Сакральне мистецтво домініканського ордену на землях України (XVII-XIX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

АВТОРЕФЕРАТ

на здобуття наукового ступеня

доктора мистецтвознавства

Сакральне мистецтво домініканського ордену на землях україни (XVII-XIXст.)

Спеціальність 26.00.05 - Музеєзнавство. Пам'яткознавство

Урсу Наталія Олексіївна

Харків - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва Кам'янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор мистецтвознавства, професор кафедри мистецтвознавства Миколаївського державного університету ім. В.О. Сухомлинського

Іванов Володимир Федорович,

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор, дійсний член Академії Мистецтв України, завідувач кафедри теорії та історії мистецтва Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури

Федорук Олександр Касянович

доктор мистецтвознавства, професор кафедри історії і теорії мистецтв Харківської державної академії дизайну і мистецтв

Соколюк Людмила Данилівна

доктор мистецтвознавства, професор, провідний науковий співробітник відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України

Захарчук-Чугай Раїса Володимировна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Актуальність у питанні усвідомлення себе частиною великої Європи, інтеграція нашої національної культури до загальноєвропейської, виховання української еліти, національних мистецьких кадрів, введення у науку до сих пір заборонених тем та цілковита нерозробленість даної проблеми зумовили впровадження ідеї комплексного вивчення мистецької спадщини ордену на теренах України. В дослідженнях українського сакрального мистецтва довгий час превалював історико-мистецтвознавчий підхід, який призводив до опису окремо існуючих видів мистецтв. Акцентувалися поодинокі мистецькі компоненти, особливості стилю, які по черзі виводилися в ранг найбільш значущих. Такий розгляд, що вже перетворився на традиційний, не міг не вплинути на мистецтвознавчі розвідки, оскільки види мистецтв, які часто взаємодіяли між собою, досліджувалися поодинці, у відокремленому від загальних соціокультурних процесів вигляді. В результаті аналіз часткового запанував над цілим, а таке гармонійне явище як мистецька спадщина окремо взятого католицького згромадження у всій сукупності його проявів і компонентів, зокрема духовно-метафоричного підґрунтя, майже не розглядалася і залишалася поза увагою дослідників і науковців.

В ситуації величезної прогалини у висвітленні культурної спадщини католицьких чинів в Україні виникла необхідність більш глибокого усвідомлення, накопичення, систематизації матеріалу, наукового осмислення мистецького доробку домініканських отців-проповідників (fratrum praedicatorum), одного з найпоширеніших релігійних згромаджень на теренах Європи, зокрема й на українських землях XVII - XІХ століть. Діяльність ордену потребує пильної уваги, оскільки він був активним носієм і провідником духовно-культурних, інтелектуальних, мистецьких, світоглядних концепцій та ідей. Дотепер ця проблема була під суворою забороною, тематика не досліджувалася, відтак майже не існувало навіть окремих статей, присвячених будь-якій сфері існування чину домініканців. Втім, архітектурні пам'ятки ордену, які розташовані на землях України, демонструють обширний арсенал художньо-композиційних рішень, різноманітність культурних та історичних стилів, єдність та відмінність з видатними пам'ятками ченців на західноєвропейських теренах. Дослідження охоплює зразки сакрального мистецтва ордену візуального характеру - архітектуру, скульптуру, образотворче та декоративно-прикладне мистецтво і не торкається мистецтва співу, музики, гри на органах тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дослідження виконане в межах Комплексної програми розвитку Національного історико-архітектурного заповідника «Кам'янець» (постанова Кабінету Міністрів України від 16.03.1998 року, № 378), Загальнодержавної програми збереження та використання об'єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки (Закон України від 20.04.2004 року, № 1692-IV), а також Програми розвитку культури на період до 2007 року (постанова Кабінету Міністрів України від 06.08.2003 р. № 1235), якими передбачено, зокрема, здійснення комплексу заходів щодо збереження пам'яток історичної та архітектурної спадщини, унікальних містобудівних історичних комплексів. Напрямок проведених розвідок збігається із Законом України Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи, який набув чинності 1 квітня 2007 року.

Тема дослідження пов'язана з планами наукових розробок кафедри образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва Кам'янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка (тема № 12/1).

У дисертації запропонована й відпрацьована концептуальна ідея, що міститься в комплексному аналітичному розгляді конкретного явища у різних вимірах. Горизонтальний вимір дозволив піддати розгляду: а) існуючі дотепер пам'ятки зодчества ченців в Україні, їх мистецьке наповнення та архівні відомості про них; б) неіснуючі пам'ятки, про які у процесі розвідок були знайдені писемні та іконографічні матеріали. Вертикальний вимір надав змогу констатувати: а) часові зміни, що відбувалися з архітектурними об'єктами та їх інтер'єром з плином століть; б) стильову трансформацію об'єктів, з огляду на перебудови та численні реставрації, починаючи від виникнення архітектури ченців до зламу ХІХ і ХХ століть. Глибинно-просторовий вимір висвітлив: а) змістові та духовно-метафоричні підвалини феномену мистецької спадщини домініканців у єдності з процесами, що відбувалися у суспільстві; б) потенційні можливості пам'яткоохоронної діяльності у галузі відтворення визначних зразків сакрального зодчества України.

Мета дослідження полягає у комплексному концептуальному розгляді мистецької спадщини домініканців на землях України XVII-ХІХ ст., створенні прецеденту у розробці механізму аналогічних розвідок християнських забудов та недослідженого мистецького доробку католицьких згромаджень.

Для досягнення мети поставлено наступні завдання:

- систематизувати наявну джерельну базу; розглянути історіографію проблеми, окреслити основні групи джерел: а) теоретичні історико-мистецтвознавчі та літературні матеріали, б) архівалії, в) візуально-іконографічні зображення об'єктів, г) кресленики й плани споруд, д) іншу споріднену інформацію;

- з'ясувати важливі етапи історії фундацій монастирів і характер апостолату ченців в Україні;

- визначити імена фундаторів та доброчинців осідків ченців;

- розглянути внесок митців, творців архітектурних ансамблів згромадження;

- окреслити характерні риси зодчества ордену, зокрема на землях Правобережної України та Галичини; провести систематизацію пам'яток;

- висвітлити та систематизувати дані про внутрішній сакральний простір костелів, особливості наповнення інтер'єрів творами мистецтва;

охарактеризувати архітектонічну метафорику сакральних споруд ченців, змістові та художньо-композиційні основи організації сакруму костелів; монастир сакральний мистецтво апостолат

- піддати аналізу стильові напрямки мистецького доробку домініканців, взаємовпливи сакрального мистецтва на землях України та Західної Європи;

- з'ясувати пам'яткоохоронне значення досліджень мистецької спадщини українських осередків ордену.

Об'єктом дослідження є процес формування й розвитку сакрального мистецтва домініканського ордену на українських землях XVII - XІХ ст. Предметом - художньо-композиційні особливості мистецького доробку мендикантів на теренах України, інтеграція візуальних мистецтв та її роль в організації сакруму конкретного католицького чину.

Географічні межі розвідок визначені історичними українськими землями, які складаються з Правобережної України (Брацлавщина, Київщина, Волинь і Поділля) та Галичини, що, згідно із сучасним адміністративно-територіальним поділом, відповідає територіям Львівської, Івано-Франківської, західної частини Тернопільської областей. На інших українських землях домініканських осередків не існувало.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють XVII-ХІХ століття і зумовлені історичними фактами фундацій, екзистенції та ліквідації домініканських монастирів, а також побіжно торкаються більш раннього періоду проповідницьких місій ченців на українських землях.

Методологічними засадами дослідження стали: уявлення про єдність і взаємовплив мистецтва і культури різних народів, художнє сприйняття та художню творчість митців і бенефакторів різних спрямувань; діалектичні положення про необхідність вивчення зв'язку всіх сторін кожного явища, про взаємодію та єдність духовного й матеріального, реального та ідеального, об'єктивного і суб'єктивного.

Для реалізації концептуальної ідеї дисертації запропонований комплекс методів з опрацювання фактологічного матеріалу. Теоретичні методи включають мистецтвознавчий аналіз (діахронний і синхронний розгляд, контрастний та описовий методи) літературних джерел, архівних матеріалів, новацій у розвитку науки і культури, узагальнення, систематику та класифікацію отриманих даних; для встановлення причинно-наслідкових зв'язків і залежностей застосовувалися логічні методи (порівняння, схожість, відмінність); метод дедуктивно-індуктивного і компонентного аналізу пам'яток архітектури та предметного наповнення сакрального простору інтер'єру. Практичні методи включають аналіз пам'яткоохоронної цінності даних наукових розвідок з метою опрацювання подібних матеріалів у процесі досліджень мистецької спадщини інших католицьких чинів, що мали власні осередки на території України (францисканського, кармелітанського, тринітарського, etc.). До практичних методів також відноситься впровадження матеріалів наукових розвідок, їх теоретичного обґрунтування й аналізу у процес реставрації конкретних по-домініканських костелів на українських землях.

– Наукова новизна одержаних результатів полягає в створенні концептуального підходу, який допоміг теоретичному і практичному усвідомленню комплексу питань, пов'язаних з існуванням такого явища, як мистецька спадщина домініканського ордену.

В Україні це перша спроба глибокого різнобічного аналізу мистецького доробку окремо взятого католицького ордену, яка на початковій фазі розробки й спроби опублікувати знайдені матеріали зіштовхнулася з опором не лише з боку владних осіб, але й нерозумінням зі сторони спеціалістів. Це перша спроба знайти місце мистецтву католицьких орденів, що знаходилися на землях України, у загальноєвропейській культурній спадщині, зміцнити так необхідні країні на даний момент процеси Євроінтеграції. Це пошук, концентрація і систематизація надзвичайно розкиданих у різних інституціях, музейних фондах, містах, областях, навіть країнах фактологічних і архівних матеріалів. Це перший концептуальний систематизований аналіз архітектури, інтер'єру, стилю, метафорики та пам'яткоохоронної цінності окремо взятого католицького згромадження. Об'єкт запропонованої наукової праці майже не висвітлювався навіть в окремих статтях українських вчених.

Практичним значенням дослідження є можливість його використання у процесі реставрації видатних зразків архітектурної спадщини України. Результати, опубліковані в дисертації, монографії і статтях, можуть використовуватися у наукових розвідках споріднених гуманітарних дисциплін (етнографія, народознавство, історія, соціологія та ін.), на лекційних заняттях з історії образотворчого мистецтва й архітектури для студентів художніх спеціальностей вищих закладів освіти, у процесі викладання навчальних предметів освітніх напрямків, пов'язаних із сакральним мистецтвом, теологічного спрямування, а також можуть впроваджуватись у музейно-дослідницьку та екскурсійно-просвітницьку роботу Національних мистецьких та історико-архітектурних заповідників, туристичну практику тощо.

Практичне значення роботи також полягає в можливості застосовування її положень для подальшого поглибленого дослідження широкого кола проблем, пов'язаних з формуванням української християнської культури. Ілюстративний ряд пропонованої праці містить деякі архівні візуальні матеріали, які ще ніколи не публікувалися. Дисертація придатна для використання спеціалістами й читачами широкого кола інтересів. Системний комплексний підхід допоможе розвитку художньої практики аналогічних досліджень.

Висновки дослідження можуть використовувати митці-практики у вирішенні питань ревіталізації пам'яток архітектури, зокрема, відбору відповідних художньо-композиційних рішень зовнішнього вигляду та інтер'єру храмів, що будуються чи реставруються.

За матеріалами, знайденими автором у рамках представлених розвідок, в архівах Санкт-Петербургу, Варшави, Кракова, Києва, Хмельницького, Житомира, Вінниці, Луцька вже відбувається реставрація визначної пам'ятки сакрального зодчества по-домініканського костелу св. Миколая в Кам'янці-Подільському; здійснюється допомога у справі регенерації Летичевського і Смотрицького костелів, що є практичним втіленням теоретико-мистецтвознавчого дослідження в життя і певним внеском у процес відродження національної культури і мистецтва.

Науковий доробок автора підтверджений актами про впровадження результатів даного дослідження, підписаних Генеральним директором Національного історико-архітектурного заповідника «Кам'янець», членом спілки архітекторів України, дійсним членом ІКОМОС, акредитованим членом Української Академії архітектури В.В. Фенцуром (№ 458 від 08.12.2007 р.), Єпископом ординарієм Кам'янецької дієцезії Леоном Максиміліаном Дубравським (№ 2569 від 11.02.2008 р.), а також проректором з наукової роботи Кам'янець-Подільського державного університету, доктором наук, проф. В.О. Кебою (№ 42 від 12.11.2007 р.).

Особистий внесок здобувача. За допомогою розробленої автором концепції вперше в історії українського мистецтвознавства було знайдено, опубліковано і впроваджено в науковий обіг цілу низку невідомих дотепер архівних писемних та іконографічних джерел (вітчизняних і закордонних) і практично створена архівно-джерельна база піднятої проблеми; визначені основні періоди екзистенції домініканців в Україні, кількість та місце розташування осередків; піддані комплексному аналізу склад та відомості про фундаторів, бенефакторів та митців, що брали участь у створенні зразків сакрального мистецтва домініканців. Піддані науковому мистецтвознавчому розгляду характерні риси архітектурного доробку європейських домініканців у контексті розвитку споруд, інтер'єру, мистецького наповнення костелів ченців на теренах Галичини, Поділля, Волині, Київщини, Брацлавщини; їх спільність та відмінність із загальноєвропейською спадщиною даного ордену. Проаналізована архітектонічна і мистецька метафорика домініканських забудов на українських землях, яка була змістовною основою будівництва й організації інтер'єрного простору; піддані аналізу стилістичні нурти домініканських споруд, їх залежність і відповідність провідним ідеям жебрацького і проповідуючого чернецтва. Розглянуте пам'яткоохоронне значення наукових досліджень мистецького доробку окремо взятого католицького чину та здійснено практичне втілення результатів розвідок у процес відтворення культурно-мистецької спадщини народу (костели в Кам'янці-Подільському, Смотричі, Летичеві).

Апробація результатів роботи здійснювалася у вигляді доповідей та публікацій на звітних конференціях за результатами наукових досліджень Кам'янець-Подільського державного університету (2002, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007 роки), у процесі роботи круглого столу «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі у XVIII - на початку ХХІ ст.» (2005, Кам'янець-Подільський).

Результати розвідок оприлюднювалися на п'ятнадцяти Міжнародних конференціях з публікацією доповідей у наукових збірниках, зокрема на Міжнародній конференції «Історія релігій в Україні» (2001, 2003, 2004, 2005, 2006 - Львів), на Міжнародних конференціях: «Polacy na Podolu» («Поляки на Поділлі» - 2003, Кам'янець-Подільський), «Polskie dwory i rezydencje na Ukrainie» («Польські двори і резиденції на Україні» - 2004, Ольштин); «Polacy na Ukrainie w XIX-XX wieku» (Поляки в Україні у XIX-XX ст. - 2005, Хмельницький); «Sztuka dawnych kresуw poіudniowo-wschodnich Rzeczypospolitej w XIX i XX wieku» («Мистецтво південно-східних кордонів Речі Посполитої у XIX i XX століттях» - 2006, Варшава); «Кам'янець-Подільський в контексті українсько-європейських культурних зв'язків: історія та сучасність» (2006, Кам'янець-Подільський); «Polska rodzina na Ukrainie: historia i wspуіczesnoњж. W 125 rocznicк urodzin Karola Szymanowskiego» («Польська родина в Україні: історія і сучасність. До 125-річчя народження Кароля Шимановського» - 2007, Кіровоград); «Central European Heritage - European Heritage» - («Центрально-європейська спадщина - Європейська спадщина» - 2008, Будапешт-Балатонфюред); «Wspуlna spuњcizna - wspуlna odpowiedzialnoњж» («Спільна спадщина - спільна відповідальність» - 2008, Краків, Міжнародний центр культури); на ІІ Конгресі Польських наукових товариств (II Kongres Polskich Naukowych Towarzystw) - 2008, Краків та ін.

Публікації. Основні положення дисертації опубліковано в монографії: Мистецька спадщина домініканського ордену XVIІ-XIХ ст. на території України : монографія. - Кам'янець-Подільський : Вид. ПП Зволейко Д.Г., 2007. - 368 с. : іл. - Бібліогр. : с. 333-367. - 500 пр.

В наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, видано двадцять п'ять статей, що містять дослідження як окремих храмових ансамблів, так і матеріали, пов'язані з мистецькою спадщиною ченців на Волині, Поділлі, Брацлавщині, Київщині, Галичині. Дві статті по темі опубліковано за кордоном, у Кракові та Ольштині (Польща); дванадцять статей в інших наукових збірниках.

Структура і обсяг дисертації. Текстова частина дисертації складається зі вступу, 5-ти розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертаційної роботи: 397 сторінок, додатки: на 53 сторінках 239 зображень; список літератури кількістю 387 позицій та архівних джерел - 167 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, його часові і територіальні межі. Звертається увага на методологію розвідок, висвітлюються наукова новизна, теоретичне і практичне значення роботи, подається інформація про апробацію дослідження.

У першому розділі дисертації «Теоретико-методологічні основи дослідження сакрального мистецтва домініканського ордену на землях України» подано аналіз історіографії проблеми, характеристику архівної бази; розглянуті теоретичні та методологічні засади вивчення мистецької спадщини чину мендикантів.

Піддано аналізу літературні та історико-мистецтвознавчі джерела, що окреслило три основних групи видань, які відрізняються характером і спрямованістю інформації. До першої з них можна віднести розвідки в галузі архітектури і мистецтва ченців. Друга демонструє історичні відомості про події життя, особливості організації спільнот, місця розташування осередків братів-проповідників на українських землях. Третя торкається загальних і окремих проблем католицької церкви, які тією чи іншою мірою охоплюють більшість орденів та парафіяльних храмів.

Констатовано, що серед українських вчених майже неможливо знайти фахівців, яких можна було би віднести до першої групи, оскільки протягом ХІХ та ХХ століть означена тема з різних причин знаходилася під забороною. Про наукові дослідження в галузі мистецької спадщини ордену взагалі не згадувалося. Проте можна назвати кілька польських науковців, які у власних розвідках і публікаціях торкалися питань, пов'язаних з мистецьким доробком ордену на території України. Першу спробу системного охоплення з мистецтвознавчого погляду здійснив В. Лушчкевич, висуваючи питання відмінності архітектури католицьких орденів в ХІІІ ст. Масштабністю і глибиною вирізняються монографічні видання польського науковця В. Жили, присвячені аналізу архітектури і мистецького наповнення інтер'єру таких домініканських костелів, як Підкаменецький, Тернопільський та Львівський. Дослідження З. Голубєвової висвітлюють питання домініканської архітектури ХІІІ ст. Важливими видаються змістовні мистецтвознавчі публікації Т. Маньковського і М. Гембаровича. Серед сучасних зарубіжних авторів привертають увагу дослідницькі пошуки польських вчених З.Хорнунга, Є. Ковальчика, Я. Островського, П. Красного, А. Бетлея, Т.Заухи, яким притаманні глибокий розгляд отриманих пошукових даних і детальний фаховий архітектурно-мистецтвознавчий аналіз. Вчений М. Шима висвітлив архітектуру монастирського ансамблю ченців у Кракові до 20-х років ХIV ст. Науковою новизною вирізняються публікації Є. Петруса, присвячені костелам Галичини (Самбір та Жовква). Праці сучасних українських вчених Б. Возницького, О. Горбик, О. Годованюк, Є. та О.Пламеницьких у рамках споріднених досліджень побіжно торкаються окремих питань мистецького доробку мендикантів.

У плеяді науковців більш наповненої другої групи, що торкалися історичних аспектів існування домініканців на теренах України, можна назвати історика ордену С. Окольського, Ф. Мадуру, Фр. Р. Гавронського. Польські дослідники С. Баронч та Волиняк (Я.М. Гіжицький) наприкінці ХІХ і початку ХХ століть досліджують історичні коріння існування монахів-домініканців на територіях Руської провінції. Глибина розвідок та аналітичний характер притаманні дослідженням Є. Клочовського, отців-домініканців Я. А. Спежа ОР, Р. Свєнтоховського ОР, В. Капеча ОР, Р.Галковського ОР та ін.

Історичним аспектам окремих питань, що торкаються існування ченців, присвячені праці вітчизняних вчених А. Лисого, А. Мащакевич, Н. Сінкевич, М.Чорного, О. Козубської.

Третя група науковців, досліджуючи різні боки вивчення історії міст і містечок України, включала короткі відомості про домініканські осередки, котрі можна знайти у працях Є. Сецінського, А. Прусевича, А. Ролле, М.Симашкевича, А. Пшездецького та ін. Серед сучасних польських науковців привертають увагу змістовні розвідки П. Гаха, Т. Трайдоса, який вивчає історію існування католицької церкви на землях Русі, Польщі, Литви за панування Владислава ІІ Ягелло (1386-1434), а також на Поділлі та Галичині. Цінне з професійного погляду багатотомне видання польського дослідника Р. Афтаназія, що представляє двори і резиденції на старих кордонах Речі Посполитої, окремі томи якого присвячені Поділлю, Волині, Київщині, Галичині. В результаті можна зробити висновки, що відсутність уваги науковців України до піднятого питання призвела до утворення величезної прогалини у сучасному вітчизняному мистецтвознавстві.

У дисертації висвітлені основні компоненти архівної бази означеної проблеми і міститься розгляд насамперед неопублікованих матеріалів з архівів Львівської архідієцезії в Кракові (архів арх-па Є. Базяка), Польської провінції домініканців у Краківському монастирі ченців при костелі Св. Трійці, фондів Краківського Національного музею, Російського державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі, Московського державного музею архітектури ім. Щусєва, Центрального державного історичного архіву України, Центрального державного історичного архіву в Києві, Центрального державного історичного архіву у Львові, Державного історичного архіву Житомирської області, Державного історичного архіву Хмельницької області, фонди Національного історико-архітектурного заповідника «Кам'янець», архіву Львівського інституту «Укрзахідпроектреставрація», Кам'янець-Подільського історичного музею-заповідника, Кам'янець-Подільського міського архіву, архіву Управління містобудування та архітектури Вінницької обласної державної адміністрації та ін.

Опрацьовані друковані публікації в бібліотеці університету Миколая Коперніка, в Дієцезіальній бібліотеці ім. кс. Ст. Куйота в Торуні (Польща), бібліотеці студій отців-домініканців у Кракові, бібліотеці інституту мистецтв Ягелонського університету, Львівській бібліотеці ім. В. Стефаника, науковій бібліотеці Кам'янець-Подільського національного університету ім.І.Огієнка та ін. Розглядається комплекс архівних опублікованих та неопублікованих матеріалів, які слугували основою для в реалізації завдань дисертації. У процесі розвідок мистецтва домініканських храмів на території України було встановлено, що архівна джерельна база з означених питань є різноманітною і, як правило, недослідженою. Неабияку роль у процесі дослідження мали актові (нормативно-правові, привілейні та фундаційні, договірні, судово-процесуальні), ревізійно-звітні, діловодні (що стосуються особового складу монастиря, його матеріальної власності, духовно-місійної діяльності монахів) архівні документи. Іншу категорію складають так звані наративні джерела, монастирські хроніки, а також літературні пам'ятки, куди входять скриптура (біблійні книги); літургійна література; віроповчальна (катехізиси, теологічні трактати, полеміка); проповідницька; медитативна та контемпляційна; твори, присвячені чудотворним іконам та реліквіям; агіографія (схожими на неї за жанровою тематикою є некрологи померлих членів конвенту та панегірики на честь їх покровителів), котрі, як правило, давали несподівано точну інформацію з досліджуваного питання. Особливу цінність у процесі вивчення мистецтва ордену представляють «Візитні описання костелів», «Візитації», або так звані «Інвентарні описи», «Інвентарії», а також кресленики, які ще можна знайти в державних і приватних архівах країни та за кордоном. З огляду на втрату решти пам'яток важливою є також друга група джерел, які дозволяють частково відтворити архітектурні форми храмів: іконографічні та картографічні матеріали (плани, графічні та живописні роботи того часу), а також матеріали археологічних досліджень та реставрацій. Окремою підгрупою джерел є гравюри з видами домініканських костелів і монастирів. Специфічним для даного дослідження джерелом виявилися стінні розписи малої трапезної кляштору львівських домініканців (при костелі Пресвятої Євхаристії), де збереглося зображення шести старовинних домініканських осередків на галицьких землях, серед яких можна побачити Богородчанський, Буський, Жовківський та Підкаменецький костели в оточенні кляшторних забудов. Знайдені джерелознавчі матеріали є достатньо репрезентативними для здіснення комплексного дослідження сакрального мистецтва домініканців на теренах України, подальших розвідок та уточнень.

Визначення методології та добір методів дослідження сакрального мистецтва домініканського ордену супроводжувалися концентрацією уваги на ключових завданнях поставленої проблеми і враховували специфіку аналізу мистецької спадщини католицького чину.

Насамперед був використаний культурологічний підхід, зокрема виклад наукових фактів здійснювався в контексті загального історичного процесу, шляхів і тенденцій розвитку культури та її складових - зодчества, образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Для реалізації концептуальної ідеї дисертації та з огляду на складність та багатогранність наукової проблеми був запропонований комплексний методологічний підхід опрацювання фактологічного матеріалу. Реалізація дослідження вимагала також вироблення аналітичного підходу до розгляду існуючих історико-мистецьких явищ, що виникали в артистичному середовищі і навколомистецьких колах.

Системний підхід дозволив піддати комплексному розгляду мистецьку спадщину домініканського ордену з різних боків і вимірів та зробити систематизовані висновки.

Специфіка досліджуваної проблематики зумовила використання еклезіологічного підходу для трактування подій, що відбувалися у житті ордену та мистецьких явищ, які розглядалися саме у світлі їх автентичного тлумачення католицькою Церквою. Без використання еклезіологічного підходу був би неможливий розгляд духовності ордену, яка в повній мірі знайшла віддзеркалення і втілення в архітектурі та мистецькому опорядженні костельно-кляшторних комплексів.

Важливим є впроваджений у дисертації реґіональний підхід, позначений низкою специфічних рис, що дозволяють розглядати сакральне мистецтво домініканців України як синтез реґіонального різновиду традиції Центрально-Східної та віддзеркалення провідних мистецьких течій Західної Європи. Актуальною для сучасної вітчизняної реґіоналістики є проблема дослідження історії сакральних споруд, оскільки саме вони містять могутній духовний та мистецький потенціал, спроможний відродити культурно-духовні аспекти екзистенції українського народу в часовому та територіальному вимірі.

Методологічну основу проведених розвідок становлять принципи історизму, об'єктивності та системності.

Методи дослідження: загальнонаукові (фактологічний і аналітичний); логічні методи (схожість, відмінність); метод дедуктивно-індуктивного і компонентного аналізу пам'яток архітектури та предметного наповнення сакрального простору інтер'єру.

Інтеграційним виявився метод реконструкції, який поєднав теоретичні розвідки і практичне втілення та був реалізований під час використання новітніх інноваційно-комп'ютерних технологій. У процесі створення конкретної моделі вже зруйнованого архітектурного об'єкту на основі знайдених іконографічних матеріалів у межах використання комп'ютерної програми 3D Mах знайшло місце впровадження в суто теоретичне мистецтвознавче дослідження допоміжних ревіталізаційних технологій. Така практика дозволить використовувати у майбутньому численні іконографічні зображення для створення об'ємно-просторових рухомих моделей об'єктів старожитнього українського сакрального зодчества.

Розділ «Фундації та ґенеза домініканських осередків на землях України як результат місіонерства, бенефакторства і творчої діяльності митців» ставив за мету дослідження історії виникнення осередків ченців та висвітлення імен фундаторів і митців, що брали участь у створенні сакруму домініканських споруд. У дисертації міститься розгляд питань поетапного виникнення, екзистенції та ліквідації конкретних домініканських осередків на галицьких землях та на теренах Правобережної України, а також характеру апостолату ченців в Україні. Обґрунтовано п'ять періодів існування проповідницького ордену на українських теренах, кожний з яких, як вже було доведено вище, був віддзеркаленням відповідної політичної й суспільної ситуації на досліджуваних землях. Перший з них - початок виникнення осередків (ХІІІ-XV ст.) та їх вкорінення у загальну християнську ієрархію, яка на той час формувалася на цих територіях. Другий період - етап розквіту (XVІ- пер. пол. XVІІІ ст.), розбудови і створення Руської домініканської провінції св. Яцка, котрий припадає на часи панування Речі Посполитої на цих землях. Третій період починається з моменту третього розподілу Польщі (1795 рік) і продовжується до жовтневого перевороту 1917 року. Четвертий період триває до отримання Україною суверенітету. Він вирізняється найбільш руйнівним характером, спричиненим негативним ставленням та знищуючими діями радянської влади, що здійснювалися не лише по відношенню до домініканських забудов, але й до всієї християнської (православної, католицької та ін.) церкви в Україні. На даний момент триває п'ятий період, коли український народ, усвідомлюючи цінність та багатогранність архітектурної і духовно-культурної спадщини, створеної предками на власних теренах, розпочав краєзнавчу, пам'яткоохоронну й ревіталізаційну діяльність у галузі збереження та відтворення її для нащадків.

Орденський апостолат домініканців в Україні діяв у рамках єдиного чину, підкореного одному генералу, що знаходився на чолі капітули. Існували чоловічі спільноти (ченці), жіночі (черниці кляузурові) й світські. Орден ділився на провінції, піддані генералу, якими керували обрані провінціали. Провінції у свою чергу територіально поділялися на контрати, у склад яких входили окремі монастирі з пріорами на чолі. Третій орден Святого Домініка - чин домініканців-терціаріїв було засновано св. Домініком на поч. ХІІІ ст. у Ломбардії для боротьби з єретиками. До цього згромадження входили світські особи, шляхта й лицарі, які зі зброєю в руках боронили віру. Їх загони отримали назву Militia Jesu Christi, а пізніше продовжили своє існування під назвою Третього ордену Святого Домініка. З XIV століття виділяється гілка домініканців-пілігримів (паломників), яка була ліквідована у середині XV ст., оскільки отримала значні привілеї, почала ставати надто незалежною і самостійною і, як наслідок, почала віддалятись від ордену. Частина монастирів ченців була піддана більш стислій обсервації. Спроба створення таких осередків розпочинається вже на початку XVII ст., після генеральної візитації о. Даміана Фонсекі. Обсерванти (лат. observare - дотримуватися) правильно, але буквально інтерпретували статут, піддавали себе аскезі й праці. У спільнотах обсервантів настоятелі монастирів називалися вікаріями, а провінції - вікаріатами.

Висвітлено діяльність доброчинців, що кардинально змінювали вигляд, підвищували рівень духовно-мистецької вартості споруди, стимулювали розвиток архітектурної композиції, скульптурного наповнення, прикрашали інтер'єр рельєфними та живописними творами мистецтва. Дякуючи внескам меценатів на перебудову, храми зазнавали значних змін.

З'ясовано, що насамперед вкладали гроші й допомагали становленню та існуванню домініканських осередків на Поділлі сім'ї Потоцьких. Вони могли належати до різних родинних гілок і мати відмінні герби; на означених теренах це були переважно представники золотої і срібної Пиляви, котрі володіли великими земельними наділами, мали європейську освіту, були впливовими і заможними, й водночас глибоко віруючими, займали високі посади і, як наслідок, могли продемонструвати власну шляхетність, підтримуючи жебрацькі ордени. На Поділлі великий внесок у справу підтримки ордену мендикантів належить шляхетським родинам Гумецьких та Грохольських. На Волині та Київщині найбільш жертовними по відношенню до домініканців виступає сім'я Любомирських, представники сімей Острозьких, Рокшицьких та королівська родина. Також численна, а головне конкретна і суттєва, допомога надходила від родини Чарторийських.

Констатовано, що більшість домініканських монастирів на Галичині засновувала магнатерія. Королівського донаторства були гідні найстарші конвенти: Львів (Пресвятої Євхаристії), Коломия, Мостиська, Жовква й Теребовля. Вагомий внесок у фундацію деяких домініканських осередків особисто вніс король Владислав Ягелло та представники його родини. Інші костели фундували представники магнатерії, а також шляхта. Нерідко в якості доброчинців виступали самі брати-домініканці. Особлива роль належала великим і розгалуженим родинам Собеських і Потоцьких, на ниві яких зустрічаються представники різних гілок та гербів. Серед родини Потоцьких виділяється Канівський староста Микола Потоцький, який фундував не лише галицьких домініканців, але організовував й фінансував цілі «фабрики» та брав участь у побудові й обладнанні римо-католицьких, греко-католицьких сакральних споруд. Він запрошував і оплачував творчу працю таких видатних митців середини та другої половини XVIII ст., як Б.Меретин, І. Г. Пінзель, М.Урбанік, Ф. Олендський, М. Полейовський та ін.

Визначено, що художньо-образний стан костелів, їх зовнішній та внутрішній вигляд у багатьох аспектах залежав від впливу бенефакторів. Висока освіта й шляхетність доброчинців допомагала запрошувати висококваліфікованих архітекторів і митців, приносити в дар храму коштовні автентичні зразки образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва.

Здійснено пошук митців, які брали участь у створенні домініканських святинь, котрий суттєво ускладнювався з причини відсутності джерельної - документальної та архівної інформації. Майже не збереглися книги «фабрик», тобто хроніки спільного цехового будівництва сакральних споруд. Те, що деякі імена все ж дійшли до потомків, на даний момент сприймається певною мірою як виключення з правил. З цієї самої причини бракує в мистецтвознавчій літературі серйозних публікацій щодо творчості як окремих митців, так і конкретних архітектурних і художніх шкіл, що, без сумніву, існували на наших територіях. Згадка про митців та їх творчість здійснюється в хронологічному порядку, починаючи зі зламу XIV-XV ст., з моменту фіксації перших імен.

Визначено, що творці переважної більшості костелів домініканського ордену на територіях Правобережної України залишаються анонімними. Волинь не мала спеціального осередку, де будівничі групувалися або отримували освіту. Чільну роль у будівництві сакральної архітектури Волині відігравали два архітектори - отець-єзуїт П. Гіжицький SJ та світський - П.Фонтана. Істотний вплив на характер архітектурних споруд Правобережної України мали насамперед Подільська (Я. де Вітте, В. Ріппе, Я. Й. Кампенхауз, К. Дальке (Dahlke) та ін.) і Львівська (Ф. Кульчицький, М.Урбанік, П. Полейовський, Б. Меретин, А. Мошинський, Я. Сас Зубрицький та ін.) архітектурні школи. Запрошували іноземних зодчих, наприклад, Я.І.Деламарса, Ф. Плациді, К. Гронацького, В. Ленартовича та ін. На землях Галичини про більшу частину храмів є скупі відомості; виключення складають храми в Тернополі, Підкамені, Перемишлянах, Мостиськах, Львові (Марії Магдалени і Пресвятої Євхаристії) та Жовкві, про які написані монографії, або є достатньо інформації про їх творців. Спостерігається характерне групування у творчі ансамблі і праця на чергових архітектурних об'єктах митців різних країн і художніх спрямувань, що породжувало дуалістичний характер творчої спадщини, взаємозв'язок української й польської культур, ремінісценції нашарувань західноєвропейського мистецтва.

Доведено, що з шістдесяти п'яти костелів домініканців в Україні лише тридцять шість мають скупі відомості про своїх творців; найбільше інформації про художньо-артистичне середовище, за деяким винятком, припадає на кінець XVIII, ХІХ і початок ХХ століть. Знайдені й збережені імена вітчизняних и запрошених з інших країн творців: архітекторів, скульпторів, живописців, майстрів-прикладників; зібрані и систематизовані відомі на даний момент матеріали про окремих художників и архітекторів (світських и ченців) и колективи так званих «фабрик», які брали участь у зведенні, декоруванні, а також перебудові домініканських костелів на інші за призначенням інституції.

У третьому розділі «Особливості архітектури храмових споруд домініканського ордену» розглядаються основні риси архітектурних об'єктів ченців жебракуючого чину на теренах Правобережної України та Галичини. Досліджено зодчество домініканців як ордену міського, який мусить залежати від тогочасних урбаністичних процесів, від локування ансамблів в організмі міста. Відмічено, що найстарші фундації, які повстали в ХІІІ ст., були закладені у передових містах країни, насамперед у столичних осередках князівств. З моменту утворення і до наших часів архітектура жебрацьких орденів переживала цілу низку перетворень, котрі залежали як від зовнішніх обставин, так і містилися у зміні реальних світоглядних концепцій самих ченців. Загальний феномен зодчества мендикантів на початку свого існування не заперечував втілення в архітектурній творчості кожного з жебрацьких орденів своєрідних рис. Водночас, видима різниця з часом стиралася, що виразно позначилося вже в другій половині ХІІІ ст. З плином часу інтеграція і взаємовпливи допровадили до майже цілковитої уніфікації будівництва братів жебрацьких чинів. Домініканці і францисканці відігравали в цьому процесі провідну роль. В результаті зусиль жебрацьких орденів формується своєрідний архітектонічний тип сакральних забудов, головним акцентом яких виступає простота, котра є виразом убозтва ченців і проявом протесту проти розкоші катедр великих міст і костелів багатих абатств. В Італії це найбільш ранні й характерні приклади другої фази середньовіччя - готики. Достатня просторовість таких забудов простежується до епохи Ренесансу. Німецькі храми мендикантів - базиліки, псевдобазиліки та однопростірні костели є чимось середнім між романською архітектурою і пізньою готикою. Зокрема на південній Німеччині, Тіролі, східній Швейцарії вони слугують прикладом для сільських однопростірних храмових споруд. Сакральні забудови жебрацьких орденів характеризувалися зовнішньо гладкими стінами і трикутниками щипцево-сходинкових фасадів, великим західним вікном простого членування. Контрфорси зустрічалися виключно навколо хорів. Основними особливостями архітектури домініканців є суворий, аскетичний, скромний, підпорядкований цільовому призначенню, вигляд споруд; простота, як вираз відречення від земних благ; обмаль прикрас і лаконічність форм, зовнішньо гладкі стіни і трикутники фасадів; дотримання довгий час середньовічної готичної традиції у зведенні сакральних споруд; продовження зведення споруд у контрреформаційний період у стилі середньовіччя; фортифікаційний характер храмів та монастирських комплексів, а також нерідке їх включення в загальну систему оборонних мурів міст; тринавові структури часто без трансептів з відкритими стрілчастими аркадами, з широкими боковими навами, вкритими пульпітовими дахами; зміна вигляду споруд у другій половині XVII та у XVIII століттях під впливом донаторів і доброчинців.

Розмаїтість архітектонічних структур і рішень свідчить, що згромадженню не вдалося створити конкретного, взірцевого і універсального з усіх боків типу споруд. Не було відпрацьовано певного канону мендикантського храму, хоча багато компонентів у костелах домініканців мають своєрідні риси, позначені впливами місцевих локальних традицій, можливостями доброчинців, специфічними функціями конкретного конвенту, інспіраціями західноєвропейської та місцевої архітектури. І все ж таки, з впевненістю можна констатувати, що домініканська архітектура вирізняється цілісністю і чіткою своєрідністю, підкореністю ідейним засадам ордену. Індивідуальний підхід до розгляду мистецької спадщини згромадження є цілком виправданим і очевидним.

Доведено, що першобудови ХІІІ ст. неможливо піддати аналізу, оскільки на українських теренах, на відміну від польських і чеських, вони не збереглися. Особливостями архітектури мендикантів на теренах Правобережної України є: суворий, аскетичний, скромний, підкорений цільовому призначенню вигляд ранніх споруд; простота як вираз убозтва ченців; обмаль прикрас і лаконічність форм, зовнішньо гладкі стіни і трикутники фасадів; дотримання довгий час готичної традиції у зведенні споруд; фортифікаційний характер храмів, нерідке їх включення в систему оборонних мурів тощо; контрфорси переважно навколо пресбітерія; тринавові структури часто без трансептів з широко відкритими стрілчастими аркадами, з широкими боковими навами, вкритими пульпітовими дахами; склепіння циліндрично півциркульної, площинної, хрестової або комбінованої конструкції; у контрреформаційний період продовження маніфестації споруд у стилі середньовіччя; поєднання готичного, стриманого за характером, плану й об'єму та бароково-маньєристичного західного фасаду; видовжена апсида головного вівтаря; наявність над входом головного фасаду відкритого балкону для проповідування.

Всі аналізовані храми домініканців містили в організації простору і характері оздоблення провідні ідеї ордену, втілювали не лише загальнохристиянські символічні принципи, притаманні сакральному мистецтву взагалі, але й намагалися наочно висвітлити духовні засади згромадження. Традиційним було зведення костелів з тесового каменю та використання для склепінь, а деколи і стін, обпаленої цегли чи комбінованої кладки. На відміну від будівництва ченців на теренах Галичини, в храмах домініканців Правобережної України використовувалося переважно тесове каміння. Рідко спостерігаємо змішану з цеглою кладку і практично не зустрічаємо побудованих виключно з цегли споруд. Особлива ситуація складається на Київщині, де з п'яти споруд ченців лише три було зведено з каменю, інші ж залишалися дерев'яними і, на жаль, зникли, не залишивши навіть відомостей про характер дерев'яного будівництва згромадження. Сакральну архітектуру ченців можна поділити на базилікальну, псевдобазилікальну та однонавові храми; останні були більш поширені на теренах України. За даними збережених матеріалів по двадцяти восьми архітектурних об'єктах Правобережжя тринавову базилікальну структуру мали дванадцять споруд, однонавову - п'ятнадцять, одна забудова має тринавову псевдобазилікальну організацію. У рамках перелічених структур окрему групу складають два храми центричного характеру. Більше половини костелів ченців на досліджуваних теренах однонавові, оскільки даний тип споруд максимально відповідав духовним та ідейним засадам згромадження. Головні фасади підлягають класифікації на три групи: однобаштові, двобаштові й ті, що не мають веж. Десять чільних фасадів вирішені з використанням однобаштової архітектонічної композиції, двобаштовий фасад притаманний семи забудовам, три з яких розташовані на теренах Брацлавщини; десять - не мають веж. Спостерігається однакова кількість однобаштових і безбаштових фасадів. Більшість споруд мали спільні художньо-композиційні ознаки з храмами мендикантів сусідніх країн і відчували на собі польські, угорські і чеські впливи. Низка забудов на Поділлі демонструє вплив місцевих, нерідко провінційних шкіл, будівельну діяльність часто доморощених архітекторів, які розташовували споруди віддалік вулиці на кшталт народного житла.

У дисертації доведено, що характерні особливості зодчества галицьких мендикантів поєднують їх за рахунок спільних рис із архітектурою ченців Західної Європи. Попри те, що будівельні об'єкти ордену зводилися на багатьох землях Західної Європи, навіть на інших континентах, і мали спільні відмінні риси, притаманні згромадженню мендикантів, на території України зодчество ченців набуло власних рис. З'явилося особливе архітектурне обличчя, викристалізувалися місцеві варіанти костелів жебрацького ордену, які відповідали локальним потребам і смакам. Пресбітерій гранчастої форми - відмінність, яку мабуть можна назвати найбільш поширеною саме на галицьких землях. На відміну від інших теренів, на Галичині храми ченців зводилися переважно зі змішаних (цегла і камінь) матеріалів, або з однієї цегли (на інших українських землях майже не спостерігається), що вважалася радше міським матеріалом, ніж сільським, провінційним.

Сакральна архітектура галицьких ченців підлягає поділу, на відміну від Правобережжя, лише на дві групи - тринавові базилікальні та однонавові, більш поширені на теренах Галичини храми. Споруди центричного характеру майже не зустрічаються (виключення - костел Пресвятої Євхаристії у Львові). Однонавові костели ченців, що утворюють в плані хрест і мають оборонні компоненти (стрільниці) у верхньому ярусі стін, оточені простими фортифікаційними укріпленнями, - специфічний тип сакральних забудов, який можна вважати характерною особливістю галицьких земель. Такий тип тісно перегукується з оборонними сакральними спорудами зламу XVII - XVIIІ ст. на угорських і словацьких теренах. Головні фасади підлягають класифікації на три групи: однобаштові, двобаштові й ті, що не мають веж. Дев'ять виявилося однобаштовими, п'ять - мають двобаштовий фасад, шість споруд зафіксовано без веж і два - не встановлено. Це свідчить про домінування однобаштових фасадів у храмах ченців на галицьких землях. Вісім архітектурних об'єктів мають тринавову систему побудови, чотирнадцять - однонавову, що говорить про значну перевагу у зодчестві галицьких домініканців однопростірних костелів. Однобаштовий і однонавовий храм найбільш характерні у будівництві ордену на переважній більшості земель Галичині. На Західній Україні часті дощі спричинили появу в культових спорудах навісів над входом у храми, утворюючи так званий ґанок, який надавав національного забарвлення і дозволяв констатувати вплив місцевих народних традицій на вигляд католицьких забудов.

У четвертому розділі «Художньо-композиційні засади організації інтер'єру костелів домініканського чину на землях України» проаналізовано інтер'єр домініканських храмів та його характерні риси на територіях Правобережжя та Галичини; охарактеризована структура побудови внутрішнього простору храмів ченців. Зафіксовано, що за приписами конституції домініканського ордену висота храмів, що відносилися до раннього періоду існування (ХІІІ ст.) не повинна була перевищувати 11 метрів, а забудова мусила мати вигляд крайньої вбогості і суворості; до того ж на початку заборонялося будувати костельні вежі. В інтер'єрі не дозволялося розміщувати скульптури, різьблені компоненти та кольорові вітражі. Еволюція організації інтер'єрного простору продемонструвала, що категорії виключного функціоналізму, які штучно насаджувалися за посередництвом конституції, статутів і регул, впродовж наступних століть не мали реальної життєвої сили. Зодчество братів пройшло шлях від аскетизму, суворості, відсутності прикрас і лаконічності споруд жебрацького ордену до пишності, блиску й репрезентативності в епоху бароко й рококо. Особливо ця переміна помітна в інтер'єрах костелів, бо внутрішній простір - характерна царина, що концентрувала у собі духовне і культурне життя парафіян.

Визначено, що серед надреґіональних рис архітектури мендикантів чільне місце займає внутрішній розподіл споруди на костел для братів і костел для вірних. Пресбітерій і ченці, що в ньому знаходилися, віддзеркалювали все духовне, віряни відносилися до матеріального світу і мали перебувати в іншому, більш заземленому просторі. Характерна риса домініканських споруд - скорочена нава і подовжений пресбітерій, що мало теж символічний характер, була притаманна і для деяких костелів на західноєвропейських землях. Вірогідно саме домініканці впровадили використання амвонів та конфесіоналів (сповідальниць). Казальниці (амвони) для проповідей, як правило, містилися на стовпі арки, що відділяла пресбітерій від нави, але найчастіше були винесені на середній стовп центральної нави, прямо серед лавок, де сиділи віруючі. Їм надавалося особливе значення. В інтер'єрі мендикантів XVIII ст., як результат впливу донаторів і доброчинців, також спостерігається посилення розкішних декоративних рис внутрішнього простору за рахунок надання йому барокових і рококових шат, появи скульптури, стукового декору, настінного розпису. У внутрішньому просторі пізніших забудов, а також реставрованих споруд, спостерігається часте використання ордерної системи, зокрема пілястр з капітелями для декоративного оформлення й акцентування міжнавових проходів і стовпів.