Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

УДК 008:39:94 (477) „10-12” (043.3)

НАРОДНА ФІТОКУЛЬТУРА В РИТУАЛЬНОСТІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

26.00.01 - теорія й історія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата культурології

Радзієвський Віталій Олександрович

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті культури і мистецтв, Міністерство культури і туризму України, м. Київ.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Ткач Микола Михайлович, Київський національний університет культури і мистецтв, професор кафедри культурології.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Курочкін Олександр Володимирович, головний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України (м. Київ);

кандидат історичних наук Сагайдак Михайло Андрійович, директор Державного підприємства «Центр археології Києва Інституту археології Національної академії наук України» ( м. Київ).

Захист відбудеться «29» жовтня 2010 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.807.02 у Київському національному університеті культури і мистецтв (01601, м. Київ, вул. Щорса, 36, ауд. 209).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв (01601, м. Київ, вул. Щорса, 36).

Автореферат розісланий «28» вересня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. Г. Петрова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. На початку третього тисячоліття в цивілізаційному вимірі спостерігаються амбівалентні процеси: з одного боку, посилення глобалізації, яка охоплює дедалі більший обшир, а з іншого - відстоювання національної ідентичності, повернення до першоджерел національних культур, зростання ролі автентики.

У вітчизняній та світовій науці акцентується увага на давній народній культурі, складовою якої є, зокрема, і фітокультура. Фітокультура здавна посідала чільне місце у традиційній ритуальності східних слов'ян.

Рослини і в наш час є об'єктом вивчення багатьох дисциплін (флористики, флоризму, фітодизайну, квітчання, фітотерапії, навіть фітобіології й фітогеографії, фармакології, фітології, фармації тощо).

Культивація рослин сприяла виникненню багатьох цінностей у різних народів світу. Так, доведено, що вирощування рису як аграрної культури Китаю зумовило появу нових форм культури, технологій і культурних цінностей, що стало основою формування китайської цивілізації. Подібні процеси відбувалися і в Європі завдяки переходу до землеробства, зокрема культивуванню пшениці й винограду.

З давнини і до ХІХ ст. рослини використовували на прикладному рівні, тобто теоретична рефлексія була практично відсутня.

Київську Русь і її культуру вивчало чимало вітчизняних науковців. За останні дисятиліття значний внесок у дослідження в цьому напрямі зробили П. Толочко, Г. Івакін, О. Моця, В. Ричка, Ю. Павленко, С. Пивоваров, В. Долгов, М. Брайчевський, М. Сагайдак, О. Толочко, Ю. Писаренко та інші.

Фітокультура ще не була предметом окремого дослідження, хоча багато дослідників описували рослини в найрізноманітніших контекстах (Т. Агапкіна, Л. Виноградова, Е. Гаврилюк, В. Галайчук, С. Дубровіна, І. Колодюк, Г. Лозко, І. Родіонова, С. Токарев, М. Толстой, М. Федущак та інші).

У культі рослин вчені відзначали тотемічні витоки (Д. Зеленін), зв'язки з фетишизмом, анімізмом (А. Ілієв, Є. Кагаров), з аграрною магією (В. Пропп), з ідеями міграціонізму (М. Грушевський і М. Драгоманов виокремлювали східні запозичення в образах Райського та Світового дерев), з поглядами міфологічної школи (К. Сосенко та інші), припускали зв'язок дендролатричних вірувань і прагматичних міркувань (Л. Штернберг), дерева також розглядали як місця перебування духів, яким поклонялись (К. Мошинський) і т.д.

Література з вирощування і використання рослин налічує тисячі позицій, проте ще немає ґрунтовних праць у культурології, присвячених фітокультурі як складовій культури, зокрема доби Київської Русі. Так, на рослинному факторі базувалось чимало складових давньоруської культури, але цей чинник і досі не знайшов належного висвітлення в теорії та історії культури. Цим і зумовлений вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з планами науково-дослідної роботи кафедри культурології і цільової комплексної програми наукових досліджень КНУКіМ «Трансформаційні процеси в культурі та мистецтвах України» (державний реєстраційний номер 0107U009539). Тема дисертації затверджена Головною вченою радою КНУКіМ.

Об'єкт дослідження - українська народна фітокультура.

Предмет дослідження - місце і роль народної фітокультури в ритуальності Київської Русі.

Мета дослідження - з'ясування значення народної фітокультури в духовному житті Київської Русі.

Для досягнення мети поставлені такі завдання:

з'ясувати ступінь наукової розробки проблеми;

обґрунтувати науково-теоретичні засади дослідження означеної проблеми;

уточнити ключові поняття дослідження («культура», «фітокультура», «ритуал» тощо);

– виявити основні елементи фітокультури східних слов'ян як складової культури Давньої Русі;

– відобразити прояви фітокультури в духовному житті давньоруської народності епохи Київської Русі.

Хронологічні межі - ХІ ст. - 40-і роки ХІІІ ст.

Методологічною основою є принципи історизму й об'єктивності. Для їх реалізації використано загальнонаукові та спеціальні методи: теоретичний (систематизації даних, з'ясування поняття «фітокультура», узагальнення відомостей з використання рослин у ритуалах); аналітичний (дослідження джерел, напрямків вивчення фітокультури та її основних елементів); типологізації та класифікації (впорядкування історіографії і джерельної бази, використання рослин в ритуалах, зокрема в календарних святах); статистичний і порівняльний (з'ясування подібності й відмінностей у проявах фітокультури в ритуалах); описовий, ретроспективний та історичної реконструкції - для виявлення місця народної фітокультури в ритуалах Київської Русі; конкретно-історичний та інтерпретаційний - для цілісного розуміння фітокультури Давньої Русі тощо. Палеолінгвістичний метод - для віднайдення глибинного сенсу й аналізу слів, пов'язаних насамперед з народною фітокультурою. Герменевтичний метод виходить із того, що текст є документом особливого світогляду і важливо не тільки сприймати його як такий, а й оцінити, який зміст вкладався в поняття в ті часи (наприклад, «зілля» у «словах» і житіях). У роботі застосовуються міждисциплінарний підхід і комплексний аналіз джерел. фітокультура ритуальність київська русь

Джерельну базу дослідження становлять літописи, житія, «повчання» і «слова» видатних діячів Київської Русі, статути, збірники, старини, архівні матеріали, фольклор і свідчення іноземців.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше:

– в культурології обґрунтовано поняття «фітокультура»;

– визначено найважливіші напрямки вивчення фітокультури (культурологічний, історичний, філософський, медичний, педагогічний тощо);

– виокремлено й досліджено основні елементи фітокультури (травознавство і фітохарчування) як складові давньоруської культури;

– на прикладах історичних джерел обґрунтовано положення про те, що фітокультура в Київській Русі була невід'ємною складовою духовного життя.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть використовуватися в курсах лекцій з культурології й етнології, при підготовці посібників та складанні програм з навчальної дисципліни «Соціокультурний практикум» на кафедрі культурології КНУКіМ.

На основі дисертації можуть бути розроблені й запроваджені спецкурси з культурології та історичних дисциплін, створені експозиції в музеях з відображенням народної фітокультури в ритуалах Київської Русі.

Апробація результатів дослідження здійснювалась на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Українська культура в контексті сучасних наукових досліджень та практичних реалій» (Київ, 2006); «Художньо-освітній простір України в контексті новітньої історії» (Київ, 2007); «Традиційне музикування українців у європейському просторі» (Київ, 2007); «Україна - Китай: діалог і взаємозбагачення культур» (Київ, 2008); «Українські культурні індустрії: стан, проблеми, перспективи» (Київ, 2008); «Нова соціокультурна реальність в Україні: теорія, методологія, практика» (Київ, 2008); «Україна: від самобутності - до соборності» (Київ, 2008); «Актуальні проблеми ботаніки та екології» (Кременець, 2009); «Культура і суспільство ХХІ століття: духовні, культурологічні, соціальні виміри» (Київ, 2010).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у 7 одноосібних наукових публікаціях, 6 з яких надруковані у фахових виданнях ВАК України.

Обсяг і структура дисертації: вступ, чотири розділи, висновки, перелік джерел (371) і додаток. Основний текст роботи становить 179 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його об'єкт і предмет, мету і завдання, розкрито наукову новизну і практичне значення, наведено дані про апробацію результатів праці та публікації.

У розділі 1 - «Джерельна база дослідження та історіографія проблеми» - аналізуються давньоруські пам'ятки та наукова література.

Літописи, житія та «слова» містять відомості про місце рослин у житті східних слов'ян: поклоніння «рощеніям» і дубам, оповіді про євшан-зілля, календарні свята (Вербна неділя, Зелені свята, Русалії тощо).

У Воскресенському літописі згадано Добрий дуб (1169), який ріс під Києвом і дав назву Урочищу. Назва засвідчує корисність і «духовність» дуба: імовірно, в ньому «жив» добрий бог, можливо, Даждьбог. Це припущення підтверджує й наявність в Україні священних дерев протягом багатьох століть. Про принесення ритуальних жертв (у т.ч. рослинної їжі, включаючи хліб) під високим дубом на о. Хортиці писав Костянтин Багрянородний.

Культ дерев у східних слов'ян засвідчують літописні слова варяга Федора про вірування давньоруської народності (983), промови папського представника та грецького філософа до князя Володимира Великого (986). Кирило Туровський у проповіді на тиждень Фоми радіє за вірних, які вже не поклоняються «древесам», тощо. Більшість кумирів наші предки виготовляли з деревини, вони були досягненням образотворчого мистецтва; поклоніння ідолам стало основним «джерелом» скульптури.

Про євшан-зілля як про духовний символ, згадку про забуту Батьківщину розповідається в Галицько-Волинському та Іпатіївському літописах під 1201 р. У літописах, збірниках і житіях згадується Вербне свято, у Київському, Іпатіївському літописах, житії та «слові» св. Нифонта - Русалії.

Образи рослин, на думку дисертанта, в мініатюрах Радзивіллівського літопису часто є символічними: їх розташування підкреслює семантику подій. Дерева в мініатюрах слід розглядати не лише як ілюстрації, а й як носіїв певного (в т.ч. і негативного) ідейного підтексту: на тлі катаклізмів, у сварках і війнах князів, над померлим Святополком Володимировичем, за «треклятим» Нерадцем тощо.

У «Повісті минулих літ» наводиться оповідь (997) про події в Білгороді. У фрагменті твору важливого семантичного навантаження набуває білгородський кисіль як складова харчування, вияв побутової культури і насамперед як чинник доленосного впливу на військові події, приклад військових хитрощів білгородців, яким вдалося врятувати місто від захоплення печенігами.

Рослинний світ як елемент культури представлений і в житіях. У житіях Антонія й Агапіта Печерських та інших розповідається про використання цілющого зілля. Прохор Лободник навіть мав прізвисько від назви трави - лободи, - якою він, згідно з його житієм, багатьох рятував від смерті.

Після хрещення Русі східні слов'яни продовжували застосовувати рослини в народній ритуальності. В «Слові св. Мойсея» та «Слові св. отець як жити християнам» ідеться про яблуко як ритуальний предмет у християнізованому побуті. Автор «Слова св. отця Якова, про дні святия неділі» згадує біблійний «дуб Мамъбрійськыи», напевно, знаючи про руські святині - Тихвинську священну сосну, липу Феодосія тощо. «Слово Христолюбця» містить згадки про кутю, «моління коровайне», різні трапези та виноград.

Зелейники, не зважаючи на переслідування християнською церквою, продовжували практикувати. У Статуті князя Володимира Великого серед злочинів, які підлягають юрисдикції церковних судів, названо «зелииничьство» як вороже християнству. «Слово св. Івана Златоуста про тих, хто лікує хвороби волхованням і наузами» (наузи як обереги робили переважно з рослин) картає людей, які ходять до зелейників і водять їх додому. У «Слові св. Єфрема про книжне навчання» з негативом сповіщається про зелейників та язичницькі ритуали, зокрема пошлюбування (вінчання) в полі та лісі, які, в уяві деяких церковників, ставали оскверненими.

Християнські твори засуджують язичницькі звичаї: «трапези Роду і рожаницям», «моління нав'ям» з рослинною їжею тощо. «Слово св. Григорія, створене в тлумаченні про те, як перші погані, тобто язичники, кланялись ідолам і жертви їм приносили» і «Слово про піст до невігласів у понеділок 2-го тижня» з невдоволенням пишуть про ритуальне використання давньоруського печива («мости і просвіти»), таврують поклоніння лісовику та «моління коровайне», оповідають про цибулю та сажку. В «Питаннях Кирика» висловлюється співчуття тим, хто використовує хліби та мед для Рода й рожаниць. «Слово розтлумачене мудростю від св. апостолів та пророків і отців про твар (образ) і про день, що називається неділя» в негативному контексті згадує про обожнення ідолів, яких видовблювали з дерева і розписували. Отже, у фітокультурі досліджуваної доби досить чітко простежувались давні сакральні елементи.

Засуджуючи язичницьке поклоніння рослинам як марновірство, християнство прагнуло надати їм нового значення у духовному житті людей, зокрема у вченні про дотримання посту. У християнських творах про піст і духовне очищення рекомендують вживати їжу рослинного походження. «Слова» християнських діячів, тавруючи «поганські» ритуали, згадують хліб, виноград, плоди та іншу їжу з рослин, яка в ті часи пропагувалась як заміна конини. У «Слові св. отець про піст статута церковного», «Слові про піст Великий і про Петрів піст та про Пилипів» і «Слові св. Василя про піст» ідеться про взаємозв'язок пісної (рослинної) їжі та духовності.

При цьому акцентується увага на особливих наслідках вживання різних рослин і страв та напоїв з них. Зокрема йдеться про хміль, ячмінь, виноград та інші рослини, пов'язані з виготовленням пива, вина, квасу й інших напоїв. У «Слові про хміль» підкреслюються наслідки вживання хмілю як руйнівника моральних чеснот. «Слово св. Діонісія про желеющих» навіть квас називає «безумьє»: тоді, певно, виготовляли і «п'яний» квас, через що п'яниць називали «квасниками». Хоча хреститель Русі і вважав, згідно з літописом, що Русі «єсть весельє питьє», християнська церква різко осуджує цей звичай. Знакова тема «слів» і «повчань» - боротьба з пияцтвом як проявом морального спустошення, духовного занепаду, деградації й розбещення («Слово св. отець, як потрібно християнам жити», «Слово св. Діонісія про желеющих», «Слово св. Василя проти проведення свят негідним чином», «Повчання Івана Златоуста про ігри і танці», «Повчання християнам Івана Златоуста», «Слово св. отець як духовно святкувати», «Повчання» Володимира Мономаха тощо).

З часом у давньоруських творах природа набуває опоетизованих рис і семантика рослин змінюється («Ізборник» (1073) Святослава, «Бджола» тощо). Так, трава й дерева в «Слові о полку Ігоревім» ніби співчувають Ігорю та його війську («Ничить трава жалощами, а древо с тугою къ земли преклонилось», при втечі Ігоря шумить трава, а Донець «стлавшу ему зелену траву» тощо). У «Слові про загибель Руської землі» з захопленням описується Київська Русь з «доубравоми ч(а)стыми, польми дивными» на тлі трагічних історичних подій, коли «пронісся всеспопеляючий монголо-татарський смерч» (П. Толочко).

Пам'ятки історії та культури й природні та географічні об'єкти можуть розглядатись як додаткові джерела дослідження фітокультури. Образи рослин є у прикрасах, посудинах-календарях, в архітектурі (Софія Київська, Дмитрівський собор у м. Володимирі) тощо. Церква Пирогоща пов'язана з культурою хліба: з грецької «пирос» - пшениця чи з давньоруського «пира» - борошно (М. Сагайдак).

Для вивчення фітокультури джерелом є й дендрохронологія. Аналізувалась дендрохронологічна шкала давнього Києва: 740 р. - найстаріше досліджуване дерево, 1123 р. - дата останньої рубки дерев. Завдяки дендродатам точніше розділено культурний шар Подолу (Київ): найдавніший, 80-і рр. ІХ ст. - 20-і рр. Х ст.; до поч. ХІ ст.; до 40-х рр. ХІ ст. і т.д. (М. Сагайдак).

Таким чином, джерельна база засвідчує широкий спектр використання рослин у побуті та духовному житті населення Київської Русі.

Знання про фітокультуру, впливаючи на духовність і господарство, мали праксеологічне значення: в основі язичництва вбачали сільськогосподарську релігію і віру (Є. Анічков) та систему магії рослинної родючості (Б. Рибаков).

Практичне використання рослин отримало теоретичне осмислення в контексті гуманітарних наук у ХІХ ст., зокрема з'явились цінні розвідки про давніх слов'ян (Є. Анічков, М. Гальковський, І. Срезневський тощо).

Описували рослини або рослинні символи в календарній (О. Курочкін О. Ліманська і т.д.), у весільній (В. Борисенко тощо) та в іншій обрядовості (Д. Зеленін, М. Торен та інші), у різних, зокрема, в лікувальних (З. Болтарович, Ю. Бромлей, І. Колодюк, Н. Серебряннікова, А. Темченко тощо) аспектах. У працях вчених образи рослин інколи постають у контексті інших досліджень, пов'язаних з Київською Руссю (Г. Івакін, Д. Ліхачов, Б. Рибаков, П. Толочко тощо). З дослідників ХІХ ст. варто виділити тих, які описували ритуали й рослини (О. Афанасьєв, Г. Попов, І. Сахаров, К. Сементовський, І. Снегирьов, М. Сумцов, О. Терещенко та інші). Структуру функцій рослинного коду вбачають у 3-х типах: «прагматичні», «естетичні» й «магічні» функції (Е. Гаврилюк).

Окремі рослинні символи вчені розглядали як заміну людських жертвувань (Н. Велецька), як атрибути, оскільки про поетичну символіку рослин можна говорити тоді, коли повністю зникає «релігійно-магічний сенс ритуалів» (О. Курочкін).

Образи рослин досліджували в різних аспектах. Так, застосовуючи структурно-семіотичний метод, науковці намагались розтлумачити ритуали й обряди, в яких використовували рослини (В. Топоров, Є. Мелетинський та інші). Палеолінгвістичний метод дав змогу проаналізувати слова, пов'язані з рослинами й стравами (Е. Рикман тощо). З даних семіології виводили рослинні образи, які в переважній більшості сакральних контекстів постають як локально-темпоральні різновиди Світового дерева (Е. Гаврилюк).

Компаративісти вважали, що етимологічно «мак» і окремі обряди з ним походять з грецьких міфів (М. Дикарєв) або помилково, на нашу думку, знаходили первинну семантику Світового дерева з хреста Ісуса й образу церкви та похідну, вторинну, його семантику як символи Всесвіту і царської влади (О. Веселовський). Цікавою є думка вчених, що в первісній обрядовій семантиці рослини поділяли на зелені та «сухі», але цей розподіл з часом нівелювався (Л. Виноградова, Е. Гаврилюк). По-різному поділяли обряди, пов'язані з деревами: на обряди з живими і зрубаними деревами (В. Пропп).

Дослідники припускали зв'язок між словами і поняттями «бог» і «збіжжя» (яке надають боги), адже, наприклад, втратити заступництво богів означало «зубожіти» (І. Огієнко) та спорідненість «збіжжя» з багатством - «біг, багатий» (М. Грушевський).

Від 2006 р. у літературі утверджуються поняття «культурологія рослин» і навіть «культурологія дерев» (С. Неаполітанський, С. Матвєєв тощо).

У розділі 2 - «Науково-теоретичні засади дослідження» - з'ясовується передусім понятійно-категоріальний апарат дисертаційної роботи.

Слово сultura латинське, а дієслово коло має глибокий індоєвропейський кореневий слід. У зв'язку з цим доречно навести давньогрецьку назву хліба - «аколос», оскільки історичні реконструкції та мовно-лінгвістичні порівняння відсилають до традиційного колива (колова), їжі, виготовленої з польових злаків, страви з поля, трави. Походження слова «хліб» ще потребує з'ясування (А. Кримський); можливо, «хліб» походить від готського hlebu (М. Гімбутас). Поняття «культура» має аграрні, точніше рослинні, витоки: зіставимо українське колосся, колосок з грецьким «аколос» (хліб) і «колос» як зрізаний, зламаний вершок. У Європі до ХVІІІ ст. слово «культура» вживалось з префіксом «agri», та й зараз поняття «агрокультура» доволі поширене.

Фітокультуру розглядаємо як складову культури в двох основних значеннях: у вузькому й широкому. У вузькому - це все з рослинного царства, що повсякденно пов'язане з життям, зокрема фітохарчуванням, а в широкому - різноманіття використання рослин й образів рослин у культурно-історичному розвитку, тобто в людській життєдіяльності, з повсякденного в житті до неповторного (роль рослин при одруженні, похованні тощо).

Під поняттям «фітокультура» розуміємо сукупність поліваріантних проявів культури, пов'язаних з рослинним світом, насамперед травознавство і приготування рослинної їжі. Фітокультура - це використання рослин у культурі та житті, зокрема як культуроформуючого чинника розвитку особистості та суспільства; це процес (і результат) людської праці з(над) рослинами. Первісні люди лише формували зародки культури збирання рослин: коли, як і що збирати; згодом - культуру обробки і приготування рослин для вжитку. Зокрема, в процесі культурно-історичного розвитку вдосконалювались заготівля рослин, культура їх вирощування та зберігання. Фітокультура розвивається вже після доби збиральництва, за осілого способу життя, у зв'язку з все більшим вдосконаленням вирощування, культивування, зберігання і широкого використання рослин у житті людей.

Аналіз великого масиву матеріалів з різних галузей науки дав змогу виокремити напрямки дослідження народної фітокультури.

Первісно «з трави», з поживних рослин готували страви і процес засвоєння їжі означено як «травлення», тобто засвоєння трав, с-трав, в т.ч. і о(д)-трави й о(д)т-рути. Від вдалого приготування рослин йшло споживання «чарів»: хто готував смачні «чари», отримував «прозвиська чародіїв, чарівників, чарівниць, подібно, як і означення стану чи вигляду особи, що скуштувала особливих «чарів» (о(д)-трави й о(д)т-рути) - зачарований, а також і означення здатності приводити інших у такий стан (зачарованості) - чарівність…» (С. Безклубенко). Іншим прикладом філософського напрямку дослідження народної фітокультури слугує звернення до вегетативної сили Світового дерева, яке розглядається в контексті світогляду давніх слов'ян (М. Попович).

Рослинну символіку вивчало чимало науковців (М. Костомаров, потім - Я. Автомонов, В. Водарський і т.д.). Так, барвінок, руту, васильки, папороть, купальське та травневе дерева досліджено в працях О. Курочкіна. Водночас роль рослин і їхніх покровителів висвітлювалась у календарному циклі свят, зокрема у В. Борисенко; вивчались і образи рослин у народній культурі (Петрів хрест, Адамова голова, свята верба), їх обрядове існування і духовний аспект семантики (А. Часовнікова). Це дало змогу дисертанту виокремити етнологічний напрямок дослідження фітокультури.

Здавна лікарські рослини народ називає «чарами», а травознавців - чарівниками, оскільки «чари» часто наводили травами (Є. Товстуха). Розвиток зелейництва (народної фармакології) сприяв розвиткові знахарства та народної медицини, що дало нам можливість виокремти медичний напрямок дослідження фітокультури (В. Кархут, М. Носаль, Є. Товстуха, І. Чекман та інші).

Філологічний напрямок вивчення фітокультури, як правило, включає аналіз фольклорних матеріалів, де важливе місце відводиться рослинному світу (Е. Гаврилюк, В. Галайчук, М. Дмитренко, О. Потебня тощо).

Важливим є історичний напрямок дослідження духовної і матеріальної культури східних слов'ян (П. Толочко, Г. Івакін, О. Моця, В. Ричка, Н. Нікітенко, Р. Іванченко, Ю. Писаренко, О. Толочко тощо).

Культурологічний напрямок вивчення фітокультури надає перевагу культурно-історичному дослідженню процесу використання рослин (та аналізу цієї діяльності) як у народному побуті, так і в сфері духовного життя, побіжно вивчаючи, зокрема, вірування й аграрні обряди, тобто найважливіші аспекти духовного та матеріального буття. Окреме місце тут посідає тема рослинної їжі (Л. Артюх, М. Воронін, М. Капкан, В. Смоляр, П. Толочко тощо).

Педагогічний напрямок засвідчує виховну і навчальну роль рослин, особливо в етнопедагогіці, де вони постають предметом і знаряддям навчання (як приклад, загальновідоме «вчення» вербою - «не я б'ю, верба б'є»).

З 70-х рр. ХХ ст. розвиваються українські агроетнографічні дослідження (О. Бежкович, І. Бойко, В. Горленко, Г. Громов, О. Куницький, Ю. Новиков). У контексті агроетнографічного вивчення фітокультури на особливу увагу заслуговує дисертація І. Воротняка про агрокультуру українців Буковини. в якій розглядається й духовна культура другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Мистецький напрямок представлений, зокрема, ґрунтовними дослідженнями М. Федущак, яка в дисертації (2008) ввела до наукового обігу поняття «квітчання». На її думку, яку ми поділяємо, «квітка» - поняття, що, по суті, акумулює в собі сенс краси і життя. В Київській Русі краса мала високий аксіологічний статус.

У «Повісті минулих літ» описуються отрави: як травяний відвар - жінки волхвують і «отравою» (1071); тричі ж як отрута - для князя Олега, отруєння «отравою» Андріха Добрянкова хороброго й отруєння болгарами половців.

Фітокультура, охоплюючи різне використання рослин у культурі, включає обряди і ритуали, звичаї і традиції, замовляння і приказки, прислів'я і прикмети, повір'я і легенди, міфи і бувальщини, пов'язані з рослинним світом. Різноманітне застосування рослин і їх образів у культурі, їх зв'язок з людиною впродовж культурно-історичного процесу і становить сутність фітокультури.

За допомогою палеолінгвістичного методу, пошуку глибинного змісту понять постають етимологічні зв'язки: коло - колос - коливо - кутя - культура; жрати (недарма за Е. Тайлором дев'ять десятих усіх жертв - це принесення страв і священних бенкетів) - ж(е)ратва - пожертва - жертва - жертвопринесення (від матеріального до духовного) - жрець; страва - отрава, от-рута - (о)труїти; ряд - обряд - уряд - підряд - наряд - рада - порада - порядок (може бути і давньоруське «град» як місто і «град» як город); хліб - хлібати - похльобка - вихльобувати - взахльоб; праведність - правдиво - правда - право - правити (державою) - відправити (обряд) - правління; зілля - зелейники - зелейництво - зло - злочин; шлюб - злюб - любов тощо. Розкриваючи значення слів, отримуємо іноді атавізми, ремінісценції в спотворених формах, які ще інколи побутують і як архаїчні псевдозцілення, псевдоцілителі та спритні шахраї.

Обряди й ритуали (як сукупність обрядів з сакральною складовою) упорядковували життя, бо обряд - це не лише символічні, а й практичні дії, спрямовані на соціальний вимір, намір і спосіб облаштування життя, його регламентування.

Виходячи з конкретних культурно-історичних умов, у роботі розглядаємо «ритуал» і «обряд» та наводимо погляди вчених, серед яких О. Бикадоров, Т. Гаєвська, М. Глакмен, Е. Дюркгейм, Ж. Кюїзеньє, Р. Некрашевич, В. Нечипуренко, М. Попович, Е. Тайлор тощо.

У розділі 3 - «Елементи фітокультури в побутовій культурі Київської Русі» - розглядаються травознавство й фітохарчування як основні складові народної фітокультури, невід'ємні від духовного життя східних слов'ян.

Образи й символи рослин та самі рослини відігравали важливу роль як сакральні, лікувальні, харчові та інші складові культури. За свідченням «житій», Агапіт багатьох вилікував «зіллям», серед зцілених був і Володимир Мономах, а Прохор Лободник перетворював гірку лободу на своєрідний хліб. У легенді розповідається, як знахар арнікою нібито зцілив Данила Галицького.

Об'єктом дослідження науковців були перекази про дерева й кущі, наприклад, про осику і вербу, сосну і липу, бузину, шипшину, глід (Г. Булашев, М. Максимович та ін); характеризувались «чарівні» властивості плакуна, папороті, прикриту, нечуй-вітру, сон-трави, тирличу, розрив-трави, осики, волошок, братків тощо (М. Маркевич); наводились перетворення людей на васильки, розмарин, братика-та-сестричку, лілію (І. Нечуй-Левицький і т.д.).

У Київській Русі рослини застосовували майже в усіх сферах життя. Так, клятви, присяги, договори і самопродаж у рабство (звідси «продати одерень», тобто у холопи) відбувалися з дерном; ним обкладали могили, а померлих уявляли «з дерном на голові» (Ю. Писаренко). Дерн є в описі мирної угоди лютичів у Тітмара Мерзебурзького; ходіння з дерном намагались замінити ходінням з іконою тощо.

Засуджуючи прояви язичництва і марновірства, «Слово св. отець, як потрібно християнам жити» й «Слово св. Мойсея» ганьблять тих, хто для зцілення писав на яблуці і клав його на престолі під час богослужіння. Яблуко, хміль, жито, гречка («от тобі і гречка»), конопля («виліз з конопель»), просо, в родинних і календарних обрядах символізували родючість й еротику.

Збирання зілля в народній обрядовості зумовлювало чистоту душі й тіла, а освячення (на Маковія, Спаса тощо) й благословення плодів і зілля були пов'язані з духовною культурою та зі збиранням і обробкою врожаю. Певні рослини для наших предків були культурно-релігійними репрезентантами.

У культурі здавна використовували дивосил, звіробій, гірчицю, русальник, хрін, чебрець, дивину тощо. Як символи дівочої цноти й невинності постають черемха й смерека, як засіб збудження почуттів - любисток, від злого ока та приворотів - ромашка (рум'янок, чарівниця), як «гість» на весіллях, родинах і похоронах - барвінок, як символ чистоти - береза тощо.

Дослідники виокремлюють рослинні образи-обереги: дуб, вербу, тополю, березу, калину, любисток, м'яту, васильок тощо (М. Ткач тощо). Васильками удавнину прикрашали святі речі й місця. Ліпок у житії Матвія Прозорливого й у «Повісті минулих літ» (1074) подається як своєрідне джерело спокуси.

Традиційно вважали, що удари верби сприяли вигнанню нечистої сили, зла і хвороб. Від чарів і нечесті в Давній Русі застосовували часник. Чортополох, будяк, кропива, бузина й осика були пов'язані в народній уяві з силами зла, а сухе дерево вважалось їх сховищем. За І. Огієнком, упирів палили на терновому вогні. Українська культура пов'язує повір'я про папороть з надією на добробут і щастя. З часом поширювались перекази про осику, яка не вклонилась перед Христом, сосна ж не згодилась для хреста Ісуса тощо.

У Київській Русі як прояви фітокультури поширеними були городництво та садівництво. З постом і молитвами Григорій Чудотворець, Никола Святоша, Силуан Схимник та інші ченці обробляли «вертрогради», вирощуючи дерева, зілля, овочі. Улюбленими овочами русичів були ріпа й капуста як смачна й зцілююча їжа. Є відомості, що квашеною капустою пригощали іноземців, саме наші предки відкрили спосіб її приготування (В. Смоляр).

У дисертації харчування трактується як процедура з ритуалами, які містять молитви, особливий раціон залежно від релігійних й інших чинників. У роботі запропоновано поняття «фітохарчування» як споживання страв рослинного походження. Прикладом слугує «Житіє Феодосія», згідно з яким ігумен пригощав князя Ізяслава благословенною їжею («брашна наша»), враховуючи смак і значення страв. Для східних слов'ян було аксіомою те, що довела наука: здоров'я на 85 % залежить від харчування (Є. Товстуха).

Давньоруські пам'ятки оповідають про два основні типи молінь-бенкетів: у лазнях нав'ям, що відображене в «Слові св. отця Івана Златоуста про те, як перші погани вірували в ідолів і жертви їм приносили й імена їм надавали» (засуджувався звичай у лазнях сипати попіл, залишати продукти, а потім їх з'їдати) і затавровані у багатьох проповідях трапези Роду і рожаницям. Вищезгадане «Слово» Златоуста намагалося охопити все двоєвір'я, а тому виступало проти язичницьких трапез як «великих» треб, кутейних трапез та других трапез Роду і рожаницям тощо.

«Слово про піст Великий і про Петрів піст та про Пилипів» наводить постування Христа, Ганни і т.д. Так, у Великий піст повчали тих, хто суворо постує лише перший тиждень. «Слово св. отець про піст статута церковного» пише про проскурки, кутю, хліб. У Петрів піст по середах і п'ятницях й у Велику суботу рекомендували хліб, на Великдень - гарно поїсти й попити.

«Слово Христолюбця» згадує часник і кутю, які мали ритуальне значення. Пізніше «Номоканон» забороняв носити обереги із зілля, «від трав», навіть часник. У «Слові про піст до невігласів в понеділок 2-го тижня» та «Слові св. отця Івана Златоуста про те, як перші погани вірували в ідолів і жертви їм приносили й імена їм надавали» як страва наводяться «мости і просвіти», які мали рослинні складові та використовувались у ритуалах.

Дослідники вивчали значення хліба в духовному житті наших предків (Н. Данилевська, М. Сумцов, В. Смоляр, М. Ткач та інші). Ми поділяємо їхні погляди щодо ритуальності, знаковості й важливості хліба та його різновидів.

Заслуговує на увагу використання рослин у ритуальних стравах, серед яких кутя - своєрідний вид каш. Обрядову кашу варили при підписанні мирної угоди, коли учасники перемовин приносили від себе жменю круп, і мир вважався укладеним, коли разом поїли спільнозвареної обрядової каші (Ібн-Фадлан). Аналіз його роботи дає підстави для припущення про ритуальний характер укладання договорів як прояв дипломатії. Про каші, хміль, дерева, корені, трави, хліб у ритуалах згадує стаття Румянцевського збірника.

Чи каша передувала печеному хлібу (М. Сумцов), чи, навпаки, хліб передував каші (А. Максимов), але сама каша - цікавий об'єкт дослідження (В. Мицик, В. Смоляр). У Київській Русі часто «чинили кашу»; напевно, у сенсі бенкету взагалі (М. Воронін). Так, за І Новгородським літописом (1239) князь Олександр Ярославович, одружуючись у Торопці, «ту кашю чини, а в Новегороде другую», ще до «страв (каш)» додавали й прісний мед (Л. Артюх).

«Слово св. Івана Златоуста про християнство» з осудом констатує, як батько сина на зло веде - на бенкет, на пияцтво. «Слово св. Василя проти проведення свят негідним чином» і «Повчання Златоуста про ігри й танці» засуджують святкування, де п'ють і гуляють. «Слово св. отець як духовно святкувати» і «Слово св. отця Василя про піст», по суті, пропагують фітохарчування. «Слово св. Григорія про ідолів» ганьбить тих, хто «ножем хрестять хліб», а пиво - чашею. Іпатіївський літопис (1150) оповідає, як князь Борис Юрійович «пьяшет» з попами. Отже, християнство підтримувало любов і щедрість, застерігаючи від пияцтва, тобто формувався стиль нового бенкету.

У дисертації розглядаються хліб і хлібні вироби (проскурки, короваї тощо), кутя й обрядові каші, кисіль, освячені городина та садовина як давньоруські ритуальні страви рослинного походження, які мали велике духовне значення.

Таким чином, травознавство й фітохарчування, актуальні й сьогодні (про це свідчить розвиток фітотерапії і трофології), були важливими елементами народної фітокультури та входили до ритуальності Київської Русі.

У розділі 4 - «Фітокультура в календарній ритуальності східних слов'ян» - розглядається використання рослин у календарній ритуальності давньоруської народності, уклад життя якої і культурний процес були тісно пов'язані з природою. Річний цикл природи та зміни в рослинному світі обумовлювали культуру вирощування, збирання, обробки, зберігання і використання рослин.

М. Максимович, вивчаючи особливості обрядовості сучасників, подекуди порівнює її з давниною. Наприклад, дослідник описав гуляння біля ритуального дуба на Трійцю й, аналізуючи літописи та перекази, дійшов висновку про існування зв'язку між діями у ХІХ ст. (у с. Рогозові на Київщині тощо) та ритуалами давнини. За народною макробіотикою, коли вперше бачили ряст, то зривали і топтали, вважаючи, що це сприяє довголіттю, а як людина одужала, то казали: ”Вже виліз на ряст”.

У культурі були популярні «календарні» купальське й троїцьке «древа», а також світове, фантастичне, родове і фольклорне дерева. Дерево зазвичай виступає символом добробуту і святості. Погоджуючись з Г. Лозко, ми пов'язуємо Перуна і дуб, Макош і калину, Велеса і Світове дерево, Купала і папороть, Ладу і березу, Полелю і клен, Сварога й вишню. Знаючи ставлення слов'ян до дерев, в Лаврентіївському літописі зазначено, що «древомь діаволъ побежденъ» (986). Тризуб - є образом древа та знаком благополуччя, бо гілки тризуба, спрямовані вгору, що є ознакою успіху, оптимізму.

Чимало вчених (О. Курочкін, Г. Лозко, М. Попович, Б. Рибаков та інші) вбачають зв'язки між християнськими святами та їх дохристиянськими аналогами. Так, свята Спаса, Успіння і Різдва Богородиці зіставляють з днями врожаю та спожинками, а, наприклад, М. Ткач і В. Скуратівський пов'язують день Катерини зі святом Дівочої долі, де важливим було гадання на гілці, тощо.

Літописці Русі в контексті історичних подій відзначали окремі рослини (вербу, євшан тощо). З часом «рослинними» стали свята Федота, Благовіщення, Гавриїла, Ірини та дні інших святих, через що землероби почали орієнтуватись за цими днями (Олена-льоносійка, Леонтій-огірник, Симон-зільник тощо), прикметами, прислів'ями, за якими знали, коли орати, сіяти, жати, збирати. Рослини були «живим» календарем, а календар - «рослинним». Навіть поява і розквіт рослин асоціювалися з Новим роком і новим циклом.

Масляна з побажаннями родючості, багатого врожаю, достатку хліба, як і Великий піст, співвідносилась з Великоднем та з часом християнізувалась. Її обрядодії характеризувались спалюванням солом'яного опудала зими, шануванням колосся тощо. Масляна і весняні свята були пов'язані з полями, лісами, гаями, а, трансформувавшись, дійшли до нас як дійства з колодкою, млинцями тощо. Крізь століття збереглися язичницькі уявлення, пов'язані з рослинами, серед яких ворожіння, прикмети, повір'я.

Верба та її гілки в ритуалах Вербної неділі були еквівалентом пальм і олив, а вербна брунька, за А. Часовніковою, думки якої ми частково поділяємо, розглядалась як символ Христа, своєрідна природна проскурка. Свято Бориса і Гліба, за Б. Рибаковим, замінило свято появи перших сходів ярових, тому на давніх іконах цих святих одяг вкритий своєрідними «кринами».

Знаковими є зображення рослин з «календарними» святими: Мойсеєм Угріним, мучениками Климентом, Кукшею, Лукіаном і Євстратієм, немовлям Іваном, Олександром Невським, Афанасієм Затворником тощо, а чимало печерських святих постають на іконах з елементами давньоруської фітокультури: Никодим Проскурник, Памва Затворник, Прохор Лободник і т.д.

Від Зелених свят до Купала відбувався апогей святкувань з прославлянням життєдайної зелені у вигляді Троїцького дерева, з молінням рослинності, з сакральним «кустом», який згадується в Софійському першому літописі (1145), в Іпатіївському літописі (1150) тощо. На Зелені свята з ритуальною метою прикрашали домівки гілками рослин, крім «нечистої» осики. Київський літопис (1174, 1177, 1195) веде відлік часу за Русаліями, - з родючістю полів і проростанням колосся, звиванням вінків, - які пов'язані з Семиком та прилаштовані в ХІІ ст. до Трійці. Плетіння вінків, пошуки чарівного зілля, потоплення Купала і Морени відбувались на Купала. Отже, рослинна символіка й атрибутика - прикметні риси народного православ'я.

Іпатіївський літопис (1159) згадує братчину «на Петрів день». У жнива «Іллі завивали бороду» (зав'язували жмут колосся) чи дарували Іллі на бороду сніп, співаючи ритуальні пісні, адже він змінив покровителя хліборобства «скотьего» бога Волоса. Також значними подіями були свята врожаю - пізніше дві Пречисті та Спаса. До дня Параскеви П'ятниці, яка замінила Макош, присвячувались ритуали із ткацтвом (О. Босий і т.д.) і прядінням.

Деякі народні свята й ритуали включали явища, які брали початок з первісної магії. Наприклад, вдалими днями для ворожіння з рослинами вважали Святий вечір, Новий рік, Калити-Андрія, Долі-Катерини, Купала. Різдвяні ритуали також важко уявити без рослинних елементів. Так, свято Коляди полягало в аграрно-магічних ритуалах, пов'язаних з побажаннями врожаю і достатку, - в посипаннях зерна, водінні тварин як обожнення природи, архаїчному ходінні з плугом у сенсі імітації символічної оранки, ворожінь з рослинами у вигляді гадання на врожай, добробут. У зимовому циклі свят коза виступала ритуальною твариною, чий образ асоціювався з продуктивністю зернових, а колядники носили гілочку, опоетизовуваючи в ритуальних співах землеробську працю. Прикметним є також те, що в ритуальності базилік виступав на святах і як кадило.

Колядки, щедрівки, ворожіння, прикмети стали невід'ємною частиною зимових свят. Логічною є думка про семантичний зв'язок ритуалу кози з елементом рослинного, переважно зернового й трав'яного, оздоблення, з глибинним аграрним навантаженням. Слідом за О. Курочкіним і М. Ткачем вважаємо, що Макош, заміщена Маланкою, також була пов'язана з коноплею і льоном через ткацтво і прядіння. Як покровителька врожаю, вона асоціюється з подателькою хліба, жита, пшениці, рослинності, а козел - емблема родючості. Як бачимо, навіть узимку були популярними ритуали з такими елементами парадигми фітокультури, як гілочки й насіння.

Святки завершуються ворожінням з рослинністю стосовно майбутнього. В роботі згадано Ордан-Водохрещу і кінець святок; на Зимобора-Стрітення розглянуті зустріч зими і весни (літа) та Христа й Семена. Міфологія рясніє оповідями про дії з рослинами й дивними персонажами, серед яких водяники, лісовики, домовики - господарі рослин у воді, лісі, біля хати та в ній.

У дисертації наголошується, що календарні ритуали й повір'я, пов'язані з народною фітокультурою, мають язичницькі витоки. Залишки культу рослин збереглись у календарному циклі, в ритуальних зборах трав, прикрашанні й ворожінні на Зелені свята, Купала, Симона Зільника тощо. Рослинам приписували очищення та захист від нечисті, як, наприклад, перехід і стрибки через кропиву і багаття на Купала, Юрія тощо.

Отже, рослини посідали чільне місце в святах календаря (Вербна і Зелена неділі, Ярила-Юра, Петра, Купала, Симона, Спаса-врожаю тощо).

Таким чином, народна фітокультура була невід'ємною частиною життя, відображаючи основні прояви людського буття. Так, дитину клали в люльку рослинного походження, щоденно з ритуалами споживали рослинну їжу, носили льняний одяг, перебували в домі, де домінували рослинні вироби, працювали у навколишньому природному середовищі, а календарні події й свята протягом життя супроводжувались безліччю ритуалів.

...