Українська музикознавча наука як підсистема духовної культури: генезис та етапи становлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

УДК 78.03(477)“19” + 781

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства

Українська музикознавча наука як підсистема духовної культури: генезис та етапи становлення

26.00.01 - теорія та історія культури

НЕМКОВИЧ Олена Миколаївна

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України.

Науковий консультант: доктор мистецтвознавства, член-кореспондент Академії мистецтв України Юдкін Ігор Миколайович, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, завідувач відділу культурології та театрознавства

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор Шульгіна Валерія Дмитрівна, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, завідувач кафедри музикології

доктор філософських наук, професор Огородник Іван Васильович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри української філософії та культури

доктор мистецтвознавства, професор Мартинюк Тетяна Володимирівна, Мелітопольський державний педагогічний університет, завідувач кафедри музичного виховання і хореографії

Захист відбудеться “30” вересня 2008 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.850.01 при Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м. Київ, вул. Івана Мазепи, 21, корпус 15).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м. Київ, вул. Івана Мазепи, 21, корпус 11).

Автореферат розіслано “29” серпня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О. Ю. Денисюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Духовна культура є складною багатопрофільною системою, що включає наукову й художню творчість, освіту, установи й організації, які забезпечують їх функціонування, тощо. У сучасних умовах відродження національних культурних традицій поглиблюється вивчення різних сфер вітчизняної духовної культури. У цьому річищі перебуває активізація досліджень її музичної галузі, зокрема швидке формування наукознавчого напряму українського музикознавства, пов'язаного зі зверненням до останнього як об'єкта дослідження. У контексті розвинених зовнішніх контактів цієї сфери знання з широким колом дисциплін на розробку в ній наукознавчої проблематики націлює й те, що відповідні дослідження утворили досить ефективний напрям у світовій науці ХХ ст.

До осмислення надбань українського музикознавства спонукали також різнохарактерні іманентні процеси, що мали місце вже з часу його кристалізації як науки в першій третині ХХ ст. (М. Грінченко, Г. Коган, Б. Манжос, Б. Нейман та ін.). Однак для утвердження наукознавчих досліджень як відносно самостійного розділу національного, як утім і “загальнорадянського”, музикознавства внутрішні умови визріли лише впродовж 80-х рр. ХХ - початку ХХI ст. Починаючи з кінця 1970-х рр., було написано низку статей, присвячених, зокрема, специфіці музикознавства як галузі знання (В. Медушевський, Є. Назайкінський), його методологічним проблемам (В. Бобровський, А. Зісь, Л. Кадцин, В. Медушевський, А. Мілка, Є. Назайкінський), термінологічному апарату (Н. Дмитрієва, В. Медушевський, Є. Назайкінський), взаємодії мистецтвознавчої та інших наук (Л. Мазель, Б. Мейлах), тенденціям розвитку російського в 1960-х рр. (О. Орлова), західноєвропейського (М. Друскін, Ю. Келдиш, Т. Ліванова) музикознавства. В Україні відповідні публікації стосувалися структури музикознавства (О. Сокол), проблем теорії (Н. Горюхіна, І. Котляревський, М. Тіц), теорії історії (О. Зінькевич) музики, музично-теоретичних систем (Г. Вірановський, І. Котляревський), взаємодії історичного й теоретичного музикознавства (Н. Герасимова-Персидська, І. Котляревський). Сучасні дослідження з цієї проблематики присвячено бібліографії музичної україніки (В. Шульгіна), музичній регіоніці (Р. Розенберґ), текстології (Т. Гусарчук), історичному (О. Зінькевич, О. Немкович, М. Черкашина-Губаренко), теоретичному (І. Котляревський, С. Шип) музикознавству, музичній естетиці (О. Немкович), соціології (Л. Черкашина), поліфонології (С. Мірошниченко), джазології (В. Романко), культурологічним аспектам музичної україністики (О. Маркова, О. Самойленко), музикознавчій думці в аспекті національного (М. Ржевська), в контексті інших наук (Н. Александрова, А. Калениченко, О. Маркова, О. Немкович, О. Самойленко), історії українського музикознавства (А. Муха, О. Немкович), спадщині окремих музикознавців (Я. Горак, К. Луганська, О. Немкович, В. Сивохіп, Н. Толошняк, З. Штундер, І. Юдкін) тощо. Активізація розробки наукознавчих проблем на межі ХХ-ХХI ст. свідчить, що назріла необхідність у створенні узагальнюючих праць у межах цього проблемно-тематичного розділу.

Таким чином, актуальність дисертаційного дослідження полягає в такому: 1) у контексті недостатньої розробленості культурологічного аспекту наукознавчої проблематики в розвідках сучасних українських музикознавців у цій роботі здійснено спробу осмислення вітчизняної музикознавчої науки як підсистеми духовної культури; 2) дисертація вписується в новий - наукознавчий - напрям української музикознавчої науки, а також відповідний масштабний напрям сучасного вітчизняного та світового наукового знання; 3) робота містить спробу створення панорамного огляду історії української наукової музикознавчої думки (за деякими винятками до неї входять праці, створені музикознавцями України й української діаспори).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з науковою діяльністю ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, зокрема з темою “Українська музика в контексті світової культури: історичні традиції та актуальні проблеми” (від 2006 р., державний реєстраційний номер 0103V008228), що передбачає й розгляд здобутків української музикознавчої науки.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в осмисленні системності української музикознавчої науки та тих особливостей, що виокремлюють її як національне явище в загальноєвропейському контексті духовної культури. Основні завдання дослідження:

1. Спираючись на положення філософської, культурологічної, наукознавчої літератури, розглянути системність як універсальну ознаку духовної культури.

2. Проаналізувати предмет дослідження як підсистему духовної культури в її обумовленості конкретно-історичними особливостями предмета, методу, структури загальнонаукового знання, а також картини світу й стилю мислення як специфічно наукових і загальнокультурних феноменів.

3. Дослідити шляхом порівняльного аналізу історичну динаміку проявів системності в українській музикознавчій науці, науковому знанні, загалом духовній культурі впродовж ХХ ст.

4. Розкрити процеси становлення системності в предметі, методі, структурі як на рівні окремих дисциплін, із яких складається вітчизняна музикознавча наука, так і в її цілісних характеристиках.

5. Виявити передумови формування національної музикознавчої науки в цілому, а також окремих її дисциплін у суміжних сферах музикознавчої думки (педагогіка, критика, публіцистика), інфраструктурі вітчизняної музичної культури, науковому знанні, типологічних тенденціях української та ширше - європейської духовної культури другої половини ХIХ - початку ХХ ст.

6. Здійснити періодизацію змін, що відбувались у музикознавчих узагальненнях у паралелях із історією науки й ширше - духовної культури другої половини ХIХ-ХХ ст.; виявити специфіку системних узагальнень на кожному історичному етапі становлення української музикознавчої науки.

7. Виокремити найістотніші здобутки національної музикознавчої науки й спрогнозувати перспективні напрями її подальшого розвитку.

Об'єкт дослідження - системність як універсальна ознака духовної культури.

Предмет дослідження - українська музикознавча наука як підсистема духовної культури, генезис і етапи її становлення впродовж другої половини ХIХ-ХХ ст.

Методи дослідження: аналітичний - використовується в різнобічному розкритті провідних прикмет предмета, методу, структури та інших параметрів музикознавчої науки; джерелознавчий - в описанні окремих, у т. ч. архівних матеріалів; системний - у розгляді української музикознавчої науки як диференційованої цілісності; історичний - у вивченні обраного предмета в його об'єктивному розвитку, а також в обумовленості конкретно-історичними контекстами - соціокультурним, загальнонауковим, мистецьким; еволюційний - у виявленні вихідних констант на різних етапах розвитку системності та проявів цих констант в українській музикознавчій науці; порівняльний - у співставленні тенденцій розвитку української, російської, західноєвропейської музикознавчої науки, загальнонаукового знання; теоретичний - у виділенні системних закономірностей, формулюванні проміжних і кінцевих підсумків еволюції вітчизняної музикознавчої науки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі вперше:

1. Українська музикознавча наука розглядається як система, що в процесі формування розвивалася через взаємодію з іншими підсистемами духовної культури, опановуючи накопичений останньою на різних етапах історичний досвід.

2. Доведено, що в різні періоди свого існування вітчизняна музикознавча наука відображала типові риси пізнавальної діяльності, сфокусовані в картині світу й стилі мислення, де віддзеркалюються загальнокультурні тенденції становлення системи знань та способів їх досягнення. Обґрунтовано необхідність використання категорій “картина світу” й “стиль мислення” як методологічно вагомих у визначенні відповідності процесів, що відбувалися в українському музикознавстві, історичним закономірностям становлення різних форм і складових духовної культури. Це дозволило простежити глибинні взаємозв'язки предмета, методу, структури, проблемного поля вітчизняної музикознавчої науки з аналогічними формами загальнонаукового знання на різних щаблях його еволюції.

3. Охарактеризовано конфігурації системності та їхню специфіку в знаннях про музичне мистецтво, реконструйовано історичну ієрархію контактів між ними: від емпіричного до теоретичного й метатеоретичного рівнів.

4. Виявлено специфіку системних узагальнень на різних щаблях історичної еволюції української музикознавчої науки. Ця специфіка корелювала зі світоглядними векторами, що визначали становлення європейської культури впродовж другої половини ХIХ-ХХ ст., водночас зумовлювалась особливостями музичної практики, що сприяла створенню відповідного науково-дослідного апарату.

5. Узагальнено основні надбання української музикознавчої науки, що дозволило спрогнозувати перспективні напрями її подальшої еволюції.

6. Використання системного підходу дозволило знайти оптимальні моделі для узагальнення існуючої джерелознавчої бази вітчизняної музикознавчої науки в її географічному (головно музикознавчий доробок України й української діаспори) й часовому (друга половина ХIХ-ХХ ст.) аспектах. До наукового обігу введено ряд маловідомих і уточнено ряд існуючих в опублікованих працях фактичних даних, що стосуються персоналій окремих музикознавців, деяких матеріалів періодичних видань, досі не опрацьованих у музикознавчій літературі, тощо. Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання систематизованої в роботі фактологічної бази, основних положень, запропонованих підходів до вивчення обраного предмета в подальших дослідженнях надбань українського музикознавства, а також наукознавчої, культурологічної, культурософської, історичної проблематики в межах інших галузей мистецтвознавства, у спецкурсі української музичної історіографії для магістрів, вузівських курсах музичної історіографії, історії різних галузей мистецтвознавства, культурології, історії української музичної культури, української музики, теоретичних проблем сучасного музикознавства, музики українського зарубіжжя, історії й теорії суміжних видів мистецтва, у сфері популяризації надбань вітчизняної музичної культури.

Апробація результатів дисертації здійснювалась у формі доповідей на 6 наукових конференціях - Всеукраїнських: “Музична культура і час: наукові читання, присвячені 80-річчю від дня народження Миколи Гордійчука” (11 травня 1999 р., м. Київ - м. Ворзель); “Культурологічні проблеми української музики: наукові читання пам'яті академіка І. Ф. Ляшенка” (4-5 квітня 2000 р., м. Київ); “Українське мистецтвознавство: сучасний стан та перспективи розвитку: наукові читання пам'яті академіка НАН України Олександра Гри-горовича Костюка” (8-9 листопада 2001 р., м. Київ) і міжнародних: “Микола Лисенко (до 150-річчя від дня народження): наукова конференція” (20-22 травня 1992 р., м. Київ); “Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків: треті міжнародні науково-практичні читання, присвячені пам'яті українського вченого - етнолога і фольклориста - Михайла Пазяка” (2002, м. Київ); IV міжнародному конгресі україністів (26-29 серпня 1999 р., м. Одеса); а також на засіданнях Вченої ради ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України (травень 2004 р.) і відділу культурології та театрознавства (28 березня 2008 р.).

Публікації. Основні положення й висновки дисертації викладено в монографії “Українське музикознавство ХХ століття як система наукових дисциплін” (29,33 друк. арк.), брошурі (4,2 друк. арк.), 28 публікаціях (із них 20 - у фахових виданнях, затверджених ВАК України).

Кандидатську дисертацію “Научное творчество Н. А. Гринченко и становление основных методологических принципов в украинском историческом музыковедении” захищено 1990 р. Матеріали кандидатської дисертації в докторській дисертації не використано.

Структура дисертації зумовлена її метою та завданнями. Вона складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел (451 найменування, з них 11 - іноземними мовами). Повний обсяг дисертації - 540 с. (із них основна частина - 499 с.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

український музикознавство духовний культура

У вступі визначено актуальність роботи, зв'язок із планами наукової діяльності ІМФЕ, де її було виконано, мету, завдання, об'єкт, предмет, методи, новизну, практичне значення, подаються відомості про апробацію результатів та публікації з теми дисертації, розкриваються структурні особливості, здійснюється огляд існуючих розробок з обраної проблеми.

У першому розділі “Системність як ознака духовної культури” системність розкривається як універсальна основа духовної культури.

У першому підрозділі “Конфігурації системності в духовній культурі” на основі філософської та наукознавчої літератури розкриваються риси системності в картині світу, стилі мислення як загальнокультурних і загальнонаукових феноменах, а також у предметному полі, методологічних засадах, структурі науки минулого століття. Водночас уперше зроблено спробу виявити конкретні прояви впливів системних прикмет цих контекстуальних чинників на становлення провідних тенденцій розвитку українського музикознавства як системи.

Ідея системності належить до архетипів пізнання. Її сутність розкривається у відтворенні об'єктів аналізу як диференційованих цілісностей. З погляду стрижневого для системності двоєдиного процесу інтеграції-диференціації в основах духовного освоєння світу можна умовно виділити дві моделі: дискретну й цілісну (С. Кримський). Дискретній моделі властиве збільшення питомої ваги логічно-раціонального аспекту пізнання й зменшення або навіть нівелювання ролі всіх інших його аспектів. У цілісній моделі об'єктивне й суб'єктивне, раціональне й емоційне, логічне й етичне начала органічно взаємодоповнюють одне одного. Ознаки цілісної моделі духовного освоєння світу вкорінені в найхарактерніші українські національно-ментальні риси світобачення, де раціоналізм не набув такого значення, як у світогляді західних європейців.

Укажемо, що описані світоглядні засади позначаються, зокрема, на критеріях науковості, стимулюючи їхнє формування передусім у межах точних наук і поширення потім на все поле науки або окреслення в гуманітарних дисциплінах ряду специфічних для них відповідних критеріїв. Особливості конкретно-історичної взаємодії згаданих моделей впливають на формування показової для часу проблематики, процеси утворення та міграції термінів у науці, особливості співвідношення точних і гуманітарних дисциплін, науки й інших галузей духовної культури тощо. З огляду на те, що музикознавство є невід'ємною складовою останньої, описані контекстуальні обставини, на думку авторки, мають вихідне значення для пояснення проявів конструктивістської й неконструктивістської парадигм у музикознавчій науці. Упродовж її історії ці парадигми виявлялися в усіх сторонах згаданої галузі знання, даючись взнаки, наприклад, у захопленні даними точних наук, застосуванні термінів зі сфери точного знання або неоднозначних, емоційно й аксіологічно забарвлених понять, що не відповідають вимогам класично-наукового дискурсу. Усе це впливало на утворення провідних тенденцій еволюції, а звідси - на стан і рівень розвитку музикознавчої науки.

Інтенсивне становлення наукового знання й наукового світогляду в Новий час, науково-технічних досягнень у ХХ ст. зумовило випереджувальний розвиток сцієнтистської тенденції в культурі того часу, що мало глибоко позитивне значення для розвитку європейського мистецтвознавства, зокрема стимулюючи процес перетворення слова про мистецтво в науку. Однак описана обставина слугувала й світоглядною базою надмірного захоплення на певних етапах даними точних наук і звідси - недооцінки гуманітарної природи, власної специфіки музикознавства.

Генетично пов'язані з раціоналістичною традицією європейської філософії діалектико-матеріалістичні засади, що мали фундаментальне значення для вітчизняної культури з кінця 1920-х майже до кінця 1980-х рр., великою мірою увібрали в себе характерні прикмети дискретної схеми духовного освоєння світу. Однак надмірна гіперболізація в них загального, об'єктивного, матеріального й недооцінка конкретного, суб'єктивного, духовного (насамперед у 1930-40-х рр.), їх тиск на культуру, поєднаний з ідеологічним догматизмом та ігноруванням опонентів відповідного вчення, відіграли переважно гальмівну й руйнівну роль у дослідженні явищ духовної культури.

Чим міцнішими ставали позиції сцієнтизму й виразніше виступали наслідки для суспільства науково-технічних досягнень, тим чіткіше усвідомлювалося не лише їхнє позитивне, але й негативне значення для соціуму. Як протидія сцієнтизму впродовж ХХ ст. розвивалися духовно-гуманістичні тенденції. Вони виявлялися, наприклад, у вченні про ноосферу (В. Вернадський, Т. де Шарден), пізніше - у взаємопроникненні аспектів творчої діяльності, що в попередні століття сприймалися здебільшого як протилежності, передусім наукового й художнього. Підвищення значення в культурі цілісної моделі духовного освоєння світу в другій половині минулого століття, на думку авторки, інтенсифікувало розвиток галузей, що розмикають межі науки в ширший духовний універсум (як-от мистецтвознавство), націлювало на контактування музикознавчої науки як із гуманітарними, так і з точними дисциплінами при чіткому усвідомленні власної специфіки, отже, сприяло збагаченню всіх аспектів названої сфери знання. У минулому столітті відбулися докорінні зміни в картині світу. Так, уже до початку ХХ ст. у суспільній свідомості утвердилася думка про “надзвичайну давність людської культури” (В. Вернадський), що відобразилась і в мистецтві, і в науці (історія, археологія, біологія, фольклористика, мистецтвознавство). Порівняно з дискретними, статичними, жорстко детермінованими уявленнями про світ, що панували в культурі до середини ХIХ ст., картина світу, стиль мислення наступних періодів відзначалися динамічністю, комплементарністю, релятивністю, значно більшою диференційованістю й водночас синтетичною цілісністю, розвинутістю контактів між далекими один від одного рівнями будови й частинами Всесвіту.

Формуючись значною мірою на основі наукових відкриттів і набуваючи парадигматичного значення для всіх видів творчої діяльності, згадані загальнокультурні ознаки мали зворотний вплив на науку, в т. ч. мистецтвознавчу, надаючи їй неповторного конкретно-історичного забарвлення. У зв'язку з цим не можна не відзначити дедалі глибшу розгалуженість наукового знання в цілому й окремих його галузей і разом з тим їхню внутрішню єдність, інтенсифікацію в них зовнішніх і внутрішніх системоутворювальних зв'язків упродовж ХХ ст. Не можна проігнорувати й паралелі між багатоплановістю, комплементарністю, релятивністю в основах світобачення й плюралізмом позицій, множинністю теорій у науці, хоч ці її фундаментальні риси були штучно відкориговані в радянський час. Комплементарність, відображена, зокрема, в складній взаємодії Логоса й Етоса в тлумаченні людини, спрямовувала на розвиток у науці інтегративних процесів на найвищих рівнях узагальнення, де взаємопроникають технічні, природничі та суспільні дисципліни, наука й інші галузі культури. Видається логічним, що поміж інших каузальних обставин названа також сприяла чіткішому виявленню власної специфіки музикознавства, контактуванню його з різними групами дисциплін. Усвідомлення релятивності часу й простору мало відношення до виділення понять системного, художнього часу, розгляду їх у співвідношенні з фізичним, історичним часом. На нашу думку, усвідомлення вказаних властивостей часу й простору стосувалося й осмислення їхньої специфіки в різних історичних стилях, творчості окремих митців тощо.

Важливу роль у формуванні глибинних рис наукового мислення відіграла своєрідна підсумковість ХХ ст. у контексті багатовікового історичного циклу, впродовж якого пізнання рухалося від синкретичної (натурфілософічної) стадії через “аналітичну”, позначену переважаючою спеціалізацією знань, до синтетичної стадії у ХХ ст. Ця обставина у світоглядних засадах позначилась, очевидно, на схильності до осягнення всього хронологічного діапазону людської культури в мистецтві й науці, підсумовування набутого культурного й наукового досвіду.

Зазнаючи впливів описаних об'ємніших процесів, властивих духовній культурі в цілому, відповідні, в т. ч. системні, прикмети науки ХХ ст. формувалися також у результаті власної логіки її розвитку, були підготовлені науковими відкриттями ХIХ - початку ХХ ст. (створення клітинної теорії, еволюційної біології, періодичного закону в хімії, електродинаміки, теорії відносності, відкриття явища радіоактивності, вивчення історії й культури різних гілок Східного Слов'янства в гуманітарній науці тощо).

У ХХ ст. істотно й стрибкоподібно розширилися межі власне наукових уявлень про світ, полюсами яких виявились антитези: архаїчні періоди й сучасність, мега- й мікросвіти, предметна та енергетична сторони реальності. Упродовж другої половини ХIХ-ХХ ст. у науці послідовно формувалися риси системності в її сучасному тлумаченні, в другій половині ХХ ст. вказані риси вже пронизали всі аспекти й прояви наукового знання. Цей процес утверджувався через дедалі виразніше поглиблення, ускладнення уявлень про інтегральну цілісність, динамічні, релятивні, ймовірнісні, статистичні риси законів світу, що поступово розкрився як безліч взаємопов'язаних систем. Про це свідчать дослідження не відомих науці ХIХ ст. великих ансамблів, активний розвиток міждисциплінарної проблематики, виникнення всезагальних для науки понять (як-от симетрія, модель, система, категоріальний апарат відповідної методологічної концепції), розкриття системного підходу як одного з центральних методологічних напрямів наукового знання минулого століття, поглиблена диференціація й водночас синтез у структурі науки (внутрідисциплінарний, міждисциплінарний, міжгалузевий тощо), виникнення трищаблевості в ієрархічному зрізі структури науки завдяки створенню дисциплін загальнонаукового рівня (наприклад, загальної теорії систем, кібернетики) тощо. На шляхах інтегративних процесів, високих за рівнем узагальнення, змінювався “імідж” наукового знання в культурі, воно стало усвідомлюватися не лише як всемогутній світ Логоса, а і як невід'ємна її складова.

Зазначені прикмети наукового світорозуміння визначили собою найхарактерніші інваріантні для ХХ ст. ознаки наукової картини світу, стилю наукового мислення, предметного поля, методологічних засад, структурних особливостей науки. Включення музикознавчої галузі останньої в контекст всепронизуючої інтеграції наукового знання сприяло відображенню в специфічних формах усіх названих його фундаментальних тенденцій і в музикознавчих дослідженнях, утвердженню принципового значення для них цих каузальних тенденцій.

Маючи константні ознаки, наукове знання пройшло значний історичний шлях протягом ХХ ст. Логіка його еволюції з погляду системності в той період розкривається в перенесенні акценту з диференціюючих тенденцій у першій половині минулого століття на інтегруючі - в другій. Усвідомлення цієї обставини набуло базового значення для розуміння іманентної логіки розвитку вітчизняної музикознавчої науки як системного утворення.

Таким чином, розкриття рис системності в науковому знанні й загалом духовній культурі відіграло в роботі ключову евристичну роль в осягненні інваріантних для ХХ ст. прикмет української музикознавчої науки як системи й іманентної логіки її еволюції впродовж зазначеного періоду.

У другому підрозділі “Особливості й історична динаміка системних узагальнень у музикознавчих дослідженнях” вперше виявляються константні для минулого століття риси української музикознавчої науки як системи. Це стало необхідним для усвідомлення наскрізних, об'єднуючих ціле століття тенденцій еволюції предмета розгляду.

Для глибшого розуміння й пояснення специфічних закономірностей української музикознавчої науки у співвідношенні з раніше зазначеними, об'ємнішими щодо неї, рядами закономірностей необхідним стало акцентування на основі існуючих праць (передусім В. Медушевського, Є. Назайкінського) її родової суб'єктивно-об'єктивної специфіки, що пронизує всі аспекти названої наукової галузі, відображаючи відповідну природу музичного мистецтва. Наприклад, як і в літературознавстві, інших сферах мистецтвознавства, деякі наукові музикознавчі дисципліни більшою мірою тяжіють до об'єктивного полюса пізнання (зокрема, акустика, теорія музики), в інших дисциплінах поряд із об'єктивним, точним рельєфніше виявляються також гуманітарно-гуманістичне, суб'єктивне начала (як у історії музики, музичній естетиці). У поняттєвому фонді музикознавчої науки поєднуються типові класично-наукові - однозначні, емоційно індиферентні, аксіологічно “байдужі” (акорд, генерал-бас), а також аксіологічно й емоційно забарвлені (“вершина-горизонт”) терміни й поняття, що інколи, за висловом Є. Назайкінського, “фіксують невловиму якість невловимих предметів” (“дзвоновість”, “бемольність”). Завдяки такій двоєдиній специфіці аналізована наукова сфера посіла проміжне становище в структурі науки, розмикаючи її межі: об'єктивні грані репрезентують її як складову наукового знання, суб'єктивні зближують її з художньою творчістю. Це стало додатковою умовою чутливого реагування предмета аналізу на складні процеси взаємодії цілісної й дискретної моделей духовного освоєння світу у світоглядних основах у цілому й науці зокрема.

Як і в загальнонауковому знанні, в українській науковій музикознавчій думці ХХ ст. відбулось істотне розсунення хронологічних і географічних обріїв її предмета. Якщо вітчизняна музична педагогіка ХVIII ст., музична критика й публіцистика ХIХ ст. зосереджувалися переважно на музичній творчості відповідних періодів, то, починаючи з другої половини ХIХ ст., спочатку в музичній фольклористиці, а впродовж ХХ ст. і в інших музикознавчих дисциплінах у коло уваги дослідників поступово потрапив хронологічний діапазон музичної культури, полюсами якого виявилися архаїчні періоди й сучасність. На етапах відсутності штучного коригування власних закономірностей української музикознавчої науки ідеологічними чинниками чітко виступало намагання розкрити національну музичну культуру як суб'єкт світового культурного контексту, осмислити її в єдності східної, західної, зарубіжної гілок. Проте, крім раніше зазначених чинників, це зумовлювалось і об'єктивним процесом утвердження національної культури як невід'ємної складової відповідного європейського контексту, що рельєфно виступив іще в другій половині ХIХ ст. і продовжується на початку ХХI ст.

Із провідними закономірностями загальнонаукового знання другої половини ХIХ-ХХ ст. корелювала й найзагальніша закономірність внутрішньої логіки еволюції музикознавчої науки впродовж того часу. Вона виявлялась у становленні предмета розгляду як складної, динамічної, розімкненої системи. Прояви системоутворювальних тенденцій розглянуто в роботі в предметі, методі, структурі, проблематиці, концепціях, теоріях української музикознавчої науки.

Тенденція диференціації, виявляючи себе на різних етапах протягом кінця ХIХ-ХХ ст. в різних формах і темпах, на межі ХХ-ХХI ст. переживає стадію чергового поглиблення. Як і в науковому знанні в цілому, в процесі розгортання цієї тенденції в аналізованій галузі відбувалося поступове проникнення в нові, в т. ч. віддалені одна від одної, складові її предметного поля, зокрема стосовні психології й акустики, естетики й менеджменту, біографістики й філософії, комп'ютерних технологій і богослов'я. Відтак формувалися відповідні проблемно-тематичні розділи. Подібна широка за масштабами диференціація водночас відображала характерні для тогочасної науки комплементарність, релятивність в основах наукового мислення, не знану в попередні століття, проте властиву ХХ ст. багатоплановість наукової картини світу, предметного поля науки.

Поміж проявів тенденції інтеграції - продовження в нових масштабах і формах, порівняно з попередніми історичними періодами, панхронічного процесу формування важливих ідей, понять, проблем у процесі зовнішніх, дедалі ширших за своїм спектром контактів (щоправда, переважно односторонніх) музикознавчої науки. У методологічній панорамі цієї сфери знання інтегративна тенденція давалася взнаки, наприклад, у використанні системного підходу, комплексного методу, методики цілісного аналізу. У структурі музикознавчої науки, як і в науковому знанні в цілому, синтез знань мав місце на внутрідисциплінарному, міждисциплінарному рівнях, у зв'язках музикознавчої науки із зовнішніми щодо неї контекстами, включаючи не лише наукове знання, але й інші сфери культури (як-от богослов'я, сфери музичних або комп'ютерних технологій, менеджменту). Окремі наукові музикознавчі дисципліни поступово об'єднувались у міждисциплінарні галузі, як, наприклад, у процесі взаємодії проблем психології, соціології, семантики, семіотики в межах галузі, що вивчає комунікативну функцію музичного мистецтва. Питома вага комплексних напрямів дослідження помітно зростала впродовж другої половини ХХ ст., знаменуючи переростання системи дисциплін вітчизняної музикознавчої науки в складнішу систему, куди названа система входила як її підсистема. Тим самим відносно молода музикознавча наука з певним хронологічним зсувом повторювала шлях, пройдений загальнонауковим знанням, де пріоритетність його міждисциплінарних напрямів почала рельєфно виступати із середини минулого століття.

Виявлення якісних змін у стані української музикознавчої науки як системи, що в остаточному підсумку зумовлювалося характером і масштабами двоєдиного процесу інтеграції-диференціації в ній, лягло в основу періодизації змін у вказаній системі. Отже, в її еволюції виділено дві наймасштабніші, якісно різні фази. Це кінець ХIХ - перша половина ХХ ст., позначені домінуванням диференціації, а також друга половина минулого століття, якій властива пріоритетність тенденції інтеграції. У своїх найзагальніших ознаках указані фази співвідносяться з уже згаданими етапами розвитку науки ХХ ст. Разом з тим у розвитку предмета вивчення можна виділити й п'ять вужчих періодів, протягом яких відбувалися його формування, кристалізація й подальший розвиток. Це друга половина XIX ст. - 1910-ті, 1920-ті, 1930-50-ті, 1960-80-ті, 1990-ті рр. Розкриття характерних прикмет цих періодів у співвідношенні з описаними інваріантними для ХХ ст. ознаками української музикознавчої науки є необхідним для висвітлення кожного визначеного в цій роботі етапу як щабля безперервного процесу становлення вітчизняної музикознавчої науки як системи.

У другому розділі “Становлення принципів системності в українському музикознавстві (друга половина ХIХ - перша половина ХХ ст.)” послідовно розкриваються процеси формування передумов у каузальних та іманентному контекстах, кристалізації української музикознавчої науки, подальшого суперечливого становлення її системних ознак.

У першому підрозділі “Загальнокультурні передумови формування принципів системності та розвиток виробничої інфраструктури реалізації цих принципів в українському музикознавстві” розглядаються передумови виникнення предмета дослідження в провідних тенденціях розвитку національної та світової культури, в т. ч. національної музичної, наукового знання, європейського музикознавства, різних галузях вітчизняної музикознавчої думки другої половини ХIХ - початку ХХ ст.

В умовах інтенсивних зовнішніх контактів українського музикознавства зазначені контекстуальні моменти істотно впливали на нього. Так, рельєфне окреслення на межі ХIХ-ХХ ст. уже згаданих універсальних для минулого століття прикмет світовідчуття й світорозуміння, стосуючись усіх сфер духовної культури, мало безпосереднє відношення й до процесу формування нового на той час - науково-дослідного - річища української музикознавчої думки. Піднесення сцієнтистського світогляду, сприяючи становленню європейського музикознавства як галузі науки, аналогічну роль відіграло й щодо вітчизняного музикознавства. Водночас утвердження динамічності, релятивності, комплементарності як фундаментальних рис світорозуміння (прояви їх, наприклад, у поверненні від абсолютного, властивого класицизмові, до локального, національного, притаманного романтизмові, формуванні національних композиторських шкіл) сприяло й появі на історичній арені нової тоді - української - гілки європейської музикознавчої науки.

Виникнення наукового напряму українського музикознавства й зародження в ньому системних рис також були безпосередньо причетними до двоєдиного процесу інтеграції-диференціації науки на зламі ХIХ-ХХ ст. Швидке формування ряду нових наук, теорій засвідчувало переважання тоді тенденції диференціації. Однак іще впродовж ХIХ ст. за допомогою наукових даних розкрилась єдність світу, в другій його половині класифікація науки вже відображала взаємозв'язки й взаємопереходи окремих її галузей. На межі ХIХ-ХХ ст. виникла низка дисциплін, що “заповнювали простір” між існуючими науками, синтезування знань відбувалось у межах ідей, теорій. Описані тенденції знаменували складний і суперечливий процес поступового оформлення загальнонаукового знання як системи в характерному для ХХ ст. розумінні. Це створювало передумови, з одного боку, для виокремлення із синкретично-цілісних знань про музику низки проблемно-тематичних розділів і кристалізації на їх основі наукових дисциплін, з другого - для формування зв'язків між цими розділами, а також між музикознавчою думкою й іншими галузями знання. Крім того, зростання ролі теоретичних форм розвитку науки в той час націлювало на кристалізацію проблематики теоретичного рівня, концептуальних побудов і в українській музикознавчій науці, отже, становлення в ній системоутворювальних зв'язків в ієрархічній площині. Разом з тим єдність концептуальних засад вітчизняної гуманітарної думки кінця ХIХ - початку ХХ ст., прояви інтеграції в науці, що прокладали шлях до тотальних інтегративних процесів другої половини минулого століття, необхідна при тому орієнтація новоствореної української музикознавчої науки на дані більш розвинених тоді наук - усе це створювало підвалини для розвитку найрізноманітніших зовнішніх контактів аналізованої сфери знання, становлення її як підсистеми загальнонаукового знання.

У дисертації розкриваються передумови виникнення окремих дисциплін європейської, у т. ч. української, музикознавчої науки, отже, розкриття її як диференційованого цілого вже з перших етапів свого існування. Поміж таких передумов: поглиблення ще з кінця ХVIII ст. історичного бачення світу (виявлене у фундаментальних ідеях європейського романтизму, філософії, науці, художній практиці), важливе для формування історії музики; становлення відтоді в європейській, пізніше - в українській науці допоміжних історичних галузей, зокрема бібліографії, відгалуженнями яких упродовж кінця ХIХ-ХХ ст. стали відповідні розділи вітчизняної музикознавчої науки; піднесення сцієнтистського світогляду з того часу, що стимулювало розвиток не лише музикознавства як науки в цілому, але й галузей, де концентрувалося його об'єктивне начало, передусім теорії музики; наявність у різних галузях науки й ширше - культури ХIХ - початку ХХ ст. ідей психологічного, естетичного, соціологічного характеру, необхідних для оформлення відповідних музикознавчих дисциплін, тощо.

Передумови виникнення української музикознавчої науки в каузальних контекстах розглядаються в дисертації також у діахронному аспекті. Період, що припадає на межу ХIХ-ХХ ст., осмислюється як перехідний, тобто як діалог двох епох, що має евристичне значення для виявлення важливих конкретно-історичних рис предмета вивчення. Наприклад, синкретизм знань про музику, показовий для другої половини ХIХ ст., поєднувався тоді з першими проявами їхньої спеціалізації, а в 1920-х рр. у межах активної спеціалізації знань, навпаки, ще не зникли прояви синкретизму. Водночас, на відміну від західноєвропейської культури межі ХIХ-ХХ ст., де спостерігається конфліктне протистояння цінностей та ідеалів, властивих цим двом століттям, українська культура того часу була пронизана єдиною парадигмою, пов'язаною з розкриттям її як суб'єкта європейського культурного процесу. Це у свою чергу сприяло тісним спадкоємним зв'язкам названих століть у розвитку вітчизняної музикознавчої науки. У роботі також розкривається суперечлива взаємодія характерних рис періодів національного культурного відродження й радянської доби в 1920-х рр., руйнування іманентних системоутворювальних тенденцій у науковому процесі у зв'язку з початком тиску на українську культуру діалектико-матеріалістичних засад у їхньому найбільш заідеологізованому й догматичному варіанті. Виявляється еволюція характеру співвідношення іманентного й каузального рядів закономірностей у науці й загалом духовній культурі від їх рівноваги до тиску другого на перший упродовж 1920-х рр., що відобразилось і в предметі дослідження.

Вплив описаних загальнокультурних і загальнонаукових тенденцій на вітчизняну музикознавчу науку опосередковувався станом інфраструктури в межах української музичної культури, на яку найбезпосередніше спирається аналізована сфера знання, власною логікою її історичного розвитку. У процесі еволюції цієї інфраструктури впродовж другої половини ХIХ ст. - 1920-х рр. можна виділити три кількісно і якісно різні стадії: другу половину ХIХ ст., 1900-10-ті, 1920-ті рр.

У другій половині ХIХ ст. у творчості М. Лисенка та його сучасників викристалізувались основи національної композиторської школи, що є об'єктом української музикознавчої науки. Тоді ж почалось утворення мережі спеціальних музичних навчальних закладів, представленої насамперед нижчою й середньою ланками. На теренах вітчизняного музикознавства впродовж другої половини ХIХ - початку ХХ ст. запрацювала когорта професійних музикознавців, які одержали відповідну фахову освіту переважно в консерваторіях і університетах Західної Європи (В. Витвицький, О. Залеський, Ф. Колесса, Б. Кудрик, С. Людкевич, Є. Мандичевський, В. Петр, А. Рудницький та ін.), консерваторіях Петербурга й Москви (С. Богатирьов, Р. Геніка, А. Казбирюк, Г. Любомирський, В. Малішевський, Й. Миклашевський, І. Рачинський, Є. Риб, Л. Саккетті, М. Тутковський, В. Чечотт, А. Юр'ян, Б. Яворський та ін.). У різнохарактерній періодиці нагромаджувався й поступово професіоналізувався масив критико-публіцистичних матеріалів про українську музичну культуру, мала місце їхня україномовність. Разом з тим утвердження музичної фольклористики як науки означало початок поглибленого опрацювання вітчизняної музичної культури. Усе це знаменувало становлення професіоналізму, базового для розвитку української музикознавчої науки й утвердження її як національно специфічної ланки європейського музикознавства.

Упродовж 1900-10-х рр. мережа спеціальної музичної освіти в Україні стала розгалуженішою й вищою за рівнем, відкрилися: Вищий музичний інститут у Львові, консерваторії в Києві, Харкові, Одесі, музично-драматичний інститут у Києві тощо. У музичних ВНЗ на вітчизняних теренах було виховано плеяду музикознавців, діяльність яких визначила собою стан і рівень розвитку української музикознавчої науки в наступні десятиліття. У різних регіонах України з'явилися спеціальні музичні періодичні видання.

У 1920-х рр. описана інфраструктура поповнилась осередками наукової музикознавчої думки, не пов'язаними з освітнім процесом - дослідчою кафедрою мистецтвознавства ВУАН, науковим відділом Музичного товариства ім. М. Леонтовича, науково-дослідною секцією ВУТОРМу. У Наддніпрянській Україні почали функціонувати видавництва, журнал “Музика”, де публікувалися музикознавчі дослідження. Діяли спеціалізовані музичні бібліотеки при музичних ВНЗ, музичний відділ Всенародної бібліотеки України (ВБУ) тощо. Отже, протягом другої половини ХIХ - першої третини ХХ ст. в Україні склалася досить зріла інфраструктура для утвердження власної професійної музикознавчої традиції, необхідної для становлення наукового напряму вітчизняного музикознавства.

У дисертації розглядається становлення описаної інфраструктури за кордоном, передусім у тодішній Чехословаччині. Виявляються впливи чеського, німецького, австрійського, польського музикознавства в цей і наступний періоди на формування наукових позицій західноукраїнських музикознавців, які вчились у відповідних європейських університетах і консерваторіях, значення названих інонаціональних традицій для становлення своєрідних рис західноукраїнського музикознавства.

У національній музикознавчій думці другої половини ХIХ ст. ситуація відзначалася, зокрема, тим, що на відміну від музичної фольклористики, яка першою набула статусу науки, інші наукові музикознавчі дисципліни перебували на стадії формування. У роботі виділено ряд ознак існуючої в той період музикознавчої літератури, що у своїй сукупності свідчили про зародження багатопрофільної науково-дослідної складової української думки про музику.

Кожна тогочасна галузь вітчизняних знань про музику відіграла неповторну роль у цьому процесі. Сформувавшись першою історично, музична фольклористика утворила підвалини багатоаспектної наукової музичної україністики. У критиці, публіцистиці, протонаукових розвідках було нагромаджено основний фонд емпіричних і концепційно значущих даних для вивчення вітчизняної професійної музичної культури. Музична педагогіка відігравала провідну роль в утвердженні систематизованих знань, насамперед з історії й теорії музики.

Упродовж другої половини ХIХ - початку ХХ ст. у сукупному українському музикознавчому доробку почав складатися ряд характерних системних ознак відповідної сфери знання, що стали типовими для неї на початковому етапі існування, а в деяких моментах і у ХХ ст. в цілому. Так, різною мірою було закладено передумови виникнення низки наукових музикознавчих дисциплін, а саме: історії й теорії музики, циклу допоміжних музично-історичних галузей, музичної естетики, психології, соціології, термінологічної лексикографії тощо, тобто становлення предмета розгляду як диференційованого явища. Водночас, наприклад, у формуванні концепційно значущих ідей, спробах залучення даних різних наук спостерігається зародження інтегративних процесів у музикознавчій науці. Таким чином, протягом другої половини ХIХ - початку ХХ ст. у сукупності описаних каузальних та іманентних контекстів склалися необхідні підвалини для виникнення нового на той час - науково-дослідного - структурного розділу української музикознавчої думки, становлення його як диференційованої цілісності.

У другому підрозділі “Пошуки системних узагальнень як шлях до наукової та національної самодостатності української музикознавчої науки” розглядається процес кристалізації предмета дослідження як відносно самостійної структурної ланки українського музикознавства, національно визначеної гілки європейської наукової музикознавчої традиції. Тоді завершився початковий етап формування її як системи, диференційованої в горизонтальному й вертикальному, ієрархічному аспектах і водночас внутрішньоцілісної. Системоутворювальні процеси в національній музикознавчій науці перших десятиліть ХХ ст. безпосередньо пов'язувалися з її найвагомішими, історично перспективними здобутками - визначенням меж і змісту її предмета; закладанням у ній основ найважливіших проблемно-тематичних розділів; формуванням концепцій, теорій, освоєнням ефективних тоді методів і принципів; асиміляцією в ній різноманітних даних європейського музикознавства, багатьох розвиненіших галузей знання - філософії, естетики, історії, історіософії, фольклористики, літературознавства, лінгвістики, бібліографії, соціології, психології, психофізіології, біології, фізики (передусім акустики), математики, отже, активним прилученням її до процесу формування загальнонаукового знання як системи в сучасному розумінні; формуванням стрижневих для ХХ ст. тенденцій розвитку української музикознавчої науки.

Розширення часових і просторових меж картини світу й відповідні процеси в науковому знанні створили необхідний каузальний контекст для відповідного розкриття меж предмета аналізованої наукової сфери - осягнення (переважно в музично-історичних працях) багатовікового хронологічного діапазону національної музичної культури (від часу формування її передумов у архаїчні періоди до початку ХХ ст. включно), порушення проблеми єдності музич-но-культурних процесів в Україні й середовищі української діаспори (М. Грінченко).

Як і в загальнонауковому знанні, пріоритетною у вітчизняній музикознавчій науці стала на тому етапі тенденція диференціації, пов'язана з формуванням низки її дисциплін. Дисципліни, передумови яких достатньою мірою визріли в уже згаданих суміжних сферах української музикознавчої думки впродовж другої половини ХIХ - початку ХХ ст., поступово утверджувались як відносно самостійні, окреслені у своїй специфіці (передусім історія, теорія музики, музична естетика). Вони у свою чергу включали ряд вужчих проблемно-тематичних розділів. Інші дисципліни поки що лише починали формуватись (термінологічна лексикографія, психологія, соціологія, джерелознавство тощо). Панорама методів і принципів тогочасної української музикознавчої науки відображала різні сторони тогочасного процесу її становлення, наприклад, утвердження її як сфери наукового знання (“об'єктивний принцип”), процесуально-динамічне розуміння її предмета (“генетично-еволюційний метод”) тощо. Поміж найважливіших для української музикознавчої науки були методи, що закріплювали в ній тенденцію диференціації, як-от монографічно-біографічний, фактографічний, що також широко застосовувались у європейському музикознавстві межі ХIХ - ХХ ст., інших галузях гуманітарного знання. Водночас було намічено інтегративні процеси, що виявлялися, наприклад, у зустрічних процесах теоретизації історії й історизації теорії музики, застосуванні елементів комплексного методу в історії, теорії музики, музичній естетиці, започаткуванні концепцій, теорій, зовнішніх зв'язках української музикознавчої науки.

Описані типологічні риси української музикознавчої науки перевтілилися в окремих її галузях. Найрозвиненішою на той час виявилась історія музики (представлена кількома десятками публікацій, за деякими винятками, переваж-но статей у періодиці). У музично-історичних розробках (М. Алексеєв, М. Вериківський, М. Грінченко, О. Дзбанівський, Ф. Ернст, П. Козицький, Ф. Колесса, В. Костенко, Л. Лісовський, С. Людкевич, В. Петрушевський, Я. Полфьоров, Д. Ревуцький, П. Рулін, Ф Сенгалевич, Ф. Стешко, Ол. Чапківський, Д. Щербаківський та ін.) було закладено розділи, що продовжують розвиватися до сучасного етапу включно. Вони пов'язувались із вивченням музичного мистецтва ХIХ, ХХ ст., більш ранніх періодів, творчості окремих композиторів, жанрів тощо).

Разом з тим окреслилися основи музично-історичної концепції, що означали започаткування тенденції теоретизації історії музики, а отже, синтез знань в ієрархічній площині. У цій концепції розвивались ідеї, висловлені ще в музикознавчій думці другої половини ХIХ ст., водночас узагальнювалися провідні об'єктивні процеси тогочасної української музичної культури, специфічно перевтілювалися положення вітчизняної гуманітарної думки межі століть, насамперед класичної історіографії (В. Антонович, М. Грушевський, М. Драгоманов, Д. Яворницький та ін.), відображалися важливі ідеї європейського романтизму. Провідні положення названої концепції стосувались осмислення національної музичної культури як суб'єкта відповідного європейського контексту, її багатовікового хронологічного діапазону, українського фольклору як бази національної специфічності вітчизняної музичної творчості, національного музичного стилю як феномена, що фокусує в собі єдність української музики, періодизації музичного процесу, що мала точки дотику передусім із періодизацією історії України-Русі М. Грушевського. Описані процеси в українському історичному музикознавстві найрельєфніше було репрезентовано в науковому доробку М. Грінченка, насамперед у двох його узагальнюючих працях (1922; 1928-1929, рук.). Розглядається також антропоцентрична музично-історична концепція Б. Яворського, де було оригінально узагальнено закономірності західноєвропейського музичного процесу. Праця багатьох учених (в Україні, зосібна М. Грінченка, М. Комарова, В. Левицького, С. Людкевича, Й. Миклашевського, В. Пйтра, Я. Полфьорова, А. Хибіньського та ін., поміж музикознавців української діаспори - передусім Ф. Стешка) з різнорідними, у т. ч. архівними, джерелами, пов'язане з цим започаткування характерних навичок наукової роботи з документальним матеріалом свідчили про початок формування допоміжних музично-історичних дисциплін. Таким чином, уже з перших кроків історичного музикознавства як відносно самостійної наукової галузі воно почало розкриватись як багатопрофільна царина, де власне історія музики виявилася провідною дисципліною, а допоміжні історичні галузі - тісно з нею пов'язаними її своєрідними супутниками. У зв'язку з цим уся сукупність названих розділів історичного музикознавства почала окреслюватись як своєрідна підсистема в межах системи дисциплін тогочасної української музикознавчої науки, що формувалась. Обумовлений передусім утвердженням історії музики як науки, цей процес водночас знаменував одне з типових для того часу передбачень майбутнього - розкриття української музикознавчої науки в цілому як складної системи вже в другій половині минулого століття.