Гуманізм як феномен італійської культури: традиції та сучасний стан

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

УДК 130.2(450) «13/20»

ГУМАНІЗМ ЯК ФЕНОМЕН ІТАЛІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ:

ТРАДИЦІЇ ТА СУЧАСНИЙ СТАН

26.00.01 - теорія та історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора культурології

САБАДАШ Юлія Сергіївна

Київ - 2009



Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України.

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор Бітаєв Валерій Анатолійович, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, проректор з наукової роботи

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Левчук Лариса Тимофіївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри етики, естетики та культурології;

доктор філософських наук, професор Личковах Володимир Анатолійович, Чернігівський державний педагогічний університет ім.Т.Г.Шевченка, завідувач кафедри філософії та культурології;

доктор філософських наук, професор Братерська-Дронь Марина Тарасівна, Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого, професор кафедри кінознавства.

Захист відбудеться 24.12.2009 р. о 13-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.850.01 у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв за адресою: вул. І. Мазепи, 21, м. Київ, 01015).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв за адресою: вул. І. Мазепи 21, м. Київ, 01015).

Автореферат розісланий 24.11.2009 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О. Ю. Денисюк



АНОТАЦИИ

Сабадаш Ю. С. Гуманізм як феномен італійської культури: традиції та сучасний стан. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора культурології за спеціальністю 26.00.01 - теорія та історія культури. - Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв. - Київ, 2009.

Дисертація присвячена дослідженню італійської моделі гуманізму - системи світоглядних орієнтацій, центром яких є людина. Відтворено логіку становлення й розвитку гуманізму від часів Відродження до межі ХХ-ХХІ ст. гуманізм веризм еклектичний світоглядний

Спираючись на хронологічний підхід, у дисертації наголошується на тих ознаках італійської моделі, які є найбільш показовими щодо динаміки його історичного розвитку: гуманізм ХІV початку ХV ст., «еклектичний гуманізм», веризм як гуманізм «життєвої правди», «новий гуманізм» тощо.

Розгляд широкого кола проблем гуманізму здійснено на підґрунті дослід-ження теоретичних поглядів А. Банфі, А. Грамші, Б. Кроче. Охарактеризована концепція «Нового гуманізму» А. Печчеї та творчій підхід У. Еко - найвизнач-нішого сучасного філософа, культуролога й письменника - до проблем гуманізму.

У дисертації доведено наскрізний характер гуманістичних ідей, а також стверджується, що в сучасній Італії художня творчість та наукова діяльність Умберто Еко є яскравим прикладом продовження традицій гуманістичного світобачення.

Ключові слова: історико-культурологічний аналіз, гуманізм, еклектичний гуманізм, веризм, антигуманізм, «новий гуманізм», неореалізм як гуманізм, гуманізм доби постмодерну.



Сабадаш Ю. С. Гуманизм как феномен итальянской культуры: традиции и современное состояние. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени доктора культурологи по специальности 26.00.01 - теория и история культуры. - Государственная академия руководящих кадров культуры и искусств. - Киев, 2009.

Диссертация посвящена исследованию итальянской модели гуманизма - системы мировоззренческих ориентаций, центром которой является человек. Воспроизведено логику становления и развития гуманизма со времен Возрож-дения до рубежа ХХ-ХХІ ст., показано как изменялся объем понятия «гуманизм» - от термина «законник, «юрист», «художник» до определенного литературно-художественного направления, трансформируясь позднее в философскую и этико-эстетическую теорию, которая рассматривает человека как высшую ценность.

Опираясь на хронологический подход, в диссертации делается акцент на тех признаках итальянской модели, которые являются наиболее показательными относительно динамики его развития: «эклектический гуманизм», «национально-освободительный гуманизм Рисорджименто», «гуманизм жизненной правды: веризм - неореализм», «новый гуманизм» А. Печчеи, «гуманистические поиски» У. Эко и др.

Раскрыт гуманистический характер национально-освободительного дви-жения Рисорджименто (1780-1870), которое привело к объединению Италии. Эпоха Рисорджименто воспитала мужественных борцов, способных на героизм, жертвы и длительную борьбу, за объединение страны. Главными идеологичес-кими акцентами Рисорджименто были понятия нации как весомого морального фактора и идея свободного и нерушимого содружества людей, объединенных общим прошлым и непобедимым стремлением национальной независимости. Охарактеризован веризм как один из этапов в развитии гуманистической тради-ции. Дж. Верга, К. Досси, Л. Капуана и др. представителям веризма удалось показать правдивый образ современной им Италии. Гуманизмом «жизненной правды» пропитаны также музыка и оперное искусство, которых выделяет демократизм, эмоциональность, правдивость, в изображении человеческих чувств, а главными героями веристских произведений становятся простые люди.

Показано, что именно в Италии возникает и понятие «антигуманизм». Основой «антигуманизма», который появился в процессе развития итальянского футуризма, становятся драматические события первой мировой войны и утверждения идеологии фашизма.

Со второй половины ХХ ст., гуманизм снова становится краеугольным камнем в итальянской культуре, так как итальянское киноискусство создает новое направление - неореализм, утверждая гуманистическое мировоззрение, отстаивая общечеловеческие ценности добра, взаимопомощи, справедливости.

Рассмотрение широкого круга проблем гуманизма осуществлено на основании исследования теоретических взглядов А. Банфи, А. Грамши, Б. Кроче. Рассмотрена концепция «нового гуманизма» Аурелио Печчеи, который переносит проблемы гуманизма из гуманитарной сферы в сферу глобальных технических и экономических проблем современности. «Новый гуманизм» А. Печеи разру-шает идею европоцентризма гуманистической философии и подключает к проблемам гуманизма страны третьего мира.

Новым толчком в развитии гуманистических мировоззренческих ориен-таций стало творчество Умберто Эко - выдающегося современного философа, культуролога и писателя. Реконструирован творческий путь У. Эко и на примерах его как теоретических, так и литературных трудов показано, что гуманизм, как и раньше, остается актуальной проблемой, а У. Эко всей своей разноплановой деятельностью продолжает развивать гуманистические традиции в современной итальянской культуре.

Ключевые слова: историко-культурологический анализ, гуманизм, эклектический гуманизм, веризм, антигуманизм, «новый гуманизм», неореализм как гуманизм, гуманизм эпохи постмодерна.



Sabadash Y. S. Humanism as the phenomenon of the Italian culture: traditions and modern state. - Manuscript.

Dissertation for the degree of Doctor of Science in Culturology on the speciality 26.00.01 - Theory and History of Culture. - The State Academy of Leading Cultural and Art Personnel. - Kyiv, 2009.

The dissertation research is devoted to the analysis of the Italian model of humanism, i.e. the systems of world's outlook orientation where the man is a centre. Logic of becoming and development of humanism is reproduced from the times of Renaissance till the ХХ-ХХІ centuries.

Basing on chronologic approach, in the dissertation the special attention is paid to those features of the Italian model which are the most indicative concerning with the dynamics of its historical development: humanism of the ХІV-th - the beginning of ХV-th centuries, «eclectic humanism», verism as humanism of «vital true», «new humanism» etc.

Consideration of wide range of problems of humanism was carried out on the grounds of research of theoretical views of A. Banfi, А. Gramsci, B. Croce. The conception of «New humanism» of А. Peccei and the creative approach to the problems of humanism of U. Eco, the most prominent modern philosopher, cultorologist and writer, was described.

In the dissertation the universal character of humanism's ideas was shown, and also it is claimed that today in Italy we have a striking example of continuation of humanist world's outlook traditions in the person of Umberto Eco.

Key words: historical and cultural analysis, humanism, eclectic humanism, verism, «new humanism», neorealism as a humanism, humanism of the post-modernism age.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема виникнення та утвердження ідей гуманізму була й залишається однією з ключових в історії людства. Європейська культура приблизно від початку ХV ст. активно використовує поняття «гуманізм» для означення системи світоглядних орієнтацій, центром яких є людина, є визначення її цінності та права на самореалізацію. У вузькому значенні гуманізм це культур-ний рух передусім доби італійського Відродження.

Італія не лише батьківщина ідеї гуманістичного світоставлення, але й та країна, культура якої найбільш послідовно протягом століть теоретично обґрунто-вувала, намагалася відпрацювати специфічну модель розвитку науки, мистецтва, педагогіки, засадничими принципами яких були ідеї гуманізму. Саме утвердже-ння гуманістичних принципів свободи і рівності було гаслом патріотичної боротьби як гарібальдійців, так і представників антифашистського руху. У різні, часто досить складні і суперечливі періоди італійської історії, гуманізм виступав як стимулюючим, так і оновлюючим фактором розвитку суспільства. Італійська модель гуманізму ніколи не була статичною, навпаки, їй властива пошуковість, динамізм передусім щодо теоретичного осмислення феномена гуманізм. Можна стверджувати, що ідея гуманізму знаходиться в постійному русі, набуваючи нових ознак, які дозволяють говорити не лише про гуманістичні ідеали Відродження, а й, скажімо, про «новий гуманізм» Ауреліо Печчеї чи гуманістичну філософію Умберто Еко.

Вперше спробу осмислити специфіку епохи Відродження в Італії зробив Дж. Вазарі. Ідеї гуманізму набули широкого визнання за часів Просвітництва (Фр. Вольтер, І. Кант, Г. Лессінг, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміт, Д. Юм та ін.), перетворившись із того часу - поряд з наукою, технологією й ідеєю прав людини - «на глибинний і постійно діючий чинник загальноєвропейської цивілізації» (В. Гинсбург, В. Кувакин). Різні підходи до вивчення епохи Ренесансу започатку-вали такі мислителі як Г. В. Ф. Гегель, Й.-Г. Гердер, Ж. Мішлє. Дотепер не втратила значення ґрунтовна робота Я. Буркхарда «Культура Італії в епоху Відродження» (1860).

Вагомий внесок у вивчення історії Відродження здійснили М. Бердяєв, О. Веселовський, М. Корелін, Д. Мережковський, П. Флоренський, а праці Л. Баткіна, Л. Брагіної, О. Горфункеля, О. Лосєва, Н. Ревякіної, В. Рутенбурга, Л. Чіколіні стали реальним надбанням щодо відтворення атмосфери наукового пошуку в умовах ХІV-XVII ст., проведення аналізу проблеми «Античність - Середньовіччя - Відродження» та реконструкції життєвих і творчих доль видатних гуманістів.

Мистецтвознавчий аспект дослідження Відродження представлений робо-тами М. Алпатова, Б. Віпера, А. Ефроса, В. Лазарева, а в працях О. Анікста, Г. Бояджієва, О. Вишеславського, О. Габричевського, В. Гращенкова, І. Данилової, О. Джівелєгова, Ю. Колпинського, А. Конена, М. Лібмана, С. Мокульського, Є. Роттенберга, І. Смирнової розкрита історія та теорія живопису, театру, музики, скульптури, архітектури.

Власні моделі розвитку гуманізму в контексті загальноєвропейського культурного процесу створили відомі культурологи А. Дж. Тойнбі, Л. Февр, О. Шпенглер, Й. Хейзінга. Глибоке розуміння епохи передають дослідження, присвячені проблемам італійського гуманізму, виконані М. Гуковським, І. Голєніщевим-Кутузовим, Л. Пінським.

В умовах ХХ ст. інтерес до проблем Відродження позначений принципово важливими дослідженнями італійських вчених. Це передусім роботи А. Банфі, Е. Гарена, А. Грамі, Б. Кроче, які певним чином підсумовують та узагальнюють напрацьовані традиції.

У наукових статтях Л. Баткіна, М. Бахтіна, К. Долгова, Б. Кузнєцова, М. Петрова, М. Салєєвої доведено тезу про плідність комплексного підходу до вивчення культури конкретної епохи. Досить повний аналіз концепцій Ренесансу містять праці з історії естетики М. Кагана, О. Лосєва, М. Овсяннікова, В. Шестакова.

За роки незалежності в Україні вийшли роботи, в яких поглиблюється історико-філософське та естетико-мистецтвознавче розуміння сутнісних процесів становлення і розвитку італійської моделі гуманізму (О. Александрова, В. Бітаєв, М. Братерська-Дронь, О. Воєводін, В. Єфименко, М. Кушнарьова, Л. Левчук, В. Личковах, Л. Мізіна, О. Оніщенко, В. Панченко, О. Поліщук); розкривається сутність сучасного розуміння гуманізму як світоглядного і аксіологічного принципу (В. Лях, В. Пазенок, О. Соболь); висвітлюються принципи гуманізму в праві та проблеми взаємодії гуманізму і глобалізму (С. Потебняк, О. Валуйський); аналізуються психологічні типи, народжені епохою Відродження (В. Роменць) та розкриваються окремі питання українського ренесансного гуманізму (В. Ільїн, М. Кашуба, В. Литвинов, В. Нічик, М. Циганок).

На сучасному етапі італійська модель гуманізму зазнала певних транс-формацій завдяки теоретичним дослідженням і літературній творчості Умберто Еко, комплексне висвітлення яких у вітчизняному науковому просторі відсутнє. В Україні до того ж досить повільно проходить процес перекладу його робіт. Наявні публікації на українському та пострадянському інформаційному просторі висвітлюють лише окремі грані його таланту: або художню творчість, або викла-дацьку чи наукову діяльність. Найбільш вагомими в цьому плані є роботи російських дослідників - А. Андреєва, О. Гофман, В. Іванова, О. Костюкович (перекладача більшості творів У. Еко на російську мову), С. Козлова, О. Солоухіна, К. Чекалова. В Україні різні аспекти творчості У. Еко стали предметом досліджень М. Васильєва, Д. Затонського, А. Мельника, М. Назарця, М. Прокопович, Т. Стеценка та ін. У Білорусії наукова діяльність Умберто Еко розглядається в контексті дискусій щодо сутності семіотики, її перспектив як наукової дисципліни та її ролі в сучасній гуманітаристиці (А. Усманова).

Таким чином, актуальність дисертаційного дослідження полягає в наступ-них моментах: на визначення теми дисертації і спрямованості дослідницького процесу вплинули недостатня розробленість культурологічного аспекту історії гуманізму і відсутність чіткої реконструкції динаміки змін його типів; вперше в українській культурології відтворена динаміка зміни типів гуманізму від-повідно до конкретних соціально-політичних умов розвитку Італії: класичний, еклектичний, гуманізм як ідеологія національно-визвольного руху (Рисорджименто), веризм та неореалізм як гуманізм, авторські концепції гуманізму (А. Банфі, А. Грамші, Б. Кроче), новий гуманізм А. Печчеї, гуманізм доби постмодерну (У. Еко). Водночас, на прикладі футуризму та творчості Г. Д'Аннунціо визначенні причини формування антигуманістичної орієнтації італійської культури в умовах 10-40-х рр. минулого століття; дослідження реконструює цілісну модель італійської культури від ХІV до початку ХХІ ст. в контексті функціонування якої типи гуманізму відтворювалися найбільш виразно; вперше, відповідно до вимог культурологічного аналізу, всі періоди розвитку італійської культури розглянуті в контексті персоніфікованого підходу. Спираючись на потенціал біографічного методу визначено внесок конкретних теоретиків і практиків культури в становленні і розвитку типів гуманізму, при цьому особлива увага приділена творчості У.Еко - видатному діячеві сучасної італійської та євро-пейської культури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в межах наукових досліджень кафедри мистецтвознавства та експертної діяльності Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - дослідити станов-лення, розвиток й теоретичні трансформації ідей гуманізму в італійській культурі.

Відповідно до мети визначено такі завдання:

– відтворити динаміку руху гуманістичних ідей: від класичної моделі доби Відродження до кінця ХХ - початку ХХІ ст.;

– визначити естетичне підґрунтя гуманістичного світоставлення в умовах другої половини ХV-ХVІ ст.;

– проаналізувати процес деформації «класичного» гуманізму і становлення концепції «еклектичного гуманізму»;

– дослідити еволюцію гуманістичних ідей доби бароко і класицизму;

– охарактеризувати специфіку інтерпретації гуманізму в умовах руху Рисорджименто;

– аргументувати культуротворчу функцію веризму як новий етап у розвитку гуманістичної традиції;

– відтворити процес формування ідей антигуманізму в умовах початку ХХ ст.;

– показати гуманістичне підґрунтя неореалістичного кіно;

– з'ясувати специфіку авторських концепцій А. Банфі, А. Грамші, Б. Кроче в контексті динаміки гуманістичних ідей;

– визначити місце концепції «Нового гуманізму» А. Печчеї в культуро-творчих процесах другої половини ХХ ст.;

– систематизувати теоретико-практичний досвід Умберто Еко;

– представити творчо-пошукову діяльність Умберто Еко як культуролога, естетика і етика в контексті утвердження гуманістичного світобачення.

Об'єкт дослідження - історична традиція та сучасний стан італійської культури.

Предмет дослідження - гуманістичні виміри італійської культури.

Для виконання поставлених завдань використовувались такі методи дослідження: аналітичний - у виявленні причин змін класичного гуманізму на нові теоретичні моделі, зокрема, «еклектичний», «новий», «веризм як гуманізм» та ін.; системний - у визначенні елементів спадкоємності у розумінні гуманізму в традиціях італійського світоставлення; історичний - у вивчені обраного предмета в його об'єктивному розвитку, а також в обумовленості конкретно-історичними контекстами: соціокультурним, загальнонауковим, мистецьким; біографічний - у відтворенні особистісного характеру розуміння гуманізму та шляхів його втілення в художній творчості; теоретичний - у підведенні проміжних і кінцевих підсумків дослідження.

В дисертаційному дослідженні використовувався також міжнауковий підхід, який ґрунтується на принципах об'єктивізму, історизму та плюралізму, дає можливість у процесі аналізу історії італійської культури синтезувати культурологічний, філософський, етико-естетичний та мистецтвознавчий аспекти. Міжнауковість дозволяє реконструювати феномен гуманізму як потужний чинник у межах гуманітаристики як такої, впливаючи на світоставлення людини, на створене нею мистецтво та на систему виховання.

Дослідження здійснюється на підґрунті значної джерелознавчої бази, яка об'єднує роботи європейських, українських та російських науковців.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в обґрун-туванні феномена гуманізму як потужного чинника формування італійської культури протягом ХІV - початку ХХІ ст.

Ця концепція конкретизується в наукових положеннях, в яких вперше:

- відтворено динаміку руху гуманістичних ідей від класичної моделі доби Відродження ХІV ст. до наступних етапів: «еклектичний» гуманізм, де-формація гуманістичного світобачення в умовах ХVІІ ст., гуманізм як ідеологія («Рисорджименто»), гуманізм як життєва правда («Веризм»), антигуманізм (початок ХХ ст.), гуманізм у контексті авторських концепцій, «новий гуманізм» та гуманістична модель світобачення Умберто Еко;

- визначено естетичне підґрунтя гуманістичного світоставлення в умовах другої половини ХV-ХVІ ст., яке формувалося завдяки роботам М. Кузанського, Л. Бруні, Л. Валла, Л. да Вінчі, Дж. П. дела Мірандола, А. Фіренцуолі, М. Фічіно та ін. Показано значення ідей духовної і фізичної краси, прекрасного, виховної суті мистецтва, необхідності удосконалення почуттєвої природи людини, моральнісного потенціалу «вишуканих» мистецтв для культурного розвитку європейської спільноти;

- проаналізовано процес деформації «класичного» гуманізму і становлення концепції «еклектичного гуманізму», прикладом якого є маньєризм. Саме в цьому художньому напрямку відбилося зіткнення гуманістичних ідеалів з соціальними реаліями (знищення вільних міст-комун, формування монархій, реформація та контрреформація та ін.). Гуманістичний зміст мистецтва під-мінюється суб'єктивізмом, формальною витонченістю, декоративізмом, алего-ризмом та символізмом;

- досліджено еволюцію гуманістичних ідей доби бароко і класицизму, які віддзеркалені у теоретичних позиціях Дж. Віко, Дж. В. Гравіні, Дж. Марвіно, Л. Мураторі, М. Перегріні, Е. Тезауро та ін. Відтворено нові соціально-політичні умови розвитку Італії (встановлення іспанського панування на значній території Італії, пізніше - боротьба між Бурбонами й Габсбургами за італійські землі, католицька реакція, національний занепад), які призвели до кризи ренесансного гуманізму, до відмови від витонченості, гармонійності і гедонізму на догоду утилітаризму та практицизму;

- охарактеризовано специфіку інтерпретації гуманізму в умовах руху Рисорджименто, коли гуманістичні ідеї виступають в якості ідеології національно-визвольного, демократичного руху (1780-1870 рр.). Показано, що гуманістичне підґрунтя є основою державницьких програм Дж. Мадзіні («Молода Італія»), Б. Кавура (помірковано-ліберальне крило), Дж. Гарібальді (загальнонаціональний рух). Гуманістична спрямованість властива теоретичним розвідкам цього періоду в філософії, естетиці та мистецтвознавстві (В. Альфьєрі, Ч. Бальбо, В. Джоберті, Дж. Леопарді, Де Санктіс, У. Фосколо та ін.);

- аргументовано культуротворчу функцію веризму, представники якого (Дж. Верга, К. Доссі, Л. Капуана та ін.) відстоювали нове реалістичне мистецтво, створене на засадах «гуманізму життєвої правди». Стрижнем цієї концепції стає національна ідея, «науковість» та «простий людський факт» (Дж. Верга). Розкрито специфіку трансформації французького позитивізму та натуралізму на італійському ґрунті;

- відтворено процес формування ідей антигуманізму в умовах початку ХХ ст.: з одного боку, - руйнування романтичних ідеалів Рисорджименто, краху довіри до позитивістської філософії, а з другого - надзвичайно активного по-ширення футуристичних ідей, автори яких співпрацюють з фашистською ідеологією Б. Муссоліні. Доведено, що під впливом риторики фашизму дефор-мувалася творчість Г. Д'Аннунціо та Т.-Ф. Марінетті. Водночас лауреати Нобелівської премії з літератури - Г. Деледда (1926) та Л. Піранделло (1934) продовжували відстоювати традиції гуманістичного світобачення;

- показано гуманістичне підґрунтя неореалістичного кіно, яке сфокусувало увагу на пересічному італійцеві, поставленому в жорсткі умови існування після другої світової війни. Неореалістичні фільми Л. Вісконті, Р. Росселіні, Дж. де Санті, В. де Сіка, та ін. - спиралися на традиції веризму, з властивим цій літературній течії культом життєвої правди. «Веризм - неореалізм» утвердив спадкоємність гуманістичних традицій ХІХ-ХХ ст.;

- з'ясовано специфіку авторських концепцій Б. Кроче (суперечливість політико-ідеологічної позиції в умовах фашистської диктатури призвела до пошуків гуманістичних начал не в сфері філософії, естетики чи художній практиці, а в етичній позиції людини, в утвердженні етики як шляху до універ-сальності), А. Банфі (розглядає мистецтво генератором соціальних ідей і цінностей, а конкретні художні твори носіями гуманістичних ідей і - відповідно - систему естетико-художнього виховання, засобом їх донесення до людини) та А. Грамші (виступає і прихильником, і критиком філософських ідей Б. Кроче, обстоює гуманізм як наслідок позитивного втілення в суспільному житті співвідношення «мистецтво-політика», «мистецтво-мораль», «ідейний зміст - естетична сутність» твору та ін.);

- визначено місце концепції «Нового гуманізму» А. Печчеї - засновника «Римського клубу», - транскультурної організації, - мета якої стимулювати встановлення нових, згармонізованих стосунків між країнами, різними соціаль-ними системами в умовах другої половини ХХ ст. Ідеями гуманістичної світо-будови пройняті три доповіді Римського клубу: «Межі зростання» (1972), «Людство на роздоріжжі» (1974) та «Перебудова міжнародного порядку» (1977). «Новий гуманізм» стимулює «революцію гуманізму», тобто змогу регулювати глобальні процеси й скеровувати життя людства;

- систематизовано теоретико-практичний досвід Умберто Еко, гуманіс-тично спрямована проза якого віддзеркалює постмодерністські шукання і є прикладом складної семіотичної гри, з багатозначністю текстів та сміливим перетином історичних подій із сучасними реаліями. У. Еко відстоює концепцію «позарелігійної етики», з'ясовує сутність середньовічної філософії, перспективи масової культури, постмодерністської естетики та сучасного мистецтва, мож-ливості інтерпретації та ін. Він активно співпрацює з мас-медіа; є засновником семіологічного журналу «Versus» («Знак») та гуманістичного проекту «Мульти-медійна Аркада», який має на меті створення публічних бібліотек високої технології; систематично публікується у найвідоміших італійських тижневиках, ставши «моральним барометром» італійського суспільства;

- представлено творчо-пошукову діяльність У. Еко як: культуролога (викладає основи семіотичного аналізу, розглядає переклад як одну з форм збагачення культури, висвітлює проблеми взаємин між автором і текстом, аналізує місце і роль фабули, сюжету та дискурсу в художньому творі); естетика (творчість має два «обличчя» - сміх і бунт: існуючий світ відбивається в символах, у системі знаків, а творчість, породжуючи нові знаки або нові комбінації знаків, заборонених існуючою культурою, дестабілізує старий світ і творить новий; як теоретик постмодернізму визнає потенціал інтертекстуальності, пародіювання, інтерпретації відомих літературних сюжетів та поєднання проблемності і розважальності, які спираються на традиції літературної класики і водночас не ігнорують запитів і смаків «масової культури»); етика (досліджує проблеми війни, расизму, фашизму, націоналізму, тероризму, заангажованої роботи ЗМІ, релігійної і позарелігійної етики, терпимості, свободи та ін.).

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона допомагає глибше з'ясувати світо-глядні витоки феномена гуманізму, його місце в сучасній культурі Італії та світу взагалі. Дисертація уможливлює збагачення категоріального апарату сучасної культурології, естетики, мистецтвознавства, збагачення їх гуманістичного потенціалу.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її ідеї можуть бути вико-ристані при читанні курсів з культурології, історії європейської культури, філософії культури, естетики, етики. Результати дослідження можуть слугувати базою при написанні посібників, підручників та навчально-методичних розробок з даної тематики.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дисер-тації були оприлюднені у формі доповідей на науково-практичних конференціях: міжнародних: «Творчість врятує світ» (22-23 травня 2003 р., м. Київ), «Інтелект. Особистість. Цивілізація» (22-23 травня 2003 р., м. Донецьк), «Людський вимір сучасної епохи» (17-18 вересня 2004 р., м. Маріуполь), «Людина-Світ-Культура» (20-21 квітня 2004 р., м. Київ), «Науковий потенціал світу - 2004» (14-15 листо-пада 2004 р., м. Дніпропетровськ), «Традиція і культура: вічні цінності в сучасній культурі» (6-7 червня 2008 р., м. Київ), «Актуальні проблеми науки та освіти» (30 січня 2009 р., м. Маріуполь); регіональних: «Університет - місту» (квітень 2006 р., м. Маріуполь), «Університетська наука - 2007» (квітень 2007 р., м. Маріуполь), «Актуальні проблеми науки та освіти» (1 лютого 2008 р., м. Маріуполь) та матеріали дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри мистецтвознавства та експертної діяльності Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, та кафедри культурології та інформаційної діяльності Маріупольського державного гуманітарного університету.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладено у моно-графіях: «Гуманізм як феномен італійської культури» (15,75 облік.-видав. арк.), «Умберто Еко як виразник гуманістичних традицій італійської культури» (0,8 облік.-видав. арк.) та 38 наукових публікаціях, з них 22 - статті у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України, одна стаття у науковому зарубіжному виданні (Італія) та матеріалах 11 науково-практичних конференцій.

Кандидатську дисертацію «Естетичні засади “Живої Етики” Миколи Реріха» захищено у 2000 році. Матеріали кандидатської дисертації в докторській дисертації не використано.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, шести розділів, шістнадцяти підрозділів, висновків та списку використаних джерел (370 най-менувань, з них 77 - іноземними мовами). Загальний обсяг дисертації становить 388 сторінок, з них основного тексту - 357 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, сформульовані основні завдання дисертаційної роботи, об'єкт і предмет, основні методи, розкрито наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, наведені відомості щодо апробації дослідження, публікацій автора та загальної структури роботи.

У першому розділі «Становлення і розвиток італійської моделі гуманізму», що складається із трьох підрозділів, в яких аналізується історико-філософське та естетико-мистецтвознавче розуміння сутнісних процесів становлення і розвитку італійської моделі гуманізму. Зазначено, що освоєння гуманістичної проблематики потребує насамперед визначення поняття «гуманізм» та розгляду еволюції гуманістичних поглядів. Підкреслено, що ідея гуманізму впродовж багатовікової історії осмислювалася по-різному, однак попри всі модифікації, основний сенс гуманізму - визнання людини за найвищу цінність - залишався незмінним.

Наголошено, що в сучасній європейській філософії існують численні під-ходи до проблеми людини, що передбачає багатовимірність поняття «гуманізм». Корені гуманізму сягають античної і римської культур. В античні часи поняття «гуманізм» подекуди вживається як синонім «вищої освіти», а в працях Марка Тулія Цицерона гуманізм ототожнюється з ідеалом освіти за грецькими канонами. З часом це поняття залучається для визначення як певного способу мислення, так і способу життя. Починаючи зі стоїків, суть цього поняття дедалі більше набуває значення розумної людської поведінки щодо інших людей, незалежно від їхнього статусу і освіченості. Таким чином, поступово сутнісне визначення поняття «гуманізм» утворює уявлення про широку освіту. Показово, що у по-дальшому гуманізм неодноразово вживався отцями християнської церкви (Тертулліаном, Лактанцієм та ін.), які протиставляли релігійну мораль, що символізувалась терміном «гуманізм», жорстокій і антигуманній моралі рабо-власників.

Поступово розуміння гуманізму еволюціонувало, і з часів італійського Відродження поняття «гуманізм» вживалося у двох основних значеннях: як визначення літературно-художнього напряму, що має на меті утвердження високоморальної і освіченої особистості, і як філософсько-гуманітарне вчення, що в теоретично-світоглядний та етико-естетичний спосіб об'єднує всі теорії і вчення, які ґрунтуються на розумінні людини як визначальної мети і вищої цінності. У науково-просвітницький обіг термін «гуманізм» був уведений 1808 року німецьким педагогом Ф. Нітхаммером.

Зазначено, що сучасні гуманістичні ідеї представлені найрізноманітні-шими вченнями та концепціями. Тільки за роки незалежності в Україні питанням гуманізму були присвячені роботи О. Александрової, С. Безклубої, В. Бітаєва, А. Дорогої, В. Єфіменка, М. Кушнарьової, Л. Левчук, О. Оніщенко, В. Панченко, В. Пазенка, В. Роменця, Н. Хамітова та ін.

Розкрито процес формування італійської моделі гуманізму в період з ХІV - початку ХV ст. Визначено, що для італійського Ренесансу ХІV - початку ХV ст. характерний інтерес до античної спадщини, який переплітався з процесом національного відродження та утвердження демократичних форм суспільного життя. Гуманізм цього періоду виробив принципово нове розуміння людини, вбачаючи сенс її буття у пізнанні і творчій діяльності. Зародження гуманістич-ного руху в Італії пов'язано із Флоренцією, а біля витоків цього руху стояв Д. Аліг'єрі, поетичні твори, філософські і політичні трактати якого стали джере-лом багатьох гуманістичних ідей. Першим гуманістом вважається Ф. Петрарка, який в своїх працях вперше сформулював ідеї та принципи гуманізму. Його послідовники _ Л. Альберті, Дж. Боккаччо, П. Браччоліні, Л. Бруні, Дж. Манетті, К. Салютаті, кожен у своїй галузі, не тільки зміцнили ідеї гуманізму, а й зба-гатили його новими ідеями. Відхиляючи принципи середньовічної догматики, вони оновлювали сучасну їм теорію мистецтва завдяки розробці понятійно-категоріального апарату та стимулювали увагу митців до освоєння нової худож-ньої проблематики.

Наголошено, що на XV ст. припадає злет італійської гуманістичної педаго-гіки. Саме в це час написано більшість трактатів з виховання, педагогічна думка італійського гуманізму сформувалася як суспільне явище, з'явилися славетні гуманістичні школи Гуаріно да Верона і Вітторіно да Фельтре. Спираючись на ґрунтовні дослідження російських (Г. Жураківський, Н. Ревякіна, В. Шестаков) та українських (В. Роменець, В. Бітаєв) науковців, можна досить чітко відтворити роботу цих навчальних закладів. Зазначимо лише, що Італія, яка дала світу перших гуманістів, позначена і досвідом перших теоретиків гуманістичного виховання, і перших педагогів-гуманістів. Їх твори пізніше вплинули на форму-вання європейської моделі виховання.

Вагомий доробок гуманістичних шкіл та активна діяльність митців цього періоду (Л. Валла, Л. да Вінчі, Т. Кампанела, М. Кузанський, Л. Пачолі, А. Фіренцуолі) дають підстави стверджувати, що саме у період другої половини ХV-XVI ст. найвиразніше простежується естетичне підґрунтя італійської гуманістики. Підкреслено, що в добу Високого Відродження гуманістичний рух зі строкатих поглядів та ідей трансформувався у чіткі концепції і наукові праці, які стали підґрунтям для виникнення і розквіту нових ідей, мистецьких напрямків і шкіл.

Другий розділ «Еволюція гуманістичних ідей» складається з двох підрозділів, в яких проаналізована трансформація ідей класичного гуманізму, що проявилась в культурі Італії в таких напрямках як з маньєризм, бароко і класицизм.

Відзначено, що в складних умовах внутрішніх протиріч в Італії кінця ХVI ст. виникає таке специфічне явище як маньєризм _ витонченість, штучність та манірність якого відбивали важливі зміни італійської культури. Найвідомі-шими італійськими маньєристами були Б. Амманаті, А. Бронзіно, Б. Буонталенті, Ф. Парміджаніно, Я. Понтормо, Ф. Пріматіччо, Дж. Б. Россо, П. Тібальді, Б. Челінні, а головними теоретиками - Джовані Паоло Ломаццо і Федеріко Цуккарі.

Маньєризм в культурі Ренесансу - це, передусім, розв'язання питання щодо співвідношення творчого суб'єкта і створеного ним об'єкта. Наразі ця проблема вирішується в дусі загальновідродженського неоплатонізму: божество мислить і тому має ідеї; в найчистішому вигляді ці ідеї відбиті в янголах; у більш складному і матеріально-почуттєвому змісті ці ідеї втілені в людині і несвідомо - у природі; людина мислить і творить на підставі почуттєвих здіб-ностей, конструюючи і вдосконалюючи свої витвори за допомогою даних їй від бога і тому природжених внутрішніх форм. Маньєризм схильний до алего-ризму і символізму.

Зазначено, що в обстановці реакції і національного занепаду загострюється криза ренесансного гуманізму; результатом цього процесу було переорієнтування людини у світі, формування нових уявлень у філософії, в науці, у сфері худож-нього, в естетиці. Цей процес відзначається поляризацією напрямків, кожен з яких характеризувався своїм засобом бачення світу, виробляв свої принципи художнього освоєння дійсності. Такими напрямками виявилися, насамперед, бароко і класицизм.

Найвидатнішими представниками «нового мистецтва» були Дж. Маріно, М. Перегріні, Е. Тезауро. Приймаючи принцип імітації природи, бароко надає перевагу «внутрішньому малюнку», уяві, задумові, який має бути дотепним, вражати новітністю. Художня концепція бароко допускає в мистецтво не тільки найбільш досконале і прекрасне, але і потворне, фантастичне, гротескове. Прин-цип зведення протилежностей при всій їхній несумісності замінив у мистецтві бароко ренесансний «принцип міри». Сполучаючи протилежне, художня сві-домість бароко вловлює їхню взаємозалежність, часто зосереджуючи увагу саме на переході з одного стану в інший. В цей час почали усвідомлюватися і ви-користовуватися виразні можливості, закладені в суміщенні двох планів - ірраціонального і натуралістичного.

Істотною заслугою теоретичної думки бароко можна вважати більш чітке розмежування сфер художнього і нехудожнього. Головна теза - мистецтво «швидкого розуму» незалежне від логіки і логічних побудов. «Швидкий розум» має свої закони, відмінні від законів логічного мислення, дотепність є властивість геніальності, вона є божественним даром, тому ніяка теорія не допоможе художнику створити видатний твір.

Паралельно з бароко в Італії в цей період формувалася інша течія - класицизм. Для класицизму характерна орієнтація на минулі досягнення в мистецтві, ідеалізація античних канонів, підвищений інтерес до питань моралі, вимогливість до змісту. Він також сформулював теоретичні основи загальної концепції призначення і спроможності людського розуму та уяви (фантазії) як засобів для досягнення інтелектуальних і моральних цілей, котрі перегукуються зі змістом гуманістичних ідей. Представниками нового напрямку були, зокрема, Дж. П. Беллорі, Д. В. Гравіна, Дж. М. Крешімбені, який заснував у 1690 році літературне товариство «Аркадія» та найбільш діяльний член «Аркадії», назва-ний «батьком італійської історії», критик Л. А. Мураторі. Показово, що в працях цих видатних діячів увесь час простежуються гуманістичні мотиви. Вони на-голошували на тому, що майстерне використання властивостей уяви буде слу-гувати вищим інтересам людини. Зародившись в Італії як один з напрямків у мистецтві, класицизм став значним явищем в історії культури інших країн Європи.

Серед теоретичних надбань початку XVIII ст. в Італії визнано роботу Дж. Віко «Засади нової науки про загальну природу націй», у якій теоретик, протиставляючи загальний розум індивідуальному, висунув ідею об'єктивного характеру історичного процесу. Виходячи з того, що пізнати ми можемо тільки те, що ми робимо, Віко вважав історичну науку свідомістю людства про власні діяння. Робота Дж. Віко є значним внеском у розробку італійської моделі «витончених мистецтв», а також підняла на принципово новий рівень розвиток гуманістичного світосприйняття.

Проаналізована в цьому розділі трансформація ідей гуманізму була, без-умовно, пов'язана з об'єктивним процесом поступового розкладу ренесанс-ного гуманізму, внаслідок чого світогляд людини XVII ст. значною мірою втратив колишню цілісність і гармонійність, але набув глибини - усвідомив внутрішню суперечливість буття, людського життя та світобудови загалом.

В третьому розділі «Гуманістичні виміри італійської культури ХІХ початку ХХ ст.», що складається із трьох підрозділів, розглядається культура Італії періоду 1790-1870 рр., яку називають культурою Рисорджименто, потуж-ний культурний напрямок - веризм та суперечності розвитку італійської культури початку ХХ ст.

Підкреслено, що культурою Рисорджименто називають національно-визвольний, демократичний рух, головним завданням якого стало об'єднання Італії. Саме культура цього періоду відігравала винятково важливу роль, адже сучасники вбачали в ній ефективний засіб впливу на суспільну свідомість. У творах Дж. Берше, Е. Вісконті, Дж. Мадзіні, С. Пелліко, Д.-Д. Романьозі та на сторінках часопису «Примиритель» («Кончильяторе») були вперше сформу-льовані найважливіші культуротворчі ідеї Рисорджименто. Йшлося про майбутнє Італії та її духовний розвиток, який можливий тільки за умов політичного відродження; робився висновок про необхідність безпосереднього зв'язку куль-турної, громадянської і політичної діяльності. Так, С. Пелліко в статті «Театр Марі Жозефа Шеньє» писав, що національним є лише той твір, який прой-нятий любов'ю до батьківщини і служить її благу. Головним жанром італійської літератури означеного періоду став історичний роман, проповідуючи ідеали політичного об'єднання. Цей жанр сприяв становленню національної самосві-домості італійців, адже мета письменника - у віддзеркаленні та осмисленні долі свого народу, в умінні правильно виявити в дійсності та актуалізувати в літературі найважливіші проблеми народного життя.

Зазначено, що нова гуманістична свідомість знайшла своє відображення у працях Ф.Де Санктіса. Одним з принципових положень його культурологіч-ної концепції було визнання автономності мистецтва - художній твір розглядався як вільний витвір духу. Основою мистецтва не є наслідування природи або історії, стверджував Де Санктіс, мистецтво розвивається за властивими саме йому законами. Змістом мистецтва повинна стати жива реальність у всіх її проявах, пов'язана з конкретним ідеалом, а не лише краса, істина чи справедливість.

В епоху Рисорджименто виняткова за своїм значенням роль належала італійському оперному мистецтву, його музична культура, представлена твор-чістю Белліні, Дж. Верді, Доніцетті, Меркаданте, Россіні, і набула всесвітнього визнання, ставши для італійців «другою національною мовою».

Отже, Рисорджименто - це епоха гуманістичного національно-визвольного, демократичного руху, яка викликала духовний злет нації, породила нову свідо-мість, сформувала новий тип особистості та нове поняття про патріотизм як почуття глибоко особисте, що визначає характер і сучасного італійця.

У останній третині XIX ст. панівним напрямком культури Італії і водночас формою вираження гуманістичних поглядів стає веризм. Головним теоретиком цього напрямку був критик Луїджі Капуана, а найвидатнішим письменником - Джованні Верга.

Головне для веристів - вивчення дійсності - «людського документа», - який вирізняється лаконізмом і має історичну достовірність. У творі мистецтва не повинно залишатися місця для вигадування фактів чи героїчного перебіль-шення. Вони виділяли «фактичну правду» як перший щабель творчого процесу, вважаючи, що просте побутописання не може створити художній твір. Веристи у творчому процесі відводили важливе місце уяві, яка покликана оживити факти дійсності і створити художні образи. Саме в цьому веристи вбачали відмінність праці письменника від праці вченого: наука безпристрасно досліджує й фіксує, мистецтво охудожнює правду, фокусуючи увагу на важливих виховних моментах.

Іншим важливим принципом веристської концепції художньої творчості став принцип «науковості», що полягає в збиранні і вивченні «людських доку-ментів», у граничній конкретності розповіді. Так, письменники-веристи зобра-жували не італійського селянина взагалі, а жителя певної області, міста чи села. У цьому полягав регіоналізм італійських письменників, а в ньому - пафос вивчення реальної Італії. Тільки досліджуючи місцеві умови, традиції і потреби окремих провінцій, можна було вирішувати проблеми, що хвилювали все італійське суспільство.

Основні ідеї веризму знайшли своє втілення і в оперному мистецтві _ У. Джорджано, Р. Леонкавалло, П. Маскані, Дж. Пуччіні створили особливий тип опери-новели, заснованої на життєво достовірному сюжеті, з драматичною любовною колізією та гостротою людських пристрастей. Драматичний пафос, натхненний ліризм, яскраво емоційний, гнучкий і вільний аріозно-мелодійний стиль втілює гуманістичну суть італійської класичної опери з її незмінною спрямованістю до людини.

Отже, веризм кінця ХІХ ст. мав яскраво виражений гуманістичний характер, його традиції збагатили італійську поезію, прозу і драму, живопис і музику, відбивши новий зміст італійської дійсності, місце особистості в ній та нові гуманістичні пошуки.

Зазначено, що культура Італії кінця ХХ ст. позначилась суперечностями та антигуманістичними тенденціями. У цей період культурна криза охоплює увесь спектр загальнолюдських цінностей і засад традиційної моралі, а також літера-турні форми та напрямки. Молода творча інтелігенція Італії шукає шляхи і способи оновлення культури, прагне додати їй «динамічності», властивої реаліям нового століття, що і стало передумовою виникнення футуризму, який у другому десятилітті ХХ ст. досяг загальноєвропейського розмаху. Найяскравішими представниками цього руху були Дж. Балла, У. Боччоні, П. Буцці, К. Говоні, К. Карра, М. Кьяттоне, Дж. П. Лучіні, Т. Марінетті, А. Палаццескі, Е. Прамполіні, Б. Прателла, Л. Руссоло, А. Сан-Еліан, Дж. Северіні, А. Соффічі та ін.

У першому ж маніфесті футуристів проголошується «антикультурна», «антигуманістична», «антиестетична», «антифілософська» спрямованість руху. Мистецтво, на думку його представників, не повинне бути реалістичним, у центрі його має перебувати не система гуманістичних цінностей і установок, а, навпаки, воля до влади, насильство, радикалізм. Саме тому прихід до влади фашистів під проводом Муссоліні був зустрінутий більшістю з них із схваленням: у 1924 р. з'явився маніфест «Футуризм і фашизм», а в 1929 - «Маніфест священого фу-туристичного мистецтва», присвячений Муссоліні.

Розглядаючи культуру Італії цього періоду, слід згадати про ще одну знакову особистість - знаменитого поета, письменника, драматурга, державного діяча та політика Габріеля Д'Аннунціо. Він мав величезний вплив на культуру, мистецтво і суспільну думку Італії, створив основні міфи літературного дека-дансу, намагався зламати світовідчуття попередньої епохи не тільки як художник, але й як «персонаж епохи». Його романами зачитувалась культурна еліта, а п'єси не сходили з театральних сцен, і важко знайти письменника цієї доби, на якого б не вплинула творчість Г. Д'Аннунціо. Але деякі речі, здійснені ним, скажімо, створення символіки, слоганів та риторики фашизму, особисто його невтручання у трагічні для Італії події під час перевороту і захоплення влади фашистами (хоча більшість «ардіті» - ветерани елітних формувань збройних сил підпорядковувалися саме йому) - демонструють, як суттєво, а то й вирі-шально воля і талант однієї людини може впливати на культуру, політику, громадську думку і майбутнє цілої країни.

Водночас, у цей період працює багато митців, які стоять на позиціях гуманізму, яких турбували проблеми людини, її честь, гідність та свобода (У. Бернасконі, Дж. Бойне, Ч. Ломброзо, Дж. Папані, Л. Пірандело, А. Соффічі та ін.). До того ж, італійські письменники на початку ХХ ст. отримали дві Нобелевські премії в галузі літератури: це Грація Деледда за публікацію більш ніж 30 романів та збірок оповідань про життя простих людей її рідної Сардинії та Луїджі Піранделло, котрий у 1934 році був названий кращим драматургом кінця ХІХ - початку ХХ ст.

У четвертому розділі «Теоретико-практичний паритет італійської куль-тури ХХ ст.», що складається з трьох підрозділів, розглядається гуманістичний характер італійського неореалізму (кінематограф) та робляться важливі теоре-тичні наголоси щодо конкретного внеску А. Банфі, А. Грамші, Б. Кроче, А. Печчеї у розвиток ідей гуманізму.

Стверджується, що італійське кіномистецтво пройшло довгий і складний шлях від становлення до визнання, створивши на цьому шляху й новий напрямок у кіно - неореалізм, який став утвердженням гуманістичного світовідчуття, а фільми італійських режисерів (Б. Бертолуччі, Л. Вісконті, П. Джермі, Л. Ковані, Р. Росселіні, Дж. де Сантіса, В. де Сіка, братів П. і В. Тавіані, Ф. Фелліні, та ін.) стали світовою класикою та взірцем сповідування гуманістичних ідей.

Визначено, що перші італійські фільми з'являються на екранах у 1905 ро-ці і створюються на трьох студіях у: Мілані (Камерно), Туріні(Амброзно) та Римі (Альберіні), але лише з 1910 року в них почали з'являтися риси, що свідчать про формування національного стилю та національної школи в кіно. Зазначено, що передвісником італійського неореалізму можна вважати стрічку «Загублені в мороку» (1914) режисера Ніно Мартоліо та неаполітанського драматурга Роберто Бракко тому, що і реалізм Н. Мартоліо, і неореалізм другої половини ХХ ст. виросли на ґрунті веристської концепції, зробивши народ єдиним героєм кінотворів.

До перших зразків фільмів неореалізму належать роботи режисерів Л. Вісконті «Мана» (1943), «Земля дрижить» (1948), Р. Росселіні «Рим - відкрите місто» (1945), В. де Сіка «Шуша» (1946), Діно де Лауренті «Гіркий рис» (1950) та ін. Італійський неореалізм являв собою впродовж післявоєнного десятиліття європейське художнє явище першого плану, що стимулювало роз-виток та оновлення гуманістичних ідей і вплинуло на мистецтво та літературу більшості країн Європи.

Спираючись на принцип персоніфікації, зазначено, що в період, окреслений в цьому розділі, Італія подарувала світові чимало імен відомих філософів, письменників, культурологів, які продовжили розкриття і розробку ренесансних традицій, обґрунтували нові гуманістичні ідеї.

Зазначено, що в історію світової науки Бенедетто Кроче увійшов як один з найвидатніших європейських філософів ХХ ст., насамперед, через той вели-чезний позитивний внесок, який він здійснив у наукову думку завдяки намага-нням відстоювати гуманістичну орієнтацію. У своїх наукових роботах та на сторінках часопису «La Critica»», який він започаткував, Кроче виступав за антиметафізичний і методологічний підхід до літературної критики, історії та філософії. Його метою був подальший розвиток гуманістичної традиції в науці і людській духовності. Робота в часописі для Б. Кроче означала також поєднання обов'язків вченого і громадянина. Впродовж всього життя Кроче боровся за утвердження гуманістичних ідеалів. Для нього був неприйнятним будь-який прояв антигуманізму і знецінення людської особистості як у філософії, так і в мистецтві.

Важливі процеси культуротворення стали об'єктом роздумів Антоніо Банфі і після відповідного критичного опрацювання активно уводилися до теоретичного ужитку. Слід зазначити, що гуманістична спрямованість естетичної концепції А. Банфі недостатньо представлена українським науковцям. Переклад і видання окремих статей не охоплюють усієї спадщини італійського митця, точка зору якого є визначальною для фахівців, які ототожнюють естетику з філософією мистецтва. Оскільки такий підхід поділяється далеко не всіма теоретиками, поглиблений аналіз ідей Банфі може внести в з'ясування зазначеної проблеми нові аргументи, чіткіше виявити всі існуючі «за» і «проти».

Філософія мистецтва А. Банфі суттєво вплинула на теорію сучасної куль-турології, філософії та естетики. У своїх працях Банфі поставив низку таких серйозних проблем, як співвідношення соціальної і художньої кризи, роль мистецтва в їх подоланні; мистецтво як генератор соціальних ідей і цінностей, його функції у формуванні індивідуальної і суспільної свідомості; історична визначеність і типовість творів мистецтва, їхні взаємовідносини з соціальністю; взаємозв'язок народного і фахового мистецтва; естетичне виховання і виховання за допомогою мистецтва; мистецтво і науково-технічний прогрес, роль мистецтва і митця в сучасному світі, у формуванні нової чуттєвості, нового мислення, нової культури.

...