Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ОХОРОНИ ПАМ'ЯТОК

ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

ЦЕНТР ПАМ'ЯТКОЗНАВСТВА

УДК 351.852:069.1:791

АНДРЕС Ганна Олександрівна

ОХОРОНА КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ УКРАЇНИ

В КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

(друга половина ХХ - початок ХХІ століття)

Спеціальність 26.00.05 - музеєзнавство. Пам'яткознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі культурної спадщини Центру пам'яткознавства Національної Академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії і культури.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Титова Олена Миколаївна,

Директор Центру пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури

Офіційні опоненти:

- доктор географічних наук, старший науковий співробітник

Тютюнник Юліан Геннадійович,

ДАКККІМ, завідувач кафедри

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Катаргіна Тетяна Іванівна ,

Інститут історії України НАН України

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Центру пам'яткознавства НАН України і УТОПІК (адреса: 01015, м. Київ, вул. І. Мазепи, 21, корп. 19).

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат технічних наук В.О. Константинов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Ставлення до пам'яток історії і культури є показником рівня розвитку держави та духовної зрілості її громадян. Цілеспрямована діяльність державних органів охорони пам'яток для передачі культурних цінностей майбутнім поколінням та їх ефективного використання в суспільному житті сприяє самоідентифікації нації, уособлює її самобутність і має соціально-значиму функцію підтримки стабільності і сталого суспільного розвитку. Успіх процесу інтеграції України до європейського співтовариства залежить від багатьох чинників, серед яких є гармонізація національних норм та правил із європейськими та міжнародними вимогами, в тому числі і в галузі охорони культурного надбання. культурний спадщина пам'яткоохоронний інтеграційний

У ХХ ст. та на початку ХХІ ст. відбувається формування і активізація діяльності міжнародних організацій, функції яких, поряд з економічними і політичними, стосуються сфери збереження культурної спадщини. Для покращення рівня її охорони на територіях держав-членів цих організацій формуються загальні принципи пам'яткоохоронної галузі.

Актуальність вивчення діяльності міжнародних структур у сфері охорони культурної спадщини продиктована також кризовою ситуацією, в якій на сьогодні знаходиться пам'яткоохоронна галузь України в умовах трансформаційних процесів. Повсякденна реальність загрожує фізичному існуванню пам'яток. Культурна спадщина нашої держави втілена в 130 тис. нерухомих пам'ятках історії і культури, і тільки 35 % з них знаходяться в задовільному стані. Особливого значення набуває необхідність визначення стану охорони пам'яток в Україні в умовах реформування державної системи управління галуззю, а також - ролі держави у формуванні і реалізації міжнародних відносин під час інтеграції до міжнародних організацій у зазначеній сфері, аналіз досягнень, помилок і прорахунків у державній політиці та їх наслідки на стан збереження пам'яток; вивчення міжнародного досвіду та перспектив розширення міжнародної співпраці в цій галузі.

Вищезазначене свідчить про необхідність теоретичного дослідження проблем, напрямів і можливостей застосування міжнародних вимог щодо практичних заходів збереження пам'яток історії і культури України, аналізу наявних і можливих форм співробітництва, закономірностей, протиріч, а також оцінки перспективи спільної роботи з міжнародними структурами та вироблення науково обґрунтованих пропозицій із подальшого вдосконалення і підвищення ефективності заходів охорони культурної спадщини України.

Зв'язок з науковими програмами і темами. Дисертаційне дослідження виконувалося в межах науково-дослідної роботи Центру пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури «Практика застосування теоретико-методичних засад збереження культурної спадщини України» (№ держреєстрації 0104U004774). В рамах науково-дослідних планових тем Українського центру культурних досліджень Міністерства культури і туризму України «Культурна політика в Україні: аналітичний огляд» - підготовка проекту Національного звіту про культурну політику України для Ради Європи (за редакцією директора Українського Центру культурних досліджень Міністерства культури і туризму України, к.т.н О. Гриценка), автором одноосібно виконано розділ 4. «Історична та культурна спадщина» (4.1. Нерухомі пам'ятки, заповідники; 4.2. Музеї) - темплан НДР УЦКД за 2006-2007 рр., № держреєстрації 0106U009553, обліковий № 0209U008425; «Розробка номінаційного досьє на внесення об'єкта до Списку Всесвітньої культурної і природної спадщини UNESCO (об'єкти культурної спадщини). Методичні рекомендації» та «Інструкція з обліку, охорони і зберігання музейних предметів і колекцій недержавної частини Музейного фонду України. Проект» - темплан НДР УЦКД за 2005-2006 рр. в рамах комплексної теми «Розробка проектів нормативних актів у сфері культури та мистецтв» - № держреєстрації 104U008547.

Об'єктом дослідження є інтеграційні процеси в державній політиці охорони культурної спадщини України та реалізація міжнародних вимог щодо пам'яткоохоронної справи на національному рівні.

Предметом дослідження є шляхи і напрями реалізації прикладних завдань з охорони і використання культурного надбання України відповідно до вимог міжнародних організацій UNESCO і Ради Європи.

Хронологічні межі дослідження визначаються, з одного боку, набуттям УРСР статусу члена ООН 24 жовтня 1945 року, із наступним членством в UNESCO; з іншого - активізацією співпраці України з міжнародними організаціями (UNESCO і Радою Європи) в період незалежності.

Метою дослідження є комплексне вивчення ролі міжнародних організацій й аналіз сформованих ними вимог щодо вдосконалення національної політики у сфері охорони культурної спадщини, а також визначення рівня відповідності пам'яткоохоронної системи України міжнародним стандартам в умовах інтеграційних процесів.

Реалізація поставленої мети вимагає вирішення наступних завдань:

- на основі комплексного аналізу документів міжнародних організацій (UNESCO, ICOMOS, Рада Європи) визначити і конкретизувати основні вимоги і напрями впливу на покращення стану національної системи охорони культурної спадщини, встановлені міжнародною практикою;

- дослідити сучасний стан, особливості і проблеми механізму реалізації української політики у сфері збереження культурної спадщини;

- визначити роль і функції державних інститутів у реалізації політики збереження культурної спадщини, підкреслити визначальну роль держави в цій галузі;

- провести аналіз вимог міжнародних урядових і неурядових організацій, виробити оцінку ефективності форм взаємодії державних органів виконавчої влади і міжнародних об'єднань у галузі охорони пам'яток з метою встановлення перспектив розвитку і напрямів її удосконалення в умовах трансформаційних процесів реформування політичної системи;

- проаналізувати відповідність розвитку пам'яткоохоронної справи України до визначених міжнародних напрямів;

- обґрунтувати створення ефективної державної системи охорони культурної спадщини і впровадження міжнародних стандартів із урахуванням національної специфіки галузі.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження базується на структурно-функціональному і порівняльному підходах щодо аналізу діяльності міжнародних організацій і державних інститутів у галузі охорони пам'яток культури. Під час узагальнення емпіричного матеріалу використані загальнонаукові методи (індукція, дедукція, аналіз, синтез). Характер роботи обумовив необхідність міждисциплінарного підходу, що дозволяє досліджувати проблему комплексно. Порівняльно-історичний метод наукового аналізу форм і засобів регулювання охорони культурної спадщини, комплекс методів наукового пізнання соціальних процесів знайшли відображення в системі підходу щодо предмета дисертаційного дослідження.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в постановці проблеми і обґрунтуванні необхідності визначення комплексу сформованих міжнародною спільнотою вимог щодо охорони культурної спадщини, а також у спробі автора дисертаційного дослідження визначити відповідність національної пам'яткоохоронної системи України рекомендаціям міжнародної спільноти в умовах світових інтеграційних процесів, враховуючи національну специфіку.

Елемент новизни дослідження полягає в обґрунтуванні необхідності удосконалення державної системи охорони культурної спадщини в напрямах фінансування, меценатства, розвитку співпраці з міжнародною спільнотою, вивченні та застосуванні набутого нею досвіду.

Йдеться не тільки про збереження окремих пам'яток, а й про включення до реалій сучасного світу всієї культурної спадщини в її цілісності і різноманітті, що охоплює як самі об'єкти, що підлягають збереженню, так і середовище їх існування. Важливу роль для здійснення і розвитку такого підходу відіграють державні та регіональні органи охорони культурної спадщини.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації використані під час виконання наукового дослідження в межах стипендіальної програми ім. Л. Кіркланда (м. Варшава) та під час підготовки навчальних курсів «Законодавство у сфері пам'яткоохоронної і музейної діяльності», «Охорона і використання пам'яток історії та культури» для студентів кафедри охорони культурної спадщини і музеєзнавства Київського національного університету культури і мистецтв. Рекомендації дисертації можуть бути корисні для формування пропозицій щодо вдосконалення сучасної державної політики в галузі охорони культурної спадщини України, приведення українського пам'яткоохоронного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів, а також вироблення рекомендацій щодо підвищення якісного рівня практичних заходів пам'яткоохоронної діяльності та прискорення інтеграційних процесів пам'яткоохоронної теорії і практики.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація пройшла обговорення на засіданні Вченої Ради Центру пам'яткознавства НАН України та Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Результати дослідження опубліковані в наукових працях, викладені на міжнародних, всеукраїнських науково-практичних конференціях: Другі Всеукраїнські Зарембівські читання «Українське пам'яткознавство: сучасні проблеми і тенденції», Центр пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, Інститут біографічних досліджень Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Київ, 2009 р.; Шості культурологічні читання пам'яті В. Подкопаєва «Національний мовно-культурний простір України в контексті глобалізаційних та інтеграційних процесів», Міністерство культури і туризму України, Український центр культурних досліджень, Державна історична бібліотека України, Центр Польських і Українських студій НаУКМА, Інститут критики, Київ, 2008 р.; П'яті культурологічні читання пам'яті В. Подкопаєва «Культурологічний дискурс сучасного світу: від національної ідеї до глобалізаційної цивілізації», Міністерство культури і туризму України, Музей українського народного декоративного мистецтва, Український центр культурних досліджень, Київ, 2007 р.; Всеукраїнська науково-практична конференція «Духовна культура як домінанта українського життєтворення», Міністерство культури і туризму України, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Український центр культурних досліджень, Київ, 2005 р.; II Судацька міжнародна наукова конференція «Причорномор'я, Крим, Русь в історії і культурі», Київ - Судак, 2004 р.; IV міжнародна науково-практична конференція «Реставрація музейних пам'яток в сучасних умовах. Проблеми та шляхи їх вирішення», Національний науково-дослідний реставраційний центр, Київ, 2003 р.; IV Всеукраїнська краєзнавча конференція «Маловідомі імена, події, факти», Дніпропетровськ, 1999 р.; Науково-практичні конференції професорсько-викладацького складу, докторантів, аспірантів, магістрів та студентів «Дні науки КНУКіМ», Київ (2004, 2005, 2007)

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковано в наукових статтях, тезах доповідей, виконаних автором у кількості 11. Із них 4 - у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура дослідження Структура дисертаційного дослідження зумовлена метою і завданнями дослідження і містить у собі вступ, три розділи, що поділяються на підрозділи, висновки, а також бібліографічний список використаної наукової літератури, нормативно-правових джерел України, Конвенцій і рекомендацій UNESCO, Ради Європи та ICOMOS. Загальний обсяг дослідження - 206 сторінок, з них 35 cсторінок - перелік використаної літератури і джерел, що містять 278 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми та наукове значення роботи. Визначається предмет, об'єкт, хронологічні межі дослідження, сформульовані її мета та завдання, визначена новизна та практичне значення одержаних результатів, їх зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Зазначено апробацію результатів.

У першому розділі «Методологічні основи, історіографія та джерельна база дослідження» аналізуються наукові роботи та джерела, визначаються основні методи, що дозволили досягти мети дослідження і вирішити поставлені завдання.

У підрозділі 1.1. «Методологічні основи дисертації» обґрунтовується доцільність методів, використаних у дослідженні. Було застосовано емпіричний метод (його складову - «опис»), а також для систематизації емпіричних даних - аналіз, синтез, індукцію та дедукцію, що дало можливість всебічно дослідити масив джерельної бази, який складався з документів UNESCO, ICOMOS, Ради Європи, Законів і підзаконних актів України, матеріалів діловодства Держкультспадщини, Міністерства культури і туризму України та ін., що створило умови для логічного переходу від одиничних фактів до знань узагальненого характеру. Під час дослідження використовувалися порівняння та аналогія. Застосовувався комплексний міждисциплінарний підхід для об'єктивності висновків та порівняльно-історичний метод наукового аналізу, який ґрунтується на встановленні логічних і послідовних процесів у сфері охорони культурної спадщини України з відповідною інтерпретацією одержаних наукових результатів. Історичний і логічний методи дозволили поетапно простежити взаємозалежність історичних реалій і конкретних результатів у сфері охорони пам'яток як на світовому, так і на національному рівні.

У підрозділі 1.2. «Історіографія питання» аналізується рівень дослідження проблеми як в українській науковій літературі, так і в зарубіжних виданнях. Визначається, на які основні проблемні питання галузі була спрямована увага дослідників. Обґрунтовується недостатність комплексних робіт із зазначеної теми у вітчизняній науці.

Значний внесок у вивчення аспектів діяльності міжнародних організацій та визначення шляхів і рекомендацій щодо вдосконалення пам'яткоохоронного законодавства України у відповідності до міжнародних вимог зробив В.І. Акуленко, який у багатьох публікаціях розкрив питання становлення історії пам'яткоохоронної справи України. Дослідник присвятив частину своїх робіт (14 наукових публікацій) проблематиці термінологічних колізій галузі, ввів до наукового обігу ряд нормативних актів різного рівня обов'язковості UNESCO, Ради Європи та ін.

Необхідність термінологічного врегулювання (яке знайшло своє юридичне впровадження) та питання повернення пам'яток, втрачених Україною, деякі аспекти історії пам'яткоохоронної справи України знайшли відображення в роботах С.І. Кота.

Особливо слід відзначити ґрунтовний аналіз практичних аспектів діяльності міжнародних організацій, визначення перспектив подальшого розвитку міжнародних засад охорони культурної спадщини у працях російських дослідників С.М. Молчанова та М.М. Богуславського.

Визначенню поняття «пам'ятка архітектури», долі культурної спадщини в історії, проблематиці її знищення, руйнації і відбудови, а також вивченню історії становлення і розвитку пам'яткоохоронної справи України присвячені монографічні та дисертаційні дослідження відомих українських вчених В.В. Вечерського, С.З. Заремби, О.О. Нестулі, Л.В. Прибєги, Є.С. Ярошенка та росіянина М.Ф. Гуляницького.

Констатується фактична нерозробленість в українській науці питання «культурних прав». Аналіз цієї проблеми зроблено в працях В.І. Акуленка, О.А. Гриценка та ґрунтовному теоретичному дослідженні британського вченого С. Мунді.

Аналіз діяльності міжнародних організацій відображено у роботах О.М. Титової та Л.В. Прибєги. Проблеми збереження історико-архітектурної спадщини розглядаються у статтях російських науковців О.І. Косаревського, В.Л. Єгорова та Є.П. Щукіної.

Вивченню і аналізу міжнародного досвіду управління процесами в галузі культури в країнах з високим рівнем розвитку ринкової економіки, досвіду охорони культурної спадщини зарубіжних країн, присвячені дослідження Т.І. Катаргіної, О.А. Гриценка, Т. Геврика, С.О. Єкельчика, В.О. Горбика, О.В. Іконнікова, М.Т. Федоренко, К.Ф. Князєва та ін.

Аналізу концепції загальної спадщини людства найбільшу увагу приділили В.І. Акуленко, І.І. Лукашук, В.В. Максимов, О.І. Мельничук. Питанням діяльності міжнародних інституцій у галузі туристичного бізнесу присвячена монографія Н.С. Барчукової.

Теоретичні та практичні дослідження питань розвитку пам'яткознавства здійснили російські науковці П.М. Шульгін, О.М. Селезньова, О.М. Дьячков, П.В. Боярський.

Особливої уваги заслуговують дослідження в галузі розвитку музейної справи російських вчених Т.Ю. Юренєвої та М.Є. Каулен де аналізуються питання історії, а також діяльність міжнародних організацій (UNESCO і ІСОМ).

Вагомий внесок у вивчення, популяризацію, аналіз проблем і перспектив пам'яткоохоронної справи України зробили публікації наукових досліджень Центру пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. У «Працях Центру пам'яткознавства» та альманасі «Відлуння віків» публікується низка теоретичних та прикладних матеріалів фахівців з пам'яткознавства, музеєзнавства, історії, охорони культурної спадщини. Багатий фактологічний матеріал міститься у виданнях НДІ пам'яткоохоронних досліджень Міністерства культури і туризму України.

Необхідно зазначити, що проблеми вивчення охорони пам'яток в Україні є надзвичайно актуальними, а шляхи і перспективи інтеграції української системи охорони культурної спадщини до світового та європейського співтовариства залишаються майже не дослідженими.

У підрозділі 1.3. «Джерельна база дослідження» аналізується джерельна база, що складається із законодавчих актів з питань збереження культурної спадщини UNESCO, Ради Європи, ICOMOS. Представлені документи - Конвенції (ратифіковані і не ратифіковані Україною), Хартії, рекомендації, які визначають основні напрями пам'яткоохоронної справи, а також нормативні акти України, що прийняті за період незалежності: Закони України і підзаконні акти, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, накази і розпорядження міністерств і відомств, матеріали діловодства Державної служби з питань національної культурної спадщини та інших підрозділів Міністерства культури і туризму України.

На виконання положень конвенції UNESCO «Про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини», «Європейської культурної конвенції», що ратифіковані Україною, держава зобов'язана звітувати перед міжнародними організаціями. На початку 2000-х років Україна вперше успішно підготувала такі звіти. Вони містять фактологічний матеріал, на основі якого проаналізовано стан пам'яткоохоронної справи України і його відповідність міжнародним вимогам.

Особливе місце в джерельній базі займають збірки нормативних документів UNESCO, Ради Європи та України: «Україна в міжнародно-правових відносинах», відповідальний редактор Ю.С. Шемшученко, упорядник В.І. Акуленко, «Сборник правовых актов Совета Европы о сохранении культурного наследия», составитель С.М. Молчанов, «Правова охорона культурної спадщини: збірник документів», автори-упорядики Т.М. Пархоменко, О.М. Титова, «Правова охорона культурної спадщини: збірник документів», автори-упорядники М.Є. Левада, Т.М. Пархоменко, О.М. Титова «Охорона культурної спадщини в Україні: збірник нормативних документів», автор передмови П.П. Толочко.

Матеріали Ради Європи і UNESCO не завжди наявні у бібліотеках, тому особливе місце в дослідженні посідають електронні ресурси.

Джерела, які презентують історію занесення пам'яток України до Списку всесвітньої спадщини, були отримані під час підготовки періодичних звітів UNESCO та Ради Європи від зазначених міжнародних організацій. Це: The map of World Heritage Properties is produced each year by UNESCO World Heritage Centre. 2002; World heritage list. Сathedral of St. Sophia of Kiev № 527; World heritage list. Kiev-Pechersk Laura № 528; World heritage list. L'viv № 865.

У другому розділі «Роль міжнародних організацій в справі охорони культурної спадщини. Основні напрями охорони культурної спадщини в діяльності UNESCO і Ради Європи» розглядається історія становлення, визначаються основні напрями діяльності міжнародних організацій у галузі збереження культурної спадщини.

У підрозділі 2.1. «Пам'яткоохоронна діяльність UNESCO. Формування основних напрямів охорони культурної спадщини на світовому рівні» аналізується і обґрунтовується положення щодо провідної ролі UNESCO у формуванні міжнародних засад охорони культурної спадщини. Після Другої світової війни UNESCO та міжнародні неурядові організації (ICOM та ICOMOS) взяли на себе відповідальність за збереження пам'яток. Діяльність UNESCO спрямована на формування загальних критеріїв і напрямів пам'яткоохоронної справи на світовому рівні. Автор звертає увагу на Конвенцію UNESCO «Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту», що формує стратегію охорони рухомого і нерухомого майна як під час воєнних дій, так і у мирний час. Зазначається, що цей документ є основою міжнародного законодавства, яка визначає поняття «культурні цінності» в наступних документах UNESCO.

У 70-х роках ХХ ст. поглиблюється розуміння рухомої спадщини як матеріальних цінностей. Положення Конвенції UNESCO «Про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності» стосуються процесів переміщення пам'яток та звертають увагу на потребу врегулювання прав власності на них. Документом визначається необхідність створення системи контролю за переміщенням культурних цінностей за межі держав.

Особливе значення для охорони культурної спадщини має Конвенція UNESCO «Про охорону всесвітньої культурної i природної спадщини». Цей документ визначає необхідність збереження пам'яток загальнолюдського значення (як природи, так і культури), визначив шляхи щодо збереження об'єктів спадщини, що мають універсальну загальнолюдську цінність.

Черговий етап розвитку принципів захисту культурних цінностей припадає на початок XXI ст., коли UNESCO прийняло Конвенцію «Про охорону підводної культурної спадщини» та Конвенцію «Про охорону нематеріальної культурної спадщини». У них викладено основні принципи захисту культурних цінностей, небезпекою для яких є скарбошукацтво, комерційна діяльність, розвиток туризму, глобалізаційні процеси. Визначається необхідність збереження різноманіття культури, вільного доступу до пам'яток. Конвенції UNESCO визнаються основою системи, що регулює охорону культурної спадщини на світовому рівні, вони відкриті для підписання і передбачають обов'язкове надання державами-учасницями інформації про виконання їх положень.

Автором відзначається, що документи ICOMOS є невід'ємною складовою міжнародної і національних нормативних систем, які формують практичну діяльність галузі охорони культурної спадщини. Вони не носять обов'язкового характеру, але мають значний морально-освітній вплив. ICOMOS визначає професійні норми пам'яткоохоронної практики. Хартії ICOMOS є необхідним інструментом розробки законодавства, належного використання фінансів, регулюють питання проведення реставраційних робіт, відтворення пам'яток тощо.

У підрозділі визначається, що саме UNESCO і ICOMOS сформовані основні вимоги збереження пам'яток, загрозою для яких стали політичні та економічні зміни, що відбувалися у світі у визначений історичний період.

Підрозділ 2.2. «Пам'яткоохоронна діяльність Ради Європи. Основні вимоги охорони європейської культурної спадщини» аналізує діяльність Ради Європи в галузі охорони культурної спадщини. Відзначається суттєва кількість нормативних актів різної юридичної ваги, що спрямовані на розв'язання технічних, наукових, юридичних і адміністративних проблем галузі. Ці документи є підґрунтям пам'яткоохоронної справи в Європі. У дослідженні проаналізовано: Європейську культурну Конвенцію Ради Європи (Париж, 1954 р.), Конвенцію Ради Європи про захист архітектурної спадщини Європи (Гранада, 1985 р.), Європейську Конвенцію Ради Європи про охорону археологічної спадщини (виправлена) (Валлетта, 1992 р.), Європейську Конвенцію про порушення, пов'язані з культурною власністю (Дельфи, 1985 р.), Європейську Конвенцію про ландшафти (Флоренція, 2000 р.). Слід зазначити низький рівень популяризації діяльності організації в Україні (за виключенням політичних і економічних аспектів) та фактичну відсутність фахових перекладів рекомендацій українською мовою, аналізу їх положень. Подолання цих негативних явищ створить можливість більш якісного застосування досвіду організації в пам'яткоохоронній практиці.

Регулювання відносин у пам'яткоохоронній галузі Радою Європи сформовано за такими фундаментальними напрямами, як збереження архітектурної, археологічної, рухомої, нематеріальної спадщини. Відповідно до зазначених напрямів сформульовано обов'язкові вимоги забезпечення фізичної охорони пам'яток, які зобов'язується виконувати держава у випадку приєднання до конвенцій Ради Європи: визначити види і типи культурної спадщини; сформувати систему управління й обліку пам'яток; забезпечити фінансування галузі із створенням умов для залучення недержавних джерел фінансування; удосконалювати правову систему; забезпечити вивчення і популяризацію пам'яткоохоронної справи; створити умови розвитку міжнародної співпраці та наукових досліджень у галузі.

Третій розділ «Стан пам'яткоохоронної справи України та відповідність міжнародним вимогам» присвячений аналізу сучасного стану охорони культурної спадщини в Україні та її відповідності визначеним міжнародним вимогам. Аналізується функціонування органів виконавчої влади, уповноважених у сфері охорони культурної спадщини, розглядаються різні аспекти державно-правової системи, а також аналізуються позитивні і негативні сторони державної політики пам'яткоохоронної галузі.

У підрозділі 3.1. «Законодавча база пам'яткоохоронної справи України» зазначено, що становлення державної системи охорони культурної спадщини України - довгий і складний історичний процес. У першій половині ХХ ст. галузь керувалася окремими нормативними актами, а створення закону гальмувалося. У другій половині ХХ ст. відбулися концептуальні й організаційні зміни в пам'яткоохоронній практиці. У зазначений період Україна стає членом UNESCO, а отримавши незалежність - Ради Європи. Активізація процесу інтеграції України як незалежної держави у світове і європейське співтовариство ставить перед нею нові питання, що потребують вирішення не тільки на економічному і політичному ґрунті, а й у гуманітарній сфері. Україна ратифікує фактично всі конвенції пам'яткоохоронної галузі, і в перспективі розглядається її членство в Європейському Союзі. Україна, як учасник міжнародних інституцій, несе відповідальність перед світовим співтовариством за збереження культурної спадщини. На основі діючого законодавства, відповідно до міжнародних зобов'язань, розроблено та впроваджено нормативні акти, що складають основу системи охорони пам'яток у державі. Основним документом, що визначає державну політику в галузі, є Закон України «Про охорону культурної спадщини» 2000 р., який передбачає проведення єдиної державної політики в галузі, визначає особливу відповідальність держави за виявлення, облік, вивчення, реставрацію й охорону культурної спадщини, невідчужуваний характер особливо цінних об'єктів культурної спадщини; забезпечення доступу до них.

Позитивним можна вважати принцип формування діяльності пам'яткоохоронної галузі на основі перспективних програм. Основними документами для планування такої роботи у сфері є Загальнодержавна програма збереження та використання об'єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки, «Комплексна програма паспортизації об'єктів культурної спадщини на 2003-2010 рр.», Комплексні програми щодо збереження культурної спадщини міст Львова, Кам'янця-Подільського, Глухова, Батурина, Збаража; заходи з розвитку національних заповідників «Софія Київська», «Хортиця», «Херсонес Таврійський», Ольвія та ін. Програми передбачають запровадження комплексних заходів із охорони пам'яток, проте через політичну нестабільність розгляд і прийняття таких документів постійно відкладається. Аналіз чинних нормативних документів дає підстави стверджувати, що на цей період система законодавства галузі загалом сформована. Проте багато положень базових законів носять декларативний характер, що пояснюється політичними інтересами і відірваністю від реалій суспільно-економічного життя. Поряд з новими підходами законодавство містить багато елементів радянської адміністративної системи. Основні законодавчі акти загалом відповідають вимогам міжнародного права, але відсутність налагодженої системи контролю за їх виконанням свідчить про потребу подальшого розвитку законодавства шляхом його систематизації. Продовжується робота над погодженням законодавства галузі з законодавчими засадами, що регулюють інші сфери суспільно-економічного життя.

За роки незалежності в Україні робилося чимало зусиль для формування правової бази, що відповідала б новим політичним та економічним умовам.

У підрозділі 3.2. «Система управління, обліку і фінансування пам'яток в Україні» розглядаються основні закономірності та проблеми реалізації державної політики галузі. Проведено аналіз функцій органів виконавчої влади пам'яткоохоронної галузі України відповідно до вимог міжнародної спільноти. Відзначається бюрократизованість української системи охорони культурної спадини. Державна служба охорони культурної спадщини у 2005 р. реорганізувалася в Державну службу з питань національної культурної спадщини, основними завданнями якої є: здійснення державного управління; реалізація державної політики у сфері обліку (виявлення, наукового вивчення, класифікації, державної реєстрації), захисту, збереження, належного утримання, використання, консервації, реставрації і музеєфікації пам'яток та ін. Затягнутий процес створення цієї структури призвів до нестабільності в її роботі, відтоку фахівців. Усе це передбачає подвійне завдання: сформувати структуру, в тому числі управлінську, пристосовану до нових внутрішніх і зовнішніх умов та систему охорони культурної спадщини з урахуванням європейських і світових стандартів.

У результаті порівняльного аналізу дійшли висновку, що внаслідок реформи державна система охорони культурної спадщини усе ще перебуває у стадії формування. Це призводить до деякої дисфункції її структурних підрозділів, що негативно відбивається на реалізації державної політики в цілому. У дисертаційному дослідженні відзначаються основні недоліки державного апарату щодо забезпечення якісної державної політики в галузі охорони спадщини, до яких відносяться слабкі контрольні повноваження, недостатність кадрового забезпечення й недостатнє бюджетне фінансування, недосконалість законодавчої бази в галузі охорони пам'яток, слабкий приплив приватних інвестицій. Найважливішим питанням стають неврегульовані відносини вертикалі влади всередині галузі.

Наявний стан обліку пам'яток не можна вважати цілком задовільним. Багато пам'яток не мають відповідної облікової документації, що є недопустимим з точки зору міжнародної практики. Недостатнє фінансування роками не дозволяло завершити формування Державного реєстру національного культурного надбання. Недофінансування заходів з охорони пам'яток, неврахування специфіки пам'яткоохоронної справи, зокрема, в оподаткуванні, призвело до значного погіршення стану пам'яток. Особливу увагу міжнародна спільнота приділяє питанню вдосконалення фінансування галузі, спонсорській допомозі (що в Україні ще далека від європейського підходу), подоланню недосконалості нормативної бази. Рекомендації міжнародних організацій щодо пільг і допомоги приватним особам вимагають впровадження та економічної підтримки. Сучасний стан охорони спадщини зумовлений загальною економічною ситуацією в країні, яка не є сприятливою для розвитку галузі. Вона зорієнтована, передусім, на бюджетне фінансування. Така політика має істотні недоліки - недосконалий і неефективний механізм формування обсягів бюджетних видатків, недостатня роль механізмів фінансування, орієнтованих на підтримку конкретних проектів. Головним недоліком залишається «залишковий принцип» фінансування. Охорона культурної спадщини вимагає не тільки правових та організаційних, а й фінансових, матеріально-технічних заходів, що здійснюються органами державної влади в межах їх компетенції, з обліку, запобіганню руйнування або заподіянню шкоди, контролю за збереженням, утриманням, використанням, консервацією, реставрацією об'єктів.

Трансформаційні та інтеграційні процеси в Україні на межі століть відбуваються в усіх сферах діяльності суспільства і система охорони культурної спадщини, також переживає ці перетворення. Розвал СРСР та його планової економіки, в межах якої розвивалася національна пам'яткоохоронна галузь, виявили її неготовність до існування без державної опіки, адміністративної та фінансової підтримки. Охорона культурного надбання є пріоритетним напрямом державної політики і вимагає відповідної адаптації до міжнародних стандартів. Вирішення трансформаційної кризи в поєднанні з проблемами недосконалої державної політики нині потребують об'єднання зусиль і ресурсів центральних, регіональних і місцевих органів влади, недержавних організацій, залучення міжнародного досвіду.

У підрозділі 3.3. «Освіта, наукові дослідження та популяризація в галузі охорони пам'яток України» автором аналізуються такі проблеми як: недооцінка суспільством значимості культурної спадщини; нездатність влади на даному етапі використовувати її культурну спадщину для освіти громадян. Сучасний стан національної освіти в галузі зумовлений загальною економічною ситуацією в країні. Гострою є проблема кадрового забезпечення, зокрема в регіонах. В Україні обмежена кількість навчальних закладів, у яких здійснюють підготовку спеціалістів в галузі охорони і збереження спадщини. Однією з проблем кадрового забезпечення є працевлаштування випускників культурно-мистецьких вищих навчальних закладів, відповідно до вимог, якими передбачено забезпечення молодого спеціаліста житлом, належною оплатою праці, іншими соціальними гарантіями.

Збереження пам'яток віднесено до функцій державної влади, але галузь не може обійтися без громадської підтримки. Держава охороняє права та законні інтереси громадських об'єднань у сфері культури. Найбільш потужною неурядовою організацією є Українське товариство охорони пам'яток історії та культури. Внесок громадських організацій у вивчення, виявлення, охорону, збереження пам'яток досить значний. Проте вони фактично позбавлені державної підтримки, їх юридичний статус не дозволяє кардинально впливати на проблеми пам'яткоохоронної галузі. Залучення уваги широкої громадськості до проблеми стану національної культурної спадщини - одне з головних завдань, що ставлять перед собою сучасні громадські організації. Одна із соціально-значимих функцій проявляється в тому, що такі інституції виконують завдання в справі охорони й відновлення пам'яток безоплатно. Це особливо цінно в умовах сучасного стану фінансування галузі.

Комплексний підхід до популяризації спадщини включає широкий спектр можливих форм застосування: це публікації в різних наукових, науково-популярних і довідково-інформаційних виданнях; виступи в ЗМІ; проведення масових заходів; створення інформаційних стендів з історії об'єктів; організація виставок. Сучасні процеси формування пам'яткоохоронної політики, мета і завдання, що стоять перед державами, які спрямовані на членство у міжнародних організаціях, для загалу залишаються маловідомими і вимагають більшої популяризації. Активізація України у світових та загальноєвропейських процесах, формування уявлення про державу як країну з багатою культурною спадщиною потребують широкої інформаційно-популяризаторської діяльності на підвищення міжнародного авторитету держави.

Проте основним завданням можна вважати виховання культурного менталітету українського суспільства, підвищення рівня обізнаності про необхідність охорони культурної спадщини, боротьбу з вандалізмом. Державна політика повинна перетворити освіту в галузі охорони культурної спадщини в один із ключових елементів стратегії розвитку, визначити її пріоритет перед усіма іншими аспектами, виділяти більш значні людські та фінансові ресурси на розвиток галузі. Освітні курси повинні використовувати історичні, художні й етичні цінності, втілені в спадщині, для виховання гідних громадян сучасного суспільства.

У підрозділі - 3.4. «Розвиток міжнародної співпраці України у справі охорони культурного надбання» визначається, що важливість даної проблеми особливо зросла в період соціальної трансформації суспільства. На початку XXI ст., незважаючи на інтерес до історії та культури минулого, пошуку ідентичності, культурна складова ще не стала домінуючою.

Одним із завдань вітчизняної теорії й практики пам'яткоохоронної галузі є подолання відставання у сфері використання спадщини від багатьох країн світу, включення її в концепції стійкого розвитку як окремо взятих регіонів, так і країни в цілому, удосконалення організаційних, економічних і правових механізмів збереження й використання об'єктів спадщини. Досі зберігається інерційна, короткозора політична тактика за відсутності чіткої державної політики у галузі.

Співпраця України з міжнародними організаціями формувалася поступово. Із здобуттям незалежності у нашій державі помітно активізувалися ці процеси. Україна, як член UNESCO і Ради Європи, несе повну відповідальність перед світовим співтовариством за збереження власної культурної спадщини. Розширення міжнародних контактів у сфері, вивчення міжнародного досвіду, безумовно, сприятиме розвитку відповідних теоретичних досліджень, а відтак позначиться і на вирішенні практичних питань охорони національної культурної спадщини.

Україна готова до партнерського співробітництва щодо реституції культурних цінностей. Створення позитивного іміджу України на міжнародній арені, приєднання до цілої низки міжнародних договорів є важливим для розвитку процесів, пов'язаних із питаннями переміщення культурних цінностей. З огляду на вищенаведене можна дійти висновку, що процеси реституції пам'яток відбуваються у цивілізованому руслі відповідно до загальновизнаних міжнародних норм та засад вітчизняного права.

Як напрям розвитку співпраці, наукові дослідження в Україні мають великий потенціал для розвитку. Міжнародну оцінку одержала праця реставраторів, за яку було присуджено Європейську золоту медаль за реставраційні роботи в Національному історико-архітектурному музеї-заповіднику «Софія Київська». Фактичним покажчиком співпраці є допомога українським пам'яткоохоронцям Інституту архітектурної консервації Гетті (США) у проекті підготовки до консервації церкви Спаса на Берестові. Спільні роботи і дослідження об'єктів відкривають нові можливості і дають відповідь на актуальні питання охорони культурної спадщини.

Поглиблення і розвиток міжнародного співробітництва у сфері охорони культурної спадщини буде сприяти прискоренню занесення визначних пам'яток культури до Списку всесвітньої культурної і природної спадщини UNESCO. Для України міжнародне співробітництво в цій галузі - особливо важливий стратегічний ресурс, який необхідно реалізовувати в усіх напрямах - від обміну досвідом у законодавчій сфері, у теорії і практиці охорони і реставрації пам'яток до залучення громадськості і розвитку молодіжних програм у галузі охорони і популяризації культурної спадщини. Держава повинна враховувати як власний досвід, так і світові досягнення в збереженні культурного надбання. Співробітництво між країнами в галузі може зробити серйозний внесок у справу покращення рівня збереження пам'яток, але саме національна культурна спадщина визначає унікальний образ будь-якої країни та її народу. У демократичній європейській державі, якою є Україна, в добу інтеграції та глобалізації роль національної культурної спадщини, як частини національної культури, набуває ключового значення.

ВИСНОВКИ

1. Результат комплексного вивчення і аналізу ролі міжнародних організацій та систематизація їх вимог щодо вдосконалення національної політики у сфері охорони культурної спадщини засвідчив необхідність визначення рівня відповідності пам'яткоохоронної системи України міжнародним стандартам в умовах інтеграційних процесів. Встановлено, що для ефективної охорони пам'яток України, розвитку теорії і практики пам'яткоохоронної галузі необхідне гармонійне поєднання державної та міжнародної системи охорони пам'яток при активній участі громадськості.

2. В результаті аналізу встановлено, що у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст., проблема збереження культурної спадщини почала стосуватися всього людства, проте відповідальність за її охорону є пріоритетом кожної держави. Нормативні акти міжнародних організацій впливають на національні законодавства держав-членів. UNESCO спрямовує свою діяльність на формування напрямів охорони пам'яток на світовому рівні. Ратифікуючи конвенції, держави приєднуються до основних принципів збереження культурного надбання, формуючи на національному рівні стратегію охорони рухомих і нерухомих пам'яток як під час воєнних дій, так і у мирний час; регламентуючи процеси переміщення культурних цінностей, врегульовуючи питання прав власності на пам'ятки та необхідність збереження об'єктів загальнолюдської цінності, впроваджуючи вимоги щодо охорони підводної та нематеріальної культурної спадщини.

3. Визначено, що акти, розроблені ICOMOS, впливають на практичну діяльність у галузі. Вони визначають професійні норми пам'яткоохоронної практики в напрямах розробки законодавства, використання фінансів, вимог до проведення ремонтно-реставраційних робіт, відтворення пам'яток та ін.

4. На основі комплексного аналізу доведено, що Радою Європи створено нормативні акти спрямовані на розв'язання технічних, наукових, юридичних та адміністративних проблем щодо забезпечення збереження архітектурної, археологічної, рухомої і нематеріальної спадщини. Ратифікуючи конвенції Ради Європи держава зобов'язується впроваджувати вимоги до забезпечення фізичної охорони пам'яток: визначати види і типи культурної спадщини; сформувати систему управління й обліку пам'яток; забезпечити фінансування пам'яткоохоронної галузі із створенням умов для залучення недержавних джерел фінансування; удосконалити правову систему галузі; забезпечити вивчення, популяризацію і умови для розвитку міжнародної співпраці та наукових досліджень у пам'яткоохоронній галузі.

5. Із здобуттям незалежності співпраця України з міжнародними організаціями значно активізувалась. Світові інтеграційні процеси встановили необхідність уніфікації національного пам'яткоохоронної законодавства. Україною ратифіковані основні Конвенції UNESCO і Ради Європи, що складають підґрунтя для міжнародного співробітництва. В результаті аналізу системи охорони культурної спадщини України виявлено неготовність національної пам'яткоохоронної справи до існування без державної опіки, адміністративної та фінансової підтримки. Ситуацію в галузі можна визначити як перехідну: стара модель трансформується під впливом нових економічних і політичних реалій, а новостворена - недосконала. Державна служба з питань національної культурної спадщини не може в повному обсязі виконувати повноваження державного управління, через брак місцевих пам'яткоохоронних органів, нестачу фахівців тощо. Це дозволяє констатувати відсутність чіткої державної політики в галузі, часткову відповідність пам'яткоохоронної системи України міжнародним стандартам та неповноцінну взаємодію держави і міжнародних організацій.

6. У 2000 р. набув чинності Закон України «Про охорону культурної спадщини». На сьогодні відзначається специфікація нормативних актів України шляхом впровадження Загальнодержавних програм. Останніми роками було прийнято Закон України «Про охорону археологічної спадщини», значний перелік постанов ВР України, КМ України, указів Президента України, наказів і розпоряджень міністерств і відомств. В дослідженні відзначається, що кількість нормативних актів є достатня, проте окремі положення декларативні, відсутній контроль за їх виконанням. Встановлено стратегічні пріоритети, які потребують вдосконалення: облік та контроль за станом збереження пам'яток; створення єдиної багаторівневої системи державних структур, з чітко визначеними повноваженнями; детальна регламентація на рівні законів і підзаконних актів; урахування особливостей історично сформованої системи охорони пам'яток; розвиток інфраструктури науково-дослідних, проектних, реставраційних організацій; створення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів; пропаганда та використання пам'яток для розвитку культурного туризму; врахування вимог збереження культурної спадщини в планах міського та регіонального розвитку; запровадження альтернативних джерел фінансування; розвиток міжнародного співробітництва, прискорення занесення визначних пам'яток до Списку всесвітньої культурної і природної спадщини UNESCO.

7. Запропоновано рекомендації, реалізація яких допоможе Україні досягти європейського рівня охорони культурної спадщини.

- Державна політика в галузі повинна уникати як надмірної централізації державними органами, так і децентралізації для запобігання незаконним явищам в регіонах. Необхідно створити дієву вертикаль, яка при чіткому виконанні визначених функцій була б пристосована до нових внутрішніх і зовнішніх умов. Це вимагає об'єднання зусиль і ресурсів центральних і регіональних органів влади, недержавних організацій, контролю за здійсненням пам'яткоохоронних заходів, залучення міжнародного досвіду. Адаптація до міжнародних стандартів галузі повинна відбуватися з урахуванням національних традицій. Необхідно поєднання окремих елементів міжнародної та національної охорони пам'яток у цілісну систему.

- На основі діючого законодавства України, відповідно до міжнародних зобов'язань, впровадити систему для стимулювання надходження недержавних джерел фінансування. Запровадити податкові пільги, кредити, позики для посилення благодійництва, що повинні бути враховані в Законі України «Про благодійництво та благодійні організації». Необхідно запровадити способи підтримки власника та користувача пам'яток при жорсткому контролі за виконанням ними пам'яткоохоронних приписів.

- Впровадити форми туризму, які стануть засобом економічного зростання регресивних регіонів та підтримки в них пам'яткоохоронної сфери. Поглиблення Євроінтеграційного напрямку може бути здійсненим через адаптацію туристичного законодавства України до міжнародних стандартів; спрощення формальностей для туристів, що подорожують між Україною та державами ЄС, які є генеруючими туристичними ринками. Як член Всесвітньої туристської організації Україна повинна посилити увагу до соціальних видів туризму - дитячого, молодіжного, екологічного, реалізовувати проекти, через транскордонне співробітництво у сфері розвитку сільського туризму. Проводити роботу з розповсюдження інформації про туристичні маршрути та визначні пам'ятки усіх регіонів України.

- Створити систему підвищення кваліфікації та перекваліфікації кадрів. Вивчення міжнародного досвіду, сприятиме розвитку відповідних теоретичних досліджень, що позитивно позначиться і на вирішенні практичних питань охорони національної культурної спадщини.

- Активізувати діяльність громадських організацій у галузі та впровадити систему волонтерської допомоги за державної підтримки.

Реалізація вищезазначених завдань надасть можливість поєднати систему фізичного збереження пам'яток (як економічного підґрунтя та господарчого розвитку регіонів) та вивчення і популяризацію національної культурної спадщини (як ідеологічного, просвітницького, виховного методу з формування національної самосвідомості, збереження культурної ідентичності і присутності найкращих зразків у міжнародному культурному просторі).

Розвиток міжнародної співпраці допоможе удосконалити систему охорони пам'яток України, сутність якої визначатиметься формулою «збереження через розвиток - розвиток через збереження».

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

У фахових виданнях:

1. Андрес Г.О. Проблема збереження рухомих пам'яток у період трансформаційних процесів пам'яткоохоронної галузі України / Андрес Г.О. // Питання культурології : зб. наук. статей. - 2008. - Вип. 24. - С. 6-11.

2. Андрес Г.О. Рекомендації Ради Європи як вагомі документи галузі охорони культурної спадщини / Андрес Г.О. // Праці центру пам'яткознавства. - 2008. -Вип. 13. - С. 71-78.