Основні риси культури епох Ренесансу, Барокко та Просвітництва, напрями мистецтва літератури, філософії, науки та релігії

Дані ціннісні установки, що виникли в епоху Відродження і на початку Нового часу, переплавилися в притаманні науці нормативи її внутрішнього етосу: заборона на навмисне перекручування істини на догоду іншим цінностям (політичним, ідеологічним, релігійним та ін.), табу на плагіат, установка на формування цілісної картини людини і природи як результат об'єктивного дослідження світу, раціональність й універсалізм у підході до світу. Відомо, що остаточне утвердження статусу науки з усіма її нормами й ідеалами сталося в епоху Просвітництва, коли наука явилася однією з найважливіших цінностей людської життєдіяльності.

Цінність науки пов'язувалась в той час з особливим розумінням природи людини та її пізнавальної діяльності. Згідно із вже сформованими уявленнями, людина протистоїть природі, втручається до природних процесів, щоб перетворити матеріал природи на необхідні для себе предметні форми. У такій системі просвітницьких цінностей, де пріоритет відданий науковим ідеалам і нормам, природа сприймалася невичерпною коморою ресурсів і матеріалів, необхідних для задоволення зростаючих

людських потреб. Оскільки людина прагне до панування над природою, їй потрібні об'єктивні знання, які дає тільки безсторонній розум. Наскільки об'єктивне й неупереджене дослідження природи речей іманентно притаманне науці, настільки вона домінує серед усіх видів пізнавальної діяльності людини. Більш того, об'єктивне, неупереджене й раціональне знання, одержане в результаті наукових досліджень, давало й дає можливість передбачення поводження об'єктивного світу. Інакше кажу-чи, наукові знання мають випереджувальний потенціал, який лежить в основі майбутніх науково-технічних революцій, у перетворенні науки на продуктивну силу, що дає можливість регулювати різноманітними суспільними процесами. Таким чином, в епоху Просвітництва завершилося формування сучасної науки з її ідеалами і нормами, а це визначило наступний розпиток гехіогенної цивілізації.

XVIII ст. називають в Європі «віком розуму», хоча утвердження принципів раціоналізму почалося ще а XVII ст., коли успіхи природознавства й математики стимулювали нове вчення про пізнання на противагу середньовічній схоластиці. Декарт розробив раціоналістичний метол пізнання і висунув концепцію щодо «природжених ідей». На противагу йому Локк стверджував, що не існує «природжених ідей, а тому й нема людей «голубої крові», які претендують на особливі права й переваги. Його думки про виховання людської особистості та роль соціального середовища в данному процесі лягли в основу багатьох філософських, соціологічних та педагогічних ідей Просвітництва. Усі просвітителі майже одностайні в твердженні, що якщо людину формує досвід, то це має бути розумний досвід, бо розум -- головний критерій істини й справедливості. Слід відзначити, що широке розповсюдження серед французьких просвітителів набув Сформульований Локком принцип розділу влади. Цікаво, що саме в англійському Просвітництві народився прагматизм - філософія користі, яка є «конкретною, практичною і розважальною» (Р. Портер), її поява пов'язується з тим, що гроші стали «новим культом» епохи з притаманним їй громадянським і політичним порядком.

Французьке Просвітництво, спрямоване в цілому проти феодалізму і абсолютизму, складалося з різних за Політичною й філософською радикальністю вчень. Представники старшого покоління -- Монтеск'є і Вольтер -- прагнули більш до поступового реформування феодального суспільства на зразок конституційно-монархічної Англії. Вони розраховували на «розумне сполучення» інтересів буржуа і феодалів. Відповідно до своїх в міру прогресивних політичних поглядів Монтеск'є і Вольтер не виходили за межі деїзму, відверто не відстоювали атеїстичний світогляд.

Ідеологи основних мас дореволюційної буржуазії-- Дідро, Ламетрі, Гельвецій, Гольбах та їхні соратники -- в принципі заперечували феодальну власність і феодальні привілеї, відкидали деспотичну монархічну владу, ви-ступаючи при ньому за просвічений абсолютизм. Вони нехтували всіма формами ідеалізму й релігії, ратували за матеріалістичну філософію і атеїзм.

Значно гостріше в полемічному плані виступали ідеологи народних низів. Один з них -- видатний мислитель епохи Жан Мельє -- відкидав не тільки феодальну, а взагалі всіляку приватну власність, захищав комуністичний ідеал у його утопічному тлумаченні, виступав прихильником безкомпромісного матеріалізму і атеїзму. Його ідеї відіграли видатну роль напередодні та в період Великої Французької революції 1789 р.

Самостійним і впливовим напрямом у Французькому Просвітництві є руссоїзм. У «Громадському договорі» Ж. Руссо сформував суспільний демократичний ідеал, який вимагав передачу влади від небагатьох усім. Відомо, що чимало керівників якобинської диктатури, і в їх числі Робесн'єр, були прихильниками ідеї руссоїзму. Висловлюючи інтереси міської і селянської дрібної буржуазії, Руссо відстоював егалітаризм -- рівне розподілення приватної власності серед громадян, ствердження істинного народоправства, програму заходів по докорінному поліпшенню життя простого народу. Разом з тим у питаннях філософії й релігії він не додержувався матеріалізму і атеїзму, обмежуючись своєрідним деїзмом. Слід пам'ятати, що філософські й політичні концепції французьких просвітителів, які увібрали в себе ідеї англійських мислителів, мали вплив на культуру багатьох європейських країн.

Мистецтво XVIII ст. перебувало у стані кризи, коли величну, створювану протягом тисячоліть грандіозну художню систему (як модель особливого життя) було піддано перегляду. Поступове руйнування станового ієрархічного принципу сприяло і трансформації санкціонованого релігією мистецтва, в котрому можна виділити кілька напрямів, що різняться між собою не стільки за стилем, скільки світоглядною та ідеологічною спрямованістю.

Один з таких напрямків -- стиль рококо; дослідники розглядають його як звиродніле барокко (йдеться про стиль рококо другої чверті і середини XVIII ст.). Такий погляд цілком правомірний з точки зору еволюції форми-- динамік», ритму, взаємин цілого й частки. Дійсно, могутню просторову динаміку, разючі контрасти і вражаючу пластичну гру форм барокко змінює стиль, який немовби переводить криволінійні побудови барокко в новий регістр. Залишаючи поза увагою фасади, рококо розігрує на стінах і стелях інтер'єрів орнаментальні симфонії, виплітає мереживні візерунки. При цьому рококо досягає вершин віртуозності, вишуканості й блиску, але повністю втрачає монументальність, солідність і силу, притаманні барокко.

Інший напрямок -- класицизм XVIII ст.-- теж сприймається як «полегшений» класицизм попереднього століття. В ньому більше археологічної досконалості, аніж у попередньому, більш витонченості, вигадки й різноманітності, але також відчутна нестача вагомості й сили. Виникає спокуса вважати «другий» класицизм переробленим виданням «першого», оскільки видно, як один класицизм переходив в інший навіть у творчості архітекторів, наприклад родини Блонделів. Однак і рококо й класицизм XVIII ст. являють собою дещо принципово нове у порівнянні зі своїми прямими попередниками.

Ця різниця свідчить про те, що перелом між культурами XVII і XVIII ст. ст. носив внутрішній, прихований характер. Історики мистецтва відзначають, що рококо -- перший безордепннй стиль європейського мистецтва за багато віків. Відомо, що ордер орієнтував архітектуру на людину і одночасно героїзував її буття. Архітектори рококо (його власна сфера оформлення та вбрання інтер'єру) звернулися до реальної людини з її реальними потребами. Вони почали турбуватися про комфорт, оточувати людину атмосферою зручності і вишуканості. Рококо стає стилем небагатих будинків, у яких небагатьма прийомами внесено той же дух затишку й комфорту без підкресленої розкоші. Класицизм XVIII ст. зробив це ще послідовніше.

Важливим започаткуванням у мистецтві XVIII ст. стала поява течій, котрі не мали власної стилістичної фор-ми і не потребували її вироблення. Такою найкрупнішою течією явився сентименталізм, пов'язаний з просвітительськими уявленнями про властиві людині начала доброти й чистоти, що втрачаються разом з первісним природним станом. Сентименталізм не потребував особливого стилістичного оформлечння, оскільки звертався не до зовнішнього, а до внутрішнього, не до загального, а до особистого. Те особливе забарвлення, особливе відчуття проникнення до інтимного світу, вишуканість емоцій, навіть відчуття пропорцій та легкість фактури так чи інакше пов'язані із сентименталізмом. Усе це створювало почуття ніжної витонченості, близькості до природи і внутрішнього благородства. Сентименталізм перетворюється па передромантизм: «природна людина» зіштовхується з суспільними і природними стихіями, з похмурими бурями і потрясіннями життя, передчуття яких закладено в усій культурі XVIII ст. Зіткнення індивідуальності з суспільством, з трагедіями буття, перехід ідеала в сферу нездійсненної фантазії ведуть у XIX ст., коли буржуазній індивідуалізм і атомізація суспільства кладуть край явищу стилю як крупної історико-художньої категорії. Головним же результатом розвитку мистецтва XVIII ст. є народження початків художньої культури наступних століть, хоча й у маскарадному вбранні витончених, загострених театральних форм. Як з обрамлення мереживних жабо, з-під перук дивляться на нас розумні, усе розуміючі очі філософа і борця, як зручність побутової речі проявляється в задумкуватому декорі рококо, так в складному й привабливому мистецтві XVIII ст. вбачаємо народження реалізму і функціоналізму усього новітнього часу.

У розумах письменників епохи Просвітництва усе частіше виникає думка про єдність людства і його культури. Ще Лейбниць замислювався над контактами Сходу і Заходу, й навіть про можливість створення у віддаленому майбутті єдиної загальнолюдської мови. Протягом XVIII ст. в Європі надзвичайно зростає інтерес до життя, звичаїв та культури країн Сходу. Так, у Франції ще наприкінці XVII ст. з'явилося багатотомне видання «Східна бібліотека». На початку XVIII ст. з'являються переклади з арабської, перської й інших східних мов. Особливим успіхом користується видання «Тисячі й однієї ночі», що спричинилося до багатьох наслідувань. З французької багато які з цих книг перекладаються на інші європейські мови, в тому числі й на російську. Про інтерес до Сходу свідчить відомий переклад «ІІІакун-тали» Калідаси (в Англії зроблений В. Джонсом. у Німеччині - Форстером, у Росії -- Карамзіним). Російський вчений Г. Лебедев прагне проникнути у таємниці давньоіндійської культури. Дуже популярні східні теми, сюжети, образи. Монтеск'є, Вольтер, Голдсміт, Віланд та інші філософи звертаються до тем і образів Сходу, навіть якщо Схід у їхній уяві дається умовно і недиференційовано. П. А. Плавильщиков написав трагедію на тему боротьби народу Індії протії орд далеко не умовного Надіршаха.

Спроби теоретично осмислити культуру різних народів, виходячи з ідеї єдності людського роду, ще більш важливі напередодні Просвітництва в Італії. Віко говорив: «Існує в природі одна розумова мова, загальна для всіх народів»; Гельвецій у праці «Про людину» стверджував, що «різниця смаків у людей передбачає лише невеликі різниці у відтінках їх відчуттів» -- загалом, всі народи мають однакові можливості для розвитку. Для доказів він послався на «одноманітність народних прислів'їв» різних народів.

Просвітителі виходили з переконань про універсальність розуму та єдності людської природи. Ближче за інших до ідеї світової літератури підійшов Гердер, який уважно вивчав фольклор різних країн та опублікував збірку «Голоси народів у їх піснях». Звичайно, вчений міг навести лише окремі зразки пісенної творчості різних народів. Охопити єдиним поглядом різноманітність світової культури при тодішньому рівні знань було неможливо. Але він мріяв про таку можливість й заповідав її наступним поколінням, проголошуючи: «Яка б це була праця про людський рід, про людський дух, світову культуру, про всі країни, епохи, народи, про сили, змішеннях, образах!».

Філософи «віку Розуму» вже давно підривали основи сучасних їм держав Європи, де політична влада і величезні багатства належали аристократії та духовенству, тоді як народна маса залишалася тягловою твариною для сильних цього світу. Проголошуючи верховне володіння розуму, виступаючи з проповіддю віри у людську природу, яка має проявити себе, тільки-но їй буде, повернено свободу, просвітителі «відкрили перед людством широкі, нові горизонти» (П. Кропоткін). В епоху Просвітництва виникли міцні ідейні течії, відбулася революція в інтелектуальній, етичній, правовій та естетичній сферах, що проклало шлях до політичних перемін, і як наслідок, потрясло основи Франції (а також інших країн Європи та Північної Америки). Можливо, саме в цей час світська культура стала визначним фактором, основною рушійною силою. Результатом «віку Розуму» стала Велика французька революція 1789 р., що проголосила людину громадянином. Установними зборами 20--26 серпня першого року революції прийнято «Декларацію прав людини та громадянина», де у першій статті записано: «Всі люди народжуються та залишаються вільними та рівноправними». Ця ідея, народжена європейською культурою епохи Просвітництва, затвердилася тепер всюди. Щоправда, шлях до її реалізації непростий: про неї сперечалися, її відхиляли, забували та знов відкривали, одні ледве терпіли її, інші -- вважали життєво необхідною. І нарешті, у 1948 р. надихане нею міжнародне співтовариство прийняло загальну декларацію прав людини. Оцінюючи ідеї, які привнесла Велика французька революція ще двісті років тому, історик Ф. Фюре говорить, що «Вони привертають дедалі більше прихильників, але труднощі, пов'язані з їх повним втіленням у життя, величезні». Адже в країнах Заходу, де ці ідеї сприйнято вже давно, спостерігаються негативні явища -- люди відвертаються від турбот суспільства, менше цікавляться проблемами своїх громадян, послаблюються колективні зв'язки. Справа в тому, що до цього часу не вирішено фундаментальну проблему співвідношення людини та суспільства.

Сьогодні підлягає серйозному сумніву вироблена в епоху Просвітництва ідеологія прогресу у різних формах. Дискредитація минулого є умовою зусиль, спрямованих у майбутнє, з якого починається справжня історія людини-господаря своєї долі та творця свого щастя. Найважливіша драма нашого століття, перешкода в урегулюванні наслідків науково-технічного прогресу, двосмисленості даного прогресу, великі питання буття, що залишаються без відповіді,-- сукупність цих та інших факторів обумовили кризу ідеї прогресу. Різні форми втомленості та нігілізму -- симптоми цієї кризи. Неадекватною дійсністю виявилася і ідея панування людини над природою -- глобальною екологічною проблемою. Деякі дослідники вважають, що інтелектуальна машина «віку Розуму» розбилася під час зіткнення з реаліями життя (досить згадати трагічні наслідки просвітительської догми про формування нової людини). Таким чином, не всі ідеї просвітителів виявилися життєздатними, що їх істинність не можна абсолютизувати.

Размещено на Allbest.ru