Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

Спеціальність 26.00.01 - теорія та історія культури

УДК [7.01+7.033](477.83/86)“09-13”(043.3)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства

Художня культура Галицько-Волинської Русі

МИХАЙЛОВА РАДА

ДМИТРІВНА

Київ - 2009

Дисертацією є монографія “Художня культура Галицько-Волинської Русі”. - К.: ВД “Слово”, 2007. - 490 с.: іл.

Робота виконана у Київському національному університеті культури і мистецтв (Київ)

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Попович Мирослав Володимирович, директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України (Київ) доктор мистецтвознавства, професор Овсійчук Володимир Антонович, завідувач відділу мистецтвознавства Інституту народознавства НАН України (Львів) доктор історичних наук, професор Король

Віктор Юхимович, професор кафедри культурології Київського національного університету культури і мистецтв (Київ)

Захист відбудеться 06.11. 2009 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.807.02 Київського національного університету культури і мистецтв за адресою: 01601, м. Київ, вул. Щорса, 36.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв (м. Київ, вул. Щорса, 36).

Автореферат розісланий 04.10. 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л. Г. Петрова

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Важливою умовою повноцінного розвитку суверенної України є використання духовно-енергетичних потужностей нації та її культуротворчого потенціалу, адже в ідеалі держава - це культурна система, що є органічною ланкою в історичному успадкуванні. Вона має здатність до самореалізації та самооновлення, до розвитку й занепаду, але завжди залишає культурно-мистецькі набутки та цінності, які сприяють подальшому розвитку загально-людської культури. У контексті сучасних глобалізаційних процесів актуальним є визначення автентичних вимірів української культури в її межових, транскультурних параметрах. Зокрема це стосується тих культур, які створили медіативний простір для діалогу Сходу й Заходу. Саме художня культура Галицько-Волинської Русі є показовим прикладом генерації соціокультурного потенціалу культуротворчості.

Художня культура галицько-волинського регіону, що збагатила загальнонаціональну скарбницю України самобутніми рисами, багато в чому визначає сучасні світоглядно-ідейні, ментальні, етно- й соціонаціональні процеси Волині, Прикарпаття, Закарпаття, Полісся, Придунав'я, Придніпров'я. В умовах сучасної конфронтації політичних сил в країні, які намагаються протиставити західний і східний регіони, розуміння специфіки кожного з них, їх традицій, способу життя, культури, формованих протягом тривалого історичного часу, сприятиме порозумінню та врегулюванню взаємовідносин.

Частиною історичного шляху українського народу є давньоруський період, усвідомлення особливостей якого впливає на розуміння багатьох культурних процесів наступних епох та сьогодення. Зазначена тема, яка охоплює ретроспекцію художніх процесів Галицько-Волинської Русі від джерел, формування та становлення до історичного фіналу, потребує осмислення із сучасних світоглядних і методологічних позицій. Доцільність та своєчасність таких досліджень базується на введенні до наукового обігу цільного масиву речових матеріалів Х - середини ХІV ст., що задовольняли тодішні соціальні запити і забезпечували розвиток мистецтва. Донині такі матеріали розглядали неповно, фрагментарно, подекуди, відокремлено від художнього життя, бракувало концепції їх систематизації. Відсутність сучасного спеціального комплексного дослідження, присвяченого художній культурі Галицько-Волинської Русі, яке б переглянуло відомі раніше та проаналізувало б ново встановлені факти за допомогою новітніх підходів і концепцій, розроблених вітчизняними й світовими культурологічно-мистецтвознавчими науковими силами, обумовлює необхідність звернення до зазначеної проблематики. Проблема художньої культури Галицько-Волинської Русі потребує свого вирішення як у системі суспільно-політичних регіональних явищ, так і в галузі мистецьких формоутворень, стилістично-образного виразу та змістово-тематичного ряду. Отже експлікація художніх процесів Галицько-Волинської Русі уособлює об'єкт пізнання, важливий з погляду історичної, теоретико-методологічної та категоріально-понятійної проблематики давньоруського (українського) середньовіччя у його нерозривній єдності з культурними процесами та явищами наступних періодів історії України, європейського та, зрештою, світового загалу.

Культурно-мистецькі процеси Галицько-Волинської Русі як частина економічної, соціально-політичної та етно-демографічної історії України донині не мали умов для глибокого вивчення. Істотну прогалину в розумінні явищ художньої культури, зарівно й історії галицько-волинського краю, поглиблювали ідейно-політичні перепони, розпорошеність корпусу фактичного матеріалу, недосконалість методик її вивчення, обмеженість класифікаційних та типологічних розробок, відсутність ґрунтовних теоретичних праць. Недостатнє висвітлення проблематики культури галицько-волинських земель особливо помітне на тлі традиційно-підвищеної уваги науковців до історії та культури Володимиро-Суздальського, Рязанського, Чернігівського князівств, Новгорода, Пскова, Москви, Києва, про що свідчать публікації.

Ступінь розробленості проблеми. Означена проблематика обумовила звернення до праць та досліджень провідних авторів різних періодів з історії, археології, мистецтвознавства, культурології, філософії, правознавства, літературознавства, фольклористики, етнології, естетики та міжнародного права. Серед них М. Брайчевський, М. Грушевський, О. Головко, Л. Гумильов, М.Дашкевич, Я. Дашкевич, Д. Зубрицький, П. Іванов, Я. Ісаєвич, М. Карамзін, І.Крип'якевич, М. Котляр, В. Левицький, О. Лонгінов, О. Майоров, М.Мовчанівській, О. Новосельцев, В. Пашуто, М. Попович, Б. Рибаков, Ю.Свідерський, М. Тихомиров, П. Толочко, О. Цинкаловський, які сформували уявлення про закономірності розвитку давньоруського суспільства та, зокрема, Галицько-Волинської Русі як історичного регіону з власними соціально-політичними, економічними, правовими рисами, особливостями соціально-політичних протиріч, ремесел, побуту, письмової культури. І якщо для дорадянського періоду було характерним виявлення зв'язків давньоруської культури з вогнищами світової цивілізації, то головною ідеєю радянських дослідників було дослідження спільних основ культури східних слов'ян, що позначилися на російській, українській та білоруській архітектурі, пластичних та прикладних мистецтвах, художньому ремеслі.

Новим етапом вивчення культури Галицько-Волинської Русі стали 70-90-ті рр. ХХ ст., для якого було притаманне відокремлення наукових спеціальностей та дезінтеграція наукових галузей. Розгляд об'єктів культури та мистецтва відбувався розрізнено, дослідження зводилися до вивчення та аналізу окремих напрямів архітектури та містобудівництва (Ю. Асєєв, Г. Вагнер, М. Воронін, О.Іоаннісян, Г. Логвин, М. Малевська, О. Раппопорт, Б. Рибаков), скульптури, дрібної пластики, монументального живопису, іконопису, книжкової мініатюри (Н. Кондаков, М. Алпатов, В. Лазарев, В. Овсійчук, Є. Мамолат, Д. Крвавич, Г.Логвин, Л. Міляєва). Лише кілька робіт, присвячених культурі зазначеного регіону, базувалися на ідеї узагальнення відомих на той час даних. Серед них - стаття Я. Ісаєвича “Культура Галицько-Волинської Русі” (1973) та стисла монографія В. Александровича “Мистецтво Галицько-Волинської держави” (1999).

За останні роки в галузі дослідження історичної архітектури галицько-волинських земель виокремилася львівська наукова школа, представники якої розглядають українську архітектуру як соціокультурне явище (Ю. Диба, Ю.Лукомський, І. Могитич, Р. Могитич, В. Петрик, Я.Тарас).

Віддаючи належне науковцям, праці яких спрямовані на висвітлення різних аспектів зазначеної теми, комплексне системно-узагальнювальне дослідження художньої культури Галицько-Волинської Русі все ще становить наукову проблему.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Монографічне дослідження виконано відповідно до цільової комплексної програми - “Трансформаційні процеси в культурі та мистецтвах України” (Державний реєстраційний № 0117 U 009539) - культурологічних досліджень Київського Національного університету культури та мистецтв.

Об'єкт дослідження - художня культура України.

Предмет дослідження - художня культура Галицько-Волинської Русі як одне з історичних джерел і як органічна складова процесу становлення української культури.

Мета дослідження - на основі комплексного історичного мистецького аналізу предметно-речових та письмових пам'яток здійснити реконструкцію наукового процесу формування середньовічної художньої культури Галицько-Волинської Русі.

Для досягнення цієї мети поставлені такі завдання:

- узагальнити теоретико-методологічні підходи до вивчення художньої культури Галицько-Волинської Русі;

- проаналізувати історично-культурологічні засади та аксіологічний зміст художньо-ремісницьких практик художньої культури як складової загальноісторичного соціо- та етнокультурного цілого;

- з'ясувати роль давньоруських міст у формуванні художньої культури;

- проаналізувати архітектурно-речові пам'ятки художньої культури Галицько-Волинської Русі;

- виявити роль професійних та етнічних груп народних “низів” в культурно-мистецьких процесах давньоруського середньовіччя;

- з'ясувати характер міжнародних контактів населення Галицько-Волинської Русі з іншими країнами та етносами, простежити їхній вплив на динаміку та розвиток мистецької культури.

Територіально-географічні межі дослідження. Галицько-Волинська Русь розглядається як регіон, що характеризується комплексом притаманних йому фізико-географічних, економічних та культурно-історичних ознак. Цей регіон включав землі історичної Волині та Галичини, в тому числі Берестейську землю ХІ - ХІІІ ст. (нині на теренах Білорусі), Болохівські землі ХІІ - ХІІІ ст. (нині переважно територія Хмельницької області, Україна), Закарпаття кінця ХІІІ - початку ХІV ст., Пониззя (з ХІV ст. - Поділля), Холмщину ХІІІ ст. (Забужжя, нині - у межах Польщі), Червенські гради Х - ХІІІ ст. (нині, переважно, на теренах Польщі), Турово-Пінське князівство (у Х - ХІ ст. - в “орбіті“ Волинського князівства, нині на теренах Білорусі).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють Х - ХІV ст., що зумовлено входженням Волині, Пониззя, Галичини як частин території Галицько-Волинської Русі доби феодальної роздробленості, до складу давньоруської держави (Х - ХІ ст.), подальшим об'єднанням усіх частин у єдине князівство (1199 р.) та наступним переформуванням його в окрему державну політико-адміністративну одиницю - князівство, з 1253/4 р. - з прийняттям Данилом Галицьким королівського сану - королівство. Завершальний етап розвитку художньої культури Галицько-Волинської Русі - ХІІІ - перша половина ХІV ст. хронологічно збігається із закінченням періоду давньоруської історії України.

Джерельну базу дослідження становлять предметно-речові та письмові пам'ятки.

Предметно-речову частину складають твори архітектури, образотворчо-пластичного, прикладного мистецтва, художнього ремесла. Архітектура представлена взірцями градобудівництва (всього понад 800 об'єктів, в тому числі зазначені у джерелах ХІІІ ст. - 95 центрів на Волині та 52 - в Галичині).

Серед творів образотворчого мистецтва розглянуто та проаналізовано взірці живопису (стінопис, іконопис ХІ - ХV ст., книжкова мініатюра ХІ - ХІV ст.; всього понад 50 взірців), скульптури (кам'яні рельєфи, архітектурні деталі, дрібна пластика; близько 500 об'єктів), взірців дрібної металопластики (сфрагістика та нумізматика; близько 2000 екземплярів), кістки та рогу (до 100 екземплярів), виробів ювелірного мистецтва (понад 1000 взірців, в тому числі 53 речові скарби); зброярства та військового спорядження (до 300 взірців), предметів культу (в тому числі монументального лиття, - до 1000 екземплярів), скловиробництва (до 50 екземплярів), бурштину (до 30 екземплярів), кераміки (до 1000 екземплярів), текстилю (до 100 екземплярів), та ін.

Окрему групу джерел складають археологічні знахідки - залишки архітектури, предмети вжитку та культу - одяг, взуття, головні убори, ювелірні прикраси, керамічна плитка, зброя та спорядження, посуд, пломби, печатки, церковне начиння. Археологічні дані розглянуто з мистецтвознавчих позицій, в контексті об'єктивно-історичних умов формування художньої культури.

Розгляд пам'яток архітектури, образотворчого, прикладного мистецтва та художнього ремесла здійснено в їх співвідношенні, у синтезі мистецтв.

Письмові джерела представлені літописами, хроніками, літературними творами, архівними документами, записами творів епосу, переказами, оповідями. Цінним джерелом є літературні твори давньоруського часу: Галицько-Волинський літопис (в Іпатієвському списку), Радзивілівський літопис (ХV ст.), Густинський літопис (ХVІІ ст.), агеографічні твори (Житіє Бориса та Гліба), епічні твори - билини-старини, “Слово о полку Ігоревім” (ХІІ ст.); твори іноземних авторів - анонімного баварського географа ІХ ст. (Німеччина), Костянтина Багрянородного (Х ст.) та Нікіти Хонніата (середина ХІІ ст. - 1213 р.) (Візантія), Галла Аноніма (кінець ХІ - початок ХІІ ст.) та Яна Длугоша (ХV ст.) (Польща).

Методи дослідження. Вирішення поставлених завдань потребувало комплексного використання низки методологічних підходів, визначених специфікою дослідження. В процесі роботи з літературними джерелами були використані загальнонаукові принципи пізнання, зокрема, такі, як системність, об'єктивність, сходження від конкретного до абстрактного, від конкретного до загального як методи наукового аналізу. Використання цих методів у сукупності дозолило сформувати гіпотезу про феномен художньої культури Галицько-Волинської Русі, розробити план дослідження.

Трансцендентальний метод (за І. Кантом) надав можливість вивчити предмети мистецтва за характером ремісницької діяльності, матеріалом, технікою обробки, стильовими особливостями та критично оцінити літературні джерела, порівняти та проаналізувати різні точки зору, визначити об'єктивні факти, зіставити думки різних авторів та дослідників, зробити узагальнення.

Серед інших шляхів дослідження культурно-історичного простору було використано феноменологічний метод, за допомогою якого були синтезовані розрізнені думки. Здобуті висновки надали можливість реконструювати культурно-історичний період визначеної доби українського середньовіччя.

Методи дослідження обумовлені компаративістським підходом. Виходячи з принципів загальної теорії та історії мистецтва, феномен художньої культури Галицько-Волинської Русі розглядається за допомогою синкретичного аналізу всіх проявів образотворчої практики Русі-України, європейських країн, країн Сходу, Північної Африки, Передньої та Малої Азії, які залучалися для порівняння. Водночас, у побудованому за проблемно-хронологічним та ретроспективним принципом дослідженні, спрямованому на виявлення різноманітних проявів художньої культури Галичини та Волині, залучено методики типологічних та класифікаційних побудов з метою проникнення у сутність ознак регіонального мистецтва та художньої практики з притаманними саме їм формами розвитку, відмінними від інших регіонів.

Для мистецтвознавчої атрибуції та художньо-образного тлумачення творів використані художньо-аналітичні методи: інтерпретація художнього змісту як основоположного рівня логічних побудов з орієнтацією на раціональні узагальнення та уніфікації. Розпізнавання культуро-ментального, філософсько-парадигмального, сюжетно-значеннєвого, емоційного та інших статусів художнього підгрунтя твору здійснено за допомогою універсальної операційної системи спрямованої інтерпретації.

У процесі дослідження художньої культури Галицько-Волинської Русі використані також методи камеральних (історико-архівний та бібліографічний пошук, огляд інформації в Інтернеті), аналітичних (систематизація, порівняльні ряди та кроскультурні паралелі), та натурних (візуальний метод) досліджень в поєднанні з методиками археологічних досліджень (вивчення матеріалів з прив'язком до конкретної археологічної пам'ятки - комплексу знахідок із зазначеного об'єкта).

У зв'язку з потребою реконструкції етно-мистецьких та соціокультурних елементів художньої культури Галицько-Волинської Русі залучено аналіз усього комплексу даних про мистецькі твори, художні явища та процеси. Такий аналітико-системний підхід та об'єктно-предметний розгляд матеріалу відповідає “стиковому” характеру дослідження, який ураховує специфіку мистецтвознавчого, історичного, культурологічного аналізу, своєрідність наукових підходів до вивчення спеціальних історичних дисциплін (археографії, археології, архівознавства, атрибутики, біографістики, історичної генеалогії, історичної географії, геральдики, історичної демографії, історичного джерелознавства, дипломатики, емблематики, епіграфіки, етнології, зброєзнавства, іконографії, історіографії, книгознавства, історичного краєзнавства, літописознавства, музеєзнавства, некрополістики, нумізматики, історичної топографії, історичної топоніміки, військової уніформології, історичної фемінології, фольклористики). У системному підході залучено елементи структурно-функціонального аналізу, порівняльних характеристик та акцентів, прийоми комбінаторної художньої евристики. У ряді випадків застосовано прийоми імовірнісної логіки.

Наукова новизна дослідження полягає :

- у принципово новому підході до аналізу художньої культури Галицько-Волинської Русі, а саме: її розгляду як цілісної системи в історії середньовічного мистецтва, невід'ємної частини культурно-історичного масиву середньовічного світу і водночас сталої регіональної (місцевої) традиції;

- уперше мистецький феномен Галицько-Волинської Русі розглядається комплексно: у розмаїтті його проявів у творах архітектури, образотворчого та прикладного мистецтва, художнього ремесла;

- уперше науково обґрунтовано мистецтвознавчу концепцію формування та розвитку художньої культури Галицько-Волинської Русі як конкретного явища давньоруської та європейської середньовічної культури;

- на основі порівняльного аналізу історико-культурних подій загально давньоруського та загальноєвропейського значення виявлено характерні властивості та особливості художньої культури Галицько-Волинської Русі, простежено її соціальні та етнічні засади;

- уперше в контексті мистецтвознавчо-культурологічного дослідження конкретизована змістовна сутність ключових понять: “Галицько-Волинська Русь”, “давньоруська (середньовічна) регіональна художня культура”, “давньоруська субкультура”, “князівсько-боярська культура”, “рицарсько-дружинна” та “військово-дружинна культура”, “культово-релігійна” та “церковно-релігійна культура”, “народно-низова культура”, “етномистецьке середовище”, “етномистецькі риси” культури, “культурно-мистецьке явище”;

- здійснено панорамний огляд мистецької спадщини Галицько-Волинської Русі як частини соціально-економічних відносин (розвиток міст, торгівля, запит та збут товарів ремісництва, мистецькі вироби в системі товарно-обмінних та товарно-грошових відносин внутрішньої та міжнародної торгівлі);

- розглянуто соціальні чинники, які впливали на середньовічну культуру: людські ресурси, міграційно-асимілятивні процеси, етнічна “інтервенція”, проаналізовано їх з урахуванням специфіки соціально-демографічних та етнокультурних факторів;

- проаналізовано риси впливу “візантійського”, “східного”, романо-готичного стилю, які знайшли відбиток у творах архітектури, скульптури, живопису, книжкової мініатюри, предметах вжитку, адміністративного використання, зброї;

- з'ясовано регіональні особливості в художній культурі Галицько-Волинської Русі в архітектурі, церковному та житловому інтер'єрі, фасадному та внутрішньому декорі монументальних споруд, зброярстві, ювелірній справі, керамічному виробництві, ін.;

- системно досліджено і розкрито сутність художніх процесів в їх динаміці;

- уперше конкретизована роль давньоруських міст Волині та Галичини як культурно-мистецьких центрів формування художньої культури;

- виявлена обумовленість та залежність конструктивних, естетичних та семантичних аспектів творів мистецтва та художньої культури в цілому від соціо- та етнокультурних чинників.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Положення, сформульовані у дисертаційному дослідженні, можуть стимулювати дослідницьку активність у напрямі подальшого поглиблення розробки проблем художньої культури галицько-волинськго регіону епохи середньовіччя, а також можуть бути використані у вивченні культурного процесу наступних епох. Деякі теоретичні ідеї та наукові положення можуть застосовуватися до розв'язання сучасних етно-національних та етно-політичних проблем.

Зміст дослідницької концепції може бути використаним у викладанні спеціальних та нормативних курсів (”Історія та теорія мистецтва”, “Історія та теорія культури”). Теоретичні та практичні аспекти зазначеної проблеми є важливими в підготовці мистецтвознавців, культурологів, реставраторів, архітекторів, археологів, краєзнавців, музейних працівників. Принципи класифікації та типології, застосовані в дослідженні художньої культури Галицько-Волинської Русі, можуть бути використані у практиці атрибуції та реставрації, реконструкції художньо-мистецьких та історичних реалій.

Апробація результатів дослідження здійснена у доповідях і виступах на міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних, науково-практичних, історико-краєзнавчих, науково-краєзнавчих конференціях, симпозіумах, читаннях, конгресах.

Основні положення й результати роботи викладено в доповідях на міжнародних конференціях: “Україна та Фінляндія: західні й східні впливи на історичний та культурний розвиток”- Київ, КНУ ім. Т. Шевченка, 2000; “Бердичівська земля в контексті історії України” - Житомир-Бердичів-село Верхівня, ЖОУК та ЖНКТДВ, 1999; “Житомирщина на зламі тисячоліть” - Житомир, ІГ НАНУ, НКУ ім. Т. Шевченка, 2000; “Острогіана в Україні і Європі ” - Старокостянтинів, ТДВ, 2001; “2000-ліття Різдва Христового і народна культура”- ІН НАНУ, ІМФЕ НАНУ, ЛНУ ім. І. Франка, Львів, 2001; “Пам'ятки сакрального мистецтва Волині” - Луцьк, МВІ ВКМ, 2001; “Українознавство - наука самопізнання українського народу”- Київ, НДІУ, 2001; ”Сакральне мистецтво Волині” - Луцьк, МВІ ВКМ, 2002; ”Церковная археология. Изучение, реставрация и сохранение христианских древностей” - Севастополь, ИА НАНУ, ИА РАН, 2002; ”Український костюм у часі і просторі” - Київ, КНУ ім. Т.Шевчека, НБУ ім. В.І.Вернадського, 2004; “Житомир в історії Волині та України” - Житомир, ЖОКМ, 2004; “Українці: світова нація перед викликами ХХІ століття” - Київ, УВКР, НІСД при Президентові України, НДІУ, 2005; “Народний костюм як виразник національної ідентичності” - Київ, МУКДМ, 2006; “Національна культура в контексті сучасних глобалізаційних процесів” - Київ, ВМФЕ НАНУ, 2006; “Наполеон Орда: жизнь, творчество, художественное наследие” - Минск, ИИЭФ НАН Белоруси, 2007; “Історія релігій в Україні” - Львів, ІР, філія ЛМІР, Львівське відділення ІУАД НАНУ, 2007; “Звягель - Новоград-Волинський: від сивої давнини до сьогодення” - Новоград-Волинський, ЖНКТДВ, 2007; “Українське народознавство на початку ХХІ ст. (теорія, методи та тенденції розвитку)” - Київ, ІМФЕ НАНУ; “Мікрокосм людини-творця в макрокосмі суспільства” - Київ, ІПСМ АМУ, 2009; “Сучасне мистецтво: трансценденції майбутнього” - Київ, ПСМ АМУ, 2009; “Стильова панорама українського мистецтва” - Київ, ІМФЕ НАНУ, 2008; “Історико-культурна спадщина Дубна: правові, історичні, мистецькі та музейні аспекти” - Дубно-Рівне, РКМ, 2008; “Українська культура в історичному розвитку та державотворенні” - Київ, КНУ ім. Т. Шевченка, МНА та ПУ НАНУ, 2009;

на міжнародних симпозіумах: “Україна та Фінляндія: західні та східні впливи на історичний та культурний розвиток” - Київ, КНУ ім. Т. Шевченка; ”Іконописне мистецтво діаспори” - Київ, Мін. культури та мистецтв України, 2003;

на міжнародних читаннях: ІХ Міжнародні Могилянські читання “Музейне збереження пам'яток сакрального мистецтва. Історія, сучасна практика і майбутнє” - Київ, НКПІКЗ, 2005; Х Міжнародні Могилянські читання “Монастирські комплекси в контексті християнської культури” - Київ, НКПІКЗ, 2005; Треті Чишківські читання з історичної біографістики - Київ, НБУ ім. В. І. Вернадського-ІБД НАНУ, 2007; ІХ Кримські міжнародні наукові читання: “Мир усадебной культуры” - Алупка, Мин.культуры и искусств АР Крым, 2008; ХІ Міжнародні Воронцовські наукові читання - Алупка, Мін.культури та мистецтв АР Криму, 2008;

на конгресах: VІІ Міжнародний конгрес україністів - Київ, МАУ, НАУ, НТУУ КПІ, 2008; “Українці Холмщини: історична доля, духовна і матеріальна культура впродовж віків” - Луцьк, ВНУ ім. Лесі України, 2009;

на всеукраїнських конференціях: “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень” - Київ-Донецьк, Інститут історії України НАНУ, ДНУ, 2001; ”Берестецька битва в історії, літературі та мистецтві” - Рівне, РДГУ, 2001; ”Культура України ХХІ століття: діяльність культурологічних закладів у сучасних ринкових умовах” - Київ-Рівне, ДАКККіМ, 2001; ”Образотворче мистецтво ХХ століття” - Київ, АМУ, 2001; ”Берестецька битва в історії України”- Рівне-Пляшева, ВСК, 2001; ”105-річниця заснування першого музею на Волині в с. Городок Рівненської області” - Рівне-Городок, РОКМ, РДІК, РІС КСУ, 2001; “Україна і слов'янський світ: історія і сучасність” - Рівне, РІС КСУ, 2001; “Проблеми етнології, фольклористики, мистецтвознавства Поділля та Південно-Східної Волині: історія і сучасність” - Кам'янець-Подільський, КПДПУ, ХГПІ, Подільське відділення ІМФЕ НАНУ, 2002; “Данило Братковський - поет і громадянин” - Луцьк, ВКМ, 2002; ”Гощанське Погориння: давнина і сучасність” - Гоща, РДГУ, Рівненський факультет ДАКККіМ, 2002; “Історія міст і сіл Великої Волині в контексті регіональних досліджень” - Житомир-Коростень, ЖНКТДВ, ЖОКМ, 2002; “В. П. Петров (Домонтович, Бер) - видатний мислитель, учений, письменник” - Київ, КНУ ім. Т. Шевченка, 2003; “Літописний Губин у контексті історії Болохівської землі ХІІ - ХІІІ ст.” - Старокостянтинів, ІА НАНУ, КПДУ, 2004; “Минуле і сучасне Волині та Полісся: народне мистецтво і духовність ” - Луцьк, ВКМ, 2005; “Музейна справа на Житомирщині: історія, досвід, проблеми” - Житомир, ЖОКМ, 2005; “Минуле і сучасне Волині та Полісся. Розвиток бібліотечної справи в краї” - Луцьк, ВДОУНБ ім. О. Пчілки, ВКМ, 2005; “Українська державність: ґенеза, історичний розвиток, традиція” - Житомир, ЖДУ ім. І. Франка, КНЛУ, 2006; “Минуле і сучасне Волині та Полісся. Олика і Радзивіли в історії Волині та України” - Луцьк, ВКМ, ВДУ ім. Лесі Українки, 2006; “Концепції культури в історії української гуманітарної думки ХІХ - ХХ ст.” - Київ, ІМФЕ НАНУ, 2006; “Шевченківська наукова конференція” - Київ, КНУ ім. Т.Шевченка, 2007.

Публікації. Результати наукового дослідження відображені у індивідуальній монографії, 24 статтях у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та 25 - у фахових виданнях інших спеціальностей та наукових збірниках за матеріалами міжнародних та всеукраїнських конференцій.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, шести розділів, поділених на підрозділи, висновків, трьох додатків (“Речові скарби Галицько-Волинської Русі”, ”Словник історичних географічних назв”, ”Словник імен”), архівних матеріалів, літератури, умовних скорочень, 77 кольорових ілюстрацій та списку до них, анотацій. Загальний обсяг роботи 43,8 друкованих аркушів.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується вибір теми дослідження та його актуальність, характеризується ступінь розробленості зазначеної проблематики, подаються відомості про територіальні межі, хронологічні рамки та джерельну базу дослідження, визначається зв'язок із науковими програмами, об'єкт, предмет, мета та основні завдання дослідження, викладаються його методологічні засади, розкриваються наукова новизна, теоретичне значення, дані про апробацію одержаних результатів та публікації.

Також у вступі подається характеристика ключових понять та визначень: Галицько-Волинська Русь, давньоруська (середньовічна) художня культура, субкультура, князівсько-боярська, військово-дружинна та лицарсько-дружинна, культово-релігійна та церковно-релігійна, народно-низова, мистецьке середовище, етномистецькі риси культури, культурно-мистецьке явище.

У розділі “Місто” розглянуто волинські та галицькі міста як історико-культурний феномен давньоруської доби. Поєднуючи функції адміністративних, військових, релігійних, торговельних, ремісницьких центрів, різні способи господарювання, галицько-волинські міста формували соціально-економічну базу розвитку мистецтва. Архітектура міст та предмети виробництва, засоби праці, начиння, зброя, спорядження, речі щоденного вжитку, знайдені у давньоруських нашаруваннях, свідчать про високий рівень розвитку ремісництва у містах.

Ремісництвом були створені умови для появи художньо-мистецьких осередків: металообробного, деревообробного, різьблення каменю у Володимирі-Волинському, Луцьку, Холмі, деревообробного, гончарного, шкірообробного у Берестії, металообробного у Пересопниці, Дорогобужі. Іконописна майстерня існувала в ХІІІ - ХІV ст. у Луцьку, куди ймовірно перейшли традиції книжкової справи та мініатюри з Володимира-Волинського, заснована в час створення “Кодексу Гертруди” (ХІ ст.). Мистецькі якості визначали волинську архітектурно-будівельну традицію (центри - Володимир-Волинський, Холм, Луцьк), різьблення каменю (Холм), монументальне лиття (Холм, Володимир-Волинський). Завдяки розвитку ремесел художніх рис набули вироби з металів, деревини, глини, кісти та рогу, шкіри, текстилю. Водночас значна частина речей залишалася на рівні побутового ремісництва.

На Галичині ремесло розвивалось у столицях удільних князівств, адміністративних та військових центрах, релігійних осередках (Перемишль, Теребовля та інші). Інтенсивна ремісницька та художньо-мистецька діяльність відбувалася в Галичі, де активно розвивалося дерев'яне й кам'яне будівництво, монументальне та декоративне різьблення каменю, практика декорування споруд архітектурною керамікою, кольоровим склом - вітражами, працювали живописці - монументалісти, іконописці, мініатюристи. На теренах міста функціонували майстерні з металообробки та ювелірної справи. У Галичі сформувалися загальні для регіону образно-стилістичні риси, які визначили у ХІІ - ХІV ст. властивості архітектури, різьблення, керамічного виробництва, монументального живопису, іконопису, книжкової мініатюри, ювелірних виробів. Поширення художнього досвіду Галича на теренах Теребовлі, Звенигорода, Василева, Холма дає підстави говорити про галицьку художню школу, традиції якої перейшли у ХІІІ ст. до Львова. Відомо, що артіль галицьких майстрів - будівельників і різьбярів, працювала у Володимиро-Суздальській Русі.

Значну роль у художніх процесах середньовічних міст відігравала внутрішня та міжнародна торгівля. Імпорт складала сировина природних ресурсів Волині та Галичини - деревина, сольові копалини, поклади виробного каменю, які обмінювали на товари, в тому числі художнього ґатунку. В результаті місцеві майстри знайомилися з досягненнями європейської та східної культури, накопичували спеціальну інформацію, вдосконалювали ремісницько-професійні знання, технічні навички, художній смак. За умов постійного “обігу” ремісницьких виробів, урізноманітнювалися контакти з ремісничими центрами Західної Європи та Сходу: на теренах Волині, Галичини, Пониззя зафіксовано імпорт з Німеччини, Візантії, країн Балтії, Скандинавії. Центрами посередницької торгівлі, через які проходив міжнародний транзит протягом Х - ХІV ст. були Червень, Белз, Володимир-Волинський, Дорогичин, Берестій, Перемишль, Луцьк, Галич, Василів; перевалковим пунктом у гирлі Дніпра на виході до Чорного моря було Олешшя.

Про інтенсивність торговельних обмінів свідчать товарні пломби - різновид свинцевих булл-моливдовулів для опечатування тюків, найбільша кількість яких знайдена у волинських містах Дорогичині та Берестії. Пломби мали з обох сторін зображення у вигляді рельєфного рисунку своєрідних композицій з літер та образів-знаків, які демонструють еволюційні зміни східнослов'янської знаково-геральдичної системи. Пломба “дрогичинського типу” була протоелементом на шляху формування давньоруської знакової системи інститутів влади.

Важливим предметом обмінів була сіль, яку видобували в Галичині. Щоденне використання цього життєво необхідного мінералу протягом століть призвело до міфологізації солі, що відобразили терміни, топографічні найменування, народні оповіді, казки, прислів'я, обряди, ритуали, вірування, марновірства, забобони. Їх предметними виразниками виступали призначені для солі побутові речі й мистецькі вироби. Видобуток солі сприяв економічній стабільності Галицько-Волинського князівства, розвитку його продуктивних сил.

Давньоруське місто втілювало образ, який універсально відтворював його призначення міста-сховища (ІХ - Х ст.), міста-застави або форпосту (ХІ - ХІІ), “універсального міста” (ХІІІ - ХІV ст.). Місто формували центр-дитинець, вулиці, стіни-огорожі, міські ворота. У ХІІ - ХІІІ ст. забудова галицьких та волинських міст здійснювалася за принципами: 1) укріплення міста як фортеці та 2) формування міста як резиденції. Тип міста-фортеці переважав у порубіжних землях прикордоння, тип міста-резиденції - в особистих володіннях князів. Для міст-фортець було притаманне облаштування укріпленнями, вежеподібними оборонними спорудами, згодом - громадськими будівлями типу ратуші (перша - у м. Володимир-Волинський у зв'язку з отриманим у 1324 р. магдебурзького права). Розбудова міст-резиденцій прямо залежала від статусу володаря, що відображали масштаб та впорядкованість міста. Висотною домінантою у містах-резиденціях були дитинці - місця проживання князівської родини, де розташовувався княжий двір, єпископський осередок та частина, де мешкала челядь. Міська забудова виражала уявлення про соціальну ієрархію, відповідно до якої “кінці” (райони), вулиці, “слободи”, “сотні” масово заселяли общини, громади, професійні та етнічні групи, на відміну від індивідуальної забудови княжого або єпископського двору.

Феноменом давньоруського часу було “ідеальне місто”, ідея якого походила з низових прошарків як втілення поетичної мрії про казково-квітуче світосяйне місце. Таким уявлявся, судячи з фольклорних творів, стольний Галич. Його образ формували масштабність, складна планово-просторова форма, використання особливостей ландшафту, примхливість архітектури, містобудівне облаштування, благоустрій.

Образ столиці-резиденції, центра князівства, а згодом всієї Галицько-Волинської Русі, втілив Холм, наново перебудований Данилом Галицьким у ХІІІ ст. Розгорнута у ньому “архітектурна програма” втілила державотворчі ідеї - процвітання під покровительством та заступництвом вищих сил (“богородична тема” - центральний храм Пріснодіви Марії, “іоаннівська тема” - патрональний храм Святого Іоанна, тема “сходу кордонів на світовій вісі” - кам'яний межовий стовп із зображенням орла). Обрані теми мали декларативно-репрезентативне значення, де Холм - головне за статусом місто, економічно-торговельний, військовий, релігійний центр, подібний до Києва, втілював політичні амбіції галицького князя та короля Данила Романовича - ідею набуття Галицько-Волинською Руссю державного статусу.

У другому розділі - “Влада” розглянуто мистецьку культуру, сформовану у середовищі представників галицько-волинської соціальної верхівки, власників значних майнових накопичень - князів та бояр, найспроможніших замовників художніх творів. Їх уподобаннями та смаками відзначено будівництво, оздоблення світських та церковних споруд, вибір начиння, одягу, прикрас, коштовної зброї, спорядження. Літописи та історичні факти характеризують князів Володаря Ростиславича (1092 - 1124), Володимирка Володаревича (? - 1152), Ярослава Володимировича Осмомисла (поч. 30-х рр. ХІІ - 1187), Романа Мстиславича (50-ті рр. ХІІ ст. - 1205), Данила Романовича (1201 - 1264), Володимира Васильковича (? - 1288) не тільки як державотворців і полководців, а й поціновувачів мистецької краси. Значну роль в культурному житті Галицько-Волинської Русі відіграла місцева родова аристократія.

Предметним виявом інститутів влади були актові печатки - знаки власності, приналежності та достовірності, основним призначенням яких було скріплення актів господарювання і права. Створені як особисті речі вищих прошарків суспільства, вони були предметами елітарного характеру, мистецькими виробами. За приналежністю печатки з Волині, Галичини, Пониззя розподілялися на ті, які використовували: особи князівського походження; церковні ієрархи; представники військової еліти; представники боярства. Для князівських характерне зображення патронального князеві святого, благопобажальні написи грецькою, згодом давньоруською мовами, напис “Даньслово” (ймовірно, пов'язане з присягою-обіцянкою). У ХІІІ - ХІV ст. виникли печатки нового типу, подібні до західноєвропейських (печатка міського патриціату Володимира-Волинського та маєстатична печатка Юрія Львовича). З першої половини ХІІ ст. склався тип печаток церковних ієрархів, із яких відомі взірці, приналежні володимиро-волинському та галицькому єпископам, настоятелям монастирів (із зображенням Богоматері та святого Феодосія).

Застосування печаток знаменувало складання нових форм фіскально-адміністративного управління, центром якого був княжий двір. Стилістичні особливості й тематика зображень печаток свідчить про їх еволюцію від додержавних знаків власності до “київсько-візантійської” системи та нової європейської традиції. Як вироби дрібної пластики, за вжитком, формою, декором, тематикою, ці печатки не виходили за межі “стандарту”, прийнятого у давньоруських землях. Поряд з вислою печаткою у ХІІ - ХІІІ ст. застосовували печатки архаїчного прикладного типу у формі персня (Болохівщина, Галичина, Волинь), їх застосування було пов'язане з виникненням політичних, торговельно-економічних союзницьких угрупувань.

Побут князівської верхівки був зосереджений у княжих дворах, відповідно до привілейованого становища їх господарів. Планувально-просторова система княжих дворів протягом Х - ХІV ст. змінювалася: послідовно роль головних споруд виконували “гридниця” - місце щоденного харчування князівського загону дружинників, “сінь” - світлиця, тронна зала, по боках якої розташовувалися житлові кімнати, терем - поверхова будівля, хороми - просторий будинок із кімнатами. До палацового житлово-комунального комплексу входили також християнські “божниці” (в подальшому відокремлені домові церкви), теплі приміщення-сіни для челяді, господарчі споруди - медушні для виготовлення та зберігання напоїв, комори, лазні.

Представницьке значення мав одяг - один із засобів створення образу нобілітету, “вищості”, з метою наголошення своєї відокремленості від простого люду. За практично-доцільним використанням, він поділявся на сезонне вбрання, за функціональним призначенням - на повсякденне та урочисто-церемоніальне, за статевою приналежністю - на чоловічий та жіночий. Ансамбль вбрання завершували оздоби у вигляді прикрас, сформованих у стилістично цілісний убір, який відігравав декоративно-оздоблювальну та охоронно-магічну роль. У чоловічому вбранні нечисленні прикраси складали єдиний комплект з металевим спорядженням, поясним та збройним набором. На теренах Галицько-Волинської Русі знайдено понад 50 давньоруських речових скарбів, прикраси яких свідчать про еволюцію ювелірних уборів південно-західного регіону в Х - ХІV ст. Приналежні місцевій родовій знаті прикраси, які складали вміст скарбів, відповідають язичницьким уявленням, що вказує на можливі зв'язки з місцевим жрецтвом, виконавцями дохристиянських обрядів. Сюжетно-тематичні акценти, які у ХІІ - ХІV ст. перемістилися в бік ідеології християнства та демонстрували декорування одягу з ухилом на київсько-візантійських взірці князівських прикрас, насправді залишались у межах традиційних архетипів, приховуючи питомо язичницький зміст та призначення таких виробів для відповідних місцевих свят та ритуально-обрядових дій.

У князівських церемоніях застосовували спеціальні речі, які символізували владу та панування. Під час прийняття у 1253/4 р. в Дорогичині королівського сану Данилом Галицьким, відповідно до обряду коронації - ритуалу релігійного благословення та увінчання монарха короною й регаліями - жезлом-скіпетром, сферою-державою, мечем, шпорами, перснем - на ХІІІ ст. із візантійського проголошення та інтронізації перетворилася на церковне дійство.

Переосмислена в народній пам'яті, князівсько-боярська культура була відтворена в опоетизованих творах; риси князівського побуту були перенесені із реалій історії в уявні словесні, музичні та театрально-ігрові форми народної творчості, народних звичаїв, обрядів, ритуалів тощо.

У третьому розділі “Військова дружина” розглянуті мистецькі вироби та речі, приналежні до побуту та вжитку представників військового стану - лицарів, дружинників, ополчення. Це - споруди, зброя, військове спорядження, вироби культового та військо-адміністративного призначення, щоденного вжитку. Їх перелік відображає реалії “лицарської доби”, а сутність - характерні риси військово-дружинної культури Х - першої половини ХІV ст.

Укріплення населених пунктів Х - середини ХІІІ ст., дерево-земляні та кам'яні фортифікаційні мури, складали частину комплексів громадського призначення; міські - фортеці та замки; комплекси культового призначення - монастирі та храми. На межі ХІІІ - ХІV ст. розвивались фортечні ансамблі: міський; заміський - мурована башта, розташована на дерево-земляних нерегулярних у плані укріпленнях (переважно, на Волині); в гірській частині - скельні укріплення (переважно, в Галичині); культовий (храми та монастирські комплекси з головним храмом у центрі подвір'я з розташованими навколо келіями, трапезною, церквами, будинком настоятеля, господарчими спорудами). Фортеці та оборонні споруди у різні часи мали різне підпорядкування: князівській адміністрації, місцевим боярам, громадам.

Мистецькі пам'ятки та речі щоденного вжитку свідчать про значне розшарування військових, яке знаменувало в подальшому появу різноманітних професій, у тому числі й власне військових. За приналежністю до посадово-станових категорій, майновими ознаками давньоруські вояки поділялися: на кіннотників, піхоту (“пішців”), ополчення; за територіальними - на іноземців, купецько-міщанські прошарки, селян-землеробів, ”самодіяльних” військовиків - берладників; за корпоративно-самовизначальними - на “стару” та “нову” еліти. Привілейованим прошаркам належали взірці парадної зброї та спорядження, коштовний одяг; пересічним - утилітарні речі. Особливий статус головнокомандуючого підкреслювали зброя, спорядження та спеціальні предмети-символи, створені художньо: меч, бойова сокира, навершшя, булави, кістені. Взірці, які відігравали культово-символічну та репрезентативно-парадну роль, оздоблювалися насічкою сріблом, міддю, рідше золотом на чорневому тлі, псевдозерню, псевдосканню, карбуванням. Значеннєвої змістовності зброї надавали клинкова епіграфіка - ідеограми-сигли, слова, іменне таврування.

Військові звичаї галицько-волинських вояків базувалися на незмінній упродовж століть традиції, змістовний лад якої уособлювали образи святого вершника та зображення священної тварини - коня. У ХІІ - ХІV ст. іконографічна система “кінь-вершник” перетворилася на сталу знаково-символічну модель, яка за доби християнства трансформувалася у лейтмотив образів святих воїнів - Георгія, Михаїла, Димитрія, Бориса, Гліба.

Військова героїка та християнські культи, втілені в літературі у творах лицарського епосу, давньоруських билинно-старинних циклах через сюжети-оповіді про героїчні вчинки та дива, здійснені святими воїнами, в образотворчому виразі набула розвитку в іконописі, стінописі, книжковій мініатюрі, дрібній пластиці (печатки, образки).

У четвертому розділі “Церква” розкрито роль, яку відігравала ця інституція в художніх давньоруських процесах у зв'язку з поширенням християнської ідеології.

Головним символом нової віри став храм, який створював нове, відмінне від язичницького капища середовище для відправи культу - богослужіння-треби. Типовими храмовими спорудами Галицько-Волинської Русі були хрестово-купольні та базилікальні; оригінальні місцеві храми - центричні. За призначенням храми поділялися на монастирські, парафіяльні, приходські, єпархіальні, єпископські (кафедральні), князівські, за суспільно-громадським використанням - на міські, придворні, домові, за функціональними ознаками - на соборні, кафедральні, усипальниці, хрещальні, за конфесійною приналежністю - на православні, католицькі. Храми сприяли єднанню громад: у Х - ХІ ст. під егідою Києва (візантійсько-київська єпархія: Успенській собор у Галичі, Успенський собор у Володимирі-Волинському), у ХІІ - ХІV ст. - під егідою нових політичних лідерів регіону - волинських та галицьких князів (храми Іоанна Богослова в Луцьку, святого Іоанна в Холмі, Пантелеймона в Галичі та ін.). Місцевій аристократії - галицьким боярам - належали ротонди. Центричні споруди Володимира-Волинського др. пол. ХІІ - поч. ХІV ст. (Василівська ротонда, церква в урочищі Михайлівщина) мали своїм призначенням обслуговувати купецькі прошарки. Стилістичний аналіз архітектурних споруд Галичини та Волині свідчить про існування трьох основних напрямів - “київського” (офіційного), “романського” (союзницько-об'єднавчого), “місцевого” (опозиційного). Внаслідок розмежування православ'я та католицизму (1054 р.), з'явилися костели (Іоанна Хрестителя ХІІІ - ХІV ст. у Львові, храм Іоанна Хрестителя ХІІІ - ХVІ ст. у с. Мужієво на Закарпатті).

Підсумовано, що типи галицько-волинських культових будівель відповідали конфесійному розшаруванню населення, частина якого належала до київської митрополії (до періоду феодального дроблення), частина - до галицької єпархії (за часів утвердження Галицько-Волинського князівства), інші - до місцевих православних релігійних общин (громад), близьких до західно-європейських конфесій.

Із поширенням християнства відбулися суттєві зміни в обряді поховання, який здійснювали відповідно до вимог церкви на спеціально облаштованих кладовищах, поряд із храмом. Новими в поховальному обряді були спеціальні культові ритуали - відспівування, хода на кладовище, передавання тіла землі, поминки, використання ритуального одягу, труни (у князів - кам'яних саркофагів). Цвинтарі існували у Галичі (10), Плісьнеську (2), Василеві (4). Представників привілейованих прошарків ховали у стінах соборів-усипальниць (Успенський собор Галича, “Стара Катедра” Володимира-Волинського, церква святого Іоанна у Перемишлі, Пресвятої Богородиці в Холмі).

Храмові споруди проаналізовані також як взірці синтезу мистецтва - поєднання архітектури, скульптури, живопису, прикладного мистецтва. Простежено співвідношення зовнішніх та внутрішніх елементів храму: символічне навантаження отворів (портал, двері, вікна), перекриття (стеля, купол), стін, підлоги; в інтер'єрі - зміст розписів, керамічних плиток, начиння як унаочнення християнського вчення. Архітектурний декор розглянуто за взірцями різьблення каменю (фризи, карнизи, портали, профілі пілястрів, купольної частини, колонок, капітелей із білого “галицького” та зеленого ”холмського” каменю, включали антропоморфні зображення-маски, антропо - та зооморфні елементи); керамічного оздоблення (плитки з кольоровою поливою або трьох різновидів із рельєфним декором); вітражу (регіональна традиція). Вони надавали спорудам стилістичної виразності та складали характерні риси, що разом формували регіональні традиції синтезу мистецтв. Його основу складали дві течії, які існували у “протидію” одна до одної - ”єпископську” (канонічна, в дусі суворих приписів, похідна від суворих візантійських канонів) та “князівську” (фольклорна, пантеїстична, близька до європейських тенденцій). “Рольову функцію” виконували стінопис, візерунок із плиток, начиння, покликані унаочнювати образи священного писання та відтворювати символи християнства.

Суттєву роль в оздоблення інтер'єру храму і водночас у ритуальних дійствах відігравало начиння та предмети культу, які застосовували в літургії. Це службовий посуд (стояв на престолі та аналої), вироби з текстилю (розкладалися у визначених службою місцях - на престолі, аналої), слугували як завіси-катапетасми біля Царських врат, покривала на меблях, знамена-корогви, одяг священнослужителів); богослужбові книги (Євангеліє, Служебники, Апостол), оздоблені художньо; ікони над вівтарною перегородкою, вотиви - предметні дарування Церкві (подекуди у формі особистих прохань), освітлювальні прилади. Речі для храмового використання, наділені художніми рисами, особливо цінували: краса як ознака вищості та сакрального втілення, відповідала ідеям християнського богослов'я про природу божественного.

Особисті культові речі - хрести-енколпіони, хрестики-тільники, іконки-образки були виразниками шанування Христа, Богородиці та святих. На галицько-волинських землях особливо шанували Бориса та Гліба, Миколая, святих воїнів; серед регіональних святих перевагу віддавали святому Клименту (священномученик, ІІ ст. н. е.), Онуфрію (преподобний Онуфрій Великий, ІV ст.), Пантелеймону (великомученик та цілитель, ІV ст.).

Регламентуюче-визначальну роль у давньоруський час відігравали дзвони. Відомі у галицько-волинських землях з ХІ ст., ці інструменти-ідіофони поширились у ХІІ - ХІІІ ст., причому Волинь у ХІІІ - ХІV ст. стала провідним осередком їх виготовлення; з ХІV - ХV ст. їх виливали й на Галичині. Центрами монументального лиття, де робили дзвони, були Холм, Володимир-Волинський, Львів.

У п'ятому розділі “Народ” розкрито риси художньої культури як продукту мистецької практики простолюду, “низів”. Народні традиційні вірування, звичаї, світогляд, побутовий та ремісничий досвід в тій чи іншій мірі проявились у всіх творах мистецтва давньоруського часу, водночас існувала відокремлена від елітарної культура низів міста та села.