Белліні було немало учнів, яким він передавав свій творчий досвід. Серед них особливо виділялися два художники - Джорджоне і Тіціан.

У картинах Джорджоне ми бачимо героїв, занурених у свій внутрішній світ. Картини художника напрочуд мелодійні, вони насичені фантастичним каскадом кольорів найрізноманітніших відтінків. Прославлені картини: "Гроза", "Сільський концерт", "Юдіф", "Три філософи", "Спляча Венера". Більшість творів художника, зосереджені на інтимному світі переживань людини.

Справжнім шедевром творчості Джорджоне є "Спляча Венера" - один із найдовершеніших жіночих образів епохи Відродження. Вперше художником була знайдена що бездоганна форма лежачої Венери, що не має прототипів. Особливу піднесеність цьому образу надає картина природи за спиною Венери.

В історію світового живопису Тіціан увійшов як неперевершений майстер колориту. У його картинах колір ставав універсальним носієм ідеї і найважливішим засобом художньої виразності. Майстер умів витягати особливий колірний ефект із співвідношень тонів.

Тіціан почав використовувати полотна з грубо обробленою фактурою, де особливо відчутна шорстка, немов вібруюча поверхня. Одним з перших Тіціан використав колірну гамму для психологічної характеристики героїв. Сміливим новатором він виступив і в зображенні природи. Створюючи пейзажі з натури, він показав, як перетворюється природа залежно від часу доби, як під дією світла пульсують фарби, змінюються контури предметів. Він започаткував так званий архітектурний пейзаж.

Колористичний талант художника повною мірою проявився в так званих "поезіях" - творах на міфологічні теми. Спираючись на літературне першоджерело - "Метаморфози" Овідія, - Тіціан створював власні композиції, в яких прагнув відобразити моральний сенс міфологічних сюжетів і образів. У картинах "Персей і Андромеда", "Діана і Актеон", "Венера перед дзеркалом", "Викрадення Європи", "Венера і Адоніс", "Даная", "Флора", "Сізіф" він майстерно передав драматизм сюжетів, стихійну чуттєвість і гармонію міфологічних героїв.

"Венера Урбінська" - справжній шедевр художника. Він оспівав сяючу красу жінки, написавши її в інтер'єрі багатого венеціанського будинку. Усе буденне, просте і природне, і в той же час піднесене і символічне.

Значну частину творчості Тіціана складають твори, присвячені біблійній тематиці: картини "Ассунта", "Динарій кесаря", "Коронація терновим вінцем" і "Святий Себастьян", "Марія Магдалина, що кається".

Тіціан - один з найбільших портретистів світу, позувати якому вважали за честь багато знаменитих людей тій епохи. Пензлю художника належить блискуча портретна галерея - імператори і королі, папи і вельможі, прекрасні жінки, філософи і гуманісти, доблесні воїни і прості громадяни. У кожному із створених портретів вражають точність і глибина характерів. "Портрет юнака з рукавичкою" - одне з кращих творінь Тіціана. Переважаючі строгі, темні тони покликані посилити відчуття тривоги і напруги.

Одним з найяскравіших художників Венеції став Паоло Веронезе. Він став офіційним художником Венеціанської республіки. У історію світового мистецтва він увійшов завдяки блискучим монументально-декоративним композиціям, що прикрашали інтер'єри церков, палаців і вілл дожів.

Картини "Шлюб в Кані", "Бенкет у Симона фарисея" і "Бенкет у будинку Левин", присвячені біблійній тематиці та замовлені ченцями, мали виключно світський характер. У багатолюдних композиціях іноді важко було розрізнити біблійних персонажів, що губляться у святковому натовпі.

У картині "Бенкет у будинку Левія" художник дуже своєрідно тлумачить одну з сцен Священного Писання. Немов забувши про євангельський сюжет, він розгортає перед нами блискучу феєрію нескінченного свята.

Значну частину своїх картин Веронезе присвятив міфологічним сюжетам. Серед його прославлених творінь - "Венера і Адоніс", "Викрадення Європи", "Марс і Венера, зв'язані Амуром", "Марс і Нептун".

Видатним живописцем епохи Пізнього Відродження був Якопо Тінторетто - майстер великих вівтарних картин і пишних декоративних розписів. Він створював монументальні композиції на міфологічні і біблійні сюжети, писав портрети сучасників.

Відмовляючись від гармонійних і врівноважених побудов, Тінторетто широко використав діагональні перспективні композиції. У його творчості величезну роль відіграють контрасти світла і тіні, ледве вловимі переходи то приглушенних, то яскраво спалахуючих кольорів.

Вершини трагічної експресії художник досяг в картині "Таємна вечеря", одному з кращих трактувань відомого біблійного сюжету. Дія відбувається ніби в обстановці скромної італійської таверни. За криво поставленим довгим столом, що діагонально ділить простір на світ божественний і земний, ми бачимо безліч бідно одягнених людей. Невимушеність їх поз, жестів і рухів створює враження випадково побаченої глядачем сцени.

Для венеціанської церкви Скуоло ді Сан-Рокко Тінторетто створив грандіозну монументальну композицію "Розп'яття" (5 х 12 м). Центр композиції - хрест з розіпнутим Христом і групою людей навколо. Він настілько великий, що височіє над усіма фігурами і досягає верхнього краю картини. Перед нами змучена стражданнями людина, яка згори споглядає страту.

Творчість Тінторетто гідно завершила блискучу епоху італійського Відродження і відкрила шлях новим стилям і напрямам в мистецтві, - передусім маньєризму і бароко.

Поряд із образами окремих героїв все частіше в творах митців Пізнього Відродження виникає образ натовпу.

Визначним гуманістом цього часу був Томас Мор - видатний англійський письменник і політичний діяч. Т. Мор вважається основоположником утопічного соціалізму. Є автором книги "Золота книга, така ж корисна, як і втішна, про найкращий лад держави і про новий острів Утопію".

У цій книзі Т. Мор змалював ідеальне, на його думку, людське суспільство, що нібито існує на фантастичному острові Утопія. В цьому суспільстві немає приватної власності. Золото і срібло - презирливі метали, вони не є цінністю. В "Утопії" Т. Мор висловив своє гуманістичне переконання, що людина народжена для щастя. Вся книга пронизана радістю любові до людей і ненавистю до пригноблення людини.

Подальший розвиток утопізму пов'язаний з іменем італійського філософа, поета, політичного діяча Томмазо Кампанелли. Кампанелла - автор одного з найяскравіших творінь ренесансної філософсько-політичної думки - книги "Місто Сонця". У ній він змалював ідеальне суспільство, в якому знищено приватну власність на засоби виробництва, монарх обирається народом, ліквідовано соціальну нерівність, утверджено ідеал соціальної справедливості, а релігія відіграє важливу роль.

Великим гуманістом був також французький письменник Франсуа Рабле. Його твори "Повість про прежахливе життя великого Гаргантюа, Пантагрюелевого батька" та "Книги героїчних діянь і висловлювань доброго Пантагрюеля" висміювали середньовічну богословську науку, все те, що суперечило духовному прогресові людства. Автор нещадно критикує католицьку церкву за вади її служителів, висміює невігластво, святенництво, раболіпство. Ці твори можна віднести до вершини гуманістичної літератури у Франції, до художніх вершин європейського Відродження взагалі. У цих творах Ф.Рабле проголошує важливий маніфест французького гуманізму - свободу розуму і гімн наукам.

В епоху Відродження самостійним видом мистецтва стає театр. Цьому процесу сприяла орієнтація гуманістів на античність. З праць Арістотеля вони почерпнули основні принципи організації театрального дійства і теорію таких драматичних жанрів, як комедія і трагедія.

Зародження нового театру зв'язане з Італією. Саме тут з'являються перші трагедії та комедії. Тут же виникають перші професійні трупи, які орієнтувалися на античні принципи організації спектаклю.

Відродження в Іспанії носило більш суперечливий характер, ніж в інших європейських країнах: багато гуманістів тут не виступали проти католицизму і католицької церкви. Широкого поширення набули лицарські романи, а також авантюрні. У цьому жанрі вперше виступив Фернандо де Рохас, автор відомої трагікомедії "Селестіна". Цю лінію продовжив і розвинув великий іспанський письменник Мігель де Сервантес та письменник-сатирик Франсіско де Кеведо, що створив знаменитий роман "Історія життя пройдисвіта".

Сервантес є автором роману "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський" - одного з найславетніших творів світової літератури. Цей твір став справжньою енциклопедією тодішнього життя. В ньому виведені всі прошарки іспанського суспільства: дворяни, селяни, солдати, купці, студенти, бродяги. Сюжет твору має специфічний іспанський колорит. Двоє благородних романтиків - бідний дворянин Алонсо Кіхана під прибраним ім'ям Дон Кіхот ата його зброєносець Санчо Панса вперто намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв'язку з чим постійно потрапляють у комічні ситуації.

Сучасником Сервантеса, визначним представником Відродження був Лопе де Вега - великий іспанський драматург, основоположник іспанської національної драми ("Собака на сіні", "Вчитель танців"). Ним написано близько двох тисяч п'єс, з яких до нас дійшло чотириста. Деякі з них Лопе де Вега писав впродовж 24 годин. Майстерність інтриги доведена у нього до досконалості. Його вважають творцем особливого жанру - комедії "плаща і шпаги". Лопе де Вега був єдиним драматургом епохи Відродження, який звертався до селянської тематики.

Одночасно з розквітом літератури в Іспанії відмічається велике піднесення в галузі образотворчого мистецтва. Воно зв'язане з іменами видатних іспанських художників Ель Греко та Дієго Веласкеса.

Доменіко Теотокопулі, грек за походженням, який увійшов в історію світового живопису під іменем Ель Греко. Його учителем в Італії був художник Тіціан. Значною сторінкою творчості Греко були портрети. Рідко кому з художників вдавалося в одному зображенні передати стільки граней духовного складу моделі, як це зробив Греко в портреті головного інквізитора дона Фернандо Нуньо де Гевара. Він показав його спокійно сидячим у кріслі, але за зовнішньою стриманістю вгадується жорстока натура людини, яка, придушивши в собі все людське, породжує навколо себе атмосферу страху, забобонів і догідливості.

Ранні полотна в основному були створені в жанрі бодегонів (ісп. bodegon - трактир). Це були натюрморти, кухонні сцени, трактирні замальовки. ("Сніданок", "Стара куховарка"). У схожому стилі написані й кілька релігійних картин цього ж періоду - "Поклоніння пастирів", "Поклоніння волхвів", "Христос у будинку Марфи й Марії". Згодом він звертається до екстраординарних для іспанського живопису античних сюжетів ("Вакх, або п'яниці", "Кузня Вулкана").

Заслужену славу великого майстра Дієго Веласкесу принесли портрети. Хоча в портретах Веласкеса звичайно відсутні жести й рух, вони надзвичайно реалістичні й природні. Тло підібране так, щоб максимально відтінювати фігуру, колірна гама сувора, але пожвавлюється ретельно підібраними сполученнями кольорів. Веласкесу вдавалося в портреті передати характер людини, показати суперечливість рис його характеру. Найвідоміші портрети: кінний портрет короля Філіпа III, папи Інокентія X, інфанти Маріъ Терези, інфанти Маргарити Австрійської.

Друга половина XVI ст. стала переломною в розвитку культури Відродження. Гуманізм почав набувати явно трагічного характеру. Ці зміни відобразилися і на розвитку мистецтва. Трагічний гуманізм Відродження відкрив шлях новим стилям в художній творчості, передусім маньєризму і бароко. Маньєризм (італ. manierismo - химерний) виник в середині XVI ст. в надрах італійського Відродження і в надалі набув поширення по всій Європі. Він відобразив кризу гуманістичної культури Відродження. Венеціанські художники вживали це слово в значенні "Нова прекрасна манера", прагнучи тим самим розмежувати старі і нові прийоми художньої творчості.

Для творів маньєризму характерні напруженість, химерність, надмірна екзальтація образів, що опинилися у владі надприродних сил, відмова від зображення реального світу і відхід у фантастичний світ, потойбічний, повний тривоги, сумнівів і занепокоєння, переважання фізичного над духовним.

В картинах і фресках, в скульптурі виникають видовжені, занадто елегантні фігури, знервовані і тривожні. Тло картин і фресок насичується фантастичною архітектурою з нереальними сходинками і людським натовпом, а головні персонажі наче підхоплені тим же стихійним, тривожним рухом, що і оточення. Художники відмовляються вивчати натуру як таку - заради вивчення художньої манери уславлених попередників. В моді - дивацькі композиції, нереальні, ядучі фарби і люди, що забули про радість.

Маньєризм характеризується втратою ренесансної гармонії між тілесним і духовним, природою та людиною. Важливою особливістю маньєризму як стилю був його аристократизм, недемократичність, орієнтованість на смаки багатих володарів, взагалі припалацовий характер. Головними замовниками і споживачами мистецтва маньєризму була церковна і світська аристократія.

Характерними особливостями художнього рішення робіт, що відносяться до стилю маньєризм, можна вважати підвищену духовність (нерідко суміщену з еротизмом або, навпаки, підкреслено протиставлену йому); напруженість і ламаність ліній (використання так званої "змієвидної" лінії в композиціях), видовженість або навіть деформованість фігур, напруженість поз (контрапост), незвичайні або чудернацькі ефекти, пов'язані з розмірами, освітленням або перспективою, використання дратівливих хроматичних кольорових гам, перевантаження композиції фігурами і деталями тощо.

З Риму почався відтік відомих майстрів - його покинули Мікеланджело, Джуліо Романо, Джорджо Вазарі, низка інших майстрів. Вони знаходять інших покровителів і плідно працюють поза межами Риму, розносячи нові ідеї далі - від Мантуї і Флоренції до Фонтенбло у Франції і Ескоріалу у Іспанії.

До стилістики маньєризму приєдналася італійська архітектура. Фантазійні архітектурні образи, що вперше виникли в картинах і фресках Франческо Сальвіаті, Джорджо Вазарі, тепер вибудовують в реальності. Перші зразки незвичної, нервово напруженої, негармонійної архітектури дав вже Мікеланджело, якого примусили займатися архітектурою. Гігантські розміри Порта Піа (міської брами в Римі) пригнічують особу нелюдським масштабом, наче створіння небезпечного велетня. Дивацький зразок сходинок реалізував Мікеланджело і в вестибюлі бібліотеки Лауренціана у Флоренції. Вони розподілені на три частини - прямокутні бічні і заокруглені центральні. Сходи позбавлені зручних поручнів, замість них невисокі тумби, волюти і низька балюстрада, швидше декоративна, ніж практична. Ще незвичнішою була архітектурна декорація стін, де перебільшеним архітектурним формам тісно, вони наче рухаються разом з відвідувачем, а контрасти кольорів стін і деталей лише підсилюють відчуття напруги і тривоги.

Ці зразки підхоплюють й інші. Так, потворна велетенська маска прикрасила палац Дзуккеро в Римі (архітектор Федеріго Дзуккеро), а велетенські брили каменю використані в спорудах Бартоломео Амманаті, Джорджо Вазарі, Джуліо Романо. Останньому доручили створити заміський палац дель Те, де архітектор створив ансамбль чудернацьких колонад, порожніх і тісних двориків, фасадів з дивацьким, ірраціональним архітектурним декором.

У 1570 році архітектор Палладіо надрукував свій трактат "Чотири книги про архітектуру" і додав власні малюнки залишків античних споруд, які старанно вивчав і їх реконструкції. Архітектор творчо розвинув спрощені форми, запозичені з давньоримської архітектури періоду імперії (трикутний фронтон, портик, колонада, повна симетрія частин, обмаль декору тощо). Після виходу в світ цієї книги Палладіо практично став другим найвизначнішим теоретиком архітектури Італії після відомого теоретика Леон-Баттіста Альберті.

По різному відобразився маньєризм і на галузях мистецтва. Італія була класичною країною маньєризму, саме там виникли видатні його зразки в живописі, скульптурі, архітектурі, медальєрному і декоративно-ужитковому мистецтві .

Механічний, запозичений характер мав маньєризм Іспанії, де винятком стало лише художнє надбання Ель Греко, справедливо оцінене лише в ХХ ст. Запозичений характер італійського маньєризиму у Франції, навпаки, дав змогу розвинутись і досягти успіхів саме національній художній школі в XVI ст.

Надзвичайне значення мав маньєризм і для виникнення і розвитку мистецтва бароко, яке запозичило велику кількість форм, засобів і образів саме цього стилю.

Відомо, що мистецтво доби Відродження мало досить обмежений характер і залишилось надбанням лише декількох культурних центрів (Флоренції, Риму, Венеції, декількох провінційних міст Італії, Франції, Німеччини, Польщі й України в її складі). Маньєризм, навпаки, мав значне поширення - майже по всій Європі.

7. Культура Північного Відродження

Термін "Північне Відродження" застосовують до культури XV-XVI ст. в європейських країнах, котрі розташовані на північ від Італії. Його використовують за аналогією до італійського Відродження. Культура Відродження у Нідерландах, Німеччині, Франції та Англії була продовженням готичних традицій. Ця культура просто внутрішньо еволюціонувала у бік "світської". Використання цього терміну дуже умовне, оскільки в кожній з цих країн Відродження мало різні часові рамки і особливий національний характер. Специфіку Північного Відродження становить поєднання самобутніх готичних традицій з впливами італійської культури.

Гуманістів Північного Відродження відрізняє від італійських інтерес до Середньовіччя. Помітна різниця є також у ставленні гуманістів до університетів. У той час як в Італії гуманістичні академії процвітали поза межами університетів, гуманісти Північного Відродження вели боротьбу за університети. В Італії набагато раніше відбулося розмежування сфери гуманізму та природничих наук. Головна відмінність між італійським та північним гуманізмом полягає в інтересі гуманістів Північного Відродження до математики й природничих наук.

Засновником і одним з найбільших представників німецького Відродження, "північним Леонардо да Вінчі" був німецький живописець і графік Альбрехт Дюрер. Дюрер був автором теоретичних трактатів "Про живопис", "Про прекрасне", "Про пропорції". У них йдеться про закони співмірності й пропорційності, про важливість геометрії, про необхідність постійно вчитися у природи і брати в різних моделей найкраще і поєднувати в одному образі.

Дюрер першим з своїх сучасників осягнув самоцінність пейзажу. До нього німецькі художники зображали пейзаж лише як фон для релігійних або міфологічних сцен.

Художник першим у німецькому живописі написав автопортрет. Автопортрети створені ним в різні роки. Усі вони - свідки не лише зовнішніх, але і внутрішніх перетворень художника, його характеру і думок. На першому з них зафіксована молода людина, що тримає в руках колючу квітку чортополоху. Через 5 р. він пише ще один автопортрет: художник сидить впівоберта біля розкритого вікна, за яким розстилається романтичний гористий пейзаж. На ньому вишукано-нарядний біло-чорний камзол.

Але, мабуть, найдивовижнішим автопортретом художника стало полотно, створене в 1500 р. З темного зеленувато-чорного фону виразно виступає ніби висвітлене зсередини бліде обличчя художника. Його величезні очі невідступно і пильно дивляться прямо на нас. Цьому портрету він надавав особливе значення. У ньому він наважився уподібнити себе тому, хто ось вже багато віків втілював уявлення про ідеальний образ. Дивлячись на цей портрет, сучасники відразу ж говорили: "Це Христос". Дюрер вважав, що відразу ж услід за Богом йде художник.

З юнацьких років він проявляв велику цікавість до дуже складного і мистецтва гравюри на дереві і металі. Сміливість художніх прийомів поєднувалася в гравюрах Дюрера з багатством змісту. Сюжети він черпав зі Священного Писання, античної міфології, сучасних книг і повчальних висловів. У найзнаменитіших гравюрах, виконаних на міді. Знаменита його серія гравюр на тему Апокаліпсису, дуже реалістичні портрети і автопортрети, алегоричні гравюри з міді ("Вершник, смерть і диявол", "Святий Ієронім в келії" і "Меланхолія"). Дюрер звернувся до вічних тем мистецтва: радості буття і неминучості смерті, творчих пошуків і відданості християнській вірі, самотності й смутку людини.

У картині "Адам" і "Єва", він зобразив силу людських почуттів і красу любові. Кращі роботи Дюрера в цьому жанрі - "Портрет Освальда Креля", "Портрет молодої венеціанки", "Портрет матері", "Портрет молодої людини", "Портрет Еразма Роттердамського".

Живописець Грюневальд був повною протилежністю Дюреру. Грюневальд - це митець, що цілком знаходиться у полоні емоційної стихії. Один із його центральних творів - Ізенгеймський вівтар. Центральна частина цього вівтаря - "Голгофа". Яким страшним виглядає мертвий Христос, що вночі висить на хресті! Він особливо страшний тому, що тут немає умовності готичних композицій: тло має реальну глибину, а фігури - реальний об'єм; закривавлене мертве тіло виглядає справжнім. Патетичні фігури обабіч хреста за розмірами значно менші за розп'ятого Ісуса, хоча розміщені у тій самій просторовій площині.

Зауважимо, що у німецькому Відродженні живопис та скульптура поступово віддалялися від архітектури, втрачали органічну єдність з нею. Фреска майже зовсім зникає, залишається вітраж. Головною сферою застосування образотворчого мистецтва були надгробки та вівтарі, у живопис проникають деякі віяння з Італії і особливо з Нідерландів, однак сприйняття цих віянь поки що не робило німецьке мистецтво ні ренесансним, ні проторенесансним, а хіба що більш еклектичним. Прикладом може бути пізньоготичний так званий "м'який стиль". Такий стиль притаманний кельнському живописцю Стефану Лохнеру ("Мадонна в альтанці з троянд").

У XV ст. у Німеччині виникає мистецтво гравюри. Виникнення гравюри тісно пов'язане з початком ери книгодрукування. Перші гравюри на дереві - ксилографії з'являються ще у перші десятиліття XV ст. Хоча на німецькому ґрунті гравюра почала поширюватися трохи раніше, ніж в Нідерландах та Італії, однак для Німеччини це демократичне мистецтво мало особливе значення. На ранніх стадіях це була безіменна "низова" творчість на зразок усного фольклору. Пізніше, коли цією технікою зацікавилися професійні художники, гравюра на дереві переживає справжнє художнє піднесення.

Німецькі і нідерландські живописці досягли особливої майстерності і в мистецтві портрету. Вони відмовилися від профільних зображень. Тут закріпилося погрудне зображення на гладкому кольоровому або темному фоні. Це дозволяло художникам зосередити головну увагу на зовнішності та духовному світі людини.

Ганс Гольбейн Молодший - великий портретист графік і декоратор. Його "Мертвий Христос" надзвичайно реалістичний, це безжальне зображення мерця, а не ідеалізований образ. Серія гравюр "Тріумф смерті" просякнута антиклерикальними ідеями.

Видатним представником німецької гуманістичної літератури був Йоганн Рейхлін, що прагнув показати божественне в самій людині. Він є автором знаменитого сатиричного твору "Листи темних людей", в якому виведена низка неосвічених, темних людей-магістрів і бакалаврів, що мають вчені ступені.

У формуванні культури Ренесансу в Нідерландах велике значення мала релігія, до XVI ст. в мистецтві панують християнські сюжети, пізніше утверджуються народні тенденції, що не мають собі рівних за реалізмом та глибиною.

Брати Губерт і Ян ван Ейки - основоположники нідерландської школи живопису, основою творчості яких було вивчення натури. Їм належать найбільш сміливі відкриття в удосконаленні технології масляного живопису. Відомо, що в Середні віки у фарби рослинного і мінерального походження в якості сполучної речовини додавали яйце. Але ці фарби, так звана темпера, дуже швидко сохнули, а тому неможливо було досягнути м'яких переходів і взаємопроникнення колірних відтінків. Замінивши яйце олією, брати ван Ейки отримали можливість працювати повільно, ретельно відпрацьовуючи деталі.

Творчість Яна ван Ейка, сучасника Мазаччо і Донателло, вирізняють колористична насиченість, ретельне, майже ювелірне промальовування деталей, вправна організація цілісної композиції. Головним творінням художника став знаменитий Гентський вівтар, виконаний для церкви Святого Бавона в м. Гент. Це великий двоярусний вівтарний образ, що складається із 24 окремих картин, на яких зображено 258 людських фігур. Картини величаві і строгі, наповнені гідністю і духовною зосередженістю. Життя людини знаходиться в абсолютній гармонії з навколишньою природою. У вівтарі відсутні похмурі або драматичні сцени. Церква Святого Бавона дуже скоро стала місцем паломництва; побачити знаменитий вівтар можна було лише у свята.

Ієронімус Босх - геніальний живописець, що дивовижно поєднав риси середньовічної фантастики, реалістичне спостереження, сатиру, новаторство у сфері колориту. Його називали творцем "книги великої мудрості і мистецтва". Що тільки він не вигадував для своїх картин! На них зображені найнеймовірніші істоти, звірі з пташиними головами і людськими ногами. Героями його творів ставали люди з головою, складеною із ствола і гілок дерева або порожньої шкірки якогось загадкового плоду. У його картинах все змішано, переплутано і спотворено найнеймовірнішим чином, але в той же час виглядає якоюсь страшною правдою, неначе змальованою з натури.

Тему земного життя, в якому панують людська дурість і гріх, Босх розвивав у багатьох своїх творах. Логічним завершенням циклу стала картина "Корабель дурнів". По морю життєвої метушні без керма і без вітрил пливе корабель. В ньому знайшли притулок безпросвітні гуляки, сварливі дружини, запеклі нероби, спритні шарлатани і блазні. У більшості персонажів ми бачимо тільки голови. Уся ця весела компанія перетворена художником в узагальнений образ людського безумства, гріховності і пороків. Протистоїть гріховному світу людей дивовижно красивий пейзаж: високе небо, море, що тане в серпанку горизонту, і пишне цвітіння землі.

До концептуальних творів Босха відноситься триптих "Сад земних насолод". В основу сюжету покладені канонічні теми створення світу, раю і пекла. Босх зафіксував Землю на третій день творіння. Він населив Землю найрізноманітнішими реальними і уявними видами тварин і рослин. У центрі, на скелястому острівці посередині озера, височіє Фонтан життя. На передньому плані ліворуч росте біблійне Дерево Пізнання добра і зла. У центральній частині триптиха - чарівний "сад любові", населений безліччю голих чоловіків і жінок. Усе зображене художником символізує гріховність людського життя. На правій стулці зображене пекло. Тут панує морок. Всюди витоптана, зубожіла земля, в самому центрі якої росте трухляве дерево смерті.

Пітер Брейгель Старший, прозваний Мужицьким, продовжує традицію Босха, розкриває єдність людини і природи, показує сучасне йому селянство. Його картини наділені соціально-філософським змістом.

Улюблений тип композицій Брейгеля - великий простір, ніби побачений із вершини. Усе написано дуже ретельно й чітко. Сюжет зазвичай пов'язаний з фольклором: Брейгель писав картини-притчі. Одна з них має назву "Фламандські прислів'я". Зображено близько сотні людей (хоча за розміром картина невелика), що поринули у дивні й безглузді заняття. Хтось намагається пробити чолом стіну, хтось зариває криницю, у якій плаває теля, хтось викидає риб у річку, якась жінка душить чортеня. У творах "Селянський танок" та "Селянське весілля" Брейгель від душі милується селянськими грубуватими веселощами.

Брейгелю належить багато картин на євангельські сюжети. Головною їх особливістю є те, що художник відображає реальну обстановку, що склалася в роки іспанської інквізиції в Нідерландах. Більшість картин мають яскраво виражений алегоричний сенс. Цікавим є трактування біблійного сюжету в картині "Вавілонська вежа", в якій подано наочний урок людської дурості, гордині і гріховної самовпевненості. Євангельська притча про сліпого і поводирів знайшла художнє втілення в картині "Сліпі". Нестерпне життя Нідерландів під гнітом Іспанії знайшло відображення в картині "Побиття немовлят у Віфлеємі".

Глибоким трагізмом наповнені багато картин Брейгеля. Одна з останніх - "Каліки". Передній план композиції займає зображення п'яти безногих калік. Їх фізична неповноцінність посилена огидним зображенням осіб, в яких немає і натяку на духовність. Вони знаходяться так близько до землі, що складається враження, ніби вони не пересуваються на милицях, а повзуть по траві. Їх понівечені тіла прикривають химерний одяг, що більше нагадує карнавальні костюми. Безглузду картину довершують паперові головні убори у вигляді церковної митри, циліндра і безглуздого ковпака.

Видатним гуманістом Північного Відродження був Еразм Роттердамський (справжнє ім'я та прізвище - Герхард Герхардс) - голландський мислитель, богослов, перекладач Нового Завіту, письменник.

Репутацію видатного вченого, гуманіста і публіциста Еразм закріплює за собою виданням сатири "Похвала глупоті". Вона викриває вади феодального суспільства. Гуманіст таврує таку побожність, що проявляється в надмірному культі ікон і читанні молитов, зловживання у відпущенні гріхів. Справжній сенс, смисл християнства гуманіст вбачає у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів. Е. Роттердамський намагався примирити християнство з античністю, закликав повернутись до ідеалів первісного християнства,

У нідерландській архітектурі цього часу ще панує готичний стиль. Крім церков, характерними будівлями доби були ратуші, міські мури й башти, будинки купецьких і ремісничих гільдій, торговельні ряди і, звичайно, житлові будинки дуже характерного типу: з вузькими фасадами та високими трикутними або ступінчастими фронтонами. Церкви у Нідерландах зводили здебільшого з цегли. Тому церковна скульптура тут не набула великого розвитку.

Нідерланди - країна ратуш, які в ті часи були місцем зборів міської ради. У них розміщувалися парадний зал для офіційних церемоній, муніципальна канцелярія, архів, казначейство і міський суд. Найбільшою будівлею, побудованою в традиціях Північного Відродження, стала знаменита ратуша в Антверпені. Дуже велика за розмірами, вона займає одну із сторін головної площі міста. Будівля розділена на 3 поверхи.

У ренесансній культурі Франції торжествує новий гуманістичний світогляд, розширюється сфера впливу світського мистецтва. Реформаційний рух потерпів тут повний крах, країна залишалася католицькою. Королівська влада була досить сильною. Це накладало певний відбиток на французьке мистецтво: у ньому рано з'явився відтінок "придворності". Малопомітний у літературі, цей відтінок набагато сильніше проявився в образотворчому мистецтві. Монархи, підсилюючи сяйво й славу свого двору, оточили себе художниками, яким вони пред'являли свої вимоги.

У XV ст. найкращі досягнення французького мистецтва пов'язані з мініатюрним живописом, який так само, як і в Нідерландах, мав тут давні традиції. У цей час нідерландська і французька школи мініатюристів дуже тісно взаємодіють, їх не завжди можна розрізнити. У них було спільне джерело - Бургундія.

Одним із шедеврів цього виду мистецтва були ілюстрації до рукописної книги "Великих французьких хронік". Ця книга була виготовлена у середині XV ст. для бургундського герцога Філіпа Доброго. Головний художник цього твору - Сімон Марміон - виконав у манускрипті п'ятнадцять мініатюр, інші сімдесят п'ять - його помічники. Тут проілюстрована історія Франції, починаючи з легендарного походження франків від троянців, і закінчуючи подіями Столітньої війни з Англією.

Найвідомішим з французьких живописців XV ст. був головний суперник Марміона в мистецтві мініатюри - Жан Фуке. Він був придворним живописцем Карла VII і Людовіка ІХ. Сприйнявши окремі риси мистецтва Італії і Нідерландів, він виробив власну художню манеру написання, реалістичну за формою і змістом. Незвичною є його "Мадонна з немовлям", - бліда і безкровна. Портрети сильних світу цього реалістичні до безжальності. Фуке ілюстрував літературні твори ("Великі французькі хроніки", "Життя знаменитих мужчин і жінок" Дж. Бокаччо), вміщуючи в мініатюри портрети своїх сучасників.

Франція стала одним з найбільших центрів нової архітектурної забудови, зазнавши впливу італійського Відродження. Характерну особливість її архітектури склало поєднання готичних і ренесансних прийомів.

Французьке Відродження пов'язують з долиною річки Луари - місцем грандіозного будівництва палаців і замків для короля і вищої знаті. Найвизначніші серед них - замок-палац в Амбуазі, замок у Блуа, романтичний мисливський замок Шамбор для французького короля Франциска I. Вони оточені парками, обнесені стінами й вежами, виникає проблема архітектурного ансамблю.

Замок Шамбор побудований у І пол. XVI ст. Його триповерховий масив, симетричний і суворий, дуже ефектно увінчаний декоративним готичним завершенням.

У подальшому у Франції починають старанно вивчати античну архітектуру, систему античних ордерів. Коли головна королівська резиденція переноситься до Парижу, архітектор П'єр Леско будує там на місці старого палацу розкішний Лувр.

На довгі роки заміською резиденцією французьких королів став замок Фонтенбло - справжній шедевр Відродження. Він відповідав найвишуканішим вимогам вищої знаті і смакам епохи. У його створенні брали участь знамениті архітектори, скульптори, живописці і майстри садово-паркового мистецтва. Справжньою прикрасою Фонтенбло став садово-парковий комплекс площею близько 100 га, створений відомим ландшафтним архітектором Андре Ленотром.

Ці споруди будувалися або починали будувати за часів правління короля Франциска І, котрий усіляко сприяв розвитку мистецтва. При цьому він орієнтувався на італійські зразки. Саме він прийняв у себе Леонардо да Вінчі.

Найвідоміші французькі скульптори - Жан Гужон і Жермен Пілон. Гужон багато працював разом з архітектором Леско, будівничим Лувра. Леско створив проект "Фонтану німф" у вигляді галереї із семи аркад, а рельєфи між пілястрами, що зображують німф, виконав Гужон.

У цих образах маньєристична видовженість та вишукані вигини фігур виглядають виправданими й естетично необхідними. Німфи Гужона, швидше нагадують кращі твори французької готики, ніж маньєризму, і разом з тим у них є дещо від античної класики.

В Англії зосередженням гуманістичних ідей вважався Оксфордський університет, в якому читали лекції передові учені того часу - Гросін, Лінакр, Колет. У XVI ст. Англія переживала розквіт театру й драматургії, але її образотворче мистецтво нічим особливо не відзначилося. Кальвіністська релігійна реформа, що була здійснена пуританами, виявилася тут надто послідовною у своєму іконоборстві: вона ліквідувала монастирі - основні центри художньої культури. Таким чином повністю припинився розвиток релігійного живопису.

Розвиток світського мистецтва тут гальмувався відсутністю необхідної традиції. Англійські монархи надавали перевагу іноземним художникам, і так тривало досить довгий час. Піднесення національного англійського живопису розпочалося лише у XVIII ст.

На англійському ґрунті у творчості видатного драматурга Вільяма Шекспіра досягнув своєї вершини європейський театр доби Відродження.

8. Ренесансна музична культура і театральне мистецтво

Музиці Відродження абсолютно чужі грубі і різкі звуки. Її головну суть склали закони гармонії.

Провідне становище як і раніше займала духовна музика, що звучала під час церковного богослужіння. В епоху Відродження вона зберегла основні теми середньовічної музики: хвалу Господові і Творцеві світу, святість і чистоту релігійного почуття. Головна мета музики - "тішити Бога".

Основу музичної культури складали меси, мотети, гімни і псалми. Церковна меса, що сходила до традиційних мелодій григоріанського хоралу, найяскравіше виражала суть музичної культури. Як і в Середні віки, меса складалася з п'яти частин, але тепер вона стала більша величною і масштабною.

Поступово в твори церковних композиторів починають проникати світські віяння. У багатоголосся церковних співів сміливо вводять теми народних пісень зовсім не релігійного змісту. Але тепер це не суперечило загальному духу і настроям епохи. Навпаки, в музиці дивовижним чином поєднувалося божественне і людське.

Найвищого розквіту духовна музика досягла в XV ст. в Нідерландах. Тут музика шанувалася чи не більше інших видів мистецтва. Нідерландські і фламандські композитори першими розробили нові правила поліфонічного (багатоголосся) виконання - класичний "строгий стиль".

Поліфонічний твір створювався за суворими і складними правилами, що вимагали від композиторів глибоких знань і віртуозної майстерності. Найважливішим композиційним прийомом нідерландських майстрів стала імітація - повторення однієї і тієї ж мелодії в різних голосах в різний час. Провідним голосом був тенор, якому доручали головну повторювану мелодію. Найвищим досягненням вокально-поліфонічної музики стала меса.

Значний інтерес представляє творчість нідерландського композитора Орландо Ласо, котрий створив більше 2 тисяч творів культового і світського характеру. Одним з музичних шедеврів композитора стала пісня "Луна", в якій майстерно передані далекі і тихі відгомони гучних фраз хору.

Переставши бути "служницею церкви", музика стала звучати на вулицях і площах міст, у будинках звичайного люду і палацах знатних вельмож. Причому виконувалися твори не латинською, а рідними мовами. Музика була представлена різними жанрами: мадригалами, піснями, канцонами. Найпопулярнішим жанром світської музики стали мадригали (з італ. - гімн рідною мовою) - багатоголосі хорові твори, написані на текст ліричного вірша любовного змісту. Найчастіше для цієї мети використовували вірші прославлених майстрів: Данте, Петрарки і Торквато Тассо. Основний настрій мадригала - печаль, туга і смуток, але зустрічалися і радісні твори.

Не менш популярним жанром світської музики була пісня у супроводі музичних інструментів. На відміну від церковної музики, пісні були досить простими у виконанні.

У епоху Відродження покладено початок професійній композиторській творчості. Джованні Палестріна вважається основоположником і яскравим представником класичної поліфонічної школи Італії. Його спадщина складає безліч творів ду-ховной і світської музики. Він є автором двох томів світських мадригалів на слова Петрарки. Довгий час Палестріна працював керівником хору в соборі Святого Петра в Римі.

Епосі Відродження ми зобов'язані формуванням інструментальної музики як самостійного виду мистецтва. В цей час з'являється ряд інструментальних п'єс, варіацій, прелюдій, фантазій, рондо, токкат. Серед музичних інструментів особою популярністю користуються орган, клавесин, віола, різні види флейт, а з кінця XVI ст. - скрипка. Але особливо слід підкреслити лютню - старовинний щипковий інструмент, що найбільш повно втілив дух музичного Ренесансу.

Завершується епоха Відродження виникненням нових музичних жанрів: сольної пісні, ораторії і опери. Якщо раніше центром музичної культури був храм, то з цього часу музика зазвучала в оперному театрі. В італійському місті Флоренція у кін. XVI ст. стали збиратися талановиті поети, актори, вчені і музиканти. Саме їм судилося вчинити справжній переворот в театральному і музичному мистецтві. Оновлюючи постановки творів старогрецьких драматургів, вони стали вигадувати власну музику, що відповідає, за їх уявленнями, характеру античної драми. Члени камерати (так називалася ця спільнота) ретельно продумували музичний супровід монологів і діалогів міфологічних персонажів. На основі таких вокальних партій виникли арії - закінчені епізоди в музичному спектаклі та опері.

Оперний театр швидко завоював любов і став популярним не лише в Італії, але і в інших країнах Європи. Опера перетворилася на невід'ємну частину розваг і придворних святкувань вишуканої публіки. Це були дивовижні за красою і розкішшю видовища. Перші вистави проводилися в невеликих (камерних) театрах, розрахованих на певну кількість глядачів. Кожне слово співака повинне було звучати голосно і чітко. Першою оперою була "Дафна" Якопо Пері (1594).

У кін. XVI - поч. XVII ст. в Італії виник театр - комедія дель арте, тобто майстерна комедія, "комедія майстерності". Таку назва отримав італійський професійний театр, що використав маски, пантоміму і буфонаду (комічне перебільшення, карикатури на персонажів і їх дії) і проіснував бл. 200 р.

Перші згадки про комедію масок відносяться до сер. XVI ст. і сходять до знаменитих Венеціанських карнавалів. На спектаклях панувала атмосфера невимушених веселощів, публіка безперервно реготала. Кожен актор виступав у певній масці. Маска - це образ актора, в якому він утілює свою творчу індивідуальність. Актор грав одну і ту ж роль до глибокої старості. П'єси могли мінятися щодня, але їх персонажі залишалися незмінними. Однією з особливостей італійської комедії масок була імпровізована гра акторів. Не маючи готового літературного джерела, актори змінювали сюжети для сцени безпосередньо на очах у глядачів.

Спектаклі комедії дель арте - це синтез акторського слова, акробатики, танців, пантоміми, музики і співу. Улюблений герой сцени Арлекін - головний організатор інтриги. У 20-і рр. XVIII ст. Арлекін втрачає простодушність і веселість. На перший план висувається Жиль-П'єро, колишній ярмарковий блазень, що пізніше став символом театрального мистецтва. Серед масок були улюбленці, без яких не обходилася жодна вистава. Це влюбливий і скупий венеціанський купець Панталоне, шахрай і веселун Доктор Брігелла, простодушний і незлобивий Арлекін, кмітливий Пульчінелла, хвалько і боягуз Капітан Коломбіна, Закохані (завжди виступали без масок).

Театральне мистецтво Відродження досягло вершини в творчості великого англійського драматурга Вільяма Шекспіра. Вперше на сцені була представлена людина не лише як найбільше творіння Бога, але і як втілення темних пристрастей. Театр Шекспіра органічно з'єднав кращі досягнення античного і середньовічного театрального мистецтва. До сьогодні його п'єси займають провідне місце в репертуарі театрів різних країн.

Майже усі твори драматурга були поставлені в Лондоні на сцені публічного театру "Глобус". У ньому Шекспір став основним творцем театрального репертуару, він же виступав режисером-постановником. Іноді сам драматург виходив на сцену, виконуючи в спектаклях другорядні ролі (примари в "Гамлеті", слуг в комедіях).

Будівля "Глобуса" була побудована в 1599 р. і мала форму круглої дерев'яної вежі. Театр оточував рів з перекинутими через нього містками. Біля вхідних воріт стояли два стовпи з рекламними афішами. Над воротами височіла статуя Геркулеса, що підтримував на плечах небесну сферу із словами римського письменника Петронія: "Весь світ лицедіє".