Естетика смерті у прозі Є. Пашковського та О. Ульяненка

Дослідження естетики смерті постмодерної епохи. Характеристика представників психологічно-естетичної двополюсності української прози Є. Пашковського та О. Ульяненко. Осмислення авторами історичних національних катастроф, демонізація картини світу.

Рубрика Культура и искусство
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 28.08.2015
Размер файла 52,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://allbest.ru

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

УДК 82-3.161.2: [111, 852:128]

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Естетика смерті у прозі Є. Пашковського ТА О. Ульяненка

Спеціальність 10.01.01 - українська література

Тендітна Надія Миколаївна

Кіровоград - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, доцент Зборовська Ніла Вікторівна, Інститут літератури НАН України, старший науковий співробітник відділу історії української літератури ХХ століття.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Мейзерська Тетяна Северинівна, Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського, професор кафедри української філології. кандидат філологічних наук, доцент Печарський Андрій Ярославович, Львівський національний університет імені І.Я. Франка, доцент кафедри української літератури імені акад. М. Возняка.

Захист відбудеться ” 19 ” червня 2009 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.01 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1).

Автореферат розісланий ” 14 ” травня 2009 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради: О.О. Гольник

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Естетичне ставлення до смерті передбачає емоційно-оцінне освоєння творцем цілісної реальності, тобто реальності життя і смерті. Адже подія смерті виражає найвище екзистенційне напруження в психології людини, а реакція на іншу смерть провокує глибинне усвідомлення індивідуального смислу життя. Смерть у структурі національної традиції переживалася конструктивно: традиції як закони буття пригнічували страх смерті, завдяки їм людина отримувала психологічну та естетичну рівновагу. Народна культура усувала страхітливі форми реагування на смерть, культивуючи ідею вічною життя. Художня література створює образні моделі, які показують, як індивідуальна свідомість долає страх смерті.

Знецінення вартості життя у XX столітті пов'язане з репресивними механізмами та індустрією образів смерті. Наприкінці XX ст. в українській літературі сформувалася нова постмодерна свідомість, якій властиве загострене апокаліптичне чуття. Цей факт активно осмислюється в сучасному літературознавстві (праці Т. Гундорової, Р. Харчук, М. Павлишина, Г. Грабовича та інших). У постмодерному епосі трактування смерті постало одним із провідних мотивів.

Відбулася депсихологізація смерті, прямо пов'язана з її формалізацією та естетизацією в художній реальності, про що свідчать різноманітні варіанти символічної смерті (смерть твору, читача, автора, суб'єкта, героя, історії, метафізики). У порубіжній літературі замість “високої” смерті - трагічної або героїчної - спостерігаємо зниження її смислу через деконструкцію. а також зміну акту смерті з персонально-приватного на публічний і буденний. Розвиток технологічних відеоресурсів у постмодерній візуальній культурі дав змогу на деякий час забути про присутність та невідворотність смерті в людському житті.

Через системи комп'ютерних ігор продукувалися різноманітні ілюзії безсмертя, а смерть, формалізуючись, отримувала статус естетичної розваги. Отже, постмодерністське уявлення про смерть створило ілюзію перемоги над смертю на основі візуального контролю, але видовищна смерть спустошила реальність трагізму й страждання. Інтенсифікація есхатологічних мотивів у сучасній українській прозі свідчить про накопичення інстинкту смерті в індивідуальній психології письменника, зокрема, і в сучасній культурі загалом. Аналогом смерті виступає тотальне отілеснення культури, яке відбувається разом з її карнавалізацією. У театралізованому світі здобувається перемога ігрової, несправжньої смерті над фізичною. Руйнування естетично-етичної цілісності в пізнанні життя і смерті привело до демонізації естетики: культура, захопившись хаосом і руйнацією, естстизувала смерть.

У зв'язку з актуалізацією проблеми смерті в українській літературі кінця XX -початок XXI ст. постало завдання проаналізувати дві прозові моделі світу провідних письменників постмодерного періоду: Є Пашковського та О. Ульяненка. Вибір цих письменників обумовлений яскраво вираженою психологією творчості, яка проявляється через образи життя і смерті. Художня танатологія - нова сфера досліджень у сучасному українському літературознавстві. Для її тлумачення обрано психоаналітичну інтерпретацію.

Образ людини, згідно з гуманістичним психоаналізом, формується залежно від потягу до життя й усього живого (біофілія) та потягу до смерті й усього мертвого (некрофілія). Та чи інша внутрішня підсвідома орієнтація в художній літературі обумовлює моделювання дійсності й способи мислення. Хоча тенденція до збереження життя й боротьби проти смерті є основою біофільного орієнтування, у творчості спостерігається змішування біофільної й непрофільної тенденцій. У художній літературі образи життя і смерті як ментальні стани свідомості тісно пов'язуються між собою й становлять єдину парадигму, адже цілісність - головне джерело естетичного пізнання. Українська література періоду пошукового державотворення - постмодерна за формою й постколоніальна за змістом - створила яскраві моделі художньої танатології, які потребують сучасного осмислення.

Цілісному підходу до тлумачення проблематики смерті сприяє і синтетична інтерпретаційна методологія. А вибір двох найяскравіших прозаїків кінця XX -початку XXI століття - Є. Пашковського та О.Ульяненка, є особливо благодатним матеріалом, адже саме на основі цієї прози простежуються яскраві процеси деколонізації в сучасній українській літературі. Твори цих письменників - це, справді, різні спроби індивідуального самозвільнення від травм і збочень тоталітарного минулого.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з планом наукової теми Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України: “Академічна історія української літератури” у 12 томах, номер державної реєстрації 0101U002081. Тема роботи затверджена на засіданні бюро науково-координаційної ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література”, протокол № 4 від 04 грудня 2008 року.

Мета дослідження - проаналізувати та зіставити естетику смерті в прозі Є. Пашковського та О. Ульяненка на тлі художнього мислення постмодерної епохи, у зв'язку з чим передбачено розв'язання таких завдань: 1) розглянути образи життя і смерті в постмодерних творах кінця XX століття; 2) розкрити характерні ознаки художньої танатології в прозі Є. Пашковського; 3) проаналізувати естетичне моделювання проблематики смерті в прозі О. Ульяненка; 4) встановити типологію художніх версій тлумачення смерті в прозі зазначених письменників та виявити їхні відмінності.

Об'єкт дослідження - художні тексти, публіцистика, літературна критика, інтерв'ю та інші форми саморепрезентації українських письменників - Є.Пашковського та О.Ульяненка.

Предмет дослідження - інтерпретація образів смерті, представлених творчістю Є. Пашковського та О. Ульяненка в естетично-психологічній системі кінця XX - початку XXI століття.

Методологічна основа дисертації. Методологічною основою дисертації є провідні твердження гуманістичного психоаналізу Е. Фромма, у яких розроблена антропологічно-філософська концепція людини на основі підсвідомого ставлення до життя і смерті.

Методологічна проблематика зазначеного дослідження пов'язана з синтезом психоаналітичної, соціологічної, філософської інтерпретацій з літературознавчим аналізом. Важливим аспектом для пізнання художньої танатології стали праці А. Камю та С. К'єркегора, згідно з якими переживання смерті відображає кульмінаційне напруження екзистенції. Для дослідження феномена смерті використано також розробки соціологів (Е. Дюркгайма, П. Ар'єса та М. Шенкао), в яких аналізується ставлення людини до смерті в різні історичні епохи, а особливо на зламі віків. Теоретичною базою є й праці сучасних філософів (М. Ліповецького, В. Суковати), в яких розкрито розуміння смерті в постмодерний період, а саме в час, коли смерть моделюється як “культурний” продукт, набуває “культурного іміджу” й використовується здебільшого як “ідеологічна конструкція”.

На постмодерне розрізнення категорій смерті як психологічного факту і як безпосередньо “культурного явища” вказують праці А. Мережинської, М. Приплоцької. М. Кіяновської. Мотивація естетики смерті тісно пов'язана з постколоніальним психоаналізом, зокрема з розробкою психоаналізу націотворчого й імперського суб'єктів в історичному літературному процесі (Н. Зборовська). Для вивчення проблеми в індивідуально-стильовому напрямі посилаємося на концепції Т. Гундорової та Р. Харчук, якими було здійснено класифікацію сучасної української прози постмодерного періоду за принципом естетичної, стильової орієнтації. Для розуміння психології образності орієнтувалися на концепцію М. Моклиці, яка модерну естетику розглянула на основі психологічних типів К.Г. Юнга. Отже, дане дослідження проводиться на межі кількох наукових дисциплін для вироблення синтетичного психологічно-стильового аналізу.

Наукова новизна та особистий внесок здобувача. Сам предмет дослідження - інтерпретація художнього вираження проблеми смерті в сучасній українській прозі постмодєрного періоду - в романах Є. Пашковського та О. Ульяненка - визначає наукову новизну. У роботі вперше здійснено синтетичний психологічно-стильовий аналіз тлумачення образів і мотивів смерті для розрізнення ментальних станів художньої свідомості цих письменників. Важливим аспектом дослідження художньої танатології є також виявлення провідної стильової домінанти - експресіоністичної у Є. Пашковського і натуралістичної в О. Ульяненка.

Методи дослідження. Особливості предмета дослідження визначають його методику. Для аналізу естетики смерті в сучасній українській прозі застосовано контекстологічний та теоретичний методи. Крім цього, використано описову та порівняльно-зіставну методику дослідження, які виявляють відмінність типології конфлікту і його розв'язання в прозі Є. Пашковського та О. Ульяненка. проза смерть пашковський ульяненко

Теоретична цінність роботи полягає в розробці синтетичного психологічно-стильового аналізу для тлумачення образів смерті та розрізнення ментальних станів художньої свідомості у творчості Є. Пашковського та О. Ульяненка.

Практичне значення дисертації. Методика і результати даного дослідження можуть бути використані у викладацькій практиці, послужити для розробки теоретичних та історико-літературних навчальних спецкурсів в університетах та інститутах гуманітарного профілю при вивченні сучасного літературного процесу.

Апробація результатів дослідження. Пошукові твердження роботи були обговорені на науково-теоретичних конференціях: Всеукраїнській науковій конференції “Література та літературознавство: історія і сучасність” (Житомир, 2004): VII Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, 2004); Всеукраїнській науковій конференції “Улас Самчук: художнє осмислення у країнсьюї долі в XX столітті” (Рівне, 2005); 2-й загальноуніверситетській науковій конференції молодих учених, присвяченій 60-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні (Слов'янськ, 2005); Міжнародній науковій конференції “Українська література в загальноєвропейському контексті”, присвяченій 60-річчю УжНУ та 60-річчю кафедри української літератури (Ужгород, 2005); Міжнародній науковій конференції “Масова література: від давнини до сучасності” (Бердянськ. 2006); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Сосюра і сучасність”, присвяченій 10-й річниці створення філологічного факультету (Слов'янськ, 2006); ІІІ Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми філології та перекладознавства” (Хмельницьк, 2007); IV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література в контексті світової”, присвяченій 190-річниці Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського (Одеса, 2007). Результати дослідження опубліковано у 19-ти статтях (з яких 13 - надруковано у виданнях, затверджених ВАК як фахові).

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (234 позиції). Дослідження викладене на 197 сторінках, з них 177 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі йдеться про феномен смерті як цілісну проблематику - етноментальну, психоаналітичну, соціальну, культурологічну та естетичну; окреслюсться предмет, об'єкт та матеріал літературознавчого дослідження, обґрунтовується його актуальність і наукова новизна, вибір методів, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі Образи життя і смерті як ментальні стани свідомості в художній літературі постмодерного періоду увагу зосереджено на тому, що кожна доба пропонує свою особливу естетику смерті, яка набуває відкритого або прихованого трагізму в періоди змін соціально-культурних формацій та втрат ідеологічних ілюзій щодо раціоцентричного упорядкування світу.

У першому підрозділі Постмодерна символізація смерті в сучасній українській літературі постмодерний стан світу спричиняє вибух ірраціональних настроїв, сублімацію інстинкту смерті. Характерною особливістю постмодерної естетики смерті стає “танатологічний нарсицизм” (В. Суковата), який характеризується виведенішм ідеї смерті з авторської свідомості заради естетичної насолоди: спостереження за смертю інших. Замість “високої” (героїчної й трагічної смерті) побутує “низька”, “профанна” й “карнавальна”. Так, риси “карнавальної смерті” притаманні творчості Ю. Андруховича. У його романах майже відсутня фізична смерть, а в “Рекреаціях” презентується “гра у смерть” і “гра на смерть”. Танатичні мотиви переносяться в іронічну площину, акцентується абсурдність тоталітарної епохи. У романі В. Діброви безглузда смерть п'яниці Бурдика іронічно зіставляється з символічною смертю пацюка. Автор узагальнює цю сцену як подію радянської доби, що помирає разом зі своїм внутрішнім ворогом - абсурдною людиною (“Бурдик”). Іронічне ставлення до смерті характеризує постмодерну прозу Ю. Винничука (“Граната на двох”). В. Даниленко зазначає, що вся українська прозова сатира кінця XX століття, уникаючи трагічності смерті, святкує “веселий карнавал”. Так, у пародійному творі В. Даниленка “Дзеньки-бреньки” від імені українського письменника О. Стороженка оповідається про те, якою уявляється смерть окремим націям. Критикуючи традиції та менталітет українців, автор насміхається над пересічним ставленням до смерті. На художньому парадоксі побудоване оповідання І. Ципердюка “Похорон друга”, у якому подію смерті супроводжує химерна амнезія: під впливом алкоголю друг забуває про смерть і телефонує померлому.

Не менш цікавим аспектом художньої танатології є дитяче сприйняття смерті. Так, А. Могильний досліджує перше знайомство трирічної дитини з подією смерті (“Малий і Анна”). Акцент на вік малого зроблено у творі невипадково, адже нестача життєвого досвіду призводить до того, що смерть стає "доброю знайомою, якої можна було зовсім не боятись".

Вагоме значення для розкриття образу смерті в літературі постмодерного періоду становить посилена увага до феномену потворного. Ілюструючи різноманітні збочення й аномалії, література здійснює рентген “страхітливого”. Естетична категорія “страхітливого”, як відомо, викликала великий інтерес у З. Фройда, оскільки прямо пов'язана зі страхом смерті (праця “Страхітливе”). Структура постмодерного творчого процесу формується за схемою: відраза -катарсис - творчий екстаз (Ю. Крістева). Естетична функція літературного постмодерну полягає в тому, щоб пом'якшувати контролюючий розум шляхом уявлення потворного та його знесилення за допомогою мовної гри. З культурним кодом “низької смерті” пов'язується провідна семантика сучасної епохи - семантика маргінальності (проза О. Ульяненка).

Найяскравішими творцями сучасної художньої танатології є “вісімдесятники” Є. Пашковський та О. Ульяненю. їхні твори формують “антологію смерті” кінця XX - початку XXI століття.

У другому підрозділі Кінцесвітт мотиви в прозі вісімдесятників проаналізовано художні версії апокаліпсису. В апокаліптичному настрої думка про смерть досягає найбільшого напруження, оскільки вона уявляється як загибель усього світу. Однією з причин звернення до апокаліптичного міфу є бажання сучасних письменників збагнути кризовий стан перехідного періоду. Архетипні образи як стійкі вічні універсала в загальному хаосі життя допомагають актуалізувати головну функцію міфу - долати протиріччя світу на основі синтезу життя і смерті. Серед найбільш популярних образів у прозі “вісімдесятників” виокремлюється архетип всесвітнього Потопу та Чорнобиль. Так, художнє осмислення апокаліптичного мотиву Потопу спостерігаємо у творах Ю. Андруховича - “Первезія”, “Московіада”, Ю. Іздрика - “Воццек”, “Острів КРК”, “Подвійний Леон”, “Вода”, Г. Пагутяк - “Кіт з потонулого будинку” тощо.

Постмодернізм руйнує склад міфопоетичної структури Потопу, обігруючи традиційні мотиви його презентації. Постмодерніст усуває, дидактизм, а обраність кандидата на порятунок не завжди свідчить про його високі моральні якості, мотив Ковчега замінюється на “анти-ковчег”, змінної інтерпретації набуває мотив “пошуку тверді”, а хронічна присутність тотальної смерті виявляє свій позитив, оскільки розбуджує самосвідомість. У сучасній українській літературі говорять про “риторичнийапокаліпсис Ю. Іздрика, Т.Прохаська, Ю. Андруховича, Б.Жолдака, В. Єшкілєва та “метафізичний апокаліпсис Є. Пашковського (Т. Гундорова). Відліком українського безчасся в Є. Пашковського є Чорнобильська аварія, коли апокаліптичною стала психологія людини з її одноосібним агресивним бажанням вижити за будь-яку ціну. У художній апокаліптиці відбувається цілковита руйнація традиційного сюжету: ідеї хаосу відповідає деструктурована картина світу (романи Є. Пашковського). Як свідчить художня проза, осмислення такого важливого епіфеномена ментальності, як смерть, дає поштовх протилежним світоглядним установкам і різноманітній художній символізації в літературі постмодерного періоду.

У другому розділі Танатична гіперболізація в посгмодерній прозі Є.Пашковського увагу зосереджено на стильовому й психологічному аспектах художньої танатології. Дослідники прози Є. Пашковського (Т. Гундорова, Р. Харчук, С. Квіт, В. Ґабор та ін.) виділяють у ній явища постмодернізму й неомодернізму. У зв'язку з об'єктом дослідження розглянуто також особливість новомодернізму письменника у світлі танатичної символізації.

У першому підрозділі Танатична гіперболізація у романах Є. Пашковського проаналізовано прозу Є. Пашковського як явище новомодерністське, у якому має місце експресіоністська стильова домінанта. Прозу Є. Пашковського надихає напружена трагічна емоція. Гіперболізація смерті відіграє важливу роль у творенні моделі апокаліптичного світу, допомагає динамічно-експресивному вираженню циклічності життя, вияву соціальних причин людських страждань, Пошук в українській історії та сучасному суспільстві таких подій, які варті крику й бунту, призводить до “несамовитої” образності. Розуміння смерті та її екзистенційне переживання в Є. Пашковського прямо пов'язане з християнською метафізикою. С. К'єркегор проаналізував складну християнську драму як психологію помираючого суб'єкта, який за глибинну віру несе в собі “ношу безсмертної смерті”. Ця “ноша” значною мірою й характеризує творчість Є. Пашковського.

Романне мислення Є. Пашковського об'єднане єдиною категорією Пам'яті. Воно відштовхується від чорнобильського апокаліпсису й постає в образі нескінченної живої Пам'яті, котра чинить опір смерті. Тому феномен смерті цікавить його як складне національне явище. Художня танатологія розбудовується тут у системі сільської народної традиції. У першому романі “Свято” (1989) ментальне сприймання смерті тісно пов'язане з давнім ритуалом. Але світлий спомин про сільську культуру перемішаний з розчаруваннями, втратами й смертю; опозицією до “свята” як простору життя є “безодня” - метафора смертещезання (роман “Безодня”). Роман “Безодня” (1992) позначає смерть образом водяної прірви, де потоплений храм. Відповідно до цього символу смерті розбудовуються історії героїв роману, приречених на життєву поразку. Центральною у творі постає смерть художника Ігоря. Маргінальні історії різних сільських суб'єктів виразно показують. як життя піддається спустошенню, провалюючись у всесвітню безодню.

За народними віруваннями, найстрашніша смерть - нагла, несподівана, тому що людина не встигає підготуватися до завершення життя. Саме образ наглої смерті стає лейтмотивом “Вовчої зорі” (1991). Одним із головних епізодів цього роману є страхітлива розповідь про “смерть на спір” (хто з підлітків влежить на шпатах перед наближенням поїзда). “Смерть на спір” виявляється фатальною, спланує долі трьох друзів: Сергія, душевну недугу Павла та невиліковну хворобу Миколи. Образ електропоїзда як “вовчої зорі” символізує в романі наглу смерть, яка вистежує кожну людину. Трагічною постає й жіноча доля (історія Галі). Гіперболізованого значення в романах Є. Пашковського набуває жіночий блуд і розпуста, які несуть у собі смисли аналогічні смерті. Тому кожен з трьох друзів у романі “Вовча зоря” спостерігає, як померкла яскрава зоря їхнього дитинства Галя - і як зловісно засяяла смертоносна “вовча зоря”.

З усіх різновидів смерті Є. Пашковський концентрує особливу увагу на самогубстві. Одним із провідних мотивів на позначення тотальності смерті в сучасній Україні є суїцидальний мотив, через який Є. Пашковський витлумачує український селянський апокаліпсис. Руйнування українського села через суїцид стає одним із метафізичних свідчень - порушеної культури смерті. Так, у романі “Вовча зоря” мотив самогубства вказує на втрачений страх гріха в українському селі (“гріх самовбивства самий лютий, докатовує село” або “така сказотнява напала на селян” тощо). Народна ритуальна культура позначала самовбивцю як істоту позакалендарну, позациклічну. Страх перед самовбивством утрачається в сучасній свідомості, тому нагадування про гріховність суїцидного вибору - один із провідних мотивів у повчальній танатології Є. Пашковського.

Естетизація смерті часто дає змогу виявити нездійснене бажання людини. Так, один із героїв Є. Пашковського бачить свою смерть як наречену “під синім вельоном, у вінку з цвіту папороті”. З погляду народної культури, смерть відкриває двері в інше бутгя, де немає старості й страждання. Про смерть як місце вічної зустрічі, де “всі молоді”, говорять українські селяни в романі “Вовча зоря”. Щоб передати народне емоційне бачення трагічного, Є. Пашковський вдається до оригінальної стилізації усного сільського мовлення.

У зображенні смерті Є. Пашковський накопичує багато однорідного, фактор повторення подібних негативних явищ стає основою художньої танатології як механізми створення страхітливого враження (історії про смерть вагітної сестри, яку “задушила юрба в автобусі”, або про смерть дитини, яку няньки в яслах прибили). Виявлення трансформацій, які відбуваються щодо феномена смерті в колективному підсвідомому, дає змогу побачити не тільки деформовану структуру української сільської культури, яка не в змозі прийняти динамічний темп сучасної міської цивілізації, а й виявити катастрофічний стан сучасної творчої свідомості.

У другому підрозділі Смерть і бунт у романі-есе Щоденний жезл розглянуто твір, який вивершує експресивну стилістику Є. Пашковського.

Вважається, що його романи належать до бунтарської прози, де переважає “непримиреність позиції, жорсткість оцінок, експресивна перейнятість текстом”, де гнівний гротеск от-от перейде в прокляття (С. Квіт). У “Щоденному жезлі” (1999) письменник емоційно “деформував саму суто художню специфіку через тотальну прямолінійність та публіцистичність” (Н. Зборовська). Емоційна насиченість рефлексій спричинила перехід роману в есе. “Я намагався привернути увагу до постчорнобилізму на серйозному рівні”, - так коментує творчий задум твору Є. Пашковський. Задум відображається стилістично: читання цього бунтівливого тексту нагадує сповільнений ядерний вибух (В. Жежера). Аналіз роману-есе “Щоденний жезл” виявляє також відсутність стрижневої теми, проблематичну розгалуженість, хоча танатична гіперболізація вказує на провідне апокаліптичне переживання.

У “Щоденному жезлі” Є. Пашковський укотре зосереджується на трагічних подіях в українській історії та сучасному українському суспільстві. Естетизація смерті досягається за допомогою таких художніх засобів, як алегорія та гіпербола. Образ постчорнобильської України постає в “зупиненому” часі. Українці мешкають на території смерті, де приречені “поволі вигибати”. Апокаліптичне відчуття тлумачиться “відлунням Господнього прокляття” (С. Матвієнко). Українська історія переживається як історія проклятого народу. Спадщина Чорнобиля прямо пов'язується з втратою мужності: “підлітки мляво нагадують дистрофіків, доходяг”, народ стає “ні живим, ні мертвим” тощо.

З великою кількістю смертей пов'язані в романі розповіді про голод, аморальний спосіб життя, репресії, розкуркулення та інші соціальні лиха. Є. Пашковський - один з перших українських письменників нашого часу, який суб'єктивно й пристрасно почав осмислювати голодомор в Україні. Рефлексії над голодомором як українською історичною трагедією посідають важливе місце в танатичній гіперболізації. Письменник емоційно показує, як порушується народна культура смерті: відсутність традиційних ритуалів поховання послаблює чутливість до смерті. Автор емоційно реагує на часи знецінення людського життя, за яких нехається смерть. Серед величезної кількості зображених у романі смертей особливо виписані побутові сцени, які справляють враження самотнього, ні з ким не розділеного страждання.

Залучаючи до свого твору біблійне розуміння людського буття, письменник досить жорстко тлумачить гріховну природу сучасної людини. Стилістика роману нагадує “войовничо-наступальне християнство”, яке прямо пов'язано з проблемою влади й упорядкування світу (метафора щоденного жезлу).

Жанр роману-есе дозволяє авторові не вдаватися до маскування власної особи. Хоча ставлення до смерті в цій замаскованій сповіді об'єктивізовано історичними українськими трагедіями й драмами, роман-есе передусім приховує суб'єктивне страждання і авторський пошук. Головним героєм роману є сам автор як метафізичний бунтівник, який змагається з часом і смертю, не визнає повного заперечення життя і не сповідує безпросвітного песимізму.

У третьому розділі Містицизм смерті у постмодерній прозі Олеся Ульяненка запропоновано аналіз демонічної мотивації смерті, яка має таке естетичне спрямування - розвінчання модернізму (90-ті рр. XX ст.) та наближення до естетики постмодернізму (початок XXI ст.).

У першому підрозділі Образи соціальної некрофілії в романі Сталінка вибрано для аналізу твір, який презентував авторські художні пошуки 90-х років XX століття. Демонічний містицизм смерті наближає роман О. Ульяненка і до символізму, і до натуралізму. У форматі неонатуралістичної поетики автор вдається до соціального і біологічного детермінізму для тлумачення сучасної патологічної людини, мотивуючи, наприклад, поведінку маргіналів через їхню “погану спадковість”. Так. для головного персонажа роману “Сталінка” (1994) саме спадковість є рушійною силою його долі.

Натуралістична оповідь “Сталінки” постає як історія біологічного виродження роду Піскарьових, представленого в трьох поколіннях. Родова деградація обумовлена розплатою за спір" виявиться фатальною, спланує долі трьох друзів: смерть Сергія, душевну недугу Павла та невиліковну хворобу Миколи. Образ електропоїзда як “вовчої зорі” символізує в романі сталінський гріх патріарха роду. Все своє життя дід Піскур намагається імітувати риси зовнішності й манеру поведінки соціального вождя. О. Ульяненко на прикладі цієї сім'ї показує, що соціальну небезпеку для людства сгановлять не тільки садисти та маніяки при владі, а й пересічні люди, які успішно імітують некрофільську поведінку правлячих кіл.

Історія Горіка, головного нащадка роду на прізвисько Вовк, представляє інволюційну ситуацію людини, тобто виродження. Завдяки маскулінізованому вихованню Горік усвідомить головну світоглядну позицію людини-звіра, згідно з якою сильні “звірі” ніколи не розчулюються від чужої смерті.

У романі “Сталінка” О. Ульяненко показує, як атеїстичне суспільство, витіснивши в підсвідоме релігійні потяги, формує маніакальну людину, яка прагне перейшли на себе функцію Бога на землі. Відчуття сили у маргінала, його комплекс неповноцінності, відсутність чутливості до злочинності веде до думки про власну обраність: “Я! Слішал, я ісполняю функцію Бога на зімлє”. А кожна неусвідомлена манія, як показує художнє дослідження “Сталінки”, відкриває дорогу новим злочинам. Провідним мотивом роману є дика туга маргінальної людини за втраченим почуттям Бога у своїй душі.

Вагому роль у презентації некрофільних потягів відіграє міське “сталінське” середовище. Однак роман О. Ульяненка, на відміну від роману Є. Пашковського, не балансує на опозиції “село - місто”, тут має місце лише урбаністичний соціум, який тотально знищує органічну біофільну етику. У “Сталінці” місто Київ постає як “образ, позначений тавром катастрофи” (Л. Масенко). А будь-яка спроба втечі з цього міста смерті є марною. Смертельне місто, як говорить один з героїв роману “Сталінка”, “відкладає в мене свої яйця - личинки вже ворушаться”.

На відміну від Є. Пашковсьюго, О. Ульяненко використовує біблійну сюжєтологію з іронічною метою. Так, “таємничий” сюжет роману “Сталінка” відсилає до притчі про Йону. Біблійний Йона, як відзначає Е. Фромм, “був людиною із сильним почуттям порядку, але не любові”, “він хотів, щоби перемогла справедливість, а не милосердя”. Історія такого “пророка” визначає головну сюжетну лінію “Сталінки”. У Йони так само, як і в інших персонажів роману, ослаблений потяг до життя, що й продукує потяг до смерті, який виявляється через страхітливе, апокаліптичне уявлення.

У другому підрозділі Демотзація злочинної дії в романі Син тіні проаналізовано явище фанатичного служіння ідеалу руйнування, принесення індивідуальної волі в жертву демонічному кумиру. У центрі роману “Син тіні” (2002) сповідь професійного вбивці. О. Ульяненко художньо досліджує таке психопатологічне явище, як “деструкгивність екстазу” (Е. Фромм), що характеризує суб'єкта у стані вбивства. Патологію соціуму, в якому реалізує свій “деструктивний екстаз” головний персонаж (Кловський), символізує демонічна фігура Блоха.

Для розбудови сюжету О. Ульяненко використовує психологічну аналітику, простежуючи свого персонажа з моменту першого афекту, коли було виявлено патологічне бажання, і до події його смерті як кульмінаційного саморуйнування. Роман є своєрідною біографією професійного кілера. Суб'єктивну історію вбивці О. Ульяненко подає, дотримуючись художніх принципів натуралізму, тобто детально розкриваючи фізіологічні причини та обставини, які сприяють розвитку некрофільського характеру.

Сповідуючись у злочині, Кловський пригадує незабутнє враження від розстріл) найманців, яке він пережив у період свого становлення. Пристрасне вдивляння в смерть пробудило приховане бажання самореалізації: “Я захоплено... дивився на обличчя найманців... Я побачив, я почув найбільшу насолоду...”. Так, образи могутньо налаштованих і цілеспрямованих чоловіків активізували бажання Кловсьюго. Серед персонажів-убивць О. Ульяненка, як правило, спостерігається прихований або явний гомосексуалізм. Замість імпульсу життя збоченє бажання несе імпульс “задушення життя” (Е. Фромм). Тому Кловсьюго захоплюють садисти, одержимі пристрастю владарювати, мучити і принижувати людей. Садистський чоловічий характер стає його ідеалом. Повноцінним “мужчиною” Кловський бачить Блоха, а себе пізнає його підкореною тінню. Саме Блох поступово привчав його до садистської жорстокості і насолоди від влади. "Собача прив'язаність" Кловського до Блоха виявляє, що лише в позиції тіні, тобто в ситуації перебування поряд зі справжнім садистським характером, Кловський почуває себе надійно схованим від загрозливого світу й повністю залежним: “я стою в його тіні, тому на мені немає крові, тому доки він живий, я себе вільно почував, навіть коли роздроблював кулею черепа найближчому компаньйону... Виходу немає. Ні в кого з тих, хто народився в тіні, немає виходу”.

Кловський - це інтелектуальний убивця-естет. Смерть для професійного вбивці демонічно естетична. Вона вбачається як “витонченість розлучення душі з тілом”. “Близькість смерті, - вважає він, - надає життю неповторності”. “Убиваючи, початком шукаєш виправдання, а потім отримуєш від того естетичне задоволення”, - так сповідується в злочині Кловський. Перетворення живих істот на тремтячі, беззахисні, пульсуючі об'єкти викликає в нього патологічне задоволення. Так, у мить скоєного вбивства “неповноцінний” садистський суб'єкт здобуває відчуття власної сили і повноцінності. Отже, мова йде про перверсивну естетизацію та ідеологізацію садизму, де садизм - це “перетворення немочі в ілюзію всемогутності”, “релігія духовних виродків” (Е. Фромм).

У романі “Дофін Сатани” (2003) той самий сюжет поклоніння ідолу деструктивності повністю переміститься в містичну площину. У романі “Син тіні” історія вбивці містифікована меншою мірою, у ній яскраво виражена залежність пасивного чоловіка-садиста від активного чоловіка-садиста. “Батьківська” фігура Блоха в наступному романі О. Ульяненка “Дофін Сатани” замінюється фігурою погибельного ангела - образом сатани. Завдяки маскуванню психології “руйнівного екстазу”, яка прямо пов'язана з гомосексуалізмом, головна сексуальна перверсія в романах О. Ульяненка відходить у тінь. Демонізація й естетизація смерті все відчутніше пов'язується з постмодерністською чуттєвістю, яка формується на відчутті світу як хаосу з характерним нагнітанням різного роду збочень і аномалій.

У третьому підрозділі Містифікація злочину і кари в романі Знак Саваофа розглянуто тлумачення художньої танатології за допомогою біблійної символіки, натуралізму та постмодерної гри. Назва роману О. Ульяненка “Знак Саваофа” (2003) вказує на біблійну містифікацію: єврейське слово “Саваоф” часто зустрічається в оригінальному тексті Старого Завіту і Нового Завіту, воно є одним з імен Божих. Саваоф - це Бог воїнств, Господь могутніх сил життя і смерті, піднесений над усім світом, всемогутній і всесильний, йому служать сонмище ангелів і небесні воїнства. Біблійна містифікація в романі О. Ульяненка прямо пов'язана з натуралістичним зображенням.

Е. Золя вимагав від романістів-натуралістів правдоподібного відтворення життя не лише порядних людей, а й негідників та злочинців. При цьому письменник відмовлявся від будь-яких оцінювальних категорій заради максимальної об'єктивності. Людські гріхи, вважали натуралісти, мають бути покарані грізним і невідворотним фатумом, визначеним для кожної долі. Тому в кінці твору обов'язковим було зображення розплати для злочинних персонажів. За подібною художньою логікою діє О. Ульяненко. Письменник вдивляється в долю й психіку персонажів, які вчинили ряд убивств. Крім індивідуалізованих смертей, у романі описані сцени масової смерті людей - нещасний випадок на будівництві, аварія літака в степу. Подія масштабної смерті постає у романі як провокація, “психологічний пейзаж”, який формує найважливіші життєві колізії персонажів.

Злочинці в романі “Знак Саваофа” (Андрій Лямур, Володька, Миколай), - люди розумні, але не глибокі, їм не дано проникнути в Божий промисел. У їхній психології глибинно вкорінена мізантропія. Важливим фактом, на який послідовно звертає увагу О. Ульяненко, є факт естетизації смерті. Тобто світ фантазій для вбивць є реальнішим, ніж сама реальність. З іншого боку, вони наділені слабкою волею. Чоловіки-вбивці схожі на жіночі персонажі. Так, Ілона, подруга Андрія, має недостатнє відчуття реальності. Про це свідчить її естетичне ставлення до смерті: слово “смерть” для неї “звучало якимось зачарованим хоралом голосів у кришталевих небесних сферах”.

Маргінальне уявлення про життя в романі “Знак Саваофа” формулює Володька або Принц Дакарський: “життя людини - один великий злочин”. Найхимерніший персонаж роману “Знак Саваофа” - це Миколай, якого письменник називає “чоловіком з нікуди”. У цьому суб'єкті найповніше розкривається естетичне ставлення до смерті. Миколай почуває себе гравцем. Він прагне здійснити вбивство заради “естетичної насолоди”. Щоб реалізувати свій намір, йому потрібно “закохатися в смерть, як у жінку”. Важливою для розуміння вибору дії видається постійна зміна мети вбивства. Незмінним залишається лише однозначно прийняте рішення: “мужчина хоч один раз у житті повинен убити людину”. Злочинне випробування мужності не може бути іншим, адже саме здатність до вбивства вимагає особливої сили волі. У стані манії Миколин план викристалізовується в струнку “естетичну” систему. Так, образ Миколая створює алюзію до історії Ф. Достоєвського в романі “Злочин і кара” (1866). Як відомо, у романі Ф. Достоєвського відраза до соціуму, де відсутній вищий смисл життя, формує світогляд деструктивного бунтівника. Саме у свідомості деструктивного бунтаря з'являється ідея сильної особи “наполеонівського” типу, яка виправдовує злочини, поділяючи людей на тих, які мають могутню силу волі, і на слабку “твар тремтячу”. Небезпечний індивідуалізм, який поєднує в собі крайній егоїзм і нарцисизм. притаманний більшості персонажів О. Ульяненка. За допомогою “чорного гумору” прозаїк розвінчує модернізм з його культом індивідуалізму.

У четвертому підрозділі Містична мотивація історії маніяка в романі Дофін Сатани за об'єкт аналізу взято роман, який яскраво свідчить про перехід у стилістиці творів О. Ульяненка від неомодернізму до постмодернізму. У романі “Дофін Сатани” автор звергається до жанру масової літератури - детективу, де одна сюжетна лінія зосереджується на процесі розслідування різноманітних злочинів, а інша - будується на нагнітанні різноманітних злочинних дій і намірів. Сюжет роману “Дофін Сатани” побудований на розкритті таємничих жорстоких убивств, які протягом тривалого часу здійснює головний персонаж - Іван Білозуб. Поведінка вбивці пояснюється за допомогою містифікації: Білозуб є дофіном сатани, який виявляє в людині дію небезпечних темних сил. Постмодерністська гра вводить персонажі в сюжети масової культури. Так, слідчий Ракша та переслідуваний Іван Білозуб - персонажі-супєрники, які воюють за незвичайну жінку - Ліліт (її ім'я відсилає до архетипу демонічної жінки). Парадоксальний спосіб вистежування вбивці полягає в тому, що кожний з персонажів роману шукає злочинця у своїй душі як небезпечну містичну тінь.

Романна історія має реальне підґрунтя. Рефлексії над образом маніяка Онопрієнка, який “прославився” особливо чисельними й жорстокими вбивствами в Україні, привела до появи цього соціально-кримінального детективу з елементами містицизму. В історії маніяка має місце фундаментальна перверсія на основі змішування потягу до живого і потягу до мертвого, що й відсилає до демонічної семантики.

Демонічний розум Івана Білозуба продукує різні містифікації, пов'язані з патологічним елементом нарцисизму. Розумний убивця іронізує над своїми переслідувачами, підсуває їм замість себе невинних людей. Знесилюючись своєю безкарною містичною грою, він часом втрачає пристрасть до злочинності й робить слабкі спроби вгамувати потяги до руйнування. Майстер психологічного аналізу, автор показує ситуацію, в якій нарцисизм злочинця пасивною дією міліціонерів зачеплений настільки сильно, що Білозуб уже не може відновити своє злочинне “Я” для активної дії. Тобто соціальна байдужість спричинила парадокс: злочинне

“Я” почало саморуйнуватися, а суб'єктивною реакцією цього процесу стала депресія. Слідчі, як іронічно виявляє О. Ульяненко, не розуміють психології вбивці, вони навіть не здатні запідозрити можливість неадекватної ситуації в історії маніяка, коли схильний до манії суб'єкт панічно боїться депресії, адже вона прямо пов'язана з пошкодженням нарцисичного самовозвеличення.

Оскільки нарцисичний суб'єкт здобуває почуття ідентичності шляхом самовозвеличення, то зовнішій світ, який стає на цьому шляху найбільшою проблемою, потребує усунення. Одержимість маніакальною ідеєю справедливості приводить маргінального персонажа з роману “Дофін Сатани” до бажання знищити всіх своїх опонентів. Ця нетерпимість до Іншого сформована в Івана Білозуба атмосферою сім'ї і соціуму. О. Ульяненко, власне, здійснює містичний психоаналіз свого персонажа-маніяка: деструктивно пережите дитинство визначає й передбачає долю вбивці. Головний персонаж зображається й аналізується О. Ульяненком у різні вікові періоди. Письменник показує яскравий процес інволюції, коли деградація людини катастрофічно прогресує. Некеровані пристрасті призводять до потреби нових і нових злочинів, а не реалізована нарцистична спрага й страх смерті зумовлюють компенсацію в злочинних формах. Натуралістичне письмо дозволяє О. Ульяненку детально розтягати події вбивства в романі, творити на їхній основі розгорнуті жахаючі оповіді. В історії маніяка важливу роль відіграє естетичне маскування як форма самозбереження. Так, Білозуб, щоб не дати світові спіймати себе, розпочинає незвичайне “мисливство”: полювання за тими, хто становить загрозу його існуванню. У ситуації вбивства він діє впевнено, виважено й завжди холоднокровне. А після скоєних убивств, розрядивши могутню деструктивну енергію, перетворюється на спокусливого чоловіка.

Свій нарцистичний заряд “дофін Сатани” пояснює містицизмом: диявол існує тому, що Бог має в ньому потребу. Отже, злочинець мислить себе соціальним санітаром, який виконує волю Божу. Злочинний сюжет органічно переходить у містичну площину. Так, персонаж О. Ульяненка зустрічається з ангелом смерті і веде з ним містичні діалоги. Білозуб усвідомлює себе об'єктом потойбічних сил, їхнім знаряддям у боротьбі з соціальною несправедливістю. Письменник наголошує на одержимості соціальною справедливістю в психології свого маргінала. Як демонічна особа, він прагне перебудувати світ за жорстокими правилами, оскільки той світ, який існує, його не влаштовує. Розлючений на нікчемний і ненависний світ, він здійснює анархістську демонічну революцію, у якій почуття самотності й страху компенсуються своєрідною “високою” місією.

У романі “Дофін Сатани” описано знищення цілої сім'ї Іваном Білозубом, сцена асоціативне нагадує злочинну діяльність Чіпки Варениченка в романі Панаса Мирною “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Однак відмінність двох романів полягає в позиції автора: П. Мирний прагнув показати об'єктивні, соціальні причини падіння народної людини, О. Ульяненю цікавиться передусім суб'єктивною психопатологією. Вдивлятися в поведінку вбивці йому допомагає знання з психології, криміналістики та вікової фізіології. Кожна подія вбивства активізує цікавість автора; складається враження, ніби він разом зі своїм персонажем намагається з'ясувати причину злочину: чи це образа на світ, чи надмірний вияв хворобливої фантазії, чи концентрований страх смерті, чи психопатична фобія. Досить “живописно” вимальовується у творах О. Ульяненка майже кожне вбивство. Криваві картини злочинів призначені викликати жах і відразу до смерті, змальованої надто натуралістичне.

Підсумовуючи письменницьку лінію розслідування смертоносної тіні в людині, зазначимо, що мотивація дій головного героя-маргінала розкривається в нього через величезну кількість містичних деталей на тлі чітко структурованого сюжету. Детективне і психологічне розслідування дозволяє письменнику зробити твір не лише “цікавим чтивом”, а й інтригуючим, таким, що спонукає небайдужого читача вистежувати власну “тінь”.

У “Дофіні Сатани”, як і в більшості романів О. Ульяненка, багато розмов про Бога, релігію, церкву, Біблію. “Мент-супергерой” Ракша, розпочавши свої пошуки вбивці, почуває обов'язок перед Богом, часто заходить до церкви і просить благословення на свої пошуки злочинця. Отже, опозицію Білозубу як дофіну сатани формує служитель Бога - Ракша. Ракша дбає навіть про такі чорні душі, як Білозуб, тому приносить до його камери Святе Письмо. Однак та сцена, в якій Іван розмірковує про Бога, ще раз підкреслює, що персонаж О. Ульяненка перебуває в полі колосального спотворення речей. Він не просто належить до деформованого світу, а є його винахідником і автором, тому проаналізувати патологічне збочення своєї психіки не в змозі так само, як і розкаятися в скоєному.

У Висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження. У постмодерний період відбувається специфічна заміна поняття “смерть” у суспільстві. Фізична смерть стає менш важливою (в реальності), ніж різноманітні культурологічні новації, коли страждання приймається за реальність вигадану, віртуальну.

Поряд із витісненням реалістичної смерті спостерігаємо і зміну значення самого життя. Сучасне суспільство характеризується ослабленим переживанням смерті Іншого, оскільки обмеженість контакту зі справжньою смертю порушує в людини розуміння й відчуття межі між життям та смертю, перетворює існування в тотальність ілюзійного безсмерття. Разом із цим, потяг до смерті проявляється у найнегативніших формах агресії, насильства, жорстокості та руйнування. Суб'єкт, який не відчуває наближення ні власної смерті, ні чужої, перестає й сам існувати як щось конкретно приречене на смерть. А симулякри смерті закономірно призводять до симулювання людиною своєї присутності у подобі суб'єкта.

У постмодерних творах кінця XX століття змальовуються ситуації, які показують як індивідуальна свідомість реагує на страх смерті. Наближеність або віддаленість від націотворчої традиції позначається на образах життя і смерті в художній творчості. Образи смерті, представлені у творах Є. Пашковського та О. Ульяненка, символізують танатоцентричність постмодерної епохи, її психологічну двополюсність. У прозі Є. Пашковського спостерігається посилення біофільної тенденції, а в О. Ульяненка - нагнітання некрофільної тенденції. Як виявляє танатологічна естетика, Є. Пашковський наближається до психологічного типу неоекспресіоніста, релігійному світогляду якого властивий есхатологізм. Могутнє емоційне балансування над безоднею активізує волю до життя, а бажання максимальної емоції, якою є трагічна емоція, обумовлює потребу героїчного житія, відданого своїй вітчизні.

Заради видовищності смерті О. Ульяненко використовує шокуючу натуралістичну поетику, розвінчує егоцентричний індивідуалізм. Характерною тенденцією прози стає нагнітання різного роду психопатологій, вбивств і збочень, або так звана демонізована танатологія. Письменнику вдається витворити небачену раніше в українській літературі некрофільську стилістику, яка передбачає витворення образів, пов'язаних із руйнуванням. Найбільшим позитивом цієї творчості є відмова від спрощеного розуміння зла на основі його художньої об'єктивізації: зображенні складної психології різного роду маргіналів без суб'єктивного авторського втручання - емоційної або моральної оцінки (як у Є. Пашковського).

Стосовно способів зображення, Є. Пашковський не вдивляється в смерть як у тлін і розпад, його не цікавить розгорнута подія смерті, яка характеризує натуралістичну оповідь О. Ульяненка. На основі глибинно емоційного ставлення до життя Є. Пашковський вдається до інтенсивного осмислення історичних катастроф, але концентрує не смерть, як О. Ульяненко, а трагізм. Переважними тропами його художності є гіпербола та алегорія. У дусі апокаліптичної танатології Є. Пашковський звертається до поетики прокляття як алегоричного тлумачення гріхопадіння і засудження на покару через порушення закону Божого ("Щоденний жезл"). На основі потужного коливання емоцій відбувається бурхливе змішування некрофільної тенденції (у формі прокляття) і біофільної тенденції (у формі благо словенця), однак у полі метафізичного бунту потяг до смерті долається на основі пристрасної любові до вічного життя і до духовної свободи як найвищої цінності у внутрішньому світі письменника.

Художній танатології О. Ульяненка властивий демонічний містицизм, основою якого є натуралістичне виявлення психологічної тіні в душі людського суб'єкта, прагнучого незвичайної самореалізації. Поштовхом до злочинності стає, як правило, естетично, а не психологічно пережита подія смерті. Отже, О. Ульяненко розвінчує не лише модернізм з його культовим індивідуалізмом, а й постмодернізм з його культом гри.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДБИТО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Воловод Н. М. Категорія смерті у творчості сучасних українських письменників / Надія Миколаївна Воловод // Теоретические и прикладные проблеми русской филологии: науч.-метод. сб. / [отв. ред. В. А. Глущенко]. - Славянск, 2003. - Вып. XI. - Ч. 2. - С. 176-184.

2. Воловод Н. М. Карнавальна тенденція у творчості вісімдесятників / Надія Миколаївна Воловод // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Філологічні науки. - 2004. - № 7 (75). - С. 53-59.

3. Воловод Н. М. Літературний портрет героя прози покоління вісімдесятників / Надія Миколаївна Воловод // Вісник Житомирського педагогічного університету. - Житомир, 2004. - Вип. 16. - С. 205-206.

...

Подобные документы

  • Смерть як чинник сучасного людського життя. Головні підходи у розгляді питання "людина і смерть". Образи смерті в західній культурі. Відношення до смерті в період Нового часу. Ставлення до смерті в Японії та в Індії. Кінцевість земного існування.

    курсовая работа [61,8 K], добавлен 06.07.2011

  • Характеристика кам’яного віку, його хронологічні рамки та розкопки. Зміст епохи енеоліту та бронзи, хронологічні межі цього періоду. Археологічне дослідження історичних міст, замків та палаців Закарпаття: Ужгород, Мукачеве, Чинадієве, Берегове.

    дипломная работа [124,7 K], добавлен 09.11.2010

  • Постмодернізм, інтелектуальна течія, покликана осмислити не економічні, а політичні та культурологічні проблеми. Орієнтація постмодерної культури на "масу", і на "еліту" суспільства. Специфіка постмодерністської естетики. Мистецтво та позахудожні сфери.

    реферат [24,8 K], добавлен 25.02.2009

  • Коротка біографічна довідка з життя Жоржа Брака. Картини "Бокал, скрипка і нотний зошит", "Кларнет і пляшка рому на каміні". Цикл "Майстерні" як вершина творчості художника. Натюрморти з атрибутами мистецтв. Ж. Брак як один з основоположників кубізму.

    презентация [6,5 M], добавлен 23.11.2017

  • Етапи національного самовизначення та відродження української культури у XX ст. Наступ на українську культуру сталінського уряду. Фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції. Поліпшення мовної ситуації під час політичної "відлиги".

    реферат [21,9 K], добавлен 16.11.2009

  • Висвітлення культурно-історичних подій та чинників розвитку культури українських міст – Острога, Києва, Луцька, Чернігова, як культурних центрів Європи в різні історичні епохи. Характеристика пам’ятків культури та архітектури кожного з зазначений міст.

    курсовая работа [117,2 K], добавлен 09.06.2010

  • Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.

    учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014

  • Часові рамки та головні ідеї епохи Просвітництва, її характерні риси. Розвиток літератури другої половини XVII–XVIIІ ст., її яскраві представники, філософська та суспільно-політична думка французьких просвітителів. Архітектура, живопис та музика епохи.

    лекция [12,1 K], добавлен 01.07.2009

  • Життя видатного митця епохи Відродження Леонардо да Вінчі. Талант Леонардо-художника, його визнання. Техніка малюнка: італійський олівець, срібний олівець, сангина, перо. Вступ до гільдії живописців, відкриття власної студії. Відомі картини художника.

    презентация [984,9 K], добавлен 04.04.2012

  • Аналіз трансформації діяльності бібліотек в Україні у системних проявах філософії інформаційної культури. Необхідності впровадження техніко-технологічних механізмів реформування бібліотечної галузі етнічних і національних культурних систем держави.

    статья [21,4 K], добавлен 06.09.2017

  • Визначення художнього методу як засобу пізнання дійсності, його ототожнення з творчим методом. Інтуїтивні та позасвідомі аспекти у творчому процесі. Естетика реалізму в мистецтві ХХ ст. Сутність. особливості та розвиток соціалістичного мистецтва в СРСР.

    контрольная работа [29,8 K], добавлен 19.12.2009

  • Історіографія літописання Київської Русі. Відтворення в "Повісті минулих літ" картини світової історії, місця слов’ян і Русі в системі тодішнього світу, ствердження прогресивної філософської ідеї взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів.

    реферат [43,8 K], добавлен 05.12.2009

  • Характеристика сучасного і перспективного напрямів моди в зачісках, історичної епохи та обґрунтування вибору базової моделі зачіски. Розробка моделі зачіски відповідно до епохи, напрямку моди і типу обличчя. Послідовність виготовлення постижного виробу.

    дипломная работа [190,8 K], добавлен 03.01.2009

  • Короткий опис життя та творчої діяльності іспанського художника-реаліста Дієго Веласкеса, що заклав основи психологічного портрета в мистецтві Європи. Його знамениті полотна. Історія картини "Портрет Інфанта Маргарити" та характеристика зображення на неї.

    контрольная работа [2,0 M], добавлен 05.02.2012

  • Загальна характеристика стану і найбільш яскравих представників музичної культури ХІХ століття. Характеристика української музичної культури як складової культури України ХІХ століття. Українська музика і українська тема в зарубіжній музиці ХІХ століття.

    контрольная работа [28,4 K], добавлен 03.02.2011

  • Аналіз сучасного стану дослідження поняття ментальності або питомих рис української нації та людини. Джерельна основа національного характеру. Витоки формування ментальності українського етносу. Специфіка філософської думки про формування ментальності.

    курсовая работа [51,3 K], добавлен 14.08.2016

  • Труднощі історичного життя України. Широкі маси суспільства як справжні творці і носії культури. Самобутня система освіти. Автори "Української культури". Елементи національного самоусвідомлення. Спроба цілісного дослідження феномена української культури.

    реферат [28,6 K], добавлен 23.04.2013

  • Стан дослідженості творчої спадщини М.С. Ткаченка. Вплив досягнень західноєвропейської художньої культури другої половини XIX ст. на творчість М.С. Ткаченка. Образно-стилістичні особливості картини М.С. Ткаченка "Весна" та пейзажів майстра.

    курсовая работа [27,3 K], добавлен 26.11.2008

  • Революційна роль епохи Відродження в історії світової культури. На зміну церковному світогляду приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм. Історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству найвеличніші твори.

    реферат [49,3 K], добавлен 10.05.2009

  • Опис сучасних розробок українських етнографів, присвячених дослідженню традиційної сорочки. Дослідження монографії таких етнографів, як З. Васіна, Т. Кара-Васильєва, О. Косміна, Т. Ніколаєва, Г. Стельмащук, в яких розглянуто історію українського вбрання.

    статья [20,2 K], добавлен 06.09.2017

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.