Образ коханої в римській елегії

Ті, що для мене були, Кінтіє, сліз джерелом

Щойно я був у числі твоїх щасливих коханців

Нині кохання свого знак нещасливий ношу

В чому провина моя, які тебе змінюють чари

Чи засмутилася тим, що якусь іншу люблю?

О, повернися, повір, чере ніч поріг не ступило

Ніжкою жодне дівча, щоб спокусити мене

Поет розуміє всі недоліки милої, знає чого вона хоче, що їй потрібні гроші та багатство, ащирі почуття їй дешеві та непотрібні, вона засліплена тими розкошами, які вбивають усе щире та тепле в душі, вони зробили її холодною

Cynthia non sequitur fascis nec curat honores,

semper amatorum ponderat una sinus.

Кінтія, ані посад, ні почестей не поважає

Їй аби лиш гаманець був у коханця важкий

Tune igitur demens, nec te mea cura moratur?

an tibi sum gelida vilior Illyria?

Так осліпило тебе, що й любов моя не зупиняє

Вже я дешевий тобі, ніж іллірійські льоди

Чоловік знову не розуміє, чому така вродлива і красива жінка може стати жорсткою, зрадливою, так легко усе перекреслити та забути, чому так швидко кохання до нього покинуло серце жінки. Багато запитань ставить поет, намагаючись дати їм відповідь, багато незрозумілого для нього,і ніби-то все ясно...а можливо він не хоче думати, що та, кого він так кохав, яку оспівував у своїх віршах, де кожне друге слово присвячене їй одній, - покидає його образ елегія емоційний поет

HOC erat in primis quod me gaudere iubebas?

tam te formosam non pudet esse levem?

una aut altera nox nondum est in amore peracta,

et dicor lecto iam gravis esse tuo.

me modo laudabas et carmina nostra legebas:

ille tuus pennas tam cito vertit amor?

Тим то передусім ти втішатись мені повеліла

Як же при вроді такій і непостійність така

Ледве одна, а чи дві пропливли нам ночі в любові

Й видно для ложа твого я непотрібний тягар

Щойно ти, щойно хвалила мене, мої вірші читала

Й так от від мене майнув твій, непосида Амур

- милість

Окрім усіх дорікань, є і приємні хвилини у рядках віршів Проперція. Він памятає ті моменти, коли кохана дарувала йому тепло, свою любов, коли була вірна лише йому, коли вони разом проводили час в обіймах. І всьому цьому поет дякує лиш одній Кінтії

nec mihi muneribus nox ulla est empta beatis:

quidquid eram, hoc animi gratia magna tui.

cum te tam multi peterent, tu me una petisti:

possum ego naturae non meminisse tuae?

Жодної ночі однак подарунками не купував я

Що лиш отримав усе - ласка велика твоя

Скільки охочих до тебе було ти мене лиш хотіла

Як же забути я міг, Кінтіє, щирість твою

3.2 Субєктивне ставлення ліричного героя до коханої

- критикує жінку

Поет наче примусово так звертається до коханої, так її критикує, бажаючи їй самотності та страху, і одночасно застерігає її, що всі покинуть жінку, що ні до кого буде їй звернутися за допомогою. Поет цими словами хоче підштовхнути Кінтію, аби вона все обдумала, аби проаналізувала свої помилки та виправилась в кращу сторону

ETSI me invito discedis, Cynthia, Roma,

laetor quod sine me devia rura coles.

nullus erit castis iuvenis corruptor in agris,

qui te blanditiis non sinat esse probam;

nulla neque ante tuas orietur rixa fenestras,

nec tibi clamatae somnus amarus erit.

sola eris et solos spectabis, Cynthia, montis

et pecus et finis pauperis agricolae.

хоч полишаєш, Кінтіє, Рим проти волі моєї

Радий я, що поживеш одаль од міста одна

жодного вабника там не стрінеш у чистому полі

хто б до розпусти тобі словом плесно пилив

жодної сварки ніхто під вікном у тебе не чинить

І не покличе ніхто потурбувати твій сон

На самоті самітні озиратимеш, Кінтіє, гори

Вбогі оселі селян, їню худібку худу

А тут автор говорить про свою сліпу любов до Кінтії, про свої вчинки, які заради неї робив, він розуміє, що все пройдене та проспіване для неї пізніше буде осоромлене та відкинене самою жінкою. Та розуміючи всю справжню сутність, він продовжував для неї писати, її одну величати

Falsast ista tuae, mulier, fiducia formae,

olim oculis nimium facta superba meis.

noster amor talis tribuit tibi, Cynthia, laudes:

versibus insignem te pudet esse meis.

Вроді своїй надарма аж так довіряєш, кохана,

Ти засліпила мене, звідки в тобі та пиха

Скільки для тебе хвали любов моя проспівала

Сам же на сором собі так я величив тебе

- вірність, прощення

tam tibi ne viles isti videantur ocelli,

per quos saepe mihi credita perfidiast!

hos tu iurabas, si quid mentita fuisses,

ut tibi suppositis exciderent manibus:

et contra magnum potes hos attollere Solem,

nec tremis admissae conscia nequitiae?

Хай я до очок твоїх ніколи байдужим не стану

Це через них я тобі вірив, лукава, не раз

Ними мені й присягалася ти, якщо тебе зраджу

Хай у ці руки мої повипадають вони

Як же на сонце ними глядиш на сонце велике

І не тремтиш у душі, знаючи, хто ти така

Цими рядками поет хоче нам показати, що насправді треба прощати своїм близьким та дорогим. Прощаючи та даючи шанс Кінтії, Проперцій можливо і догадувався, що вона знову підло з ним поступить, проте він хотів дати можливість подумати їй, виправитись, знову показати, що лише він так терпить та прощає. І одночасно автор дорікає коханій у всіх тих вчинках, як вона так сміє дивитись правді в очі і з цього насміхатись

Поет намагається бути суворим з жінкою, дати зрозуміти їй, що так не можна читини з дорогими людьми. І знову в цих звертаннях згадує її волосся, гарно сплетене, запашне, таке йому дороге та близьке

nec tibi periuro scindam de corpore vestis,

nec mea praeclusas fregerit ira fores,

nec tibi conexos iratus carpere crinis,

nec duris ausim laedere pollicibus:

Я ні одежі тобі не зриватиму з тіла блудного,

Ні не приступних дверей в гніві не буду ламать

Не посягну на твоє що так гарно сплела ти волосся,

А вже тим паче руці - кривдниці волі не дам

Наступні слова вразили мене тим, наскільки відданий, щирий поет в своїх почуттях, він готовий задля кохання зробити те, чого в принципі не в силі фізично зробити людина, можливо поет і незадумується над цими словами, але вони ще раз підкреслюють готовність чоловіка до будь-чого. Поет готовий померти з коханою в один день, бути вірний їй до останнього

in te ego et aeratas rumpam, mea vita, catenas,

ferratam Danaes transiliamque domum.

de te quodcumque, ad surdas mihi dicitur auris:

tu modo ne dubita de gravitate mea.

ossa tibi iuro per matris et ossa parentis

(si fallo, cinis heu sit mihi uterque gravis!)

me tibi ad extremas mansurum, vita, tenebras:

ambos una fides auferet, una dies.

quod si nec nomen nec me tua forma teneret,

posset servitium mite tenere tuum.

Я задля тебе, втіхо моя, ланцюги ті порвав би

Вирвавсь би дому того, хоч би залізним він був

Різне про тебе не раз мені до вух шепочуть

Не сумнівайся і ти в силі мого почуття.

Матері прахом клянуся, тобі і батьковим прахом,

Що до межі до пітьми тобою будує, мій світе,

Вірність одна, один день нас похоронить обох

хай не краса, не ймення твоє мене б полонили

То полонило б легке миле служіння тобі

- зневага

В деякій мірі поет і зневажливо ставиться до Кінтії, дорікає їй у нерозумних вчинках, у недостатній увазі до нього, про неї всі говорять, осуджують, а Проперцій намагається їй це ояснити, аби вона отямилася, виправила помилки і знову зігрівала його своїм теплом

'TV loqueris, cum sis iam noto fabula libro

et tua sit toto Cynthia lecta foro?'

cui non his verbis aspergat tempora sudor?

aut pudor ingenuus, aut reticendus amor

quod si tam facilis spiraret Cynthia nobis,

non ego nequitiae dicerer esse caput,

хто б таке говорив, а розголос книжки твоєї

Кінтія, форум увесь багатолюдно гуде

В кого б не виступав піт на чолі од твоїх віршів

Де тут цнотливість або схильна мовчати любов

Так, та б коли то любим теплом мене Кінтія гріла

Нині б не мала мене за гультяя з гультяїв

- закоханість

Проперцій наголошує на палкому коханні до жінки, любов полонила його серце і він не може вирватись з цього полону, почуття не пускають його на волю, він з головою поринув у цей світ, де переживає і радощі, і розчарування

Cynthia prima suis miserum me cepit ocellis,

contactum nullis ante cupidinibus.

tum mihi constantis deiecit lumina fastus

et caput impositis pressit Amor pedibus,

Кінтія перша мене на біду мою вабила очком

я бо до неї не знав, що таке серця жага

погляд мій гордий колись Амур так поскромнив

і мою голову взяв бог-лиходій під стопу

А ці слова знову і знову підкреслюють вірність, стриманість чоловіка, посвяту себе жінці

mutatum domina cogis abire mea?

Думаєш зраджу колись любій владарці моїй

Поет величає жінку, вона незрівнянна з іншими, вона найкраща і найвеличніша, він прирівнює її до богинь, він хоче доказати, що Кінтія може набагато більше всього досягти, бути навершині понад всіма

tu licet Antiopae formam Nycteidos, et tu

Spartanae referas laudibus Hermionae,

et quascumque tulit formosi temporis aetas;

Cynthia non illas nomen habere sinat:

nedum, si levibus fuerit collata figuris,

inferior duro iudice turpis eat.

Хоч Антіопу мені оспівай, Ніктеєву доньку,

Хоч Герміону хвали в Спарті розквітлу красу

Чи то ще іншу якусь, що вік наш узяв за оздобу

Кінтія всі ті ймена стьмарить своїм осяйним

От якби вона стала поміж легковажне свідоцтво

Навіть суворий суддя першість їй тут же б оддав

Чоловік переживає за кохану, важко дивитись йому на її змучений вигляд, на сумне зморене обличчя, його серце від цього огортає сум, журба. І навіть коли всі боги від неї відвернуться, коли вона буде пригнічена та самотня - він ніколи не покине милу, адже кожне слово він присвячує їй, адже він клявся у вічній вірності та коханні

sed me complexae remorantur verba puellae,

mutatoque graves saepe colore preces.

illa mihi totis argutat noctibus ignes,

et queritur nullos esse relicta deos

От лиш в обійми, наче у пута, бере мене мила

Журить мене її вид, личко благальне бліде

Тільки на ніч вона про жагу мені палко шепоче

Нещасну, мовляв, значить немає богів

А тут говорить автор про чергову зустріч з Кінтією, про їхні разом проведені дні та ночі, уже ніхто і ніщо їм не зашкодить. Прочитавши уважно ці слова, мовби бачиш перед собою щасливого чоловіка, який ще яскравіше сіяє від кохання, який безмежно щасливий, який заради декількох днів та ночей готовий віддати все, аби бути поруч з милою

quis ego fretus amo: Cynthia rara meast!

nunc mihi summa licet contingere sidera plantis:

sive dies seu nox venerit, illa meast!

nec mihi rivalis certos subducet amores:

ista meam norit gloria canitiem.

Рад ти красо моїх днів, Кінтіє, знову моя

Нині стопою б я міг зірок небесних торкнутись

День хай іде, а хай ніч лише моя при мені

Жоден суперник уже не зашкодить нашій любові

Вірю, уславить вона й сивінь поважну мою

-величає її

На якийсь час Проперцій знову втрачає жінку, вона знову вирваласьз його обіймій, він знову самотній та одинокий, він хоче повернути хоча б на мить присмак її губ, її погляд та увагу, вона для нього насолода та радість, якої немає поруч

o noctem meminisse mihi iucunda voluptas,

o quotiens votis illa vocanda meis,

Милий спокоє той, скільки разів я цю пору

Цю насолоду іще, щей повернути хотів

Життя поет бачить в одній жінці, він отовий покинути рідний дім, батьків, друзів, не важливо йому де і в яких умовах жити - тільки б поруч бачити її, а від цього кожен день не пройде марно, бо дні будуть щасливими та радісними

aut sine te vitae cura sit ulla meae!

tu mihi sola domus, tu, Cynthia, sola parentes,

omnia tu nostrae tempora laetitiae.

seu tristis veniam seu contra laetus amicis,

quicquid ero, dicam 'Cynthia causa fuit.'

Чи то без тебе мені милим було б те життя

Чи то вітчизна моя, вся рідня - то ти лиш єдина

Кінтіє, тільки в тобі радість щоденна моя

Хай я до друзів сумний, а хай завітаю веселий

Так а чи так, їм кажу, Кінтії дяка за це

Знову немає радості поряд, знову немає до кого пригорнутись, кого пожаліти чи кому сказати теплі слова, знову самотність та біль глибоко в грудях, і ці всі переживання та страждання поет терпить, переносить мужньо і все ж таки вірить та надіється

tam multa illa meo divisast milia lecto,

quantum Hypanis Veneto dissidet Eridano;

nec mihi consuetos amplexu nutrit amores

Cynthia, nec nostra dulcis in aure sonat.

Ні, моя мила від ложа мого така вже далека

Як од Гіпана межа західних вод Еріадн

Не обіймає мене, як було, не годує любові

Кінтія слуху мого шепотом не солодить

Всі пісні та вірші присвячені одній жінці, яка приносить поетові біль і розчарування, він розуміє, що не судилось бути їм разом вічно, зате вічно опис її залишиться на аркуші паперу, куди автор вилив всі свої почуття, болі, радощі та розчарування

VNICA nata meo pulcherrima cura dolori,

excludit quoniam sors mea 'saepe veni,'

ista meis fiet notissima forma libellis,

втіха єдина моя народжена для мого болю

вже не судилось мені мовити часто приходь

образ твій в пісні моїй найосяйніше бути світити

Всюди Проперцій хоче бачити їх, як єдине ціле, хоче аби повітря і течія ріки була для них одна, по якій вони будуть пливти одним махом руки.

seu mare per longum mea cogitet ire puella,

hanc sequar et fidos una aget aura duos.

unum litus erit sopitis unaque tecto

arbor, et ex una saepe bibemus aqua;

чи куди в дальній красі попливти кохана захоче

буду при ній, нас обох вітер вестиме один

берег один нас покличе до сну, вкриє дерево тінню

двох нас, одне з одного будемо пить джерела

hic ubi me prima statuent in parte choreae,

et medius docta cuspide Bacchus erit,

tum capiti sacros patiar pendere corymbos:

nam sine te nostrum non valet ingenium.

Тут, якщо й мужі мене в своє коло зволять узяти

А посередині Вакх тирсом своїм потрясе

Годусь, щоб рясно мені плющем чоло увінчали

Тільки без тебе повір, Кінтіє, хист мій ніщо

Невже прийшла та мить, та жахлива мить прощання та вічної розлуки. Невже те саме запашне волосся, те саме миле йому личко, очі та губи поет бачить в тій дівчині, яку забрала в нього доля. Вони більше не глянуть на нього милим поглядом, а губи не мовлять жодного слова, все кругом темне, похмуре, мовчазне.

Sunt aliquid Manes: letum non omnia finit,

luridaque euictos effugit umbra rogos.

Cynthia namque meo uisa est incumbere fulcro,

murmur ad extremae nuper humata uiae,

cum mihi somnus ab exsequiis penderet amoris,

et quererer lecti frigida regna mei.

eosdem habuit secum quibus est elata capillos,

душі померлих - то не ніщо, і смерть не всесильна

тіні, хоч то лише, тінь жар похоронний не йме

Кінтію я упізнав, над ложем моїм нахилилась

Щойно де шлях гомінкий похоронили її

В час, коли я повернувсь, любов мою поховавши

І понад ложем моїм холодно сон нависав

Це було в неї волосся, яким виносили з дому

Очі ці самі, лишень одягу край обгорів...

3.3 Підсумок

Проперцiй далеко палкіший і глибший поет, аніж Тібулл може інколи може здатися темним і важкуватим. Його характерна риса - прихильність до міфологічної вченості, яка виявляє в ньому учня славетних представників грецької елегії епохи еллінізму - Каллімаха і Філета. Про них, як про свої зразки, Проперцій каже неодноразово. Почасти під їх впливом, почасти під впливом Мецената, в своїх пізніших елегіях Проперцій переходить до поетичної обробки національно-державних римських міфів та історичних легенд, ідучи назустріч націоналістично-реставраційній політиці Августа і випереджаючи задум, який після нього розробляв Овідій у незакінченій поемі про римський календар - у «Фастах». Начитаність, любов до археології, до образотворчих мистецтв - все це дало Проперцієві славу вченого поета, «римського Каллімаха».

Проперцій розказує про Кінтію, яка відрізнялася хорошою освітою, писала вірші, співала, танцювала. Для неї він присвячував всі свої вірші, лиш їй одній віддав своє серце. Проперцію вдалося пережити немало гірких хвилин, важких переживань через легковажність та непостійність красуні. Люблячи розкіш, будучи в окруженні залицяльників вона давала бідному поету причину для ревнощів. То вона збиралася виїхати з багатим претором, лише чере його благання вона залишилася, то вона виїхала на відпочинок і він знову дорікав їй у зраді. Проперцій дуже переживає її хворобу і так же був радісний, коли вона одужала. Та він не визнавав спокійного кохання, а вважав, що ревність невідємна частина справжнього великого почуття. Однією з кращих елегій є книга, де поет описує своє повернення до Кінтії. Прийшовши додому, вона спить, він милується нею, намагаючись поцілувати її, щоби кохану не розбудити. Він порівнює її з героїнями міфологічних розповідей Андромедою та Аріадною та захоплюється її красою.

Друга книга наповнена все більш романтичнимии та важкими переживаннями Проперція. Легковажна поведінка Кінтії, що прославила себе на весь Рим, змушує глибоко страждати поета. Ці страждання відчуваються у кожному рядку, серед яких рідко зустрінеш радісні хвилини.

4. Овідій “Аmores”

Збірка «Любовні елегії» («Amores») об'єднує три книги (49 віршів), присвячених коханій поета, умовно названій іменем грецької поетки Корінни. Ще в античності намагалися встановити, хто приховується за цим ім'ям, але намарно. Поміж тим, переказ свідчить, що багато жінок прагнули видати себе за Корінну. Збірка містить чимало традиційних мотивів: клятви служіння Амурові, захоплення від милості коханої, страждання через її примхи та зради тощо. Однак при цьому чуття поета не набуває глибокого драматичного характеру. Зазвичай він висловлює його у жартівливому, грайливому тоні. Для Овідія кохання -- це втіха, своєрідна гра, мистецтво, яке можна опанувати, позаяк воно має свої закони, свої правила гри. При цьому поет вирізняється дивовижною добротою, теплотою свого почуття та впевненістю у невмирущості своїх творів:

Люд нехай прагне марниць!

Мені ж хай жовтоволосий

Феб над кастильським струмком

келих дзвінкий подає.

Лиш би волосся вінчав мені мирт,

що морозу боїться,

Лиш би ті вірші до рук

радо закоханий брав.

3аздрість живих любить їсти.

Помремо -- вона відступає.

Кожен, яку заслужив, матиме шану тоді

Вирвусь і я з похоронного вогнища:

частка найкраща,

Частка моєї душі, в пісні моїй оживе!

Приводом до написання трьох книг (49 віршів) Овідієвих любовних елегій стало пристрасне кохання поета до заміжньої жінки, яка з'являється у його віршах під псевдонімом Корінни. Аби ніхто не міг його розкрити, поет її образ майже не індивідуалізує. Проте пристрасть Овідія не була такою глибокою, як він про це пише (3, 11), поет сам зізнається в одночасному коханні до двох інших жінок (2, 10), у тому, що взагалі може кохати багатьох (2, 4), у своїх зрадах Корінні тощо. В автобіографічній елегії Овідій писав, що його поетичний хист «збудила прославлена в місті Корінна», але поруч з нею був ще цілий ряд жінок, про яких поет також згадує у віршах.

Зміст майже всіх елегій становлять розповіді Овідія про насолоди зі своїми коханими, одверті й іноді навіть цинічні, про їхні зради, вибухи ревнощів, поради чоловікам бути вимогливими й суворими до своїх дружин, чи навпаки -- доброзичливими тощо. Всі ці любовні історії викликають в Овідія роздуми, часом глибоко філософічні.

Але серед елегій часом трапляються й такі, у яких еротична тема начисто відсутня.

Овідій завжди був схильний до жарту й пародіювання. Найяскравіше ця його схильність виявилась у ставленні до богів і релігії взагалі. До богів він ніколи не мав особливої шанобливості, як і більшість його сучасників. Овідій уважав, що боги вигадані для неосвіченого натовпу, щоб залякувати його:

Особливо виразно заперечення богів виявилося у вірші на смерть Тібулла. Поет не може зрозуміти, як боги можуть припустити, щоб зовсім молода талановита людина пішла з життя:

Але як гине отак все найкраще у нас, найдорожче, -- В серці розпука встає: «де ви, безсмертні боги?»

Свято живеш -- умираєш, шануєш богів милосердних -- А невблаганна уже смерть розкладає вогонь;

Можеш віддатись пісням, але тільки поглянь на Тібулла: В урні тісній і малій ляже великий співець!

У багатьох епізодах Овідій знущається з Юпітера, згадуючи його у своїх елегіях у зв'язку з численним його потомством і любовними пригодами, зрадами Юноні тощо.

4.1 Корінна

4.1.1 Зовнішній вигляд жінки

В опівденну напівтінь, милу для «тремкої цноти», у розпущеній серпанковій туніці входить Корінна. Поет добився прихильності:

ecce, Corinna venit, tunica velata recin

candida dividua colla tegente coma

бачу Корінна ввійшла, ропущена вільно туніка

вільно й волосся витке, мовби спливало з рамен

in toto nusquam corpore menda fuit.

quos umeros, quales vidi tetigique lacertos!

forma papillarum quam fuit apta premi!

quam castigato planus sub pectore venter!

quantum et quale latus! quam iuvenale femur!

Singula quid referam? nil non laudabile vidi

et nudam pressi corpus ad usque meum.

От і стала вона оголена переді мною,

Мов бездоганна різьба, жодної вади ніде

Бачив усе я, до всього торкався плечі, рамена,

Перса вони мов самі пружно тяглись до долонь,

Як під крутими грудьми рівномірно живіт округлявся,

Як понад стегна гладкі плавно підносився стан

Та хіба все опишу та все було захвату гідне

От я її пригорнув голу до тіла свого

Описана Овідієм напівтінь є фоном кохання. На ньому м'яко вирізьблюється оголена постать прекрасної Корінни. Напівтінь - це не яскраве світло і не безпросвітна темрява, а щось середнє між ними. Напівтінь - своєрідний спосіб не тільки світовідчуття, а й художнього його відтворення.

Слушно зауважує Содомора, що естетика напівтіні Овідія виразно перегукується із «золотою серединою» Горація, що є найвищим виміром речей та людського буття - взірцем споглядально-гармонійного сприйняття античною людиною світу. Вчений зауважує,що Овідієві наснагу для творчості давала власне закоханість, а не засліплена пристрастю любов. Ця закоханість найкраще гармоніює з напівтінню .

Знову поет звертає увагу на красу жінки, на її волосся, на її зблідле лице

ante eat effuso tristis captiva capillo,

si sinerent laesae, candida tota, genae.

aptius impressis fuerat livere labellis

et collum blandi dentis habere notam.

denique, si tumidi ritu torrentis agebar,

caecaque me praedam fecerat ira suam,

простоволоса, геть уся біла, лишень кров на поблідлій щоці

краще б од губ мої губки її синцями взялися

краще б мій зуб жартома знак їй на шиї лишив

врешті, якщо я кипів, немов той потік каламутний,

і поривався сліпець тільки за гнівом німим

чи лиш прикрикнуть не міг, вона і так сторопіла

В деякій мірі поет і величає жінку, і критикує її за необдуману поведінку. Всупереч усім її недолікам, вона все-таки залишається вродливою, красивою, її очі, губи, її довге розкішне волосся зачаровують поета

Esse deos, i, crede - fidem iurata fefellit,

et facies illi, quae fuit ante, manet!

quam longos habuit nondum periura capillos,

tam longos, postquam numina laesit, habet.

candida candorem roseo suffusa rubore

ante fuit -- niveo lucet in ore rubor.

pes erat exiguus -- pedis est artissima forma.

longa decensque fuit -- longa decensque manet.

argutos habuit -- radiant ut sidus ocelli,

per quos mentita est perfida saepe mihi.

От тобі, вір убогів зламала, невірна, присягу

Вродою сяє вона нині як і колись,

Довгим волосся було як вірність іще шанувала

Воно довгим, хоча не побоялась богів

Личко біленьке було, цвіло легким роевим румянцем

На білосніжне тепер, наче лягає багрець,

Ніжка була, ніби забавка, й нині вона бездоганна,

Вдатна висока тоді, вдатна висока й тепер

В очках смішинки були, променились, мовби ті зорі,

Ними в оману мене вводила, хитра, не раз

4.1.2 Емоційний вимір коханої

- жорстокість, холодність

Критикує Овідій кохану, вона вчинила жорстокий та необдуманий вчинок, він не може пробачити та забути, він так хотів мати спільних діточок, які б тільки зміцнили їхні стосунки, зробили їх ближчими та нерозлучними. Та найбільше чоловік хвилюється за її здоровя, чи переможе вона недугу, чи стане здоровою та радісною, він готовий забути та пробачити

Dum labefactat onus gravidi temeraria ventris,

in dubio vitae lassa Corinna iacet.

illa quidem clam me tantum molita pericli

ira digna mea; sed cadit ira metu.

sed tamen aut ex me conceperat -- aut ego credo;

est mihi pro facto saepe, quod esse potest.

Плоду, що в лоні вже зрів позбувшись так нерозважно

Блідла Корінна лежить - бореться смерть із життям,

Рішення те, небезпечний твій намір ховала від мене

Гнівом по праву киплю, та переважує страх

Плід той від мене вона понесла, принаймі, в те вірю

Часто, що бути могло те я за дійсне беру

Чомусь мила не підпускає коханого до себе, уникає зустрічей із ним, вірші читає його, вони подобаються жінці, але коханого не хоче бачити поряд. І від цього чоловік ще більше в печалі, в роздумах

cum pulchrae dominae nostri placuere libelli,

quo licuit libris, non licet ire mihi;

cum bene laudavit, laudato ianua clausa est.

turpiter huc illuc ingeniosus eo.

Те, що пишу до вподоби коханій, та що мені з того

Вірш мій впускає в мій дім, а віршувальника ні

Хвалить мене, перед хваленим двері однак зачиняє

От ходу навмання в парі із хистом своїм

Чомусь почуття поета стали холодними, вона вже не є йому такою милою, такою близькою та рідною. Її байдужість та легковажність відвертають поета від жінки, вінще раз наголошує на її помилках, на тому, що потрібно задуматись та все виправити

Nunc timor omnis abest, animique resanuit error,

nec facies oculos iam capit ista meos.

cur sim mutatus, quaeris? quia munera poscis.

haec te non patitur causa placere mihi.

donec eras simplex, animum cum corpore amavi;

nunc mentis vitio laesa figura tua est.

Нині ровіявся страх, душа моя врешті прозріла

Вже до обличчя твого не прикипає мій зір.

Що є причиною зміни такої жадаєш оплати

Ось чере тебе, що я більше не зможу кохать

Поки ти щира була, я любив - тебе душу і тіло

Нині і вроду твою, схибивши, дух зіпсував

4.2 Відношення Овідія до жінки

Ite triumphales circum mea tempora laurus!

vicimus: in nostro est, ecce, Corinna sinu,

quam vir, quam custos, quam ianua firma, tot hostes,

servabant, nequa posset ab arte capi!

haec est praecipuo victoria digna triumpho,

я переміг ! увінчай чоло ма лавре витяний

бо обнімаю таки любу Корінну мою

хто лиш її не беріг - чоловіки і замки і сторожа

щоб не підкрався хитрун всі проти мене були

між перемог саме та найгучнішого варта тріумфу

- застереження

Поет хоче оберегти красуню від усіх нещасть, хоче підказати, допомогти, хоче направити її поступки на вірний шлях. Він величає її перед богами, переконує, що Кінтія гідна отримати ласку та прощення

lenis ades precibusque meis fave, Ilithyia!

digna est, quam iubeas muneris esse tui.

ipse ego tura dabo fumosis candidus aris,

ipse feram ante tuos munera vota pedes.

adiciam titulum: 'servata Naso Corinna!'

tu modo fac titulo muneribusque locum.

Si tamen in tanto fas est monuisse timore,

hac tibi sit pugna dimicuisse satis!

Будь же прихильною, й ти молитви мої вчуй, Ілітіє

Вір мені, гідна вона ласку пізнати твою

Сам в білосніжному весь обкурю тобі миром жертовник.

Сам подарунки до стіп, як обіцяв, покладу

І напис додам за Корінну врятовану дар від Назона

Ти для дарунку цього напису місце зроби

І якщо можна в тривозі такій давати поради

Більше, Корінно, не смій важити власним життям

- критикує

Поезія Овідія - незвичайно світла і ясна . В одній елегії він малює одну картину , викладає одну думку. Наприклад , ліричний герой 14 елегії I книги дорікає улюблену , що , фарбуючи волосся, вона облисіла :

Dicebam 'medicare tuos desiste capillos!'

tingere quam possis, iam tibi nulla coma est.

at si passa fores, quid erat spatiosius illis?

contigerant imum, qua patet usque, latus.

quid, quod erant tenues, et quos ornare timeres?

vela colorati qualia Seres habent,

чи не просив я тебе - облиш фарбувати волосся

ти безволоса тепер, нічого ве фарбувать

не фарбувала б і досі розкішне потоком розлогим

м'яко спливало б воно ген аж до стегон твоїх,

що то за тонкість була гребінцем не сміла торкнутись

жовтий сирієць хіба витче тканину таку

Далі все випливає з представленої ситуації. Поет згадує, що волосся були довгими, до пояса, і тонкими, як китайський шовк. Згадка китайців на мить переносить нас в далеку країн , але наступне двовірш повертає до волосся, тому що тепер вони порівнюються з найтоншими нитками павутини. Однак наступне вірш знову повертає назад: ми дізнаємося, що волосся булo слухняними , легко розчісується. Ще одне порівняння переносить нас у Фракію («Як же була хороша , - з фракійської вакханки схожа » - I. 14, 21 ), однак негайно ми повинні повернутися до Корінни , так як починається розповідь про укладання зачіски. Таким чином, весь час йде до образу волосся, даному на початку елегії, який потроху « обростає » новими деталями, стає яскравим і цілісним.

А в цих рядках автор дорікає жінці за всі погані вчинки, за несправжню зіграну поведінку, за те, що ні за що він терпів і чув від неї різні обвинувачення, вона була хитрою та лукавою, а поцілунки - чи були вони справжніми та щирими

nil ego, quod nullo tempore laedat, amo!

Viderat hoc in me vitium versuta Corinna,

quaque capi possem, callida norat opem.

a, quotiens sani capitis mentita dolores

cunctantem tardo iussit abire pede!

a, quotiens finxit culpam, quantumque licebat

insonti, speciem praebuit esse nocens!

sic ubi vexarat tepidosque refoverat ignis,

rursus erat votis comis et apta meis.

quas mihi blanditias, quam dulcia verba parabat

oscula, di magni, qualia quotque dabat!

Те що нічим не грозить те й не привабить нічим,

Дивну цю рису в мені таки вгледіла хитра Корінна.

Не знає кмітлива тепер, як упіймати мене

Скільки разів на біль голови нарікала, здорова,

Я хоч не хоч за поріг мусів од неї іти,

Скільки разів дорікала мені й ні в чому не винен

Мусів я стільки разів бути її прохачем

Так обдуривши мене, підгаслий вогонь підпаливши,

знову благанням моїм радо назустріч ішла

Що то за маски були, а що за слова найсолодші

Скільки цілунків було бачать боги

- підданість

Якщо так вирішила доля, то Овідій готовий підкорятися милій, бути її рабом, служити та допомагати, її краса осліплює його, він полонений її вродою

atque utinam dominae miti quoque praeda fuissem

formosae quoniam praeda futurus eram!

dat facies animos. facie violenta Corinna est

me miserum! cur est tam bene nota sibi?

scilicet a speculi sumuntur imagine fastus,

nec nisi conpositam se prius illa videt!

Non, tibi si facies animum dat et omina regni

o facies oculos nata tenere meos!

collatum idcirco tibi me contemnere debes;

тільки б ніжній своїй велительці здобиччю став я

раз уже доля така - кралі на здобич іти,

врода вогню додає - Корінна різка, бо вродлива

о, якби менше вона знала природу свою

дзеркало винне, від нього пиха, вона бо на себе

лиш коли вбрана глядить і причепурена вся

хоч воно й так, хоч врода тобі дає право безмежне

врода сліпуча, що й мій владно приковує зір

все із собою зрівнявши, мене відкидати не квапся

4.3 Підсумок

«Любовні елегії» - це опис різноманітних любовних переживань та пригод, у яких Овідій оспівує свою любов до жінки, яку називає Корінною. «Amores» розповідають про зародження кохання до Корінни, його перебіг, про випадковості, що порушують його природний розвиток, про переживання, що виникають у душі закоханих. Проте нічого біографічного в «Любовних елегіях» немає. Тут любовне почуття відзначається непостійністю, надмірною відвертістю та натуралізмом. Воно несерйозне, не

зачіпає глибоких життєвих стосунків, проте виражається легко і красиво - у віршовій формі. На перший погляд збірник Овідія нічим не відрізняється від творів елегіків, попередників поета, для яких любов була і основною темою їхніх віршів, і сенсом життя - дуже серйозним почуттям. Любовні переживання вони передавали з біографічними деталями, проте з обов'язковим використанням багатого арсеналу грецької та римської любовної поезії, яка мала свою специфіку.

Безпосередніми вчителями Овідія в елегійному жанрі були Тібулл та Проперцій. До Тібулла, співця чистого прекрасного кохання, Овідій ставився з великою симпатією. Він назвав свого попередника «славою елегії», оплакавши його у вірші, сповненому найніжнішої щирості («Amores» ІІІ, 9, 29-32). Елегії Проперція захопили Овідія багатством яскравих живих образів, атмосферою душевної щедрості та чистоти. Обидва поети, Тібулл та Проперцій, прославляли у своїх віршах жінок. Тібулл - Делію, Проперцій - Цінтію, багату, грайливо-вишукану, дуже освічену аристократку. Обидва попередники Овідія хотіли зберегти свою любов на все життя, присвятивши свої поезії одній, єдиній жінці. Можливо, через це однолюбство Тібулл та Проперцій зазнавали душевних мук. Тібулла охопила меланхолія. Його поезії вражають смутком, почуттям глибокого розчарування, похмурими думками про смерть. Крім того, в Тібулла почуття кохання прикрите заслоною сором'язливості. Його Ерос - «гірко-солодкий» [1, 5], і Тібулл змальовує частіше страждання, ніж насолоди. У Проперція (Овідій дружив з Проперцієм) кохання з'являється без прикриття: він бачить у ньому законне право мужчини. І тільки в Овідія любов набуває характеру насолоди.

Висновки

Поезія Тібулла має ліричний, меланхолійний та сентиментальний характер. Делія - це мирне, сільське, трудове життя в селі. Йому не треба ні золота, ні багатства, його не лякає бідність. Він славить сільських богів - Цереру, звертається до них скромною молитвою. Він проклинає розкіш, багатство, все те, що робитть жінок розпуснмим та жорстокими.

Якщо ж хоче підкреслити якісь події чи особливості їх стосунків, то використовує такі лексичні та фразеологічні одиниці: amor "любов, кохання", oscula "по-цілунки", coniugere manus "зливатися в обіймах", amoris exemplum "приклад при-страсті, любові", omnia curae "всі турботи", gaudia "радості", veneration "пова-га", honor "повага", oscula rapta "зірвати поцілунок", nutus amantis "любовні на-тяки", lacerates "обійми". Абсолютно в усіх елегіях прослідковується його ніжне ставлення до своєї коханої, іноді, навіть, покірливе. Це видно з іменників, якими він називає кохану: domina "хазяйка", regina "цариця", dominatrix "владичиця", або просто puella. При чому, якщо значення слів domina, regina, dominatrix - зрозуміле, то словом puella "дівчина", автор замінює великий синонімічний ряд (напр. кохана, мила, жінка і т. д.). Можливо, простота його стилю також полягає і в тому, що Тібулл дуже часто вживає одні й ті самі слова на позначення синонімічних явищ, предметів, подій, людей, які розрізняються відтінками значень. Щоб висловити свої почуття любові, переживання і те, що відбувається з їх сто-сунками, Тібулл використовує такі дієслова: precor "молю", concupisco "пристрас-но бажати", servo amor "рятувати кохання", teneo "тримати в обіймах, в любові, в поцілунках, в пам'яті, обіймати", parco "жаліти, берегти", fingo "мріяти", vinco "перемагати (тут: коханням)",requiesco "відпочивати", habere "володіти", veneror "поважати", jungo "поєднуватись, єднатись". Людям античного Риму було властиве кохання як традиційне, так і нетрадиційне. Ця дійсність не обійшла і Тібулла як людини свого часу. Розставання та сварки - це проблема кожної пари, кожного шлюбу. Коли Тібулл дізнався про зраду своєї коханої Делії, то в його елегіях відразу з'явились рядки, присвячені хлопчику Марафу. Згадки про Марафа є в 4 та 9 елегіях. В одній із них він повчає, як ставитись до хлопчика з любов'ю, що робити, щоб їх стосунки були хорошими. Стиль його написання настільки легкий та простий, що складається враження, наче він пише свої твори мимовільно. Думки з'являються по черзі, одна за одною. Теми весь час змінюються, або чергуються, або переплітаються. Поет намагається уникати грецизмів, вульгаризмів, архаїзмів, риторичних фігур. Протягом всіх двох книг завжди прагне до того, щоб його вірш, кожен дистих мав завершену думку. Вишуканий та тонкий поет дуже ретельно відшліфовує кожен рядок своєї елегії, прагнучи до гармонійності.

Земля, природа, сільська ідилія - ось у чому Тібулл бачив хоч якусь надію на спасіння, тепер таке життя повинно стати його порятунком від невдач і поразок у коханні. Чиста любов до села поєднується в Тібулла з якимось релігійним ставленням до природи. Отже, саме таке розуміння кохання до жінки та любові до природи і землі ми бачимо в елегіях римського поета-елегіка Тібулла, одного з найбільш видатних поетів римської літератури та поета, який став для багатьох поколінь прикладом для наслідування в літературі.

Любов оспівана Тібуллом - головна тема всіх його елегій. Поет прагне до мирної сільської обстановки, щоби саме там насолоджуватись життям зі своєю коханою.

Тібуллл не намагався відобразити сучасність в своїх елегіях, але традиції та звичаї суспільства римського відобразилися в його поезіях. Деякі теми розкриті тільки в елегіях Тібулла. Як співець сільського життя та природи, Тібулл посідає перше місце серед римських елегіків. Описуючи труд землевласників, сільських радощів, патріархальне життя предків, Тібулл в цю картину також вставляє побутові подробиці, які ознайомлюють читача з життям забепеченого римлянина на фоні прроди. Поет не розказує про важке життя землевласника, а показує рабську працю. Тібулл вихваляє веселі сільські свята, поставивши себе на місце головного героя, сам прагне пасти стадо. Для Тібулла характерні такі теми як швидкоплинність життя, неминучість смерті, вялість молодості та краси. Ця тематика зближувала його з класичною елегією. Навіть в любовних сценах Тібулл описує частіше не любовні радості, а смуток на противагу Овідію, увага якого зосереджена на радостях та втіхах кохання.

Головний мотив елегій Проперція - вічне кохання до красуні Кінтії, він сміло заявляє, шо ця перемога над красунею важливіша за усі тріумфи. Постійні зради коханої, його переживання, муки, сварки і знову радість при кожній зустрічі з жінкою.

На відміну від Тібулла, Проперцій приймає кохану такою, яка вона є насправді, віддає їй своє глибоке страждальне почуття, навіть в цих болях він знаходить розраду, ажде без цього всього все було б дуже ідеально.

У цих двох поетів часто трапляються думки про смерть у 4-ій елегії ми дізнаємося про смерть Кінтії, вона зявляється поетові з докорами, нагадує про свою вірність, звертається зі смертельними послугами.

Важливе місце в елегіях Проперція займає тема особистої творчості, її оцінка, намагання знайти їй місце у римській поезії, чого немає у Тібулла. У мріях Тібулла Делія - вірна дружина, добра господиня його дому, вірна подруга як,а як і він, відкидає розкіш та багатство. У Проперцяі Кінтія - образ краси, пристрасні вірна коханка, тонка хранителька його віршів. Та у обидвох елегиків це ідеал закарбований у серці, який бореться з реальністю. Тібулл прямо говорить про невідповідність мрій та реальності, звідси в нього туга, відчай. А Проперцій довго намагається примирити свій ідеал з реальністю, та в кінцевому результаті це призводить до краху.

Кожен мотив подається винахідливо , кожна асоціація завершена. Не дарма Овідій навчався риториці , яка радила відшукувати , що сказати про кожну річ або предмет. Головна порада був таким: бажаючи вміти говорити про який-небудь об'єкт , потрібно його розкласти на частини і обговорити кожну частину окремо. Овідій так і поступає. Наприклад, тема 4 елегії II книги є твердження: всі жінки Риму захоплюють мене. Поет його розділяє: вони приваблюють мене своїм характером, освіченістю, здібностями, зовнішністю.

На жаль уроки риторики не принесли Овiдiю великого успіху. У XIX столітті і на початку XX століття він отримав чимало зневажливих відгуків з боку дослідників. Стверджувалося, що його елегії не відображають справжнього почуття, що вони виконані холодної риторики . Треба відзначити, що вчені взагалі обписали чимало чорнила, розмірковуючи, де у всіх трьох елегіков справжні почуття , а де - проза, locus communis. Однак треба мати на увазі наступне. По-перше, немає ніякого методу, що допомагає побачити за « загальним місцем », за маскою істинні або несправжні речі. По-друге, все, що є в елегіях, - це художня правда , дивлячись з іншого боку, - художній вимисел. Інакше кажучи, якщо Тiбулл і Проперцiй говорять, що вони небагаті, така реальність їх художнього світу, а не їх біографії, і ми повинні в неї вірити. Якщо Овідій в одній елегії клянеться у вічній любові до Корінни, в іншій лащиться до її служниці, а в третьому переконує, що може бути закоханий одночасно в двох красунь, ми повинні думати, що він говорить щиро, тому що така правда його поетичного світу.

Тепер майже ніхто не вважає риторичність великим гріхом Овідія, однак популярною стала інша різновид тієї ж самої точки зору. Стверджується, що промови Овідія не потрібно приймати за чисту монету, що поет весь час говорить несерйозно, з іронією, пропонуючи карикатуру на любов, пародіюючи Проперцiя. Ми можемо вважати, що обидві точки зору з'явилися не з ненависті, а з любові до Овідія, хоча автори, здається, іноді й самі того не підозрюють. Ці точки зору, мабуть, виникли з апологетичних спонукань. Раніше пояснювалося, що поет серйозний, тільки його бездушні вірші розпусні, а тепер переконують, що він не прямолінійний, що його елегії потрібно розуміти не безпосередньо, а вважати їх пародією. Безсумнівно, можна інтерпретувати їх і так, проте, цілком ймовірно, можна думати й інакше.

По-перше, зовсім юним Овідій почав з елегій, модного, всіма улюбленого і пробуемого жанру і, почитавши їх публічно, відразу прославився. Навряд чи шістнадцятирічний юнак був би зрозумілий і оцінений Мессалoю, та іншими більш старшими знавцями літератури, якби написав зовсім незвичайні вірші. По-друге, поет серйозно дивиться на свою творчість, в декількох програмних віршах він вважає себе елегійним поетом: пишається , що він елегійний співак любові , сподівається на більшу славу і заступництво Аполлона , думає, що його творчість допомагає закоханим терпіти і радіти (II. 1 ), вважає себе лицарем музи Елегії (III. 1 ). По-третє , в кінці життя в « Скорботних елегіях , оглядаючи поглядом свою творчість, він напевно вказав би на переносний сенс елегій любові, якби такий існував. По-четверте, всі стверджують в один голос, що вірші Овідія дуже складні і не легкі. Він каже просто і ясно, не намагається шокувати ні порядком пропозицій, ні незвичайними словами або їх зв'язками. Поет і сам створив такий свій образ, повідомляючи, що у нього не виходить говорити прозою :

Часто повторював мені батько: « Залиш нікчемне діло!

Хоч Меонійца візьми - багато ль він нажив багатств?»

Чи не був я глухий до батьківських словами : Гелікон покидаючи,

Перемагаючи себе , прозою намагався писати -

Самі собою слова складалися в мірні рядки ,

Що не намагаюся сказати - все виходить вірш.

Як ми бачили, римська любовна елегія складається майже тільки з необхідних жанрових знаків. Однак, маніпулюючи ними, елегіки зуміли створити віршi, несхожі один на одного. Крихкий і ніжний Тiбулл, темпераментний і вчений Проперцiй, веселий і безтурботний , легковажний Овідій подарували сотням поколінь читачів безліч приємних миттєвостей , а літературі Європи - мотиви служіння володарці серця і фразеологізми: любовне рабство , любовні муки , любовні ланцюги , нещасний закоханий, жорстокий Амур , любовне полум'я , любовні пута etc.

Список використаної літератури

1. Антична література Г. Н. Підлісна, К, Техніка 2003

2. Пащенко В, Пащенко Н.І. Антична література, К, Либідь 2001

3. Римська елегія латинською переклав Андрій Содомора - Львів Літопис 2009-578с.

4. Савельева Л. И. Идеал и действительность в творчестве Тибулла и Проперция / Л. И. Савельева // Античность и современность / ред. М. Е. Грабарь-Пассек и др. - М. : Наука, 1972. - С.334-339.

5. Полонская К. П. Римские поэты эпохи принципата Августа / Клара Петровна Полонская. - М. : Изд. Московського университета, 1963. - 107 с.

6. Катулл, Тибулл, Проперций : Перевод с латинского / Катулл, Тибулл, Проперций ; предисл. и редакция переводов Ф. Петровського ; пер. Л. Остроумова и др. ; комм. Е. Берковой. - М. : Гос. изд. художественной литературы, 1963. - 512 с. - (Библиотека античной литературы. - Рим).

7. Альбрехт фон, М. История римской литературы: в 3т., т.2 / Михаэль фон Альбрехт. - М., ГЛК,

8. Нахов И. М. Диалектика индивидуального и общего в поэзии Тибулла / Исай Михайлович Нахов // Античная культура и современная наука / ред. Б. Б. Пиотровский и др. - М. : Наука, 1985. - С. 130-140.

9. Римська елегія : Ґалл, Тібулл, Проперцій, Овідій / з лат. переклав А. Содомора. - Львів : Літопис, 2009. - 578 с.

10. Соболевский и др. История римской л-ры. 1959.

13. Тронский. История античной литературы

15. "Римська елегія" - перше повне видання елегійних творів Галла, Тібулла, Проперція, Овідія (G. Cornelius Gallus, Albius Tibullus, Sextus Propertius, P. Ovidius Naso) в перекладі українською мовою.

16. Соболевский С.И. История римской литературы / Сергей Иванович Соболевский. - М., Изд-во АН СССР, 1959.

17. Бурцев А.А. История западноевропейской литературы средних веков и эпохи Возрождения, ЯГУ, 1978.

18. Гаспаров М.Л. Античная литературная баня / Михаил Леонович Гаспаров. - М., Наука, 1971. - 280 с.

19. Курціус Е.Р. Європейська література і латинське Середньовіччя / Ернст Роберт Курціус. - Л., Літопис, 2007. - 748 с.

20. Голенищев - Кутузов И.Н. Средневековая латинская литература Италии / Илья Николаевич Голенищев - Кутузов. - М., Наука, 1972. - 308 с.

21. Ковалева Т.В., Лапин И.Л., Паньков Н.А. Литература средних веков и Возрождения. - М., Университетское, 1988. - 237 с.

22. Давиденко Г.Й. Історія західноєвропейської літератури раннього і зрілого Середньовіччя, Суми, 2006. - 504 с.

23. Голенищев - Кутузов И.Н. Итальянское Возрождение и славянские литературы / Илья Нико-лаевич Голенищев-Кутузов. - М., Изд-во АН, 1963.

24. Гаспаров М.Л. Поэзия вагантов // Поэзия вагантов. - М., 1975. - С.421-514

25. Алексеев В. Введение / В. Алексеев. // Публий Овидий Назон. Наука любить. Репринтное издание / Публий Овидий Назон ; пер. с лат. В. Алексеева. -- М. : Вернисаж, 1992. -- С. 3--30.

26. Белецкий А. И. Овидий Назон и его творчество / А. И. Белецкий // Овидий. Метаморфозы / Овидий ; пер. с лат С. В. Шервинского. -- Л. : Academia, 1937. -- С. VII--XXX.

27. Н. М. Благовещенский. -- Спб. : Тип. ИМП. АН, 1864. -- 226 с.4. Гаспаров М. Л. Три подступа к поэзии Овидия / М. Л. Гаспаров. // Овидий.

28.Элегии и малые поэмы / Овидий ; пер. с лат. C. Шервинского. -- М. : Худ. л-ра, 1973. -- С. 5--32.

29. Овідій Публій Назон. Любовні елегії / Публій Овідій Назон ; пер. з лат., передмова, коментарі А. Содомори. -- К. : Основи, 1999. -- С. 33--102.

3O. Ошеров С. Лирика и эпос Овидия / С. Ошеров. // Публий Овидий Назон. Любовные элегии. Метаморфозы. Скорбные элегии / Публий Овидий Назон ; пер. с лат. С. В. Шервинского. -- М. : Худ. л-ра, 1983. -- С. 3--22.

31. Ружмон Дені де. Любов і західна культура / Дені де Ружмон ; пер. з франц. І. Тарасюк. -- Львів : Літопис, 2000. -- 244 с.

32. Содомора А. Дві барви часу Публія Овідія Назона / А. Содомора. // Овідій. Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії / Овідій ; пер. з лат., передмова і коментарі А. Содомори. -- К. : Основи, 1999. -- С. 5--29.

33. Шервинский С. «Amores» Овидия / С. Шервинский. // Публий Овидий Назон. Amores. Любовные элегии / Публий Овидий Назон ; пер. С. Щервинского. -- М. : Худ. л-ра, 1963. -- С. 5--23.

34. "Римська елегія" - перше повне видання елегійних творів Галла, Тібулла, Проперція, Овідія (G. Cornelius Gallus, Albius Tibullus, Sextus Propertius, P. Ovidius Naso) в перекладі українською мовою.

35 Овидий. Скорбные элегии. / Публий Овидий Назон. Собрание сочинений. Т. I, СПб., 1994, с. 311--312. Здесь и далее пер. С. Шервинского.

Размещено на Allbest.ru

...