Українська музикознавча наука як підсистема духовної культури: генезис та етапи становлення

Доробок у сфері теоретичного музикознавства (представлений працями А. Альшванґа, С. Богатирьова, М. Вериківського, Н. Вольтер, П. Козицького, Л. Кулаковського, С. Людкевича, В. Малішевського, Ф. Надененка, В. Пйтра, А. Хибіньського, Б. Яворського та ін.) був кількісно невеликим і значно менш диференційованим порівняно з музично-історичним. Найвагоміший напрям був пов'язаний із тлумаченням теорії ладового ритму Б. Яворського його українськими учнями й послідовниками. З погляду впливу на теоретичне музикознавство тенденцій загальнонаукового знання характерно, що в аналізований період у ньому розроблялася теорія - форма знання, яка в тогочасній науці стала одним із найпоказовіших проявів синтезу знання. Увібравши широке коло прогресивних ідей тогочасної світової науки (зокрема розвитку в його діалектичному розумінні, міждисциплінарного характеру дослідження, динамічного й водночас інтонаційного розкриття музичного мистецтва), теорія ладового ритму містила в собі ряд перспективних думок і напрямів дослідження. Поміж них: виявлення загальних принципів формотворення, ідея множинності ладів, закладення основ сучасної теорії ладу, в т. ч. його функціональне тлумачення, що відповідало поширенню в науці початку ХХ ст. відповідної системної ідеї, тощо. У музичній практиці ідеї вказаної теорії знайшли своє перевтілення у творчості М. Вериківського. Проте у своєму цілісному вигляді вона не одержала подальшого розвитку у вітчизняному музикознавстві. Окремі публікації 1920-х рр. було присвячено теоретичним питанням української музики, що свідчить про зародження важливого прояву системоутворювальних зв'язків, а саме тенденції історизації вітчизняного теоретичного музикознавства - зустрічної щодо тенденції теоретизації історії музики.

Музична естетика завдяки діяльності С. Людкевича мала вагомі, європейського рівня, здобутки вже в 1900-х рр. Тим самим вона почала свій історичний розвиток з “вершини-джерела”. На відміну від теорії музики названа дисципліна виявилася диференційованішою. У працях ряду дослідників (крім С. Людкевича також А. Бабій, А. Буцькой, М. Грінченко, Ф. Колесса, Б. Навроцький, В. Петр, Я. Полфьоров та ін.) упродовж першої третини ХХ ст. почалося вивчення ряду специфічних музично-естетичних, естетико-історичних, естетико-теоретичних, естетико-філософських проблем, що досліджувалися в європейському музикознавстві ХIХ-ХХ ст. Це програмність, історичне походження, інтонаційна природа музичного мистецтва, його взаємозв'язки з поезією, національний музичний стиль, естетичні категорії, показове для марксистського напряму тогочасного музикознавства питання соціальної обумовленості мистецтва (Г. Коган, Б. Манжос, Б. Нейман). Водночас у цій дисципліні також переконливо виявилася комплексність дослідження, мало місце широке коло зв'язків із даними європейської історії та теорії музики, різними філософськими теоріями, а також даними філології, лінгвістики, мовознавства, фольклористики, біології тощо. Проте порівняно з історією музики, де широке коло зовнішніх контактів лише рельєфніше підкреслювало її концептуальну єдність, музична естетика сконцентрувала в собі плюралізм вихідних позицій.

В аналізований період було започатковано й інші розділи української музикознавчої науки, наприклад, окремі розробки було опубліковано в галузях музичної психології, термінологічної лексикографії, інструментознавства. Формування музичної соціології як специфічної дисципліни було загальмовано поширенням вульгарно-соціологічних поглядів у 1920-х рр., у межах яких поступово формувалася відповідна методологічна база для розвитку українського музикознавства в наступні десятиліття, а не специфічна музично-соціологічна проблематика.

Тоді ж почався розвиток зарубіжної гілки національної музикознавчої науки - передусім у Празі (Д. Антонович, Л. Кобилянський, З. Лисько, Ф. Стешко, Ф. Якименко та ін.), частково в інших європейських містах, наприклад у Римі (М. Бойченко). Її також було репрезентовано низкою дисциплін, що формувались, а їхні здобутки органічно доповнювали фонд музикознавчих розробок, створений в Україні.

У підрозділі висвітлюється також становлення української музикознавчої науки в процесуально-динамічному аспекті. Музично-культурний процес, що проходив тоді “півстолітню стрету” (В. Витвицький) сприяв також певній прискореності розвитку музикознавства в зазначений період. Це виявилося, зокрема, в накладанні в синхронії різностадіальних ознак і звідси - різких контрастів у стані предмета розгляду. Так, одночасно співіснували прояви синкретизму й поглибленої спеціалізації знань, дилетантизму й здобутків європейського рівня, скромні пошуки наукових принципів опрацювання музичного матеріалу й концепції та теорії. У діахронному аспекті розкрито драматичний діалог, що виник через відображення в українській музикознавчій науці 1920-х рр. взаємодії світоглядних і культурних парадигм, притаманних попередній і новій, радянській добі. Тоді стабілізація, об'єктивно пов'язана з кристалізацією цієї наукової галузі, збіглася з початком “розхитування” нагромадженого протягом другої половини ХIХ - першої третини ХХ ст. фонду її здобутків, у зв'язку з цим дедалі відчутнішим руйнуванням “згори” системо-утворювальних процесів, що призвело до перелому в усіх параметрах цієї галузі знання на межі 1920-30-х рр. Однак у 1920-х рр. провідними ще залишалися описані іманентні закономірності вказаної наукової галузі, світоглядні й концептуальні засади, властиві періоду національного культурного відродження, надаючи цілісності 80-літньому періоду, що охоплював другу половину ХIХ ст. - 1920-ті рр.

Спеціальну увагу приділено в роботі виявленню не лише певної схеми процесу формування української музикознавчої науки як системи, але й рис, що внаслідок скромної кадрової панорами надавалися українській музикознавчій науці діяльністю провідних тоді музикознавців-учених - М. Грінченка, С. Людкевича, Б. Яворського та ін.

Таким чином, у першій третині ХХ ст. було закладено підвалини подальшого формування української музикознавчої науки як багатопрофільної та водночас цілісної системи. Окреслені тоді основні розділи її предмета, ряд методів і принципів, особливості структури та інші базові моменти зазнавали в наступні десятиліття прогресивних або регресивних змін, набували специфічних форм, однак загалом продовжують розвиватися до сучасного етапу включно.

У третьому підрозділі “Втрати й здобутки української музикознавчої науки в 1930-50-х рр.” указаний етап репрезентується як найскладніший для розвитку названої наукової галузі. Виявляється безперервність музикознавчого процесу й у зв'язку з цим - продовження розвитку системоутворювальних тенденцій протягом першої половини ХХ ст. у Західній Україні, кульмінаційне значення 1930-х рр. в еволюції відповідної музикознавчої традиції щодо раніше пройдених етапів. Проявами цього стали створення Музикологічної секції СУПроМу, функціонування Музикологічної комісії НТШ, заснування журналу “Українська музика”, праця на терені музикознавчої науки когорти високопрофесійних фахівців, які одержали музикознавчу освіту в університетах і консерваторіях Західної Європи, як-от В. Барвінський, В. Витвицький, Б. Кудрик, З. Лисько, С. Людкевич, А. Рудницький, А. Хибіньський, Й. Хомінський, Є. Цегельський та ін., створення ними вагомих музично-історичних, теоретичних, естетичних досліджень.

У підрозділі вперше аналізується й пояснюється комплексом чинників (закономірностями культури в цілому, загальнонаукового знання, особливостями інфраструктури, на яку найбезпосередніше спирається українська музикознавча наука, об'єктивними іманентними закономірностями останньої, особливостями індивідуальної науково-творчої діяльності окремих музикознавців тощо) складне взаємопроникнення регресивних і прогресивних, нерозривно пов'язаних із ними системоруйнувальних і системоутворювальних тенденцій у музикознавчій науці тієї частини України, що входила до складу колишнього СРСР, у 1930-х, а в 1940-50-х рр. також і Західної України.

Поміж каузальних чинників, сукупність яких спричинила панування регресивних, системоруйнувальних тенденцій в українській музикознавчій науці зазначеного часу: перехід від плюралістичних до уніфікованих філософсько-естетичних засад; нерозривність філософських та ідеологічних позицій, що в тих політичних умовах призвело до заміни рівноваги зовнішнього й внутрішнього рядів закономірностей тиском першого на другий і звідси - грубого коригування “згори” мистецького й наукового процесів; насадження теорії соцреалізму, що стала своєрідним “фільтром”, крізь який пропускався музично-культурний процес; гіперболізація у вихідних засадах об'єктивних, соціальних і недооцінка суб'єктивних чинників; помітне нівелювання досягнутих у попередні десятиліття багатогранних, комплементарних, релятивних уявлень про головні складові картини світу, в т. ч. людину, час, простір, що, зокрема, знаменувало посилення дискретності в основах пізнання; великі кадрові втрати, що відбувалися з різних причин, маючи місце ще з 1920-х рр. (А. Альшванґ, С. Ананьїн, М. Антонович, В. Барвінський, І. Белза, О. Білокопитов, С. Богатирьов, М. Бойченко, А. Вирста, В. Витвицький, Р. Глієр, А. Гозенпуд, М. Грінченко, В. Дяченко, О. Залеський, О. Кошиць, Б. Кудрик, Л. Кулаковський, З. Лисько, С. Лукіянович-Туркевич, П. Маценко, А. Ольховський, Д. Ревуцький, Р. Савицький, І. Соневицький, Ф. Стешко, Л. Хінчин, Й. Хомінський, Г. Хоткевич, Є. Цегельський, В. Цуккерман, Я. Юрмас, Б. Яворський та ін.).

Уніфікація вихідних засад спричинила нівелювання сформованої в кінці ХIХ - першій третині ХХ ст. різнопланової концепційної панорами. А це означало зникнення найважливішого внутрішнього стимулу прогресивного розвитку вказаної наукової галузі. Така ситуація закріплювалася загальною спрямованістю названих філософських засад на гіперболізацію загального й недооцінку конкретного в науковому дослідженні, вилученням із наукового обігу багатьох конкретно-наукових методів, принципів, поширених у музикознавчій науці минулого етапу. Намагання максимально розширити географічні й хронологічні межі предмета музикознавчої науки, властиве попередньому періоду, змінилося тепер їхнім максимальним звуженням. У спеціальних наукових розробках 1930-50-х рр. висвітлювалися переважно класика ХIХ ст., орієнтовані на неї твори композиторів радянського періоду й лише окремі явища більш ранніх періодів. Світоглядною основою цієї регресивної тенденції, на думку авторки, стало раніше згадане заперечення двоспрямованості часу - як уперед, у майбутнє, так і назад - у минуле. Через вимушений розгляд музичної культури з позицій теорії соцреалізму відбулося збіднення змісту й тенденційне переосмислення всіх розділів музикознавчої науки, отже, штучне посилення дискретності в усіх її аспектах і руйнування закладених у ній раніше системоутворювальних зв'язків. Зокрема, з ідеологічних причин із кола уваги в спеціальних наукових дослідженнях було вилучено західноєвропейську музику ХХ ст., духовне мистецтво різних епох, великий масив відомих у попередній період творів, фактів біографій культурних діячів. Усе це водночас свідчило про звуження меж культурного простору, що розкривався в наукових музикознавчих розробках.

Значне послаблення сформованих раніше системоутворювальних контактів мало своїм зворотним боком виникнення штучних зв'язків передусім між емпіричним і теоретичним рівнями музикознавчої науки, що мали місце через “накладання згори” соціологічної схеми на музичний процес. У зв'язку з цим відбувалося викривлення іманентної логіки історичної еволюції зазначеної галузі знання, що полягала в дедалі переконливішому розкритті її як багатопрофільної цілісної системи. Відсутність розробки багатьох тем і проблем підтримувалася кадровими втратами.

Разом з тим у дослідженні виділено деякі, в т. ч. парадоксальні, на перший погляд, чинники, причетні до складного й суперечливого процесу накопичення прогресивних змін, пов'язаних із ним проявів системоутворювальних тенденцій в українській музикознавчій науці аналізованого періоду, насамперед повоєнних років. Так, “передгрозова” атмосфера 1930-х рр. і потім воєнні події, нищення інтелігенції різко загострили значення етико-гуманістичного, психологічного, а отже, суб'єктивного начала в основах пізнання. Це мало принципове позитивне значення для досліджень духовної, зокрема музичної культури. Уніфіковані філософські засади, що становили світоглядну базу регресивних, системоруйнувальних процесів у тогочасній науці, виникли, однак, не у вакуумі, а в річищі раціоналістичної традиції європейської філософії. Тому вони містили в собі загальнодіалектичні ідеї, що плідно використовувалися не лише музикознавцями, котрі жили й творили в радянській Україні, але й фахівцями, які працювали на музикознавчій ниві, наприклад, ще на початку ХХ ст. й ніколи свідомо не спиралися на марксизм, як-от С. Людкевич.

Впродовж 1930-50-х рр. відбулися позитивні зрушення в різних аспектах української музичної культури, що стимулювали розвиток музикознавчої науки, розростання всіх її розділів, у зв'язку з цим сприяли послабленню дискретності в них, а відтак - піднесенню системоутворювальних тенденцій. Такі зрушення стосувалися, зокрема, особливостей інтонаційного фонду епохи, що відображав реально існуючі риси світовідчуття людей того драматичного часу; відповідних змін у композиторській творчості (збагачення змісту основних естетичних категорій, жанрової палітри, підвищення значення “чистої” музики, поряд із програмною, розвиток симфонізму тощо) в повоєнний час. Описані та інші соціокультурні процеси розхитували основи догматизму в мисленні митців і науковців, криза якого припадає на межу 1950-60-х рр.

Накопичення позитивних змін у наукових музикознавчих дослідженнях обумовлювалося прогресивними зрушеннями й в інших складових інфраструктури, на яку безпосередньо спирається українська музикознавча наука (відкриття в 1930-х рр. консерваторій, а в них - історико-теоретичних факультетів, аспірантури, 1936 р. - Інституту фольклору в системі АН УРСР та 1942 р. на його основі Інституту народної творчості і мистецтв, музикознавчої секції СКУ, створення спеціалізованого видавництва “Мистецтво”); закономірностями іманентної логіки розвитку цієї сфери знання, що в специфічних формах даються взнаки в усі часи й за різних соціально-історичних обставин; врешті-решт - талантом, знаннями, професіоналізмом, культурою, досвідом наукового дослідження ряду науковців, зосібна тих, які сформувались у першій третині ХХ ст.

Прогресивні тенденції в українській музикознавчій науці за таких конкретно-історичних умов значною мірою пов'язувались із накопиченням емпіричних даних, ґрунтовнішим їхнім опрацюванням, отже, збагаченням змісту предмета названої сфери знання, а відтак - послабленням у ньому дискретності, відцентрових, системоруйнувальних тенденцій (передусім у 1950-х рр. на відміну від переважаючого в 1930-40-х рр. нищення створених раніше здобутків цієї галузі знання); зближенням у зв'язку з цим емпіричного й теоретичного рівнів, рельєфнішим окресленням об'єктивності концептуальних засад української музикознавчої науки; формуванням інших, окрім названого, проявів інтегративних, системоутворювальних тенденцій у музикознавчій науці 1950-х рр. (наприклад, методики цілісного аналізу у працях М. Тіца).

Раніше зазначене свідчить, що в описаній складній взаємодії регресивних і прогресивних тенденцій чітко вималювалась логіка розвитку вітчизняної музикознавчої науки впродовж 1930-50-х рр. Вона полягає в русі від дестабілізації, панування регресивних, деструктивних, системоруйнувальних тенденцій у 1930-40-х рр. до чіткішого вияву прогресивних, конструктивних, системоутворювальних тенденцій у предметі розгляду в 1950-х рр., підготовки його в ті роки до виходу на якісно вищий щабель, порівняно з першою половиною ХХ ст. в цілому.

Указана логічна схема історичного руху предмета вивчення впродовж 1930-50-х рр. специфічно перетворювалась у кожній дисципліні. Нігілістичне ставлення до надбань історичного музикознавства, головно до сформованої в минулі десятиліття музично-історичної концепції як “буржуазно-націоналістичної”, спричинило фактичне припинення існування українського історичного музикознавства як наукової дисципліни в першій половині 1930-х рр. У довоєнний період названа галузь включала лише окремі фундаментальні здобутки (передусім узагальнююча музично-історична праця А. Ольховського), невелику кількість вартісних розробок М. Грінченка, В. Дяченка, Д. Ревуцького, Й. Миклашевського та ін. Однак у повоєнний час, найбільше в 1950-х рр., з'явилася низка вагомих музично-історичних праць Л. Архимович, М. Білинської, Й. Во-линського, М. Гордійчука, В. Довженка, М. Загайкевич, Л. Кауфмана, К. Майбурової, С. Павлишин, Г. Тюменєвої, Т. Шеффер, О. Шреєр-Ткаченко та ін. Руйнування, починаючи з 1930-х рр., накопиченої раніше джерельної бази негативно позначилося й на розвитку допоміжних музично-історичних галузей. Проте поповнення джерельної основи з 1950-х рр. створювало передумови для прогресивних зрушень у цьому циклі дисциплін. Не одержали подальшого розвитку започатковані раніше музична психологія й соціологія (через ото-тожнення соціології й вульгарного соціологізму). Лише в 1950-х рр. у галузі критики почали обговорюватися музично-психологічні й музично-соціологічні питання, що готувало підвалини для їх наукового опрацювання в наступні роки. Значно звузилася панорама музично-естетичних досліджень, було опубліковано лише окремі цінні розвідки, що стосувалися музично-естетичних питань (І. Белза, І. Ляшенко, Г. Тюменєва та ін.), у них шліфувався досвід осмислення загальних естетичних проблем на матеріалі музичного мистецтва. Навпаки, високий рейтинг сцієнтистського світогляду в першій половині ХХ ст., створення необхідної бази в 1920-х рр., при тому менш безпосередній зв'язок із вихідними засадами обумовили появу ряду ґрунтовних музично-теоретичних розробок, починаючи з довоєнного часу (М. Скорульський, М. Вілінський, С. Богатирьов, В. Борисов, М. Вериківський, С. Орфєєв, Г. Таранов, М. Тіц та ін.), перших в українському музикознавстві досліджень із музичної акустики (П. Барановський, Є. Юцевич) вже в 1930-х рр.

У дисертації розкриваються не лише принципові розбіжності, але й типологічні риси музикознавчих процесів у розділених геополітичними кордонами регіонах України, що свідчили про існування цілісного явища - “української музикознавчої науки”. У роботі також стверджується думка, що безперервність розвитку національної наукової музикознавчої традиції в повоєнний період найвиразніше сфокусувалась у доробку музикознавців української діаспори. У 1930-40-х, особливо 1950-х рр. у результаті розгортання наступної хвилі політичної еміграції, що мала місце після Другої світової війни, зарубіжна інфра-структура, на яку спирається національна музикознавча наука, охопила не лише Європу, але й інші континенти, передусім Америку, відбулося поповнення її новими осередками, у зв'язку з чим доробок музикознавців української діаспори значно збагатився в кількісному й проблемно-тематичному аспектах. Таким чином, попри несприятливі тенденції в каузальному контексті, тотальну дестабілізацію предмета вивчення, руйнування утворених у ньому раніше системоутворювальних контактів, в аналізований період разом з тим було виконано важливе історичне завдання. Ідеться про достатнє накопичення прогресивних тенденцій для виходу їх на перший план, а звідси - позитивних якісних змін, перенесення акценту на системоутворювальні тенденції в наступний період.

У третьому розділі “Напрями соціокультурної самоідентифікації українського музикознавства як підсистеми духовної культури” українська музикознавча наука розглядається як відносно зріла підсистема духовної культури другої половини ХХ ст.

У першому підрозділі “Інтелектуальні рефлексії та образно-стильові інтерпретації музичної творчості як основа трансформації українського музикознавства в систему наукових дисциплін (1960-80-ті рр.)” вперше здійснено спробу цілісного осмислення предмета розгляду на зазначеному етапі його історичної еволюції, розкриття аналізованої сфери знання як відносно розвиненої системи дисциплін.

Виходу української музикознавчої науки на якісно новий рівень сприяли, зокрема, каузальні чинники. Однією з найфундаментальніших прикмет пізнання світу стало переміщення акценту з диференціації на інтеграцію, в т. ч. з роз'єднаності сцієнтистського й духовно-гуманістичного начал на їх взаємо-доповнення й взаємопроникнення. Проявами цього стали, наприклад, вплив науки й техніки на мистецький процес і, навпаки, посилення ролі гуманістичних тенденцій у науці й філософії; проведення всесоюзних симпозіумів із залученням представників точних і гуманітарних наук, а також мистецтва, що продемонстрували їхню взаємну зацікавленість; широке обговорення проблем співвідношення наукової та художньої творчості на сторінках періодики тощо. Водночас російські музикознавці (В. Медушевський, А. Мілка, Є. Назайкінський, О. Орлова та ін.) відзначають активніше використання в 1970-80-х рр. ідей різних гуманітарних дисциплін і водночас експериментування з даними точних дисциплін у музикознавчій науці, отже, збагачення її предмета, методу, проблематики, поняттєвого апарату й інших аспектів. Це, як засвідчили результати пропонованого дослідження, означало інтенсифікацію синтезуючих, отже, системоутворювальних процесів усередині наукової музикознавчої думки, що повною мірою стосується й тогочасної української музикознавчої науки.

Переважання інтеграції, її тотальний, всепронизуючий характер, розкриття її в нових формах, виявлення диференціації як аспекту інтеграції стали також одними з найпоказовіших, відмінних від першої половини ХХ ст. рис тогочасної науки. Поміж проявів такої ситуації: міграція термінів із однієї науки до іншої, утвердження системного підходу як провідного в методологічних засадах науки, розробка категорій найвищого рівня узагальнення, де фокусувався синтез знань в ієрархічній площині, виникнення трирівневості в структурі науки внаслідок утворення ряду дисциплін загальнонаукового рівня, взаємозв'язки основних наймасштабніших груп наук, синтез методології й аксіології тощо. Активізація в 1960-80-х рр. процесу включення вітчизняної музикознавчої науки в загальнонауковий контекст сприяла специфічному, відповідному до стану й рівня її розвитку відображенню в ній зазначених процесів.

Описані процеси тісно пов'язані з відновленням і продовженням у нових формах і масштабах, з іншими акцентами процесів, перерваних у національній культурі на межі 1920-30-х рр. Зокрема, в аналізований період знову помітно розширилися хронологічні й географічні межі культурного простору, що потрапив у коло уваги митців і науковців. Полюсами в їхніх творчих зацікавленнях на новому витку історії культури стали архаїчні періоди й сучасність. Послаблення догматизму в основах філософського, наукового, художнього світорозуміння мало своїм зворотним боком рельєфніший вияв у них об'єктивності, динамічності, релятивності, статистичності, комплементарності. Не випадково в українській музичній практиці вперше після 1920-х рр. стало можливим співіснування в межах єдиного творчого процесу різних стильових течій і напрямів - “нової фольклорної хвилі”, аванґарду, традиціоналізму, необароко, неоромантизму, неоімпресіонізму, неокласицизму тощо. Така ситуація в музичній практиці націлювала на осмислення її в музикознавчій науці. Це у свою чергу мало означати як розширення меж і поповнення змісту її предмета, так і відхід від строгої регламентації наукових пошуків, штампів у мисленні вчених, посилення в цій галузі необхідного для наукових досліджень творчого начала, відновлення в ній названих фундаментальних рис світорозуміння, притаманних ХХ ст., у т. ч. тлумачення музичного процесу як диференційованого, неповторного у своїх конкретних проявах і водночас цілісного. Останнє в умовах домінуючої інтеграції знання й поширення системної методологічної концепції в різних сферах науки набуло важливого значення.

У підрозділі розглядаються стан і позитивні, порівняно з 1930-50-ми рр., зрушення в інфраструктурі, на яку спирається українська музикознавча наука, їх значення для зміцнення професійної та теоретичної бази української музикознавчої науки, що також стимулювало утвердження її як системи. Разом з тим зроблено спробу відзначення деяких характерних, започаткованих іще в першій третині ХХ ст. прикмет основних музикознавчих шкіл в Україні, пов'язаних із відділом музикознавства ІМФЕ, Київською, Львівською, Харківською, Одеською консерваторіями. Порушено питання музикознавчих шкіл, основи яких закладались окремими відомими музикознавцями-вченими, проростання відповідних традицій у вітчизняному музикознавстві. Названі чинники значною мірою зумовили особливі й індивідуально-неповторні риси процесу становлення системи наукових музикознавчих дисциплін у 1960-80-х рр.

Іманентною основою виходу української музикознавчої науки на кількісно і якісно вищий щабель стало поглиблення в ній обох сторін процесу інтеграції-диференціації при перенесенні акценту з диференціюючих на інтегруючі, а відтак - системутворювальні тенденції в різних її аспектах - предметі, методі структурі, термінологічному фонді, проблематиці - в названі десятиліття. Тоді ця галузь знання збагатилися рядом нових розділів, кожний з яких був істотно доповнений, аналізований матеріал осмислений об'єктивніше, ніж у попередні роки. Зокрема, відновилося перерване в тій частині України, що входила до складу колишнього СРСР, на межі 1920-30-х рр. вивчення новочасної зарубіжної музичної творчості (Н. Герасимова-Персидська, Т. Гнатів, В. Задерацький, О. Зінькевич, Т. Золозова, А. Калениченко, Л. Неболюбова, С. Павлишин, І. Пясковський, М. Скорик, О. Сокол, М. Черкашина-Губаренко та ін.) й водночас музичної культури до ХIХ ст. (М. Боровик, Н. Герасимова-Персидська, В. Іванов, А. Конотоп, Л. Корній, К. Майбурова, Й. Миклашевський, М. Степаненко, О. Цалай-Якименко, О. Шреєр-Ткаченко, Ю. Ясіновський), що свідчило про повернення до тенденції розширення часових і просто-рових меж предмета українських музикознавчих досліджень, як це відбувалось у науковій і художній творчості того часу. Помітне поповнення джерельної бази обумовило активне становлення циклу допоміжних історичних дисциплін (Л. Архимович, М. Білинська, Т. Булат, Н. Герасимова-Персидська, М. Головащенко, М. Гордійчук, А. Желєзний, М. Загайкевич, М. Зьола, А. Касперт, О. Кононова, Л. Корній, К. Майбурова, Й. Миклашевський, Л. Пархоменко, Р. Пилипчук, М. Степаненко, А. Струтинська, О. Цалай-Якименко, К. Шамаєва, О. Шреєр-Ткаченко, З. Штундер, В. Шульгіна, З. Юферова, Ю. Ясіновський та ін.).

У галузі теорії музики вперше в українському музикознавстві досить розгорнутими стали розділи, присвячені вивченню мелодики, гармонії, поліфонії, фактури, ритму, тематизму, музичної форми, драматургії, жанру тощо (Ф. Аерова, Н. Горюхіна, О. Гусарова, В. Задерацький, І. Золотовицька-Фруміна, В. Золочевський, В. Іванченко, Г. Ігнатченко, І. Котляревський, Т. Кравцов, В. Москаленко, І. Пясковський, О. Ровенко, В. Самохвалов, О. Сокол, М. Тіц, І. Юдкін та ін.). У музичній естетиці розкривалися не лише вже традиційні для радянського часу питання, але й відновлювалося вивчення проблем, започаткованих в українському музикознавстві ще в першій третині ХХ ст. - “музичності поезії”, кольоромузики, досліджувалися нові для вітчизняного музикознавства естетичні, естетико-філософські питання, наприклад симетрії в музиці, інтеграції й диференціації мистецтв, естетичних основ інструментування, натхнення в мистецтві, краси звука (Г. Єрмакова, Д. Клебанов, Г. Конькова, Г. Курковський, І. Ляшенко, С. Людкевич, К. Майбурова, А. Муха, В. Польовий, В. Сумарокова, С. Тишко, С. Шип, І. Юдкін, Ф. Юр'єв). Новою тематикою позначалася музична акустика (Л. Дис), термінологічна лексикографія.

У межах диференціюючої тенденції спостерігалося відродження дисциплін, основи яких було закладено ще в 1920-х рр., передусім музичної соціології (І. Ляшенко, Л. Черкашина, С. Шип) та психології (О. Костюк, А. Муха). Разом з тим формувалися філософія музики (Н. Очеретовська-Бабій), музична культурологія (І. Ляшенко, О. Маркова, І. Юдкін), семіотика (І. Бєлєнкова). Таке істотне поглиблення диференціюючої тенденції в українській музикознавчій науці разом з тим свідчило про значно багатоаспектніше, глибше й у зв'язку з цим зріліше осмислення музичної культури.

Водночас усі аспекти вітчизняної музикознавчої науки пронизали в 1960-80-х рр. синтезуючі, системоутворювальні процеси. Поміж типових проявів інтеграції: дослідження взаємозв'язків тих складових музично-творчого процесу, що раніше вивчались окремо (композиторський задум, усі фази роботи над твором, музичний твір, його виконання, сприймання, текст твору в обумовленості раніше не вивченими сторонами його історичного контексту тощо); активне залучення й розробка з урахуванням специфіки музикознавства термінів із інших галузей знання, загальнонаукових понять (до прикладу, поняттєвого фонду системної методологічної концепції), категорій філософії (наприклад, часу, простору); використання методів і принципів, що закріплювали панування тенденції інтеграції в тогочасній музикознавчій науці, в т. ч. комплексного методу, системного підходу, методики цілісного аналізу музичних творів; звернення музикознавців до міждисциплінарної проблематики, скажімо жанрово-стильової (Л. Архимович, Т. Булат, М. Гордійчук, М. Загайкевич, О. Зінькевич, В. Клин, В. Кузик, О. Литвинова, Ю. Малишев, О. Олійник, Л. Пархоменко, А. Терещенко, В. Тимофєєв, С. Тишко, Г. Тюменєва, Б. Фільц, М. Черка-шина-Губаренко та ін.), питань творчого методу (А. Поставна), проблем поліфонії в контексті французького ренесансу (С. Уланова); об'єднання в процесі вивчення міждисциплінарної проблематики зусиль різних музикознавчих дисциплін, а також використання в музикознавчій науці даних театрознавства, літературознавства, різних галузей мистецтвознавства, історії, лінгвістики, кібернетики, фізики, статистики та інших - точних і гуманітарних - наук; формування міждисциплінарних напрямів у межах української музикознавчої науки (передусім медієвістики), що вписувались у контекст відповідних досліджень у науці другої половини ХХ ст., тощо.

Досягнення вищого рівня національною музикознавчою наукою було необхідним для репрезентації низки її досягнень у зарубіжних країнах. Однак реальністю це стало завдяки відкриттю ширших можливостей щодо міжнародних контактів української культури в 1960-80-х, порівняно з 1930-50-ми рр. У роботі також виявляються типологічні зв'язки між описаними процесами в Україні й тенденціями розвитку музикознавчої науки в середовищі української діаспори (М. Антонович, А. Вирста, В. Витвицький, О. Залеський, З. Лисько, С. Максимюк, П. Маценко, А. Рудницький, Р. Савицький, Р. Савицький Молодший, В. Сидоренко, І. Соневицький та ін.).

Таким чином, у предметі пропонованого дослідження в 1960-80-х рр. окреслилися риси розвиненої динамічної розімкненої системи, де чітко виявились як горизонтальні, так і вертикальні, ієрархічні зв'язки, рельєфно виступила подальша диференціація окремих складових цієї системи при зв'язках між ними, отже, формування ряду відповідних підсистем, водночас почався розвиток міждисциплінарних напрямів, що привели до істотних змін у структурі аналізованої системи в наступний період. Крім того, значно об'єктивніша й ґрунтовніша вивченість музичної культури підготувала концепційну переорієнтацію цієї галузі знання в 1990-х рр. У другому підрозділі “Соціокультурні проекції та полівекторність системних узагальнень як основа інноваційності у вітчизняному музикознавстві межі ХХ-ХХI ст.” вперше здійснено спробу узагальнити в аспекті обраної проблеми основні тенденції розвитку сучасної національної музикознавчої науки. Поміж каузальних чинників, що мають помітний і неоднозначний вплив на становлення аналізованої системи та інфраструктуру, на яку вона спирається: підсумковість і перехідність теперішнього періоду, що розділяє та з'єднує століття й тисячоліття; вичерпування внутрішніх можливостей техногенної та формування інформаційної стадії еволюції суспільства; включення вітчизняної культури у двоєдиний світовий процес глобалізації - етнічного відродження, що розгортається в другій половині ХХ - на початку ХХI ст., пошуки в Україні шляхів поєднання відповідних напрямів соціокультурного розвитку; антагоністичне зіткнення й разом з тим взаємопроникнення цінностей “храму” та “ринку” в національній і світовій культурі; суперечності економічного, соціального, психологічного та іншого характеру, властиві сучасному періоду історії України; повернення до плюралізму світоглядних основ у вітчизняній культурі; вже усталені, а також нові прикмети наукового знання, зокрема виявлення в ньому нових форм внутрішніх і зовнішніх зв'язків, тощо.

В інфраструктурі, базовій для вітчизняної музикознавчої науки межі ХХ-ХХI ст., згадані особливості соціокультурної ситуації даються взнаки в гальмуванні розвитку різних складових зазначеної інфраструктури через економічні труднощі й разом з тим у поступовому її збагаченні новими навчальними курсами, кафедрами у ВНЗ, низкою періодичних видань, кадрами музикознавців-науковців, водночас у зростанні регіональних центрів названої наукової галузі, розширенні кола міжнародних контактів у музично-педагогічній, видавничій та іншій діяльності при їх двосторонньому характері, застосуванні комп'ютерної техніки (зокрема, користуванні системою Internet), що визначає специфічні для сучасного етапу форми музикознавчої праці, тощо. У предметі, методі, структурі та інших аспектах сучасної національної музикознавчої науки мають місце нові риси й водночас типологічні прикмети для другої половини минулого століття, рельєфніше, ніж у 1960-80-х рр., виявлення “арки” між нинішнім періодом і першою третиною ХХ ст. Так, звільнення від тиску уніфікованих засад, з одного боку, підсумковість сучасного періоду - з другого, обумовили спирання на всю сукупність здобутків, створених у цій сфері знання. Її концепційний стрижень, як і в першій третині ХХ ст., знову спрямовується на репрезентацію вітчизняної музичної культури як суб'єкта відповідного світового процесу. У різних за жанрами й тематикою розвідках іще чіткіше, ніж у попередній період, розкривається багатовіковий хронологічний діапазон української музичної культури. Якщо в 1920-х рр. у працях М. Грінченка було лише порушено проблему осмислення національної музичної культури як географічно розгалуженого й разом з тим внутрішньоцілісного феномена, то тепер ця проблема ґрунтовно вивчається в багатьох наукових працях.

Українська музикознавча наука межі ХХ-ХХI ст. досягла чергового якісно вищого щабля у своїй історичній еволюції, безпосередньо пов'язаного із виходом цієї галузі знання на новий виток її інтеграції-диференціації, подальшим розвитком у ній системоутворювальних процесів. Відбувається потужне розширення її емпіричної бази, в т. ч. за рахунок уведення в науковий обіг вилучених у попередні десятиліття даних, відкриття великого масиву нового фактичного матеріалу. Він глибше й детальніше вивчається, помітно переоцінюється. Почали розвиватися також нові для українського музикознавства дисципліни й напрями дослідження. У деяких із них втілилися не характерні для радянської доби або взагалі не відомі раніше українському музикознавству його зовнішні зв'язки, де резонували показові для сучасного періоду риси світовідчуття й відповідного “образу”, різні параметри гуманітарного знання. Ці напрями стосуються масової молодіжної музичної культури (Л. Черкашина, А. Калениченко), музичного життя на вітчизняних землях у період німецько-фашистської окупації під час Другої світової війни (В. Гайдабура, А. Муха, О. Паламарчук), музично-творчих здобутків української діаспори (М. Бурбан, Л. Кияновська, Н. Костюк, О. Мартиненко, А. Муха, О. Немкович, С. Павлишин, І. Сікорська), проблем етнокультурознавства (Л. Коссак-Баб'юк, Л. Кияновська, Ю. Чекан), використання комп'ютерних технологій у музичній культурі (І. Гайденко, І. Пясковський, О. Ровенко, К. Фадєєва, В. Шульгіна), музичного менеджменту (Л. Черкашина) й водночас взаємопроникнення музикознавства й богослов'я (Д. Болгарський) тощо. Активно розростаються й збагачуються новими гранями започатковані раніше філософія музики (Н. Горюхіна, Т. Гуменюк, І. Драч, О. Сокол, М. Черкашина-Губаренко), музична культуро-логія (Г. Завгородня, І. Ляшенко, О. Маркова, С. Шип, І. Юдкін), регіоніка (Г. Ігнатченко, Л. Кияновська, О. Кононова, Л. Коссак-Баб'юк, Н. Костюк, Г. Локощенко, Т. Мартинюк, В. Мітлицька, А. Поставна, Т. Росул, Р. Стельмащук, Б. Фільц, Ок. Шевчук, Л. Яросевич та ін.), напрями, що стосуються міжнародних контактів української музичної культури (М. Загайкевич, О. Зінькевич, А. Калениченко, Л. Кияновська, Л. Корній, А. Муха, С. Павлишин, Б. Сюта, В. Щепакін, І. Юдкін, Я. Якубяк), виконавського мистецтва (В. Антонюк, В. Апатський, О. Бенч-Шокало, Г. Булибенко, І. Гамкало, Б. Гнидь, Н. Гре-бенюк, М. Давидов, В. Заранський, Н. Кашкадамова, А. Лащенко, В. Москаленко, Л. Ніколаєва, Л. Пархоменко, В. Посвалюк, В. Рожок, Г. Степанченко, А. Терещенко), наукознавчих питань (Н. Александрова, О. Зінькевич, І. Котляревський, О. Маркова, С. Мірошниченко, А. Муха, О. Немкович, О. Самойленко, О. Сокол, С. Тишко, М. Черкашина-Губаренко, С. Шип, В. Шульгіна, І. Юдкін) тощо.

Разом з тим набула нових форм і більших масштабів переважаюча в другій половині ХХ ст. тенденція інтеграції. Найрозвиненіші дисципліни, насамперед історія й теорія, музики розкрились як розгалужені й водночас цілісні підсистеми аналізованої системи, багатьма каналами пов'язані також із зовнішніми щодо останньої контекстами - загальнонауковим, загальнокультурним. Пріоритетним поступово стає процес створення міждисциплінарних проблемно-тематичних напрямів, що однаково належать різним музикознавчим дисциплінам, а також музикознавчій та іншим наукам, об'єднання зусиль різних музикознавчих дисциплін навколо вивчення низки комплексних проблем, як-от духовної музики різних епох (Д. Болгарський, Н. Герасимова-Персидська, Т. Гусарчук, І. Драч, В. Іванов, О. Козаренко, Л. Корній, Н. Костюк, Ю. Медведик, М. Степаненко, О. Цалай-Якименко, Ол. Шевчук, М. Юрченко, Ю. Ясіновський), комунікативної функції мистецтва, етнокультурознавства, регіоніки, виконавського мистецтва, музичного стилю, в т. ч. імпресіонізму, модернізму, аванґарду, постмодернізму, бароко, національного стилю, індивідуального композиторського стилю, стильових систем (О. Берегова, Н. Герасимова-Персидська, Т. Гуменюк, І. Драч, О. Зінькевич, А. Калениченко, Л. Кияновська, О. Козаренко, Л. Корній, І. Коханик, О. Кушнірук, О. Маркова, М. Ржевська, Н. Семененко, Р. Стельмащук, Б. Сюта, С. Тишко, С. Шип, І. Юдкін, Я. Якубяк), музичного твору та його тексту й підтексту (Г. Завгородня, В. Іванченко, М. Ковалінас, О. Котляревська, В. Москаленко, Д. Терентьєв, І. Чижик, С. Шип), походження музики в аспекті основ логіки музичної форми (А. Іваницький) тощо.

Таким чином, система наукових дисциплін вітчизняного музикознавства на межі ХХ-ХХI ст. переростає у складнішу систему, елементами, або підсистемами, якої виявляються як окремі дисципліни, так і міждисциплінарні напрями. У зв'язку з цим система дисциплін починає входити як вища за рівнем підсистема до відповідної об'ємнішої системи. Зазначені структурні зміни свідчать, що в українській музикознавчій науці межі ХХ-ХХI ст. у специфічних формах і з хронологічним зсувом настав етап, що мав місце в загальнонауковому знанні середини минулого століття, коли очевидною стала пріоритетність міждисциплінарних досліджень.

На високих рівнях інтеграції виразніше, ніж раніше, розкривається синтетична суб'єктивно-об'єктивна природа музикознавчої науки. Наприклад, одночасно відбувається звернення до системного підходу, що несе в собі конструктивістську парадигму мислення, та проблем богослов'я, питання розуміння, що активно розробляється у філософії, ряду не типових із погляду класичної наукової раціональності питань (як-от покаяння в музичному обиході Києво-Печерської лаври). У процесі включення українського музикознавства до характерних для теперішнього часу синтезів науки з іншими сферами культури відбувається його прилучення до осмислення проблем, що стоять сьогодні перед вітчизняною гуманітарною наукою та загалом культурою. Це, до прикладу, створення комп'ютерного банку даних для цілісного вивчення останньої, розробка національної ідеї. Тим самим простежуються певні асоціації з показовою рисою сучасного світового наукового знання - його причетністю до вирішення проблем, що стоять перед людством на межі ХХ-ХХI ст.

Завдяки згаданим змінам, що відбулися в аналізованій науковій галузі, здобутки її зарубіжної гілки (у 1990-х рр. ще активно працювали М. Антонович, В. Витвицький, Т. Булат, А. Вирста, тепер продовжують працювати Л. Мазепа, С. Максимюк, Р. Савицький Молодший, В. Сидоренко, І. Соневицький та ін.) органічно доповнюють надбання, створені на вітчизняних землях.

Таким чином, сучасний період історичної еволюції української музикознавчої науки є одним із тих, що фокусують у собі єдність відповідного процесу. З одного боку, раніше зазначені причини обумовили розкриття його як певного підсумку розвитку предмета дослідження за весь попередній час, з другого - на цьому етапі почали окреслюватися прикмети нового, ХХI ст. У висновках зроблено ряд теоретичних узагальнень.

1. Розглянуто категорію “система” як структуруючий компонент духовної культури, що виконує функцію її своєрідної парадигми, яка визначає моделі стилів мислення та картин світу як цілісних утворень.

2. Доведено, що українська музикознавча наука як підсистема духовної культури розвивалася під впливом науково-філософських ідей, концепцій, методологій, які визначали динаміку культурного розвитку впродовж другої половини ХIХ-ХХ ст. У такому ракурсі вітчизняна наукова музикознавча думка досліджується на різних рівнях, зокрема її предмета, методу, структури, проблематики. Визначено, що останні віддзеркалюють особливості картин світу й стилів мислення, які формувала загальна стратегія науково-дослідних ініціатив, притаманних кожному конкретно-історичному періоду, висвітленому в дисертації.

3. Обґрунтовано, що в основі історичної динаміки розвитку системності в українській музикознавчій науці лежить амбівалентність, сутність якої полягає в нерозривному зв'язку тенденцій інтеграції та диференціації, що водночас є проявом відповідного загальнонаукового процесу другої половини ХIХ-ХХ ст., базового для становлення його системних аспектів.

4. Охарактеризовано в конкретних проявах поетапність системотворчого процесу у вітчизняній музикознавчій науці. Впродовж другої половини ХIХ-ХХ ст. він еволюціонував від синкретичних форм розкриття музичної культури з елементами диференціації до формування розвинених міждисциплінарних зв'язків і напрямів із використанням комплексного підходу; від перших спроб вийти через емпіричні дані на рівень концептуальних узагальнень - до розвинених ієрархічних зв'язків між дослідною і теоретичною формами знання; від окремих суджень щодо загальної картини розвитку музичного процесу - до використання методів, принципів, підходів, які дозволяють надати цій картині певної світоглядної зорієнтованості; від залучення низки напрацювань різних наук до сфер критики, публіцистики, педагогіки до входження багатьма каналами національної музикознавчої науки на шляхах інтегративних процесів в об'ємніші системні контексти - загальнонаукового знання й ширше - духовної культури.

5. Виявлено першооснови української музикознавчої науки, закладені в суміжних із нею сферах знань про музику (насамперед музична критика, публіцистика, педагогіка) другої половини ХIХ ст., функціонуючих тоді формах вітчизняної музичної культури, на яку найбезпосередніше спирається науково-дослідна галузь національного музикознавства, в тогочасному європейському музикознавстві, загальнонауковому знанні, духовній культурі в цілому.

6. Розкрито, що попри утвердження української музикознавчої науки як підсистеми духовної культури, вона мала й свої специфічні конфігурації системності, що відображали власну логіку її розвитку. Періоди історичної еволюції вітчизняної музикознавчої науки, виділені в дисертації, відображають рух від пошуків принципів системності з позицій культури, складовою якої є музикознавча наука, до спроб обґрунтування цих принципів накопиченим музикознавчим досвідом.

7. Уперше підсумовано головні надбання вітчизняної музикознавчої науки. Поміж них: побудова динамічної, розімкненої системи дисциплін і міждисциплінарних напрямів дослідження, що багатьма каналами прилучена до наукового знання, інших сфер культури; розкриття аналізованої наукової галузі як невід'ємної складової географічно розгалуженої й разом з тим внутрішньо-цілісної національної духовної культури; формування низки музикознавчих шкіл; зростання регіональних центрів розвитку вказаної наукової сфери; створення ряду здобутків - окремих праць, теорій, концепцій тощо - європейського рівня; праця на теренах цієї галузі знання когорти вчених, етичне наповнення наукової діяльності яких є самостійною цінністю, що має значення для нинішнього й прийдешніх поколінь.

8. На основі аналізу попереднього процесу розвитку української музикознавчої науки вперше здійснено прогноз щодо перспективних напрямів її еволюції. Останні стосуються пріоритетності музичної україністики як міждисциплінарного розділу; дедалі інтенсивнішого розгортання досліджень у сферах етномузикознавства, етнокультурології, регіоніки, музичної культури української діаспори; ґрунтовнішого, ніж у радянський час, вивчення західноєвропейської, а також азійської музичних культур, контактів із ними української музики; поглиблення дослідження комунікативної функції мистецтва, отже, розвитку низки відповідних дисциплін; створення теорії музичного менеджменту; розробки напряму, пов'язаного з осмисленням комп'ютерних технологій у сфері музичної культури; глибшого опрацювання проблем молодіжної культури; появи нових узагальнюючих праць із наукознавчої проблематики; розгляду в нових ракурсах явищ, де концентруються сутнісні риси певних періодів, галузей української музичної культури; укрупнення комплексних проблемно-тематичних розділів і пошуків форм виходу результатів таких музикознавчих досліджень у сучасний соціокультурний процес.

Підсумовуючи вищезазначене, вкажемо, що пропонована праця є лише першим кроком на шляху створення панорамних робіт із наукознавчої проблематики в українському музикознавстві. Перспективою поки що залишаються розвідки, присвячені цілісному охопленню здобутків вітчизняної музичної педагогіки, критики, публіцистики, музикознавчої думки в цілому, включаючи професійні й непрофесійні знання про музику, водночас музикознавству не лише ХХ, але й ХIХ, ХVIII ст. Разом з тим у контексті активного розвитку інновацій у сучасній музикознавчій науці, в т. ч. її синтезів із найрізноманітнішими сферами знання, необхідним є поглиблене осмислення стану сучасної національної музикознавчої науки - окремих її дисциплін і міждисциплінарних напрямів, проблем, аспектів, де поступово окреслюються нові, властиві ХХI ст., фундаментальні її процеси й тенденції. Ці дослідження є перспективою наступних десятиліть.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях

1. Немкович О. М. Українське музикознавство ХХ ст. як система наукових дисциплін : монографія / Олена Немкович. - К. : Сталь, 2006. - 534 с.

2. Немкович О. М. Українське музикознавство ХХ століття. Основні тенденції розвитку : брошура / О. Немкович. - К. : Варта, 1997. - 74 с.

3. Немкович О. М. Інструментальний концерт / Немкович О. М. // Історія української музики. - К. : НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, 2004. - Т. 5. - С. 279-294.

4. Немкович О. М. Микола Грінченко і становлення національної композиторської школи в Україні / Олена Немкович // Народна творчість та етнографія. - 1997. - № 4. - С. 41-49.

5. Немкович О. М. Про предмет українського музикознавства ХХ століття (інваріантні аспекти) / Немкович О. М. // Теоретичні та практичні питання культурології : зб. наук. статей. - Запоріжжя : Запорізький державний університет, 2000. - Вип. 3. - С. 6-17.

6. Немкович О. М. Музично-історична спадщина М. Гордійчука в контексті українського музикознавства другої половини ХХ ст. / О. Немкович // Українське музикознавство : наук.-метод. зб. - К. : НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2000. - Вип. 29. - С. 245-253.

7. Немкович О. М. Невід'ємна складова духовності : (методологічні засади українського музикознавства ХХ століття) / О. Немкович // Вісник Національної академії наук України. - 2000. - № 2. - С. 25-28.

8. Немкович О. М. Предмет українського історичного музикознавства кінця ХIХ - 20-х рр. ХХ ст. Українське музикознавство : наук.-метод. зб. - К. : НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2001. - Вип. 30. - С. 15-34.

9. Немкович О. М. Передумови формування системи наукових дисциплін українського музикознавства у другій половині ХIХ століття / О. Немкович // IV Міжнародний конгрес україністів, 26-29 серпня 1999 р. - О.; К. : Вид-во асоціації етнологів, 2001. - Кн. 2 : Мистецтвознавство. - С. 371-380.

10. Немкович О. М. Основні тенденції розвитку українського музикознавства ХХ ст. / О. М. Немкович // Теоретичні та практичні питання культурології : українське музикознавство на зламі століть : зб. наук. статей. - Мелітополь : Сана, 2002. - Вип. IX. - С. 228-255.

11. Немкович О. М. Українська музична естетика першої третини ХХ століття / О. Немкович // Науковий вісник НМАУ. - К. : НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2002. - Вип. 16 : Культурологічні проблеми української музики : (наукові дискурси пам'яті академіка І. Ф. Ляшенка). - С. 131-148.

12. Немкович О. М. Найбільш загальні закономірності розвитку української музикознавчої науки в 30-50-ті рр. : співвідношення каузального і іманентного аспектів / О. М. Немкович // Теоретичні та практичні питання культурології. - Мелітополь : Сана, 2002. - Вип. VI. - С. 4-28.

13. Немкович О. М. Передумови формування науково-дослідної галузі українського музикознавства у другій половині ХIХ - на початку ХХ ст. / Олена Немкович // Українське музикознавство : наук.-метод. зб. - К. : НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2002. - Вип. 31. - С. 67-81.

14. Немкович О. М. Українське музикознавство : спроба цілісного охоплення / О. М. Немкович // Теоретичні та практичні питання культурології : зб. наук. статей. - Мелітополь : Сана, 2002. - Вип. Х. - С. 4-36.