Історія української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Дайте загальну характеристику культури України за козацько-гетьманської доби

1.1 Початки козацько-гетьманської доби. Побут та культура

1.2 Відгомін релігійних суперечок, полемічна література. Проповіді

1.3 Мандрівники

1.4 Поява шкільної драми. Феофан Прокопович

1.5 Мистецтво і музика

2. З'ясуйте особливості вертепу - національного лялькового театру

2.1 Сутність вертепу

2.3 Текст вертепної драми

3. Доведіть оригінальність мистецтва оздоблення давньоруської книги

3.1 Значення книги та рукописів

3.2 Писці та переписувачі книг

4. Дослідіть особливості української скульптури ХУІІ-ХУІІІ століття

4.1 Збережені пам'ятки

4.2 Малярство

5. Складіть глосарій до теми «Козацтво на сторожі православної віри. П. Конашевич-Сагайдачний

Список використаної літератури

1. Дайте загальну характеристику культури України за козацько-гетьманської доби

1.1 Початки козацько-гетьманської доби. Побут та культура

У XVI в. в українськім громадянстві появилася нова, козацька, верства. Козаками називали спочатку добичників, що йшли у Дикі поля для ловів і рибальства та на боротьбу з татарами. Це були найбільше міщани з пограничних містечок, як Канів, Черкаси, Брацлав та ін. Вони виправлялися весною на дніпрові притоки та на уходах, в устях рік, засідали на всякі степові «промисли». Далі за дніпровими порогами, на Запорожжі, або Низу, ці ловці стрічалися з татарами й вели з ними партизанську боротьбу -- нападали на татарські оселі, улуси, й забирали коні й худобу. Ці перші козаки переходили з місця на місце, жили у шатрах, покритих шкурами диких звірів, або копали собі землянки у захищених місцях. Австрійський посол Лясота, що 1594 р. їздив на Запорожжя, оповідає, що по полях «часто видно малі відокремлені домики зі стрільницями: туди тікають мешканці, як несподівано нападуть татари, і звідси бороняться». Лови на звіра постачали уходникам доволі м'яса, яке можна було солити або вудити, та цінних шкір на хутро. Козаки закладали також у деяких місцях лісові пасіки, борті, і збирали мед. Немалу користь давала сіль, що знаходилася у прибережних чорноморських озерах і лиманах.

Для боротьби з татарами наші степовики організовувалися в озброєні відділи. Спочатку це були неправильні ватаги, з різним числом учасників, під проводом виборних старших, або отаманів. Старшували звичайно люди, що знали військове мистецтво,-- вояки з пограничних замків або й самозвані ватажки, що добули собі досвід у степових походах. До складу ватаг, окрім міщан, входили також різні захожі люди: селяни-втікачі, мандрівні ремісники, недовчені студенти, вояки з розбитих відділів -- всякі беззахисні люди, що шукали собі щастя й долі в Диких полях. Ці відділи утворювалися звичайно тільки на короткий час, на один похід, потім розходилися й знову збиралися на іншу виправу.

Пізніше козацька організація прийняла тривкіші форми. На Запорожжя почала прямувати шляхта визначних родів, особливо шляхетська молодь, що бажала зажити буйним, напівдиким життям та добути собі славу в боротьбі з татарами. Являлися навіть представники магнатських родів, як Ружинські, Корецькі, Вишневецькі. Вони приносили більші засоби зброї і всього потрібного до боротьби, а передусім -- ширший організаційний хист і ширші воєнні плани. Князь Дмитро Вишневецький заснував на острові Малій Хортиці оборонний замок, що став базою козаків у війні з татарами. На цей зразок запорожці почали будувати свої укріплені Січі -- на Томаківці, Базавлуці, Микитиному Розі, врешті, славну Стару Січ на Чортомлиці, що перетривала до часів Мазепи.

Січ у різні часи мала різні розміри й різний план. Найчастіше укріплення творили неправильний чотирикутник із боками по 200 метрів або й більше. Для легшої оборони закладали Січ на острові або півострові між двома річками на підвищеному місці. Довкола насипали вал, високий до 10 метрів, а на валі ставили частокіл із паль, зі стрільницями. В'їзні ворота були укріплені високою баштою. В кількох місцях у валах знаходилися тісні заховані хвіртки, якими можна було непримітно вийти з твердині. Посередині січової площі був широкий майдан, на якому відбувалися козацькі ради. Довкола майдану стояли курені -- великі будинки, у яких жили запорожці, а також церква з дзвіницею, пушкарня, скарбівниця та інші військові будови.

Січ була осередком, у якому буйно розвивалося козацьке життя. Запорозький устрій був суто демократичний. Основою й джерелом усього ладу було військо, зібране на раді. Рада збиралася чи то на зазив старшини, як ударяли у військові бубни,-- чи з власної волі товариства,а6о черні, як хто-небудь захопив військову корогву й зазивав на чорну раду. Рада вирішувала воєнні походи, укладала союзи, розділювала січові землі, вела суд, вибирала гетьмана та іншу старшину. Товариство давало свою згоду криком, кидаючи шапки вгору. Рада, як усяке велике зборище, легко піддавалася демагогічним гаслам, бувала у своїх рішеннях химерна й перемінлива, легко йшла на легкодушні підприємства. Але значний вплив мали старинні козаки, або січові діди, що були носіями січової традиції.

Козацька держава. Завдяки перемогам Богдана Хмельницького постала козацька держава. Організація її мала військовий характер -- за тими зразками, які дало Запорожжя. Цілу країну спочатку звали просто Запорозьким Військом. Але серед народу скоро прийнялася назва «Україна», яку здавна носила Південна Придніпрянщина як окраїнна земля на пограниччі з диким степом. Цю назву уживав деколи й козацький уряд, але не так консеквентно, щоб вона добула собі повне політичне громадянство. Зате київські книжники винайшли собі назву «Малої Росії», яку колись уживав грецький патріархат на означення Галицької митрополії. Цей термін радісно прийняла Московщина, бо цим способом вона могла легше виказати право на зверхність над Україною.

Козацькі літописці радо вживали терміни «козако-руський», «україно-козацький» або «український» народ.

Відзнаки державної і військової влади звалися клейноди. До них належали гетьманська булава, бунчук, печать, корогви, бубни й труби. Вони зберігалися з великою шанобою.

Герб козацької держави був козак у кунтуші, підперезаний поясом, із шаблею при лівому боці, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рам'я, права спирається о бік. Цей герб знаходився також на козацьких корогвах і на печатях. гетьманський вертеп мистецтво український

Найвищою законодавчою установою вважалася військова рада, яку звали також повною або генеральною. Але від часів Хмельницького рада втратила своє значення: найважливіші справи вирішував сам гетьман зі старшиною. Раду скликали тільки час від часу, в особливо важливі моменти, коли треба було всенародною постановою санкціонувати рішення старшини. Такий формальний характер мала також славна Переяславська рада 1654 р., на якій ухвалено союз із Московщиною: всі головні пункти склав заздалегідь гетьман зі старшиною, а зібрані на раді представники війська без дискусії прийняли їх до відома. Більший голос рада мала при виборі гетьмана, як це було на «чорній раді» під Ніжином 1663 р., де козацька чернь віддала гетьманську булаву своєму проводиреві Брюховецькому.

При гетьмані головні уряди мала генеральна старшина, до якої належали: генеральні -- обозний, судді, підскарбій, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Це були немов міністри козацької держави, що вели різні ділянки державної управи.

Генеральний обозний кермував воєнними засобами держави, під час війни проводив мобілізацію і мав нагляд над обозами. Під особливою його опікою стояла артилерія -- «гармата». При його боці були артилерійські старшини -- осавул, хорунжий, писар і отаман. У полках були полкові обозні.

Генеральні судді проводили у найвищому суді козацької держави. Відзнакою судді була «судейська ліска» -- палиця, з обох кінців оправлена сріблом. До генерального суду йшли відклики від нижчих судів. Спочатку козацький суд відбувався на основі звичаєвого права: «Де троє козаків, там два третього судять». Пізніше в судівництві Гетьманщини почали вживати приписи німецького права (магдебурзького, або саксонського). Судові справи упорядкували гетьмани Апостол і Розумовський, які запровадили докладний хід інстанцій і судову процедуру. Нижчі суди були полкові й сотенні, а по містах і удейську владу виконували городові отамани; більші міста «берігали також міський суд магдебурзького права.

Від 1708 до 1760 р. гетьманська столиця містилася у Глухові. Тут резидували гетьмани Скоропадський, Апостол і спочатку Розумовський. Двір Апостола був уладжений доволі пишно, були на ньому двірські урядовці, як маршалок, конюший, різна служба й гайдуки. Гетьманським секретарем був француз Люкі. Гетьман поводився гордовито, й навіть старшина не вся мала доступ до «ясновельможного». На гетьманську святочну відправу допускали тільки тих, що мали листки з гетьманською печаткою. В 1748 р. гетьманський двір згорів. Гетьман Розумовський 1757 р. побудував собі нову садибу, але поскільки ця околиця була багниста й нездорова, переніс столицю знову до Батурина. Тут він побудував величаві палати й уладив їх з надзвичайною розкішшю. Останки цих палат залишилися до наших часів, реставровано їх у 1910-х роках.

1.2 Відгомін релігійних суперечок, полемічна література. Проповіді

Відгомін релігійних суперечок. Багатий відділ письменства цього часу становить полемічна література, в якій відбився сильний відгомін палких та гарячих релігійних спорів перед релігійною унією та після її прийняття в 1596 р. Після спроби Мисаїла нову спробу зробив київський митрополит Осип Болгаринович у 1500 р., але також без успіху. Нову акцію розпочали єзуїти в 1564 р. Спочатку завданням єзуїтів було працювати для піднесення католицької віри та поборювати протестантизм. Згодом виступили вони також до боротьби з православ'ям. Деякі з них, як Венедикт Гербест та Петро Скарга (останній у творі «Про єдність церкви Божої»), виказували нелади в житті православної церкви та закликали до злуки з Римом. Своїми писаннями промощували вони дорогу Берестейській унії.

Унія в Бересті, яку деякі українські владики уклали з Римом, була наслідком невідрадних явищ у житті православної церкви, упадку моралі серед православного духовенства й нестачі освіти. На жаль, унія прийшла дещо запізно, коли багато українських визначних родів опинилося
в католицькому таборі. Владиками, що рік перед собором у Бересті підписали заяву приступлення до унії, були володимирський та берестейський єпископ Іпатій Потій та луцький єпископ Кирило Терлецький. До них приступив також митрополит Михайло Рагоза, що на 1596 рік скликав собор у
Бересті. На соборі наради відбувалися так, що окремо радили католики й уніати, які урочисто проголосили унію з Римом і окремо православні, які разом із князем Костянтином Острозьким запротестували проти унії.

Всі ці релігійні Питання й спори найшли свій вислів у полемічних писаннях. До найцікавіших і найцінніших полемічних писань, що вийшли перед Берестейською унією, належить твір Василя Суразького «О єдиной істинной православной вірі» та твір Герасима Даниловича Смотрицького «Ключ царства небесного». Твір Герасима Смотрицького, в якому автор боронить основи православної віри, відомий під коротким наголовком «Книжица». Вийшов у 1587 р. Рік скоріше появився твір Смотрицького як протест проти реформи календаря. Реформу провів у 1582 р. папа Григорій XIII, відкидаючи давній юліанський календар. Проти реформи виступили збитою лавою протестанти, православні й навіть деякі католицькі кола. До ряду завзятих противників календарної реформи належав також краківський астроном Ян Лятос, що своєю критикою наразився на опір корпорації краківських професорів та знайшов захист в Острозі. Поруч із справою календаря найважливішими справами, що роз'єднували православних та католиків і були предметом їхніх гарячих завзятих спорів, були догми про походження Св. Духа, тро верховну владу папи, чистилище та справа целібату духовенства.

Після Берестейської унії літературна полеміка оживилася, приймаючи дещо інший характер. По обидва боки помітні намагання виказати, що тільки рішення того табору, в обороні якого виступав твір, були законні й правосильні. Так, зараз по Берестейськім соборі появилося з боку православних коротке звідомлення з його нарад. Після того виступив Петро Скарга з твором «Берестейський собор та його оборона» в 1597 р. У відповідь Скарзі появився «Апокризис» -- твір, що викликав великий розголос. Його автор, здається, протестант, виявив у ньому широке знання, бистрий погляд та безсумнівний літературний талант. Сховався під псевдонімом Христофора Філалета. До боротьби з ним став їпатій Потій, видаючи в 1599 р. «Антиррезис».

Потій був головним творцем Берестейської унії, походив із сенаторської родини. Вчився в німецьких колегіях. Займав становище володимирського й берестейського єпископа. По смерті Михайла Рагози став митрополитом у Києві. З намаганням підготовити громадянство до своїх унійних змагань видав уже в 1595 р. «Унію». Крім «Унії», участь у їмсратурній полеміці засвідчив іще творами «Антиррезис», ін «Гармонія».

Мелетій Смотрицький. З-поміж письменників, що брали участь у релігійній полеміці, вибився силою таланту, висловом палкого, гарячого почування на одне з перших місць Мелетій Смотрицький. Був сином діяча Острозького гуртка Герасима Даниловича Смотрицького. За молодих літ учився разом із Вином вельможі князя Соломирецького у німецьких університетах. У 1610 р. виступив під псевдонімом Теофіла Ортолога і твором під назвою «Плач» («Тренос»).

Твір постав під враженням удару, що його завдали уніати православним відібранням монастиря Св. Трійці у Вільні. В сильних та поетичних словах дав Смотрицький у «Треносі» образ упадку православної церкви, якої плач потряс до глибини серцями православних, схвилював їхні думки й почування.

Завдяки ось таким -- повним розжаленого почування, розпучливої скарги, гірких докорів -- сильним словам та образам вважали православні «Тренос» своєю улюбленою книжкою, полишали дітям як дорогу спадщину, веліли класти з собою в могилу. Схвилював також «Тренос» і католицький табір. З відповіддю виступив Петро Скарга. Після видання «Треносу» Смотрицький постригся в ченці і став єпископом у Полоцьку. По вбитті Йосафата Кунцевича виїхав Смотрицький у далеку подорож, в часі якої прийняв у Римі унію. В обороні унії після повернення в Україну пише «Апологію» в 1628 р. «Апологія» викликала нові Полемічні писання з боку православних, а саме «Аполею» Йова Борецького та «Антидотум» Антона Мужи-ловського. Хоч на соборі в Києві зрікся Смотрицький «Апології», помер уніатом у 1633 р.

Іван Вишенський. У релігійній полеміці брав також участь Іван Вишенський, що був, без сумніву, найоригінальнішим письменником в середній добі розвитку української літератури. Був родом із Судової Вишні в Галичині. За молодих літ проживав в Острозі. Потім помандрував на Афонську гору. Афонська гора була після упадку Царгорода головним осередком, відки українці могли ще дістати засоби давньої книжності. На Афоні було багато слов'янських монастирів, між ними монастир Руссікон, у якому проживали українські монахи. З Афонської гори приходили також часто ченці в Україну: просили датків, приносили книжки. Іван Вишенський вів на Афонській горі суворе аскетичне життя. Цей його образ як строгого аскета, що не любить світу та тікає від його приман, знайшов відбиток у ряді його творів. В одному з них, а саме в розмові аскета з дияволом, останній ось як характеризує тогочасний світ: «Всі впали й поклонились славі, царству, красоті й любові цього теперішнього віку, над яким я паную. Від найстарших і до останніх, від названих духівників й до простих, від властей і до підручних -- усі полюбили той меч, блиск і картатість красоти царства мого світового, яке я колись на горі Христові відкрив і показав, і всі люди сьогоднішнього віку до цього мого царства розум, думку, любов сердечну та всю силу тілесну прив'язали, приліпили та приспоїли так міцно, що їх тільки смерть, наслана Богом, від любові мого царства розлучити може, а більше нічогісінько...» («Обличеніє діявола миродержца і прелестний лов єго»). У 1605 р. відвідав Вишенський Україну й проживав у свого приятеля Йова Княгиницького, що дав початок Скитові Ма-нявському. Потім вернувся на Афонську гору, де перебував до своєї смерті (приблизно 1620 р.).

З Афонської гори Вишенський слав в Україну свої сильні, лункі послання з гарячими, пристрасними закликами не кидати батьківської віри. Таких послань написав близько двадцяти, адресуючи їх до князя Острозького, до братств, владик і до всіх українців. Гострими, дошкульними словами докоряв він владикам, що своїм життям принесли неславу православній церкві, рішучим, безоглядним тоном картав єпископів і панів $а знущання над простим народом: «А бідні піддані день і ніч на вас працюють і горюють. А ви, виссавши їх кров і зусилля, повні мішки грошей напихаєте». Сміливо підніс він голос в обороні закріпаченого люду, рабів, що «з однієї миски поливку або борщик хлепчуть», і виказував, що в них так само є людська гідність, що вони так само хотять жити й мають право жити як люди («Посланіє к утекшим от православія єпископом»). Крім релігійної нетерпимості, завзятого релігійного фанатизму та щирого демократичного почування, характеризує Вишенського також його виразна нехіть до західноєвропейської освіти й до тих шкіл, у яких учать грецької й латинської мови та читають твори грецьких філософів Платона, Арістотеля («Порада о очищенію церкви»). Вишенський бачив, що у спорах та змаганнях з православ'ям його противники спираються на добутки західноєвропейської науки, з яких можуть користати. У тому й причина його неохоти до Західної Європи. Виступав також Вишенський проти народних звичаїв та обрядів, добачаючи в них останки давнього поганства. Духовенству радив проповідувати живою мовою, одначе не радив перекладати нею книг Св. Письма, бо вважав, що церковнослов'янська мова Богу наймиліша.

Послання Івана Вишенського робили на його сучасників велике враження. Великий мораліст умів примусити земляків призадуматись над недоліками церковного та громадянського життя і будив у них голос сумління. Постійний тон живого подразнення й розжалення, живі докори, остороги, погрози, картання, то знову гарячі заклики й благання -- все те надавало писанням Вишенського якогось пророчого характеру, ворушило почування, хвилювало уяву. Також і стиль Вишенського -- оригінальний, пристрасний, бурхливий, часто заправлений сатиричною їддю, багатий на своєрідні образи, мовні новотвори, порівняння -- дражнив, хвилював, грав на нервах.

Про Івана Вишенського та його твори полишив цінну наукову працю Іван Франко, в якій зайнявся насвітленням його думок та поглядів. Крім цього, відтворив він іще постать Івана Вишенського у мистецькому творі -- поемі «Іван Вишенський».

Проповіді. На прикладі єзуїтів бачили православні, яким дійовим засобом у релігійній боротьбі є проповідь. Це й спонукало їх зайнятися підготовленням добрих проповідник і я, Для того в усіх православних школах було поставлено рити рику на одне з перших місць у шкільному навчанні; її метою було виробити проповідників, що своїм хистом і знанням дорівняли б католицьким. Ці зусилля дали гарний успіх, У XVII в. буйно розвинулася проповідницька література, що знайшла визначних представників у постатях Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського й Антона Радивилівського.

Лазар Баранович народився приблизно 1593 р. та прожии близько ста літ. Перед його очима пройшов довгий ряд українських гетьманів -- від Петра Сагайдачного до Івана Мазепи. Замолоду вчився він у польських єзуїтських колегіях. Педагогічно-наукову працю розпочав доволі пізно. В 1650 р. став ректором Київської колегії, в 1657 р.-- чернігівським і новгород-сіверським єпископом за згоди Богдана Хмельницького. Свячення отримав в Яссах. Його життя припало на бурхливі часи козацьких змагань, і ці воєнні настрої найшли відгомін у наголовках збірників його проповідей: «Меч духовний», «Труби словес проповідних». Але у самих проповідях не знаходимо натяків на прояви тодішнього революційного руху. І змістом проповіді Барановича сухі, нецікаві, своєю церковнослов'янщиною далекі від життя. Баранович писав багато. Мав дивну й невиправдану схильність до віршування. Полишив цілу збірку релігійно-моралізаторських віршів «Лютня Аполлонова».

Всі прикмети схоластичної, далекої від життя проповіді мають також проповіді Йоаникія Галятовського. Галятовський учився в Київській школі. Коли Баранович відійшов із Києва на становище чернігівського єпископа, Галятовський заняв його місце як ректор Київської колегії. Полишив збірник проповідей «Ключ разумінія». Наголовок треба розуміти так, що його збірник відмикає людям небо, як ключ замок. До проповідей додає порадник, як їх укладати.

Антін Радивилівський. Якщо Баранович і Галятовський тільки з замилування принагідно займалися проповіддю, то проповідником за покликанням був Антін Радивилівський. Радивилівський був учнем Лазаря Барановича й учився в Київській колегії. Полишив два збірники проповідей. Перший із них, на найважливіші свята -- «Огородок Марії Богородиці» 1676 р., другий -- «Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних... сплетений» 1688 р. Помітною рисою проповідей Радивилівського є велика релігійна нетерпимість. Поруч із тим цікаву рису його проповідей становить віра в ворожбу комет та в чародіїв, що своїми чарами можуть заподіяти лихо. Подібно до Галятовського користував Радивилівський апокрифічними переказами.

Радивилівський найбільше з усіх проповідників намагався свою проповідь зробити доступною для ширшого загалу. Одначе проповідь, витворена вимогами схоластичної науки, подобалася тільки освіченим людям, бо подавала їм відомості з міфології, історії й філософії, натомість не була доступна для широких народних кіл. Не звертали також тогочасні проповідники уваги на умовини життя. Прикро вражає в тодішніх проповідях нестача якого-небудь зв'язку з подіями, що потрясли під ту пору життя усього народу, нестача якого-небудь відгомону найважливіших історичних подій. Все-таки цей схоластичний напрям довго утримався в Україні. Пізніше занесли його українські вчені Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Дмитро Туптало Ростовський у Московщину.

По довгих кривавих війнах злучив Богдан Хмельницький на Переяславській угоді в 1654 р.

Україну з Москвою на основах повної федерації. Устами своїх поручників запевнили російські володарі шанувати й зберігати всі давні права українського народу. Але умов не додержували. Зачали звільна, систематично змагати до вкорочення всіх прав та свобод українського народу. Ці змагання російського уряду, з одного боку, й відрухи та спроби оборони українських гетьманів й українського громадянства, з другого, знайшли свій вираз у дальшому ході літературної праці. У 1685 р. Київська митрополія підпала під зверхність московського патріарха. Ця подія, що була наслідком нещасної Переяславської угоди, спричинила велику еміграційну хвилю українських наукових сил на північ. Багато українських учених та письменників, що виховалися й добули освіту в Київській колегії, перенеслися тепер у Московщину й розпочали працю на користь чужої культури. Там виправляли вони книжки, що їх попсували неграмотні переписувачі й видавці, ставали єпископами, митрополитами, придворними вченими, поетами й учителями царських дітей та помічниками Петра Великого в його праці над перестроєм Російської держави й перебудовою громадянського життя. Переселення цих «перелітних птахів» було болючим ударом для України, яка втратила найкращих наукових робітників. Натомість на півночі, в Росії, своєю працею вони клали основи під розвиток російської культури. До тих учених належали Єпіфаній Сла-винецький, Симеон Полоцький, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович та інші.

Єпіфаній Славинецький, один із найбільших українських учених XVII в., був перший, що перенісся до Московщини. Знав добре класичні мови. В Росії зайнявся перекладами церковних книжок і виправляв похибки різних московських неуків у текстах богослужебних книг. Зладив лексикон греко-слов'яно-латинський і другий -- філологічний для вияснення малозрозумілих місць у Св. Письмі. При кінці свого життя був учителем у патріаршій школі.

Симеон Полоцький. Властивим його ім'ям було Петровський, але тому, що походив із Полоцька, прозвано його Полоцьким. Був отже білорусом. У Полоцьку пізнав його цар Олексій Михайлович і покликав у 1664 р. до Москви. Тут він зблизився з Ртіїцевим, що був прихильником західноєвропейської освіти, і став учителем царевича Федора й царівни Софії. На це становище винесли Полоцького його висока освіта й талант. Полоцький розвинув багату й різнорідну наукову діяльність. Писав проповіді (збірники «Обід духовний» і «Вечеря духовная»), теологічні твори («Вінець віри»), полемічні проти секти розкольників («Жезл правленія»). Був також автором збірок віршів «Псалтир ритмотворная», «Вертоград многоцвітний», автором драм «О блуднім сині» та «О Навуходоносорі». З писань Полоцького тільки деякі появилися друком. Своїми теологічними писаннями обурив патріарха Йоакима, і цей кинув на нього прокляття.

Дмитро Туптало народився 1615 р. в Макарові на київському Поліссі в козацькій родині й при хресті отримав ім'я Данило. Після вступу до монастиря взяв ім'я Дмитро. Був проповідником у різних місцевостях і визначався проповідницьким хистом. Головним ділом його життя є Четії-Мінеї -- збірка життєписів святих. Над Четіями працював довгі літа в Україні та Московщині. В 1701 р. цар Петро Великий покликав його на тобольського митрополита у Сибіру. У 1702 р. став митрополитом у Ростові. Помер 1708 р. Синод визнав його святим. Ростовський писав ще інші твори, як «Руно орошенноє», збірник оповідань про чуда Пресвятої Богородиці в чернігівськім монастирі, літописи і драми.

Стефан Яворський. Був родом із Галичини. Вчився в Київській колегії, де пізніше став учителем. У 1700 р. іменовано його рязанським митрополитом. Двома роками пізніше був призначений намісником («блюстителем») патріаршого престолу. Головним його твором є «Камень віри».

Феофан Прокопович. Учив поетики в Київській колегії. Надав великі услуги Петрові Великому в його реформаційній праці. Написав історичну драму «Владимір».

Діяльність українських учених на Півночі не була по нутру московським грамотіям. Вони спонукали своїми доносами єрусалимського патріарха Досіфея написати до царя Петра Великого, щоб він не ставив українців митрополитами, але родовитих москалів, «аще і немудрії суть».

1.3 Мандрівники

Мандрівники. З-поміж творів віршової літератури, багатої на різні види та форми, значення мають тільки ті, в яких чути удар живчика тогочасного національного життя, в яких є натяки на суспільні та політичні обставини, або ті, в яких добуває собі доступ жива народна мова. Цінність різдвяних та великодніх віршів, здебільшого анонімних, що поставали під впливом шкільної науки, в тому, що вони проблисками свого гумору та модернізацією теми промощували шлях творчості Івана Котляревського. Зрештою, вірші були далекі від дійсної поезії. Часто зводилися до ремісничої роботи, чого доказом є віршований твір чернігівського архієпископа Івана Максимовича «Богородице Діво, радуйся», що містить 23 166 силабічних віршів.

Таку просту ремісничу роботу виявляє також творчість монаха Климентія. Климентій, Зіновіїв син, жив за часів гетьмана Мазепи. Як мандрівний чернець, вештався по всіх усюдах українських та білоруських земель та писав вірші на різні теми, хоч робота не йшла йому, як сам признається, без тяжких зусиль.

Вірші Климентія (про селян, козаків, ремісників, ченців, жінок), без усякої ідейної цінності, не виявляють також ніякого поетичного польоту. Автор із погордою дивився на селянина, бо «у простого мужика простий єсть обичай», а в письменного «особний, політичний звичай». Творчість Климентія цікава тільки для характеристики часів Великої руїни в Україні.

Мандрівником іншого крою був Василь Григорович Бар-ський, що двадцять чотири роки (1723--1747) мандрував по світі та полишив широкий опис своїх мандрівок. З рідного Києва через Львів переїхав до Будапешта, відси до Відня. Звидів Сирію, Корінф, Італію. Був у Малій Азії, Палестині, Єгипті, на Афоні і через Царгород і Бухарест «ні живий, ні мертвий» вернувся до Києва, де по місяці закінчив життя.

В описі мандрівок Барського знайшла вираз характеристична риса його вдачі: бажання побачити світ, поширити свій кругозір. Свої враження вмів автор передати живо й цікаво, тому й знайшов великий круг читачів.

1.4 Поява шкільної драми. Феофан Прокопович

Шкільна драма. В добі ренесансу й гуманізму стала в Західній Європі головним предметом шкільної науки латинська мова. Щоб якнайкраще направити учнів у знанні латиської мови, виставляли по школах комедії давніх римських письменників Теренція і Плавта. Але комедій Теренція було тільки шість, і вони скоро надокучили. Комедії Плавта і педагогічного огляду не дуже змістом та характером підходили для вжитку молоді. Це й було причиною, що вчителі шкіл самі бралися до праці над збагаченням шкільного театрального репертуару власними творами. Так постали шкільні драми з усіма формами давньої релігійної драми.

Крім того, щоб направити учнів у практичному знанні латинської мови, було висунуто також другу мету: поглибити й закріпити знання релігійних істин та біблійних подій. Єзуїти поставили в своїх школах драму на високому рівні. Єзуїтські шкільні вистави, в яких вони могли проводити і свої виховні цілі та завдання, визначалися багатством і розкішшю сценічної обстанови. У драми релігійного змісту входили в зручному укладі міфологічні й алегоричні постаті, спліталися мотиви опери й балету. Просторі, пишно прибрані, роззолочені зали єзуїтських колегій, аристократичні імена виконавців на афішах, присутність високих достойників, нерідко коронованих осіб, на шкільних виставах та мистецькі декорації -- все це притягало публіку, надаючи блиску єзуїтським виставам. У деяких містах, як у Парижі, Відні, доходили вони до такого багатства й розкоші, що отримали назву «королівські ігри».

За правилом складалися такі шкільні драми з прологу, фабули й епілогу. Пролог виголошував звичайно сам автор: пояснював основну думку драми та її моральну ціль. Після прологу йшла фабула. Актів найменше було три, найбільше п'ять. Завершував драму епілог із подякою глядачам.

Знаменні були шкільні драми ще тим, що виступала в них велика кількість дійових осіб. їх число доходило не раз до 200, а то й 300. Справа була в тім, щоб якнайбільше число учнів могло брати участь у виставі. Для розвеселення глядачів, утомлених ходом поважної драми, служили веселі побутові сцени, що їх всувано між актами релігійної драми. Звалися вони інтермедіями або інтерлюдіями. Змістом їх були різні жартівливі історій оповідання, гумористичні пригоди, сцени обману, спритного ошукування, пересипані невибагливими дотепами, що часто полягали у перекручуванні латинських слів. Звичайно в'язалися вони своїм змістом зі змістом драми, але могли розвивати також свою окрему дію. Приклад можна знайти в драмі про Йосифа Прекрасного, в якій по сцені

Шкільна драма в Україні. В єзуїтських школах, що в швидкому розгоні одна за одною поставали не лише на польських, але також на українських землях, виставлювагіо шкільні драми. За прикладом єзуїтських пішли й православні школи. Найстаршу згадку про українські драматичні вистави маємо в посланнях Івана Вишенського. У посланні до стариці Домникії нарікав Вишенський, що православні замість працювати для церкви «тільки комедії строять і грають».

Найдавнішими драматичними писаннями, що постали в Україні, були віршові діалоги «Христос пасхон» (переробка грецької трагедії про терпіння Христові, що вийшла у Львові в 1630 р.) та «Розмишлянє о муці Христа» Йоаникія Волковича 1631 р. Однією з найдавніших київських шкільних драм була драма про Олексія, чоловіка Божого, що вийшла друком у 1674 р. Складається вона з прологу, двох актів, епілогу та інтермедій.

Історична драма. Великий крок уперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович. У 1705 р. написав він драму «Владимір», до якої перший узяв тему з української історії. Драму назвав трагікомедією й присвятив її гетьманові Мазепі.

Феофан Прокопович був учителем у Київській академії, де в 1704 р. розпочав виклади поетики. Для свого предмета зложив підручник. У творах письменників хотів він бачити більше життєвої правди. Свої теоретичні погляди намагався здійснити практично в історичній драмі «Владимір». Провідною думкою в ній є боротьба поступу з застоєм, нового ладу зі старим. Представником нового ладу, речником нових ідей у драмі є князь Володимир Великий, що задумує велике діло: ввести християнську релігію. У своїх змаганнях зустрічає він перешкоди з боку представників давнього ладу -- поганських жерців Пияра, Куроїда й Жеривола. Автор із великою приміткою гумору характеризує тих ворогів поступу з їхніми поганими нахилами, грубим матеріалістичним світоглядом. Крім того, вносить у драму психологічний елемент, коли описує боротьбу в душі князя Володимира.

1.5 Мистецтво і музика

Майже на самому передодні Великої Французької революції, коли химерне, безтурботне рококо довело життєву розкіш всевладної аристократії до останніх меж пересиченості, Жан-Жак Руссо кинув клич повороту до природи й простоти та суворості життя, зразок для якого він знайшов у греко-римському світі. Клич Руссо відбився гучним відгомоном у житті, літературі, філософії та образотворчості Франції й решти культурного світу та став основою для створення так званого класицистичного стилю.

Найстаршою з класицистичних будівель України була палата гетьмана Кирила Розумовського в Почепі. Будував її український будівничий Яновський на основі планів французького архітектора Вален де ля Мота, що перший перещепив гілку французького класицизму на грунт Петербурга.

Почепська резиденція, задумана як складний ансамбль головного будинку, об'єднаного овальними крилами з рештою мешкальних і господарських будинків, обіймала площу біля шести тисяч квадратних метрів і під тим оглядом була справжньою революцією на українському грунті. Сама центральна палата, на яку архітектор поклав самозрозумілий натиск як на поанту всього архітектонічного комплексу, була одноповерхова, симетрично скомпонована, а її центральний ризаліт із портиком на шести колонах і класичним фронтоном був її виразом і характеристикою. Ясність конструкції, гармонія мас і вираз спокою й поваги -- це ті нові елементи, що їх вносила почепська резиденція у вихрувату атмосферу бароко й рококо.

З батуринської резиденції Розумовського, що, подібно як і почепська, була велетенським і складним комплексом будівель, збудованих англійським архітектором Чарльзом Камероном, залишилися тільки стіни головного будинку й одного з бічних крил. У порівнянні із французькою інтимністю почепської резиденції батуринську палату характеризує монументальність, досягнена величавою колонадою, яка простяглася горішньою кондигнацією всього палатного фасаду.

Куди краще від резиденції останнього гетьмана України збереглася палата графа Завадовського в Ляличах на Чернігівщині. Як видно, вона намагалася не відставати від пишності гетьманських резиденцій у Почепі й Батурині. 16 тисяч квадратних метрів, що її займав комплекс палатних забудувань, може послужити свідченням змагання перевищити гетьманський розмах. Бігунами ансамблю лялицької резиденції були центральний корпус палати і згідна з цілістю церква св. Катерини. Будував Ляличі італійський архітектор Джакомо Кваренгі, що приніс із собою в Україну римський відтінок класицистичного стилю, куди більш сонячний та інтимний, ніж класицизм француза де ля Мота й англійця Камерона.

Три магнатські резиденції на Чернігівщині -- це репрезентанти стилю, яким світове мистецтво перекинуло поміст між творчістю минулого й сучасного.

Класицизм утримався в Україні до середини XIX в. Слідом за вельможами новим стилем перейнялася й сіра поміщицька маса, й вона-то набудувала скрізь по Україні оті тисячі поміщицьких двориків із портиками, колонадами й трикутними причілками на фасадах та із спорідненими з ними церквами, що радніше всього уподібнювалися до грекоримських святинь, аніж до українських церков традиційного типу. З черги московська адміністрація на сході, а австрійська -- на заході забудовувала будинками класицистичного типу українські міста.

Золота доба церковної музики. Найбільшим і найкращим осередком музичної культури в Україні був Київ із своєю Академією, в якій процвітала перш за все музика вокальна, головно ж церковна. Про те, як високо стояла тодішня вокальна культура в Києві, дають свідчення й чужинці. (Один чужоземний посол при царському дворі подивляв двохоровий український спів, яким вітали царя Петра, що повертався з-за кордону.) Київ був ще й тим осередком, який, переймаючи здобутки західної культури й чужі впливи, умів їх перетворити і втілити в своєрідній формі у власну культуру. Київ познайомив Україну з творами Палестріни, Баха і Скарлатті. Україна перша між східнослов'янськими націями переймає до церковної музики форму так званих «концертів». Та, переймаючи чужі, зокрема ж італійські впливи, вона вміє їх засвоїти й зукраїнізувати -- як каже проф. Д. Антонович -- ще з XVII в. І тільки з такої перетвореної вже, зукраїнізованої атмосфери міг вийти і скристалізуватися в нашій музиці той так званий «італійський стиль» (із передовими представниками Бортнянським, Березовським і Веделем), який водночас випер тих сліпих, безкритичних наслідувачів...! пропагаторів штудерних ефектів італійщини, на яких так-то нарікає київський митрополит Болховитінов, що вони «хотіли дивувати слухачів більше концертовою симфонією, перемінюючи церкву радніше на італійську оперу».

Імпонуюча поява й діяльність Дмитра Бортнянського (нар. у 1751 р. у Глухові, помер у 1825 р. у Петербурзі), що разом із своїми сучасниками Максимом Березовським і Артемієм Веделем творить «золоту добу» (як її називає д-р Б. Кудрик) в "історії української церковної музики, є окремою епохою, одним із найсвітліших моментів нашого музичного минулого й майбутнього, дарма що ми самі ще як слід не визволилися з погляду, що Бортнянський був тільки великим реформатором церковного співу в Росії. Бо хоч Бортнянський ще малим хлопцем потрапив у чуже середовище до придворної капели в Петербурзі, хоч від молодості вчився в італійця Галуппі, спершу в Петербурзі, а опісля перебував за кордоном -- у Венеції, Болоньї, Римі чи Неаполі, хоч, повернувшись 28-літ-нім мужчиною до Петербурга, працював там до смерті як директор придворної капели,-- та відірваність його від рідного середовища не затерла в ньому тих питомих, переданих йому віковою традицією української музичної культури ознак і свідчить про його українськість у музиці. Бо коли Бортнянський у церковно-вокальній музиці, маючи опертя на українську музичну традицію, стає сильною геніальною індивідуальністю, що зуміла перетворити чужі італійські впливи високооригінальним способом у зовсім нову виразом форму, то, навпаки, в музиці інструментальній, світській (отже, там, де не мав вже такого духовного опертя) він йде уже слідами італійців, як той самий Галуппі, Сарті та ін. Чи ж, наприклад, Моцарт мав би бути менш німецьким через те тільки, що теж улягав впливам італійщини, що його стиль є найкращою сполукою італійської мелодійності з німецькою глибиною думки?!

Музична спадщина Бортнянського велика: 35 чотириголосних концертів, званих звичайно «псалмами», 10 двох орних концертів, 14 чотироголосних «Тебе Бога хвалим» (4 чотириголосних, 10 двохорних), 29 чисел окремих літургічних співів, триголосна літургія, «духовні тріо» на жіночий хор із рефреном мішаного хору, гармонізації церковних напівів: київського, болгарського, грецького та ін. Церковно-вокальний стиль Бортнянського є вершком того, що в тій ділянці досягнено. Російський духовний композитор Компанейський каже про концерти Бортнянського, що «вони писані з такою майстерністю та чистотою голосоведення, виразом та красою мелодії, архітектонікою форми, притім з такою природною простотою, що до тої висоти не піднявся, мабуть, ніякий вокальнй композитор у світі». Творами Бортнянського, як і незрівнянним виконним рівнем придворної капели (що теж було заслугою Бортнянського) захоплювався Берліоз. Ходять чутки, що сам Бетховен, який, мабуть, не раз заходив до церкви св. Варвари у Відні, також подивляв високе мистецтво Бортнянського.

Музика Бортнянського, композитора великої слави за життя, побіч офіціального, урядового рекомендування не прийнялася в Московщині й не стала популярною. Російські композитори закидали йому, так само як пізніше Чайковсько-му, «італ'янщину», м'якість і солодкавість (Глинка прозвав його іронічно «Сахар Медович Патокін»). У нас значення Бортнянського для нашої музичної культури ще не знайшло відповідного зрозуміння і визнання. Спричинене воно одностороннім, вузьким, а то й фальшивим поглядом на суть націоналізму в музиці, який часто помилково ідентифікується з творчістю в народному дусі. Національний стиль даного композитора може бути незалежним від народної музики. Та Бортнянський як найкращий, найвищий вицвіт української музичної культури й її традиції завжди залишиться покажчиком тої високорозвиненої потенції українського духу, що в добі поневолення українського народу духовно панував над своїми гнобителями.

Про творчість Бортнянського в ділянці світської музики зазначено вже, що вона далеко не може мати того значення, як його церковно-хорова творчість. Треба зазначити, що багато з його світських творів є донині для нас недоступними. Все ж таки з того часу можемо говорити вже й про інструментальну музику українського композитора без огляду на її значення чи вартість для нашої національної музичної культури. З його світських творів треба назвати опери «Сгеопте», «(^иіпіо РаЬіо», писані й виконувані в Італії, відтак дальші три опери -- «Аісійе», «Ье Раисоп» і «Ье Шз гіуаі», одну симфонію, камерні твори, клавесінові сонати (одна видана недавно в Празі за редакцією д-ра Ф. Стешка).

2. З'ясуйте особливості вертепу - національного лялькового театру

2.1 Сутність вертепу

Вертеп. Окремим родом драми була вертепна драма. Вертеп -- це була дерев'яна скринька у виді хатини, переділена на два поверхи. Замість людей виступали у вертепі ляльки, якими рухала особа поза вертепом, що проголошувала раз грубшим, раз тоншим голосом -- відповідно до ролі -- відповідні слова, Вертепна драма постала у Західній Європі як сполука різдвяної драми зі світською драмою маріонеткового театру В Україні розвинувся вертеп лише після того як інтермедій стала підупадати, хоч постав уже у XVII в. Популяризували його «мандрівні дяки-пиворізи».

В усіх нам відомих текстах вертепної драми (Маркевичі), Галагана й того, що видав Франко) українська вертепна драми складається з двох частин: релігійної й інтермедійної з національно-побутовим колоритом. У релігійній частині, яка відбувалася в горішньому поверсі вертепу, що уявляв собою Віфлуєм чергувалися сцени народження Христа, поклону пастухів, вибухів гніву й люті Ірода, його смерті. В інтермедійній частині виступали постаті з народного життя: козак, поляк, жид циган, литвин -- з основними, характеристичними прикметами своєї вдачі.

2.2 Текст вертепної драми

Текст вертепної драми видали Маркевич у 1860 р. і Галаган у 1882 р. До дому Ґалаґанів, власників маєтку в Сокиринцях на Полтавщині, зайшли в 1770 р. київські бурсаки з вертепом. Галагани прийняли їх гостинно, уладили в себе вертеп, за що бурсаки полишили їм текст вертепної драми.

Чергування сцен у вертепній драмі. Релігійна частина своїм змістом найбільше наближується до «Комедії на Різдво Христове» Дмитра Туптала.

Дія відбувається в горішньому й долішньому переділах в ось якому ході: Марія з малим Ісусом на руках; по правому боці Йосиф, по лівому -- звірята. Паламар розповідає про народження Христа. Поява двох ангелів. Один будить пастухів. Пастухи приносять Христові в дарунок ягня. Просять Марію дозволу заспівати. Колядують, танцюють. Розмова трьох царів з Іродом. Поклін царів. Жовніри хваляться готовністю повбивати всіх дітей. Муки й смерть Ірода. Рахиль на сцені. Вбивство її дитини. Плач Рахилі. Хор співає: «Не плач, Рахиле».

В інтермедійній частині: дід і баба танцюють під звуки пісні «Ой, під вишенькою». Танець пікінера з мадяркою. Циган на коні. Циган із родиною. Сварка. Циган і цигани танцюють. Шляхтич пишається шляхетством. Пан б'є хлопця. Поява запорожця. Монолог запорожця. Танець запорожця з шинкаркою Хвеською. Танець його з циганкою. Танець жида й жидівки. Запорожець і жид. Запорожець приневолює чорта танцювати. Поява священика-уніата. Сповідь запорожця. Втеча священика. Селянин Клим дає дячкові безрогу за борг. Клим із жінкою танцюють. Клим і коза.

Письменник Богдан Лепкий дав у повісті «Мотря» прегарний опис, як відбувалася така вертепна вистава на початку XVIII в.

3. Доведіть оригінальність мистецтва оздоблення давньоруської книги

3.1 Значення книги та рукописів

З розвитком освіти чимраз більше значення добувала книжка. Найдавніші книги писали на тонкій шкірі -- пергамені. Спершу вживали пергамен з ослячої шкіри, що визначалася особливою тонкістю й білістю, привозили її до нас із Греції та з Азії. Потім і в нас навчилися виправляти телячу шкіру й робили з неї доволі гарний білий пергамен. Щодо паперу, то він приходив в Україну зі Сходу, але поширився лише в XIV -- XV в., коли в Західній Європі постало більше папірень. Чорнило виробляли самі писарі з дубової або вільхової кори, старого заліззя, вишневого глею, борщу, квасного меду та ін. Писали гусячим пером.

Найдавніші українські рукописи були писані т. зв. уставом. Це було письмо, що визначалося великою простотою: переважали в ньому прості лінії, більш-менш правильні кути або часті кола. Пізніше устав перейшов у напівустав -- письмо ломане, неправильне, з літерами над рядками, т. зв. титлами. В уставі і напівуставі кожна літера стояла окремо, віддалена від інших. Пізніше вони лучилися одна з одною, спліталися -- й так постав скоропис. Давні книги були прикрашені різнорідними орнаментами й заставками у виді плетінок, з яких виходили постаті фантастичних птиць, звірів, часом і людей. Ініціали і заставки рисовано яскраво-червоною фарбою -- кіновар'ю -- або різнорідними фарбами, нерідко сріблом і золотом.

3.2 Писці та переписувачі книг

Писанням книг займалися фахові писці, переписувачі. Це були здебільшого люди духовні -- священики і ченці -- або з церковного причту, дяки, У Печерському монастирі у перших часах славився чернець Іларіон, «що знав зручно книги писати й днями та ночами писав їх у келії блаженного Феодосія». Князь Ярослав Мудрий на широку міру наказав перекладати й переписувати книги: «зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов'янське письмо, і списали книги многі». З часом число таких фахових переписувачів стало дуже велике, особливо у більших осередках культури, і писці ділилися між собою роботою: одні переписували книги, інші малювали ініціали й заставки. Честолюбні писці старалися дати книжку в якнайкращому вигляді: «всю увагу покладали на тонкість паперу й красу писання».

Праця переписувача була важка й утомна. У старих рукописах стрічаємо не раз записки, в яких писці з гумором висловлюються про свій труд: «Радий заєць, як утече з сильця,-- так і писець, коли скінчив останній рядок». «Радується купець, як вернеться додому, а корабель, як прийде до тихої пристані, а віл, як визволиться з ярма,-- так і писець, як закінчить книгу». «Як радується жених невісті, так радується писець, як побачить останній лист». Деколи є й побожні зітхання: «О святі безмезники, Козмо й Дем'яне, поспішіть, щоб я скінчив!»; «О Госпбди, порложи, о Господи, поспіши, дрімота непоборна, в цім рядку я помилився!».

4. Дослідіть особливості української скульптури ХУІІ-ХУІІІ століття

4.1 Збережені пам'ятки

На жаль, з усієї тієї величі стихійного будівельного і взагалі мистецького руху в добу Хмельниччини збереглося дуже мало без змін, а ще менше з того обстежено й опубліковано.

Збудована в середині XVII в. Богданова церква в Суботові може послужити зразком перехідного типу між Ренесансом і бароко в їхній провінціальній інтерпретації. Заложена на базилічному плані з вівтарем у напівкруглій апсиді, покрита кошиковим склепінням, опертим на два сутулі стовпи, церква має характеристичний для ранньобарокових будівель Франції, Бельгії й Німеччини фасад із трикутним причілком. Масивність стін, примітивізм конструкції при незгармошзуванні декоративних елементів зраджують руку будівничого, дуже поверхово ознайомленого з будівельною технікою і стильовими ідеалами тогочасної Європи.

На межі Ренесансу й бароко станула, правдоподібно, гетьманська палата в Суботові, що по ній до середини минулого віку збереглися ще доволі показні румовища. Коли вірити II. Кулішеві, котрий оглянув їх та описав, то репрезентативна, великопанська помпа єдналася тут з ужитковими й фортечними вимогами того бурхливого часу. Перед палатою був водограй із басейном, опертим на чотири леви, кожен з яких мав у роті срібне кільце, що до нього гості прив'язували своїх коней. Вікна палати були невеличкі, з напівкруглими арками, мали кам'яні лутки та дубові рами. Знадвору над вікнами пишалися різьблені причілки з батальними сценами. Стіни були підперті дужими кам'яними контрфорсами. Від півночі до будинку притикала струнка гостроверха й зубчаста башта. Вікна башти були вузькі і слугували за стрільниці. Мало не третину фасаду займав рундук на дванадцяти колонах із вигинчастим фронтоном. Трикутне поле фронтону було виповнене плоскорізьбою. Палата була партерова, перекрита переламаною покрівлею з підстрішками.

На зразок гетьманської палати в Суботові будували свої резиденції й козацькі старшини, але вони були здебільшого дерев'яні й до нас не збереглися. Дещо відомостей маємо про резиденцію близького Хмельницькому старшини-полковника Семена Миклашевського в Нижньому на Стародубенщині. Характеристичною для ранньобарокового будівництва були в ній чотириапсидна покрівля з подвійним заломом та рундук, сіни і світлиця, довкола яких групувалася решта «покоїв».

Близьким до ктиторських намогильників XVI в., хоч стильово відмінний, є нагробник Адама Киселя, сучасника Хмельниччини, у збудованій ним церкві в Нискиничах на Волині. «З напруженою увагою, спокійно й безсторонньо правдиво викував митець грубі риси обличчя. В пишному обрамуванні ніші здається досі ще живим похмурий Адам Кисіль. Ці реально трактовані фігура й оточуючі її грубі, але величні орнаменти пройняті зовсім відмінним настроєм, ніж інші намогильники України. Й архітектура обрамування намо-гильника, й різьба орнаментів у пам'ятнику в Києво-Печерській лаврі зовсім іншого покрою. Там можна вичути буйний дух Запоріжжя, гучну святковість архітектурно-орнаментальних окрас. У пам'ятнику Киселя все більш спокійне й велично просте. В намогильнику Острозького високомовна розкіш говорить про сумішку стилів, про дивне злиття двох різних культур.