Зображальне у понятійно-категоріальній системі культурології

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА МУЗИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені П. І. ЧАЙКОВСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

ЗОБРАЖАЛЬНЕ У ПОНЯТІЙНО -КАТЕГОРІАЛЬНІЙ СИСТЕМІ КУЛЬТУРОЛОГІЇ

Спеціальність 26.00.01 - теорія та історія культури (культурологія)

Кодьєва Олена Петрівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії культури Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського Міністерства культури і туризму України.

Науковий консультант: Л Е В Ч У К Лариса Тимофіївна,

доктор філософських наук, професор,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України,

професор кафедри етики, естетики та культурології

(Київ)

Офіційні опоненти: П Е Т Р О В А Ольга Миколаївна,

доктор філософських наук, професор,

Національний університет „Києво-Могилянська академія Міністерства освіти та науки України,

професор кафедри культурології (Київ)

Р Я Б І Н І Н А Олена Володимирівна,

доктор філософських наук, професор,

Університет цивільного захисту України МНС України з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи,

завідувач кафедри соціальних і гуманітарних

дисциплін (Харків)

Ш У Л Ь Г А Раїса Петрівна,

доктор філософських наук, провідний науковий співробітник відділу соціології культури та масових комунікацій Інституту соціології НАН України (Київ)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Визначити поняття зображального, виявити його місце у понятійно-категоріальній системі культурології означає прояснити розгалужений комплекс питань, що виникають при вивченні природних і суспільних явищ, невід'ємних від чинника зображення: феноменів інформації та свідомості, сприйняття та творчості, сутності та задач мистецтва як квінтесенції культури, закономірностей процесу мислення, адаптації людини у життєвому просторі. І даний перелік не є повний. Отже, проблема зображального начала - фундаментальна, і дисертант намагається відкрити її нові грані.

З'ясування сутності і явища зображального начала цікавило людство протягом всієї його історії, і даний інтерес підтримувався у річищі природної допитливості людини; протягом століть велику роль відігравав також релігійно-ідеологічний контекст, який стимулював теоретичну розробку зображального. зображальний мистецтво персоніфікація

З епохи Відродження питання зображального, а з цієї пори - і протилежного йому виражального начал увійшло у склад важливої проблеми розумових здібностей і творчих можливостей людини.

З ХVIII століття в Європі теоретична розробка даного питання іде під знаком усвідомлення культури як самостійного поняття, у контексті перспектив розвитку людства, його історико-культурного прогресу. Значення зображального-виражального - особливо, в аспекті: спокій-рух, простір-час - підвищується, оскільки залучається до контексту усвідомлення рушійних сил прогресивного розвитку суспільства - так, як це розуміли просвітники. Проте, на даний час ще не було адекватного методу вирішення цієї проблеми. Ось чому можна констатувати, хоч і значні, але часткові успіхи в її розв'язанні.

Основи узагальнюючого і всеохоплюючого пізнання закладає діалектичний метод. Це має велике значення і для розв'язання проблеми зображального. Історичний досвід свідчить про зростаючу потребу вирішення даної проблеми, з одного боку, і про появу все нових наукових можливостей для цього, - з іншого. Останні роки особливо позначилися докорінними змінами у ставленні до навколишнього світу: можна констатувати усвідомлення його складності, нелінійності, неоднозначності, відбувається зростання ролі особистості і суб'єктивного чинника у пізнанні. Все це зумовило перегляд ставлення і до „зображального“, проте змісту, відповідного зазначеним змінам, дане поняття ще не набуло. Ось чому нове вирішення проблеми зображального стало нагальною задачею, актуальність якої - в тому, що сьогодні виявилася необхідність інших підходів до її розв'язання: традиційна концепція зображення (це, великою мірою, звужене розуміння поняття „мімесис“) має увійти як окремий випадок у більш широку і поглиблену теоретичну систему - у нову концепцію зображального.

Таким чином, проблема зображального, продовжуючи привертати увагу дослідників, не знайшла на даний момент вирішення у вигляді одночасно як достатньо узагальненої, так і детально розробленої культурологічної моделі, яка могла б зберегти все відоме сьогодні розмаїття своїх конкретних виражень.

У роботі, яка пропонується, дисертант намагається зробити свій внесок у розробку такої сучасної моделі і сфери її функціонування. Оскільки охопити всі аспекти дії зображального в даній дисертації неможливо, обрана тема обмежується аналізом зображального як поняття, що побутує у сфері культури, набуваючи становлення у галузях буденної свідомості і теоретичної рефлексії, стверджуючись у сфері естетичного і досягаючи повного розквіту у художній творчості.

Загальнотеоретичним підґрунтям даного дисертаційного дослідження стосовно культурно-художнього процесу, його цілісності та культуротворчих чинників переважно стали роботи українських дослідників (А. Бичко, І. Бичко, М. Бровко, О. Воєводін, М. Гончаренко, А. Канарський, С. Кримський, О. Лановенко, Л. Левчук, В. Личковах, В. Мазепа, В. Малахов, Л. Мізіна, О. Наконечна, О. Оніщенко, Т. Орлова, О. Петрова, М. Попович, М. Русин, О. Фортова, Н. Хамітов, В. Шейко, Р. Шульга); колективна праця: История эстетической мысли. Становление и развитие эстетики как науки : в 6 т. / под ред. : М. Ф. Овсянникова [и др..]. - М. : Искусство, 1985 - 1987.; роботи польських (Р. Інгарден, В. Татаркевич) вчених; окрім того, дослідження вітчизняних і зарубіжних мислителів минулих епох, де висвітлюються актуальні і сьогодні проблеми співвідношення людини і культури (Арістотель, М. Кузанський, Леонардо да Вінчі, І. Вінкельман, Г. Сковорода, І. Кант, Г. Гегель, О. Потебня, Е. Гуссерль, А. Бергсон, В. Кандинський, К.- Г. Юнг, П. Тейяр де Шарден, Л. Вітгенштейн, М. Хайдеггер, М. Мерло-Понті, Г. Гадамер).

Автор спирається на фундаментальні дослідження з психології та психофізіології творчого мислення, з соціальної психології. Це роботи українських і зарубіжних вчених (П. Анохін, Д. Антонович, А. Валлон, В. Вернадський, Л. Виготський, М. Губанов, Т. Гуменюк, Ж.-Ф. Ліотар, А. Гуревич, Г. Жеребілов, В. Зеленський, Л. Леві-Брюль, В. Кузін, А. Макаров, М. Мамардашвілі, А. Михайлов, Б. Поршнєв, В. Смирнов).

Дослідження зображального неможливе без розробки філософських, культурологічних, естетичних, науково-теоретичних понять і категорій, які становлять фундамент зображального і утворюють понятійно-категоріальну „сітку“, через яку „зображальне“ як поняття викристалізовується. Категорії „простір“ - „час“, „якість“ - „кількість“, „зміст“ - „форма“, „людина“ -„ людство“ - „людяність“ отримали розробку в наукових роботах, які дисертант враховує (Дж. Глейк, В. Іванов, В. Казначеєв, О. Кривцун, Дж. Льюіс, І. Пригожин, І. Сапєго, А. Турсунов, І.Фролов, Г. Хакен).

Дисертація базується на розробках естетичних категорій - „естетичне“, „прекрасне“, „потворне“, „піднесене“, „героїчне“, „низьке“, „трагічне“, „комічне“, „творче“, „художнє“, - які здійснені українськими та російськими дослідниками (Н. Бєльська, В. Бичков, В. Панченко, В. Шестаков, Є. Яковлєв).

Враховано роботи, в яких дослідники вдаються до синтезу обох груп категорій у контексті образотворчого мистецтва (В. Ільїн, П. Флоренський, Ф. Шміт), архітектури (В. Філін), музики (І. Кірчик, Ю. Кремльов, О. Рябініна), літератури (Е. Касперський).

Проблема візуального мислення та ролі гносеологічного і художнього образа, а також знака і символа в соціумі набула в останній час актуальності у зв'язку з особливостями сучасного цивілізаційного процесу і формуванням нової „візуальної“ парадигми. У дисертації враховується доробок відомих дослідників (Ф. Альперсон, А. Андрєєв, Р. Арнхейм, А. Бєлий, Б. Гок, Г. Голіцин, В. Жуковський, Д. Кліпінгер, А. Мігунов, Д. Пивоваров, В. Розін, Ю. Романов, А. Ульяновський).

Фундаментальними щодо проблеми даної дисертації є спеціальні розробки природи зображального начала та особливостей і взаємовідносин „зображального“ і „виражального“. Дисертант спирається як на історичну традицію, коли починається розведення зазначених понять (Ф. Патріці, Г. Лессінг; далі - Ф. Шеллінг, В. Бєлінський, М. Чернишевський, А. Бакушинський), так і на сучасні розвідки (Є. Басін, Н. Дмітрієва, Б. Замбровський, П. Кенінг, Д. Кучерюк, Ю. Легенький, М. Логиновських, Е. Панофський, Є. Савостьянов, Д. Сміт). Особливе місце серед даних розвідок займає поняття „мімесис“, яке червоною ниткою проходить від античності до нашого часу і невід'ємно пов'язується з поняттями „зображення“, „зображальність“. В наш час мімесис також досліджують українські і зарубіжні вчені (Е. Ауербах, Н.Гудмен, Д. Карпіні, Ю. Юхимик).

Художній задум знаходить своє вираження, яке фіксується у таких поняттях, як „вид“, „жанр“, „метод“, „стиль“, „манера“. Саме вони виявляють реальне буття зображального в творі мистецтва. Видова і жанрова специфіка мистецтва привертає увагу вчених і митців (І. Араухо, Г. Земла, С. Овчаренко, І. Покулита, В. Топоров).

Художнє буття методу і стилю аналізується у фундаментальних колективних працях: Історія укр. мистецтва : у 6 т. - К. : УРЕ, 1966 - 1969; Енциклопедія постмодернізму / під ред. Ч. Е. Вінквіст, В. Е. Тейлор ; пер. з англ. В. Шовкуна. - К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи“, 2003. У працях окремих авторів вивчаються як зазначені поняття, так і особистість і унікальність митця під кутом зору його творчої манери (О. Александрова, М. Батіг, Б. Віппер, І. Врона, А. В'юник, Р. Габітова, І. Голенищев-Кутузов, Д. Горбачов, Н. Горчаков, Б. Дземидок, Л. Довга, І. Еккерман, В. Жмакіна, Я. Затенацький, В. Зубов, М. Зубова, С. Ісаєв, А. Кифішин, Р. Климов, Ю. Колпинський, В. Коцик, М. Костенко, А. Кучиньська, Е. Лапіна, В. Мельник, Л. Померанцева, Г. Прибєгіна, Л. Рейнгардт, В. Рижов, В. Рожок, С. Тишко, А. Сидоров, Е. Чистякова, І. Юдкін-Ріпун та ін.). На роботи зазначених дослідників як на історико-мистецтвознавчу традицію дисертант спирався у даній роботі.

Привернули увагу творчі роздуми митців, які містять важливі теоретичні висновки, зроблені на основі художньої практики (Ф. Шиллер, Ш. Бодлер, В. Пальмов, В. Касіян, М. Ростропович).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно із планами науково-дослідної роботи кафедри теорії та історії культури Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського і відповідає темі № 23 „Інтегративні проблеми розвитку світової художньої культури“ перспективного тематичного плану науково-дослідної діяльності Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Затверджена Вченою радою академії (протокол № 7 від 27.03.2007 р.).

Мета дослідження полягає у визначенні „зображального“ як поняття, що віддзеркалює сутність і прояви, місце і функцію зображальності у понятійно-категоріальній системі культурології, а значить, у творенні культури. Можливість досягнення поставленої мети базується на наукових гіпотезах, що виявляють фундаментальні основи буття: єдності світу і сукупної дії його складових, взаємозв'язку матеріального та ідеального, універсальності зображального начала. Відповідно до мети визначено такі завдання:

- показати історичну динаміку вивчення зображального і необхідний напрямок подальших досліджень;

- дослідити внутрішню структуру і функціонування зображального у культурі;

- проаналізувати рух зображального як універсальної структури у сфері буденної свідомості;

- аргументувати прояв зображальної структури у теоретичній рефлексії;

- визначити змістовність зв'язків зображального як культуротворчого феномена з елементами естетичної свідомості у контексті нових наукових парадигм;

- з'ясувати особливості взаємозв'язку „зображального“ як поняття культурології з категоріями естетики „потворне“ та „низьке“ у аспекті їх сьогоднішньої актуалізації, проаналізувавши останні у контексті системи категорій естетичного відношення; виявити культурологічний сенс даних категорій;

- прослідкувати зв'язок понять „зображальне“ і „символ“;

- визначити характер відношення поняття „зображальне“ до поняття „моральне“ через залучення понять „творче“ і „художнє“;

- пояснити феномен специфіки видів мистецтва у контексті структури „зображальне - виражальне“;

- виявити прояв структури зображального (у її експлікації як „зображальне - виражальне“) в обсязі понять: „стиль мистецтва“, „вид мистецтва“, „жанр мистецтва“, „творчий метод“, „творча манера митця“;

- репрезентувати через досвід персоніфікації сутність, явище та функцію „зображального“, визначити поняття „зображальне“.

Об'єкт дослідження: сутність і прояви зображального начала у культурі.

Предмет дослідження: механізм дії системи „зображальне-виражальне“

у понятійно-категоріальній системі культурології.

Теоретико-методологічною основою дослідження є сучасні наукові підходи, які дають змогу подолати суто емпіричні спостереження фрагментарного характеру, піднявшись на новий ступінь у розумінні зображального та його місця у культуротворенні. Використовується діалектичний метод аналізу, який нині звільнюється від догматизації, абсолютизації, механіцизму та ідеологічної упередженості і реалізує свою сутність дійсно універсального у всій конкретності даного поняття. Нинішнє тлумачення діалектичного методу сприяє усвідомленню світобудови як єдності та сукупності дій її складових.

В роботі враховані сучасні наукові парадигми і концепції (синергетична, візуальна).

Використані загальнонаукові методи аналізу дали змогу аргументувати теоретичні положення дисертації.

Застосовані такі методи дослідження, як історизм, системність, узагальнення. При вивченні системи зображального дотримується баланс конкретного і загального: високий ступінь узагальнення допускає широкий простір для конкретних проявів даної системи. Остання досліджується як така, що розвивається; враховуються і її внутрішній рух за законом заперечення заперечення, і нелінійність та неодномірність її розвитку. Теоретична модель зображального аплікується на всі рівні буття зображального як культуротворчого феномена.

Наукова новизна дослідження. Вперше у вітчизняній теорії культури зображальне досліджується як методологічна проблема, що відбиває і граничне узагальнення, і збереження конкретності, і змістовну наповненість, і розмаїття проявів даного феномену з урахуванням сучасних наукових парадигм єдності, внутрішньої взаємодії складових культурного простору. Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у наступних положеннях, які виносяться на захист:

- показано історичну динаміку вивчення зображального, яка виявила два основні методи досліджень: індуктивний, або безпосереднє вивчення даного феномена, та дедуктивний, котрий обмежувався рівнем високих узагальнень; зазначені методи виявились на сьогодні внутрішньо не пов'язаними, що перешкоджає розв'язанню проблеми зображального. У дисертації зазначені методи синтезовано в об'ємі поняття „єдине“, яке вивчається ієрархічно, тобто за онтологічними рівнями: природне буття людини - її соціальне буття - твір мистецтва як прояв культури; зображальне сприймається тим більш повно, чим більше людина відкривається „єдиному“ і відчуває себе його невід'ємною складовою;

- досліджено внутрішню структуру і функціонування зображального у просторі культури: дане поняття є системою двох елементів, з яких перший елемент - „зображальне як таке“ - являє собою сутність, або якісне начало, або „утримувача“ інформації, або стан „поза час“ (дане поняття вводиться у культурологію) і має такі атрибутивні ознаки, як: „цілісність“, „завершеність“, „досконалість“, „інформаційна наповненість“, „духовна цінність“, котрі визначаються як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками, а другий елемент - „виражальне“ - є явищем, кількісним, перехідним началом, функцією „зображального як такого“ і є внутрішньою спонукою руху зображального як цілісної системи; зображальне як таке сприймається виключно через „духовне почуття“ - поза кількісним виміром; зображальне як цілісна система є проявом загальної закономірності руху матерії до змістовної позитивності;

- проаналізовано рух зображального у сфері буденної свідомості: зображальне як універсальна структура культури проявляється і у даній сфері - зокрема, у домінантних тенденціях тієї чи іншої суспільної свідомості до зображального або виражального начал, причому, зображальне буденної свідомості постає як цілісний, нерозчленований, синкретичний, „позачасовий“ продукт;

- аргументовано прояв структури зображального у теоретичній рефлексії: на виразних у даному аспекті прикладах теоретично-філософських систем - філософії „тривалості“ А. Бергсона, „глибинної психології“ К.-Г. Юнга, есенціалізму в американській філософії - репрезентовано, як кожна з цих систем, з одного боку, у своїй цілісності постає як аналог структури зображального, з іншого боку, як рефлексія знімає синкретичність зображального буденної свідомості, так чи інакше експлікуючи процес мислення згідно з елементами системи „зображальне - виражальне“; також аналізується ситуація постмодернізму як така, що не є виключенням із загальних закономірностей мислення, складовою якого є структура зображального;

- визначено специфіку зв'язків зображального як культуротворчого феномена з елементами естетичної свідомості: „естетична цінність“, „естетична міра“, які, синтезуючись з „естетичним почуттям-імпульсом“, постають як аналоги структури зображального і становлять її глибинну, сутнісну, змістовність; таким чином, вилучено первинне, найбільш глибинне зображальне: воно являє собою почуттєвий ціннісний самодостатній синкретичний комплекс, який у культурно-історичному процесі розгортається і характеризується певною системою понять і категорій, оскільки даний почуттєвий комплекс має потенціал розвитку і матеріального вираження;

- з'ясовано особливості взаємозв'язку „зображального“ як поняття культурології з категоріями естетики „потворне“ та „низьке“ у аспекті їх сьогоднішньої актуалізації і у контексті всієї системи категорій естетичного відношення; „потворне“, яке інтерпретується як переструктурування „прекрасного“ і модифікацій останнього („піднесеного“, „героїчного“, „трагічного“, „комічного“), відповідає структурі „зображального“, тобто через механізм людського сприйняття, заперечуючи певне вираження, утримує потенціал зображального; якщо апеляції до змістовної позитивності немає, - у випадку спроби зображення „низького“ самого по собі, як такого - структура зображального перетворюється на формальне нетривке утворення, інакше: на власну симуляцію; „низьке“ піддається зображенню лише опосередковано, оскільки зображальному за визначенням не органічне „низьке“, тому що останнє характеризується змістовною творчою виснаженістю; переходячи у сферу моральної оцінки, „низьке“ засвідчує неприйнятність зображальному поза моральної сфери, чим виявляє сутнісний зв'язок зображального з культурним поступом людства; вивчення „потворного“ і „низького“ особливо потребує кореляції з поняттям „єдине“, оскільки інтерпретація даних категорій вимагає найбільш широкого культурологічного контексту;

- прослідковано зв'язок понять „зображальне“ і „символ“: останнє є найвищою формою вираження зображального, оскільки синтезує „образ“ і „знак“ як фази розвитку зображального, котрі знімають одна одну за діалектичним законом заперечення заперечення - у контексті даного закону „образ“ відповідає зображальному певного рівня, „знак“ - виражальному, оскільки не фіксує, а, навпаки, знімає якість, або зміст образа, висуваючи на перший план проміжний кількісний чинник; „символ“ відповідає фазі відновлення зображального на якісно новому рівні - у фазі синтезу образного змісту з усією сукупністю його значень, що їх здатна виробити культура людства;

- визначено характер відношення „зображального“ до поняття „моральне“ через залучення понять „творче“ і „художнє“: моральне начало тлумачиться як внутрішньо притаманне (іманентне) зображальному; синтез понять „моральне“, „творче“, „художнє“ трактується як критерій „зображального“;

- пояснено феномен специфіки видів мистецтва: перебуваючи в єдиній системі „зображальне - виражальне“, вони принципово взаємозумовлені і неподільні - кожен з видів є одночасно і зображальним, і виражальним; лише виходячи з даної основи можна пояснити специфічність видових рис; останні виявилися в історико-культурному процесі на базі художньої практики, яка емпірично використовувала розмаїття форм буття (від „швидкоплинних“ до „інертних“ фундаментальних матеріальних хвиль), котрі детермінують неоднакові можливості і їх сприйняття, і використання як носіїв людської змістовності; в основі видової специфіки художнього образу кінець кінцем лежить суб'єктно-об'єктна спроможність „утримувати“ змістовність, тобто цілісність змісту - критерієм буття образу як цілісності виступає його інформативна наповненість і самодостатність, тобто рівень якості;

- виявлено прояв „зображального“ у сфері мистецтва в обсязі понять: „стиль мистецтва“, „вид мистецтва“, „жанр мистецтва“, „творчий метод“, „творча манера митця“: дані поняття мають різні змістовно-формальні виміри, але всі вони необхідно містять „зображальне“, оскільки атрибутивні якості останнього відповідають фізичній і психічній природі суспільної людини - як з боку автора твору, так і з боку реципієнта; зображальне начало притаманне - з різним ступенем очевидності - всім без винятку стилям, видам, жанрам мистецтва, а також творчій манері митця;

- репрезентовано сутність та явище „зображального“ у досвіді персоніфікації: зображальне начало постає як необхідна мета творчого пошуку особистості; у даному контексті прослідковано творчий шлях митців різних епох, країн і різного рівня майстерності: Поліклета, Лісіппа, Г. Босха, Рембрандта, Т. Шевченка, І. Соколова, І. Рєпіна, М. Реріха, П. Кодьєва; визначено поняття „зображальне“.

Теоретичне та практичне значення роботи. Матеріал дисертації має методологічне значення для усвідомлення сутності зображального начала і його ролі у культуротворенні. Запропонована концепція трактує „зображальне“ як універсальне явище у культурі і відповідно - універсальне поняття культурології, яке обіймає всі рівні розвитку творчої свідомості: від синкретичного розумового імпульсу-задуму до результату творення. Оскільки критерій зображального пов'язується з високими морально-художніми якостями, пропонована концепція розкриває великий виховний потенціал „зображального“.

Результати дисертаційної роботи можуть бути використані при викладанні академічних курсів з теорії та історії культури, естетики, філософії, мистецтвознавства, інших гуманітарних дисциплін.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дослідження використовуються автором при викладанні курсів: „Українська та зарубіжна культура“ та „Естетика“ для студентів Київського університету права НАН України.

Результати дисертації обговорювались на засіданнях кафедри теорії та історії культури Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського.

Основні результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в одноосібній монографії: Зображальне як культуротворчий феномен / О. П. Кодьєва. - К. : ЗАТ „Нічлава“, 2007. - 264 с., 22 статтях, надрукованих у провідних наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, в одноосібному навчальному посібнику: Изобразительное и его место в эстетическом воспитании курсантов : учеб. пособие / Е. П. Кодьева. - К., 1995. - 115 с., у навчальному посібнику (у співавторстві): Основи викладання мистецьких дисциплін : навч. посібник для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закладів / О. П. Рудницька, Л. М. Ісьянова, О. А. Цвігун, О. П. Кодьєва, С. О. Соломаха ; Ін-т змісту і методів навчання, Ін-т педагогіки і психології професійної освіти АПН України. - К., 1998.- 183 с., та 9 доповідях (8 публікацій) на наукових конференціях, семінарах, читаннях.

Результати дисертаційної роботи оприлюднені на наукових конференціях, семінарах, читаннях, серед яких: „Вища освіта в Україні: реалії, тенденції, перспективи розвитку“ - міжнародна науково-практична конференція, Київ, 17-18 квітня 1996; „Філософські читання, присвячені пам'яті В. П. Іванова“, Київ, 12 червня 1996 р.; „ Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості“ - міжнародна науково-практична конференція, Донецьк, 16 травня 2003 р.; „Філософія та сучасність“ - міжнародна науково-теоретична конференція, приурочена до 60-річчя Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України, Київ, 21 листопада 2006 р.; „Людина, культура, техніка у новому тисячолітті“ - VIII международная научно-практическая конференция, Харків, 24-25 квітня 2007; „Аксіологічні аспекти трансформації українського суспільства“- науково-практична конференція, Івано-Франківськ, 27-28 квітня 2007; „Некласична філософія мови, моралі, мистецтва, релігії“ - VI міжвузівський науковий семінар, Чернігів - Київ, червень 2007; „Традиція і культура. Моральна традиція: інваріантність та поліфонічність“ - міжнародна наукова конференція, Київ, 30 листопада - 1 грудня 2007; „Традиція і культура. Вічні цінності у сучасній культурі“ - міжнародна наукова конференція, Київ, 6 -7 червня 2008.

Структура дисертації визначена логікою дослідження обраної теми і складається зі вступу, чотирьох розділів (12 підрозділів, 30 пунктів), висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел з 345 найменувань. Повний обсяг дисертації - 385 сторінок, з них основного тексту - 353 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовані актуальність та доцільність дослідження, визначено його мету, завдання, об'єкт, предмет, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів.

Перший розділ - ‹‹„Зображальне“: історичний досвід формування поняття“›› - складається з трьох підрозділів. Дисертант звертається до широкого кола філософських, естетичних, культурологічних, психологічних, мистецтвознавчих досліджень від стародавніх до наших часів, які так чи інакше торкаються проблем зображального та пов'язаного з ним виражального начал.

Задля зручності оперування великим шаром історичного матеріалу (аналіз якого потрібен для якомога більшої вірогідності загального висновку) розділ структурується. Історичні уявлення про поняття „зображення“, „зображальність“, „вираження“ дисертант намагається представити у сучасному їм широкому світоглядному контексті, відзначаючи суміжні поняття, які виникали історично і спрягаючись з якими, поняття „зображальне“ та „виражальне“ поступово набували специфічного змісту.

У підрозділі 1.1 - ‹‹Уявлення стародавнього і середньовічного світів›› - аналізується становлення зображальної діяльності людей первісного суспільства, далі - теоретичні узагальнення Стародавнього Сходу, античного світу, Західного Середньовіччя, Візантії. Переважна більшість понять, які застосовуються нині і які виявляють „зображальне“, увійшли в ужиток саме в цей період. Серед них: „світло“, „образ“, „подібність“, „пропорція“, „гармонія“, „досконалість“, „постійність“, „спокій“, „рух“, „мімесис“, „ейдос“, „одиничне“, „єдине“, „форма“, „субстанція“, „алегорія“, „знамення“, „ідеал“, „знак“, „символ“ тощо. Їх сукупність свідчить про складність і розмаїття розумових ходів у спробах осмислення людиною власного сприйняття і відображення світу. Здебільшого їх застосовує релігійно-філософська думка, яка прагне усвідомити світобудову і всеосяжність буття. Зазначені поняття не завжди засвідчують свідомий цілеспрямований пошук відповіді саме на питання, що таке зображення, зображальність, але завжди сприяють цьому.

У підрозділі 1.2 - ‹‹Ренесансні погляди і класичні системи›› - досліджується новий етап знань про зображальне. Виділяється поняття „вираження“ як самостійне. Привертають увагу взаємовідносини понять „зображення“ та „вираження“. Індуктивний і дедуктивний, метафізичний і діалектичний методи накладають свій відбиток на дослідження зазначених понять. Дані методи могли перетинатися, але основні лінії з'ясування змістовності понять „зображення“ і „вираження“ позначилися: перша - емпірична, друга - теоретична. Причому остання набула граничного узагальнення у всеохоплюючих філософських системах І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, які надали великого зрушення в усвідомленні взаємодії понять „зображальне“ і „виражальне“, та у концепціях багатьох інших мислителів. В їх об'ємі формувалося (явно чи неявно) розуміння „зображення-вираження“. В них ступінь філософського узагальнення репрезентує ступінь усвідомлення і прийняття (або, навпаки, заперечення) всеєдності буття. В межах понять „єдине“ і суміжних до нього формувалось розуміння явища і сутності творення. Внесок у розуміння всеєдності зі своїх, релігійно-філософських, позицій зробили Г. Сковорода, представники російського комізму та інші мислителі.

У підрозділі 1.3 -‹‹Некласичні теоретичні розвідки›› - вивчається ситуація у світовій культурі з початку ХХ століття, яка набула якісних змін: набагато ускладнилась, виявивши протиріччя розвитку людства. У даному підрозділі прослідковується динаміка розуміння зображального у контекстах позитивізму, інтуїтивізму, фрейдизму, феноменології, екзистенціалізму, герменевтики і констатується поліваріантність дослідження даного начала. Це дає можливість вивчати різні грані зображального, однак постає і відчутна загроза втрати цілісного і узагальнюючого погляду на даний феномен. Проте, наскрізна історична лінія в напрямку тяжіння до цілісного погляду не гине - вона підтримується великою мірою сучасними науковими відкриттями.

Таким чином, вивчення зображального має перспективи поступового підйому від емпіричного, наближеного до побутового, рівня уявлення про зображення до мистецтвознавчого, психологічного, релігійно-філософського, філософсько-естетичного, культурологічного рівнів.

Слід відзначити також, що розвиток гуманітарних та природничих наук підводить до спроб аналізу зображального начала через призму нових понять, які несуть значний змістовний потенціал. Хоча останній на сьогоднішній день багато в чому тільки починає опрацьовуватись наукою, залишати поза увагою нові поняття неприпустимо. Йдеться про „інформацію“, „порядок“, „хаос“ тощо. Можна зауважити, що деякі з понять, які починають застосовуватись у сучасній науці, побутували ще у стародавні часи. Проте необхідно мати на увазі, що вони набувають сьогодні якісно нового змісту, більше того, - формують нові наукові парадигми.

Отже, різні - історичні й сучасні - лінії вивчення зображального не тільки цінні самі по собі, а й, з іншого боку, нині потребують синтезування згідно з сучасною науковою позицією про єдність світу і сукупну дію його складових. Принциповим є те, що такий синтез, не знайшовши задовільного здійснення у межах попередніх картин світу, вимагає якісно нового контексту, опанувати яким дають можливість сучасні нам постнекласичні наукові парадигми, тобто до проблеми зображального і поняття „зображальне“ має бути вироблений новий методологічний підхід.

Другий розділ - ‹‹Теоретично-методологічні і соціально-психологічні засади дослідження „зображального“ як універсального культуротворчого феномена›› - складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 -‹‹Напрям і методи дисертації у контексті сучасних наукових парадигм і концепцій›› - аналізується сучасний стан природничих і гуманітарних наук в ситуації зміни парадигм, оскільки фундаментальні світоглядні зрушення мають визначальний вплив на всі галузі наукових досліджень. Дисертант вважає за необхідне враховувати всі плідні досягнення сучасної природничої науки і гуманітаристики в межах обраної теми.

Сьогоднішні нові парадигми, на думку дисертанта, створюють сприятливі умови для розв'язання проблеми сутності і явища зображального. Адже, хоча внесок окремих дослідників у вирішення даної проблеми є самоцінним, але принципове і панівне значення має координаційна єдність усіх точок зору за умов нової методологічної ситуації.

Однією з перспективних є сьогодні синергетична парадигма. Засновник синергетики (від грецьк.: „єдність“) - німецький вчений, дослідник інформаційних процесів, що відбуваються у головному мозку людини, Г. Хакен. Вчений зробив висновок, що різні види інформації, які перероблюються в мозку людини, у сукупності створюють великий емоційно-інтелектуальний енергетичний потенціал для вирішення нових наукових проблем, які відкриваються, тобто розв'язати їх можна лише у просторі міждисциплінарних досліджень, враховуючи ідею єдності світу.

На основі синергетики виникла теорія хаосу, яка включила до себе цілу низку наукових галузей, в тому числі гуманітаристику, адже в даній теорії йдеться про міру і гармонію, про всезагальні принципи урівноваженості, упорядкованості та цілісності, про подібність мікрокосма (людини) макрокосму, про чергування порядку і хаосу.

Велику роль відіграє сьогодні візуальна парадигма.

Зазначені сучасні наукові парадигми знаходять відображення у філософських, культурологічних, естетичних, мистецтвознавчих дослідженнях, найбільш впливові з яких аналізуються у дисертації на предмет їх плідності для розробки проблеми зображального.

Серед найважливіших проблем стоїть сьогодні проблема нового осмислення діалектики та її законів. Важливим є нове тлумачення причинно-наслідкового зв'язку, в якому виявляється все більша роль феномена свободи вибору, що має особливе значення у сфері творчості.

Певні положення сучасної науки беруться у дисертації за постулати. Вони наступні. 1). Найбільш широке поняття дослідження - „єдине“, яке у дисертації має такий зміст: фіксує принцип самонастроювання матеріального світу на постійне збереження своєї цілісності (хоча, звичайно, допускається стан умовного, зовнішнього, відокремлення його складових); культурне середовище усього людства являє собою неподільну, скоординовану цілісність. 2). Категорії „якість“ і „кількість“ неподільно пов'язані, але не тотожні: при сприйнятті „якості“ „кількість“ знімається, і - навпаки; „якість“ сприймається виключно на рівні почуттєвості. 3). „Мікро-“ - „макро-“ - „мегакосм“ єдині. 4). У реальному бутті „зображальне“ необхідно функціонує з парним йому поняттям „виражального“, яке віддзеркалює процес оформлення „зображального“. 5). Враховується як необхідний „механізм“ культурного розвитку людини чинник свободного вибору.

Йдеться також про конкретні шляхи досягнення поставленої у дисертації мети. Методологічні засади, на які спирається дана робота, надали змоги дисертанту розробити теоретичну модель зображального.

Модель „зображальне-виражальне“ являє собою міру, тобто якісно визначену кількість, або кількісно визначену якість. На фундаментальному рівні зображальне відповідає якісному началу, виражальне - кількісному, зображальне - духовному, виражальне - матеріальному. Їх неподільна єдність і взаємодія і становлять міру.

Для того щоб показати, як „працює“ зазначена міра, слід залучити до аналізу категорії філософії, які становлять фундаментальні основи зображального.

Так, спряженою з системою понять „зображальне-виражальне“ є система категорій „простір-час“. „Простір“ може бути сполучений з поняттям „поза час“ тоді, коли уявляється як площинний, тобто абстрактний, не пов'язаний з рухом. В іншому разі „простір“ стає „очасовленим“, тобто конкретним і перебуває в дійсній, матеріальній, сфері світу - пов'язаний з „виражальним“. Зображальне як таке ми сприймаємо інтуїтивно; зображальне, яке отримало вираження у матеріальній формі, сприймаємо наочно і засвоюємо за умов дискретного сприйняття. Слід зазначити: необхідно брати до уваги масштаб (обрій, обсяг) сприйняття зображального, тобто те, який фрагмент „зображення-вираження“ береться за усталену одиницю у той чи інший момент сприйняття. Вираження при цьому можна вважати функцією зображення, або його іншобуттям у часі.

З системою „простір-час“ тісно пов'язана система „спокій-рух“. Дана система тлумачиться у дисертації як прояв переживання урівноваженості мікро- і макрокосму і далі - переживання руху їх відносин.

Міру „зображальне-виражальне“ висвітлюють також інші системи: „безконечне-кінцеве“, „абстрактне-конкретне“, „необхідність-свобода“, „сутність-явище“, „зміст-форма“.

„Безконечне-кінцеве“ буде плідним розуміти не як „даремну“ нескінченність та протилежне їй начало, а як дещо, що існує поза обчисленням (безконечність) і в межах обчислення у звичному нам світі (кінцеве).

Система „абстрактне-конкретне“ розкриває шлях, або метод пізнання міри „зображальне-виражальне“, тобто зображального, що виявляється спочатку як конкретно-почуттєве (на зразок мімесису у традиційному розумінні даного поняття), згодом відбувається нерідко інтуїтивне звертання до всеєдиного начала (яке характеризує культуру як цілісність) без необхідно прямого усвідомлювання в цьому акті явища зображальності, а далі - має усвідомлюватись як конкретне, що містить у собі набуте відчуття всеєдності, і при цьому таке, що перебуває у сфері конкретного вираження.

Ядром системи „свобода-необхідність“, аплікованої на систему „зображальне-виражальне“, є чинник свободи вибору. У прагненні досягнення найвищої свободи велика „питома вага“ належить суб'єктивному чиннику. Останній має полягати у намірі якісно змінити - підвищити, покращити внутрішню людську сутність; це має відбуватись великою мірою через механізм переживання всеєдності культурного середовища. Чинник свободи вибору складний за комплексом визначальних умов, він є проявом нелінійності, неоднозначності розвитку.

Система „сутність-явище“ пов'язується з системою „зображальне-виражальне“ таким чином: найбільш глибинний рівень зображального відповідає „сутності першого порядку“, тобто сутності найбільш глибинній; вираження відповідає „явищу“, точніше, „сутності другого, третього і т. д. порядків“.

Система „зміст-форма“ корелює з системою „зображальне-виражальне“ так: умовно кажучи, „чистий“ зміст відповідає „чистому“ зображенню (з найбільш глибинним ступенем сутності зображального), а форма, точніше, „змістовна форма“ - з вираженням.

Далі у розділі показується, як структура зображального, будучи універсальною у культурному просторі, проявляється у процесі мислення.

У підрозділі 2.2 - ‹‹Буденна свідомість як прояв „зображальної“ і „виражальної“ фаз культурного розвитку›› - аналізується історичний рух суспільної свідомості під кутом зору пропонованої у дисертації концепції зображального. Досліджується ідея (В. Копцик, В. Петров, В. Рижов) чергування у суспільному русі раціоналістичного та ірраціоналістичного типів мислення.

„Зображальне“ мислення у строгому концептуальному розумінні не може вважатися ані раціоналістичним, ані ірраціоналістичним: воно „перебуває“ у „нульовій“ стадії розвитку („точці“), або у стадії „поза час“, „поза рух”. Це стадія зняття попередніх кількісних накопичень. Дані „точки” можуть позначати різні етапи руху свідомості, коли остання оцінює, точніше, переживає досягнутий результат. Яскравими прикладами таких позачасових образних точок-оцінок можуть бути усталені народні поговірки, афоризми тощо. Говорити про раціоналістичне або ірраціоналістичне мислення можна лише щодо „виражальної“ свідомості як пошукового процесу, який відповідає або чіткості розрахунку (як наприклад, у класицизмі) або бурхливості та заплутаності почуттів (як наприклад, у бароко).

Отже, „зображальний“ і „виражальний“ стилі мислення - поняття співвідносні, вони зумовлюють одне одного, однак при цьому вихідним і результуючим є поняття зображального. Таким чином, називати той чи інший завершений феномен культури (названий проявом мислення) або „зображальним“ або „виражальним“ є антидіалектичним, тобто неправомірним. Мова може йти лише, по-перше, про процес, який прагне певного результату, і, по-друге, про сам результат. Так, культуру (стиль мислення) класицизм можна умовно назвати виражальною культурою зі знаком „плюс“, а бароко - виражальною культурою зі знаком „мінус” (тобто такою, що постійно знімає усталеність); у стадії ж їх сформованості і оцінки вони обидві зображальні і перебувають у стадії „ноль“ (знятої кількості). Зазначені міркування цілком узгоджуються з сучасною науковою синергетичною парадигмою, яка звертає увагу на саморозвиток об'єкта. Підтвердження цьому - культурно-історичний досвід. Буденна свідомість, розвиваючись великою мірою хаотично, є дуже показовою щодо репрезентації закономірностей саморозвитку суспільної свідомості, фази якої чергуються.

У підрозділі 2.3 - ‹‹Теоретична рефлексія як прояв системи „зображальне - виражальне››- аналізується теоретичне мислення на предмет функціонування в ньому системи зображального. Для розгляду беруться чотири досить показові у зазначеному аспекті теоретично-філософські системи (стилі мислення): філософія „тривалості“ А. Бергсона, „глибинна психологія“ К.-Г. Юнга, есенціалізм американської філософії мистецтва та ситуація постмодернізму. Всі вони яскраво репрезентують дію системи (структури) зображального, оскільки зображальною є сама природа людського мислення: а) становлення головної синкретичної емоції; б) розгортання її у процесі вираження; в) співставлення результату-оцінки з первинною емоцією-задумом; даний процес являє собою неподільну єдність, яка при цьому є структурованою.

Зазначені теоретично-філософські системи, зберігаючи спільну внутрішню структуру, різняться в акцентуванні того чи іншого елементу структури. Які б не були акценти, вони з'являються не випадково, а віддзеркалюють сутнісні потреби психофізіології людини та соціуму, в якому вона перебуває. Інакше кажучи, ті чи інші спрямування творчого наукового пошуку детерміновані внутрішньою необхідністю.

Так, інтуїтивізм робить один з акцентів на стані переживання як такому. Останній є своєрідним тремтінням духовності, яке можна тлумачити як відчуття якості. Акцент також робиться на проблемі співвідношення „потоку свідомості“ (термін, що випливає з філософії „тривалості“) та дискретності споглядання. Ще один з акцентів робиться на ідеї переваги істини, сутності, змісту, якості перед формою вираження.

„Глибинна психологія“ К.-Г. Юнга робить акцент на проблемі витоків зображального, хоча вчений далеко не завжди згадує саме термін „зображення“. Останнє постає у Юнга у поняттях „архетип“ та „колективне несвідоме“. Архетипи цілком правомірно досліджувати як своєрідні одиниці (елементарні прояви) зображального (значить: цілісного, універсального, конкретно проявленого) способу освоєння дійсності. Примітно, що, за Юнгом, і архетипи, і колективне несвідоме є утвореннями одночасно і усталеними, і дієвими, пов'язаними з „нумінозним“ (від „Numen“ - „душа“) началом.

Есенціалізм (від „есенція“ - „сутність“) на тлі негативного ставлення сучасної американської філософії мистецтва до естетики як метатеорії мистецтва досить яскраво виражає тенденцію до естетики як до такої, що, підкреслюючи значення сутності, може вивести нинішнє мистецтво з хаосу. Есенціалізм, таким чином, має концептуальне спрямування на теоретичне упорядкування світосприйняття, що цілком відповідає сутності і функції структури зображального.

Постмодернізм справедливо підмітив у своєму середовищі підміну зображення його симуляцією. Затверджується термін „симулякр“ (який, однак, не є новим: він застосовувався ще в античні часи і означав зображення внутрішніх надлюдських сил). Проте, постмодернізм своєю явною тенденцією до нелінійного мислення віддзеркалює неоднозначність і складність сучасного культурного простору: якщо автор „розпорошує“ власний витвір, то реципієнт (або їх сукупність) відновлює його (хоча й, можливо, в іншому вигляді) у власній свідомості - і не може інакше згідно з своєю людською природою. Таким чином, зокрема, через посередництво зображального як природно-соціального, культуротворчого феномена відбувається переструктурування усього шару постмодерністської культури у нову якість (зображальне начало), яке, можна сподіватись, виведе сучасне мистецтво на новий позитивний рівень.

Третій розділ - ‹‹„Зображальне“: естетичний аспект культуротворення - погляд з позиції нових парадигм›› - складається з трьох підрозділів. Аналізується, як в обсязі естетичного зображальне виявляє і свою глибинну сутність, і явище - від індивідуального творчого духовного імпульсу до вираження його у художньо-творчій манері митця. В основі дослідження лежить принцип єдності світу, який дозволяє тлумачити взаємозумовленість зображального і виражального як необхідну. Сутність зображального постає як синкретичний цілісний, онтологічно універсальний духовний творчий імпульс - чим, зокрема, і пояснюється єдність різноманітного у культурі. Зазначений імпульс усіма своїми рисами необхідно корелюється („урівноважується“) з єдиними творчими морально-художніми настановами людського суспільства як такого - поза цих меж зображальне втрачає свою сутність. Акцент на даних настановах і становить науковий потенціал нових парадигм для гуманітаристики.

У підрозділі 3.1 - ‹‹ „Зображальне“ у структурі естетичної свідомості›› - простежується роль зображального у становленні і розвитку естетичної свідомості. Об'єкт дослідження - елементи естетичної свідомості, які дисертант вважає проявами („ізоморфемами“) зображального з тієї причини, що вони являють собою певні ідеальні якості-визначеності. З іншого боку, вони одночасно причетні до матеріального, кількісно-якісного утворення. Рух між зазначеними полюсами: окремими елементами людської свідомості і її діяльнісними складовими-проявами здається неподільно пов'язаним з рухом зображального (або інакше: з внутрішньо системним рухом зображального-виражального). У підрозділі аналізуються елементи естетичної свідомості: „естетична цінність“, „естетична міра“ - як відповідні зображальному за станом і ступенем цілісності. Зазначені елементи естетичної свідомості досліджуються у системі інших - таких, як: „естетичне почуття“, „естетичний смак“, „естетичні погляди та теорії“, „естетичний ідеал“.

У підрозділі 3.2 - ‹‹Внутрішня динаміка системи „зображальне-виражальне“ у контексті категорій естетичного відношення›› - аналізується, як зазначена система переломлюється у просторі категорій естетичного відношення, показується зображальність естетичної свідомості у можливостях її функціонування, вираження.

Згідно з одним з завдань дисертації, основна увага в підрозділі приділяється категоріям „потворне“ та „низьке“. При цьому, аналізувати дані категорії не буде правомірно поза системи інших основних категорій естетики, яким, згідно з цією настановою, приділяється значна увага. Поняття „зображальне“ зі сфери естетики трансформується у сферу культурології.

Категорія „естетичне“, хоч і включає у свій об'єм „потворне“ та „низьке“, інтегрально має позитивний вектор, тобто відповідає змістовності зображального: довершеності, цілісності, духовності. Хоча „зображальне“ та „естетичне“ найбільш споріднені на глибинному рівні, абсолютному розведенню вони не піддаються. Більше того, прагнучи ідеалу, найвищих духовних цінностей, „естетичне“ необхідно прагне „зображального“, тобто результат такого прагнення або віхи-імпульси на даному шляху і будуть являти собою зображальне начало. Виражальним началом можна вважати процес формування - формування естетичних відношень: прекрасного і потворного, піднесеного, героїчного і низького, трагічного і комічного.

Категорія „прекрасне“ змістовно органічна поняттю „зображальне“. Кожного разу, коли має місце оцінка переживань прекрасного, тобто коли відбувається досягнення рівноваги душевного стану суб'єкта з цілісністю естетичного об'єкта, естаномайне прийняття його, - тоді у сприйнятті людини прекрасне співпадає з глибинною сутністю зображального.

Категорія „потворне“ може нести позитивне начало, тобто потворне здатне до переструктурування. Якщо „потворне“ несе діалектичне заперечення, воно аплікується з „зображальним“. Потворне може бути зображене як переможене прекрасним (Гегель).

Категорії „піднесене“ та „героїчне“ характеризуються моментом зображальності. Їх головна сфера - сфера кількості, тобто знятої якості, сфера переважно вираження, перманентного зняття міри прекрасного.

Категорія „низьке“ представляє творчу неспроможність і не є органічною для „зображального“. Сутнісно „низьке“, у його гіпотетичній абсолютності цілковитого поглинання змісту як позитивного начала не піддається „зображальному“ за визначенням останнього, пропонованим у дисертації.

Категорія „трагічне“ представляє трагічний конфлікт, зобразити який означає зобразити суперечливі начала, і зробити це можна з позицій естетичного ідеалу.

Категорія „комічне“, так як і „трагічне“, представляє зіткнення протилежних сил, яке „зображальне“ має синтезувати з позицій естетичного ідеалу. До того ж, приховані сенси, які властиві комічному, вимагають від митця розвиненої рефлексії і, отже, пошуку відповідної образності.

У підрозділі 3.3 - ‹‹Трансформації „зображального“: семіологічний аспект›› - головним чином аналізується поняття „символ“ у його зв'язку з поняттям „зображальне“. У даному аспекті не можна залишити поза дослідженням і поняття „образ“ та „знак“ як такі, що неподільно пов'язані з „символом“: останнє поняття можна представити як результат цілісного, структурованого процесу, в якому „образ“ знімається „знаком“, а „знак“ - „символом“. Поняття „символ“ тлумачиться як найвищий прояв „зображального“.

Гносеологічний образ є, головним чином, фізіологічною, а художній образ - духовною основою зображального; перший є, переважно, виявом психофізіологічного і фізичного, другий - духовного урівноваження людини зі світом.

„Образ“ органічно пов'язаний з „зображальним“, оскільки обидва поняття репрезентують якість.

„Знак“ знімає в собі образну якість і постає як посередник між якостями, носій їх руху. „Знак“ не є самодостатнім. Він за визначенням і функцією - представник виражального начала.

„Символ“ являє і власне буття, і відкритість для руху безконечних смислів.

Отже, „зображальне“ - це єдність сутностей різного порядку, тобто єдина сутність, яка являє собою процес.

Четвертий розділ - ‹‹Художня творчість як самоорганізація „зображального“ ›› - складається з трьох підрозділів. Вихідною ідеєю розділу є теза про внутрішню спонукальну силу художньої культури: її саморозвиток через необхідний чинник свободного вибору. Коли митець обирає настанову морально-художнього розвитку у згоді з магістральним рухом людського суспільства в напрямку самозбереження, тобто накопичення позитивного потенціалу (в історії культури дана настанова-ідеал сформувалася як поняття єдності Істини, Добра, Краси), то його творчість необхідно несе в собі зображальне начало, яке присутнє у всіх видах, жанрах, методах, стилях, манерах мистецтва.

...