Режисерське мистецтво В.М. Скляренка в контексті історії української театральної культури 20-х-70-х років XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

РЕЖИСЕРСЬКЕ МИСТЕЦТВО В.М. СКЛЯРЕНКА В КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕАТРАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ 20-х-70-х РОКІВ XX СТОЛІТТЯ

17.00.01 - теорія та історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

ВОЛКОВ Михайло Костянтинович

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, м. Київ.

Науковий керівник: Доктор мистецтвознавства, професор Станішевський Юрій Олександрович, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, зав.відділом театрознавства, Заслужений діяч мистецтв України, чл.-кор АМУ.

Офіційні опоненти: Доктор мистецтвознавства, професор, Рожок Володимир Іванович, Національна музична академія імені П.І. Чайковського, ректор кандидат мистецтвознавства, професор Коломієць Ростислав Григорович.

Академія мистецтв України, вчений секретар відділення театрального мистецтва, професор кафедри режисури Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого.

Провідна установа: Харківська державна академія культури, кафедра теорії і історії культури.

Захист відбудеться ”_16___” “_березня” 2007 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.807.02 у Київському національному університеті культури і мистецтв (01133, м. Київ, вул. Щорса, 36, ауд. 209)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв (01133, м. Київ, вул. Щорса, 36, ауд. 209)

Автореферат розісланий “_7__” _ лютого ”2007р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор мистецтвознавства, професор Б.В. Деменко.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Проголошення незалежною Україною стратегічного курсу на духовне відродження і розвиток національної художньої культури, соціокультурна трансформація й активізація творчих шукань спонукають мистецтвознавців ширше і критичніше поглянути на стан вивчення проблем історії українського театру XX століття й багатоаспектної діяльності його видатних режисерів, котрі на різних етапах становлення визначали творче обличчя провідних сценічних колективів.

Серед проблем сучасного осмислення історії українського театру як складової національної художньої культури першорядною є ліквідація дискретності у вивченні історичного поступу сценічного мистецтва і насамперед його режисури, що складається з творчості багатьох відомих режисерів, творчість яких ще не стала об'єктом спеціальних наукових досліджень й досі ігнорується мистецтвознавцями, зокрема театрознавцями.

Впродовж кількох десятиліть чимало імен режисерів-лідерів, засновників і керівників провідних театральних колективів України були табуйовані ідеологічною системою як репресовані в середині 30-х років, а серед них постаті фундаторів драматичних, оперних й опереткових театрів, режисерська доля яких пов'язана з діяльністю реформатора національної сцени Леся Курбаса. Саме Курбас та його учні утвердили провідну роль режисера як в українському драматичному, так і в музичному театрах.

Видатним представником мистецької школи Леся Курбаса, універсальним майстром режисерського мистецтва був його наймолодший учень, народний артист України Володимир Михайлович Скляренко (7.06.1907 - 8.05.1984), творчо-організаційна діяльність якого сприяла розвитку не лише драматичного, але й музично-драматичного, оперного й опереткового театрів Харкова, Полтави, Львова і Києва, якнайповніше віддзеркалюючи складні й суперечливі процеси поступу української театральної культури протягом п'яти десятиліть, із середини 20-х років до другої половини 70-х років XX століття. На жаль, його масштабна режисерська творчість, як і багатьох вихованців школи Леся Курбаса і „Березоля”, досі не стала об'єктом спеціальних мистецтвознавчих і насамперед театрознавчих досліджень, залишаючись і досі “білою плямою” в історії національної сценічної культури та її режисури.

Саме його діяльності в контексті розвитку національної театральної культури 20 - 70-х років XX ст. і присвячена ця дисертація, яка є першим в українському мистецтвознавстві дослідженням творчості видатного режисера, в чому і полягає її актуальність, зумовлена гострою необхідністю вивчення досвіду провідних вихованців школи Курбаса.

Комплексне дослідження новаторської режисерської творчості Скляренка в контексті історичного поступу національного сценічного мистецтва є актуальним і важливим, як для розвитку сучасного театру, так і для формування його молодої режисури, яка мусить знати здобутки минулого і спиратися на великий художній досвід майстрів української театральної культури XX століття.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами.

Тему дослідження узгоджено з науковими планами відділу театрознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського НАН України, затверджено вченою радою цього інституту в рамках дослідницького напрямку Національної Академії Наук України 4.16.9.5. („Порівняльно-історичний аналіз української художньої культури в контексті міжнаціональних взаємин”) та в річищі державних комплексних програм Міністерства культури і мистецтв України „Концептуальні напрямки діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури”, прийнятої Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1997 року №657, і „Розвиток української культури на 1999-2005 рр.” від 1998 р. Дисертація виконана у річищі Державної комплексної програми Міністерства культури і туризму України “Державна програма розвитку культури на період до 2007 року”, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 06 серпня 2003 р. №1235 та у відповідності з планами відділу театрознавства ІМФЕ ім. Т.Г.Рильського НАНУ „Історія українського театру” в трьох томах, що включає дослідження історичних шляхів та проблем розвитку театрального мистецтва України, зокрема його головної складової - режисерського мистецтва.

Мета дослідження - історико-аналітичний аналіз творчого шляху і режисерського мистецтва Скляренка в драматичному і музичному театрі, його художнього вкладу у становлення й формування національної сценічної культури.

Поставлена мета обумовила головні наукові завдання дослідження:

- на основі аналізу діяльності Скляренка простежити напрямки й етапи становлення та розвитку режисури в українському театрі 20-х - 70-х рр. XX століття і розкрити естетичні особливості національного режисерського мистецтва в контексті історичного шляху театральної культури Європи ;

- розглянути проблеми створення нового репертуару в процесі співпраці драматичних і музичних театрів з драматургами і композиторами України та виявити специфіку режисерських інтерпретацій національної класичної спадщини ;

- простежити шляхи розвитку художніх принципів школи Курбаса та втілення його новаторських ідей в українському режисерському мистецтві драматичного і музичного театрів 20-х - 70-х років XX століття ;

- виявити тенденції режисерського трактування світової класики на певних етапах становлення і формування української театральної культури;

- на основі аналізу постановок Скляренка та його теоретичних статей розглянути питання співпраці режисера із актором в процесі створення спектаклю, різні аспекти співтворчості режисера зі співаком-актором, з диригентом-постановником, сценографом, балетмейстером і хормейстером.

Об'єкт дослідження - театральна культура України.

Предметом дослідження є режисерське мистецтво В.Скляренка в контексті історії української театральної культури.

Методи дослідження визначають принципи історико-функціонального та порівняльного аналізу режисерських інтерпретацій Скляренка і тенденцій розвитку українського театральної культури 20 - 70-х років XX ст., що дозволяє осмислити мистецькі явища означеного історичного періоду в широкому культурологічному контексті.

Реалізація поставленої мети і науково-дослідних завдань здійснювалася із застосуванням комплексних методів дослідження, а саме: джерелознавчих, порівняльно-історичних, театрознавчих, культурологічних, критико-бібліографічних. Проблемно-аналітичні підходи використовувалися для аналізу творчого доробку Скляренка.

Джерельна база: архівні матеріали Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України, літературної частини та музею Національної опери України, Національного драматичного театру ім. Ів. Франка, архівні документи, рукописні нотатки, щоденники і режисерські експлікації В.М.Скляренка, що зберігаються в особистому архіві родини майстра, а також статті та рецензії на його вистави, здійснені в театрах Харкова, Полтави, Львова і Києва. Більшість з цих матеріалів уперше введено у науковий обіг.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що:

- в українському театрознавстві творчий шлях В.М.Скляренка і його діяльність у драматичному і музичному театрі висвітлюється вперше ;

- на основі аналізу його драматичних, музично-драматичних, оперних та опереткових вистав та теоретичних концепцій уперше простежуються основні напрямки становлення і формування режисури як самостійного мистецтва в контексті художньої культури України, розглядаються естетичні проблеми, що виникали на різних етапах поступу українського театру і які знову виникають у сучасній мистецькій практиці театральних колективів та їх лідерів у помітно зміненому, модифікованому вигляді ;

- уперше проаналізовані проблеми створення нового репертуару в аспекті взаємовідносин режисера з сучасними драматургами і композиторами в процесі постановки національних вистав, співпраці з диригентом, хормейстером, сценографом, балетмейстером і насамперед із драматичним артистом і оперним співаком-актором на конкретному матеріалі творчої практики В . М . Скляренка .

- простежено режисерську діяльність вихованця школи Леся Курбаса в контексті історії національної театральної культури, простежені процеси взаємодії сучасного митця з традиціями української сцени, використання їх в пошуках оригінального прочитання п'єс і партитур світової класики. Всі ці проблеми у широкому культурологічному контексті також уперше розглянуті в дисертаційному дослідженні .

Практичне значення результатів роботи, проведеної дисертантом, полягає в тому, що вони можуть бути використані в написанні історії української театральної культури і музичного театру та його режисури, в створенні програм та навчальних посібників з історії та теорії режисерського мистецтва для вищих навчальних закладів . Дослідження може стати основою для подальших розвідок в галузі історії режисури та діяльності вихованців режисерської школи Леся Курбаса.

Апробація результатів дослідження здійснена шляхом опублікування матеріалів, положень, висновків дисертації в наукових та науково-практичних виданнях, а також виступів на засіданнях відділу театрознавства та доповідей і повідомлень на наукових конференціях, зокрема на Міжнародній науковій конференції „Людина в просторі етнічної культури”, проведеній 14-15 травня 2004 року Національною Академією Наук України і Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України, на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська художня культура: історія і сучасність”, проведеній 27 листопада 2003 Національною Академією Наук України, ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України і Національною музичною академією України ім. П.І.Чайковського, на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Інтеграція українського мистецтва у європейський та світовий культурний простір”, проведеній 27 квітня 2005 р. в Києві, на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Мистецька освіта та мистецтво освіти в контексті формування сталого суспільства”, проведеній 12-13 травня 2005 р. Державною академією керівних кадрів Міністерства культури і мистецтв України.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано сім одноосібних публікацій, п'ять з яких - у виданнях затверджених ВАК України як фахові за напрямком “мистецтвознавство”.

Структура дисертації, обумовлена метою і завданнями дослідження, а також логікою розкриття означеної проблеми, і складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 190 сторінок, у тому числі 11 сторінок - список використаних джерел (184 найменування). Складено повну бібліографію статей В.Скляренка і рецензій на його вистави.

режисерський молодіжний музичний театр

Основний зміст дослідження

У Вступі обгрунтовано актуальність зазначеної проблеми, сформульовано мету і завдання роботи ; визначено її об'єкт і предмет, зв'язок з науковими програмами і планами, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі “Становлення мистецької особистості режисера В.Скляренка і формування української режисерської школи у середині 20-х - першій половині 40-х років XX століття”, що складається з трьох підрозділів, розкриваються особливості утвердження режисури як складової національної театральної культури виявляються специфічні відмінності режисерського мистецтва в драматичному і музичному театрі.

У першому підрозділі “Теоретичні засади режисерського мистецтва і аналіз публікацій, присвячених історії української режисури і творчому шляху В.Скляренка” розкриваються особливості становлення національного режисерського мистецтва в драматичному й оперному театрах, уточнюються поняття “режисер-постановник”, “режисура драматичного і музичного театрів”, ”режисерська концепція, “сценічна партитура оперної вистави”, “драматизм театральної дії”. Висвітленню кардинальних теоретичних проблем режисури, впливу на її формування національних традицій і досягнень Леся Курбаса та його учнів сприяли театрознавчі дослідження Ю.Бобошка, Н.Кузякіної, Г.Веселовської, Н.Корнієнко, Г.Крісті, О.Клековкіна, праці режисерів В.Василька, Б.Покровського, В.Фельзенштейна. Окремо необхідно відзначити дослідження історії режисерського мистецтва в українському оперному театрі Ю.Станішевського “Режисура в сучасному українському музичному театрі” та “Національна опера України: традиції і сучасність”, у яких висвітлюється історичний шлях та проблеми розвитку оперного мистецтва. Спираючись на ці праці та на публікації в періодиці, автор дисертації, не прагнучи узагальнити увесь складний шлях української режисури як домінанти поступу сценічної культури і театрально-культурного феномена, розкриває основні етапи життя і творчості Скляренка як одного з видатних режисерів-постановників і керівників провідних театральних колективів.

Прагнучи ліквідувати „білі плями” в історії становлення української режисури, дисертант аналізує постановки Скляренка,, що віддзеркалили актуальні проблеми і векторні тенденції розвитку театру та його режисури як складових багатоаспектної, тогочасної соціокультурної системи.

Свій творчий шлях Скляренко розпочав на київській оперній сцені артистом мімічного ансамблю, що дало йому можливість зрозуміти специфіку театру, а завершив також у Київському академічному театрі опери та балету України імені Т.Шевченка на посаді головного режисера, постановника монументальних, яскраво театральних оперних спектаклів “великого стилю”. Перші режисерські спроби під час навчання у Київському музично-драматичному інституті та роботи в „Березолі”, що став для нього справжньою академією театрального мистецтва, Скляренко зробив у театралізованій „живій газеті” „Гарт”, очоливши цей молодіжний естрадний театр.

Як режисер-лаборант В.Скляренко інтенсивно працював у режисерському штабі "Березоля", ставши одним з найближчих й улюблених учнів Курбаса. Разом, із театром у 1926 році він переїздить з Києва до Харкова, у зв'язку з тим, що мистецьке об'єднання "Березіль" відповідно до рішення Політосвіти НКО УРСР було "реорганізовано у Центральний театр республіки з постійним місцем перебування в Харкові" як "найдосконаліша й найпередовіша і за репертуаром, і за технікою, і за напрямком театральна одиниця на Україні”.

Як помічник і асистент режисера він бере участь у постановках Курбаса та його учнів, здобуваючи право на створення власної вистави. Наприкінці 1928 р. Курбас доручає В.Скляренку здійснити під його керівництвом разом із Б.Балабаном та Л.Дубовиком музично-комедійну постановку сучасного ревю "Алло, на хвилі 477", прем'єра якої відбулася у 1929 році.

Прем'єру своєї першої самостійної постановки - п'єси "Невідомі солдати” Л.Первомайського з музикою П.Козицького молодий режисер “Березоля” В.Скляренко показав 10 січня 1931 року, а 14 квітня - естрадне ревю "Чотири Чемберлени", здійснене разом із Б.Балабаном, з яким він також паралельно працював у театрі музичної комедії. 24 грудня 1932 року відбулася прем'єра його самостійної, цілком зрілої режисерської роботи - новаторського прочитання комедії І.Карпенка-Карого "Хазяїн" з музикою Ю.Мейтуса і сценографією В.Меллера, яка одержала високу оцінку Курбаса та столичної критики.

Після увільнення Леся Курбаса від обов'язків художнього керівника і директора театру "Березіль" відповідно до ухвали Наркомату освіти УРСР 5 жовтня 1933 року, В.Скляренко певний час продовжував працювати у "Березолі", здійснивши постановку "Мартина Борулі" І.Карпенка-Карого.

В 1935 р. його призначили головним режисером Харківського ТЮГу, де він працював до 1947 року (в 1944 р., театр переведено до Львова, Скляренко став ще і його директором). Всі ці роки він продовжував здійснювати постановки вистав не лише у своєму театрі, а й в Харківській опері, в оперній студії Харківської та Львівської консерваторій. На початку 1947 року В.Скляренко очолює новостворений Львівський театр музичної комедії, (з 1952 р. цей колектив працює в Одесі). У вересні 1947 року його призначають головним режисером Львівського державного академічного театру опери та балету їм. І.Франка.

З цього часу він назавжди зв'язав своє творче життя з музичним театром, до 1952 року працюючи у Львові, а в 1952-1954 роках - головним режисером Харківського державного академічного театру опери та балету їм. М.В.Лисенка. В 1954 р. В.Скляренко став головним режисером Київського державного академічного театру опери та балету УРСР ім.Т.Г.Шевченка, де працював до 1968 року (за винятком 1962-1964 рр., коли був призначений художнім керівником Київського державного академічного українського драматичного театру їм. І.Франка). З 1975 по 1984р. викладав режисуру в Київському державному інституті культури.

Дослідження проблематики, заявленої в дисертації, зумовлене відсутністю розробок, присвячених вивченню творчого шляху провідних режисерів українського театру, серед яких В.Скляренку належить особливо значне місце. Фундаментальну базу дослідження багатогранної режисерської діяльності і понад півстолітнього творчого й організаційно-педагогічного шляху В.Скляренка становлять насамперед друковані й архівні джерела.

Опрацювання періодичної преси 20 - 70-х років, дало можливість систематизувати й проаналізувати рецензії на вистави, створені В.Скляренком у різних театральних колективах України. Матеріалом для дисертації стали також численні бесіди та інтерв'ю з диригентами, хормейстерами, сценографами і артистами, які працювали разом з режисером і брали участь у його постановках. Записи цих бесід зберігаються в архіві дисертанта .

Значну роль в процесі даного дослідження відіграли записи автора дисертації, який з 1972 року по 1976 рік безпосередньо спілкувався із В.М.Скляренком, котрий працював у Київському державному інституті культури. Численні розмови, лекції і практичні заняття, які проводив зі студентами Володимир Михайлович, неодноразовий перегляд його вистав у Національній опері України, зокрема його останньої оперної постановки - “Івана Сусаніна” М.Глінки, здійсненої у 1978 році, являють також цінний матеріал для вивчення творчості майстра, його художнього вкладу в українську театральну культуру.

Принципи комплексного, історико-теоретичного осмислення творчості В.М.Скляренка в контексті розвитку українського режисерського мистецтва зобов'язують до аналізу процесів становлення та формування національної режисури.

У другому підрозділі “Тенденції розвитку української театральної культури в середині 20-х - початку 30-х рр.” на основі аналізу особливостей поступу національного сценічного мистецтва розкриваються соціокультурні трансформації, зумовлені впливом специфічно-мистецьких і суспільно-політичних умов на перетворення у сфері художньої культури. Основоположним у цьому дослідженні є підхід до вивчення режисерської творчості В.Скляренка як одного з визначних представників національної театральної школи Курбаса.

Режисерський шлях Скляренка в другій половині 20-х - на початку 30-х років віддзеркалював складні, суперечливі шляхи курбасового „Березоля”, мистецтво якого „ не вписувалося” в „прокрустове ложе” ідеологічних догм.

Паралельно з роботою в “Березолі” режисер брав участь в організації першої української оперети, де поставив сатиричну музичну комедію “Три чверті людини” О.Рябова. В 1933 році Скляренко створив при Харківській філармонії Комсомольський оперний театр-студію, здійснивши неординарні експериментальні постановки опер „Сорочинський ярмарок” М.Мусоргського, “Євгеній Онєгін” і „Пікова дама” П.Чайковського. Цей колектив у сезоні 1934-35 років стала ядром Полтавського музично-драматичного театру ім. М.Гоголя, який Скляренко очолював один сезон. Основою репертуару новоствореного музично-драматичного колективу були насамперед музичні вистави „Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського та класична оперета Ж.Оффенбаха „Перікола”.

В.Скляренко пройшов складний, сповнений експериментів творчий шлях від розважальних музично-танцювальних ревю в жанрі західноєвропейського мюзік-холу „Алло, на хвилі 477!” і „Чотири Чемберлени”, від опереткових видовищ до масштабних, багатопланових, психологічно й емоційно правдивих вистав „Тетнулд”, „Невідомі солдати”, „Хазяїн” та „Мартин Боруля”, створюючи високопрофесійні й оригінальні зразки проникливого сценічного прочитання сучасної та класичної драматургії, пройняті національним колоритом, яскравою театральністю і щедрою музикальністю, послідовно утверджуючи образно-метафоричні принципи курбасівської естетики.

В середині 30-х років, залишившись, як і всі учні Курбаса, без улюбленого Метра і наставника, В.Скляренко розпочав самостійне творче життя, намагаючись продовжити справу і розвинути режисерські принципи Вчителя в умовах жорсткого наступу тоталітарної системи, репресій і директивного утвердження методу соціалістичного реалізму.

У третьому підрозділі “Самостійна режисерська діяльність : художній керівник молодіжного музичного театру-студії та першого українського театру юного глядача” розглядаються новаторські сценічні пошуки Скляренка в другій половині 30-х - середині 40-х років, його режисерська творчість, пов'язана з розвитком й утвердженням у різних театральних жанрах новаторських художніх принципів Курбаса.

Водночас у кращих виставах Скляренка саме у цей час виявляється своєрідність його мистецького почерку, що засвідчують дві останні постановки на сцені „Березоля” - „Хазяїн” та „Мартин Боруля” за п'єсами І.Карпенка-Карого. Ці вистави, а також його постановки у Харківському театрі юного глядача започаткували історично-достовірне й образно-метафоричне втілення національної класичної спадщини. І хоча обидві березільські вистави були дуже схвально сприйняті глядачами, преса після звільнення й арешту Курбаса почала цькувати Скляренка. Особливо гостро і безапеляційно критикували постановку „Хазяїна”, висуваючи проти молодого режисера політичні звинувачення, насамперед в „українському буржуазному націоналізмі” й “оспівуванні куркульства”.

В умовах жорстоких репресій середини 30-х - початку 40-х років, нищівної критики курбасових учнів, арештів його товаришів (Каргальського, Бортника, Лопатинського) Скляренко працює у театрі юного глядача, виявляючи відданість принципам Курбаса і водночас демонструючи самостійність й оригінальність режисерських рішень. У цей час він також паралельно поставив у Харківській опері лисенкову “Наталку Полтавку”- виставу, просякнуту глибоким розумінням поетичних національних музично-театральних традицій і специфіки оперного дійства.

Характеризуючи режисерські здобутки Скляренка, дисертант підкреслює, що у передвоєнні роки лише в Харківському ТЮГові він поставив чотирнадцять оригінальних, різних за жанровими і стильовими особливостями вистав. Це були позначені яскравою театральністю, метафоричною образністю, близькі до сучасного мюзиклу спектаклі, які режисер створював разом із композиторами і хореографами, ретельно розробляючи музичну і пластичну драматургію сценічної дії, де танцювальні й вокальні номери органічно входили в художню тканину спектаклю. Ці риси були притаманні і дитячим виставам-казкам, й інтерпретаціям класичних шедеврів Мольєра, Сервантеса, Андерсена, й особливо новим “прочитанням” українських класичних комедійних вистав, серед яких вирізнялися „Пошились у дурні” Кропивницького та „Сорочинський ярмарок” Старицького (за Гоголем).

В дисертації розглянуто творчу й організаційну діяльність Скляренка під час Великої Вітчизняної Війни, коли ТЮГ ім.М.Горького був евакуйований до Казахстану, а також у перші повоєнні роки, коли харківський колектив було реевакуйовано до Львова, де відразу ж завдяки яскравим постановкам режисера, він став улюбленим театром не лише юних львів'ян, але й дорослих глядачів.

У 1947 році В.Скляренка призначили на посаду головного режисера Львівського державного театру опери та балету ім.Ів.Франака. Так розпочався принципово новий етап у житті майстра, перед яким відкрилися широкі й нові обрії оперно-режисерської діяльності, про яку він мріяв ще в „Березолі”, прагнучи до оновлення традицій і розширення виразової палітри українського музичного театру, зокрема його режисури.

Дослідження процесів становлення мистецької особистості В.Скляренка в другій половині 20-х - у середині 40-х років XX століття, насамперед аналіз його навчання й інтенсивної роботи в „Березоля” під безпосередній керівництвом Леся Курбаса та його самостійної режисерської діяльності з середині 30-х - до середини 40-х років дають підстави вважати, що творчий шлях Скляренка, його багатоманітні пошуки й експерименти якнайповніше розкривали багатовекторні процеси формування нової української режисури, яка, полемізуючи з минулим і насамперед з класичним театром корифеїв, сміливо шукала нові напрямки розвитку національного сценічного мистецтва, орієнтуючись на художні відкриття Курбаса й опановуючи здобутки й модні течії зарубіжного театрального мистецтва, зокрема експресіонізм, конструктивізм, модернізм, переносячи на українську сцену виразові прийоми мюзик-холу, ревю. Інноваційні виразові прийоми органічно поєднувалися режисером із перетвореними традиційними сценічними засобами, про що промовисто свідчила його постановка злободенного ревю „Алло, на хвилі 477!”, яка мала великий успіх у глядачів.

Новаторські вистави Скляренка в „Березолі”, в першій українській опереті, в комсомольському театрі-студії і Тюгові доводять, що режисерське мистецтво зазначеного періоду мало суттєвий музичний вектор, в чому виявлялися глибокі зв'язки з музично-драматичними традиціями українського класичного театру корифеїв, які визначили універсальність режисерів, вихованих Курбасом, котрі успішно працювали не лише в драмі, а й в опері та опереті.

Постановки „Хазяїна” та „Мартина Борулі” І.Карпенка-Карого, здійснені Скляренком, свідчать про те, що режисерське мистецтво, після строкатих експериментів 20-х років, у середині 30-х рр. переходило на шлях утвердження реалістичного методу і відродження принципів психологічної правди та кращих традицій минулого, оновлених і збагачених досвідом сучасного театру і насамперед художніми досягненнями Курбаса.

Українське режисерське мистецтво, розвиваючись у 20 - 40ві роки в умовах репресій тоталітарної системи, у творчості його найяскравіших представників і насамперед Скляренка продовжувало справу Курбаса, домінантою творчості якого було послідовне утвердження національної самобутності та яскравої театральності сценічного мистецтва. Розуміння реалізму як методу правдивого, психологічно-переконливого відображення життя не заперечувало багатоманітності образно-метафоричних сценічних форм і художніх стилів.

У другому розділі “Розвиток національних режисерських традицій в українському театрі другої половини 40-х -середини 70-х рр. XX століття і режисура В.М.Скляренка”, що складається з двох підрозділів, розкриваються особливості постановочного мистецтва майстра в різних жанрах національної музично-сценічної культури.

Підрозділ перший “Оновлення постановочної палітри й активізація режисерської творчості у музичних театрах Львова та Харкова наприкінці 40-х - першій половині 50-х років” присвячений становленню естетичних принципів і постановочних засад діяльності Скляренка як оперного режисера-реформатора національної музично-сценічної культури.

Режисерське мистецтво першого повоєнного десятиліття віддзеркалювало гострі творчі й організаційні проблеми розвитку української театральної культури, яка поступово відроджувалася в дуже складних умовах відбудови зруйнованого війною народного господарства та суперечливих соціально-політичних трансформацій в тоталітарній країни, що послідовно поверталася до волюнтаристських принципів керівництва художньою творчістю, зокрема діяльністю театрів . Після важких воєнних років театральне мистецтво й зокрема оперно-балетне й опереткове викликало великий інтерес глядачів. Театри прагнули задовольнити глядацький попит і в дуже стислі строки відновити найбільш популярні твори із свого довоєнного репертуару та якнайшвидше підготувати нові вистави.

Проте не всі постановки перших повоєнних років були здійснені на високому художньому рівні, бо чимало з них готувалися поспіхом і не відзначалися оригінальністю режисерських рішень. Українська режисура, що зазнала великих репресій в середині 30-х років, переживала в середині 40-х років гостру кризу, залишаючись під постійним ідеологічним тиском, побоюючись звинувачень у „формалізмі”, у впливі „розтлінної буржуазної культури”, а також в українському „буржуазному націоналізмі”. , які були сформульовані в директивних постановках ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У та в гостро критичних інспірованих редакційних статтях газети “Правда” 1946, 1948 і 1951 рр., присвячених необгрунтованим і вигаданим “недолікам і прорахункам” сучасних оперних театрів і композиторів, що звинувачували художніх керівників театральних колективів в орієнтації на “розважальний” західноєвропейський та “націоналістичний” класичний репертуар, головних режисерів - у поширенні „настроїв перепочинку”, нібито у пропаганді „суто популярних, касових назв”, „так званих „ходових творів” (Д.Пуччіні, Д.Верді, Ш.Гуно, Д.Россіні, С.Гулака-Артемовського, М.Старицького, М.Кропивницького, М.Лисенка).

Напочатку осені 1947 року Скляренко увійшов у ще малознайомий світ оперного мистецтва з його багатьма специфічними проблемами, насамперед, режисерською та репертуарною. Український оперний театр цього періоду переживав гостру кризу. Відродження і відбудова оперно-балетної культури національних союзних республік СРСР проходили з великими труднощами, а суворі директивні вказівки і партійні постанови, вимоги рівнятися на реалістичні сценічні досягнення й естетику Московського Великого театру, вели музичну режисуру хибним шляхом копіювання постановок відомих російських митців, нівелювання власних прийомів та уніфікації виразових засобів. Помпезно-урочистий монументальний постановочний стиль Великого театру СРСР, нагромадження ефектних декорацій і масових хорових епізодів у московських виставах залишався чужим для невеликих, недостатньо технічно оснащених сцен обласних оперних театрів.

Прийшовши в оперний театр з драми, молодий головний режисер не був обізнаний з його численними штампами і трафаретами, які видавалися багатьма режисерами і співаками за специфіку опери. Скляренко послідовно опановував своєрідну природу оперного синтезу, вивчав у співпраці з концертмейстером і диригентом особливості музичної драматургії, проробляв із співаками вокальні партії, втілюючи їх у пластичний малюнок сценічного дійства.

Паралельно з роботою в опері він очолив створення Львівського театру музичної комедії. Для першої власної постановки він обрав класичну оперету І. Кальмана "Сільва". До свого відкриття театр під керівництвом Скляренка підготував три прем'єри -- українську (“Майська ніч” О.Рябова), сучасну і класичну вистави. Створений ним акторський колектив, де превалювала обдарована молодь, розпочав своє творче життя 25 березня 1948 року спектаклем "Одинадцять невідомих" М.Богословського. А наступного вечора давав яскраво театральну "Сільву" в ефектній, темпераментній інтерпретації Скляренка.

Львівський оперний театр кінця 40-х - початку 50-х років відзначався високою музичною культурою. Тут працювали відомі диригенти, зокрема Л.Брагінський, І.Зак, М.Колеса, Я.Вощак. Переважно традиційні побутово-приземлені постановки здійснювали найстаріші музичні режисери Я.Гречньов і В.Манзій. Новий головний режисер, утверджуючи узагальнено-метафоричну образність й яскраву театральність, змінив сценічну естетику колективу, збагативши його мистецьку палітру оригінальними сценічними трактовками “Гальки” С.Монюшка, “Пікової дами” й “Євгенія Онєгіна” П.Чайковського, “Утопленої” М.Лисенка й особливо новаторською інтерпретацією “Далібора” Б.Сметани, здійсненою вперше в СРСР.

Психологічною й емоційною правдою вокально-сценічних характерів, максимально точним прочитанням авторського тексту, переконливим відтворенням конкретної історичної епохи та неповторної стилістики опери П.Чайковського “Чародійка” відзначалась обарвлена поетично-метафоричною образністю остання постановка Скляренка на львівській сцені, здійснена в травні 1952 р., після тріумфу якої його призначили головним режисером Харківського академічного театру опери та балету ім.М.Лисенка. Два плідні й активні театральні сезони успішної роботи в Харкові, позначені новаторськими постановками героїко-патріотичної опери К.Данькевича “Богдан Хмельницький”, наснаженої експресією “Кармен” Ж.Бізе, ліричної лисенкової “Наталки Полтавки” і поетичної “Любові русалки” класика чеської музики А.Дворжака (вперше в СРСР), завершилися призначенням Скляренка у 1954 р. головним режисером Київського академічного театру опери та балету УРСР імТ.Г.Шевченка.

Столичний колектив, який в середині 50-х років помітно втрачав художній рівень, чекав режисера, котрий міг повести його новими шляхами. Зрілим, сформованим майстром оперної режисури прийшов Скляренко в київську оперу. Саме тут якнайповніше розкрився його багатогранний талант, його великий мистецький потенціал, самобутній творчий почерк. Саме тут він створив свої найкращі вистави великого стилю, які знаменували найвизначніші художні досягнення української музичної режисури середини 50 - 70-х років XX століття.

Пошуки й експерименти на львівській і харківський сценах були школою для режисера, котрий прагнув до перетворення й гармонійного поєднання класичних і курбасівських традицій, наполегливо опановував естетичні засади і виражальні засоби складного, багатоаспектного музично-театрального синтезу. Простежуються різні аспекти співпраці з диригентом, оволодіння методикою дійового аналізу музичної драматургії оперного твору в спільній роботі з концертмейстерами і хормейстерами, зі співаками-акторами в процесі оволодіння мистецтвом переживання й перевтілення в образ, вивчення досліджень про певного композитора, постановка опери якого здійснювалася, співтворчість зі сценографами і неодноразове прослуховування музики, платівок із записами фрагментів або всієї партитури в різних диригентських інтерпретаціях. Усе це передувало постановочній роботі в репетиційних залах і на сцені, детальній розробці масових композицій та мізансцен, стаючи безперервним творчим процесом від задуму і формування концепції до конкретного образно-метафоричного втілення партитури в сценічних структурах і вокально-акторських характерах.

У другому підрозділі “Багатогранність режисерського мистецтва В.Скляренка в контексті розвитку національної театральної культури середини 50-х - другої половини 70-х років” розкриваються особливості творчої діяльності В.Скляренка в провідних музичних і драматичних театрах столиці, що мала для них принципове значення, й аналізуються проблеми розвитку режисури й активізації творчих пошуків усіх жанрів українського сценічного мистецтва, що набули в зазначений історичний період особливої гостроти й актуальності, віддзеркалюючи кризові ситуації в складній соціокультурній реальності і численні негаразди у функціонуванні насамперед академічних театрів багатонаціональної радянської країни.

Прихід до столичного колективу В. Скляренка суттєво змінив ситуацію в оперному колективі, який прикрашало сузір'я видатних співаків-акторів, продовжувачів славних національних виконавських традицій. Разом із Скляренком до столичної опери прийшов досвідчений диригент О.Климов, у найтіснішій співдружбі з яким новий головний режисер розпочав інтенсивні пошуки естетичного оновлення українського музично-сценічного мистецтва, вдумливу, копітку співпрацю зі співаками над правдивими вокально-пластичними образами й утвердженням вистав “великого стилю” і формування неповторного мистецького обличчя першого оперно-балетного театру України. Для свого режисерського дебюту Скляренко разом із Климовим обрали героїко-патріотичного „Тараса Бульбу”, запросивши до співпраці видатного художника А.Петрицького.

Постановка Скляренка стала мистецькою подією в Україні і тричі з великим успіхом була показана киянами в Москві на сцені Великого театру СРСР і Кремлівського Палацу з'їздів, одержуючи високі оцінки критики , яка відзначала художню цілісність масштабного образно-метафоричного сценічного рішення і вишукану майстерність режисури , блискучий акторський ансамбль та високий патріотизм без штучного пафосу, глибокий ліризм без сентиментальності й яскраву театральність та емоційну наснагу. Інтерпретація “Тараса Бульби” відкрила шлях на київську сцену майже всій оперній Лисенкіані, ініціатором втілення якої став В. Скляренко, котрий перед тим поставив у Львові лірико-фантастичну оперу “Утоплена”, а в Харкові -- “Наталку Полтавку”.

Користуючись короткою “весняною відлигою”, що мала місце в суспільно-політичному житті країни в другій половині 50-х років, Скляренко з 1955 по 1959 рік здійснив постановки п'яти національних класичних опер: “Тарас Бульба”, “Різдвяна ніч” і “ Енеїда” М.Лисенка, а також “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського і “Катерина” М.Аркаса.

Аналізуючи вистави українських класичних і сучасних опер, дисертант простежує еволюцію творчих принципів режисера, який, враховуючи здобутки російської й європейської режисури, прагнув до збагачення виразової палітри й оновлення естетики національного оперного театру.

З 1955 до 1962 року Скляренко здійснив п'ятнадцять нових постановок, серед яких, крім українських класичних і сучасних опер, були “Руслан і Людмила” М.Глінки, “Аскольдова могила” О.Верстовського, “Війна і мир” С.Прокоф'єва, “Лоенгрін” Р.Вагнера, “Доля людини” І.Дзержинського, “Дон Паскуале” Г.Доніцетті. В цих різних за жанровими і стильовими особливостями виставах розкрилися різні грані таланту режисера, який, опановуючи специфіку і закони оперного мистецтва, послідовно утверджував великий сценічний стиль, розвиваючи національні класичні традиції й умовно-метафоричні принципи режисури Курбаса, органічно синтезуючи й оновлюючи їх, і водночас ретельно розробляючи акторський малюнок ролі, досягаючи в роботі зі співаками вокального та сценічного перевтілення і переживання, психологічної й емоційної правди почуттів.

Згадуючи спільну роботу зі Скляренком над оперними виставами, відомий співак-актор С.Козак наголошував, що режисер під час створення постановки поєднував чітко розроблені й акуратно зафіксовані рішення епізодів і масових сцен з натхненною імпровізацією, послідовно прагнучи до органічного поєднання утверджуваних ним умовно-метафоричних принципів курбасового перетворення з притаманними системі К.Станіславського сценічним перевтіленням і переживання актора в ролі, досягаючи “злиття” співака з образом героя та глибокої емоційно-психологічної правди вокально-пластичного характеру.

В дисертації розкриваються особливості роботи режисера в драматичному театрі цього періоду, аналізуються постановки, серед яких найвизначнішою стала масштабна, майстерно обарвлена етнографічно-фольклорними елементами, наснажена національною ідеєю епічна драма “Правда і кривда” М.Стельмаха, а також розглядається режисерський експеримент Скляренка в Київській опереті - створення сучасної вистави музичної комедії “Володимирська гірка” В.Лукашова і Д.Шевцова.

Виснажлива праця В.Скляренка в Київському академічному театрі ім.І.Франка принесла значну користь колективу, який у цей час переживав творчу кризу, втрачаючи кращі традиції й сценічну культуру, мав чітко дотримуватися директивних вказівок щодо репертуарної політики, головним напрямком якої мусила бути робота з сучасними українськими драматургами над створенням вистав на актуальну тематику. Ці завдання повинен був виконувати саме головний режисер Скляренко, якого примушували замість класичних творів втілювати на сцені примітивні опуси І.Рачади, В.Євлампієва, і художньо недосконалу драматургію А.Шияна та М.Зарудного.

Аналізуючи багатогранну діяльність Скляренка в столичному оперному театрі та його кращі вистави, здійснені на основі партитур українських, російських та західноєвропейських композиторів, можна стверджувати, що, опанувавши основоположні засади оперно-режисерського мистецтва у 50-ті роки XX століття в оперних театрах Львова і Харкова, Скляренко прийшов до столичного колективу зрілим майстром режисури, сповненим захоплюючих ідей, найпершою з яких стало сценічне втілення національної оперної спадщини, відродження традицій українського вокально-акторського виконавства і музичної режисури.

Активізувавши спільну працю з сучасними композиторами над створенням нових національних опер, Скляренко сприяв появі масштабних оперних партитур “Назар Стодоля” К.Данькевича, “Перша весна” Г.Жуковського, “Зоря над Двиною” Ю.Мейтуса та “Милана” , “Арсенал” і “Тарас Шевченко” Г.Майбороди, сценічні інтерпретації яких знаменували мистецьке піднесення української музично-театральної культури кінця 50 - 60-х років XX століття. Розгорнувши інтенсивну творчу діяльність по вихованню молодого покоління українських співаків-акторів, серед яких були Є.Мірощниченко, Є.Чавдар, Т.Пономаренко,Г.Туфтіна, Б.Руденко, В.Тимохін, В.Третяк, Д.Гнатюк, А.Кікоть, Скляренко у співпраці з видатними диригентами О.Климовим, К.Сімеоновим, В.Тольбою, С.Турчаком, О.Рябовим здійснював новаторські постановочні інтерпретації російської та західноєвропейської оперної класики XIX і XX століть, зокрема шедеврів М.Глінки, П.Чайковського, Г.Доніцетті, Р.Вагнера, С.Прокоф'єва ;

Послідовно утверджуючи на столичній сцені масштабні багатопланові вистави “великого стилю”, режисер органічно поєднував традиції емоційно правдивої, психологічно достовірної розробки вокально-пластичних характерів героїв та метафорично-узагальнені образні рішення всієї чітко вибудованої постановки класичної та сучасної оперної драматургії ;

Скляренко, здійснюючи неординарні, наснажені щедрою режисерською вигадкою трактування монументальних оперних партитур, виявив себе блискучим майстром створення вражаючих масових хорових композицій та багатопланових народних сцен, універсальним режисером-постановником, який у 30 - 70-ті роки XX століття продовжив і оновив художні принципи й естетику свого вчителя, реформатора українського театру Леся Курбаса.

У Висновках викладено основні результати дослідження, найважливішими з яких є:

На основі комплексного мистецтвознавчого аналізу літературних архівів, іконографічних джерел, матеріалів періодичної преси, статей, рецензій, спогадів митців та кіно і відео матеріалів простежено складний творчий шлях одного з найвидатніших майстрів українського режисерського мистецтва, учня і продовжувача творчих принципів Леся Курбаса В.М.Скляренка в контексті історії становлення та формування національної театральної культури 20-70-х років XX століття.

Багатогранна мистецька діяльність режисера-новатора, його понад півстолітній творчий шлях і успішна праця майже в усіх жанрах українського театру, зокрема в драматичному, музично-драматичному, оперному, оперетковому театрах і в театрах юного глядача, віддзеркалила різні аспекти розвитку національної сценічної культури та її домінанти - режисерського мистецтва в умовах суперечливих соціокультурних трансформацій на різних історичних етапах поступу суспільства. Історико-аналітичний і компаративістичний підходи до вивчення півстолітньої режисерсько-постановочної практики дали можливість виявити концепційні засади, методи роботи над створенням вистави, специфічні риси репетиційної праці з драматичними артистами й оперними та оперетковими співаками-акторами, характерні риси втілення розгорнутих масових композицій в драмі та хорових картин в опері та опереті.

Дослідження художніх шукань Скляренка, його численних, різних за жанровими і стильовими особливостями спектаклів, співставлення їх із виставами інших режисерів, що працювали одночасно з ним в театральних колективах України, дають підставу стверджувати, що Курбасівська школа виховання високо професіональних, універсальних режисерів, які однаково впевнено почували себе в драмі, опереті й опері, продовжувала жити, розвиватися, набувати нових рис й активно, дедалі відчутніше впливати на театральний процес, сприяти вихованню молодих режисерських і акторських поколінь.

Всебічний мистецтвознавчий аналіз режисерської діяльності Скляренка, дослідження різних за формами й естетичними принципами вистав дає можливість виявити індивідуальний постановочний стиль режисера-новатора і визначити його головні особливості, а саме:

- наявність чітко окресленої, цілісної образно-концептуальної ідеї, яка надавала сценічній дії внутрішнього емоційно-ритмічного імпульсу, органічно поєднувала всі компоненти вистави в переконливий образно-театральний синтез, що стало передумовою народження неординарних, художньо завершених постановок ;

- детальна розробка партитури спектаклю, складних і багатопланових мізансценічних структур, взаємодія їх з масовими композиціями в поліфонічному образно-пластичному рішенні ;

- прагнення не до побутово-достовірних, етнографічно-мальовничих сценічних розв'язань драматичних і музичних вистав, а до метафорично-узагальненої образності й утвердження яскравої театральності ;

- органічна музикальність постановочних рішень у драматичних спектаклях, завжди насичених музикою, чітко розробленим темпо-ритмом, оригінальними пластичними знахідками, а в опері - внутрішня відповідність просторово-пластичної сценічної дії музичній драматургії та стилістиці партитури ;

- копітка й уважна співпраця з артистами драми й оперними співаками-акторами, визначення під час репетицій точно окресленого пластичного малюнку і водночас повага до акторської імпровізації ;

- прагнення до психологічної й емоційної правди в акторській грі, до поєднання принципів перетворення з перевтіленням і переживанням актора в ролі і до масштабних умовно-метафоричних сценічних рішень і підкресленої театральності загальної атмосфери постановки вцілому, розробка пластичних лейттем для кожного персонажа, об'єднання їх у монументальну багатопланову виставу “великого театрального стилю”.

Широкий культурологічний погляд на складні історичні процеси розвитку української сценічної культури другої половини 20-х - кінця 70-х років забезпечив науково об'єктивне висвітлення різних аспектів діяльності провідних театральних і музично-театральних колективів України, в яких протягом півстоліття працював, переважно очолюючи їх як головний режисер або як художній керівник і директор, В.Скляренко. Його інтенсивна праця на певних етапах історії кожного конкретного колективу акумулювала досвід минулого, поступ національних режисерських та акторських традицій, інноваційні тенденції подальшого розвитку, відкривала нові художні можливості українського сценічного мистецтва вцілому і певного театру зокрема, в творчу діяльність якого Скляренко вносив наснагу курбасівського “Березоля” та сміливих пошуків режисера-новатора, продовжувача досягнень і відкриттів Леся Курбаса в драмі, опері й опереті.

Комплексний мистецтвознавчий аналіз драматичних, музично-драматичних, оперних і опереткових вистав Скляренка, створених протягом півстоліття, дає можливості простежити формування і векторні тенденції розвитку національного театрального мистецтва й історичний шлях становлення режисури в українському театрі 20 - 70-х років ХХ століття.

Дослідження історії українського театру XX століття та його найважливішої складової -- режисури дає підстави стверджувати, що жоден з режисерів тієї доби не зміг так різнобічно і багатогранно розкрити власну художню особистість у майже всіх жанрах і напрямках театральної культури в Україні. Режисерський почерк майстра, утверджений ним “великий стиль” і послідовність в продовженні й оновленні національних сценічних традицій по-різному, відповідно до жанрових особливостей постановки виявлялися в усіх театрах, де працював протягом п'ятдесяти років Скляренко. Подаючи аналіз історії українського режисерського мистецтва зазначеного періоду, застосовуючи порівняльний метод дослідження, який дає змогу виокремити й узагальнити характерні риси творчості Скляренка в контексті формування національної сценічної культури, дисертант прагнув виявити значення його постановочної діяльності для розвитку кожного конкретного колективу і певного жанрового відгалуження театрального мистецтва, що загалом визначає значний по суті вирішальний внесок цього самобутнього режисера-новатора в історію становлення та розвитку українського музичного театру, найвизначніші досягнення й естетичні відкриття якого безпосередньо пов'язані з його іменем.

Основні концепційні положення дисертації викладені у таких одноосібних публікаціях автора

1. Волков М.К. Відданий оперній сцені //Музика.-№ 6.-1997.-С.10-11.

2. Волков М.К. Біля джерел української оперети//Музика. -№4. -1998. -С.26-27.

3. Волков М.К. Березільський експеримент у “легкому жанрі”// Український театр. - №5. -1998.-С.28-30.

4. Волков М.К. Лицар української опери //Україна музична. Щорічник, науково-популярне видання. -К.,1998. -С.57-58.