Формування та становлення фольклористики Волині у ХІХ - поч. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 398 (091)

формування та становлення ФОЛЬКЛОРИСТИки волині

у ХІХ - поч. ХХ ст.

Спеціальність: 10.01.07 - фольклористика

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ВЕРНЮК ЯРОСЛАВА СТЕПАНІВНА

Київ-2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Таланчук Олена Михайлівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра фольклористики.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор Бойко Володимир Григорович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка;

кандидат філологічних наук, доцент Янковська Жанна Олександрівна, Національний університет “Острозька академія”.

Провідна установа - Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського НАН України, відділ фольклористики.

Захист відбудеться 15 жовтня 2003 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитись в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ-17, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 12 вересня 2003 р.

Учений секретар

спеціалізованої ради Копаниця Л.М.

АНОТАЦІЯ

Вернюк Я.С. Формування та становлення фольклористики Волині у ХІХ- поч. ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07. - фольклористика.

У дисертації на широкій джерелознавчій базі аналізується процес становлення та розвитку наукової думки у галузі дослідження фольклористики Волині ХІХ - поч. ХХ ст. Її формування розглядається у взаємозв'язку з соціально-політичними, культурологічними умовами, серед яких вагоме місце займали українознавчі та волинезнавчі проблеми. До середини ХІХ ст. зацікавлення фольклорними пам'ятками здебільшого мало стихійний характер. З діяльністю З.Доленги-Ходаковського, А.Метлинського, М.Костомарова, Т.Шевченка та секції Російського географічного товариства вивчення усної народної поетичної творчості набуло наукового спрямування.

У другій половині ХІХ - поч. ХХ ст. фольклористичне вивчення Волині базувалося вже на ґрунтовних наукових студіях. Проте імперська ідеологія, урядові й цензурні заборони перешкоджали об'єктивному утвердженню думки про самобутність художньої культури та мистецтва Волині. Фольклорно-етнографічна експедиція Південно-Західного відділу РГТ активізувала вивчення Волині, створила базу для ґрунтовнішого вивчення та узагальнення своєрідності фольклору, розмаїття жанрів й особливостей їх побутування. В умовах зросійщення та полонізації краю вчені С.Петербурга, Москви, Кракова, вивчаючи фольклорно-етнографічні пам'ятки Волині, вводили їх у широкий науковий обіг, сприяли подальшому їх дослідженню.

Діячі науки та культури Києва, Житомира, Кременця, зокрема Олена Пчілка, Б.Грінченко, Леся Українка, М.Коробка, В.Камінський, В.Кравченко, Ф.Штейнгель, М.Біляшівський, В.Мошков, фольклорно-етнографічним дослідженнями утверджували український характер духовної та матеріальної культури Волині, побутування різних жанрів фольклору, властивих Волинському регіону і всій Україні, робили вагомий внесок у подальший розвиток фольклористики як науки.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: фольклор, фольклористика, історія фольклористики, Волинь, волинезнавство, регіон, регіональні особливості.

АННОТАЦИЯ

Вернюк Я.С. Формирование и становление фольклористики Волыни у ХІХ - нач. ХХ века - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.07. - фольклористика.

В диссертации на широкий источниковедческой базе анализируется процесс становления и развития научной мысли в области исследования фольклористики Волыни ХІХ - нач. ХХ в. Её формирование рассматривается у взаимосвязи с социально-политическими условиями, среди которых весомое место занимали украиноведческие и волыневедческие проблемы. К средине ХІХ в. Заинтересованность фольклором в большенстве имело стихийный характер. С деятельностью З.Ходаковского, А.Метлинського, Н.Костомарова, Т.Шевченка, секции Русского географического общества изучение устного народного поэтического творчества приобрело научную направленность.

Во второй половине ХIХ - нач. ХХ в. фольклористическое изучение Волыни базировалось уже на весомых научных студиях. Однако имперская идеология, правительственные и цензурные запреты препятствовали объективному утверждению мысли о самобытности художественной культуры и искусства Волыни. Фольклорно-этнографическая экспедиция Юго-Западного отдела РГО активизировала изучение Волыни, создала базу для основательного изучения и обобщения своеобразия фольклора, разнообразия жанров и особенностей их бытования. В условиях русификации и полонизации края учёные С.Петербурга, Москвы, Кракова, изучая фольклорно-этнографические памятники Волыни, вводили их у широкий научный оборот, способствовали дальнейшему их исследованию.

Деятели науки и культуры Киева, Житомира, Кременца, в часности Олена Пчилка, Б.Гринченко, Леся Украинка, Н.Коробка, В.Каминский, В.Кравченко, Ф.Штейнгель, Н.Биляшивский, В.Мошков, фольклорно-этнографическими исследованиями утверждали украинский характер духовной и материяльной культуры Волыни, бытования различных жанров фольклора, присущих Волынскому региону и всей Украине, сделали весомый вклад в дальнейшее развития фольклористики как науки.

КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА: фольклор, фольклористика, история фольклористики, волыневедение, регион, региональные особенности.

Annotation

Verniuk Y.S. The beginning and formation of folkloristics of Volyn in the XIX and at the beginning of the XX century. - Manuscript.

Thesis to obtain a candidate degree in philological sciences 10.01.07.- folkloristics. фольклористика культурологічний соціальний українознавчий

The thesis analyses the process of formation and development of scientific thought in the field of research of folkloristics of Volyn of the XIX and the beginning of the XX century. Its formation is regarded in its interconnection with social-political and cultural conditions among which the important place was occupied by the problems of history of people, history of Ukraine and history of Volyn. Till the middle of the XIX century interest to folklore was spontaneous. With the activity of Z.Hodakovsky, A.Metlynsky, M.Kostomarov, T.Shevchenko and the section of ethnography of the Russian geographical society the research of verbal folk poetic art of Volyn has acquired scientific trend.

In the second half of the XIX and the beginning of the XX century the folkloristic research of Volyn was based on fundamental scientific studios. But imperial ideology, government and censorship were obstacles for objective statement of the thought considering the originality of artistic culture and art in Volyn. Folkloristic-ethnographic expedition of the South-Western section of the Russian Geographical society stimulated the research of Volyn, created the foundation for fundamental study and generalization of the peculiarity of folklore, variety of genres and special features of their existence. Under conditions of rusification and polonisation of Volyn, scientists of S.-Petersburg, Moscow, Krakov, studying folklore-ethnographic memoranda of Volyn, introduced them into wide scientific use, furthered their future research.

Workers of science and culture of Kyiv, Zhytomyr, Kremenets, particularly Olena Pchilka, B.Hrinchenko, Lesia Ukrainka, M.Korobka, V.Kaminsky, V.Kravchenko, F.Shteingel, M.Bilyashivsky, V.Moshkov with ethnographical studios (especially with folklore-ethrographical researches) confirmed the Ukrainian character of spiritual and material culture of Volyn, existence of various genres of folklore which were specific for Volyn region and for the whole Ukraine, made a great contribution to further development of folkloristics as science.

KEY WORDS: folklore, folkloristics, history of folkloristics, Volyn, history of Volyn, region, regional peculiarities.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Актуальність теми. У загальній історії фольклористики України вагоме місце займає дослідження Волині у фольклористичних наукових студіях ХІХ -поч. ХХ ст. Саме в цьому періоді засвідчується активізація науки, яка відображала різноманітні підходи до розкриття регіональної, подекуди й локальної специфіки, що впливало на вивчення загальнонаціональних явищ. Фольклорно-етнографічні джерела Волині часто фальсифікувались офіційною наукою, в багатьох випадках не одержували об'єктивної оцінки, вилучалися з наукового обігу.

Духовна та матеріальна культура Волині була в колі зацікавлень багатьох дослідників - С.Русова, З.Доленги-Ходаковського, спудеїв Вільнюського університету - вихідців з Волині, а також А.Метлинського, М.Костомарова, Т.Шевченка, Е.Руліковського, О.Кольберга, Т.Стецького, С.Рокоссовської, П.Чубинського, І.Франка, М.Драгоманова, Олени Пчілки, Лесі Українки, В.Камінського, М.Біляшівського, В.Кравченка та ін. Їхні студії базувалися на виявлених, часто власноручно зібраних пам'ятках, апостеріорних знаннях, здобутих під час дослідження не тільки Волині, а й всього ІІівденно-Західного краю царської Росії. До пізнання Волинського краю зверталися вчені і в ХХ ст. В умовах тогочасних ідеологій регіональні особливості затінювалися, як і вивчення самих регіонів.

Лише з 90-их років ХХ ст. після утвердження України як суверенної демократичної держави почали з'являтися нові публікації Р.Кирчіва, В.Давидюка, М.Дмитренка, О.Ошуркевича, А.Іваницького, Л.Дунаєвської, Г.Скрипник, О.Таланчук, у яких досліджується той чи інший регіон. Етнорегіональні фольклористичні явища і процеси XIX - поч. ХХ ст. потребують повного і об'єктивного висвітлення з метою успадкування, подальшого розвитку народної духовної та матеріальної культури Волині.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі фольклористики Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка. Тема дисертації пов'язана з планами наукової роботи даного навчального закладу, зокрема у межах теми “Актуальні проблеми розвитку української філології”. Підрозділ І. Фольклорно-літературні взаємини. Синхронний та діахронний підходи (№01.БФ 044-01).

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є історія розвитку української фольклористики. Предмет дисертаційної роботи - проблеми формування та становлення фольклористики Волині у XIX - поч. XX ст. За визначенням інституту народознавства НАН України цей історико-етнографічний регіон розташований на території басейну правих приток Прип'яті і середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні райони теперішніх Волинської, Рівненської, південно-західні - Житомирської, північну смугу Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. До етнографічної Волині на заході дотичне лівобережжя Побужжя - Східна Холмщина. Окреслення цього регіону збігається із давньоруською історичною областю “Волинська земля”, без її північної зони - Західного Полісся. Витоки народної культури сягають пам'яток праукраїнських племен (дулібів, бужан, волинян), давніх поселень між червенськими городищами і містами Луцьк, Володимир-Волинський, Крем'янець, Остріг, Житомир, які тяжіли до Київської Русі, а згодом об'єднались у Галицько-Волинське князівство, вели боротьбу з чужинцями, творили свою побутову та художню культуру в умовах Великого Литовського князівства, польської та російської держав. Вплив на формування і кристалізацію певних особливостей мало утворення Волинської губернії (1796), яка проіснувала до початку 1918 р. Як своєрідна територія з чітким розмежуванням північної частини (Волинське Полісся) і південної (власне Волинь) вона постійно була в колі зацікавлень істориків, археологів, етнографів, фольклористів, літературознавців та мовознавців. У сучасній науці відсутнє узагальнене дослідження цього самобутнього регіону. Тому це зумовило наше зосередження на окресленій темі, щоб дослідити процес реалістичного пізнання фольклористичної діяльності діячів науки та культури, окремих установ, товариств в аспекті етнокультурної специфіки і загальноукраїнського контексту, зосередження їх уваги на вивченні регіональних особливостей, визначенні детермінованості змін чи консервації фольклорних жанрів внаслідок асиміляційних процесів та міжетнічного спілкування, зумовленого перебуванням Волині у складі різних держав.

Метою дисертаційного дослідження є виявлення регіональних зацікавлень у період формування народознавства, українознавства, волинезнавства, становлення фольклористики як самостійної науки у період XIX-поч. ХХ ст., пізнання фольклористичного процесу для розкриття основних тенденцій вивчення особливостей регіональної культури, її єдності із національною, всеслов'янською та європейською за студіями українських, російських, польських діячів науки і культури.

У процесі досягнення дослідницької мети реалізується ряд завдань:

- висвітлення основних етапів історії збирання та вивчення фольклору регіону у генетичному розвитку досліджень від перших зацікавлень до становлення фольклористики як самостійної науки і її піднесення на початку ХХ ст.;

- виокремлення волинезнавчих фольклористичних знань на основі герменевтичних досліджень у період становлення і розвитку науки;

- визначення специфічних підходів у розгортанні досліджень фольклору діячами науки, культури як України, так і Росії, Польщі, їх внеску в українську та слов'янську фольклористику;

- виявлення особливостей методики наукових студій як окремих дослідників, місцевих краєзнавців, так і товариств та установ;

- розгляд архівних рукописних джерел, періодичних, монографічних публікацій, праць, що сприяли фіксації стану побутування, вивчення фольклору, його розвитку, успадкуванню регіональних, локальних особливостей.

Методологічна основа дисертації - комплекс основних принципів та методів наукового пізнання сучасної фольклористики (проблемно-хронологічного, історико-порівняльного, порівняльно-типологічного), досвід методологій вітчизняної та зарубіжної практики досліджень, що дають можливість на підставі конкретно-історичного аналізу здійснити різнобічне вирішення проблеми згідно з визначеними метою і завданням.

Джерельною базою дисертації є комплекс архівних та опублікованих матеріалів. У процесі роботи над темою виявлено і опрацьовано фольклорно-етнографічні набутки українських та зарубіжних діячів науки, літератури, мистецтва. Крім дотичної до обраної теми наукової літератури у дисертації використано велику кількість джерел рукописних колегій С.Петербурга, Москви, Вільнюса, Києва, Кракова, Житомира, Тернополя, Рівного, Острога, Кременця, періодичних видань, рідкісних монографій та бібліографічних довідників З.Пєнкіної, А.Ляшенка, Б.Грінченка, Д.Зеленіна, О.Андрієвського, Я.Гофмана, видань обласних наукових бібліотек.

Хронологічні межі дослідження обумовлені процесом збирання, вивчення, видання духовної спадщини регіону Волині - ХІХ-поч. ХХ ст. Розгляд теми подається в генетичному аспекті від найперших зацікавлень до часу виникнення фольклористики як окремої науки, її становлення та розвитку.

Загальнотеоретичне осмислення проблеми, порушеної у дисертації, базується на основі фольклористичних праць українських учених (М.Костомарова, М.Максимовича, П.Чубинського, І.Франка, М.Драгоманова, В.Гнатюка, Ф.Колесси, Олени Пчілки, Лесі Українки, М.Грушевського, К.Квітки, М.Сумцова, З.Болтарович, О.Дея, О.Правдюка, І.Березовського, В.Горленка, С.Грици, Р.Кирчіва, А.Іваницького, С.Мишанича, Н.Шумади, В.Юзвенко, Г.Скрипник, В.Давидюка, М.Дмитренка, В.Качкана) та зарубіжних (О.Пипіна, М.Азадовського, В.Бандарчика, І.Тищенка, А.Федосика, З.Можейко, К.Чистова, В.Соколової, Я.Бистроня та ін.).

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим у сучасній вітчизняній науці дослідженням набутків волинезнавства як системи, аналізу розгортання наукових студій фольклору, висвітленні внеску діячів культури, літератури, мистецтва, окремих наукових товариств, установ, їх різних підходів до вивчення фольклору цього регіону, піднесення фольклористики до вищого ступеня тогочасної науки, а разом з тим і введення досягнень у науковий обіг.

У дисертації вперше здійснено спробу відійти від донедавна існуючої у радянську добу періодизації вивчення історії, етнографії, літературознавства, фольклористики, пристосованої до національно-визвольного руху в Росії, і подати системний аналіз через призму реалістичних соціально-економічних умов.

Систематизація великої кількості розпорошених рукописних, писемних джерел дозволила розглянути явище фольклористичних зацікавлень Волинню через призму досліджень діячів науки, літератури, мистецтва трьох народів (українського, російського та польського), щоб зрозуміти спільне та відмінне у їх поглядах та оцінках.

Синкретизація досліджень відомих наукових центрів України, Росії, Польщі, а також відомих і маловідомих вихідців даної місцевості дозволяє глибше пізнати самобутність волинської культури, значимість в ній фольклору для утвердження регіональних та загальнонаціональних традицій у майбутньому.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його основні положення можуть бути використані у викладанні курсу “Українська народна поетична творчість”, “Історія фольклористики України”, “Етнологія України”, читанні спецкурсів та семінарів з регіональної фольклористики, краєзнавства, історіографії. Подана робота є подальшим етапом вивчення фольклористичного процесу та специфіки фольклору Волині, методики його запису, популяризації.

Апробація дисертації. Основні положення та висновки роботи знайшли відображення у доповідях та виступах на міжнародних симпозіумах, конференціях у Києві, Луцьку, Рівному, на щорічних наукових міжвузівських та звітних вузівських конференціях у Рівненському державному інституті культури (1998, 1999), Рівненському державному гуманітарному університеті (1999-2003 рр.), у процесі викладання навчальних дисциплін “Український фольклор”, “Етнологія і фольклор України” у Рівненському державному гуманітарному університеті (2001-2003), у наукових збірниках і періодичних виданнях.

Дисертацію обговорено на засіданнях кафедр фольклористики Інституту українознавства та Київського національного університету ім. Т.Шевченка.

Публікації. Зміст дисертації висвітлюється в монографії та трьох наукових статтях у фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (441 позиція). Повний обсяг тексту становить 191 сторінку (дослідження, збірники фольклору, архівні, рукописні фонди) .

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, визначається мета, завдання роботи, методологічна основа дослідження, розкривається джерельна база, наукова новизна результатів аналізованої проблеми, зв'язок її з науковими програмами, темами, формулюються положення, що виносяться на захист, подаються рекомендації для практичного застосування одержаних результатів.

У першому розділі “Волинська культура у фольклористичному вимірі у першій половині ХІХ ст.: генетичний аспект” аналізується процес зародження волинезнавства від перших проявів зацікавлення краєм з періоду Київської Русі до часу виникнення фольклористики як окремої науки.

Перші писемні прояви зацікавлення Волинню бачимо в добу Київської Русі, бо в цей період фіксувалися етнографічні знання про побутову та художню культуру краю, засвідчувалося існування певних жанрів (плачів, голосінь, переказів, описів звичаїв). Пізніші православні індексифікаційні книги, видані слов'янською мовою, яка була ближчою, ніж незрозуміла грецька та латинська, поступово утверджували місцеву говірку в книгопереписах, книгодрукуванні Пересопниці, Острога, Дерманя. З цих центрів лунали заклики до широких верств населення берегти християнську віру та народність. Фольклор та живу мову вважали важливим атрибутом для творення літератури.

Після історичних поділів Польщі (1772, 1793, 1795) основна частина її земель ввійшла до складу Російської імперії. 1796 р. утворено Волинську губернію з центром у Житомирі. Однак фактично Волинь перебувала у залежності від Польщі і вважалась її провінцією.

Утвердженню прадавньої Волині у науці прислужився Адам Чарноцький (1784-1825), відомий у наукових колах як Зоріан Доленга-Ходаковський. Відстоюючи комплексний підхід до вивчення народної культури передхристиянської доби, він подав оригінальний приклад наполегливої праці у пізнанні всеслов'янської культури, найперших фіксацій її пам'яток на Волині (легенд, переказів, пісень і т. ін.). У збереженій спадщині З. Доленги-Ходаковського серед записаних 2000 пісень більше 300 з Волині. Супроводжуються вони науковим паспортом, точним відтворенням самобутньої говірки.

Дещо в іншому плані вивчав побутову та художню спадщину Волині історик, бібліотекар, етнограф Лука Голембйовський (1773-1842). Навчаючись у Дубровиці, проживаючи свого часу на Волині, він опрацьовував рукописи бібліотеки А.Чарторийського, серед матеріалів якої зберігалися фольклорно-етнографічні джерела. Скопійовані зразки Л.Голембйовський вводив до книг “Люд польський” (1830), “Ігри, забави” (1831), але трактував їх з позицій шляхтича, Волинь вважав споконвічною землею Речі Посполитої. Претензії Польщі на територію Волині виправдовував і дослідник Олександр Пшездзецький (1814-1871).

У період романтизму представники “української школи” в польській літературі активізували зацікавлення до історії, етнографії, фольклору Волині. Українська тематика засвоювалася через переспіви, парафрази, наслідування сюжетів, фабул волинських народних пісень, казок, легенд та переказів. Звернення до фольклору діячів “української школи” (М.Гославського, Ю.Словацького, Т.Падури, С.Гощинського, А.Словіковського, М.Грабовського та ін.) було зумовлене як ідейно-політичними засадами польської держави, так і проживанням у цьому краї, навчанням та діяльністю у Кременецькому ліцеї. Часто-густо вони ігнорували реалістичне висвітлення історії, а найбільше трактування героїзму козаків та гайдамаків, захоплювалися полонізацією, католизацією Волині. Творчість діячів “української школи” утверджувала авторські підходи у відображенні подій. А місцевий фольклор ними засвоювався для розкриття самобутності Волинського краю, його оригінальної художньої культури.

Волинезнавство збагатилося різними аспектами досліджень польського письменника, історика, археолога, етнографа, фольклориста Юзефа-Ігнація Крашевського (1812-1887). Життя його було тісно пов'язане з Україною, особливо з Волинню. При складанні описів волинських сіл, містечок, свої оповіді часто пересипав місцевими приказками та легендами. Він виступав проти спрощеного ставлення до усної народної творчості, застерігаючи, що “дуже помиляються” ті, хто вважає, що народну поезію треба “тільки обробляти”. Він вважав, що її треба “залишити такою, якою вона є, але творити в її дусі”.

До вивчення, осмислення історії, культури Волині, її етногенезу звертався Едвард Руликовський (1809-1888). Перебуваючи тривалий час в Дубровиці, він прагнув зафіксувати народне тлумачення минувшини Волині, Полісся. Його вабили жанри фольклору, що розкривали особливі функції обрядів, а також ті, що допомагали відтворити історію давніх часів, духовний світ автохтонного жителя. Але історико-політичні зацікавлення Е.Руликовського теж були підпорядковані польським державним інтересам. При всій тенденційності цих дослідників створювалася можливість вивчення як волиняка, так і поліщука.

Фольклорно-етнографічні зацікавлення Волинню характерні для діячів російської науки та культури. Так, Вадим Пассек (1807-1842), Іван Снєгірьов (1793-1863), Російське географічне товариство (Далі: РГТ) сприяли вивченню духовної і матеріальної культури Волині. З цього краю В.Пассека полонили купальські звичаї. На Волині він не був, але у своїй праці “Путевые заметки Вадима” (1834) використав свідчення про традиції, волинський фольклор від сучасників.

Служінню “російській ідеї” підпорядковувалось РГТ. З перших днів свого існування (1845) воно окреслило завдання збирацької та дослідницької діяльності. На звернення товариства надсилалися описи з Волині. Члени етнографічної секції намагалися аналізувати подані матеріали. Найвище оцінювалися ті джерела, які розкривали самобутність традицій, передавали місцевою говіркою пісні, легенди, перекази. З Волині надходили і збірки місцевих прислів'їв, приказок. У 1847 р. М.Гриненьков надіслав 260 зразків, В.Абрамович - 208, якими характеризували тип волиняка, його світогляд. Якщо респонденти Волині переконливо доводили, що автохтонний волинянин - це сформований тип, який зберігає самобутність у духовній, матеріальній культурі, то керівництво РГТ, зокрема Д.Кавелін, вважав, що населення Волині за звичаями, народною творчістю більше тяжіє до російського, ніж до польського етносів.

Інші підходи до аналізу фольклорно-етнографічних джерел Волині виявилися після заснування 1834 р. Київського університету св.Володимира. Орієнтиром для етнографів, фольклористів служили настанови історика, етнографа, педагога М.О.Максимовича (1804-1873) . Дослідження історичної, художньої спадщини Волині він пропонував здійснювати вперше за окресленими п'ятьма періодами з Х по ХІХ ст.

Вивченням фольклору Волині займався письменник, фольклорист, етнограф Амвросій Метлинський (1814-1870). Зібравши пісенні зразки, він опублікував їх за назвою “Народные южнорусские песни” (1854). Згрупував їх за власною класифікацією. Пісні з Волині представлені 60 зразками у розділах “Песни житейские”, “Песни годовые”. Подається і лаконічна паспортизація (“Овруч”, “Житомир”, “Новоград-Волынск”…).

У 40-50-і роки вивчення Волині здійснювалося в дусі “офіційної народності”. Польські повстання 30-40-их років настільки налякали уряд, що в гімназіях Житомира, Луцька, Рівного посилилося утвердження православ'я, значно активізувалися “защитники русского дела”(російської державності). В останній розгортали народознавчу діяльність педагоги В.Омелянський, П.Науменко, М.Андрієвський, П.Куліш, М.Костомаров. Фольклорні студії у Рівному за завданням М.Максимовича здійснював П.Чуйкевич. М.Костомаров поєднував педагогічну діяльність в гімназії з вивченням місцевих народних поглядів на національно-визвольний рух під керівництвом Б.Хмельницького, займався науковими студіями фольклорно-етнографічних джерел. Зібрані М.Костомаровим зразки Д.Мордовцев видав за назвою “Народные песни, собранные в западной части Волынской губернии 1844 году” (Саратов, 1859). Вони публікувалися за певною системою і з вказівкою на достовірність історичних подій, явищ. У дослідницькій діяльності М.Костомаров не раз звертався до волинських пісень, балад, легенд, вводив їх до наукових видань.

Зацікавлення Волинню виявляв Т.Г.Шевченко (1814-1861), особливо під час плідної праці в Археографічній комісії. Він виконував комплексну програму як історик, художник, етнограф, фольклорист. Це давало йому можливість спілкуватися з людьми, фіксувати все, що свідчило про героїчні та трагічні сторінки історії, а також самобутні зразки усної народної поетичної творчості. Уцілілі свідчення про діяльність Шевченка в Археографічній комісії переконують, що він наполегливо вивчав Волинський край, його історію, фольклор, звичаї, обряди. Саме це дозволило йому зробити висновок про цілісність і нерозривність історії Лівобережної і Правобережної України, про автохтонність волинян, єдиний тип українця, який навіть у пісні відтворив нелегку долю в умовах експлуатації та боротьби.

Узагальнення результатів вивчення волинської культури в фольклористичному вимірі першої половини XIX ст., дозволяють зробити висновок, що в цей період волинезнавство, яке спершу мало аматорський та стихійний характер, завдяки організації збирання зразків народної поезії, етнографічних матеріалів, їх осмислення набувало важливої наукової та громадсько-політичної значимості. Діячі української, польської, російської науки та культури збагатили фактологічну базу про художню спадщину Волині. Ними велася фіксація, дослідження фольклорних жанрів, умов їх побутування, а також зпівставлення із зразками народної творчості польського та російського етносів.

Волинські пам'ятки фольклору вводилися у всеслов'янські, слов'янські наукові студії. Комплексний підхід та історико-порівняльний метод сприяли визначенню особливостей регіональної спадщини та своєрідностей як світогляду, так і художньої культури волинянина. Хоча дослідники належали до різних напрямів суспільно-політичної думки, вивчення ними Волині розгорталося через політичні зацікавлення, вони водночас сприяли формуванню джерельної бази для регіоналізації волинського фольклору як невід'ємної частини загальноукраїнської скарбниці.

Другий розділ “Волинь у фольклористичних студіях українських, російських та польських діячів науки і культури в другій половині ХІХ-поч. ХХ ст.” висвітлює питання теоретичних засад у регіональній фольклористиці.

Середина ХІХ ст. характеризується важливими історичними подіями, передусім скасуванням кріпосного права та придушенням польського повстання (1861-1863 рр.), мала вагомий вплив на Волинь як невід'ємну окраїнну територію царської Росії. Фольклор починає сприйматися як один із засобів поглибленого пізнання людини, її світогляду. Все це вплинуло на піднесення наукового рівня фольклористики, етнографії, літературознавства та мистецтвознавства.

Народознавчі зацікавлення індексифікувалися студентською молоддю Київського університету ім.святого Володимира, яка заснувала “Громаду”. В її завдання з початком 60-х рр. ХІХ ст. входило видання часопису “Основа”, що мав об'єднати українську інтелігенцію Росії і визначити їй “провідну поступову стежку” (М.Грушевський). Активізувався громадсько-просвітницький та національний рух, очолюваний осередками Києва і Чернігова, Полтави і Житомира, Одеси і Херсона. Журнал “Основа” у С.Петербурзі (1861-1862) консолідував ряди національно-культурницького руху, сприяв перетворенню його в національно-визвольну боротьбу. Молодь, отримавши досвід Кирило-Мефодіївського братства, почала рішучіше виявляти свою позицію щодо України, реалізовувала конкретні плани щодо вивчення української старовини, популяризації українського друкованого та усного слова, яке після Валуєвського циркуляру (1863) та Емського акту (1876) всіляко переслідувалось. У провінціях Росії, особливо у Південно-Західному краї, культивувались пріоритети російської культури. Поява в таких умовах українських студій сприяла розкриттю самобутності українського етносу.

Важливий внесок у народознавство Волині зробило Російське географічне товариство. За погодженням з урядом і за його сприяння споряджалися етнографічні експедиції РГТ у Південно-Західний край. Вони розгортали діяльність за чіткою програмою. Експедиції на Правобережжя України розпочалися в 1869 р. під керівництвом П.Чубинського (1869-1870), який успішно виконав завдання - обстежив Київську, Волинську, Подільську та інші губернії.

Енергійно включився у вивчення регіону Південно-Західний відділ РГТ. Він зосереджував увагу на “всебічному вивченні краю”, переважно етнографічно-статистичному. Зібрані матеріали охоплювали волинські легенди, перекази, пісні і ввійшли до праць І.Рудченка “Чумацкие народные песни” (1874), В.Антоновича та М.Драгоманова “Исторические песни масорусского народа” (1874-1875), М.Драгоманова “Малорусские народные предания и рассказы” (1876). Волинські зразки публікувалися рідше як опорні тексти, найчастіше вони являли собою варіанти до раніше друкованих зразків.

У збережених до наших днів рукописах Наукового архіву РГТ в Петербурзі чимало фольклорно-етнографічних записів з сіл Острозького, Крем'янецького повітів.Значимо, що в них подавалися порівняння місцевих звичаїв Волинського та Мінського Полісся, визначалося також спільне та відмінне у пісенних традиціях. Рукописи були різноманітні за обсягом та значимістю.

Найбільша увага у рукописах другої половини ХІХ-поч. ХХ ст. приділяється місцевому календарю, який супроводжувався веснянками, купальськими, жнивними піснями, колядками та щедрівками. В окремих описах групування календарно-звичаєвої поезії подавалося за циклами “Весна”, “Літо”, “Осінь”, “Зима”.

Фольклорно-етнографічні матеріали Волині в архіві РГТ тривалий час не систематизувалися і лише частково використовувалися науковцями. Упорядкування джерел за територіальним принципом (за губерніями) здійснив російський та український фольклорист, етнограф, бібліограф Дмитро Зеленін (1878-1954). 1913 р. наука збагатилася його цінною працею “Библиографический указатель русской этнографической литературы о внешнем быте народов России. 1700-1915гг.: жилище, одежда, музыка, искусство, хозяйственный быт”. У 1914-1915рр. він вперше опублікував “Описание рукописей ученого архива Русского Географического Общества”. До його першого випуску увійшли джерела з Волинської губернії. Це видання сприяло доступу до архівних рукописів, гарантувало введення їх у науковий обіг.

Аналіз рукописів з Волині в архіві РГТ дозволяє стверджувати, що наповнені вони багатьма свідченнями регіонального, локального значення про народну поетичну творчість волинян. Ці джерела не втратили наукової цінності і до наших днів, тому що засвідчують стан народної культури від середини XIX до перших десятиліть ХХ ст.

Під дією соціальних змін, що відбувалися в суспільстві, дбаючи про надходження народознавчих матеріалів до архіву в С.Петербурзі з різних провінцій, РГТ прагнуло публікувати пам'ятки, відомості про них для створення чіткішого уявлення про той чи інший край. Важливо було заснувати друкований орган відділення етнографії РГТ. Це видання отримало назву “Живая старина” (1890-1916). Вміщувалися на сторінках часопису не тільки етнографічні, а й фольклористичні матеріали народів Росії, слов'янського світу.

Волинезнавство у часописі представляли своїми публікаціями В.Боцяновський (“Веснянки, петровки и купальские песни”, “Песни с.Писок Житомирского уезда”), А.Лященко (“Библиография “Волынских губернских ведомостей”), М.Коробка (“Восточная Волынь”, “Колядки и щедровки, записанные в Волынском Полесье”).У всіх публікаціях засвідчується дуалізм творчості, співіснування у ній язичницьких та християнських традицій.

Розвитку волинезнавства прислужилася Зінаїда Михайлівна Пєнкіна (1861-1888). Її визнано як російського бібліографа, перекладача, що зробила помітний внесок у дослідження Полісся та Волині. Видала в 1888 р. об'ємну працю “Полесье. Библиографические материалы по истории, географии, статистике, этнографии и экономическому состоянию Полесья” (Северо-Западный, Юго-Западный край вообще и губернии Минская, Волынская, Киевская, Могилевская в частности)”.

Бібліографічні описи статей, книг про Волинь, Волинське Полісся, їх фольклор, звичаї, обряди, вірування подані за тематичною системою.Це дуже вартісне джерело для вивчення етнографії, фольклористики, літературознавства, які вже у 80-х рр. позаминулого століття отримували бібліографічну базу. В ній систематизовано чимало публікацій з волинської періодики.

Дослідженням фольклору Волині займалися діячі науки і мистецтва Польщі. Їх наукові студії спрямовувалися на пізнання витоків історії славістики, місце в ній волинської народної творчості, але як належної до польської культури. В цьому напрямі прислужився відомий дослідник Оскар Кольберг (1814-1890). До вивчення Волині він приступив в 1861 р. Зібрані ним матеріали ввійшли до монографії “Волинь” (1907). Тут подано 632 пісні різних жанрів (весільні, про кохання, історичні, рекрутські і т. д.). Більшість з них - з натацією мелодій, вказівкою, яким інструментом супроводжувалися. Пісні систематизовані за групами: “Пісні обрядові”, “Пісні про кохання”, “Пісні про сімейне життя”. В групу “Думи” внесено ліричні пісні. З тематичного збірника дізнаємося, що О.Кольберг виявив зацікавлення історичними, жартівливими, релігійними піснями, а також піснями літературного походження.

До збірки “Волинь”, окрім пісень, включено 25 казок, що були зібрані 1835 р. не самим О.Кольбергом, а подаровані йому (1862 р.) невідомим житомирянином. У цій добірці переважають чарівні казки, є соціально-побутові та казки про тварин. “Волинь” - перша об'ємна тематична пісенна збірка із записами мелодій, публікацією місцевих казок, що побутували у XIX ст.

Вивченню історії Волині, її побутової та художньої культури присвятив свою діяльність Тадеуш Єжи Стецький (1833-1888) - письменник, статистик, етнограф і фольклорист. Він створив низку етнографічно-статистичних праць, у яких розглядаються важливі питання волинезнавства. Як уродженець цього краю, він мандрував його історичними місцями, спілкувався з населенням, намагався пізнати своєрідність традицій. Серед його праць найвагоміша монографія “Волинь”, яка наповнена етнографічними, фольклорними, статистичними матеріалами. Чимало відомостей у ній про традиційне уславлення весни, древнього Купала, самобутність колядування, щедрування. Ці звичаї автор намагався вивести від давньослов'янських, шукав відповідні аналоги у позаслов'янському світі. Такі паралелі дали йому можливість зробити висновок, що волинський край багатий на залишки старовини, а Волинська губернія має дві етнографічні зони (Волинь та Полісся). Але маємо визнати, що зацікавлення цим краєм він розгортав заради політичної мети - закріпити в науці думку про волинську спадщину як різновид окраїнної польської культури.

У другій половині XIX ст. у Кракові, Варшаві, Львові почали засновуватися народознавчі осередки, які налагоджували збирацьку, дослідницьку роботу переважно на теренах Польщі. Активно працювала в цьому напрямі й Комісія Краківської АН, яка з 1877 р. розпочала публікувати спеціальне видання, присвячене археології, антропології, етнографії. З 1877 по 1889 роки вийшло 13 томів. Сорок відсотків тематики видання присвячувалося зв'язкам Польщі з Південно-Західним краєм Росії. У розділах археології, антропології, етнографії (в останньому було чимало фольклористичних матеріалів) вміщувалися дослідження, збірки з Волинської, Київської, Подільської губерній. Подавалися окремо фольклорні пам'ятки з Волині, Полісся, Галичини. Найчастіше друкувалися матеріали з Волині від А.Брикчинського. У публікації оповідається про традиції проведення хрестин, весілля, поховання, а також зафіксовані купальські, жнивні та “різноманітні” (ліричні) пісні. Останні відтворюють самобутність пісенної поезії Волині і Полісся.

Збирачкою фольклору та дописувачкою краківських видань була Софія Рокоссовська. Коло її зацікавлень виявилося у складанні описів, популяризації як матеріальної, так і духовної культури Волині, здебільшого Звягельського повіту, а особливо з окремого села Юрківщина. Їй вдалося опублікувати місцевий фольклор у друкованих виданнях “Zbiуr wiadomoњci do antropologii krajwej” (1883-1889) i “Materialy antropologichne, archeologiczne i etnograficzne” (1897).

Як бачимо, в другій половині XIX-поч. XX ст. регіоналістичні дослідження фольклору Волині активізувалися, набули вдосконалення практичної, теоретичної діяльності РГТ, його Південно-західного відділу, а також польських та російських діячів науки і культури. Науково-публіцистичні, літературознавчі та мистецтвознавчі видання, зокрема “Основа”, “Живая старина”, бібліографічні довідники, збагатили загальноукраїнську, слов'янську історію фольклористики, сприяли глибшому вивченню етнографічного регіону, а також введенню в обіг нових пам'яток фольклорної спадщини Волині, особливо українсько-польського, українсько-білоруського прикордоння в умовах російської імперії.

Третій розділ “Особливості фольклористичних досліджень Волині місцевими діячами науки та культури” розкриває стан фольклористичних студій визначеного тут регіону, який великою мірою залежав від державної політики Росії. Оскільки Волинь була розташована на прикордонній території Росії з Польщею, то, зрозуміло, що, окрім столичних науковців, у пізнання цього краю включилися місцеві дослідники, а також ті, які проживали в Києві, Луцьку, Житомирі.

У царській Росії питання літератури, мистецтва, художньої культури Волині після польського повстання, Валуєвського циркуляру, Емського акту розглядалися з позицій самодержавної ідеології. У пресі відстоювалася урядова позиція, схвалювалася протидія полонізації, лунали заклики русифікувати Південно-Західний край, до якого належала й Волинь. Яскраво це виявлялося у часописі “Вестник Юго-Западной и Западной России” (1862-1871), газетах “Киевлянин” (1864-1917, 1919), “Волынские епархиальные ведомости” (1868-1907), “Волынские губернские ведомости”. Етнографічні, фольклорні матеріали у вищезгаданих виданнях доводили, що Волинь споконвічно “руський” (в значенні російський) край. Волинезнавчі матеріали до газети “Киевлянин” подавали Г.Трусевич, Г.Оссовський, А.Братчиков, А.Блажієнко. Саме в останнього з'явилася публікація “Пісні про панщину на Волині” (Киевлянин, 1869, №95). Будучи співзвучною часові, вона пройнята славословієм “доброму царю” у зразках фольклору з півдня Волині.

Місцеві матеріали публікувалися у газеті “Волынские епархиальные ведомости”, що видавалися у Кременці. Укладалися вони з двох частин - офіційної та неофіційної. У першій подавалися відомості про церковні події. В неофіційній частині приділялася увага боротьбі православ'я з етнічними традиціями, католицизмом, вільнодумством. Лише з окремих публікацій можна було дізнатися, наскільки живучими серед волинян залишалися прадавні звичаї.

Заслуговують на увагу статті А.Сендульського, М.Тучемського, М.Теодоровича. За ініціативою останнього була видана п'ятитомна праця “Волинь. Історико-статистичні описи церков і приходів” (1888-1889). У ній вміщено більше тисячі краєзнавчих нарисів, щоб довести древність православної Волині.

Волинезнавчі аспекти притаманні науковим студіям М.Петрова (1840-1921) - відомого українського літературознавця, етнографа, пізніше члена-кореспондента Петербурзької АН, академіка ВУАН (з 1919 р.).

У другій половині ХІХ ст. і до 1917 р. продовжувала видаватися урядова місцева газета “Волынские губернские ведомости” (Далі: ВГВ) в двох частинах (“офіційній” і “неофіційній”). У першій вміщувалися урядові розпорядження; в другій - статистичні, історичні, етнографічні, фольклорні матеріали, а також відомості про літературне, мистецьке життя краю.

Після Валуєвського циркуляру та Емського акту переважали публікації краєзнавчого характеру. Часто їх подавали місцеві автори (Л.Рафальський, В.Пероговський, М.Трипольський та ін.). Водночас із матеріалами на історичну тематику з'являлися публікації фольклористично-етнографічного спрямування (про місцеві обряди, традиції), друкувалися фольклорні зразки.

Характеристика специфіки умов побутування народної творчості розкривається у публікаціях геолога, археолога, краєзнавця Волині Г.Оссовського (“Из путевых заметок по Житомирскому и Овручскому уездах”, “Из путевых заметок по Волыни” - ВГВ, 1868, 1869). Фольклорно-етнографічними матеріалами насичені статті А.Братчикова (“Купала”, “К исследованию о местном календаре” - ВГВ, 1883, 1891 та ін.).

Утвердженню життя Волинської губернії прислужилася громадсько-політична і літературна газета “Волинь”, яка видавалася у Житомирі (1882-1917). На її сторінках друкувалися тут і письменники М.Коцюбинський, І.Франко, О.Купрін, Г.Мачтет, висвітлювалася діяльність фольклористів, етнографів В.Кравченка, Л.Штернберга, М.Сумцова, І.Беньковського, публікувалися зразки усної народної поетичної творчості Волині.

Газета ознайомлювала з прадавніми дохристиянськими звичаями, пісенною поезією в них. Так, у публікації “Колодку волочить” (Волинь, 1902, № 45) подано опис традиційних ігор, вперше означено жанр колодчаних жартівливих дівочих пісень.

У дослідженні аналізується, як збагаченню фольклористично-етнографічних знань про Волинь сприяла літературна творчість та наукові студії письменниці Олени Пчілки (1849-1930). Проживаючи у Звягелі (Новоград-Волинську), Луцьку, Колодяжному, вона не тільки записувала пісні, а й упорядковувала їх для публікування в часописах (“Колядка про дівчину-воячку” - “Житє і слово”, 1894); “Українські колядки (текст волинський, - “Киевская старина”, 1903). Останнє видання - перша спроба науково систематизувати місцеві волинські зразки. У їх текстах відтворено особливості говірки Волині. Високий рівень фіксації, наукової систематизації фольклорних творів сприяв залученню волинських пам'яток до наукових праць М.Драгоманова, К.Квітки, М.Лисенка.

Волинезнавство збагатилося і діяльністю письменниці, етнографа, фольклориста Лесі Українки (1871-1913). Розвиваючи традиції Т.Шевченка, Олени Пчілки, М.Драгоманова, П.Косача, М.Лисенка, К.Квітки, вона вивчала теоретичний стан розвитку слов'янської та всієї європейської фольклористики, цікавилася актуальними проблемами їх дослідження, опановувала методику запису та нотації української пісні, наголошувала, що вона відмінна від російської. Виявлені зразки письменниця систематизувала за календарним циклом (веснянки, петрівчані, купальські, жнивні…), давала їм друге життя у наукових студіях.

Леся Українка визначилася не тільки як цілеспрямований етнограф, збирач пісень, а й упорядник фольклору Волині. Це засвідчують збірники, підготовлені нею, а також спільно з К.Квіткою. Письменниця створила унікальний твір, зітканий з фольклорно-етнографічних джерел - драму-феєрію “Лісова пісня”. Її внесок для регіону Волині не втрачає актуальності й донині у галузі літератури, фольклористики та етнографії.

Студіювання фольклорно-етнографічних пам'яток Волині збагатив своїми працями Борис Грінченко (1863-1910) - український письменник, педагог, літературознавець, лексикограф, етнограф, фольклорист, історик, публіцист-видавець, упорядник бібліографічного покажчика “Литература украинского фольклора. 1777-1900” (1901). У “Словнику української мови” (Т.І-ІV. К. 1907-09) Б.Грінченком вперше в історії науки введено чимало фольклорних ілюстрацій з точною вказівкою на повіти Волині. Він не ставив собі за мету приділяти особливу увагу волинським фольклорно-етнографічним пам'яткам, але вводив їх у об'ємні збірники як надбання збирачів-сучасників. У другому томі “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях” (1897) опублікував записи відомого на той час етнографа, фольклориста В.Кравченка (Житомир). Це твори розповідного жанру (народні оповідання, легенди, казки). У наступному томі “Этнографических материалов” (1899) вміщені пісні, приспівки з Волині, що ввійшли в розділи “Пісні культу і періодичні”, “Пісні сімейного життя”, “Пісні політичного життя”. Фольклор Волині публікувався з адекватною передачею волинської говірки, посиланням на місцевість та виконавця.

Ознайомлення з життям Волині входило в коло зацікавлень щомісячного історико-етнографічного і літературно-художнього журналу “Киевская старина” (Далі: КСТ). Друкувався він з 1882 по 1907 рр. На сторінках часопису знаходимо свідчення про традиційні співи кобзарів та лірників. М.Корнилович подав відомості про волинського лірника Анатолія Гоминюка, його репертуар (пісні, канти, псальми), а також успадкування ним творів як на релігійно-моралізаторську, так і на світську тематику.

Зі сторінок журналу довідуємося і про побутування на Волині переказів, легенд, казок. Особливу увагу зосередив на популярній волинській “Казці про Кирика” Ф.Кудринський. Наукове дослідження базується на зіставленні жанрів (казки та балади) з містечка Степані Рівненського пов. Автор дійшов висновку, що місцевий варіант балади втратив свою ритміку, перестав наспівуватися, а набув успадкування в оповідній манері (КСТ. 1894. Март. С.543-548).

У дисертаційній роботі вперше розкривається діяльність фольклориста, етнографа, дослідника українського права, мовознавця, педагога В'ячеслава Арсентійовича Камінського (1869-1938). Його у період соціалістичної дійсності за потяг до українознавства оголосили “ворогом народу”. Найбільше зібрав В.Камінський на Волині колядок, щедрівок, купальських пісень. Серед веснянок в окрему групу виділяв великодні пісні, згрупувавши їх на ігрові та хорові. Дослідник констатував про руйнації волинської пісні в кінці ХІХ- поч. ХХ ст. Найвагомішою працею В.Камінського в результаті поїздок на Волинь (1911, 1912 рр.) за дорученням Товариства історії, філології і права при Варшавському університеті з'явилось дослідження “Этнографическое изучение Волыни” (1912). Це перший узагальнюючий науково-історичний екскурс до фольклористично-етнографічного вивчення краю.

До наукових студій Волині через співпрацю з редакцією “Киевская старина” прилучався замовчуваний радянською наукою Василь Миколайович Доманицький (1877-1910). Систематизовані та упорядковані фольклорно-етнографічні описи видані після його смерті у збірнику “Матеріали до української етнології” (Львів, 1912) за назвою “Народний календар у Ровенськім повіті Волинської губернії”. В ньому подано зафіксовані оригінальні звичаї, повір'я, обряди, ігри, а також пісні, прислів'я, приказки відповідно до логічного розвитку народного календаря з сорока населених пунктів лише одного повіту.

Наприкінці ХІХ ст. збудити думку місцевих дослідників Волині взявся уродженець Кременця, інспектор народних училищ Волині, викладач Петербурзьких вищих навчальних закладів, український та російський фольклорист, літературознавець Микола Коробка (1872-1921). У зверненні до волинської інтелігенції він наголосив, що настав час виконати патріотичний обов'язок перед суспільством у справі вивчення рідного краю (Волинь, 1896. №113). Місцеві краєзнавці доброзичливо відгукнулися на таку ініціативу, згуртувалися і створили статут Товариства дослідників Волині. Фактично воно почало діяти у Житомирі з 1900 р. Активними членами його були М.Біляшівський, В.Кравченко, Г.Оссовський, Г.Мачтет, О.Фотинський та ін. За період діяльності з 1900 по 1920 рр. товариство видало 14 томів своїх праць. У першому томі етнограф, фольклорист, письменник Василь Кравченко (1862-1945) опублікував “Свадьбу в селе Курозваны Острожского уезда” (1902) з текстами традиційних пісень, популяризація яких носила дуалістичний характер обрядів. Власноручно зібрані місцеві пам'ятки видавалися за назвою “Этнографические материалы, собранные В.Г.Кравченко в Волынской и соседних с ней губерниях” (1911).

Вчені Петербурга на чолі з О.Шахматовим надали матеріальну підтримку спеціально для друкування матеріалів, зібраних В.Кравченком. Його записи продовжували публікуватися за попередньою назвою “Этнографические материалы, собранные В.Г.Кравченко в Волынской и соседних с ней губерниях. С предисловием М.Гладкого” (Труды Общества исследователей Волыни. Житомир. 1914). До збірки ввійшли описи весіль Чернігівської та Волинської губерній. Окремо тут згруповані міфологічні, апокрифічні легенди, перекази про місцеві урочища Волинської та Київської губерній, а також зразки, які відображають спроби населення осмислити несправедливість пригнічення українців.