Типологічні паралелі в календарних святах українців та японців

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УМЕБАЯСІ Масакі

УДК 572.9:291.36(477)+(520)

ТИПОЛОГІЧНІ ПАРАЛЕЛІ В КАЛЕНДАРНИХ СВЯТАХ УКРАЇНЦІВ ТА ЯПОНЦІВ

Спеціальність 07.00.05 - етнологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2009

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана на кафедрі етнології та краєзнавства

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

Борисенко Валентина Кирилівна - провідний науковий співробітник відділу національної культури НДІУ МОН України

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Крижанівський Олег Прокопович, завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

кандидат історичних наук

Боряк Олена Олександрівна,

старший науковий співробітник Українського етнологічного центру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського НАН України

Захист відбудеться „10” березня 2009 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий „06” лютого 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Г.М. Казакевич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації обумовлена поставленою метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, 4 додатка. Загальний обсяг дисертації без додатків становить 198 сторінки (обсяг основного тексту - 182 сторінки). Список використаних джерел та літератури містить 157 позицій.

Вступ. Актуальність теми дослідження. Як в Україні, так і в Японії збереженню духовності, культурно-обрядової спадщини, ритуальної унікальності приділяється багато уваги. Дослідження обрядової та ритуальної культури українців та японців займає чільне місце у наукових розвідках етнографів обох країн. Бурхливі зміни у житті суспільства, комунікації, розширення інформаційного простору, які поступово зменшують відмінності між народами, суттєва відмінність ритму життя порівняно навіть з початком XX ст., урбанізація, скорочення самої чисельності свят через екстракультурні чинники, трансформація традиційних свят як в Японії, так і в Україні спонукають до вивчення проблеми розвитку та популяризації національних традицій, та їх збереження. Зважаючи на вищезазначене, типологічні дослідження у сенсі збереження, зацікавлення культурою не лише свого народу, а й розгляду її у типологічному аспекті, є актуальною. Проводячи типологічне дослідження українських та японських календарних свят, ми намагалися не лише привернути увагу до проблеми збереження унікальної автентичної інформації про ці народи, але й зробити спроби в умовах футуристичних настроїв, які панують в усьому світі, зберегти в сучасних умовах унікальність обрядів та ритуалів обох країн шляхом їх розгляду через призму типологічної схожості, яка може стати фактором більшого взаємопорозуміння при розгляді календарних свят, національних традицій України та Японії.

Професійних наукових досліджень, типологічного обґрунтування календарних свят, методів та засобів їх дослідження нами знайдено мало. У ході нашого дисертаційного дослідження ми ґрунтовно проаналізували доступні історичні, літературні, етнографічні, краєзнавчі джерела тощо та дійшли висновку, що типологічно-дескриптивний спосіб дослідження календарних обрядів та ритуалів українців та японців є найбільш прийнятним, зважаючи на ті завдання, які ми перед собою поставили.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної теми „Історія української державності нової та новітньої доби”, затвердженої вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (державний реєстраційний номер № 06БФ046-01) та прямо пов'язана з проблематикою досліджень кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є календарна обрядовість українців та японців.

Предметом дослідження є сучасна інтерпретація традиційних свят для України та Японії, особливості їх періодизації, зважаючи на відмінність сонячно-місячного циклу.

Мета дослідження полягає у висвітленні найбільш яскравих календарних обрядів, які здійснюються протягом року, з'ясуванні типологічної схожості цих свят та обрядів в українських та японських реаліях. Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

– проаналізувати стан української та японської історіографії з проблеми від середини XIX ст. до сьогодення;

– виробити основні методи та способи дослідження типологічного аналізу календарних свят, звичаїв та обрядів на прикладі двох віддалених культур;

– простежити особливості трансформації свят, які відзначаються переважною більшістю жителів Японії, зробити детальних аналіз цих перетворень, починаючи зі зміни їх періодизації, вікових, класових, локальних обмежень тощо;

– з'ясувати причини архаїзації або повного зникнення свят з календарного переліку українців та японців; зробити компаративний аналіз та простежити ступінь збереження традицій в Україні та Японії;

– визначити узагальнюючі чинники розвитку свят новорічного, весняного, осіннього циклу обох країн та провести між ними типологічні паралелі;

– виявити характерні особливості календарної обрядовості українців та японців, які сприяють дескриптивним особливостям їх дослідження в українській та японській етнології;

– дослідити зміну функціонального навантаження календарних свят цих країн та з'ясувати, які саме засоби дозволять зацікавити і залучити сучасників до збереження культурної спадщини обох народів.

Географічні межі дослідження - це територія України в її сучасних державних кордонах. Стосовно Японії, то ми основну увагу приділили особливостям календарної обрядовості жителів острова Хонсю (та Сікоку), оскільки історико-краєзнавчі відомості про них найповніші. Крім того, усі столиці давньої японської держави (як і нині) були розташовані на острові Хонсю, саме зі столиці та її околиць починалося поширення або процес архаїзації того чи іншого свята. Проте, враховуючи яскраво виражену локальність деяких японських свят, ми вважаємо, що доречно також досліджувати для вирішення поставлених нами завдань загальнонаціональні свята, церемонії імператорського двору.

Хронологічні межі дослідження визначено періодом активного побутування календарних обрядів XIX - середина XX століття. Водночас ми аналізували як літературу, яка була написано за давніх часів, так і ті джерела, які з'явилися пізніше, щоб простежити зміни, які відбулися й таким чином з'ясувати, які свята зникли, які набули нового додаткового культурно-естетичного значення та функціонування.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові принципи об'єктивності, системності, які зумовлюють вивчення й узагальнення інформації на основі науково-критичного аналізу всього комплексу джерел та літератури стосовно предмету нашого дослідження. При розробці теми використані такі наукові методи дослідження як дескриптивний спосіб, метод безпосереднього спостереження, метод аналогій, періодизації, хронологічний, класифікаційний, історико-порівняльний тощо.

Наукова новизна. Було здійснено дослідження календарних свят українців та японців шляхом проведення типологічних паралелей між культурно-обрядовою спадщиною двох народів. Автором вперше проведено детальний аналіз календарних звичаїв та обрядів, притаманних святам більшості населення обох країн та на засадах дескриптивних особливостей дослідження виявлено типологічні чинники, які пов'язують культури України та Японії. На оригінальних прикладах з науково-публіцистичної літератури, переклад яких здійснено автором дисертаційного дослідження самостійно, було простежено формування та сприйняття народів обох країн історії та еволюції такої усталеної категорії етнографії як календарні свята зимового та весняного циклів. Вперше було виявлено, узагальнено компаративні чинники у функціонуванні давніх українських та японських свят у сучасному суспільстві, запропоновано основні принципи дослідження календарної обрядовості, на перший погляд, несхожих народів, через призму їх типологічної спорідненості. Автором здійснено спробу розмежування часових параметрів та поступове відмежування календарної обрядовості від яскраво вираженого релігійного забарвлення та перехід їх до державних та обрядово-побутових інституцій.

У дисертаційному дослідженні на базі оригінальних прикладів докладно класифіковано, синхронізовано японські державні, локальні, синтоїстські та буддійські свята, також вперше здійснено спробу проаналізувати еволюцію та демократизацію обрядовості свят імператорського двору. Автором введено в науковий обіг дескриптивно-компаративні засади та принципи дослідження календарних свят на основі типологічних паралелей між українською та японською культурами.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у можливості використання її результатів науковцями обох країн у дослідженнях будь-яких культурних аспектів. Результати дослідження можуть допомогти вченим дати об'єктивну оцінку в проблемах дослідження еволюції та історії календарних свят в цілому та історико-порівняльних аналізах культури зокрема.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути практично використані при викладанні у навчальних закладах усіх типів, при підготовці спеціальних курсів для студентів вищих навчальних інститутів з історії, країнознавства, етнології, етнографії, при написанні бакалаврських, магістерських робіт та монографій.

Висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані для розуміння та зміцнення етнокультурної політики та взаємовідносин між Україною та Японією.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, проміжні результати та висновки роботи протягом 2004-2008 років обговорювалися на засіданнях кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Матеріали дисертаційного дослідження були також оприлюднені на міжнародних та українських наукових конференціях: першій українській науково-практичній конференції студентів та молодих спеціалістів „Проблеми японознавства в Україні” (Харків, 2004); науково-практичній конференції до дня науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, присвячена 60-річчю Перемоги над фашизмом (Київ 2005); міжнародній науковій конференції молодих учених „Сучасна методологія вітчизняної та зарубіжної етнології” (Київ 2006); Районній науково-практичній конференції „Федір Вовк - вчений і громадський діяч” (Пирятин, 2008); П'ятій українській науково-практичній конференції студентів та молодих спеціалістів „Проблеми японознавства в Україні” (Харків, 2008) тощо.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, хронологічні рамки та методологічні засади дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення дисертації.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” простежено стан наукової розробки проблеми та проаналізовано джерельну базу дисертації.

У підрозділі 1.1 „Стан вивчення календарної обрядовості українців та японців” висвітлюються питання дослідження культур двох народів. Календарні свята та обряди як невід'ємна частина традиційно-побутової культури завжди входили в коло інтересів етнологічної науки. Тісно пов'язані з виробничою діяльністю людини, календарні звичаї за тривалий період існування увібрали в себе багато характерних рис матеріального та духовного життя суспільства на різних стадіях його історичного розвитку. Вивчення традиційної святковості стосується цілого ряду важливих наукових проблем, якими є: етногенез і етнічна історія, етнокультурні контакти і впливи, міжетнічна інтеграція, трансформація явищ духовної культури в залежності від економічних, соціально-політичних, релігійних та інших чинників.

Історико-етнографічний аналіз календарних звичаїв та обрядів дає можливість реконструювати деякі суттєві сторони життя, побуту, світогляду й психології людей, починаючи від найдавніших часів. При цьому висновки етнографії значно доповнюють дані писемних та археологічних джерел.

Вивчення календарної святковості українців має досить давню історію, що тісно пов'язана з розвитком етнологічної науки як в Україні, так і за кордоном.

Період кінця ХІХ - початку ХХ століть став плідним для розвитку етнологічних студій в Україні і вивчення календарних звичаїв зокрема. Наукова діяльність етнографів була зосереджена в межах Етнографічної комісії, заснованої у 1898 р. при Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові. Створення Етнографічної комісії дало можливість широко розгорнути експедиційну роботу з метою збирання етнографічного матеріалу, систематизувати та узагальнювати вже існуючі праці.

20-30-ті XX ст. роки в Східній Україні позначені піднесенням етнології в рамках діяльності академічних установ. Створення у 1918 році Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) в Києві дало новий поштовх розвитку етнології. Народознавчою наукою займалися вчені в основних наукових центрах при ВУАН: Етнографічній комісії ВУАН (1921-1933), Музеї (Кабінеті) антропології та етнології ім. Хведора Вовка (1921-1934), Кабінеті примітивної культури кафедри історії України (1925-1933) та ін.

У періодичних та інших виданнях цих структур публікувалися теоретичні та емпіричні праці також з календарної обрядовості українців, на матеріалах, зібраних з різних регіонів України.

У радянській Україні етнологічні студії проводилися вченими в межах народознавчих установ. Таким етнологічним центром став створений у Києві в 1936 році Інститут українського фольклору АН УРСР, який після ряду перейменувань отримав у 1992 році назву Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського АН України, з 2001 року - НАН України.

Вивчення духовної культури українців і календарної обрядовості загалом активізувалося у 1970 роках. Певною мірою цьому сприяло завдання державних установ з впровадження нової радянської обрядовості та необхідністю розробки нових сценаріїв свят. Проблематикою народної обрядовості займалися відомі радянські вчені - етнологи О. Кувеньова, В. Келембетова, К. Кутельмах, Т. Гірник, О. Кравець та багато інших. Їхні праці містили значний фактологічний матеріал з календарної обрядовості українців, але розглядалися вони часто в аспекті архаїчних пережитків або ж під кутом зору атеїстичної пропаганди.

Окремо варто згадати праці українських вчених ХХ ст. в діаспорі: О. Воропай у Німеччині, С. Килимник у Канаді, В. Шаян у Англії, які змогли зібрати і проаналізувати значний фактологічний матеріал про вірування і календарну обрядовість українців та опублікувати з цих питань низку праць: “Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис” (О. Воропай), “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні” (С. Килимник), “Віра предків наших” (В. Шаян).

Особливо у цьому сенсі для нас важлива праця російської відомої вченої В. Соколової, яка виконана на порівняльному матеріалі з календарної обрядовості трьох східнослов'янських народів Соколова В. К. Весенне-летние календарные обряды русских, украинцев и белорусов. XIX-начало ХХ в / В. К. Соколова. - М. : Наука, 1979. - 285 с..

У підсумковому науковому збірнику „Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы” Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы. [отв. ред. Токарев С. А.] - М. : Наука, 1983. - 221 с. обряди класифіковані не за хронологічним, а за функціональним принципом, що є важливим для нашої роботи.

Сучасні українські етнологи продовжують вивчення традиційної культури українців і займаються різними теоретичними проблемами походження, трансформації календарних обрядів. Вагомий внесок щодо узагальнення та осмислення емпіричного етнографічного матеріалу зробили вчені-етнологи: Г. Бондаренко, В. Борисенко, Р. Кирчів, О. Курочкін, Ю. Климець, Г. Кожолянко та цілий ряд інших Бондаренко Галина. Загадують у хату діти / Г. Бондаренко // Людина і світ. - 1991. - №10. - С. 12-15. ; Борисенко В. К. Традиції та життєдіяльність етносу (на матеріалах святково-обрядової культури українців) / В. К. Борисенко. - К. : УНІСЕРВ, 2000. - 191 с. ; Кирчів Роман. Українські колядки і щедрівки / Р. Кирчів. - К. : Наукова думка, 1991. - 192 с. ; Курочкін О. В. Новорічні свята українців: Традиції і сучасність / О. В. Курочкін. - К. : Наукова думка, 1978. - 190 с. ; Климець Ю. Д. Купальська обрядовість на Україні / Климець Ю. Д. - К. : Наукова думка, 1990. - 147 с. ; Кожолянко Г.К. Етнографія Буковини / Г. К. Кожолянко. - Чернівці: Золоті литаври, 2004. - Т. 3. - 386 с..

Однак, на жаль, сучасна українська історіографія в області етнологічних знань дуже не багата на дослідження саме компаративного, порівняльно-узагальнюючого характеру, особливо ж в ділянці зарубіжної етнології, що в цілому не може не позначатися на загальному рівні розвитку української науки, перспектив її інтеграції у світове наукове співтовариство.

У дослідженні календарних звичаїв та обрядів японців умовно можна виділити чотири періоди: початковий (XVII - поч. XX ст.), формування (поч. XX - 1934 р.), становлення (1934 - 70-ті рр. XX ст.) та сучасний, що в цілому відповідають етапам розвитку етнографічної науки в Японії.

У японській антропологічній науці поширеною є думка про те, що серйозні та систематичні дослідження календарних звичаїв в Японії розпочалися тільки у 1910-х рр. XX ст. Але передумови для цього були створені ще в період Едо (1603-1867). Відомий тогочасний японський класичний філолог Мотоорі Норінага (1730-1801) писав у своєму есе таке: „У селах й досі залишається багато вишуканих традицій. Цікаво було б просто ходити уздовж моря та по горах і записувати їх” Мотоорі Норінага. Тамакацума (Бамбуковий кошик) / Мотоорі Норінага. // Ніхон-сісо-таікеі (Велика серія японських думок). - Т.40. - Токіо : Іванамі-сьотен, 1978. - С. 29.. З точки зору сучасних досліджень подібна фіксація етнографічного матеріалу відбувалася без певної методики, належного його аналізу та узагальнення. Найвідомішою серед праць цього періоду була „Масумі-юран-кі” (Подорожні записи Масумі) автора Сугае Масумі (1754-1829), з якої можна дізнатися багато цікавого про тогочасні народні свята. Пізніше відомий вчений Ясіро Хіроката зробив спробу масштабного дослідження, розіславши по всім японським провінціям анкети, що мали назву „Фудзоку-тоідзьо” (Лист із запитаннями щодо народних звичаїв) (1813), і отримав відповіді з 20-ти регіонів країни.

Починаючи з періоду Мейдзі (1868-1912) під європейським впливом наука почала розвиватися в різних галузях. У 1884 році було засновано Токіо дзінруі-гаккаі (Товариство токійських антропологів) на чолі з антропологом Токійського університету Цубоі Сьогоро. Тогочасна антропологія як наука містила в собі велику кількість галузей, однією з яких була етнологія.

Наступний етап у розвитку етнологічних досліджень в Японії пов'язують з іменем “батька японської етнології”, Янагіта Куніо (1875-1962), який у 1907 році заснував Кьодокаі (Клуб дослідників Батьківщини). Саме він став одним із основоположників дослідження календарних обрядів японців. У 1913 році вийшов друком перший номер наукового журналу „Кьодокенкю” (Дослідження Батьківщини), у якому було опубліковано статті відомих науковців-етнологів: Накаяма Таро, Орікуті Сінобу, Мінаміката Кумакудзу та ін.

Так званий період становлення почався у 1934 році, коли відбулася перша наукова конференція „Мокуйокаі” під керівництвом К. Янагіта, яка стала осередком етнографічних досліджень в Японії і відбувалася періодично до 1947 року. У тому ж 1934 році під керівництвом К. Янагіта почалися масштабні етнографічні дослідження по всій країні. Декілька років він керував Японським етнологічним товариством (Ніхон міндзоку гаккай), заснованим ним ще у 1935 році, де об'єдналися вчені, які займалися дослідженням різних аспектів традиційної японської культури у всіх префектурах країни.

У першій половині ХХ ст. етнографічні матеріали і статті публікувалися переважно у таких журналах, як „Кьодо кенкю” (Дослідження Батьківщини), „Міндзоку” (Народ) та інших, найвідомішим з яких було видання під назвою „Дзінруйгаку дзассі” (Етнологічний журнал).

Спочатку більшість досліджень була пов'язана зі святкуванням Нового року, але поступово з'являлися публікації, що розповідали про землеробські ритуали, які містили у собі такі свята, як Обон (День зустрічі з душами померлих предків) й Іноко (Закінчення збору врожаю), а також дослідження про святкування Секку (Зміни пір року), тощо. У своїх статтях, опублікованих у 1930-31 рр., С. Орікуті та К. Янагіта комплексно дослідили весь цикл річних свят, проаналізували їх структуру, чим заклали міцне підґрунтя для подальшого розвитку досліджень у цій сфері.

У 1948 році було засновано Інститут етнології - Міндзокугаку кенкюдзьо, де видавалися етнологічний словник та довідник календарних звичаїв з ілюстраціями.

У статтях „Іе но камі кьораі но сінко” (Вірування у переміщення хатніх богів) Цубоі Хірофумі та „Нентю-гьодзі но нідзю-козо” (Подвійна структура календарних свят) Хіраяма Біндзіро продовжували розглядати питання, пов'язані з народними віруваннями у міграції богів. Результати досліджень свят Аенокото (Свято весняних проводів у поле і осінніх зустрічей богів з поля додому) на півострові Ното, які проводилися союзом Кюгаккаі (Союз дев'яти наукових асоціацій), були надруковані у низці статей Янагіта Куніо, Ікегамі Хіромасата та Хорі Ітіро. Після того як Вакаморі Таро представив світу свою роботу „Нентю-гьодзі” (Календарні свята), за основу якої було взято накопичені різними дослідниками матеріали, вийшло сім томів книги „Ніхон-міндзокугаку-таікеі” (Велика серія японської етнології), де вперше було надруковано статті, присвячені аналізу власне календарної системи, серед яких „Койомі то ненчу-гьодзі” (Календар і календарні свята) Вада Масакуні, „Ноко-нентю-гьодзі” (Аграрні календарні звичаї) Інокуті Сьодзі та „Нентю-гьодзі но сякаі-сеі то тіікі-сеі” (Регіональність і соціальність календарних свят) Цубоі Хірофумі. Особливої уваги заслуговують тогочасні роботи Оно Дзюро, який на підставі зібраних матеріалів на півдні острова Кюсю постійно висував нові теорії щодо походження тих або інших календарних свят. У той же час такі дослідники, як Сакураі Токутаро, Танака Сен'іті, Утіда Кенсаку у своїх роботах розглядали календарні свята в історичному аспекті.

Наприкінці 70-х рр. XX ст. завдяки появі нових методів досліджень, упорядкуванню раніше зібраних матеріалів, опублікуванню серії нових книжок, створенню багатьох етнологічних музеїв і підготовці фахівців у цій галузі відбулося відродження і початок нового етапу в розвитку етнологічних досліджень у Японії.

У підрозділі 1.2. „Джерельна база дослідження” показано, що її склали різноманітні за характером і змістом матеріали.

При написанні даної роботи використовувалася значна історіографічна база, напрацювання з цієї проблематики, що були зроблені, починаючи з середини XIX ст. Ряд свідчень, що характеризують цикл календарних свят українців, відносяться ще до XVIII ст., але головна маса матеріалів була нагромаджена, як вже зазначалося, протягом XIX - початку XX ст., серед них чільне місце посідають праці видатного етнолога П. Чубинського, особливо для нашого дисертаційного дослідження складає велику цінність праця “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования / П. П. Чубинский. - СПб., 1872. - Т. 3. - 486 с..

Значні успіхи дослідницької роботи в цей період були пов'язані з активним процесом становлення і розвитку етнологічної науки, зокрема, появою праць з календарної обрядовості українців таких відомих вчених як М. Максимовича, М. Маркевича, М. Сумцова, К. Сосенко, М. Грушевського, Д. Зеленіна, пізніше П. Богатирьова Максимович М. О. Дні та місяці українського селянина / М. О. Максимович. - К. : Обереги, 2002. - 189 с. ; Маркевич М. А. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян / М. А. Маркевич. - К. : Час, 1992. - 192 с. ; Сумцов Н. Ф. Символика славянских обрядов: Избранные труды / Н. Ф. Сумцов. - М. : Восточная литература, 1996. - 296 с. ; Сосенко Ксенофонт. Різдво-Коляда і Щедрий Вечір: Культурологічна оповідь / Ксенофонт Сосенко. - К. : Укр. письменник, 1994. - 286 с. ; Грушевський М. С. Історія української літератури / М. С. Грушевський. - Т. 1. - К. : Либідь, 1993. - 390 с. ; Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография / Д. К. Зеленин. - М. : Наука, 1991. - 511 с.; Богатырёв П. Г. Вопросы теории народного искусства / П. Г. Богатырёв. - М. : Искусство, 1971. - 544 с..

Варто зазначити, що роботи вищезазначених дослідників містять багатий емпіричний матеріал, відзначаються узагальнюючим характером, подають важливі в евристичному плані методологічні підходи.

Велике значення для розв'язання поставлених завдань мають праці українських вчених ХХ ст. в діаспорі, які спираючись в основному на зібрані ними матеріали ще у першій половині ХХ ст., написали у 1960-х роках узагальнюючі праці з духовної культури українців, у яких основна увага приділялася календарним святам. Це, насамперед, О. Воропая „Звичаї нашого народу” (Мюнхен, 1958-1966 рр.) Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис / Олекса Воропай. - Харків : Фоліо, 2007. - 508 с. та С. Килимника „Український рік у народних звичаях в історичному освітленні” (Вінніпег-Торонто, 1957-1964 рр.) Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. В 3-х книгах / Степан Килимник. - К. : Обереги, 1994. - Кн. І. - 400 с.; Кн. ІІ. - 528 с..

Стосовно етнологічного доробку японських дослідників щодо вивчення календарних звичаїв і обрядів японців, то для нашого дослідження ми використовували такі джерела як класична література, література нової доби (напр. XIX - поч. XX ст.), праці дослідників періоду становлення японської етнології (1934 - 1970-ті рр.) та власні етнографічні спостереження та опитування серед населення проведені автором.

Цінними для нашої роботи є результати праці японського дослідника Янагіта Куніо, який опублікував запитальник та словник для дослідження календарних звичаїв „Саідзі сюдзоку гоі” Янагіта К. Саідзі-сюдзоку-гоі (Тематичний словник для дослідників календарних звичаїв) / К. Янагіта. Токіо : Мінкан-денсьо-но-каі, 1939. - 746 с., монографію „Нихон но мацурі” (Японські свята) Янагіта К. Ніхон но мацурі (Японські свята) / К. Янагіта. - Токіо : Тікума-сьобо, 1998. - 739 с..

Важливим джерелом у вивченні циклу календарних свят є публікація у 1974 році багатотомної серії „Японського етнографічного атласу”, що був присвячений передноворічним і новорічним звичаям і обрядам японців. У атласі автори систематизували величезний етнографічний матеріал з новорічного циклу, що представляє всі префектури Японії. Книга містить також унікальні фотографії, мапи, що відображають ступінь поширеності найважливіших елементів передноворічних і новорічних звичаїв і обрядів, докладний коментар до них, тощо.

Особливе місце серед наукової літератури про календарну обрядовість займають спеціалізовані словники та енциклопедії. У цих словниках кожна стаття, як правило, містить історичні дані про джерела того чи іншого обряду, свідчення про його долю в різні історичні епохи Міндзокугаку-дзітен (Етнографічний словник) / [уклад. Міндзокугаку кенкюдзьо (Інститут етнографії)]. Токіо : Токіодо-сюппан, 1951. - 714 с. ; Нентю-гьодзі дзусецу (Довідник календарних звичаїв з малюнками). / [уклад. Міндзокугаку кенкюдзьо]. Токіо: Івасакі-сьотен, 1955. - 286с. ; Нентю-гьодзі дзітен (Словник термінів календарних свят) / [уклад. Нісіцуноі Масайосі]. - Токіо : Токіодо, 1958. - 972 с. ; Нентю-гьодзі дзітен (Словник термінів календарних свят) / [уклад. Танака Сен'іті, Міята Нобору]. - Токіо : Сансеідо, 1999. - 451 с..

Таким чином, можемо стверджувати, що опрацьована джерельна база є достатньо репрезентативною та інформаційно-адекватною для вирішення поставлених в дисертаційному дослідженні цілей та завдань. Разом з тим, повинні відзначити, що означений комплекс джерел не може бути вичерпним та претендувати на завершеність, оскільки підбір та аналіз наявних емпіричних даних здійснювався у відповідності до завдань щодо виявлення етнокультурних паралелей у системі календарної обрядовості українського та японського народів.

У другому розділі дисертації „Календарні звичаї та обряди японців” розглянуто комплекс святково-обрядової культури японського народу, що пов'язаний з циклом календарних свят.

Підрозділ 2.1 „Характеристика та особливості японських календарних свят” присвячено детальному опису проблеми датування японських обрядів та їх походженню, подано їх класифікацію за розташуванням протягом річного циклу та змістом.

Говорячи про японські календарні свята відносно такого часового проміжку як рік, слід зазначити, що його традиційно поділяють навпіл, адже дати та зміст багатьох традиційних свят мають 6-ти місячну циклічність. Наприклад, у давнину святкові ритуали Сьогацу (Новий рік) повністю повторювалися під час свята Обон (середина червня): після прибирання оселі, хазяїн родини „запрошує” у гості божества-душі померлих предків та родичів і під час святкової вечері виконуються ритуали вшанування останніх. Також, святами-близнюками можна вважати свято Хіган, яке відзначають навесні та восени. Відомий японський етнолог ХХ ст. Орікуті Сінобу у своїй доповіді „Календарні свята” також зазначив: „Період з кінця червня до початку липня - це перехід до наступного року. У Японії не вважали, що один календарний рік триває з січня по грудень, а ділили його навпіл, визначивши межею місяць червень.” Орікуті Сінобу. Нентю-гьодзі (календарні свята) // Орікуті Сінобу дзенсю (повне зібрання статей і творів Орікуті Сінобу). - Т. 15. - Токіо : Тюо-коронся, 1955. - С. 54-55. Інший вчений-етнолог Хіраяма Біндзіро, провівши паралель між багатьма японськими календарними святами двох півріч, назвав їх структуру двошаровою.

Підсумувавши результати досліджень різних вчених, що займалися проблемою принципу розміщення японських календарних свят протягом року, ми обрали наступну їх класифікацію.

Перша група обрядів, які за змістом і послідовністю можна вистроїти в ланцюги, де кожна ланка ніби є логічним продовженням попередньої. Вони належать до однієї сфери і виконуються протягом певного періоду. За приклад можна взяти цикл ритуалів, що супроводжують сільськогосподарські роботи, його початком можна вважати ворожіння на Малий Новий рік, а завершенням - свято Збору врожаю, яке відбувається восени.

Другу групу класифікації становлять свята, що розташовані за принципом дублювання першого півріччя у другому, про який йшлося раніше.

Третя група обрядів базується на народному віруванні косін, витоки якого можна знайти у китайському календарі та даосистському вченні. Специфіка вірування полягає в тому, що свята відзначаються за двочленною структурою, яка має циклічність у 12 та 10 днів. За першим циклом, який становлять „дні тварин”, свято має припадати лише на День мавпи. За другим циклом який складається з „днів природних стихій”, свято має припадати лише на перший День вогню.

До останньої, четвертої групи належать традиційні японські свята, що функціонують окремо і не пов'язані за змістом з іншими святами, такі як Секку, Танабата, Дзюгоя, які також існують з давніх часів, але протягом тривалого часу не виходили за межі імператорського палацу, а також свята запозичені останнім часом з інших країн, як, наприклад, Різдво або День Святого Валентина.

Японські календарні свята річного циклу мають у своїй основі анімістичні уявлення про добрих і злих божеств синтоїстського пантеону, віру людей у силу магічних засобів для впливу на природні та надприродні сили для забезпечення врожайності й родючості, віру в опіку померлих родичів над живими, що породили різного роду жертвоприношення та інші ритуали. Очевидно, що більшість таких свят базується на матеріальних потребах землероба, який шляхом вшанування божеств намагався умилостивити їх, сподіваючись на їхню благодійність по відношенню до нього, його родини і господарства.

У підрозділі 2.2 „Локальні відмінності свят у різних регіонах Японії” висвітлюються питання локальної специфіки японських календарних свят та традиції вшанування пращурів. Для Японії завжди була характерна значна етнографічна строкатість, велика різноманітність локальних обрядів і особливостей у всіх сферах традиційного життя.

Спільним для регіонів було те, що останній день старого року був заповнений безліччю турбот. У будинках закінчували готування до свята, усі намагалися розрахуватися з боргами, завершити невідкладні справи. Вважалося, що у цей день, який називається о-місока, у кожну оселю приходить божество Тосігамі.

У префектурі Кагосіма на острові Косікідзіма, його називають Тосідон. Мешканці цього острова уявляють Тосідон з довгим носом і обличчям червоного або синього кольору. Ввечері на о-місока, перевдягнені в образ Тосідон, довгі чорні накидки та маски, молодики ходять по хатах, куди їх запрошує господар. Зайшовши у будинок, вони лякають дітей, дають їм різні настанови аби ті були слухняні і в новому році.

У префектурі Акіта, на півострові Ога, ввечері на о-місока молоді хлопці виряджалися в солом'яні хламиди, постоли і маски ака-намахаге „червоного диявола” і ао-намахаге „синього диявола”. Попередньо домовившись із господарем будинку, де були маленькі діти або ж молода невістка, вони голосно стукали в двері, уривалися в будинок, не знімаючи взуття. Тут вони виконували дикий танок, вимагаючи саке, яке їм негайно підносили, і вчиняли суворий допит з погрозами дітям чи невістці. Про дітей питали приблизно так „У вас є погані діти, або такі, що часто плачуть? Якщо є, то ми зараз візьмемо їх у мішок і заберемо з собою!” А про невістку - „Чи є у вас дівчина і чи та дівчина добре працює, чи ні? Якщо є, то ми зараз заберемо її з собою”. Господар будинку їх заспокоював і запевняв, що діти або невістка поводяться чемно, частував гостей Нентю-гьодзі дзітен. - Токіо : Сансеідо, 1999. - С. 127.. Такий Намахаге, місцевий різновид божества Тосігамі, є традиційним гостем у переддень Нового року особливо в районах з холодним кліматом.

Культ Тосігамі відправлявся протягом двох новорічних тижнів у кожному будинку, але де саме - це залежало від регіону. Найчастіше жертвоприношення йому виставлялися на тимчасовому вівтарі (тосідана), в стінній ніші (токонома), іноді на загальному божнику (камідана), іноді на якій-небудь з інших полиць, яких досить багато в японському традиційному будинку. У західній Японії, у префектурах Окаяма, Хіросіма і навколишніх областях, Тосігамі має також ім'я Молодий рік - Вакадосі. Тут святкування приходу Тосігамі тісно пов'язане з польовою обрядовістю, тому ритуал зустрічі божества відбувався на рисовому полі.

Свято Вогню на Малий новий рік має назву дондоякі. „Дондо”, перша частина назви, є ономатопеєю, яка в японській мові передає звук палаючого багаття, а друга - „які” походить від дієслова „спалювати”. Дондоякі - це урочисте спалювання новорічних прикрас, які збирають по хатах хлопчики-виконавці обряду. Ритуальне спалювання відбувається вранці чотирнадцятого або п'ятнадцятого січня перед сільським храмом або в іншому заздалегідь визначеному для цього дійства місці. Ніч перед дондоякі хлопчики проводять у хатинці сьогацугоя, змайстрованій навколо сосни з соломи, що за формою нагадує конус, навколо якого вони і складають зібрані новорічні прикраси. Вважалося, що з димом священного полум'я дондоякі на небо повертається Тосігамі, Божество нового року. В залежності від місцевості існують й інші звичаї та вірування, пов'язані з дондоякі: куштування запечених на його вогні рисових коржиків моті вважається запорукою здоров'я протягом цілого року, за димом ворожать про погоду та врожай цього року, тощо.

У місті Йокоте (префектура Акіта), де зазвичай взимку випадає багато снігу, за кілька днів до Малого нового року подібні хатинки для виконавці обряду дондоякі будуються зі снігу, і називаються вони камакура. Останні мають широкий вхідний отвір, з протилежної від входу сторони розміщується вівтар на честь Божества вогню, де діти складають для нього жертвоприношення.

У підрозділі 2.3 „Еволюція свят японської імператорської родини” розглядаються імператорські свята стародавньої Японії, які були важливим елементом, що підтримував релігійний та політичний авторитет імператора, проголошеного саісі-о - верховним жерцем релігії синтоїзму (сінто). Щоб підтримувати цей авторитет, поступово сформувався особливий напрямок в синтоїзмі - косіцу-сінто, що можна перекласти як „сінто імператорської родини”. Після реформ Мейдзі імператор перебрав на себе реальну владу, яка до того належала сьогуну. З цього часу в Японії встановилася конституційна монархія. Під час існування монархії кількість і значення імператорських свят значно зросли, що знайшло вираження в появі кокка-сінто - державного сінто. Зростання кількості і значення імператорських свят допомогало у сформуванні образу імператора як верховного державного синтоїстського жерця.

У ХVII - ХVIII ст. розгорнула свою діяльність так звана кокугаку „історична школа” на чолі з її засновниками Мотоорі Норінага та Камо-но Мабуті. Вони ставили на меті зміцнити позиції синтоїзму, відновити культ і повноту влади імператора.

У 1889 році було проголошено Конституцію, яка завершила юридично-правову регламентацію свят імператорської родини. Згідно з нею, народ обов'язково мав приймати участь у святах імператорської родини, які раніше вважалися виключно аристократичними і не виходили за межі палацу. Усі інші свята ставали ніби-то „другорядними” і узгоджувалися з першими. У 1914 році вийшло два закони, які чітко розставили акценти стосовно пріоритетів. Так, закон Дзінгу-саісі-реі вказував священикам головного синтоїстського храму, як слід проводити свята релігії сінто, а саме у суворій відповідності до обрядовості і церемоніалу, яка відбувається під час свят у імператорському храмі. Закон Дзіндзя-саісі-реі розповсюджував перший на решту храмів Японії. Прийняття цих законів ще більше закріпило роль косіцу-сінто, й відповідно збільшувала роль імператора в житті японського суспільства.

У 1947 році забороною регламентації свят імператорської родини американська адміністрація зайвий раз хотіла підкреслити, що імператор вже немає божественного статусу, а тому й окремі свята для нього непотрібні. Того ж року японський уряд під тиском американців прийняв новий закон про імператорську родину косіцу-тенпан, у якому вже не було жодного слова про імператорські свята.

Цей закон формально є чинним і до сьогодні, але свята імператорської родини досі відзначають, більшість з них співпадає з колишніми загальнояпонськими святами і є вихідним днем. На сьогодні налічується дев'ятнадцять державних свят і ця цифра з часом може збільшуватися, оскільки переважна більшість свят є вшануванням пам'яті померлих імператорів, які, згідно японських вірувань, після смерті стають божествами.

У третьому розділі „Спільні та відмінні риси в календарних святах українців та японців” проаналізовано етнокультурні спільності та відмінності на прикладі розгляду календарної святково-обрядової культури двох народів.

У підрозділі 3.1 „Компаративний аналіз елементів календарної обрядовості в японців та українців” розглядаються календарні свята і звичаї кожного народу, що посідають значне місце у його житті, так як проводять невидиму межу між повсякденним, тривіальним і сакраментальним, урочистим, дещо загадковим, бо завжди непізнаним до кінця. Вони являються важливим компонентом його етнічної культури, відображають світогляд пращурів та підсвідомо впливають на світосприймання нащадків. Народний календар увібрав у себе магічні ритуали та святкові дійства пов'язані з землеробською діяльністю, релігійні вірування та вірування у надприродні сили, на які люди намагалися впливати за допомогою магічних дійств, культи предків та небесних світил, дійство жертвоприношення, і невід'ємні атрибути виконання обрядових ритуалів, такі як пісні, танці, замовляння, святкові костюми і маски, надання магічних властивостей звичайним предметам та природнім явищам, сакральної сили обрядовим стравам і напоям тощо.

В українській та японській календарній обрядовості можна виокремити такі важливі компоненти як вогонь і воду, які широко використовуються з давніх часів і до наших днів у ритуалах, спрямованих на очищення, зцілення, освячення з метою захисту від нечистих сил тощо.

Згідно українських вірувань, вода набрана з річки опівночі перед Водохрещем вважається цілющою. Її зберігали за образами і лікувалися нею у випадку поранення або тяжкої хвороби. Свяченою на Водохреща водою з річок кропили все в хаті і в господарстві, перед їжею всі члени родини її пили. Дівчата вмивалися „йорданівською” водою, щоб бути рум'яними та гарними. Але ще більше магічної сили мала вода посвячена в церві на свято Стрітення. Її набирали в новий посуд і зберігали вдома протягом року.

У японців подібну функцію виконує вода, набрана з річки або криниці у новорічний ранок. Вона називається „вакамідзу”, тобто „молода вода”, і її зберігали протягом року біля домашнього вівтаря камідана. Вважалося, що вона не псується аж до наступного року. У цей же день „молодою водою” кропили вхід до оселі, щоб захистити свій дім від пожежі та змій, на ній готували чай та новорічні страви для святкового столу. Набирання „вакамідзу” здійснював тосіотоко або голова родини після повернення з храму. Похід за водою називався „зустріччю молодої води” і мав урочистий характер, а черпання її супроводжувався замовляннями на кшталт: „Черпаємо щастя, черпаємо скарб, черпаємо благодать!” Нентю-гьодзі дзітен. - Токіо : Сансеідо, 1999. - С. 65.

Підрозділ 3.2 „Порівняння магічних обрядодій у святах українців та японців” проводиться відповідне порівняння переважно функцій, але також і атрибутів та датування календарних звичаїв двох народів.

У житті японського селянина основною сільськогосподарською культурою, яку за важливістю можна порівняти з пшеницею для українця, завжди був і залишається рис. Тому пересадка рисової розсади на поле супроводжувалася обрядами, зверненими до божества поля з метою умилостивити його та заручитися підтримкою для забезпечення доброго врожай. Для їх виконання японці вдягали святкове вбрання, щоб підкреслити урочистість події. Завершення пересадки також закінчувалося веселими гуляннями та урочистою трапезою, яку влаштовував на честь події господар поля, де проводилися роботи.

В Україні також перед першим виїздом у поле вся родина збиралася у хаті, запалювали свічки та молилися, потім волів кропили свяченою водою, а повернувшись з поля у перший день оранки влаштовували святкову вечерю.

Як в Україні, так і в Японії селяни завжди мали багато різних вірувань та забобонів щодо днів, коли можна або, навпаки, заборонено, працювати на полі, та днів, які були ніби-то межею, до приходу якої треба було закінчити усі посадкові роботи. Через типологічні порівняння визначених такими віруваннями днів, нами з'ясовано, що японці, як і українці, через спостереження за зміною погоди після найважливіших церковних свят виробили свій особливий календар для посадки зернових, овочів, який не співпадав з побутовим календарем.

У процесі дослідження наукових матеріалів було з'ясовано, що чільне місце в культурі обох народів посідають ритуали та обряди вшанування померлих родичів. Як правило, ритуали вшанування пам'яті померлих проходили до або після великих церковних свят, як то Великдень в Україні, а в Японії існує ціла низка свят присвячена обрядам поминання померлих, які ми докладно розглядали у другому розділі нашого дисертаційного дослідження. Слід зазначати, що в Японії цим обрядам приділяється більше уваги, що на нашу думку, пов'язано з релігійними відмінностями. Оскільки релігії синтоїзм та буддизм мають цілу низку вчень стосовно того, за яких обставин душа породжується, а в православній вірі, навпаки, вважається, що душа є одна й безсмертна, вона перебуває або в раю, або в пеклі. Звичайно, якщо заглиблюватися в релігійні питання, то можна знайти більш ґрунтовне пояснення такому явищу, проте це не є темою дисертації, хоча в подальшому може стати темою для розширеної розвідки у цій галузі етнології.

Проте, не зважаючи, на відмінності між синтоїзм, буддизмом, православ'ям та язичництвом, віра в нечисту силу присутня в обрядах обох народів, неодноразово оспівана в народній творчості. Українці та японці виробили цілу низку ритуалів та обрядів, щоб захистити свою оселю, худобу від нечистої сили. У ході дослідження ми з'ясували, що раніше і в Україні, і в Японії віра в потойбічні сили була непохитною, звідки йдуть багато обрядів та елементи ритуалів, що їх можна зустріти в сучасній інтерпретації свят, які вже зараз не мають такого сакрального значення. Проте всі ці вірування узагальнювалися й перейшли з розряду абсолютної віри в розряд пересічної ролі в церковних або календарних обрядах.

Таким чином, в календарній святково-обрядовій культурі українців та японців можемо виділити низку спільних та відмінних рис, пов'язаних з різноманітними аспектами наповнення етнокультурного коду конкретним функціональними обрядодіями. Переважна більшість спільних рис стосується універсальних речей для життєдіяльності кожної окремої етнічної культури, а саме: народження, смерті, культу предків, вогню та води в системі сільськогосподарських робіт тощо.

У свою чергу, наявність подібних спільних рис засвідчує необхідність більш комплексного та ґрунтовного вивчення етнокультурних спільностей українців та японців.

У Висновках підсумовуються основні положення дисертації, що виносяться на захист:

- Проаналізовано стан історіографії та джерельної бази з даної проблематики і з'ясовано, що в українській та японській етнологічній науці немає узагальнюючих праць, присвячених аналізу такої проблематики, як типологічні паралелі в календарних святах українців та японців.

- Вироблено основні методи типологічного аналізу та визначено основні етапи становлення та розвитку японської етнологічної традиції щодо вивчення календарної обрядовості. У дослідженні календарних звичаїв та обрядів японців можна виділити чотири періоди: початковий (XVII - поч. XX ст.), формування (поч. XX - 1934 р.), становлення (1934 р. - 70-ті рр. XX ст.) та сучасний, що в цілому відповідають етапам розвитку етнологічної науки в Японії.

- У дисертації простежено особливості еволюції свят Японії та японського народу. Встановлено, що в Японії існують традиційні свята, які відзначаються на переважній території Японії, свята, які поєднують традиційні елементи, а також специфічні локальні елементи тієї чи іншої місцевості; просто вихідні, коли японці лише відпочивають.

- З'ясовано причини архаїзації свят календарного циклу та встановлено, що основними типологічними паралелями в календарних обрядах українців та японців є циклічність свят в залежності від сезону та чітке слідування настановам пращурів, які вважали природу та духів померлих основними помічниками в житті, тому ми значну частину нашого дисертаційного дослідження присвятили узагальненню та класифікації календарних свят зимового та весняного циклу, оскільки як українські, так і японські свята мають яскраво виражений аграрний характер і життя селян цілком залежне було від посадки та зборів врожаю.

- Визначено, що генералізуючими чинниками розвитку свят обох країн є двовір'я як одна з типологічних паралелей, притаманна обом народам, хоча й в японській традиції це значно помітніше. Це пов'язано з частковим відходом українців від язичництва, на відміну від японського суспільства, де тісно переплелися синтоїзм, буддизм та даосизм.

- Виявлено, що ряд особливостей календарної обрядовості, зокрема, вірування у магічний вплив води, вогню, на здоров'я людини та рослинництво мають спільні риси в українців та японців. В українській та японській календарній обрядовості досить важливе значення мали і мають такі символи як вода і вогонь. Вони широко використовуються під час святкування зимових та весняних календарних свят. Вірування у цілющість Водохрещенської, Стрітенської води в українців ізофункціональне у такі ж вірування у „молоду воду” у японців у новорічну ніч.

- Досліджено свята, які не притаманні для японців, проте, через популяризацію їх через засоби масової інформації, наприклад, так само як і в Україні вони набувають масово розповсюджуються, хоча не мають жодного стосунку до традицій та звичаї обох народів та, на нашу думку, не сприяють їх збереженню. До таких свят відносяться: день Святого Валентина та Уайт Дей, день матерів, й останим часом Хелоуїн, тощо.

Спираючись на отримані у ході нашої наукової розвідки результати, ми стверджуємо, що зв'язок між українською та японською культурою досить міцний, через вивчення їх культурно-історичної спадщини можна вирішити не лише проблеми зникнення тих чи інших свят або обрядів, а й провести певну спільну паралель між цими, на перший погляд, віддаленими культурами та виробити генералізуючі принципи та методи дослідження, які дозволять розглядати типологічні особливості української обрядово-ритуальної традиції з іншими народами.