Маньєризм у художній культурі Європи XV-XVII століття: тенденції стильової трансформації

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства

маньєризм у художній культурі Європи КІНЦЯ xv - і Половини xvii ст.: тенденції стильової трансформації

26.00.01 - теорія та історія культури

Романенкова Юлія Вікторівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Воєводін Олексій Петрович, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, завідувач кафедри філософії культури та культурології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Уланова Світлана Іванівна, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, професор кафедри інформаційного та виставкового бізнесу

доктор мистецтвознавства, професор Захарчук-Чугай Раїса Володимирівна, Інститут народознавства НАН України, старший науковий співробітник

доктор мистецтвознавства, доцент Урсу Наталія Олексіївна, Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, завідувач кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва і реставрації творів мистецтва

Захист відбудеться 28 жовтня 2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.850.01 у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв за адресою: 01015, м. Київ-15, вул. Івана Мазепи, 21, корпус 15.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв за адресою: 01015, м. Київ-15, вул. Івана Мазепи, 21, корпус 11.

Автореферат розісланий 28 вересня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О. В. Овчарук

АНОТАЦІЯ

Романенкова Ю. В. Маньєризм у художній культурі Європи кін. XV - І пол. XVII ст.: тенденції стильової трансформації. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства за спеціальністю 26.00.01 - теорія та історія культури. Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв. - Київ, 2010.

Дисертація присвячена феномену маньєризму в художній культурі кін. XV - І пол. XVII ст., основним етапам трансформації стилю під час його поширення теренами Європи. Проаналізовано комплекс світоглядних універсалій маньєризму, застосовано розширене трактування категорії «маньєризм», запро-поновано введення до широкого наукового обігу категорій «маньєристична домінанта», «маньєристична константа». На матеріалі корпусу художніх творів італійських, французьких, фламандських, німецьких, іспанських, англійських майстрів досліджено провідні тенденції зміни стильової тканини, специфіку співіснування та боротьби різних течій у мистецтві XVI ст.; актуалізовано питання межі Ренесансу та маньєризму в контексті італійського мистецтва та його північно-європейських локальних варіантів.

Ключові слова: Ренесанс, маньєризм, середньовічні ремінісценції, тенденції стильової трансформації, школа Фонтенбло, «рудольфінізм», романізм, Stilwandel, ritrarre, imitare, designo interno.

АННОТАЦИЯ

Романенкова Ю. В. Маньеризм в художественной культуре Европы кон. XV - І пол. XVII в.: тенденции стилевой трансформации. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора искусствоведения по специальности 26.00.01 - теория и история культуры. Национальная академия руководящих кадров культуры и искусств. - Киев, 2010.

Диссертация посвящена феномену маньеризма в художественной культуре кон. XV - І пол. XVII вв., основным этапам трансформации стиля в период его распространения по территории Европы. Дан анализ феномена «стилевого угасания», кризиса художественного стиля на примере разных моделей евро-пейского искусства XVI в., комплекса его признаков, причин формирования новой системы художественного видения. Рассмотрен маньеризм как мировоззренческая система на основе анализа его философско-эстетической доктрины; очерчены причины распада гуманистической эстетики Ренессанса и ее претворения в маньеристическую или эстетику «модифицированного Возрождения». Про-анализирован комплекс мировоззренческих универсалий стиля; использована расширительная трактовка категории «маньеризм»; предложено введение в широкий научный обиход категорий «маньеристическая доминанта», «манье-ристическая константа»; разъяснено значение термина «Stilwandel» в контексте маньеризма и применимо к иным художественным явлениям разных эпох; поставлена проблема «маньеризм искусства» и «искусство маньеризма». Акценти-ровано внимание на категориях «designo interno», «linea serpentinata», «ritrarre», «imitare», ставших главными понятиями в эстетической доктрине стиля. Освещены основные противоречия и конфликты мировоззренческой системы творческой личности эпохи, подчеркнута роль теоретиков маньеризма - Б. Амманати, Дж. П. Ломаццо, Ф. Цуккари, сформулировавших его осново-полагающие постулаты. На материале корпуса художественных произведений итальянских, французских, фламандских, немецких, испанских, английских мастеров исследованы основные тенденции изменения стилевой ткани, специфика сосуществования и борьбы различных течений в искусстве XVI в., актуализован вопрос границы Ренессанса и маньеризма в контексте итальянского искусства и его североевропейских локальных вариантов. Актуализована проблема «Поздний Ренессанс - маньеризм - барокко», в связи с чем пересмотрена стилевая принадлежность ряда художников. Намечены и прослежены ведущие направ-ления полифуркации стиля по территории Европы, акцентированы аспекты, определяющие динамику стилевой трансформации, составлена схематическая «карта диффузии маньеризма». Акцентирована интернациональная природа стиля в каждой из рассмотренных моделей европейской художественной культуры кон. XV - І пол. XVII вв. Выделены доминирующие тенденции эволюции искусства маньеризма на землях ряда держав Европы на примере творчества основных мастеров, способствующих его распространению в качестве носителей стиля. Проведен компаративный анализ локальных моделей маньеризма, для чего актуализован ряд имен художников-маньеристов, плохо известных в украинском искусствознании. Приведен комплекс первостепенных причин начала «великого переселения» художников по Европе в период формирования маньеризма как стиля в художественной культуре, что и спровоцировало его полифуркацию, прослежены этапы процесса и его значение для феномена стилеобразования на рубеже XVI и XVII вв. в целом. Дан более полный, детальный анализ Altersstil'я ряда представителей маньеризма в его нескольких локальных вариантах, позиционирующегося в литературе как кризисный этап их твор-чества; предпринята попытка «реабилитации» Alttersstil'я этих мастеров и доказательства его особого значения для понимания природы и специфики индивидуальной манеры, динамики, темпов ее трансформации в целом. Доказано наличие «маньеристической константы» в периодах Stilwandel как самого стиля маньеризм в искусстве кон. XV - І пол. XVIІ в., так и постманьеристических эпох. Акцентирована проблема «творческого бесплодия» применимо к маньеризму, рассмотрена его симптоматика. Методологическая основа диссертации состоит в комплексном использовании инструментария как искусствоведческого анализа при изучении корпуса произведений искусства, так и элементов, принципов философско-эстетического, культурологического анализа при исследовании мировоззренческих основ освещаемого периода.

Ключевые слова: Ренессанс, маньеризм, средневековые реминисценции, тенденции стилевой трансформации, школа Фонтенбло, «рудольфинизм», романизм, Stilwandel, ritrarre, imitare, designo interno.

SUMMARY

Romanenkova J. V. Mannerism in the artistic culture of Europe of the end of XV - 1^st half of XVII century: trends of the style transformation. - Manuscript.

The thesis for scientific degree of Doctor in Art History, speciality 26.00.01 - Theory and History of Culture. National Leadership Academy of the Culture and Arts. - Kiev, 2010.

Dissertation is devoted to the phenomenon of mannerism in the fine arts at the end of the XV - 1^st half XVII century, main steps of transformation of this style and how it was expended across Europe. Analyze the basis of mannerism, use extended interpretation of mannerism category and propose introduction of wide scientific categories «manneristic dominant» and «manneristic constant». Based on the artistic works of Italian, French, Flanders, German, Spanish and English artists the tendencies of style change and specificity of coexistence and struggle between the various trends in the art during the XVI century were analyzed. The brink of Renaissance and Mannerism in the context of Italian art and its local Northen version was studied.

Keywords: Renaissance, mannerism, medieval reminiscences, tendencies of style transformation, Fontainebleau school, «rudolfinism», Romanism, Stilwandel, ritrarre, imitare, designo interno.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Маньєризм як стиль у художній культурі Європи має велике значення для розуміння природи, характеру стильової тканини мистецтва наступних епох, принципів процесу стилеутворення взагалі. Маньєристичний мистецький шар тривалий час перебував серед не тільки малодосліджених, але й недооцінених науковцями явищ. В західноєвропейській науці це пояснювалося передусім досить обмеженою джерельною базою, малою кількістю творів, розкиданих по різних музеях і приватних збірках світу. У вітчизняному мистецтвознавстві до початку «реабілітації маньєризму» пробле-ма мала ще й ідеологічний підтекст, що позбавляло можливості об'єктивно аналізувати як суть явища, так і його роль для художнього процесу подальших епох.

Однією з основних постає дилема «Ренесанс-маньєризм». Питання роз-межування цих явищ актуалізоване на основі глибиннішого осмислення комплексу світоглядних засад обох феноменів. Переміщення акцентів у «стильовому календарі» європейського мистецтва дозволяє «відвоювати» маньєризму належне місце, зняти з явища тавро «модифікованого Відродження», або проміжної ланки в художній культурі.

Проблема генези стилю, етапи та причини його трансформації у зарубіжній мистецтвознавчій науці висвітлені недостатньо. Питання маньєристичних і антиманьєристичних рис у в італійському мистецтві XVI ст. підняв В. Фрідлендер, сформулювавши проблему боротьби течій (якою займався і радянський мистецтво-знавець Б. Віппер). Окремі розділи у своїх працях присвятили проблемі маньєризму О. Бенеш, Г. Вельфлін, М. Дворжак, К. Кларк, Е. Панофський. Останній одним з перших чітко сформулював думку про повторюваність тих чи інших процесів у мистецтві. Дуже вагомим є внесок Г. Вельфліна у вивчення проблеми стилеутворення в XVI ст. Його рання робота «Ренессанс и барокко» містить розділ «Причины изменения стиля», де введено поняття «постренесанс», бароко протиставлено античності та Відродженню, хоча зазвичай цей стиль розгля-дається як логічне продовження Ренесансу. До питань стилеутворення Г. Вельфлін повертався і в інших своїх працях. Значно поглиблює розуміння проблем стилю праця О. Бенеша «Искусство Северного Возрождения», деякі розділи якої присвячені проблематиці маньєризму. Питання місця маньєризму у світовому мистецькому процесі ставив А. Хаузер, що заклав основне зерно проблеми та окреслив її сутність і спірність.

Наприкінці ХХ ст. з'явилися праці, присвячені німецькому, нідерландському, французькому варіантам стилю. Провідні стилістичні характеристики живопису маньєризму ґрунтовно проаналізували Я. Бялостоцький, М. Харасті Такач, Ж. Бускет, Е. Марчетті Летта. Італійський маньєризм не оминув увагою Дж. К. Арган. Починаючи з 1980-х рр., частіше з'являлися праці, присвячені мистецтву рисунку доби маньєризму, а саме - флорентійському (К. Монбейг-Гогейль), римському (Дж. Гере), французькому (С. Беген). Маньєризм на теренах Франції вивчався найґрунтовніше. В 1930-і рр. загальну проблематику стилю почав розробляти Ш. Стерлінг. Автором кількох наукових праць, присвячених Школі Фонтенбло, став Ж. Адемар. Французький варіант мистецтва маньєризму штудіював і E. Блант (1950-1970-і рр.). Вагомий внесок у дослідження мистецтва XVI ст. внесли С. Беген, Л. Дім'є, Ж. Ерманн, А. Шастель. Переважна більшість згаданих учених, що досліджували французьке мистецтво XVI ст., часто спира-лися на праці А. Феліб'єна, архітектора, теоретика архітектури, історіографа XVII ст., що залишив дуже цінні нотатки, які можуть дозволити відшукувати коріння історіографії проблеми маньєризму ще в XVII ст.

Радянське мистецтвознавство серйозно почало висвітлювати проблематику маньєризму тільки з 1970-х рр. Етапною в цьому процесі стала праця Б. Віппера «Борьба течений в итальянском искусстве XVI века». Згодом окремим аспектам мистецького процесу маньєризму присвячували свої окремі статті чи розділи монографій або збірників наукових праць Л. Брагіна, Ю. Віппер, В. Гращенков, В. Дажина, Б. Кузнецов, М. Лібман, О. Лосєв, А. Немілов, Н. Петрусевич, В. Рутенбург, М. Свідерська, Л. Тананаєва, В. Турчін, К. Чекалов, Р. Хлодовський. Впродовж останніх років побачили світ роботи російських дослідників В. Лісовського, О. Степанова, В. Шестакова, О. Якімовича. Втім, об'єктом досліджень науковців переважно ставала ренесансова культура, а проблематика маньєризму окреслювалась опосередковано. Лише поодинокі дослідження з питань маньєризму були перекладені російською мовою (кілька праць Дж. К. Аргана, О. Бенеша, Г. Вельфліна, М. Дворжака, Е. Панофського).

Якщо зарубіжна бібліографія з маньєризму є значною, хоча і не може претендувати на вичерпну, то у вітчизняному мистецтвознавстві цей феномен майже не вивчався. Проблематику Відродження висвітлювали у своїх працях українські сучасні філософи й історики (В. Бичко, Н. Вернигора, В. Дятлов, І. Д'яченко, С. Каріков), культурологи (Ю. Сабадаш). Дослідженням історико-архітектурної спадщини XVI-XVII ст. на українських землях займається львівський науковець А. Салюк. До маньєризму як підґрунтя формування бароко зверталася знаний мистецтвознавець Л. Міляєва. Локальним варіантам мистецтва XVI ст. присвятили кандидатські дисертації Т. Смирнова та авторка даного дослідження. Тобто, суто мистецтвознавчі штудії є поки досить рідкими. Українських перекладів праць зарубіжних вчених теж бракує, що доводить необхідність більш поглибленого дослідження маньєризму як непересічного мистецького явища у художній культурі Європи кін. XV - І пол. XVII ст.

Проблеми еволюції мистецтва, динаміка творчої активності митця, причини його психологічного надлому в перехідну добу, активізація пассіонарних типів особистості в епоху зламу, трактування її ролі в процесі еволюції світового мистецтва, характер завершуючої стадії того або іншого стилю, його кризових фаз у різні роки досліджувалися у працях А. Бергсона, М. Бердяєва, В. Бібіхіна, Л. Гумільова, Г. Зедльмайра, Ч. Ломброзо, О. Лосєва, Ф. Ніцше, Е. Панофського, М. Хренова, Ф. Шеллінга та ін. В роботах науковців задіяні філософський, естетичний, соціологічний, психологічний, культурологічний інструментарії, а для мистецтвознавців перехідна епоха, кризова фаза художнього стилю теж ставали предметом дослідження не часто, що і аргументує доцільність їх подальшого аналізу та глибиннішого осмислення.

Таким чином, актуальність теми дослідження полягає у наступному:

- аргументувати можливість розширення трактування дефініції «маньєризм», що проливатиме світло на основні мистецькі процеси і подальших епох, у тому числі - на сучасні культуротворчі процеси. Маньєризм позиціонується не тільки як стиль у художній культурі постренесансової Європи, але і як стан творчої особистості, а також будь-якого художнього стилю чи напрямку в його завершальній стадії;

- довести доцільність застосування в науковому обігу терміну «Stilwandel», розкрити його смислове наповнення стосовно маньєризму;

- зняти з маньєризму тавро «модифікованого Відродження», або проміжної ланки в художній культурі, повернути феномену його значення як самостійного стилю, аргументовано обґрунтувати його самоцінність у контексті мистецького поля фланкуючих епох, що сприятиме подальшому дослідженню науковцями художньої культури Європи наступних періодів;

- актуалізувати проблему розмежування Ренесансу та маньєризму, маньє-ризму та бароко, запропонувати варіант її вирішення завдяки переміщенню акцентів у «стильовому календарі» європейського мистецтва.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося на кафедрі мистецтвознавства та експертної діяль-ності Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв згідно з планом її науково-дослідної роботи, написано в руслі загальних наукових розробок і відповідає напрямам підготовки наукових кадрів академії. Робота також є складовою тем наукових досліджень Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України.

Мета дослідження - висвітлити та проаналізувати провідні тенденції трансформації маньєризму в процесі його поширення Європою.

Для досягнення мети було сформульовано такі завдання:

- дослідити комплекс історико-політичних чинників, що складали передумови виникнення маньєризму в художній культурі Європи наприкінці XV - у І пол. XVII ст.;

- проаналізувати філософсько-естетичну концепцію маньєризму, терміно-логізувати категорію «маньєризм», розширивши межі звичних варіантів тракту-вання цієї дефініції; дати визначення маньєризму як світоглядної системи;

- розширити хронологічні межі стилю, передусім - у його північно-європейських локальних варіантах;

- простежити головні напрямки поліфуркації маньєризму теренами Європи шляхом аналізу провідних тенденцій, що визначали динаміку його трансформації;

- зробити аналіз італійських та іноземних періодів творчості носіїв стилю, акцентувавши провідні тенденції означених періодів, провести мистецтвознавчий аналіз етапних творів;

- дослідити специфіку північного маньєризму на матеріалі мистецького процесу провідних художніх центрів Європи даної доби;

- зробити компаративний аналіз локальних моделей маньєризму (італій-ського, французького, німецького, фламандського, іспанського, англійського);

- виокремити маньєристичні універсалії та довести наявність «маньє-ристичної константи» в періодах Stilwandel постманьєристичних епох.

Об'єкт дослідження - стиль маньєризм у європейській художній культурі кін. XV - І пол. XVII ст. у його провідних національних модифікаціях.

Предмет дослідження - домінуючі тенденції трансформації маньєризму при його розповсюдженні європейськими країнами в контексті мистецького процесу епохи «стильового зламу», закономірності якого вивчаються на прикладі маньєризму.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з кін. XV до І пол. XVII ст. Саме на цей час припадає формування, зміцнення стилю та його розповсюдження з Італії Європою шляхом «великого переселення художників» та утворення художніх центрів при найзначніших королівських дворах.

Географічні межі дослідження охоплюють передусім Італію як батьків-щину аналізованого стилю, Францію, Нідерланди, Німеччину, де сформувалися найхарактерніші локальні варіанти стилю, а також Іспанію та Англію. Вибір досліджуваних теренів пояснюється маршрутами розповсюдження маньєризму, які визначалися напрямками масових переміщень у XVI ст. художників, що працювали при різних європейських дворах і таким чином сприяли транс-формації стилю та його поліфуркації.

Методи дослідження: системний метод аналізу, що базується на комплекс-ному вивченні досліджуваного матеріалу; історичний - використовувався для аналізу мистецьких процесів у певному історичному контексті; кроскультурний - для проведення компаративного аналізу комплексу стилістичних рис локальних модифікацій маньєризму, іконографічний - для дослідження етапних творів майстрів-маньєристів обраної доби; біографічний - для дослідження творчого шляху окремих особистостей у загальному історико-культурному контексті доби, контекстуальний - для оцінки ролі зовнішніх впливів на кожну з аналізованих модифікацій маньєризму. Також здійснено мистецтвознавчий аналіз низки творів мистецтва, які є найпоказовішими прикладами для розумін-ня природи стильової трансформації та передумов її початку.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в наступних позиціях:

- вперше у вітчизняній мистецтвознавчій науці комплексно проаналізовано причини та характер розповсюдження стилю «маньєризм» теренами Європи, виявлено ознаки його трансформації при формуванні національних модифікацій;

- досліджено основні маршрути поширення стилю, виокремлено причини початку процесу «великого переселення» художників;

- введено розширене трактування терміну «маньєризм», який аргументо-вано використовується не тільки як термінологізація стилю в художній культурі Європи, але і як означення психологічного стану майстра та синонім кризового етапу художнього стилю;

- вперше в українському мистецтвознавстві введено до широкого науко-вого обігу терміни «Stilwandel», «Stilwandlung» (або «Formwandlung») стосовно маньєристичного мистецтва Європи як такі, що найбільш повно та влучно передають сутність мистецького процесу кризового періоду; застосовано дефініції «маньєристична константа» та «маньєристична домінанта»;

- поставлено проблему стильової приналежності низки майстрів, чия творчість в мистецтвознавчій літературі часто аналізується в контексті пізньо-ренесансової (Altersstil Тіціана та Мікеланджело); доведено маньєристичний характер їх творчого методу; введено в науковий обіг прізвища митців, чия твор-чість до сьогодні майже не досліджувалася українськими науковцями (Л. Пенні, Дж. де Карпі, А. Монторсолі, С. Ангіссоли, П. Тібальді, О. та А. Джентілескі, П. Торріджано, П. Тібальді, брати Кардуччі, Дж. да Тревіджі, Т. дю Брей, А. Дюбуа, М. Фреміне, Ф. Поурбюс Мол., митці творчої династії Франкен, П. Франкавілла, А. Мор, представники рудольфінізму, Я. Госсарт, Л. Ломбард, Ф. Флоріс, Б. ван Орлей, М. ван Хемскерк, ін.);

- актуалізовано проблему тривалості стилю маньєризм на теренах низки європейських країн, розширено хронологічні межі локальних варіантів стилю;

- вперше в українській мистецтвознавчій науці зроблена кардинальна переоцінка маньєристичного мистецтва в контексті художньої культури періодів, які фланкують цей відрізок часу, що може сприяти переосмисленню процесу стилеутворення в мистецтві; запропоновано якісно новий погляд на феномен маньєризму в мистецтві;

- виявлено наявність маньєристичних етапів майже всіх інших мистецьких стилів та течій, для чого у висновках дисертації виокремлено світоглядні універсалії Stilwandel'ю в пізніх періодах різних стилів постренесансового мистецького поля, ідея чого була ґрунтовно викладена та розвинута в моно-графії авторки (Романенкова Ю. Мировоззренческие универсалии периодов Stilwandlung в мировом художественном процессе / Ю. Романенкова. - К. : ДАКККіМ, 2009. - 332 с., ил. ; Бібліогр. : С. 247-267. - 300 пр.).

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх застосування при подальшому дослідженні як художньої культури Західної Європи постренесансового періоду, так і характеру, природи мистецького процесу в цілому. Викладені положення дослідження можна використовувати при підготовці конспектів лекцій і навчально-методичних комплексів для викладання навчальних дисциплін не тільки мистецтвознавчого напряму, але й культурологічного блоку в цілому. Викладені матеріали можуть бути корисними для музейних працівників, експертів, колекціонерів.

Основні положення дисертації використовувалися авторкою при написанні навчального посібника «Історія пластичних мистецтв» (Романенкова Ю. Історія пластичних мистецтв : [навч. посіб.] / Ю. Романенкова. - К. : Книжкове вид-во Національного авіаційного університету, 2008. - 376 с., 212 іл.); результати застосовувалися при читанні курсів лекцій із навчальних дисциплін «Історія архітектури», «Всесвітня історія мистецтв», «Музеї світу» в кількох ВНЗ міста Києва. Ключові положення дисертації виносилися на обговорення як основні проблеми при роботі низки наукових конференцій і тематичних круглих столів, в організації і проведенні яких дисертантка брала участь в якості члена організаційних комітетів і керівника секцій.

Особистий внесок здобувача полягає у тому, що в дослідженні вперше в українському мистецтвознавстві з якісно іншого погляду зроблено комплексний аналіз національних варіантів мистецтва маньєризму, тенденцій трансформації стилю на теренах низки країн Західної Європи, що сприятиме «реабілітації» маньєристичного мистецтва, формуванню неупередженої оцінки та визначенню його об'єктивного місця в «стильовому календарі» Європи.

Апробація результатів дисертації здійснювалась на всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях: Міжнародна науково-практична конференція «Полікультуротворча діяльність» (Київ, 2004-2009 рр.); Всеросійська науково-практична конференція «Историк и его эпоха» (Тюмень, 2007 р.); Наукова конференція «Зритель в искусстве: интерпретация и творчество» (Санкт-Петербург, 2008 р.); ХХІІ Міжнародна науково-практична конференція «Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості» (Донецьк, 2007 р.); ХV міжнародна конференція студентів, аспірантів і молодих учених «Ломоносов» (Москва, 2008 р.); V Міжнародна наукова конференція «Традиція і культура. Вічні цінності в сучасній культурі» (Київ, 2008 р.); VI Міжнародна наукова конференція «Традиція і культура. Минуле, теперішнє та майбутнє: когерентність в історії» (Київ, 2008 р.); Міжнародна наукова конференція «Филология - искусствознание - культурология: новые водоразделы и перспективы взаимодействия» (Москва, 2009 р.); ХVІ Міжнародна конференція студентів, аспірантів і молодих учених «Ломоносов» (Москва, 2009 р.); Міжнародна наукова конференція «Эстетика без искусства? перспективы развития» (Санкт-Петербург, 2009 р.); Міжнародна наукова конференція «Екологія простору культури. Проблеми та рішення» (Київ, 2009 р.); IХ Міжнародні науково-практична конференція «Визуальная культура: дизайн, реклама, информационно-коммуникационные технологии» (Омськ, 2010 р.); ІІІ Міжнародна науково-теоретична конференція «Социально-политические и культурные проблемы современности» (Сімферополь, 2010 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Естетичні пошуки в галузі мистецької творчості та художньої освіти: традиції, сучасність та перспективи» (Луганськ, 2010 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладено в одно-осібній монографії «Мировоззренческие универсалии периодов Stilwandlung в мировом художественном процессе» (19,3 д. а.), в одноосібному навчальному посібнику (15,7 д. а.), у 31 статті, надрукованій у наукових виданнях, затвердже-них ВАК України як фахові з мистецтвознавства, у 22 публікаціях, вміщених в інших збірниках наукових праць і матеріалів конференцій України та інших країн.

Кандидатську дисертацію на тему «Школа Фонтенбло та маньєризм у французькому мистецтві XVI ст.» захищено у Національній академії образотвор-чого мистецтва та архітектури у 2002 р. Матеріали кандидатської дисертації в докторській дисертації не використано, сформульовані в даному дослідженні положення виносяться на захист вперше.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, 6 розділів, 17 підроз-ділів, висновків до розділів, загальних висновків, приміток, списку використаних джерел та додатків - 477 ілюстрацій та їх переліку. Список використаних джерел складається з 531 позиції, з них 106 - іноземними мовами. Обсяг дисертації: загальний - 449 с., основної частини - 376 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі сформульовано актуальність теми дисертації, визначено її мету й основні завдання, подано об'єкт, предмет, хронологічні та географічні межі, методи, наукову новизну, виокремлено особистий внесок здобувача і практичне значення результатів роботи, наведено дані про апробацію результатів роботи, публікації авторки за темою дисертації, структуру дисертаційного дослідження.

Перший розділ «Підґрунтя виникнення маньєризму в культурі та мистецтві Європи кін. XV - І пол. XVІI ст.» складається з чотирьох під-розділів. У ньому сформульовано основні проблеми, поставлені для розв'язання в роботі, подано аналіз історико-політичного та загальнокультурного тла теренів Західної Європи на момент початку формування та перших етапів трансформації стильової тканини маньєризму.

У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми. Огляд літератури. Джерельна база» проаналізовано основні віхи історіографії проблеми; акцентовано незадовільну ступінь дослідженості як проблематики маньєризму в цілому, так і його локальних модифікацій, чим доводиться актуальність обраної теми; наведено провідні наукові заходи, на яких дискутувалися досліджувані в даній роботі питання; висвітлено художні виставки, які сприяли вивченню маньєрис-тичного мистецтва; зроблено аналіз літератури з даної проблеми; вказано джерельну базу дослідження; наведено провідні наукові заходи (конгреси, симпозіуми та конференції), на яких обговорювалися досліджувані в даній роботі феномени. Вся бібліографія з питання маньєризму досить обмежена навіть сьогодні, що значно ускладнює вивчення процесу трансформації стилю. В західному мистецтвознавстві висвітлення феномену розпочалося значно раніше, ніж на теренах пострадянського простору. В дисертації проаналізовано роботи провідних зарубіжних і вітчизняних авторів, які торкалися питання формування та еволюції маньєризму у західноєвропейському мистецтві, серед яких: західноєвропейські дослідники Дж. К. Арган, С. Беген, О. Бенеш, Е. Блант, Г. Вельфлін, У. Еко, Ж. Ерманн, Е. Панофський, А. Хаузер, А. Шастель; російські автори О. Бенуа, Б. Віппер, В. Гращенков, В. Дажина, В. Рутенбург, М. Свідерська, Л. Тананаєва. Зроблено огляд дисертаційних досліджень на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора наук (філософських, історичних, культурології та мистецтвознавства), підготовлених і захищених впродовж останніх років росій-ськими та українськими авторами, в яких ставляться питання природи та характеру мистецтва XVI ст., і, відповідно, автори хоча б опосередковано торкаються сутності маньєризму. У підрозділі також наведено перелік про-відних музейних колекцій світу, де на сьогодні зберігаються твори митців-маньєристів.

У підрозділі 1.2 «Історико-політична ситуація в Італії» проаналізовано підвалини виникнення маньєризму на батьківщині Ренесансу, де власне і зароджується реакція на нього, що згодом стає антагоністичною. Також проаналізовано причини відсутності єдності картини мистецького процесу на італійських теренах, що пов'язано з політичною роздробленістю; відтворено картину як зовнішньо-, так і внутрішньополітичної ситуації, причини її нестабільності, акцентовано економічний стан, який сприяв зав'язуванню міжнародних відносин. Підкреслено роль релігійного аспекту, роль папського двору в житті суспільства, загострення стосунків папської та світської влади та вплив цього процесу на художню культуру; розглянуто характер Реформації на італійських землях.

Імовірно, саме в Італії раніше за все сформувалися причини, які мали привести до появи ідеї необхідності реформування церкви. На 1530-40-і рр. припадає розповсюдження антикатолицьких настроїв в Італії, хоча реформаційний рух не був там настільки міцним і значним, як у Німеччині або Швейцарії. Антикатолицькі настрої розповсюдилися тут значно раніше, ніж там, чому значно сприяли університети, де точилися філософсько-теологічні дискусії. Реформація в Італії мала власні специфічні риси, бо умови для критики церкви в Італії були сприятливішими завдяки гуманізму і пантеїстичним тенденціям Відродження. І тому італійська Реформація менш відірвана від ренесансової філософії з її увагою до людини. Рим сприяв тому, що релігійне та світське життя стало майже неможливо відокремити одне від іншого. А гуманісти утворювали так звану «філософську», або «гуманістичну», єресь, яка, маючи просвітницьке спрямування, поєднувала в собі як ідею необхідності змінити церковні устої, так і ідеї ранніх гуманістів. Ці землі були готові до виникнення кризового світосприйняття, уламчастості свідомості творчої особистості, не-стабільності, кризового відчуття ситуації, підпорядковані постійному колообігу традицій. Тенденція до взаємонаповнення новими віяннями спостерігалася впродовж усього XVI ст., яке отримало назву «сторіччя суперечок і конфліктів».

У підрозділі 1.3 «Основні аспекти політичного тла французького королів-ства» проаналізовано історико-культурне підґрунтя для формування нового художнього явища на теренах Франції. Приділено увагу стану зовнішньої політики французького королівства, ходу Італійських війн, що кардинально вплинули як на контури карти «найталановитішої учениці Італії», так і на початок плідного взаєможивлення італійської та французької культур. Особливо підкреслюється стан внутрішньої політики держави, виділено роль королівської влади, особистості монарха у формуванні художніх смаків двору.

Основне місце при розгляді внутрішньополітичної ситуації відведено феномену Релігійних війн. У сер. - ІІ пол. XVI ст. відмічений їх апогей, на цю ж добу припадає і блискучий розквіт культури та мистецтв у ті часи, коли вплив гугенотських кіл послаблюється, і католики відновлюють свої позиції. Зроблено аналіз етапів протистояння католицької більшості та протестантських угрупувань; визначено їх найгостріші періоди, значення цього протистояння для загально-політичної ситуації королівства, віддзеркалення його в художній культурі: загибель або вигнання митців-протестантів, зникнення тих, хто вижив, за кордонами Франції. Наводиться суперечливий характер течії художнього про-цесу королівства, коли держава, виснажена війнами, кровопролитність яких пояснювалася абсолютною безкомпромісністю і нетерпимістю супротивників один до одного, при цьому переживала мистецький злет. Саме цей дисонанс призвів до того, що на зміну ренесансовим ідеалам, які встигла поглинути вдячна Франція, приходить відчуття відчаю кризового становища, притаманне маньєризму.

Підрозділ 1.4 «Німеччина, Нідерланди, Іспанія, Англія означеної доби: провідні історико-культурні чинники» поєднує в собі аналіз історичного тла, політичної ситуації німецьких, нідерландських, іспанських, англійських земель. Йдеться про географічну роздробленість та домінуючу роль релігійного аспекту у формуванні загальнокультурного обличчя кожної держави. На німецьких теренах головуюче місце посіла Реформація, що спричинило специфічний характер та інший темп еволюції художньої культури, мистецтва. Викристалізо-вується тенденція: чим значнішою була роль Реформації на певних теренах, тим повільніше і складніше там еволюціонувало мистецтво, засноване на ренесан-сових ідеалах, тим складніше йому було пробити собі шлях через перепони реформаційної аскези, що не культивувала мистецтва в принципі, засуджуючи їх гріховну природу. Драматизм ситуації, її контрастність найхарактерніше проявилися в німецькій художній культурі, в мистецтві, а з часом маньєризм, з його неспокоєм, балансуванням, сумнівами, постійним прагненням до рефлексії, самоаналізу, тяжінням до містики, хіліастичними настроями, також ляже на цю основу якнайкраще. Маньєризм, не тільки як стиль у мистецтві, але і (в ширшому розумінні цієї категорії) як стан митця, став притаманним німецькому мистецтву відразу після того, як воно прокинулося від готики, - більше того, воно навіть не встигло цілком відійти від неї, відразу потрапивши в маньє-ристичний стан. Власне Відродження тут отримало дуже нетривалий характер, у ньому можна від самого початку віднайти маньєристичні риси. І справа не тільки в тому, що впродовж XIV-XV ст., не кажучи вже про XVI ст., спостерігався феномен міграції творчих сил, а німецькі майстри проходили італійську школу (адже італійці заїжджали до їх земель навіть тоді, коли це ще не було розповсюдженим явищем, а тільки стихійними проявами). А в Нідерландах, де виникає ціла низка міст, які стають центрами світової торгівлі, художня культура переживає справжній золотий вік, коли держава може хоч трохи відпочити від внутрішньополітичних і релігійних проблем, - пасіонарна активність, що виливається в низку військових дій і революцій, затихає і дає можливість реалізуватися накопиченій творчій енергії.

На іспанських та англійських теренах значну роль відігравала як синте-тичність культури (в першому випадку), пояснювана відгомоном Реконкісти на загальнокультурному тлі, що спровокував сильне стильове відставання, так і географічна віддаленість (у другому випадку), яка теж пояснювала інакшу динаміку процесів, що розпочалися в Італії і через Францію попрямували Європою.

Особливо вагомою є роль католицької церкви в Іспанії, значення інквізиції, синкретичний характер іспанської культури, замішаної на синтезі з мавританськими традиціями, що проявляли себе і після завершення Реконкісти, спричинили інший темп трансформування мистецтва в XV-XVI ст., значно уповільнений, на відміну від інших держав Європи, передусім - Італії. Мистецтво перебувало в дещо скутому стані, релігійний аспект залишався визначальним, на шляху світського духу в іспанське мистецтво існувало забагато перепон. Злет в іспанській художній культурі припав тільки на ІІ пол. XVI ст., але водночас, незважаючи на особливу продуктивність цього часу, мистецтво все одно пішло власним шляхом еволюції: воно якнайяскравіше виражало весь трагізм маньєристичної картини світу, бо саме в Іспанії було найбільше зовнішніх проявів гальмування оновленого за характером, світського художнього процесу, заснованого на античному спадку і гуманістичного за духом.

У тій атмосфері, що склалася в Англії, ідеї Ренесансу так і не змогли знайти очікуваного відгомону. Тому і маньєризм, схильний до середньовічних ремінісценцій, був прийнятий значно легше і прижився на цих землях краще. Ескапітські настрої були притаманні консервативно налаштованим англійцям, які бажали вбачати старі традиції у новій формі, тому були схильні роман-тизувати минуле. Але вільність, театральність і куртуазність стилю, що теж були його значними компонентами і визначали інший бік явища, почали проявлятися лише з часом, і в досить трансформованому варіанті.

У другому розділі дослідження «Філософсько-естетична концепція маньєризму», який складається з 3 підрозділів, проаналізовано світоглядні засади стилю, досліджено причини, етапи, характер його трансформації.

У підрозділі 2.1 «Основні постулати італійських теоретиків маньєризму. Термінологічне питання. Маньєризм як система світобачення» досліджуються існуючі інтерпретації природи «кризи мистецтва» як такої, запропоновано різні погляди на проблему визначення феномену стильового зламу, акцентовано філософський, культурологічний, естетичний, мистецтвознавчий аспекти явища. Маньєристична філософська думка трактується як реакція на виснаження ренесансового потенціалу митців, а Ренесанс - як міцні, але тільки підвалини для «агонізуючого розквіту» маньєризму. Проаналізовано динаміку еволюції стилю, зв'язок і залежність його характеру від історико-культурного тла доби (з використанням як системного методу аналізу явища, так і інструментарію «формальної школи» Г. Вельфліна). Виокремлено обставини, що провокують початок кризового етапу Ренесансу. Аналізуються «маньєристичні періоди творчості» митця, формулюються їх ознаки, комплекс визначних рис, фактори, що народжують у художника «маньєристичний стан» сприйняття дійсності, відстань між творчим задумом і його практичним втіленням у життя, шлях від задуму до твору. Підкреслено трагізм неспівпадіння ідеї та твору, втіленням якого вона стає. Маньєризм трактується як стиль, основою якого є ідея, тобто те, що існує в свідомості художника, що створено в його уяві. Звідси - велика роль метаморфоз художнього задуму у підсвідомості митця, його трансформація у процесі втілення у твір. Констатовано руйнацію «відчуття цілого» у свідо-мості митця, заміну його хаотичністю, деформацію ідеалів. Підкреслюється подвійна характеристика маньєристичності - як руйнівного фактора та як ознаки оновлення, що наближається.

«Маньєризм індивідуального творчого методу» митця трактується як реакція на творчий пошук, його повторюваність, реакція самого художника на нього. Констатується зміна системи цінностей за доби маньєризму, акцентовано аксіологічний аспект процесу, що відбувається, - художника замість прекрасного цікавить потворне, він прагне до «дивного, екстравагантного та безформного», віддає перевагу експресивності, але не наслідуванню прекрасному, чим пояснюється і підвищений інтерес до мотивів смерті, жаху, насильства, які згодом ще раз підніме на щит романтизм. Акценти були зміщені в бік асиметричного, диспропорційного, дисгармонійного, яке заступає класично спокійний і гармонійний Ренесанс, тому на перше місце висувається інди-відуальність потворності замість типізованої краси.

Проаналізовано сформульовані теоретиками, авторами філософсько-есте-тичної концепції маньєризму (Ф. Цуккарі, Дж. П. Ломаццо, Дж.-Б. Арменіні), світоглядні засади стилю, обставини формування нової культурної парадигми, аспекти, що формують особистість, причини її схильності до рефлексії, відірваності від реальності, наслідки протиріч між ідеєю та її втіленням у життя; ставиться термінологічне питання. Сформульовано та запропоновано варіант розв'язання питання «творчого безпліддя» стилю; дано пояснення категорії «внутрішній рисунок» як базового компоненту нового світобачення митця, нової художньої естетики, ідеалу митця.

Терміном «манера» (la maniera) італійці позначали ірраціональні тенденції та антинатуралізм художників XVI ст., які складали свого роду опозицію майстрам Високого Відродження, що засновували свою творчість на дослідженні натури. Весь пласт маньєристичного мистецтва будувався на наслідуванні, але головне - кому або чому наслідували митці і як до цього ставилися самі. Чергове протиріччя свідомості творчої особистості маньєристичної доби було в тому, що художник обирав взірець, наслідував йому, міцно прив'язувався до цього взірця, а потім його дух повставав проти цього, і він починав сприймати ним самим обраний еталон як тягар, який тяжів над ним своєю невідворотною обов'язковістю. Тому художник відчував потребу позбавитися від взірців і звільнити свою фантазію. Так виникає так звана «invenzione», тобто «винахід», або «idea», що віддаляє майстра від реальності. Художник, змушений насліду-вати взірцям, вигадує для себе рятівний шлях - «invenzione» чи «disegno interno», тобто «внутрішній рисунок». Таке ставлення до творчого процесу породжує дуже значні, міцні протиріччя: між реальністю (ritrarre) і тим, як виглядає вона в ідеалі (imitare), та між imitare та тим, як воно відбивається на реальній площині. В принципі, imitare - категорія не зображувана, її неможливо перенести на площину без втрат певних якостей.

Швидкому поширенню маньєризму сприяла наявність у ньому теоретичної доктрини, тобто майстри вже могли діяти не просто за інтуїцією, а керуючись певними інструкціями, якими стали для них роботи апологетів маньєризму Дж. П. Ломаццо, Дж.-Б. Арменіні, В. Боргіні та Ф. Цуккарі. У 1584 р. з'явився «Трактат про мистецтво живопису» Дж. П. Ломаццо, в 1591 р. - його ж трактат «Ідея храму живопису», в якому автор будує ієрархію цінностей живописця. Того ж року побачила світ праця В. Боргіні, а в 1607 р. - трактат «Ідея живописців, скульпторів і архітекторів» Ф. Цуккарі. Дж. П. Ломаццо в своєму трактаті з 6 книг обґрунтував використання нових формальних засобів - видовженості пропорцій і linea serpentinata. «Храм живопису» Дж. П. Ломаццо - це квінтесенція уявлень того часу про справжній живопис, де знаходиться сім стовпів, сім «справжностей» мистецтва, на які спирається художник. Основна ідея полягає в тому, що автор трактату не вбачає єдиної манери в мистецтві живопису, він схильний вважати, що обрання манери художником залежить від сюжету, і універсальну знайти неможливо, що підтверджує уламчастий характер світогляду маньєристів, для яких була неможливою універсальна ідея, єдина манера.

У підрозділі 2.2 «Категорія «Stilwandel» як варіант розв'язання терміно-логічної проблеми маньєризму. Головні протиріччя маньєристичної доктрини» запропоновано введення та ширше використання дефініцій «Stilwandlung» та «Stilwandel», викладено їх змістове наповнення, смислові відтінки. Дано пояснення використання даних дефініцій Г. Вельфліном в контексті зміни стильової тканини мистецтва при переході від Ренесансу до бароко, його тлумачення причин зміни стилю та сутності процесу. «Stilwandlung» - це стадія, коли ще не сформована уява про нове стильове явище, але старе вже вичерпало себе, період «поза-», «міжстильовий», необхідна ланка. Термін «Stilwandel» («Stilwandlung» або «Formwandlung») можна застосовувати в ширшо-му значенні, певною мірою вважаючи його синонімом терміну «маньєризм». Розширено можливі хронологічні межі значення цього терміну. Запропоновано введення до широкого наукового обігу дефініцій «маньєристична домінанта», яка спостерігається в будь-який кризовий період еволюції мистецького стилю або течії і є стрижнем власне маньєристичного мистецтва XVI ст., і «маньєристична константа», що означає квінтесенцію комплексу ознак вмирання стилю в мистецтві і є постійною величиною для творчого процесу під час його кризової фази. Акцентуються головні протиріччя маньєристичної доктрини, здійснено спробу дати стійкіше визначення маньєризму як світоглядної системи, виокремити світоглядні універсалії зламного етапу як творчої діяльності окремого майстра, так і кризи мистецького стилю в цілому.

У підрозділі 2.3 «Ґенеза стилю» аналізуються причини виникнення маньєризму в Італії, його підґрунтя; розглядається категорія «invenzione»; акцентується Altersstil низки майстрів, яких подекуди відносять до когорти художників Пізнього Ренесансу, що знову повертає до дилеми «Ренесанс-маньєризм» і унеможливлює проведення чіткої межі між цими категоріями. Підкреслено велику міру ускладненості маньєристичного мистецтва загалом, кожен твір якого немов розрахований лише на знаючих, замкнений на собі, не має виходу назовні. Причина цього полягає в тому, що художня естетика маньєризму, яка мала за основу естетику неоплатоніків, передбачала складність шляху до істини. Розшифрувати задум художника для глядача було подекуди не просто складно, але й неможливо, бо для них була актуальна сентенція неоплатоніків «повага до прихованого досягається вуаллю»; вплив істини був тим сильнішим, чим більше вона була прихована. Зроблено акцент на неодно-рідному характері стилю навіть на теренах його батьківщини, на неможливості говорити про єдине, органічне поняття «італійський маньєризм». Це пов'язано і з політичною ситуацією в країні, тому доводиться зустрічатися з такими поняттями, як «тосканський маньєризм», «венеціанський маньєризм», «пізній римський маньєризм», «центральноіталійський маньєризм», а також із менш значними і вузькішими, але все ж існуючими термінами «маньєризм Генуї», «маньєризм Мілана», «п'ємонтський маньєризм», «кремонський маньєризм», «сицилійський маньєризм», що пов'язані головним чином з конкретними прізвищами, які визначають стиль.

Таким чином, другий розділ є викладенням загального аналізу теоретичних засад стилю маньєризм, народженого на плідному італійському художньому ґрунті, підвалинами аналізу динаміки його поліфуркації, маршрутів так званої «тріумфальної ходи маньєризму Європою».

Третій розділ «Географія поліфуркації маньєризму Європою» поділено на три підрозділи. Загальна мета розділу - виявлення основних напрямів поширення європейськими землями італійського впливу, спочатку - ще ренесан-сового, потім - суто маньєристичного, і прояв уже барокових паростків у цьому процесі. Ці закономірності аналізуються на матеріалі творчості носіїв стилю - італійських маньєристів. Маньєристи другого покоління залишали Італію ще в розквіті сил, відтік художніх сил з батьківщини стилю ставав дедалі помітнішим, і носії стилю віддавали все більше енергії іншим державам, посилюючи їх творчий потенціал і знесилюючи Італію, яка в результаті цього процесу відійшла в ар'єргард, виконавши шляхетну справу «художнього донора», до тих пір, поки там не засяяло бароко.

У розділі розглянуто етапи поширення маньєристичного віяння італійцями, намічено провідні компоненти майбутньої картини в європейському мистецтві. Друга хвиля маньєристів, що брали участь у формуванні нових витків маньєристичного мистецтва за межами Італії, була значно численнішою, і позаіталійські періоди кожного з них були тривалими. Доба маньєризму зробила можливим часте використання інструментарію одного виду мистецтва художньою мовою іншого. На матеріалі творчого спадку італійських митців цього часу розглядається це взаємопроникнення: використання інструментарію живопису у скульптурі, скульптурної мови - в архітектурі, що привносить певну стихійність характеру в кожен з видів мистецтва, також характеризуючи стиль. На прикладі митців, які стали родоначальниками взаємопроникнення традицій різних локальних варіантів маньєризму, розглянуто комплекс тих рис, які були притаманні творчій особистості зламу століть і перехідній добі від однієї стильової фази до іншої, що й спонукали шукати шляхів для самовиразу за межами батьківщини, де ці митці вже не задовольняли мистецький ґрунт своїм професійним рівнем.

Підрозділ 3.1 «Основні напрями поширення стилю теренами Європи» висвітлює власне основні напрямки, якими відбувається процес поліфуркації маньєризму, починаючи ще зі стихійних проявів цього феномену, коли випадки мандрів майстрів до іноземних дворів були ще поодинокими. Прослідковано, що ці випадки перетворилися на тенденцію, що визначала характер художнього життя XVI ст. У підрозділі запропоновано схему поліфуркаційного процесу, своєрідну карту розповсюдження стилю Європою впродовж сторіччя. Цей процес у західноєвропейській мистецтвознавчій літературі отримав умовну назву «тріумфальної ходи маньєризму». Його маршрути визначаються основними напрямами пересування художників Європою. Виник своєрідний стильовий колообіг, у формуванні якого брали участь італійські, французькі, фламандські, іспанські, німецькі художники. До Фонтенбло, Мадрида та Праги виїжджають італійські майстри, ангажовані Франциском І, Рудольфом ІІ, Карлом V Гасбургом, Філіпом ІІ Іспанським. Але в самій Італії в цей час мистецька картина форму-валася передусім завдяки двом течіям - власне італійцям як першоджерелам стилю та нідерландським майстрам, що їхали до Рима з Амстердама. Зародив-шись у Тоскані, у Флоренції, маньєризм згодом отримав форпостом Рим. Саме звідси його традиції поширювалися Європою в кількох основних напрямах, а інколи і поверталися назад вже у трансформованій формі. Згодом до основних художніх центрів Європи XVI - поч. XVIІ ст. належали Фонтенбло, Ескоріал та Прага, тому провідними гілками розповсюдження стилю можна визначити французьку, іспанську та німецьку. До них додаються фламандська та англійська. Серед італійських локальних художніх центрів, до яких їздили вчитися та працювати художники з усієї Європи, передусім були Рим та Флоренція, трохи поступається Вічному Місту та місту квітів Венеція. А вже в зворотньому напрямку художники (переважно італійці) потрапляють до Парижа чи Фонтенбло, Амстердама, Антверпена, Відня, Праги, трохи рідше - до Мадрида, Лондона.