Основні риси культури епох Ренесансу, Барокко та Просвітництва, напрями мистецтва літератури, філософії, науки та релігії

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ І БАРОККО

Тривалий час панував стереотип різкого протиставлення середньовічної культури Заходу та італійського Відродження. Середні віки -- це, мовляв, панування церковної догми, відсутність яскравого розвитку науки і мистецтва, містики й мракобісся. Відродження, навпаки, відкидає всю цю «ніч» середньовіччя, звертається до світлої античності, її вільної філософії, скульптури оголеного людського тіла, до земної, привільної і нічим не зв'язаної свободи індивідуального і суспільного розвитку. Однак ця схема вже застаріла, дослідження свідчать про те, що культура Відродження виросла на фундаменті середньовічної культури Заходу, що саме Відродження пов'язане з переходом від аграрної культури до міської культури (тут ми не будемо розглядати дискусійне питання про те, чи є культура Відродження суто європейським феноменом, чи вона притаманна і Сходу).

В контексті нашого розгляду досить відзначити, що культура Відродження (Ренесансу) в її загальноєвропейській перспективі повинна бути в своїх джерелах співвіднесена з тією перебудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних структур, котрі мусили пристосовуватися до вимог розвинутого простого товарного виробництва. Міра глибини зламу системи суспільних зв'язків, що відбувався в межах і на основі феодальної системи присвоєння, до цього часу до кіпця не з'ясована. Однак цілком досить підстав для того, щоб зробити висновок: перед нами нова фаза у висхідному розвитку європейського суспільства. Цс фаза, в якій зрушення в підвалинах феодального способу присвоєння вимагали принципово нових форм регулювання всієї системи влади. Політико-економічина суть визначення епохи Відродження (XIV--XV ст.) полягає в її розумінні як фази ново-го розквіту простого товарного виробництва. Суспільство в зв'язку з цим стало більш динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин історії прискорився.

Оскільки цс стосувалося фундаментальних суспільних зв'язків, згадані зрушення полягали в поступовому руйнуванні васальної системи, що заснована на земельних даруваннях, у перевазі грошової форми прибутків класу феодалів, зміні сюзеренітету -- феодально-договірного характеру королівської влади (її принцип -- «перший серед рівних») королівською владою, яка побудована па принципі публічного суверенітету. Все це призвело до чого, що під покровом догматизму і авторитаризму схоластики прокладалися шляхи для експериментального пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, рецепції елементів римського права, яких гостро потребувало товарне виробництво. Інакше кажучи, антична культурна спадщина набула в умовах епохи Ренесансу величезного практичного значення -- вона в однаковій мірі була необхідна для формування елементів нового права і нової політики, пової натурфілософії та нової етики і естетики. Цей процес секуляризації багатьох важливих галузей знання і мислення як такого призвів до появи культури Ренесансу, в центрі якої знаходиться гуманізм як прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей.

Ренесансна культура заснована на двох джерелах антична класична спадщина і спадщина «темних віків» середньовіччя, що так зневажався гуманістами. Творці культури Відродження, черпаючи з двох джерел -- язич-но-античного і християнсько-середньовічного, в дійсності не наслідували рабськи жодному і створили оригінальну культуру з притаманними її рисами.

Фундаментальними тут е антропоцентризм як структурно-будівннй принцип нової системи культури, як точка відліку в шкалі ренесансних цінностей. Він і є той «магічний кристал», який відкриває глибинну суть сукупності феноменів, що пов'язують з ренесансною культурою. Саме в рамках цієї культури відбулося відкриття світу її людини, що розуміються принципово по-новому в порівнянні з помираючим середньовіччям. Зміна була справді разючою, замість такого характерного для ортодоксії християнства постійного піклування віруючого про світ вічний, потусторонній в світосприйманні гуманістів па першому плані з'явилося найсильніше прагнення людини до земної, прижиттєвої та посмертної слави. При формальному збереженні традиційно-християнської інтерпретації «великого сплетіння буття» в центрі всесвіту гуманістів істинно творчим початком буття виявлявся не бог, а людина. В цім заміні традиційного геоцентризму антропоцентризмом зійшлись і перетнулись усі лінії гуманістичного вчення про людину.

В цьому зв'язку слід вказати на три специфічні риси цього вчення: 1) «реабілітацію» природи, а разом з нею і через неї природи самої людини, що врешті призвело до обоження природи і визнання людини гармонійною єдністю тілісного і духовного початків; 2) висування на перший план «особистої» і діяльної основ категорій «гідність» і «доброчесність»; 3) радісне світосприймання, вимога повноти життя -- усіма почуттями, здібностями; гармонія розуму і пристрастей. І наче у противагу мотиву, що звучав століттями до цього, про «жалюгідні умови людського існування», «зневагу до світу» гуманісти настирливо підкреслювали прямо протилежну ідею -- про красу і гармонію світу і гідність людини, не родову і станову, а виключно особисту, тобто потенційно ідею про рівну важливість кожного індивідуального існування. В розвинутому вигляді вона вже наведена у трактаті флорентійського гуманіста Джаноццо Манеті «Про гідність і вищість людини» (середина XV ст.) і з цього часу стає улюбленою темою гуманістичної літератури.

Не менш цікавою е і така риса культури Ренесансу, як її зорієнтованість на «омоложення» і регенерацію часу. Констатуючим елементом суспільно-художньої свідомості епохи Відродження було повсюдно розповсюджене почуття юності, молодості, початку. Його протилежністю було образне розуміння епохи середньовіччя як осені. Юність Відродження повинна бути вічною, бо античні боги, котрим намагалися наслідувати люди Ренесансу, ніколи не старіли, не підкорялися впливу часу. Міф про юність має подібно до інших міфів (щасливого дитинства, загубленого раю тощо) усі риси споконвічного архе-тину, котрий постійно відроджується, щоб повернутися як ідеальний зразок у змінених іпостасях у різних культурах і в різний час. Дуже мало культур, де вище цінуються зрілість, досвід, приваби старості, ніж юність.

Культура Ренесансу, його мистецтво і передусім пластика дозволяють сформулювати парадокс: архетин юності, який по своїй суті є вираженням пошуку незмінності, здається, начебто історичним. Основою цього парадокса служить прийняте Ренесансом положення про принципове генетичне ототожнення світу природи і світу культури (про це свідчить і філософська концепція (maldivinum). Це положення в ренесансній культурі стає леймотивом, що повторюється у творах письменників, філософів і художників. Класична формула Пико делла Мірандоли в «Розмові про гідність людини» становить вираз загальноприйнятого уявлення про принципову єдність світу. І нарешті, Ренесанс становить першу культурну форму регенерації часу, що свідомо висловлює ідею оновлення. На епоху Ренесансу можна також подивитися як на велику цільну спробу почати історію знону, на акт початку, регенерацію суспільного часу. В цілому можна сказати, що саме в ренесансній культурі була вироблена ідея про безмежну могутність людини, про її безмежні можливості.

В епоху Відродження висококультурне світське життя нерозривно пов'язане з чисто побутовим індивідуалізмом, що був тоді стихійним, нестримним і нічим не обме женим явищем. Для ренесансної культури характерні декілька її побутових типів: релігійний, культурний, неоплатонічний, міський та міщанський побут, астроло-гія магія, природність та авантюризм. Насамперед розглянемо коротко релігійний побут, на якому позначився стихійний розгул секуляризованого індивіду. Адже всі недосяжні предмети релігійного починання, що вимагають в середньовічному християнстві абсолютно цнотливого ставлення, стають в епоху Відродження чимось дуже доступним і психологічно надзвичайно близьким. Саме ж змалювання великих предметів такого роду набуває натуралістичного і панібратського характеру. В од-ному з творів тієї епохи Христос звергається до однієї монахині того часу з такими словами: «Сідай, моя люба, я хочу з тобою поніжитися. Моя обожнювана, моя прекрасна, моє золотко, під твоїм язиком мед... Твій рот духмяніє, як троянда... Ти мною заволоділа подібно молодій дамі, що спіймала в кімнаті молодого кавалера». Проте не вся релігійна естетика Ренесансу відзначалася такими потворними, панібратськими рисами. Були й інші типи, що існували й раніш, тому вони не є суттєво но ними. Можна відзначити, що в цю епоху саме в особі Фрапціска Ассизського (XIII ст.) минулий релігійний тип досягає коли не прямого пантеїзму, то в усякому випадку споглядально-любовного й розчуленого ставлення до природи.

Певним типом Ренесансу е те культурне життя, яке пов'язане з «середньовічним лицарством». «Середньовічні» уявлення про героїчний захист високих духовних ідеалів в особі культурного лицарства (XI--XIII ст.) отримали небаченої досі художньої обробки не тільки у вигляді вишуканої поведінки лицарів, але й у вигляді витонченої поезії на шляхах зростаючого індивідуалізму. Ця лицарська практика трубадурів, труверів і мінезін-герів вже в епоху, що передувала Відродженню, деградувала до богемної поведінки вагантів і увійшла в літературу Відродження.

Можливо, найбільш яскравим побутовим типом Відродження було те веселе і легковажне, поглиблене і художньо красиво відображене співжиття, про яке нам говорять документи Платонівської академії у Флоренції кінця XV ст. Тут ми знаходимо турніри, бали, карнавали, урочисті в'їзди, святкові бенкети і взагалі усякого роду принади навіть буденного життя, літнього проводження часу, дачного життя, обмін квітами, віршами і мадригалами, невимушеність і витонченість як у повсякденному житті, так і в науці, красномовності і взагалі в мистецтві, листування, прогулянки, любовну дружбу, артистичне володіння італійською, грецькою, латинською та іншими мовами, обожнювання краси думки і захоплення релігією усіх часів та усіх народів. Уся справа тут в естетичному милуванні антично-серсдньовічними цінностями, перетворенні свого особистого життя на предмет естетичного милування.

Разом з цим побутова практика алхімії, астрології та різної магії охоплювала усе суспільство Відродження знизу доверху і була зовсім не наслідком неосвіченості. Вона результат усе тієї ж індивідуалістичної жаги оволодіти таємничими силами природи, що дає себе знати навіть у Френсіса Бекона, цього видатного поборника індуктивних методів у науці. З цим пов'язаний і той історичний парадокс, що священна інквізиція досягає роз-квіту в епоху Відродження. Полювання на єретиків відьм, безутримний терор і колективні психози, жорстокість і моральна нікчемність, страждання і звичайне скотство є продуктами Ренесансу. Вони і діяльність священної інквізиції не протистоять тодішнім великим до-сягненням духу і думки людини, а пов'язані з ними, є їхньою невід'ємною частиною, висловлюють аутентичні поривання і потреби людини. Бо Відродження вельми багате нескінченими забобонами, котрими охоплені були рішуче усі верстви суспільства, включаючи вчених і філософів, не говорячи вже про політиків і правителів.

Одним з цікавих побутових типів Відродження, безперечно, було пригодництво і навіть прямий авантюризм, про що свідчить видатна поема Людовіка Аріосто «Шалений Орландо» (1532 р.). Те, що ці побутові форми виправдовувалися і не вважалиси порушенням людської моралі, в історичному розумінні було чимось передовим. Це бур усе той же стихійний індивідуалізм Відроджений, який тут вже не пов'язував себе з будь-якими платонічними теоріями та який вже починав давати велику волю окремим пристрастям і почуттям людини, щоправда, поки не в їхній кінцевій розгнузданості і аморалізмі.

Далі, міський тип культури Відродження, як це вид-но з французьких фабльо і німецьких шванків і взагалі їхньої ренесансної новели, рясніє натуралістичними замальовками завзятого і пробивного героя висхідних плебейських низів, з глибоким сатиричним змістом. У цих новелах критикуються тодішні суспільні язви і особливо зловживання та моральна розхитаність духовенства. Атеїзм також не був ідеєю Відродження, що започатковувалося у побуті. Нарешті, індивідуалізм, що лежав в основі всієї культури Відродження, досягає свого самозаперечення в тодішніх міщанських теоріях. Міщанство теж не було культурним типом Відродження, але на шляхах здрібнення глибоко і красиво вираженого ренесансного індивідуалізму, безперечно, створювало усі передумови також і для функціонування дрібної людської особистості (поряд, звичайно, з великими особистостями) в наступні століття європейського розвитку.

Відродження прославилося своїми побутовими типами підступності, віроломства, вбивства з-за кутка, неймовірної мстивості й жорстокості, авантюризму і всілякого розгулу пристрастей -- це зворотна сторона загальновизнаного титанізму Відродження. Усякий розгул пристрастей, свавілля і розбещеність досягають у ренесансній Італії величезних розмірів. Священнослужителі тримають м'ясні лавки, кабаки, ігорні та публічні будинки, через що неодноразово доводилося видавати декрети, що забороняли священникам «заради грошей робитися зводниками повій», але все марно. Монахині читають «Декамерон», віддаються оргіям, а в брудних стоках знаходять дитячі скелети як наслідки них оргій. Тодішні письменники порівнюють монастирі то з розбійницькими вертепами, то з непотребними будинками. Папа Олександр VI та його син Цезар Борджіа збирають на свої нічні оргії до 50 куртизанок; у Феррарі герцог Альфонс серед білого дня голим прогулюється вулицями, а у Мілані герцог Галеанцо Сфорца усолоджує себе за столом сценами содомії. В Італії тієї епохи немає ніякої різниці між чесними жінками і куртизанками, а також між законними і незаконними дітьми. Незаконних дітей мали усі: гуманісти, духовні особи, папи, князі, наприклад, у Нікколо д'Есте було близько 300 нешлюбних дітей. Багато кардиналів підтримували стосунки із знаменитою куртнзанською імперією, яку Рафаель зобразив на своєму Парнасі у Ватікані.

Внутрішні чвари і боротьба партій в різних італійських містах, що не вщухали усю епоху Відродження і Висували сильні особистості, які відрізнялися нещядною жорстокістю і якоюсь шаленою несамовитістю. Абсолютно неймовірною запальністю, наївним самообожнюван-ням і диким, невтримним честолюбством відзначався видатннй скульптор-ювелір XVI ст. Бенвенуто Челліні. Він вбивав своїх суперників і образників, справжніх і уявних, бив коханок, руйнував і громив усе навколо себе. Все його життя сповнене неймовірними пристрастям» і пригодами: він кочує з країни в країну, з усіма свариться, нікого не боїться і не визнає над собою ніякого закону. Можна навести безліч прикладів такого роду, усі вони свідчать про те, що безмежний розгул пристрастей, пороків і злочинів органічно пов'язаний із стихійним індивідуалізмом і уславленим титанізмом усього Ренесансу

Характеризуючи епоху Відродження, Ф. Енгельс писав у «Діалектиці природи»: «Це був найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством, епоха, яка потребувала титанів і яка породила титанів по силі думки, пристрасті і характеру, по багатогранності і вченості. Люди, що заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими. Навпаки, вони були більш-менш овіяні характерним для того часу духом сміливих шукачів пригод... Але що особливо характерне для них, так це те, що вони майже всі живуть у самісінькій гущі інтересів свого часу, беруть жваву участь у практичній боротьбі, стають на бік тієї чи іншої партії і борються хто словом і пером, хто мечем, а хто і тим і іншим разом. Звідси та повнота й сила характеру, які роблять їх цільними людьми» (Маркс К., Енгельс Ф. Тв. Т. 20. С. 346--347). Підбиваючи підсумки суспільним зрушенням епохи, Ф. Енгельс відзначає, що вона поклала початок розвиткові сучасних націй, а в галузі мистецтва говорить і про власне «відродження» грецької античності, і про такий розквіт мистецтва, якого вже ніколи більше не вдавалося досягнути Справді, творчість є основною категорією для інтерпретації ролі мистецтва в епоху Ренесансу, БОНО було визнане вираженням краси людської цивілізації. Філософський постулат про творчі можливості людини -- «людина може стати такою, якою хоче», провозвіщений Піко делла Мірандола, знайшов своє здійснення в розквіті ренесансного мистецтва.

Ідеал життя, відповідний до мистецтва, був реалізований перш за все у Флоренції XV ст.-- «ідеальному» місті, змодельованому уявою і руками великих творців. «Ідеальне» місто народилося перш за все завдяки відкриттю перспективи, окресленої Брунеллескі та Леонар-до да Вінчі, а також завдяки здійсненій єдності просторово-пластичного і суспільно-політичного бачення світу.

Вперше у таких масштабах з'явився людський простір, матеріальне і духовне, сміливо протиставлене природному простору. У своїй «Похвалі флорентійцям» (1518 р.) Ф. Меланхтон підкреслив натхненний характер естетичної культури Флоренції, що дав перший імпульс тій не-оборотній зміні, яка торкнулася всіх культурних, суспільних, виховних, політичних і релігійних установ християнського світу, знаменуючи нову блискучу еру в історії люд-ства. Ідеальною моделлю творчої людини був художник-жрець мистецтва, обдарований продуктивною уявою, завдяки якій він перетворює її світ, і самого себе. Імена таких художників, як Брунеллескі, Донателло, Мозаччно, Альберті та ін., символізують велич флорентійського мистецтва.

Дослідник і шанувальник Ренесансу Я. Бурххардт назвав один з розділів своєї книги, присвяченої аналізу культури і мистецтва італійського Відродження, «Держава як твір мистецтва». В ту епоху концепція мистецтва, що організує світ, охоплювала як предметний світ міста, так і суспільне життя з ного іграми, видовищами й театром. Улюбленими розвагами флорентійців були карнавальні фестивалі за участю масок, турніри, вуличні, театральні вистави. Твори живопису передають сцени церемоній та видовищ, що об'єднували (спільними переживаннями акторів і глядачів, які брали участь в різних проявах цих свят. Для них характерний мотив перемоги й молодості, радісних образів людського щастя. Ренесанс був тією епохою, в якій гармонія між суспільним простором і естетичним досвідом досягла своєї кульмінації.

Немає нічого дивного в тому, що в епоху Ренесансу з'явилася нова -- перша сучасна -- література. В дописі, названому «Різниця положення в кінці давнього світу (біля 300 р.) і в кінці середньовіччя (в 1953 р.)» Ф. Енгельс говорить про «могутнє літературне піднесення XIV сл.», а в його відомій оцінці місця Дайте в історії культури в ролі рубежа виступає 1300 р. (Маркс К., Енгельс Ф. Тв. Т. 20. С. 506; Т. 22. С. 382). Ренесансній літературі доводилося розкривати властиве багатьом людям того часу переплетення героїчного ентузіазму, титанічної енергії та різнобічності з рисами феодальними і з хижацтвом «первісного нагромадження». Не випадково художниками Відродження, особливо в Англії (Кристофер Марло, Шекспір), була створена галерея персонажів-- історичних, легендарних, сучасних, в яких неприборканий індивідуалізм переростає в нечуване злодійство.

Для філософії Відродження характерна пантеїстична тенденція», а саме: проповідь безособового начала і є тим, що призвело квітучий Ренесанс до його дальшого падіння. Найяскравіше пантеїзм виявився в пряних Бернардіно Телезіо, Франческо Патріци, Джордано Бруно і Томмазо Кампанелли. Так, для вчення Телезіо характерно те, що бог і його творіння, включаючи безсмертну людську душу і доцільно побудовану природу, є безособовими началами. У Патріци найвище -- світло, а весь світ разом з людиною і матеріальними речами є лише ієрархічною еманацією цього першосвітла, тобто перед нами неоплатонізм. Бруно створив одну з найглибших і найцікавіших форм пантеїзму в Італії XVI ст. В основі його вчення про красу божественного Всесвіту, а значить, і про красу кожного окремого елемента такого Всесвіту, що героїчно прагне злитися з божеством (воно ж є і матеріальним Всесвітом), лежить основним онтологічний принцип--все у всьому (цей принцип використовується в науці XX ст.). Досить суперечливою є пантеїстична система Кампанелли, тому що в пій виступає справжній монотеїстичний бог й одночасно проголошується повна свобода чуттєвого сприйняття людини, повна свобода логіки, гносеології та науки, що па мій базуються, а тим самим і повна незалежність від божества та його установок. Суперечливість системи Кампанелли та його загравання з точними науками, в яких він мало розумівся, свідчать і про прогресуючий розвал Ренесансу, і про прогресуюче становлення новітнього природознавства.

Одним з найяскравіших явищ епохи Ренесансу в традиційному викладі звичайно видається геліоцентрична система Коперника та вчення про нескінченні світи Джордано Бруно. Однак відкриття Коперника було передовою і революційною подією для майбутніх століть, а для Ренесансу воно демонструвало не тільки занепад, а й самозаперечення. Річ в тім, що Ренесанс виступав в історії західної культури як епоха звеличення людини, як період віри в людину, в її нескінченні можливості і в її оволодіння природою. Але Коперник і Бруно перетворили Землю па якусь нікчемну піщинку Всесвіту, а одночасно з цим і людина виявилася незрівнянною, несумірною з безмежною темною безоднею світового простору. Великими відкриттями Коперника, Галілея та Кеплера могутність людини була зруйнована. Виникла картина світу, в якій людина перетворилася на нікчемність з безмежно роздутим розумом і зарозумілістю. Таким чином, геліоцентризм і нескінченна безліч світів нс просто суперечили культурі Ренесансу, а іі були її запереченням.

Рслігійне життя Ренесансу за споїм обсягом неосяжне, однак подібно точній науці, хронологічно пов'язаній з Відродженням, і в релігії здійснюється колосальний переворот. Мова йде про зародження в першій половині XVI ст. в Німеччині протестантизму, який, так само як і коперннкансІво, був продуктом того ж надзвичайного розвитку вільнодумства Відродження. Раніше церква розумілася як певного роду таємничий колективний організм, де кожний його член має найбезпосередніше спілкування з Христом. Відтепер усі таїнства обряду були скасовані, а церква перетворилася в молитовний дім, де вже нічого не залишалося, крім співу молитов і слухання проповідей. Бути членом такого колективу віруючих поза всілякою церковною ієрархією, що виводили себе від самих апостолів, і поза всіляких таїнств та обрядів, в котрих безпосередньо був присутнім сам Христос,-- це й означало відколотися від католицької церкви і стати протестантом. Отже протестантизм з'явився як результат такого розвитку джерел вільнодумства епохи Ренесансу, що віп став дійсним самозапереченням Ренесансу. В цьому смислі і коперниканство, і протестантизм -- явища одного порядку.

У світогляді Відродження важливим рубежем є творчість Нікколо Макіавеллі. Індивідуалістична антропо-центрична концепція світу у нього збереглася, але вона зазнала серйозних уточнень. Поряд з проблемою особистості в творах Макіавеллі постали проблеми народу, класу, нації. Як м.айжс всі великі мислителі епохи Відродження, Макіавеллі був справжнім художником. В своїй класичній характеристиці епохи Відродження Ф. Енгельс поставив його ім'я поряд з іменами Леонардо да Вінчі, Альбрехта Дюрера, Мартіна Лютера. «Мандрагора» -- одна з кращих комедій XVI ст., а «Казка про Бельфагору» не поступається барвистим оповіданням Банделло. Але найзначнішим твором Макіавеллі став повний трагічних суперечностей «Государ». Музою Макіавеллі була політика, причому реалізм політичних концепцій органічно поєднується в нього з реалізмом художнього методу. В його «Государі» політична ідеологія і політична наука сплітаються в драматичній формі міфа, своєрідній антиутопії.

Макіавеллі вважав за потрібне відділення політики насамперед від християнської моралі, яку він вважав суспільно шкідливою й навіть аморальною, адже «саме християнство зробило світ слабким, віддало ного у владу негідникам». Однак в «Государі», де чітко виявилася суперечливість світогляду його автора, реальна політика Сильної особистості відокремлена від усілякої моралі, в тому числі й від гуманістичної. Головний герой книги не мав вже ні божественності людини Фічино та Пікодслла Мірандоли, ні універсальності людини Альберті. Він навіть людиною був тільки наполовину, не випадково міфологічним зразком для нього служив Кентавр. «Новому государеві,-- писав Макіавеллі,-- необхідно володіти природою як звіра, так і людини». Вказуючи на практичну неможливість для «нового государя» мати всі людські чесноти, «тому що цього не допускають умови людського життя» (XV), Макіавеллі разом з тим визначав і відносність чеснот взагалі. Саме з цієї підстави набуло широкого розповсюдження уявлення про його циві-ний аморалізм, хоча автор «Государя» зовсім не був циніком. Суперечності між загальнолюдською мораллю й політикою усвідомлювалися ним як трагічні суперечності часу.

«Государ» закінчується трагічно-патетичним закликом до звільнений Італії від «варварів». Макіавеллі звертається, з одного боку, до славного дому Медичі, а з іншого-- до гуманістичної традиції Петрарки, цитатою з якого закінчується книга. Тут поняття доблесті набуває ще однієї нової якості -- воно стає символом не просто індивідуальної, а національно-народної доблесті. Але саме це й перетворювало антиутопію «Государя» в своєрідну ренесансну утопію, в якій були геніально вгадані тенденції політичного розвитку Західної Європи.

В надрах культури Ренесансу сформувалися в ембріональному вигляді світогляд і стиль барокко. Його епоха настала після глибокої духовної та релігійної кризи, викликаної Реформацією. В епоху барокко своєрідний погляд на людину і пристрасть до всього театрального народжують всспроникливий образ: весь світ -- театр. Для всіх, хто знає англійську мову, цей образ пов'язаний з Ім'ям Шекспіра, бо взято вислів з його комедії «Як вам не сподобається». Але образ цей можна знайти в усіх значних творах європейської літератури. Багатий порт Амстердам відкрив у 1638 р. міський театр, над входом до якого можна було прочитати рядки великого голландського поета Вонделла: «Наш світ -- сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться за заслугою». А в Іспанії, що суперничала з Голландією, сучасник Вонделла Кальдерон де ла Барка створив свій відомий шедевр «Великий театр світу», де світ зображено як сцену справжнього значення барокко.

Люди того часу завжди відчували на собі око боже й увагу всього світу, але це наповнювало їх почуттям самоповаги, прагненням зробити своє життя таким же яскравим і змістовним, яким воно поставало в живопису, скульптурі й драматургії. Подібно живописним портретам, палаци епохи барокко відображають уявлення їхніх творців про себе. Це панегірики в камені, що підносять чесноти тих, хто в них живе. Твори епохи барокко, прославляючи великих та їхні звершення, вражають нас своїм викликом і спробою заглушити нудьгу їх творців. Тінь розчарування лежить на мистецтві барокко від-початку. Любов до театру і сценічної метафори оголює усвідомлення того, що будь-який зовнішній вияв ілюзорний. Звеличення правителів і героїв у п'єсах французького драматурга Корнеля, англійського поета Драйдена і німецького письменника та драматурга Гріфіуса, можливо, було спробою відстрочити забуття, що погрожувало неминуче поглинути всіх, навіть найвеличніших. Багатобарвна, виблискуюча й життєрадісна література епохи барокко могла бути й іншою -- темною і пронизливою. Римський імператор Тит в трагедії Корнеля «Тит і Береніка» говорить: «Кожна мить життя -- крок до смерті».

В різних частинах Європи людина дивилася на небо, бажаючи розгадати таємниці Всесвіту, який завдяки винайденню телескопа ставав з кожним днем все ширшим, намагалася зрозуміти гармонію сфер. Наукове обгрунтування, дане німецьким астрономом Кеплером рухові планет по еліпсу і постійному переміщенню небесних тіл, незважаючи на їх вічний рух, співзвучне ідеї динамізму, еліптичним образам і заданості форм архітектури, живопису та літератури епохи барокко. Відкриття цих основоположних законів і трансцендентної послідовності призвело художників і письменників до думки про те, що це коротке й крихке життя, ця «юдоль плачевна» -- не більше, ніж ілюзія. Навіть невинна пасторальна ідилія, щаслива Аркадія, повна чарівних німф і пастухів, які страждають від безнадійного кохання, що їх невтомно оспівували поети барокко, не врятовувала від подиху смерті.

Гостре відчуття стрімкого часу, що поглинає всіх і вся, почуття марності всього земного, про яке складали вірші поети, проповідники всієї Європи, могильний камінь, що неминуче чекає кожного і нагадує про те, що плоть -- смертна, людина -- прах, все це, як не дивно, вело до незвичайного життєлюбства і життєствердження. Цей парадокс став основною темою барочної поезії. Автори закликали людей зривати квіти насолоди, поки навколо бушує літо, любити й втішатися багатобарвним маскарадом життя. Знання, що життя скінчиться як сон, відкривало його істинний сенс і ціну для тих, кому посміхалася удача. Не дивлячись на особливу увагу до теми марності усього сущого, культура барокко дала світові літературні твори небувалого життєлюбства і сили. Головне ж полягає в тому, що ми не можемо не дивуватися дерзанню художників, які три століття тому намалювали образ світу, повного радості і див, і поставили останню крапку в створеній європейською культурою картині Всесвіту, що зв'язана з ідеєю божественного початку. Є переконливі аргументи па користь того, що барокко як світосприймання зародилося не тільки в Західній Європі. Воно мало своїх прихильників в Ірані епохи правління шаха Аббаса І. (1587--1629 рр.), Китаї початкового правління Цим і Японії часів великого драматурга Тікамацу (1653--1725 рр.), а також ввійшло у російську і українську культуру XVII--XVIII ст. Як відомо, в загальноєвропейському масштабі перехідний етап розвитку культури-- не тільки епоха Відродження: в країнах Східної і Південно-Східної Європи цей перехід від середньовіччя до нового часу відбувається головним чином у XVII-- XVIII ст., коли в Західній Європі розвивається культура барокко. Але через те, що у даному регіоні не було розвинутого Відродження (воно виявилося лише спорадично), барокко взяло на себе найважливіші ренесансні функції, наповнюючи мистецтво земним, людським змістом.

Найбільшим центром культури в Україні був Київ, де першорядну роль грала Кнєво-Могилянська академія. Велика увага в Київській академії приділялася вивченню філософії, в ході якого студенти знайомилися з античними філософами від Геракліта до Боеція, з середньовічними схоластами і містиками, а також з видатними Мислителями нового часу -- Ф. Беконом, Р. Декартом, Г. В. Лейбніцем, Д. Локком та.ін. Важливе місце у програмі підводилося курсам поетики і риторики, які кінець-кінцем виходили з поетики трактатів гуманістів італійського Відродження.

Вся картина російського художнього життя XVII ст. виключно складна й багатомовна: традиційні російські форми поєднувалися з деталями пізньоготичнішими, ренесансними, барочними, як правило, у варіанті місцевих країн Північної Європи. При загальній прихильності цього періоду до декоративно насиченого, динамічного ціле здається часто барочним за загальним враженням (що проявилося в назві «наришкінське барокко»). Тому іноді говорять про російське відродження (у вбранні) барокко. В ході нстровських перетворень народжувалося нове мистецтво, але воно виявилося не ренесансним, а належним до європейської культури нового часу. Своєрідність мистецтва XVIII ст. в Росії слід шукати переважно не в ознаках зовнішнього збереження традицій, а в своєрідності руху новим шляхом. Нове й старе, за висловом Ключевського, «перетворювали» одне одного. Дослідження показують, що в російській культурі відбулося злиття барокко і рококо, хоча це питання до кінця не вирішене. Цс характеризує важливу ситуацію, що склалася в Росії, і що дає нам яскравий приклад поєднання двох стилів. В середині XVIII ст. кульмінація абсолютизму, що запізнилася в порівнянні з Францією, породила барочний пафос; разом з тим цей пафос поєднався з гедонізмом рококо, який виявився доступним для російської культури через її зрілість. Для російської культури характерне поєднання в одному періоді різних стилів розвитку загальноєвропейської культури, щоб досягти її рівня.

ренесанс бароко просвітництво культура

2. КУЛЬТУРА ЕПОХИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА

Епоха європейського Просвітництва займає надзвичайне місце в історії людської цивілізації завдяки світовому масштабу та довгочасному значенню. Хронологічні рамки даної епохи визначені видатним німецьким вченим В. Віндельбандом як століття між «славетною революцією» в Англії й Великою французькою революцією 1789 р. У послідовній низці історично сформованих суспільних ідей і культурних явищ просвітницька ідеологія й культура не стояли окремо: їхні витоки -- у попередніх століттях. Друга форма Просвітництва, як називав її К. Каутський, маючи на увазі Відродження як першу форму, виростає на грунті попередніх етапів еволюції європейської ідеології й цивілізації.

Соціально-економічними передумовами культури епохи Просвітництва є криза феодалізму і розвиток капіталістичних відносин, що почався за три століття в Західній Європі. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати значення поняття «капіталізм», щоб зрозуміти значення цього явища у всесвітній історії. Один з найвидатніших сучасних дослідників Ф. Бродель у своїй книзі «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV--XVIII ст. гт.» наводить чудове визначення: «...економічний і соціальний лад, коли капітали -- джерело прибутку -- в цілому не належать тим, хто приводить їх у дію власною працею». Вихідними компонентами капіталістичного розвитку є технічний прогрес і наявність ринкових товарно-грошових відносин. У європейській моделі пізнього феодалізму вони взаємообумовлювали одне одного і були пов'язані зі структурними особливостями соціально-політичної підсистеми суспільства, а також оточуючим при-родно-географічним середовищем (помірний пояс і диференційована родючість грунту).

У схематичному вигляді комплекс факторів, що обумовили у кінцевому рахунку генезис капіталізму в Західній Європі, має такий вигляд. Децентралізація і плюралізм, притаманні західноєвропейському феодалізму і пов'язані з особливостями природпо-географічного се-редовища форм, підтримували сталу тенденцію до ін-ституалїзації диференційованих непірамідальних структур суспільства. Ця тенденція чітко проявляється у формуванні виключно європейської соціальної організації -- станової монархії. Поліцентрична структура станової монархії, характеризована балансом окремих елементів, що створює передумови для переходу від традиційної розподільчої економічної політики до ринкового упорядження. У межах останнього торгівля і грошове господарство активізують технічний прогрес, перетворюючи його на нову, європейську традицію. Дійсно, накреслений механізм не зміг би успішно «працювати» без підключення суто європейських культурно-цивілізованих особливостей (християнства, насамперед протестантського духу, й античного спадку, зокрема рецепції римського права). Таким чином, у Західній Європі почав здійснюватися перехід від статичних, соціальних утворень до стабільних саморегульованих суспільних систем (капіталізм-- саме така система), яким немає аналогів у попередній історії людства, включаючи й греко-римську. Саме за умови невтримно зростаючої кризи феодалізму, на хвилі великого громадського піднесення виникає культура епохи Просвітництва. Витоки цієї культури спеціалісти цілком слушно вбачають у гуманістичній думці Відродження, у раціоналізмі Декарта, політичній філососрії Локка, де «ідеї епохи Просвітництва вперше знайшли всебічне, чітке і глибоке об'єднання...» (В. Віндельбанд), у англійському деїзмі, у досягненнях математики, природознавства і точних наук XVII ст.

Генезис Просвітництва знаходиться в нетрі уваги сучасної історіографії. Так, американський дослідник П. Гей у роботі «Просвітництво. Інтерпретація», яка вже стала класичною, називає період з 1300 до 1700 р. «передісторією Просвітництва». Ці чотири століття стали часом, коли було відновлено зв'язки з античною язичеською філософією, яка виступає попередником просвітницької ідеології. Філософія Ренесансу значно збагатила Просвітництво, і хоча ренесансний період в основному релігійний, філософи настійно шукали «компромісну формулу», яка б дозволила поєднати «язичеську філософію з християнськими віруваннями», «світськість і благочестя», «класику і християнство» (П. Гей). Треба відзначити пріоритет Англії у формуванні ідеології й культури європейського Просвітництва, не треба забувати і про неоднорідність, глибокі відзнаки і специфіку проявлення Просвітництва в окремих країнах. В цілому ж переважна більшість вчених поділяє думку про існування «єдиного Просвітництва».

Європейське Просвітництво -- історично конкретний комплекс ідей, що спричинився до певної системи культури. Так, у порівнянні з Відродженням Просвітництво означає глибокий переворот не тільки в умах відносно вузького кола ідеологів, але й у свідомості великої маси людей, котрі, за словами Канта, вийшли «зі стану свого неповноліття» і були захоплені зливою нових ідей, що призвело до появи специфічних рис культури епохи Просвітництва. Новий характер культури розуміють багато діячів XVIII ст. Видавець «Енциклопедичного журналу» П. Руссо піддає критиці прихильників традиційної концепції, яка йде від гуманістів XVI ст., котрі не прагнули до широкого розповсюдження знань серед більшості «не-втаємниничених».

Культура епохи європейського Просвітництва (до нього близьке й американське Просвітництво) має свої відмітні риси. По-перше, для неї характерний деїзм (вчення про Бога як творця Всесвіту, який після створення підпорядкований природній, закономірній ході подій). Деізм як вчення вільнодумства відкриває можливість виступати проти релігійного фанатизму й християнської церкви, за свободу совісті та звільнення науки й філософії під опіки церкви. Представники деїзму (Вольтер і Руссо у Франції, Локк і ТолаІІд у Англії, Франклін і Джефферсон у Америці та інші просвітителі) іронічно славилися до притаманних християнству відкриття і віддання, заперечували чудеса і протиставляли вірі розум. В епоху Просвітництва християнська ідея втрачає свою силу, виявляється прагнення вивільнити релігію від церковного вчення і сліпої істеричної віри й вивести її з природного знання.

По-друге, апеляція просвітителів до природи при відхиленні християнської ідеї призвела до космополітизму, котрий виявлявся в осудженні будь-якого націоналізму і впевненості в рівних можливостях кожної нації. Разом з тим розповсюдження космополітизму викликало падіння почуття патріотизму, що найяскравіше видно па прикладі Франції. У результаті скасування Нантського едикту стався значний відтік інтелектуальних і фінансових сил нації на межі Французького королівства, бо гугенотам не гарантувалася свобода віросповідання. Це відбилося на життєсироможності патріотичного почуття; нри конфесіональних погромах (в усякому разі й у французів) національна належність не бралася до уваги. Патріотизм втратив своє значення в державному житті, «отож Французька революція від самого початку відзначалася космополітизмом, її важко назвати власне французькою... тоді за ідеал правила скоріш абетрактна людина, та аж ніяк не батьківщина» (Е. Фаге).

По-третє, культурі епохи Просвітництва притаманна так звана «науковість». Зрозуміло, певний «науковий дух» виявлявся і в XVI ст., тоді під ним розуміли прогрес, в галузі метафізичних, математичних і теологічних досліджень, що можливо лише завдяки безкорисливій любові до суто інтелектуальних видів знання, прикладом якої е геніальні творіння Паскаля і Декарта. Розкіл і математики сприяв розвиткові природничих наук. Тому до початку XVIII ст, природознавство, звільнившись від перипатетизму, переживало своєрідне відродження завдяки працям видатних вчених.

Найбільш характерна риса вчених середини XVIII ст. у порівнянні з науковими поколіннями, що передували їм,-- ясне переконання в необхідності пояснювати всі явища природи виключно природними причинами. «Це зовсім не були емпірики з філософської точки зору, це були служники науки,-- підкреслює В. І. Вернадський,-- яка остаточно увійшла в життя людини нарівні з філософією та релігією». Те, що раніш судилося небагатьом, тепер стало загальним надбанням, прикладом чого е знаменита французька Енциклопедія, у ній вперше на історичну арену вийшов самостійний і цільний науковий світогляд.

По-четверте, з «науковим духом» пов'язана така риса культури епохи Просвітництва, як раціоналізм (недарма Просвітництво називають «віком розуму»). Сам термін «Просвітництво», котрим позначався розрив з минулим, який входив до намірів «філософів», насправді не позначав розриву, але виявив цікаву мімікрію. Тут напрошується порівняння Євангелія від Іоанна з дійсною суттю Просвітництва. Головні протагоністи природної релігії (деїзму) хотіли проголосити нове Євангеліє, Євангеліє розуму, яке зводилося лише до людського розуму. Стає зрозумілим, чому боротьба просвітителів з релігією сприяла продовженню релігійних воєн.

Саме з науки, особливо математики, на думку ряду вчених (Дж. Кларк та ін.), раціоналізм перекочував у світоглядні і політичні системи. Ідеологи Просвітництва вірили, що з допомогою розуму буде досягнуто істини про людину й оточуючу природу. Раціоналізм -- основоположна риса культури епохи Просвітництва, природно, що просвітителям притаманний «раціоналістичний Індивідуалізм», який нерозривно пов'язаний з гуманізмом, адже останній виходив з уявлення про раціональну суверенність людини. Розум трактувався як джерело і двигун пізнання, етики й політики: людина може і повинна діяти розумно; суспільство може і повинне улаштуватися раціонально. Від ренесансного раціоналізму тягнуться нитки в минуле й майбутнє -- від раціоналістичної рефлексії досократиків і до ревного, самозабутнього культу розуму просвітителів XVIII ст. Недивно, що Вольтер вважав його століттям розуму, що розповсюдилося Європою -- від Петербурга до Кадісу.

По-п'яте, визначального рисою епохи Просвітництва є ідея прогресу, що тісно переплітається з поняттям розуму. Тут треба врахувати зміну тлумачення «розуму»-- до середини XVII ст. розум сприймався філософами як «частина душі», після Локка стає скоріше «процесом мислення», одночасно набуваючи функції діяльності. Тісно пов'язаний з наукою, розум перетворюється на її головне знаряддя. Саме в епоху Просвітництва сформульовано концепцію «віри в прогрес через розум», яка надовго визначила розвиток європейської цивілізації і принесла цілу низку руйнівних наслідків для людства. Слід пам'ятати, що досягнення емпіричного природознавства лежать у хибному уявленні мислителів XVIII ст., нібито прогресивний розвиток людського суспільства знаходиться у прямій залежності від квантитативних методів впливу на нього. І тільки винахід доктора Гільотена продемонстрував суспільній свідомості найпрямолінійніший прогрес, що досить сумнівна річ.

По-шосте, для культури даної епохи характерна абсолютизація значення виховання у формуванні нової людини. Діячам того часу здавалося, що створити доцільні умови для виховання дітей -- і протягом одного-двох поколінь усі нещастя буде викорінено. Тому більшість з пил принципово заперечували будь-яку легенду. Па думку Е. Фаге, це було «століття зовсім нове, первісніше І надміру брутальне. XVIII ст., не бажаючи знаходитися під впливом будь-якої традиції, відкинув традицію, що містила в собі досвід нації..., спаливши й знищивши здобутки минулого. XVIII ст. повинне було усе відшукувати і влаштовувати наново». Філософи зробили ставку на нову людину, вільну від спадку тієї чи іншої філософської, релігійної чи літера літературної традиції. Однак усі експерименти по збавленню людини від традицій закінчувалися трагічно для товариства людей.

Свої особливості притаманні німецькому Просвітництву -- «Священна Римська Імперія германської нації» повільно зживала тяжкі наслідки тридцятилітньої війни: політичну роз'єднаність, економічну відсталість, занепад культурних центрів. На початку XVIII ст. у багатьох сферах життя Німеччини панували середньовічна косність, забобони, церковні догми. Однією з особливостей германського Просвітництва, де вирізнялися постаті Г. Лейбниця, Г. Мессинга, І. Вінкельмана, X. Віланда, Ф. Клопштока, І. Гердера та ін., є існування «католицького Просвітництва». В жодній іншій європейській країні не було подібного. У латинських країнах кожний, незгодний з церквою, виходив з неї і починав проти неї боротьбу. У «Священній Римській Імперії», бажаючий піддати критиці церкву і духовенство, прагнув виправити їх зсередини у повній відповідності з приказкою: хто сильно любить, той сильно б'є. Ця різниця між «Просвітництвом» у німецьких землях і латинськими країнами (за деякими винятками) виявляється в тому факті, що у Франції й інших європейських державах церква займала позицію твердині у морі критики й нападок, проте у Німеччині вона реформувалася (йдеться про католицьку церкву). Усе зазначене було піддано ґрунтовій ревізії: догматична теологія й біблістика, моральна й пасторальна теологія, освіта священників ії орденське життя, проповідництво у співставлені з економічними й соціальними проблемами, літургія й практика благочестя, слід додати й реформу викладання релігії у зв'язку з перетворенням всієї шкільної системи й новими потребами педагогіки. Усе, що стояло па захисті «католицького Просвітництва», стисло можна охарактеризувати такі «Тільки той може ного справедливо оцінити, хто усвідомлює викривлення, па які воно було реакцією».

«Католицьке Просвітництво» являє собою реакцію і протест проти бароккового стилю й святобливості епохи Контрреформації, проти безпідставно зрослого культу святих, проти різних відхилень і усього, що спричинялося до забобонів. У виданій на Заході багатотомній «Історії церкви» наголошується такий момент: «безумовно, боротьба, яка ведеться із забобонами, особливо з похмурою вірою у чари, була одним з позитивних ефектів католицького Просвітництва. Аналогічно очищення храмів, які часто ставали виставками предметів індивідуального благочестя, заслуговує на більше аніж сама критика». Слід відзначити, що «католицьке Просвітництво» виявило мало поваги до старих традицій і використовувало досить радикальні заходи задля усунення з храмів статуй святих, картин, реліквій,-- усього, що відвертало увагу від алтаря та амвону.

Діячі «католицького Просвітництва» займалися переробкою молитовників, щоб замінити книжки з благочестя, видані у XVII ст. єзуїтами, кармелітами, францисканцями і домініканцями. Останні пропагували своєрідний фанатизм у поклонінні святим, у виконанні релігійних церемоній і спеціальних обрядів. Можливо, в жодній з епох не було такої кількості молитовників, як у цьому незвичайному періоді закату «католицького Просвітництва», коли педагогіка розвивалася одночасно з паровою машиною. Незважаючи на величезну різноманітність, загальною рисою усіх цих публікацій є постійне вверховення до людського .розуму. Як приклад можна па-вести «Новітній молитовник для християн-католиків» І. М. Зайлера, виданий у 1784 р. і відомий усій північно-західпій (Європі, він зазнав слави ще у другій половині ХІХ ст. Автор постійно поновлював цей молитовник, що дає можливість простежити за еволюцією від просвітництва до романтизму, котра являла собою одне з найбільш цікавих і повчальних явищ в історії релігії й цивілізації.

Очищення літургічних практик -- головна мста «католицького Просвітництва». Його прихильники у прагненні розмістити вінтар у центрі храму па простому столі, прибрані бокові вівтарі та відсторонити монологічний характер святої обідні -- цілком сучасні. Серед них чимало таких, хто глибоко вивчив житгя церкви раннього християнства і вимагав повернення до її простоти (Гразср, Блау, Дорсі, Веркмайстер, Вінтер та ін.). Вони виступали проти тихого виконання молитов під час меси, вважаючи, що усе, в тому числі й канон, слід промовляти голосно; прагнули виключити церковну латинь, прибрати в храмі усі статуї й реліквії, повністю зничтожити культ святих і благословення святого причастя; вимагали суттєвого зменшення молитов і пристосування їх до потреб сучасної їм людини, виступали за різке скорочення числа обов'язкових свят і піддавали гострій критиці паломництво й чудотворні місця.

«Католицьке Просвітництво» мало й свої слабкі сторони, що проявлялося у нескінченних катехизисах, їх видавали наприкінці ХVIII ст. майже всі німецькі католицькі парафії й розповсюджували у Швейцарії й Нідерландах. Фактором, який справив негативний вплив на нього, є досить сильне прагнення до міжконфесійної спільності. Декотрі автори намагалися викладати матеріал так, щоб катехизисами могли користуватися й діти протестантів. У ряді катехизмів відчувається сильний струмінь просвітництва--у них висловлюється зневага до догматів і визначається першість натуральної моралі над релігією. У всякому разі, не підлягає сумніву вилив «Католицького Просвітництва» иа розвиток культурного життя у «Священній Римській Імперії германської нації».

Процес історичної еволюції в європейському регіоні започаткував особливий тип цивілізації, що належав до іншого рівня соціальної динаміки, мав небачену для традиційних суспільств властивість до прогресу. У науці цивілізаціюю такого типу звуть техногенною; її характер-на риса -- швидка зміна техніки й технологій завдяки застосуванню у виробництві наукових знань. Техногенна цивілізація бере початок у XVII--XVIII ст. ст., в епоху підготовки й розгортання першої промислової революції, становлення науки нового часу, ранніх буржуазних революцій, що закріплювало панування капіталістичних відносин. До числа витоків становлення основних цінностей техногенної цивілізації належала й цінність об'єктивного й предметного знання, яке розкривало сутність зв'язку речей, їх природи й законів, відносно яких можуть змінюватися речі.

Ця ціннісна установка забезпечувала не тільки зростання знань, яке виправдане його практичним застосуванням у виробництві чи то у буденному житті, але й систематичне одержання нових. Суттєво, що ці знання тільки в майбутньому, часто на принципово інших ступенях цивілізаційного розвитку, можуть стати предметами масового опанування. Інакше кажучи, щоб наука могла здійснити прорив до нових предметних структур, могла систематично виробляти нові знання, необхідні в майбутньому, вона потребує принципу самооцінки об'єктивної істини. Цей принцип являє собою фундаментальну цінність розвинутої науки. Другою її фундаментальною цінністю є установка па постійне збільшення об'єктивного знання про світ, вимога постійної новизни як результату дослідження.